Липовеньке

Розкинулося село Липовеньке на крутих берегах річки Мокрої Деренюхи, майже поєднавшись воєдино з північного краю з селом Пушкове, а з південного – Капітанкою. Глянеш на топографічну карту і задумаєшся: а й справді, щось є в цій деренюхівській місцевості.

Починаючи від джерела, невелику річку так обліпили з усіх сторін оселі Мар'янівки, Новосілки, Розкішного, Костянтинівки, Пушкового, Липовенького, Капітанки, що й не видно між ними розмежувань. Тривалий час, як рідні сестриці, вони трималися одна одної, і лише в останні роки дехто з них, як от Костянтинівка, почали відмирати.

Чим так тримає при собі Деренюха та ще й Мокра? Якою такою силою наділена ця земля?..

* * *

Липовеньке третє після Перегонівки і Лебединки в районі село, яке має найдавнішу письмову згадку. У "Подільських єпархіальних відо­мостях", які вийшли в світ на початку минулого століття, читаємо про те, що "В селі Липовенькому був храм дерев'яний малий, збудований на честь Успіня св. Анни в 1713 р. старанням селянина с. Пушкового Івася (прізвище його невідоме); прах його захоронений на колишньому церковному погості, де і до цього часу є над ним пам'ятник із кам'яного хреста з написом: «Тут похоронено прах Івася».

У відомостях також можна прочитати цікаву і навіть загадкову історію пов'язану з найменуванням села: "Легенда розповідає, що село раніше називалось «Гординкою» (можливо, від назви дерева «гординки», яке буйно росло в навколишніх лісах і хуторах). Назва «Липовеньке» дана місцевим власником графом Потоцьким, який посадив тут гай лип." На перший погляд нічого особливого в цій історії немає, але привертає увагу те, що, нібито, сам граф Потоцький (очевидно, мається на увазі Станіслав Фелікс Щесний) приклав руку до перейменування села. Отже, ця досить поважна і впливова на той час особа могла відвідувати село. З якою місією? Що її могло підняти зі свого маєтку в Тульчині і покликати в таку далеку дорогу? Щось, очевидно, важливе, якщо зі справою не міг справитися його представник чи управляючий.

Викликає також подив така малозначуща причина зміни назви села. Якби, скажемо. Потоцький перейменував село на Графське чи на ім'я одного зі своїх синів, наприклад, Станіслава чи Мечислава, ще якось було б зрозуміло. А це з назви одного дерева на інше?..

Щось тут не те. Може, Гординкою воно було зовсім не тому, що тут росло деревце (навіть кущ, який годиться хіба що на чубуки)? Швидше всього тут мешкав особливо гордий і заможний народ. Не піп же, і навіть не поміщик, а простий селянин Івась прибув сюди з сусіднього села і побудував церкву. З усього видно, що в Липовенькому жила самодостатня громада, яка самостійно облаштовувала своє життя і радо приймала в себе будівничих. І не виключено, що Потоцькому, щоб завоювати прихильність місцевих мешканців, довелося самому побувати тут. Мабуть, лише панське слово, панське зобов'язання могло вдовольнити селян...

На жаль, нічого цього ми не знаємо. Але по подальших подіях можемо судити, що тут справді жили дружні і горді люди, які дуже дорожили своїм добрим ім'ям, готові були не тільки турбуватися про кожного члена громади, а й захищати його.

Візьмемо хоча б те, що під час жахливого більшовицького голодомору не померла жодна людина в той час, коли в сусідніх селах випадки смерті від голоду були не такими вже й рідкісними. Головна, нібито, заслуга в тому голови комнезаму Петра Сербула, який зумів вберегти село від наїздів "буксирних" бригад. Але й було чимало інших соціально активних громадян. Втім, для нової влади це був „соціально-чужий елемент”. Зокрема, голову колгоспу “Перше травня” Орлика Г. Л. в 1933 році “за виявлену начальником політвідділу Ємилівської МТС Бергером велику засміченість колгоспу соціально-чужим елементом, безпорадним станом кінського поголів’я та безгосподарність” знято з посади й засуджено до 5 років неволі. Через 5 місяців, правда, Верховний суд УРСР його виправдав. Та Гнат Лукашович не міг пережити несправедливість і образу. І далі в архівних справах читаємо: „Вдруге засуджений за те, що на ґрунті класової ненависті до 2-го секретаря Голованівського району партії Бергера завідувач Липовеньківським поштовим відділенням Гнат Орлик у березні 1935 року з відстані 30 метрів 5 разів стріляв у нього з револьвера” – заарештований 6.03.1935 Голованівським РВ НКВС і 28.04.1935 засуджений трибуналом 6-го стрілецького корпусу Українського військового округу до розстрілу. Колегією Верховного суду СРСР 23.06.1935 міру покарання замінено на 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах, з під варти звільнений 12.04.1946. Втретє заарештований 18.03.1949 Голованівським РВ МДБ (“замах на життя на грунті класової помсти у 1935 році”) і засуджений 11.06.1949 особливою нарадою при МДБ СРСР до заслання у Красноярський край. Там і помер „Гордин” з Липовенького, але не скорився. До речі, в деяких селах, до речі, донині можна почути слово Гординя в значенні славний, достойний, гідний і сильний.

Батько Орлика Олександра бригадира тракторної бригади, Героя соціалістичної праці Павло Корнійович теж не мирився з методами, якими будувався колгоспний лад. Працюючи уповноваженим “Заготзерна” у Липовенькому в 1932 р. він був заарештований за те, що “висловлювався за припинення хлібозаготівлі, оскільки колгосп доведений йому план виконав на 100%; попереджав колгоспників про голодування, якщо вони продовжуватимуть здавати хліб. Тільки завдяки арешту Орлика та ще кількох осіб, колгоспом було вивезено на зсиппункти 600 пудів зернохліба надпланового завдання. Засуджений до 3 років ув’язнення у концтаборах”. Вдруге, працюючи у колгоспі "Перше Травня", заарештований за „антирадянську агітацію”. Засуджений до 10 років ув’язнення.

Природженою добропорядністю, вболіванням за тих, хто поруч, завжди відзначалися липовеньківці.

Ще одна цитата з "Подільських єпархіальних відо­мостей": "Прихід складається із селян-малоросів; всі — віросповідання православного, кількістю 1257 душ обох статей; займаються хліборобством, а також: гончарством; раніше займались садівництвом, але тепер це заняття в занепаді."

Ось звідки та гідність і гординство – всі селяни однієї віри; окрім хліборобства, займалися також гончарством та садівництвом – видами праці, які давали не тільки додатковий заробіток, а й навчали мистецтву, ретельності, кращих знань та творчості, формували самоповагу та гідність у людини.

Після розпаду СРСР в економічному хаосі багатьом нашим селам довелося пережити важкі часи. В Липовенькому ж, тоді, коли бюджетники, зокрема, пенсіонери роками не отримували пенсій, а вчителі – зарплат, голова місцевого господарства В. Притиковський вишукував будь-яку можливість, щоб люди, особливо похилого віку, не залишилися без хліба, круп, палива на зиму, щоб діти в школі і садку не відчували негараздів у державі, а жили повноцінним життям...

І це в крові липовеньківців. Той же Володимир Притиковський з метою заохочення дітей до науки і мистецтва першим у районі запровадив відмінникам місцевої школи стипендії, купив кілька комп'ю­терів, регулярно за кошти господарства виділяв транспорт школярам на екскурсії.

Очевидно, село тому й звалося Гординкою, що для нього було принизливим, щоб хтось у селі бідував, а тим більше злидарював. Мабуть, саме за це село отримало право стати одним із волосних центрів Балтського повіту.

***

Після революції в кінці лютого 1918 року в Липовенькому було створено ревком у складі С.Ю. Смолієвського (голова). М. Бойка та Ф. Паламарчука. Але майже одразу вибухнула громадянська війна, яка на кілька років забрала спокій і лад в окрузі.

Хто тут тільки не був: більшовики, Українська дирек­торія, австро-уторці, махновці, "зелені", білі та різні доморощені вожді.

Збереглися деякі документи про участь липовеньківців у громадянській війні. Коли через село проходило частини генерала Юрка Тютюнника, виявили бажання воювати за самостійну Україну кілька місцевих парубків і вступили до війська Української Народної республіки. Достеменно відоме ім'я одного з них: ПІЩАНСЬКИЙ Тарас Якович, народився 1901р. Селянин. Закінчив сільську школу. В графі "партійність" зазначено: "петлюрівської партії". В українській армії з 1918 р. Козак 30-го куреня 4-ї Київської дивізії. Потрапив у полон 17 листопада 1921 р. під час бою з більшовицьким військом неподалік с. Миньки (Житомирщина). Розстріляний 22 листопада під містом Базар. (Рейд у вічність. Діокор, Київ. 2001 р.)

Чи не вперше село в своїх настроях і симпатіях розділилося. Одні воліли, щоб і надалі панувало російське самодержавство, інші хотіли, аби владу взяли більшовики, які обіцяли віддати людям панське добро в тому числі землю. Інші підтримували представників української влади, котрі виступали за створення окремої від Росії держави. Тож не випадково ще вчорашні сусіди, друзі часто опинялися по різні сторони барикад.

Ось, наприклад, яка історія трапилася з першим головою сільради Сергієм Юхимовичем Смолієвським (на той час член колгоспу “Нове життя”), якого було заарештовано 1931 р. Голованівським райвідділом ДПУ за підозрою в розстрілі червоних партизан у 1920 році. В Кіровоградському обласному архіві зберігається діло, в якому записано його свідчення: “У 1918 році я вернувся з флоту, де служив матросом, і взявся за справу встановлення радянської влади, але тут нагрянули гетьманці, згодом денікінці, я переховувався, а коли повернувся в село, то був призначений головою сільради; у 1920-ому, одразу по відходу денікінців у селі виникла ватага бандитів під керівництвом Трохима Погорелюка і Фадея Ковальчука; сільським міліціонером Іваном Запорожцем були заарештовані двоє з цієї ватаги Пилип Заставнюк і Володимир Кремсал – за пограбування і підпал хати Германа Стесельбойма. Довідавшись про арешт, інші бандити розбили волосний виконком, визволили арештованих, а замість них посадили, побивши, мене й Івана Запорожця; перегодом ми були звільнені міліцією, а бандити, за іншими даними червоні партизани, Погорелюк, Кремсал, Заставнюк, Ковальчук та інші розстріляні”.

В той час важко було важко розібратися хто є хто. Одні видавали себе за червоноармійців, інші за білих, ще інші за гетьманців. Були такі хто навмисне сіяв розбрат і національну ворожнечу.

У Липовенькому досі передають з уст в уста трагедію, яка сталася в грудні 1922 року. Дві родини Піщанських і Мазуренків поїхали на базар в Голованівськ за покупками. Повертаючись, спочатку Піщанські зазнали нападу бандитів. Троє чоловіків були по-звірячому убиті. Дівчина, яка їхала з ними, залишилась чудом живою. Вона розповіла, що бандити напали на них з криками "Бей жідов, спасай Расєю!", хоч серед них не було жидів. Потім бандити налетіли на Мазуренків і убили главу сім'ї Миколу, його дружину та сина, вдома залишилося сиротами четверо менших діток...

***

Мабуть, якби знав, для чого будуть використані його добротні житловий будинок і господарські приміщення, ніколи б не будував свого маєтку нащадок запорожських козаків Карпо Жук. В кінці ХІХ століття він викупив у якогось польського панка 200 десятин землі поблизу хутора Липняги. А вже через 15 років мав власний млин, олійню, драч і навіть електрику. Все це він нажив власними силами та господарською мудрістю. Поруч з ним працювали четверо синів та шестеро дочок, а коли треба було наймав людей, і йшли до нього на роботу з великою охотою, бо господар завжди дотримувався домовленостей в оплаті роботи.

Все нажите Жуком, а також землю більшовицька влада конфіскувала, сім’ю винищила і організувала на його господарстві філію „Сельскохозяйственной трудоисправительной колонии НКВД им. Урицкого, Одесской обл.”, де відбували покарання ті, хто не хотів іти в колгосп, виробляючи продукти для чекістів Одеси. Потім тут був дитячий будинок, де в лютому 1942 року за наказом фашистів було знищено 36 дітей єврейської національності віком від 5 до 9 років та їх виховательку.

Простий, але завзятий та кмітливий господар Карпо Жук прагнув кращого життя для своєї родини, своєї батьківщини, він ніколи не міг подумати, що звірі в людській подобі з ленінськими партбілетами і московським духом в душі винищать не тільки його, а й спровокують війну, яка проллє на його землю чимало людської крові.

***

1 серпня 1941 року німці разом зі своїми союзниками румунами вступили в Липовеньке. Протягом майже двох тижнів йшов фронт у бік Первомайська. І весь цей час окупанти нещадно грабували селян. Коли їхні підрозділи пішли далі на схід, окупаційну владу представляли кілька поліцаїв із місцевих жителів та кілька жандармів – німців. Комендантом був німець польського походження Домбах.

Домбах, напевне, усвідомлював тимчасовість свого перебування на нашій землі, а тому не проявляв особливого бажання вислужуватися перед своїм вищим начальством і прагнув порозуміння з місцевими жителями. Так, за свідченням липовеньківців, він забороняв селянам брати зерно додому з поля чи току клунками або мішками, але нічого не казав брали торбинку. А якщо деякі ревні служки звертали його увагу на це, чи на якийсь інший непослух селян, він відповідав: "Вони на своїй землі".

Згодом у селі з'явились червоноармійці липовеньківець Афанасій Заставнюк та росіянин Василь Колосов, які потрапили в оточення і не зуміли пробитися до своїх на схід. Заставнюк відродив гончарну справу, а Колосов став ветлікарем. Для реалізації своїх виробів Заставнюк взяв у помічники молодого хлопця Миколу Максимовича Запорожця.

Згодом ця трійка налагодила зв'язок з партизанським загоном "Південний". Допомагала їм продовольством та медикаментами, а від партизан отримували правдиву інформацію про події на фронтах.

Згадує Валіна Максимівна ЗАПОРОЖЕЦЬ: «Я була підлітком, та від батьків, старших людей села чула, що для партизан у млині мололи зерно. А в нашій хаті була молочарня. Так ото із молока, що приносили селяни, для партизан готували молочні продукти. Також різали овець. Ці продукти доставляли в урочище Голоче Заставнюк із Запорожцем під виглядом вивозу гончарних виробів. Іноді партизани приїздили вночі самі».

Про зв'язки липовеньківців з партизанами, мабуть, знав Домбах, і, можливо, навіть сприяв цьому, бо чомусь його ніхто не чіпав, хоч їздив він по району без охоронців і без зброї.

Із спогадів про сільську владу періоду окупації Олександра Петровича ГРИНЮКА: "Окрім коменданта, в селі був староста - Кирило Заставнюк. Продовжували діяти колгоспи: "Оборону " очолював Ксень Волошин, "Жовтня " – Федір Яніцький, "Травня " – Мілиян Жирний, "Нове життя " – Семен Архипович Погорелюк. Було також троє поліцаїв із місцевих жителів».

Коли радянські війська визволяли Україну і підходили все ближче до села, селяни активніше чинили спротив окупаційній владі. Через відверті заклики в присутності поліцаїв і жандармів не підкорятись окупантам, було заарештовано, а потім при спробі втечі вбито Колосова.

Приблизно 50 липовеньківців потрапили в німецьку неволю. Вони працювали на заводах, фабриках, будівництві, шахтах, в сільському господарстві. На щастя більшості з них вдалося повернутися додому.

3 квітня 1944 р. в село увійшли радянські війська – це була 6-та Орловська і Хінганська Червонопрапорна, орденів Червоного прапора і Суворова 2 ступеня стрілецька дивізія. А на Бугу тривали бої. В Липовенькому в приміщенні школи було організовано шпиталь, де лікували поранених радянських солдат. Серед тих, хто докладав своїх старань у рятування життя радянських воїнів були сільські жінки, які працювали сестрами та санітарками: Г. О. Фурман, Л. Г. Заставнюк, Д. І. Заставнюк, Л. О. Варикаша, В. І. Небещук.

Понад 300 жителів воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни, 150 з них загинули, 161 нагороджений орденами й медалями.

***

Попередником нинішньої агрофірми "Липовепьке" був колгосп імені Леніна. Історія його розпочалася в 1920 році, коли 60 селянських родин об'єдналися в артіль «Нове життя». Артіль мала 800 гектарів землі, 2 сівалки і кілька коней. Під час колективізації у Липовенькому було створено 3 колгоспи: "Оборона країни", "Нове життя", "Першого травня", а також по колгоспу в селах Липнягах та Грузянці, які підпорядкувувалися Липовеньківської сільради: "Перемога" і "Червоний Жовтень ". 22 червня 1950 року всі колгоспи об'єдналися в один – „Шлях комунізму'' з загальною кількістю працездатних 1151 колгоспників (голова М. С. Волошин). Загалом Микола Семенович головував з 1946 по 1973 р. За його керівництва господарство досягло неабияких успіхів у виробництві сільськогосподарської продукції, мало власний молокозавод, який виробляв навіть казеїн, були плантації винограду і винзавод. Річні прибутки господарства перевищували мільйон карбованців. Це дозволило збудувати в селі кам’яну дорогу до траси Голованівськ-Первомайськ, Будинок культури. В 1956 році липовеньківський колгосп отримав право на участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці і нагороджений срібною медаллю, а в 1960 році — грамотою виставкому ВДНГ СРСР.

В 1975 році в Грузянці збудовано птахофабрику на 40 тисяч курок-несушок, а вже в 1989 році вона була визнана переможцем Всесоюзного соціалістичного змагання, довівши виробництво курячих яєць до 16 мільйонів штук на рік. Її завідуючий Володимир Олександрович Притиковський був відзначений орденом Дружби народів.

Загалом за історію колгоспу майже 150 трудівників нагороджені урядовими нагородами колишнього СРСР, в т. ч. найвищим – орденом Леніна: голова колгоспу М. С. Волошин (двічі), секретар парторганізацп П.К. Ковальчук, колгоспники П.Г. Ковальчук, В.М. Хоменко, П. С. Баланюк, О. К. Гринюк, Р. К. Варикаша та інші. Бригадиру тракторної бригади О. П. Орлику за вирощення високих врожаїв зернових культур у 1966 році присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.

В період з 1971 по 1989 роки внаслідок укрупнення господарств до липовеньківського був приєднаний пушківський колгосп "Маяк комунізму", а з 1973 по 1979 р.р. і капітанківський колгосп „Пам'ять Леніна”.

Нині на базі колгоспу діє АФ „Липовеньке". В селі є також чотири фермери, які на правах оренди загалом обробляють 406 гектарів землі. Це Віталій Петрович Годованюк (292 га), Володимир Федорович Сирота (70), Анатолій Михайлович Шестопал (25) та Станіслав Дмитрович Заставнюк (22 га). Одноосібно займається хліборобством Іван Анатолійович Музика – він теж обробляє 22 гектари землі.

2002 р.