Статті

В кінці минулого року в газеті „Літературна Україна” була надрукована стаття письменника Сергія Плачинди „Троада: забута давньоукраїнська держава”, в якій стверджувалося, що ми, нібито, карійці, а не українці. Дослідник української мови та історії Сергій Піддубний дещо по-іншому дивиться на підняте питання, та, на жаль, „Літературна Україна” залишила його статтю без уваги...

Є такі народи, що зберігають свою сутність і без землі; тобто, земля-територія під ними є, але це як крига, по якій можна на той берег перебігти. Є й такі, що з землі живуть, але не більше: виснажується під ними земля – шукають іншої поживи. А є й такі, що з землі живуть, із землею живуть, землю бережуть, без землі не існують. Це – землероби. І серед них Українці – найдревніші й найдосвідченіші.

Розкинулося село Липовеньке на крутих берегах річки Мокрої Деренюхи, майже поєднавшись воєдино з північного краю з селом Пушкове, а з південного – Капітанкою. Глянеш на топографічну карту і задумаєшся: а й справді, щось є в цій деренюхівській місцевості.

Історія сіл Голованівського району Кіровоградської області за „Трудами Подільського єпархіального історико-статистичного комітету” 1901 р., які входили до 6-го благочинного округу, на початок ХХ ст.

Сьогодні дехто вважає, що день запровадження християнства має бути найголовнішим в Україні святом. Але мало хто говорить про те, що саме християнізація припинила розвиток українського суспільства, його філософську та релігійну думку. По суті, на довгі роки вона відкинула наш народ на задвірки історії як самостійну і самодостатню етнічну одиницю. І ще менше знаємо, що у нас була своя цілком сформована віра, свій відмінний від інших світогляд. І цьому конкретне підтвердження Велесова Книга.