ЯК МИ СТАЛИ «ВОРОГАМИ НАРОДУ»

Приводом для арешту Пантюші і мене стало наше знайомство з надрайонновим провідником ОУН Байдою та оповідання Пантюші “Очна ставка”, яке він почав писати в с. Гереженівка

Провели в останню дорогу нашого старшого брата Пантелімона Васильовича Мостовика на 82 році його життя. Він серед нас був найрозумнішим, найбільш грамотним і начитаним. А ще добрим і справедливим. Він казав: “На добро відповідати добром – справа кожної людини, на зло відповідати добром – справа мужньої людини, на добро відповідати злом – справа дурня!”

У нього було дуже багато друзів – у студентські довоєнні роки, яких він придбав під час навчання в Уманському педагогічному інституті, та коли вчителював у школах Вільшанського (нині Городищенського) району Черкащини, села Орлове Голованівського району, Арцизького району колишньої Ізмаїльської області. Звідусіль надходили листи скорботи за його нелегку тюремну долю в далекому 1945 році. Люди хотіли допомогти, писали колективні листи в КДБ, давали характеристики, як людині, як громадянину, як учителю – наставнику дітей і молоді, але все билося, як горох по стіні.

Наш батько був 1893 року народження і за віком в армію не призивався. Його через військкомат разом з іншими такого ж віку чоловіками призвали в трудову армію і відправили в Челябінську область, м. Копейськ, шахта № 22 забійником. 15 квітня 1947 року під час обвалу в шахті загинула вся зміна забою – приблизно 30 чоловік. Серед них і наш татусь. За прожиті 54 роки наробився, набідувався і ліг на вічний спокій у чужу землю, не українську...

Приводом для арешту Пантюші і мене стало наше знайомство з надрайонновим провідником ОУН Байдою та оповідання Пантюші “Очна ставка”, яке він почав писати в с. Гереженівка Київської області, де на початку 1942 року кілька місяців вчителював. Потім німці школу закрили і Пантюша повернувся в Клинове і пішов працювати у колгосп.

Наша справа не була уособленою, вона входила в загальну справу великої групи людей, так званого Умансько-Бабанського округу ОУН, керівником якого на суді проходив Губар (на жаль, імені його не пам’ятаю). Мужній був чоловік, справжній патріот України. Під час арешту він відстрілювався, був тяжко пораненим. Йому ампутували ногу і вилікували в тюремному лазареті. Вилікували, щоб потім розстріляти.

У своєму останньому слові на засіданні трибуналу він всю вину про діяльність ОУН в окрузі взяв на себе. Кивнувши в бік, де ми сиділи на лаві підсудних, сказав приблизно так: “Я винен перед вашою владою за скоєне. Прийму з гордістю від вас найвищу міру покарання, піду на ешафот з гордо піднятою головою і з почуттям до кінця виконаного обов’язку перед Україною. А ось оті молоді люди, що сидять на лаві разом зі мною, вони ні в чому не винні перед вашою владою. Пожалійте, змилуйтеся над їх молодістю!”

Трійка-трибунал не прислухалася до його слів. Його засудили до розстрілу, виконавши вирок наступного дня. Пантюші був таким же вирок – розстріл, але виконання вироку чомусь затримали. Я просила, благала Пантюшку написати “прошеніє” про помилування. Він категорично відмовився: “Повзати на колінах перед сатрапами не буду”. Через два тижні його вивели з камери смертників. Він думав, що під стінку, натомість повідомили, що його помилували, розстріл замінили 20 роками каторги. Мені дали 15 років каторги.

По етапу мене відправили в Норильськ. Помістили в жіночий ГУЛАГ. Недалеко був чоловічий – це сотні тисяч людей, добра половина з яких українці. Більшість з них безневинні. Будували ми місто, аеродром і великий алюмінієвий комбінат. Кажуть, що коли він почав працювати на повну потужність, то на 70 відсотків забезпечував весь Союз алюмінієм. Цей світовий гігант, побудований дармовою людською силою і десятками тисяч людських життів.

Пантюшу відправили по етапу через два тижні після мене. До Києва його везли в спеціальному арештантському вагоні. В Лук¢янівській тюрмі його тримали два місяці, а потім відправили до Воркути цілий потяг товарних вагонів. Теж, казав, багато людей до кінцевого місця живими не доїхали.

Тут слід сказати кілька слів про його оповідання “Очна ставка”, бо у Воркуті події будуть мати з ним зв¢язок. Це оповідання на допитах і в трибуналі було основним обвинуваченням Пантюші.

Яка ж причина його написання ?

Наші батьки жили в Клиновому, мали десять гектарів землі, орали, сіяли, хліб збирали. Працювали самі, найманої праці не було. У 1929 році друзі батька вговорили його вступити в колгосп, мовляв, рано чи пізно всі там будуть. Батько завів у колгосп два воли, коня, здав воза, однокорпусного плуга, борону, парокінну сівалку. Поставили його працювати конюхом. У 1930 році приїхав у колгосп уповноважений з району, зібрав правління і каже: “У колгосп затесалися куркулі, треба їх виявити, виключити з колгоспу і розкуркулити”. Стали розглядати списки колгоспників і вибирати жертви. Записали трьох чоловік, в тому числі нашого батька.

Вечором зібрали збори. Назвали першого чоловіка – діда Наума. Дід вийшов до столу президії упав на коліна і почав проситися. Люди зашуміли, що дід ніякий не куркуль. Уповноважений поставив питання на голосування. Проголосували одноголосно, що дід Наум не куркуль. Назвали другого чоловіка. Той повторив все як і його попередник. Також проголосували, що він не куркуль. Наш батько трохи запізнився на збори, бо порядкував на конюшні. Коли зайшов до клубу, то головуючий як раз назвав його прізвище. Збори вів голова колгоспу – дід Тодосій, сліпий на одне око, близький товариш батька, він його і вговорив вступити в колгосп.

Назвавши прізвище батька, сказав: “Василю, просися”. Батько каже: “А чого це я маю проситись? Я нічого ні в кого не вкрав, нікого не зобидив, нікому нічого не винен, у колгосп я вступив добровільно і здав туди все своє майно. Що з мене хочуть?” Тоді піднявся уповноважений і сказав: “Не проситься – розкуркулити! Все. Збори об¢являю закритими”. Люди в залі зашуміли, але встали і почали розходитись.

На другий день зранку до нашої хати приїхали голова колгоспу дід Тодосій, уповноважений і їздовий. Батько теж поспішив із конюшні додому. Дід Тодосій сказав батькові, щоб він не опирався, а взяв підводу і перевіз сім¢ю в хату, що недалеко стояла пустою: “Згодом все заспокоїться і повернешся назад”. Батько послухався.

Так відбулося офіційне розкуркулення. Батько залишився в колгоспі, продовжував працювати конюхом. Через рік, чи два, коли розпочалася голодовка, нашу хату голова сільради продав за відро картоплі. Тож нам не було куди повертатися – довелося батькові купувати іншу хату.

Під час так званого розкуркулення найбільше постраждала наша мама. При оглядинах хати уповноважений з району своїм металевим списом перекопав всю землю в хаті і в сінях. У “куркуля” підлога в хаті була земляною, а покрівля солом’яною. Коли була скопана вся земля в хаті, мама не витримала і сказала щось гостре цьому копачу. Той у відповідь вдарив маму тупим кінцем металевого спису в груди в районі серця. Мама впала і знепритомніла. У хаті в цей час нікого не було. І це врятувало батька, бо коли б це сталося при ньому, він зарубав би цього виродка.

Мама почала хворіти серцем. З кожним роком їй ставало все гірше. Одного разу батько відвіз маму в Умань до знаменитого лікаря. Той оглянув її і сказав: “Порок серця від якогось душевного переживання чи фізичного удару”. Мама розповіла йому про той випадок. Лікар відповів: “То у вас був подвійний удар душевний і фізичний”.

Через 10 років мама померла. Було їй лише сорок. Але до самої смерті мама працювала в колгоспі ланковою. І не просто ланковою, а п’ятисотинницею. Це коли буряківнича ланка боролася за врожай в 500 центнерів з гектара за прикладом Марії Демченко. Боже, як вона працювала зі своїми дівчатами.

Як правило, збиралися вони вдосвіта, брали підводи з колгоспу і ходили по подвір’ях, збирали у селян попіл і фекалії з нужників. А потім, весною, під культивацію розкидали всі ці добрива на відведених для ланки площах. Після такої каторжної роботи мама приходила ввечері додому з червоними очима, бо коли ніс від запахів дівчата закривали хустками, то очі від попелу закрити було нічим. Вся робота у ті роки (1935-1941) виконувалася вручну, крім оранки, культивації і посіву. Шарування, проривання, копання канав для збирання довгоносика, виривання коренів після підкопування, складання на купи, очищення від землі і гички, навантаження на підводи чи машини для відвезення на цукровий завод – усе це на бідні жіночі руки в осінню сльоту, дощ та холод. Ланка виборювала високі врожаї буряків. Але Марію Демченко нагородили Орденом Леніна і всесоюзною славою, а нашу маму і її “дівчат” з ланки – місячними поросятами із колгоспного свинарника.

І на тому спасибі, бо могло б і цього не бути.

У зимові дні, коли колгоспної роботи вже не було, ланка часто збиралася у нас в хаті. Хто з кужелем і веретеном, хто з шитвом, хто з вишиванням, а хто так, просто посидіти, погомоніти. Дуже часто гарно співали. Наша мама володіла першим голосом і починала:

Ой за гори, кам’яної Ой догнала, ой догнала

Голуби літають,- На каміннім мості,

Не зазнала в батька добра, Ой верніться, літа ж мої,

Вже літа минають. Хоч до мене в гості.

Запряжу я коні в шори, Не вернемось, не вернемось,

коні воронії, Немає до кого, -

Та й поїду доганяти Було ж тобі шанувать нас,

Літа молодії. Як здоров’я свого.

Які славні, виховні слова цієї пісні. Шануй себе, шануй свою молодість, бо це честь, це гідність, це достоїнство людини на все її подальше життя.

До нашої сім¢ї мала відношення ще одна несправедливість. У 1937 році арештували і засудили на 10 років нашого дядька Василя Марченка, рідного брата нашої мами. Про це і йдеться в написаному Пантюшою оповіданні “Очна ставка”. Дядько Василь проходив в оповіданні бухгалтером колгоспу, ким він насправді працював, а прізвище Назаренко взято з того, що на сцені сільського клубу він грав роль головного героя п¢єси “Назар Стодоля”. Інші прізвища в оповіданні трохи змінені, але схожі до дійсних.

У Воркуті, куди етапували Пантюшу в ГУЛАГ, новоприбулі “зеки” влилися у багатотисячні табірні колективи. Тут були люди, які прожили в таборах десятки років, дещо освоїлись з табірним побутом, мали міжтабірні і міжбарачні зв’язки, знали хто чого вартий, допомагали один одному, чи група групі у виживанні і в боротьбі з існуючим режимом. Всім цим не володіли новоприбулі. Їм було значно важче, особливо в перші 2-3 місяці. Кожний шукав можливості знайомства і взаємопідтримки.

Пантюша вмів малювати. Після закінчення учительського інституту в 1941 році подав документи до Київського художнього інституту, і коли б не війна, він був би прийнятий. Але недоля. В таборі у вільні години від роботи в шахті, перемагаючи голод і смертельну втому, Пантюша малював портрети з натури своїх однобарачників, в основному старожилів. За це вони його включали у свою бригаду забійників, а там ставили на дещо легшу роботу, по можливості підтримували харчами. Так продовжувалося три місяці. Чутка про табірного художника розповсюдилась й дійшла до конторських робітників, теж “зеків”.

Одного разу майстер забою шахти, привів його в контору і сказав: “Ось вам художник, за якого ви питали”. У кімнаті за робочими столами сиділо чоловік із п’ятнадцять. Один із них, мабуть старший, підійшов до Пантюші і запитав, чи правда, що він уміє малювати портрети з натури. Пантюша відповів: “Коли добра людина і з чистою совістю, то можу намалювати, всякого падла не малюю”. Хтось сказав: “Ви спочатку нагодуйте чоловіка, чаєм обігрійте, бачите, він весь труситься від холоду”.

Пропозицію підтримали і знесли на стіл у кого, що було. Нагріли чаю. Пантюша присів і почав їсти. Розмова продовжилася. Запитували звідкіля він, хто за професією, коли і за що посадили? Коли Пантюша сказав, що він із села Клинового Голованівського району Одеської області, його запитали, чи не знає він односельця Марченка Василя Івановича. “Це мій рідний дядько”, - відповів Пантюша. Хтось із присутніх глянув у вікно і гукнув: “Хлопці, іде Василь Іванович, що будемо робити?” Пантюшу попросили заховатися за грубкою.

Тільки-но зайшов Василь Іванович (так його величали в таборі, хоча він Ягонович), почав обтрушуватись від снігу і знімати кожух, як на нього накинулись із запитаннями: “Василю Івановичу, ти розповідав, що в однієї із твоїх сестер троє дітей. Чи не можеш сказати, як звали найстаршого сина?” Дядько Василь каже: “А чого не можу? Пантюшкою його звуть, Пантелімоном Васильовичем, бо він уже вчитель”. Пантюша не витримав, вибіг за грубки і кинувся до дядька Василя.

Були обійми, поцілунки, радість, сльози... Коли всі вгомонилося, дядько Василь звернувся до своїх колег: “Хлопці, коли узнають, що ми рідні, нас розлучать і відправлять в різні не кращі місця. Я вас прошу, збережіть цю таємницю! “

Всі дали слово і дотримали його. Дядько Василь і Пантюша цілих два роки працювали в одній кімнаті. Дядько Василь – бухгалтером, а Пантюша – спочатку нормувальником, потім інженером з техніки безпеки, а коли закінчив вечірній гірсько-рудний технікум, був призначений заступником головного інженера шахти.

Дядько Василь у 1947 році був звільнений і поїхав на Україну. Місяць погостив у Клинові, потім забрав сім’ю і виїхав у місто Шахти (Донбас), де працював на шахті до виходу на пенсію. У 1957 році був реабілітований. Але 10 років ГУЛАГів відбув від дзвінка до дзвінка. І нізащо.

Коли Пантюша розповів дядькові Василю про свою справу, про оповідання, як основний мотив звинувачення, дядько Василь розповів про події 1937 року. У драматичному гуртку він виконував ролі молодих героїв п’єс. В одній з постановок він мав співати пісню про Морозенка, як і передбачено автором п’єси. За порадою режисера цю пісню замінили на “Ой не шуми луже, зелений байраче, не плач, не журися, молодий козаче!” Так на репетиціях і виконувалась ця пісня. Але вона не зовсім поєднувалась із змістом п’єси. При постановці п’єси на сцені клубу дядько Василь раптом заспівав своїм сильним тенором: “Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче, за тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче!” Глядачі в заповненому залі клубу одностайно піднялися з лавок, бурхливі оплески тривали кілька хвилин, люди просили повторення і дядько Василь проспівав пісню вдруге. Знову бурхливі й тривалі оплески.

На другий день вся Клинова гуділа про вчорашню постановку. Особливе захоплення викликав головний герой п’єси, роль якого зіграв дядько Василь.

А вже наступної ночі дядько Василь був заарештований. Основне звинувачення – виконання пісні націоналістичного змісту. Інші обвинувачення й очна ставка ліпились приблизно так, як описано в оповіданні.

Дядько Василь завдяки своєму таланту міг би стати визначним артистом, Пантюша – письменником чи художником, або заслуженим учителем чи вченим з питань педагогіки, я мріяла про сім’ю, про щасливе життя, збиралася жити в Клиновому поряд зі своїми друзями і подругами. І раптом усе було знищене, повністю й назавжди.

Ми тільки в таборах, проживаючи роками з такими ж знедоленими як самі, зрозуміли всю трагічність нашої України і її народу. Ось там ми стали душею і серцем справжніми націоналістами – патріотами України, вболіваючи за її долю й свободу.

Коли Україна стала незалежною державою, ми з Пантюшкою зустрічались і раділи, що недаремно пройшли наші молоді роки в тюрмах, поневірянні і приниженні. Усе таки якась наша частинка, хоч і маленька, покладена у фундамент побудови нової держави. Ми розуміли, що мрії нашої молодості вже не здійсняться, пройшли роки, а вони, як відомо, не вертаються. Але ми раділи, що хоч нашим дітям і внукам житиметься краще в умовах волі й свободи.

Кілька слів про нашого найменшого брата Віталія. Нелегке життя випало і на його долю. Без батьків він залишився у 13 років. Коли жив у мене, я замінила йому і батька, і маму. Коли мене заарештували, йому було 15. Залишився у батьківській хаті один. А було ж господарство – 25 соток городу, десяток курей, підсвинок. А ще працював в колгоспі їздовим, а з ранку вчився в школі. На другий день, як мене забрали, пішов у Ладижинську міліцію шукати мене. Через кілька днів, в суботу прийшов в Умань до тюрми, приніс передачу. Я йому написала записку: “Вітюня, синочку, не приходь більше, тобі ж тяжко, мене скоро випустять”. Він повернувся з Умані, застав вдома лист від Пантюші з одним реченням: “Валюша, по особливим обставинам я опинився в м. Умані”. Вітя зрозумів, що Пантюша там, де і я. Наступної суботи знов іде в Умань, несе вже дві передачі, у кожній по буханці хліба, шматочок сала, головка цибулі і головка часнику.

Я знову йому записку: “Не приходь більше”.

Але він не слухався. Приходив кожної суботи, всі 6 місяців. А це ж 30 кілометрів туди і 30 назад. Учителі школи знали, що він кожну суботу ходить до тюрми з передачами. Тож, мабуть зговорившись, у понеділок ніхто у нього уроків не питав, знали, що він уночі прийшов з Умані.

Дуже чуйно, по батьківському до нього ставився директор школи Олександр Федорович Шимко, завідувач школи Федір Васильович Чекаленко, вчителька російської мови й літератури Ніна Всеволодівна Соханєвич, учителька математики Фросина Устимівна Титаренко і багато інших. Вже в 7 класі йому дала притулок подруга нашої мами – Тетіївська Тодосія Амосівна, жінка з надзвичайно доброю душею й серцем, такою ж доброю виявилась її прийомна донька Ганна Кононівна, теж учителька.

Десь через два місяці ходіння в Умань до тюрми з передачами Вітя вирішив піти в Уманське управління МДБ. У коридорі при вході вартовий запитав, що йому тут треба. Він сказав, що хоче до начальника.

За столом його зустрів військовий, з майорськими погонами. Запросив Віталія сісти. Довго роздивлявся його, а потім питає: “Що ти хочеш мені сказати?” “Я прийшов просити за свого брата Мостовика Пантелімона Васильовича і сестру Валентину, – відповів Віталій. – Ви їх посадили в тюрму, ось уже два місяці я ношу їм передачі, але вони ні в чому не винні, нічого поганого і нікому не зробили, так всі люди в нашому селі кажуть”.

Майор довго дивився на нього, а потім сказав: “Дивлюсь я на тебе, хлопче, і думаю, що добра у тебе душа. Але ми самі розберемося винні вони, чи ні. А ти більше сюди не приходь, бо іншого разу можеш звідси і не вийти. Іди і запам’ятай, що я сказав”.

Потім натиснув на столі кнопку, зайшов вартовий: “Виведи цього пацана до воріт, підштовхни коліном під задок і скажи, щоб забув сюди дорогу”, – наказав майор.

Вартовий вивів Вітю на вулицю і сказав йому на вухо: “Тобі, хлопче, повезло, не всіх майор звідси відпускає. Тікай і не приходь більше”.

На черговому допиті слідчий сказав Пантюші, що приходив до начальника молодший брат, захищав їх обох. Теж, мовляв, захисник знайшовся. Нехай дякує долі, що майор випустив.

***

Ще хочу написати, як нас реабілітували. На початку 60-х років Пантюша написав листа М. С. Хрущову. Минуло багато часу без змін, мабуть з рік. КДБ робив запит у Клинове на нашу характеристику. Таку характеристику дали за підписом секретаря парторганізації колгоспу. Ми знаємо, хто (Пантюші показували цей документ), але називати його прізвище не хочу, мабуть, є його діти, онуки, не треба, щоб вони знали про “доброчинність” свого пращура. В характеристиці, крім загальних, нічого конкретно не значимих фраз, було написано: “Їх звільнення й перебування у с. Клинова не бажане.”

Нам відмовили у реабілітації, мовляв, немає підстав. Більше ми з такими клопотаннями не зверталися. Пантюша принципово не хотів. Як шахтар, він у 50 років вийшов на пенсію, переїхав із Воркути в м. Костянтинівну Донецької області, купив кооперативну квартиру.

У 1985 році нас обох за місцем проживання викликали до КДБ. Пантюшу – в Донецьку, мене – в Нікополі. Цілий день розмовляли. Дуже культурно, мирно, наче доброзичливо. Через місяць знову викликали, наче з чолобитною перед нами. Сказали, що ми не винні, складу злочину немає. Нас реабілітували й вручили про це відповідний документ військової прокуратури Київського військового округу. Ще й руку потиснули. Я вийшла звідти, та замість радості розплакалась, йшла додому від сліз дороги не бачила. Усе життя спаскудили, принизили, як тільки могли, і руку потиснули на прощання.

Не буде їм від Бога прощення за їх великі гріхи перед людьми!