"Звук тихих кроків тане у пітьмі"

24 листопада 2011 року перестало битися серце поетеси, громадської діячки, активної учасниці помаранчевої революції Ольги Асуаленко. Народилася Ольга Іванівна 6 вересня 1956 року в селищі Голованівськ на Кіровоградщині у звичайній робітничій сім’і на берегах річки Кайнари. Бібліотекар за фахом. Перші вірші написала у випускному класі. Її поезія друкувалася в газетах “Там, де Ятрань...”, “Вісник Голованівщини”, “Кіровоградська правда”, “Україна-центр”, “Культура і життя”, а також в московському альманасі “Ліра” тощо. На її вірші створено кілька пісень та гімн Голованівська. Ольга Іванівна лауреат літературно-мистецької премії ім. С.Шеврякова.

РАНОК В СЕЛІ

Я не соромлюсь, що виросла в селі

Серед ланів широких і багатих.

Я прокидаюсь вранці на зорі,

Щоб посмішкою сонце зустрічати.

Яка краса! Співають солов’ї –

Від їх пісень аж серце завмирає.

Шумлять умиті росами гаї –

Це новий день село моє стрічає.

Ген, в поле вийшли з сапами жінки

І їх веселий сміх розносить вітер.

Спішать до дитсадочка малюки,

Біля криниці чути брязкіт відер.

А руки мами пахнуть молоком.

Натруджені, з мозолями від праці.

Я більш за все люблю своє село,

А ще людей за їх серця гарячі.

ДВОЄ

Ти - ніч, я - день. Я - літо, ти - зима.

Довіку нам з тобою не зустрітись...

В душі твоїй ні крапельки тепла,

Щоб я могла в негоду відігрітись.

Під поглядом чаруючих очей

Враз оживу і знову замерзаю.

Самотність днів і німота ночей

В думках до тебе вперто повертають.

Ступити крок і руку простягти

Й до трепетного серця притулитись.

Та різні ми з тобою: я і ти,

І нам в житті довіку не зустрітись.

ЕЛЕГІЯ ПРОЩАННЯ

Я майже все забула. Не суди.

Твоя байдужість опалила крила.

В тім полум’ї згоріли всі мости,

А як же проклято колись тебе любила!

Що знов тебе покличу - не чекай.

Забракло слів для нашої розмови.

Повір, я не впадатиму в відчай,

Якщо почую голос твій медовий.

“Не бачать очі - серце не болить”.

Це не про нас сказали мудрі люди.

А трапиться колись тебе зустріть –

Ніщо вже почуттів моїх не збудить.

Пройдуть роки. Найкращий лікар – час,

Загояться на серці давні рани.

Мене ти ще згадаєш. І не раз.

Та краще нам від цього вже не стане.

Тріпочеться на вітрі жовтий лист,

Блищать на сонці роси, як смарагди.

Не стукочи так серце! Зупинись!

Бо двоє розлучаються назавжди...

ЛИСТОПАД

Листя падає, падає, падає

І, торкнувшись землі, завмира.

Нам природа немов би нагадує,

Що настала осіння пора.

Ще дарує тепло своє сонечко,

Де-не-де зеленіє трава,

Вітер гілкою стука в віконечко

І шепоче ласкаві слова.

Вже не чути пташиного гомону,

До весни спить зажурений сад.

Залиши нам про літечко спомини,

Листопад, листопад, листопад.

Ось вже й осінь в дорогу збирається,

Першим снігом стежки завіва.

Вона з нами немов би прощається,

Бо навшпиньки крадеться зима.

КОЛИСКОВА

Спи моє дитятко миле, баю-баю,

А я тобі, золотенький, заспіваю,

А я тебе, мій маленький, поколишу,

Буду поруч аж до ранку, не залишу.

Ось вже сонечко за обрій закотилось,

Сни хороші і ласкаві щоб наснились.

Вже заснув давно на лаві наш коточок,

Спи моя єдина радість - мій синочок.

Натомилися за день маленькі ніжки,

Час прийшов їм відпочити хоч би трішки.

Вечір в небі вже розвісив ясні зорі,

Сплять маленькі мишенятка у коморі.

Спить горобчик - щебетунчик в теплій стрісі

Сплять медведики й зайчатка в темнім лісі.

А я тобі тихо-тихо заспіваю,

Спи, надія моя й втіха, баю-баю.

ТИ ПОСМІХАЄШСЯ

Ти посміхасшся...І тане в серці лід

І розквітає квіткою надія.

Мені б цих почуттів боятись слід,

Та подих твій гарячий, мов стихія.

Я п’ю вустами спраглими весну,

Невже це все мені, єдиний Боже?

В душі твій усміх бережно несу

Крізь холоднечу поглядів ворожих.

Вже навкруги розтанули сніги,

В саду спів солов’їний щедро л’ється

І річка покидає береги, -

Що ж трапиться, коли ти розсмієшся?..

НІ, МІЙ ЛЮБИЙ, ТИ МЕНЕ НЕ ЗРАДИВ

Ні, мій любий, ти мене не зрадив,

Тому за це не буду дорікать.

Якої ж ти від мене хочеш правди.

Якщо самому нічого сказать?

Вчора задивлявся в очі карі,

А цілуєш нині голубі.

Мабуть, ти щасливий з нею в парі,

Та ні їй не заздрю, ні тобі.

Їй, можливо, поталанить більше,

І тебе зуміє приручить.

А я що? Я просто пишу вірші

І без тебе намагаюсь жить.

День за днем щовечора, щоночі,

В пам’яті зрина твоє ім’я.

Я не хочу згадувать. Не хочу!

Ти не мій і я вже не твоя.

Не вбачай в словах моїх бравади,

Не чекай від долі більше див,

Ні, коханий, ти мене не зрадив.

Бо, мабуть, ніколи не любив.

ЖІНОЧА ДОЛЯ

Жіноча доля... Яка ж ти вередлива!

З роками все скупіша на тепло.

Ще вчора молода, закохана, красива,

Сьогодні думає: чи й справді так було?

В люстерко дивляться сумні жіночі очі,

Буденність днів руйнує почуття.

Завжди в турботі з ранку і до ночі,

Роки летять... І стрімко так летять.

І ледве сонечко позолотить край неба

Вже з кухні чути пахощі борщу,

А ще дітей зібрати в школу треба.

Город сполоти встигнуть до дощу.

Не від турбот краса жіноча в’яне –

Це треба чоловікам пам’ятать.

Вона розквітне, як те сонечко весняне,

Якщо їх палко й віддано кохать.

Н АД ЯТРАННЮ

(пісня)

Серед верб плакучих, берегів квітучих

В’ється річка Ятрань край села.

Там понад водою, легкою ходою.

Молода й вродлива дівчинонька йшла.

Ніжні квіти рвала і в вінок вплітала,

Вітер в буйних травах шепотів.

“Де ти, мій козаче? Чуєш серце плаче?

Може на чужині іншу ти зустрів?”

“Ти не плач, кохана, бо краса зів’яне”, -

Раптом поруч голос пролунав.

Дівча стрепенулось, крізь сльози всміхнулось

Козак кароокий поруч неї став.

Котить Ятрань хвилі, а вони щасливі

На крутому березі стоять, -

Про дівча в віночку, України дочку,

Тихо над водою верби шелестять.

СПОГАД ПРО ДИТИНСТВО

Коли на землю сутінки впадуть

І небо заквітчається зірками,

До мене знову спогади прийдуть

Й зігріють душу ніжними руками.

Я з ними помандрую в дивний світ,

Коли дівчатком бігала до річки,

З ромашок обривала пелюстки,

Співаючи улюблену “Марічку”.

Моя матуся, зовсім молода,

На кладочці білизну часто прала.

Підхоплювала бульбашки вода

І ними береги свої вкривала.

Роки промчали, їх не повернуть,

Позаростала очеретом річка.

Ромашки буйно по весні цвітуть

А в серці й досі ще живе “марічка”.

ЗАКОХАЛАСЬ...

Закохалась... Дивне почуття.

Але чомусь не додалося щастя.

Від розпачу німію й каяття,

Бо щось змінити вже, мабуть, не вдасться.

А може все примарилось, здалось?

Знов доля наді мною посміялась...

У тебе слів потрібних не знайшлось,

Або я їх почути побоялась.

На щастя ми зустрілись чи біду?

Одне лиш залишається: чекати.

Та може трапитись, коли тебе знайду,

Мені тобі не буде що сказати.

ДОРОГА ДО ТЕБЕ

Від мене до тебе - дорога до неба

І щит при дорозі: “Шукати не треба!”

І шепіт далекий вночі мене будить:

“Нічого не буде, ніколи не буде”.

Ще й доля в моєму житті написала:

“Даремно сумуєш, чого ще чекала?”

Та ні, моя доле, я все розумію,

Й від слів цих холодних немов ціпенію.

Стою при дорозі... Чи йти, чи вернути?

І знов чую шепіт: “Забути, забути!”

Бо це не для тебе проклали стежину.

І зойкнуло серце: “Я гину, я гину!”

Сховалося сонце - знов темрява ночі,

Та в мені зосталися жить твої очі.

Ти все розумієш і марно брехати

І вітер шепоче: “Чекати, Чекати!”

В холодні долоні сльозинки збираю.

Понуривши плечі, назад повертаю.

Від мене до тебе - холодна завія

І стежок немає... Я все розумію.

Коли знову вечір ввійде в твою хату

І раптом щось змусить про мене згадати,

Якщо щось не буде давати спокою,

То знай, що сумую я десь за тобою...

ЕЛЕГІЯ НОЧІ

Знов ніч дарує спогади рясні,

Годинник лунко на стіні стукоче.

Так затишно і хороше мені

В твоїх очах. Ось тільки б не наврочить.

Рахує серце кожну світлу мить,

Та час летить - його не зупинити.

Про що твій погляд вперто так мовчить?

Який в нім присуд: стратити чи жити?

Я Богу тихо подумки молюсь.

Не дай в мені надію цю згубити!

І в сумнівах, немов в тенетах б’юсь:

“Скажи мій Боже, що мені робити?”

Єдине слово... Потім знов пітьма

І біль така, що хочеться кричати.

Та погляд твій над світом підійма

І починає ніжно колисати.

А що взамін я можу дать тобі?

Крім теплих слів хіба що щиру душу.

Та ще ці зорі в небі голубі

Ось тільки ти страждати не примушуй.

* * *

І знову плаче день дрібним дощем,

Він дозволу ні в кого не питає.

Душі моєї сум і тихий щем

До тебе свої руки простягає.

Звук тихих кроків тане у пітьмі

Та сил забракло крикнуть, повернути.

Зі щік збігають крапельки рясні…

Невже так швидко зміг ти все забути?

Знов жалібну мелодію розлук

На скрипці безтурботний вітер грає

І лине в ніч сумний протяжний звук,

Прощається з тобою і прощає.

* * *

Люблю коли сміються твої очі,

Здається розквітає цілий світ.

І хай дощі холодні нам пророчуть,

Що слід чекать мені немало бід.

Хай буде так та поки що щаслива,

Ловлю твій погляд й важко зрозуміть,

Невже в житті ось так поталанило

Душевний спокій знов мені зустріть?

Коли на землю ніч опустить крила,

До ранку не вмовкають солов’ї.

Навіть у сні безмежно я щаслива –

Так світло ти всміхаєшся мені.

* * *

Як мені тепер без тебе?

Посіріє синє небо,

Смуток знов ввійде в оселю,

Дні настануть невеселі.

Як забути твої очі

І кохання повні ночі,

Поцілунків п’янких трунок –

Найпрекрасніший дарунок.

Доля звела нас з тобою,

Стрілись щастя із бідою.

Пролетіло, відцвіло,

Мов нічого й не було.

Довго буду сумувати

І з надією чекати.

Повертайся, бо без тебе

Хмари вкрили синє небо,

Туга увійшла у хату,

Лише спогадів багато.

Ясних, світлих і прекрасних,

Мабуть це і зветься щастям…

* * *

Я знаю цього робить не треба

Та в твої очі упало небо,

Спокійна ніжність в них хлюпоче,

А світлий погляд біду пророчить.

Ти в сни приходиш хоча й не кличу,

Куди не гляну – твоє обличчя.

Зібравши сили, я з цим борюся

Прокинусь вранці і зажурюся.

Тебе, мій янголе, послала доля,

Загоїть рани, зцілити болі,

В житті добряче мені дісталось,

Лише самотність тепер зосталась.

Та ти всміхнешся і крига тане

І в лютий холод весна настане.

…Відвожу погляд, враз замовкаю…

Чудес не буде. І я це знаю.

ОСТАННІЙ ДЕНЬ ЛІТА

Останній день літа. Вже листя палає.

Снується над річкою сивий туман.

Про що ти мовчиш? Що твій погляд ховає?

Нечувану ніжність чи підлий обман?

Мовчи, не карайся, нічого не треба,

Нехай не залишиться місця журбі.

Як згадку про літо, це зоряне небо,

Зібравши в долоні, дарую тобі.

Що буде колись, нам не варто гадати,

На радість чи смуток нас доля звела.

Холодні дощі будуть світом блукати,

Так довго чекати весни і тепла.

Роки, ніби прірва, лягли поміж нами,

Скажи, невже в цьому моя є вина?

І біль, що в душі, не загоять словами,

Я вип’ю її, ніби келих, до дна.

Останній день літа. А ми такі різні.

Про що твої очі так вперто мовчать?

І осінь шепоче: «Зустрілись ви пізно» -

Чи будеш колись ти про це жалкувать?

НІЧ

Ніч, добра подруга моя,

Приходить, як згасає вечір.

Не набридає, лиш здаля,

Так ніжно обійма за плечі.

І вже немає самоти,

Думок нав’язливо-журливих,

Турбот буденних гіркоти

І ворогів моїх злосливих.

А іноді у вись гайне,

Зірками небо все розпише,

А потім, як дитя мале,

Мене у ліжку заколише.

До ранку буде чатувать,

Вмостившись на краю віконця,

Сни добрі й світлі навівать,

Аж поки не проснеться сонце.

Світанку-братику махне

При зустрічі крилом-рукою.

Лиш потім і сама засне,

На день сховавшись за горою.

Із книги "У маминому саду. Література Голованівщини"