Статті

У мене виникають суперечливі питання. З одного боку: а може й справді треба дозволити українцям продавати свою землю, бо чому б селянину не продати якусь частину виділеного йому законом паю (чи й увесь), щоб, наприклад, врятувати дружину від раптової важкої хвороби? З іншого боку: а хто її купить – місцевий фермер, який буде розвивати своє господарство, село, район, чи багатий дядько з-за бугра, який запропонує селянину більшу суму, але зароблені на цій землі кошти вкладатиме в Парижі чи деінде? Чи допомагатиме дядько з Парижа, Москви або Варшави районній лікарні та українській армії, як це роблять українські фермери?..

Відомий художник, педагог та громадський діяч зі Львова професор Валерій Марчак має неабиякий послужний список досягнень. Він створив низку вражаючих живописних і монументальних праць – чого варті, наприклад, його картина «Мати Берегиня», яка тримає на вишитому рушнику звичайну українську хату, що вивела в світ багатьох геніїв українського народу, та мозаїка на фасаді одного з корпусів Львівського медичного університету. Заснував Академію дизайну, написав унікальний посібник для майбутніх художників «Про малярство». Працюючи в інституті прикладного та декоративного мистецтва (нині Академія мистецтв), виховав сотні художників і дизайнерів…

Мої дружні стосунки з колишнім Надзвичайним і повноважним послом Хорватії в Україні Джуром Відмаровичем (1995 - 1999 р.р.) почалися з невеличкого листа, в якому я описував своє зацікавлення цією країною і просив допомогти в докладнішому ознайомленні з Хорватією. Це було у 1995 році. У той час ця колишня республіка Югославії завершувала боротьбу за незалежність, яка дісталася їй дорогою ціною. Відповідь на моє звернення не забарилася, адже, виявилося, професор Д. Відмарович був захоплений державою, в яку прибув здійснювати свою дипломатичну місію. А як хорватський письменник, цікавився українською літературою. Він належить до числа не багатьох іноземних дипломатів, які вільно розмовляють українською.

Великокняжий Київ крізь віки величі і руїни однаково дбає і прагне об'єднати під своєю рукою всі частини розірваного тіла нації і держави. І півтисячоліття пізніше однаково голосно кличуть і звуть ці частини, щоб він взяв їх під своє берло: «...істинниє з древніх віков землі і провінції наші сарматскіє козакорускіє, от Подоля і Волох до Смоленска долгіє і обширніє границі свої імущіє, а іменно Київскую, Галицкую, Львовскую, Хелмскую, Белзкую, Подолскую, Волинскую, Премискую, Мстиславскую, Витебскуюі Полоцкую» (з «Універсалу Хмельницького» у Величка).

Німці розстріляли Олену Телігу в лютому 1942 року у Києві за те, що домагалася незалежності для своєї Батьківщини – України. Коротке Оленине життя своєю сліпучою яскравістю навчає нас, нині сущих, насамперед безкомпромісної однозначності не лише в питаннях ідеологічних, але й навіть буденних, сказати б – родинно побутових. Під сучасну пору, коли зусібіч наступає «політкоректна толерастія», ця наука особливо актуальна і надзвичайно потрібна.

Олена Теліга кличе нас на вершини Духа не як теоретик з-за столу літератора, але фактично звідти, з вершин, подає нам руку, бо сама вже туди видряпалась завдяки щоденній наполегливій праці неспокійної душі. Її рвійному характерові найбільше ненависні люди «ніякі», пристосуванці на кшталт «ні риба ні м’ясо», тому й називає їх презирливо «льокаї», така собі прислуга. Не йдеться, звісно, про професію з готельного бізнесу («жодна робота не чинить ганьби, лиш неробство ганебне»), а про «покликання покоївка».

Чи не найяскравіше життєве кредо Олени Теліги висловлене у статті «Партачі життя», яку й пропонуємо увазі читача.