Статті

22 травня 2019 р., готуючись піти в небуття, Уряд Володимира Гройсмана гамузом і без обговорення прийняв кілька десятків постанов і розпоряджень, назви яких зачитав Прем’єр-міністр. Зокрема, громадян «ощасливили» й свіженьким зводом мовних законів (постанова «Питання українського правопису» № 437). Наголошено на меті — «забезпеченні конституційних положень про державний статус української мови та уніфікації вживання правописних норм». Однак це щонайменше видається дивним, оскільки державний статус мови від правопису не залежить, а вираз «уніфікація вживання правописних норм» викликає сміх, адже норм не вживають, а дотримуються. Крім того, сам спосіб ухвалення рішень свідчив: щось там нечисто.

Не так давно один відомий український політик писав, що українці під час голодомору „подихалі по-скотскі тупо”, не чинячи жодного спротиву. Але факти говорять зовсім про інше.

Лукавив, ох, лукавив ряджений козак Грицько Нечеса (в миру, тобто при дворі імператриці, «светлейший» князь Григорій Потьомкін), розповідаючи Катерині ІІ про «бесплодные степи» та «обиталище зверей», які нібито її монаршою волею перетворені в «благоприятное пристанище людям». На місці одного лише Катеринослава (теперішнього Дніпропетровська) містилося з десяток козацьких поселень та два степових міста–фортеці! Про одне з козацьких міст, розташування якого дослідники визначили нещодавно, наша розповідь.

Сучасному читачеві мало що говорить ім'я Ісаака Прохоровича Мазепи. І не дивно. Даремно його шукати на сто¬рінках українських та російських радянських енциклопедій та довідників. Більше 80 років це прізвище всіляко замовчу¬валось, а якщо і згадувалось, то обов'язково із ярликом "український націоналіст", "український буржуазний націо¬наліст", "лютий ворог українського народу" і т. п. Його праці не допускались на територію України і СРСР. Деякі із них зберігались в спецхранах найбільших книгосховищ і прак-тично не були відомі не тільки широкій читацькій аудиторії, але і вузькому колу спеціалістів-істориків.

Мiжкультурний покруч – явище, за всієї своєї протиприродностi, таке поширене в Українi, що про нього треба говорити в першу чергу. Строго кажучи, на Землi майже не залишилося чистих етносiв i, вiдповiдно, чистих культур, тому кожна людина є якоюсь мiрою мiжкультурним покручем. Але якщо у здоровiших народiв домiшки незначнi й скоріш дiють як каталiзатор розвитку й збагачення основної етнiчної культури, то у нас маємо проблему майже масового покруцтва.