Статті

Не вщухають нападки „маститих” мистецтвознавців та архітекторів на пам’ятники столиці України, один з яких височить над музеєм Великої Вітчизняної війни, а інший в її серці, на Майдані Незалежності. На жаль, вони чомусь досі не мають конкретних назв. Перший називають у кращому випадку „Мати-вітчизна”, а найчастіше баба (а то й „уродлівая баба”), інший – „Жінка з віником”. І часто чути заклики демонтувати їх, бо вони, нібито, псують лице столиці.

Розміщення у травневому номері Всеукраїнського щомісячника - журналу "Українець" першої частини публіцистично-поетичної композиції "Розмова з предками" ("Тримай, русе, в умі!" викликало потік звинувачувань на адресу журналу з боку представників Української православної церкви.. Причина - журналом було порушено тему світогляду наших українських предків дохристиянського періоду, спотворення під час християнізації України-Руси вірувань прадавніх українців та ставлення до них сучасної церкви. Керівництво однієї з єпархій звернулося до державних владних структур щодо "образи релігійних почуттів громадян", "розпалювання міжконфесійної ворожнечі" та порушення ряду статей Конституції України та інших законодавчих актів.

Найдревнiшим медичним документом вважаються давньошумерськi клинописнi таблички з Нiпура – своєрiдний довiдник лiкаря кiнця третього тисячолiття до нашої ери. Вже тодi лiкували не лише рослинами, а й смолою дерев, олiями, використовували медичнi iнструменти.

Від кількох літ колесо української історії зупинилося, — ах, ні! — історія живої нації ніколи чейже зупинитися не може! Зайшла тільки одна зміна: від кількох літ розвиток українського народу перестав датуватися по календарі світових подій та обмежився до перетворення власної психіки й до повільних льокальних етапових здобутків. Ми знаємо, що за п'ять-шість останніх літ український нарід перебув могутній здвиг на шляху пізнання "хто ми і чиї ми діти", що саме в часах після воєнно-революційного хаосу там і тут, за і перед Збручем, — почалося справжнє відродження, проявлюване дрібничковою впертою боротьбою у запустілих царинах культури й економіки та щораз якокравійшою кристалізацією розгубленої і спантеличеної політичної думки.

Беручись за справу популяризації найреволюційнішого відкриття в астрофізиці, яке зробив українець Микола Руденко, хочу насамперед зізнатися, що я не тільки не астрофізик, але й не фізик. Однак, природна інтуїція та чудовий виклад теми в книжці “Гносис і сучасність” М.Руденка, допомогли мені збагнути суть цього відкриття, тому хочу пояснити й іншим, “не фізикам”, про що йдеться. Прошу, при цьому, не дорікати й за примітивізм схематичного малюнку, бо я й не художник.