5 липня 2025 р. на Ютуб-каналі «Калина» з'явилося нове інтерв’ю письменниці і психологині Тетяни Дугельної з дослідником праукраїнської історії та мови Сергієм Піддубним. Говорили про його книжку «Великий код України-Русі». Дивіться відеоверсію інтерв’ю за цим посиланням https://www.youtube.com/watch?v=ComBHkhcISo а нижче пропонується його текстовий варіант.
Т. ДУГЕЛЬНА: Щойно у видавництві «Час успіху» вийшло третє видання «Великого коду України-Русі», книги доволі відомої серед любителів історії і яку беруть в основу своїх відео чимало блогерів. Це надзвичайна книга про наші – українців-русів – основи, про наші святині і наш сакральний світ. Досить об'ємна, поділена на чотири розділи і 67 глав, плюс 17 додатків. Тут все цікаво, починаючи з переднього слова. Але ми розпочнемо із фрагменту Шевченкової заповітної поеми «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», який автор Коду ставить одразу після переднього слова, як настанову і собі, і нам, читачам: «Подивіться лишень добре, Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми — Все розберіть... Та й спитайте Тоді себе: що ми?.. Чиї сини? Яких батьків?» І найперше, що хочу запитати у її автора, чи є якась різниця, скажімо, порівняно з другим виданням цієї книги?
С. ПІДДУБНИЙ: Я постійно працюю в одній і тій самій темі – поставив собі за ціль довести правоту своїх висновків скільки б не пішло на це часу і зусиль. Тому шукаю нові докази. І в кожній тій чи іншій книжці є певні уточнення, доповнення, в т. ч. ілюстративні. Є дещо нове і в цьому виданні Коду… Межі для удосконалення, як кажуть, не існує.
Т. ДУГЕЛЬНА: Скажу для тих, хто її ще не читав: книжка вражає відкриттями з нашої з вами, друзі, історії. Я навіть не знаю з чого почати. Мабуть, спочатку підтверджу потужні доводи про фальшування греками Дарієвого походу в «Історіях» Геродота, про що згадувалося у нашому попередньому відео «Славетні предки українців», і розпочну з перших глав, із всесвітньо відомого дендропарку «Софіївка», де Сергій Васильович відкрив прадавнє святилище сонцепоклонників. Отак-то: вже більше як 200 років існує цей парк, а ми не знали про існування такої святині. Розкажіть трохи про неї?
С. ПІДДУБНИЙ: Це унікальна нерукотворна поляна гранітних брил, більшість з яких утворюють майданчики для зібрань, молитов, співу пісень і навіть місць для сидіння. Зважаючи на те, як розумно розташовано камені, не виключено, що поляна ця називалася іменем Бога Ума (у Велесовій Книзі, Бог Ум Ір – Богумір), від якого могло отримати своє ймення і місто Умань. Серед цього дивовижного нашарування каміння, кожне з яких могло мати своє значення, є і камінь Дажбога у вигляді яйця з уголовиною для живої води. Ця поляна, ця святиня також яскравий приклад того як фальсифікувалася історія. Чомусь воно називається Критським лабіринтом, хоча виникає справедливе запитання, яке відношення має середземноморський острів Крит до нашої землі? Що у нас не було своєї історії, не було своїх умів і богів?..
Т. ДУГЕЛЬНА: Ви живете неподалік Умані, якщо ми виберемося з друзями або з родиною до «Софіївки» на екскурсію, чи не могли б Ви приїхати і показати нам цю святиню?
С. ПІДДУБНИЙ: Звісно, плануйте і телефонуйте. Зустрінемося в Умані. Хоча я підкажу, де можна докладніше дізнатися про це святе місце вже зараз. На ютуб-каналі Теукр кілька років тому я був зробив коротке відео під назвою «Святилище Дажбога в Умані». Перегляньте, будь ласка.
Т. ДУГЕЛЬНА: Недалеко від Умані, біля села Вільхове ви відкрили ще одну неймовірну пам'ятку: святилище-обсерваторія, стародавній освітній і духовний центр з відтворенням на місцевості основних небесних тіл (Сонця, Місяця, Землі) і їх символічним рельєфним зображенням на граніті у вигляді змії, оленя, птаха… Але найбільше мене вразила карта головних центрально-українських рік. І їй щонайменше, як ви стверджуєте, 10 тис. років. А як тоді бути з греками, які нібито були першими в світі картографами, географами?
С. ПІДДУБНИЙ: Це наочний приклад того, що греки брехуни і фальсифікатори історії, про що ми говорили в попередньому відео. І не тільки стосовно географії та історії. Як можна прочитати в інших главах Коду, саме наші предки, а не греки, створили також перші календарі, вигадали гороскоп, були першими гончарями…
Т. ДУГЕЛЬНА: А що каже про ці відкриття, про ці святині наука?
С. ПІДДУБНИЙ: Матеріал про Вільховське святилище-обсерваторію публікувався у багатьох засобах масової інформації. Книжку «Найдавніші пам'ятки України», в якому також була надрукована розповідь про це святилище, я особисто подарував співробітнику Інституту археології Академії наук України, доктору історичних наук Михайлові Відейку під час його дослідження Небелівського храму, давав йому свій номер телефону, пообіцявши все показати. На жаль, ні він, ні хто інший не зацікавилися пам’яткою. Стосовно Уманського святилище, здається, на нього звернули увагу науковці місцевого педуніверситету…
Т. ДУГЕЛЬНА: А як взагалі офіційна українська наука ставиться до ваших праць і досліджень?
С. ПІДДУБНИЙ: Як на мене, як такої української історичної науки у нас немає. Існують інститути, існує Академія, але їхня діяльність схожа на те, чим роками успішно користується медицина – розробленим Міністерством охорони здоров'я протоколом, в якому зібрані настанови для лікування конкретної хвороби. І лікарі згідно них лікують хворих. Нашій історичній науці розробили щось подібне в Москві – тільки московський документ покликаний не лікувати, не розкривати правду, а робити українців манкуртами – людей без пам’яті і національної свідомості. Щоб не дай Бог, вони не дізналися, що Києву насправді набагато більше років, ніж йому відвела Москва, що Велесова Книга не підробка і т. п. Що це за наука, на чолі якої стоїть міністр-плагіатор? До нього звертається майже три десятки авторитетних в Україні людей, доктори і кандидати наук, заслужені вчителі, журналісти, письменники, громадські діячі з проханням визнати Велесову Книгу і повернути її до шкільної програми, а він навіть відповісти їм не хоче?.. Ця наука досі знаходиться в московському полоні. Досі тримається московських постулатів, хоч ми вже незалежні 34 роки. Як за радянського часу у школах обмежували вивчення історії України, так і сьогодні це роблять. Нічого нового, і ні про кого нового вона не хоче чути…
Т. ДУГЕЛЬНА: Гаразд, повернемося до книжки. Ви також багато чого нового доповнюєте до вже відомих Бушанського рельєфу і Терношорської Лади… Ці пам'ятники у вас постають такими величними і значимими, що вони можуть конкурувати з єгипетськими пірамідами, як гадаєте?
С. ПІДДУБНИЙ: І Вільховська пам’ятка, і Бушанська, і Терношорська – якби створити відповідну інфраструктуру, провести відповідну інформаційну роботу, сюди поїхали б з усього світу. А якби ще відновити Гераклові Стовпи, про які ми згадували в попередньому відео. Це взагалі бомба…
Т. ДУГЕЛЬНА: Думаю, а чи не ініціювати нам створення руху за відновлення Гераклових Стовпів?
С. ПІДДУБНИЙ: Хтось це має зробити і добре, якщо буде Ваш канал. Відновлення тисячолітніх пам’ятників – це відродження тисячолітньої державності України-Русі, про яку нам відомо з Велесової Книги.
Т. ДУГЕЛЬНА: До речі, а яка українська пам'ятка особисто для вас є найсакральнішою?
С. ПІДДУБНИЙ: Найсакральнішим, найсокровеннішим, таким, що я не перестаю постійно дивуватися і захоплюватися для мене є українське Слово – Слово з великої літери. Це чи не найдавніший пам'ятник нашої культури, нашого духу. Наприклад, знак небесного світла, що дуже схожий на літеру Х, можна побачити на ось цій фігурці птиці із кістки мамута. А це приблизно двадцять тисяч років до н. е. А ось на цій ілюстрації зображення із трипільської чаші. На ньому відповідними знаками, якщо вирівняти хоругву, закодовано ім'я бога Хора, який пізніше стане Хорсом. Цій чаші щонайменше шість тисяч років, а отже і письму нашому не менше. А ще це однозначне свідчення того, що, як писав Борис Олійник, «Ми тут жили ще до часів потопу. Наш корінь у земну вростає вісь»… Дослідження основ нашого Слова, до речі, допомогло мені відкрити чимало історичних таємниць – прочитайте розділ «Священні тексти України-Русі».
Т. ДУГЕЛЬНА: Я встигла дещо переглянути і вже відмітила для себе. Зокрема, в главі «Перші наші літери зафіксували трипільські гончарі і називалися вони руськими». Не “кирилицею” має називатися наша абетка, а “руською”, наполягаєте ви…
С. ПІДДУБНИЙ: Так, і це не висмоктано мною із пальця. Про руську абетку писав ще в 16 столітті польський хроніст, італієць за походженням Олександр Гваньїні. Християнство робило наших Праотців темними людьми і приписувало собі і своїм так званим святим заслуги інших…
Т. ДУГЕЛЬНА: Є у вашій книжці особливі, приголомшливі пам'ятки, я б навіть сказала, документи – вибиті на каменях написи. Одного з них ми вже торкалися – Ольвійського пам’ятника з текстом, як ви його назвали, «Клятви синів Пертона». На 61-67 сторінках ви проводите його докладне розшифрування і доводите, що зроблений він українською мовою, а не грецькою, як вважалося раніше. А на сторінках 377-390 ви досліджуєте написи на стелах, що були знайдені в горах Тавр, нині південний схід Туреччини. Ви стверджуєте, що в тих горах була школа Орійської віри, де вчили «що і як було» і щоб «по Мові уміти»… Вражають українські назви, українські імена, слова – Кий, Орій, Хор, Щек, Лада, Київ, Мова тощо. Це не вкладається в голові… Розкажіть, будь ласка, про цю пам'ятку і чому ви вважаєте, що написи зроблені українською мовою?
С. ПІДДУБНИЙ: Багато чого не вкладається в наших головах, нас же вчили, що ми з’явилися десь ХІІ ст. н. е., а тут VІІ ст. до н. е., пряме свідчення про наші головні міста, племена, про Мову… Це важко прийняти, в це важко повірити не вільному, не деколонізованому мисленню. Але прийде час і повірять. Це безцінна, надзвичайної важливості пам'ятка-документ. Знаходилася школа Орійської віри в малодоступному місці на горі Каратеп. Написи на стелах цієї школи були виявлені в 1946 р. професором Стамбульського університету Т. Боссертом. Зроблені вони невідомою мовою фінікійською абеткою. Їх безуспішно намагалися перекласти різними мовами відомі вчені світу. У 1970–1980 р. американець українського походження Іван Стойко розшифрував і переклав українською мовою три із п'яти написів. Він зробив надзвичайно велику роботу, але, оскільки не дуже добре знав історію і відніс написи до ІХ ст. до н. е. його переклад виявився приблизним. У 2011 році, скориставшись напрацюваннями Стойка ми з любителем розгадок подібних таємниць В. Кабацюрою, який, до речі, також пробував зробити свій переклад Велесової Книги, поділили суцільний текст написів на слова по-своєму. І нам вдалося розкрити таємниці прадавніх текстів. Як можна бачити у Великому Коді, ми переклали і розтлумачили всі п'ять написів. І як результат маємо дуже важливі відомості з нашої історії і дуже актуальні повчання Отця Кия Орійовича. А стосовно того, як там опинилася українська мова, ми вже говорили в попередніх відео. Додам до цього ще свідчення римського історика Помпея Трога, який заявляв, що скити тричі володіли Азією, і Книгу Буття, де мовиться «І була вся земля одна мова та слова одні». Біблеїсти не хочуть визнавати, що під словом Земля мається на увазі держава, де панували скитські племена, – від Єгипту, до Індії і Скитії…
Т. ДУГЕЛЬНА: А чому Каратепські написи зроблені фінікійською абеткою, а не ольвійським чи руським письмом, якщо тут панували скити-руси?
С. ПІДДУБНИЙ: Дуже справедливе Ваше запитання, Тетяно Миколаївно. На моє переконання, у цій школі готували вчителів для місцевого населення. Зокрема, асирійців. Ось що читаємо в третьому написі біля “Брами левів”: «Се ми бо учимо любити яс. Самі так любо жити учимо люд той», де яси якраз і є асами-асирійцями. Їх (учителів) місією було навчати асирійців (цитати): «по Мові уміти», «Щоб мали Овена» (тобто, щоб шанували наш тотем і віру), «щоб сини стану були вірні», «щоб мирні були», «щоб любили одне одного», «щоб уміли сіяти жито» тощо. Це свідчення толерантності і поваги колонізаторів – до місцевого населення. Укри-руси пропагували своє слово, свою віру за допомогою їхньої абетки і їхнього способу письма справа наліво.
Т. ДУГЕЛЬНА: То що ми зараз можемо сказати тим, хто заявляє, що українська мова це чиєсь нарєчіє?
С. ПІДДУБНИЙ: Це, знаєте, як то кажуть, перекинути з хворої голови на здорову. Чия голова насправді хвора, чия мова насправді є нарєчієм? Беремо книжку «Слово про похід Ігорів» (у моєму перекладі), в якому уміщено фотокопію першого видання «Слова» – Москва, Сенатская типография, 1800 рік – і читаємо, що ця «іроическая песнь» “писанная старинным русским языком в исходе ХІІ столетия с переложеніем на употребляемое ныне наречіе”. Тобто, російська мова на той час вважалася нарєріем руської мови. До речі, у цьому старинному тексті пишеться не Русская земля, з двома «с», а з одним і з м’яким знаком – “Руська земля». Отже, це ми були руськими або русичами, а не москвини…
Т. ДУГЕЛЬНА: А що скажете на завершення тим українцям, хто послуговуються московитським наречієм, хто ігнорує таке велике надбання, як українська мова, історія якої налічує тисячі років?
С. ПІДДУБНИЙ: Що я скажу? До мене вже все сказано, ми просто не знаємо або забуваємо те. Ось що говорив євангеліст Іван: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього»… Бог – Слово! Хто цей Бог, звідки він прийшов? І знову ми повертаємося до того, про що говорили раніше: де була країна богів, як вона називалася? Це Гіперборея, Ніперборея, за Велесовою Книгою – Велика Борія. Та й багато вчених світу однозначно стверджують, що батьківщиною індо-європейських мов було Надчорномор’є, наша з вами земля. Слово має дуже велику силу. Ніякі ікони та розп’яття не мають такої сили, як Слово. А якщо воно Бог, значить воно і оберіг, і суддя. Готуючись до етеру, я листав «Великий код…» і натрапив на фрагмент вірша Пантелеймона Куліша «Рідне слово». І ось що він писав:
Мовчки предки наші в полі,
Мовчки спочивають,
Тільки чорнії могили
3 вітром розмовляють.
Спочивають, дожидають
Праведного суду,
Що судити Україну
Рідне слово буде.
І зараз воно судить, страшно судить – подивіться, яку біду маємо через те, що поклонялися чужій мові, що молилися чужою мовою, що співали пісень чужою мовою і кіно дивилися чужою мовою... Такого Бог не прощає, бо наша мова «божиста, богодана, богообрана», як писав український поет, єврей за національністю Мойсей Фішбейн. І доказів цьому у «Великому коді України-Русі» чимало. І поки ми не усвідомимо значення свого Слова і своєї місії, як носія його, біда у вигляді кровопивці москаля буде постійно чатувати на нас. А місія наша така – берегти і леліяти українську мову, бо це материнська мова багатьох мов світу. Ми слуги і вартові Божого слова!
Т. ДУГЕЛЬНА: Так, тема мови дуже актуальна і ми, шановні друзі, ще не раз будемо звертатися до неї. До речі, є в Сергія Васильовича надзвичайно цікава книжка «Українська мова – мова вільних людей» і, можливо, ми також ще звернемося до неї. А я, розпочавши нашу зустріч словами Шевченка, завершу її закликом ще одного нашого генія – Івана Франка, уміщений він на звороті книжки: «Нам усім, і письменним, і неписьменним, годиться знати нашу бувальщину, знать те, що думали, як боролися і як дивилися на світ наші прадіди. Годиться нам знати й те, що ми не вчорашні, що наше слово було колись у честі й повазі і служило до виявлювання високих думок, мудрих законів і щирого, глибокого чуття».
С. ПІДДУБНИЙ: У продовження Франкової думки про те, як дивилися наші прадіди на світ додам, що лише опираючись на науку наших прадідів, ми можемо врятувати себе і навіть світ від усіляких катаклізмів. Як свідчать джерела, які мені доводилося досліджувати, у наших прадідів надзвичайно великий досвід боротьби за життя і мирного співіснування з іншими етносами.
