Джуро ВІДМАРОВИЧ: У посольстві я заборонив розмовляти російською мовою

У серпні 2008 року я вперше гостював у пана Відмаровича в Хорватії. Пропоную читачам газети “Україна” розмову з Джуром Відмаровичем, в якій він з приємністю поділився спогадами про свою дипломатичну місію в Україні, дружбу з українськими письменниками, про нашу державу та її народ.

Довідка. Професор Джуро Відмарович народився 1 квітня 1947 року в селі Пілениці біля Липовлян у Сл а в онії . Закінчив гімназію , а пізніше - філософський факультет Загребського університету , де вивчав історію і філософію . В Люблянському університеті (Словенія) на факультеті соціології та журналістики здобув кваліфікацію маґістра . Працював учителем середньої школи . Поет і літературний критик. Перекладач українських і російських літературних творів . Вивчає проблеми хорватської діаспори та її літературу . Член спілки письменників Хорватії , Хорватського дипломатичного клубу, Комітету Матіци Хорватської .

У політичне життя республіки Хорватія включився у 1989 році . До цього не був політично активним , бо не був членом Комуністичної партії Югославії. У 1990 р. був обраний депутатом Хорватського парламенту (Сабору). Був також членом хорватської делегації у Раді республік і областей парламенту Югославії. Був керівником хорватської делегації . Після розпаду Югославії продовжив свою політичну діяльність у парламенті і 1992 року на наступних виборах вдруге був обраний депутатом. Член Хорватської демократичної партії .

— Пане професоре, розкажіть, будь ласка, про своє призначення на посаду Надзвичайного і повноважного посла Хорватії в Україні.

— Відразу хочу наголосити, що я дипломат не кар’єрний, а політичний. Після проголошення незалежності Хорватії країна не мала власного дипломатичного корпусу і Президент Франьо Туджман створив його з числа свого оточення, представників інтелігенції. Я теж був соратником тодішнього Президента і так став дипломатом. На початку 1995 року прибув в Україну як Надзвичайний і повноважний посол. Займав цю посаду до початку 1999 року.

Спочатку мене готували послом до Словаччини, але потім призначили іншу людину. Мені й на думку не спадало, що поїду в Україну. Після цього призначення зрозумів, що переді мною постало багато обов'язків.

— Що Ви можете сказати про українсько-хорватські міждержавні відносини ?

— Республіка Хорватія визнала Україну як незалежну державу уже 5 грудня 1991 року, а через 6 днів Україна визнала Хорватію як незалежну державу. Велику підтримку у визнанні нашої держави надали Іван Плющ, Дмитро Павличко, Іван Драч і брати Горині — тоді депутати українського парламенту. Цього ж місяця наш Президент Франьо Туджман відвідав Україну з офіційним візитом на запрошення Леоніда Кравчука. Було підписано багато двосторонніх документів про дружбу і співробітництво. У 1992 році обидві держави встановили дипломатичні відносини на рівні посольств. Першим послом Хорватії в Україні був доктор Онесін Цветан — колишній міністр внутрішніх справ Хорватії.

— Що Вам вдалося зробити за цих чотири роки? Чи задоволені Ви своєю роботою ?

— Безперечно. Я докладніше познайомився з Вашим народом - одним з найдревніших культурних народів європейського континенту. Як історик знаю, що Україна є нашою прабатьківщиною. І хоч пройшло чотирнадцять століть після того, коли хорвати прийшли зі Закарпаття у римські провінції Панонію і Далмацію, проте залишилося багато спільного у нашому фольклорі, етнографії, мові, особливо топонімії і гідронімії, що свідчить про стару прабатьківщину.

Також вивчив українську мову, українську літературу, яка є дуже багатою. До речі, я був одним з небагатьох іноземних послів, які знали українську мову.

Важливо те, що за час своєї роботи в Україні мав прекрасні взаємини з Міністерством закордонних справ на чолі з Генадієм Удовенком. Між нашими державами було підписано багато двосторонніх угод. Нам також вдалося видати українською мовою антологію хорватської військової поезії "У цей страшний час", що вважаємо великим здобутком. Вдалося відкрити кафедру хорватської мови на філологічному факультеті Київського університету ім.Т. Шевченка. Я вже не кажу про безліч культурних заходів, які зблизили наші народи і в Україні більше дізналися про Хорватію.

Кучма не підтримував незалежності Хорватії

— За цей час Ви , мабуть , мали також багато проблем?

— Звичайно. Я приїхав в Україну в час, коли Хорватія була під окупацією Сербії, а міжнародна спільнота передбачала федералізацію земель. На початку мого перебування в Україні представники ЗМІ виставляли хорватів як агресорів, які чинять геноцид проти сербів, що ми, немов фашисти, проганяємо і знищуємо мирне сербське населення. Деякі політики і журналісти ставилися зі симпатією до наших противників сербів, які вторглися в нашу країну.

Чотири роки ми боролися за свою незалежність, пережили величезні руйнування, третина держави знищена. Загинуло 24 тисячі хорватів, здебільшого молодих хлопців, а це - ціла генерація, що має колосальне значення для такої маленької країни. Фінансові витрати складають 35 мільйонів доларів. Не було теплим ставлення до Хорватії тодішнього Президента Кучми. Пригадую, що на прийомі у нього часто бував у товаристві посла Німеччини, де Кучма відверто показував перевагу німецькому послові, хоча той сприймав це без ентузіазму, з аристократичною пристойністю. Таке прийняття суперечить дипломатичному етикетові, адже Президент повинен приймати послів окремо. Чесно кажучи, Леонід Кучма не підтримував боротьбу хорватів за незалежність, але й не засуджував, називаючи це “великовекторною політикою”. Насправді ж більше симпатизував сербському народові. Отож, були розбіжності між Президентом і міністром закордонних справ України. Розумію, що зовнішню політику України диктувала Москва.

Також є ще й такі стереотипи, що про Хорватію дуже мало знають, або й не чули навіть. Найбільше що знали, то це зводилося до рівня: одна держава - Югославія, один народ — югославці, один вождь — Тіто. Також деякі українські демократи дружили тоді з так званою Републікою Српскою, якою керував Радован Караджич, а університет у Баня Луці встановив відносини з університетом в Ужгороді. Тому я завжди був вдячний журналістам, які хотіли писати про наш народ і нашу країну. Ми є маленький народ. Нас - 4,5 мільйонів. Зате живемо у найкращій частині європейського континенту. Наша країна розташована вздовж східного узбережжя Адріатичного моря, де тисячі прекрасних островів, чудові мальовничі гори.

Крім проблем мене багато що в Україні дивувало. Довго не міг зрозуміти того, що третина українців не володіє державною мовою, в тому числі перша леді колишнього Президента Леоніда Кучми - Людмила Кучма. І навіть не намагаються. Після того, коли я вивчив українську мову і міг нею послуговуватися, заборонив у посольстві розмовляти російською. Українська мова стала службовою у нашому дипломатичному представництві. Тоді я став одним з найінтерв'юйованіших послів. Часто мав проблеми і в цьому. Коли перебував у різних делегаціях, зокрема в Криму чи східній Україні, вимагав, аби зі мною спілкувалися українською мовою. Це ставило людей у незручне становище, адже за протоколом це було обов'язком, а дехто або не знав мови, або знав слабо. Але зі мною мусіли спілкуватися українською.

Ви, українці, є парадоксальний народ, який воює сам зі собою. У вас велика проблема з національною свідомістю. Пам'ятаю похорон патріарха Мстислава. Міліція побила людей, не допустили на територію Софійського Собору для поховання. Поховали перед ворітьми як собаку. Це ж страшна ганьба для України. Соромно за державу. Але коли ми, дипломати, підійшли до процесії, то міліціонери стали поводитись обережно.

Не міг спокійно дивитися на те, коли одного разу був з офіційною делегацією в Почаєві. На таблиці було написано: “Греко-католикам, повіям, наркоманам, п'яницям, злодіям вхід заборонено”. Мене це дуже образило, адже я сам римо-католик. Чи можна об’єднати націю з таким підходом? Чи зможуть покаятися і навернутися наркомани, п’яниці чи повії, якщо їх виганяють з церкви, замість того, щоб допомогти?

— Але попри такі песимістичні думки про Україну бачите зміни на краще ?

— Безперечно такі зміни настануть. Можна сказати, що вже настали, але не все так швидко приходить якби хотілося. Я був офіційним спостерігачем на президентських виборах у 2004 році від Демократичної партії Хорватії. Коли почалася Помаранчева революція, я залишився в Україні і до самого кінця спостерігав за пробудженням національної свідомості та щирим бажанням українців відстояти такі права. Але на одній такій революції не обійдеться.

Україна - одна з найбільших європейських держав і я вірю, що вона житиме краще. Тим більше, розташована на найважливішому геополітичному просторі, володіє практично усіма природними багатствами. Для нас велика честь мати добрі стосунки з такою великою державою, з таким прекрасним народом. Україна має що показати світові. Але для розвитку свого туризму потрібно ще багато що зробити. Особливо навести порядок на кордоні, бо там часто виникають штучно створені проблеми.

Я розумію, що духовне скалічення українців виникло внаслідок того, що східна Україна довго була під окупацією Росії, крім того мільйони українців були знищені, а на їх місце заселені росіяни. А ще Україну розділяє історія, адже ситуація в західній Україні є протилежною щодо східної. Там національна свідомість дуже висока. Але ми повинні думати про майбутнє, адже думки про минуле нікуди нас не приведуть. В Україні це розуміють добре, бо обидва наші народи переживають перехідний період.

— Що Вам сподобалося в Україні найбільше ?

— Насамперед — українська культура. Україна була колискою культури і писемності слов'ян. У вас прекрасні пам'ятки історії і культури. Український Львів дуже нагадує нашу столицю — місто Загреб. У вас дуже красиві гори Карпати, які нагадують наші гори. Крим нагадує хорватське узбережжя. Я побував у соборі, де хрестився Володимир Великий. Побував у Каневі, Зарваниці, Почаєві. Ви дуже шануєте своїх героїв, зокрема Тараса Шевченка. До глибини душі мене вразила ваша співучість і вміння танцювати, а також українська гостинність. Моя любов до вашої Батьківщини постійна, тому що у вашій історії, культурі, пейзажі, мистецтві я знайшов багате джерело натхнення. Звичайно, не може бути все ідеальним, ані всі люди не можуть бути добрими. Але це не зменшує мого захоплення Україною. Я би знову хотів побувати в Україні. Відвідати Почаїв, Зарваницю та інші чудові місця, де мені доводилось бувати.

Ми не змогли порозумітися з Борисом Олійником та Олександром Морозом

— Ви — хорватський письменник . Відомо , що Вас єднала тісна

співпраця з українськими письменниками ?

— Як член Спілки письменників Хорватії я налагодив зв’язки зі Спілкою письменників України. А як член Союзу українців Хорватії налагодив зв'язки з Товариством “Україна”. Я познайомився з творчістю Івана Драча, Олеся Гончара, Євгена Гуцала, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Леоніда Талалая, Дмитра Павличка, Павла Мовчана, Любові Голоти, Григорія Штоня, Ярослава Ороса (написав книгу "“Опорука білих хорватів”). Звичайно, що добре знайомий з творчістю вашого генія Тараса Шевченка, якого вважаю одним з найкращих поетів Європи свого часу. Крім своїх обов'язків, як хорватського дипломата, часто мав спільні зустрічі з українськими письменниками. Проводили спільні вечори в нашому посольстві та Спілці письменників України. Було здійснено багато спільних проектів між нашими літературами. Українську літературу перекладаю на хорватську мову.

Мені подобається чиста і гарна українська мова моїх колег Олександра Мороза і Бориса Олійника, але спільної мови з ними я так і не знайшов. З Олександром Морозом у нас була єдина протокольна зустріч як з головою Верховної Ради України, а більше він не бажав зі мною зустрічатися.

Великої шкоди нашому авторитетові завдав поет, тодішній голова парламентського комітету закордонних справ Борис Олійник. Він писав і публікував в українських часописах антихорватські памфлети, які говорили неправду про хорватів, даючи українцям неправдиву інформацію. Симпатизував режимові Слободана Мілошевича. Довелося подати ноту протесту у МЗС, на яку міністр закордонних справ України Генадій Удовенко швидко відреагував і попросив Бориса Олійника не публікувати таких памфлетів. Проте Борис Олійник писати зі симпатією про Союзну республіку Югославію не перестав. Пізніше я дискутував з Олійником на сторінках газет, також написав відповідь-вірш, який мій приятель Л. Талалай переклав на українську мову. Мало того, перед нашим посольством влаштували демонстрацію, де були плакати, які нагадували мені антихорватські памфлети Бориса Олійника. Мені хотіли передати протесну петицію, але оскільки не було міліції і я не був певний, що тут не найняли якогось п'яницю, який за кілька гривень може кинути каменем у голову, вирішив не приймати нікого і не виходити до демонстрантів. Пізніше я дізнався, що організаторами цього дійства були серби. Ситуація змінилася після закінчення акції “Олуя”, коли настав кінець великосербської агресії. Багато українських політиків і закордонних дипломатів вітали мене з визволенням окупованих територій.

— Чим Ви займаєтесь зараз, коли вийшли на пенсію ?

— Я давно чекав того часу, коли вийду на пенсію і спокійно займуся письменницькою діяльністю. Досить багато перекладаю з української та російської мов, пишу літературну критику, досліджую нашу історію, читаю лекції, організовую літературні вечори, відвідую різноманітні лекції, співпрацюю з церквою. Часто думаю про Україну. Зараз займаюся перекладом прекрасного українського роману Олеся Гончара “Собор”. З ностальгією згадую дружбу з Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Павлом Мовчаном, Леонідом Талалаєм, Дмитром Павличком, Петром Осадчуком, Віктором Сенченком, Любов'ю Голотою, Данилом Нарбутом, Геннадієм Удовенком, Ларисою Крушельницькою, патріархом Філаретом, покійним кардиналом Любачівським і багатьма іншими. Це мене спонукало написати книгу спогадів про перебування в Україні. До речі, хочу згадати, що 2007 року я організував у Загребі виставку картин українських художників.

Text...