ВІД ІСАЙОК ДО ПЕРЕГОНІВКИ

Згідно переказів, спершу було село Ісайки, за іменем першого тутешнього поселенця козака Ісая. Існують свідчення, що ще в 20 роках ІХ століття на правому березі річки Ятрані на могилі козака Ісая стояв дубовий хрест із вирізаним на ньому роком — 1391. Невідомо, як міг стільки років вистояти цей хрест (може його періодично поновлювали), але дата співпадає з тою, яку згодом виявлено на піщаному хресті із зображенням церкви, який знаходився на Перегонівському цвинтарі (нині в Голованівському краєзнавчому музеї).

Ісайки ще називали Старим селом, а ліс, який тягнеться звідси аж до Крутенького – Висайчиком. А загалом поблизу цього місця, на горі з боку села Рогове виявлено поселення ще V-IV тис. до н. е. І сьогодні там ще можна знайти черепки посуди так званої трипільської культури.

Ось що можна про це прочитати в „Збірнику археологічних пам’яток Уманщини”.

„Біля села є сім могил. Знайдено бронзовий двогранний наконечник стріли, бронзовий наконечник стріли із зазубриною, бронзовий триг­ранний наконечник стріли. За селом, у північно-східному напрямі в бік лісу, на право­му березі річки Ятрані, над глибокою балкою, є ознаки трипільського поселення раннього пер­іоду. За повідомленням бригадира польової бригади П.Н. Гоцана, черепками глиняного посуду зайнята площа землі у де­кілька десятків гектарів, в деяких місцях є ознаки дороги -"бруківки". Очевидно, це є не що інше, як глинобитні май­данчики колишніх житлових приміщень. Серед знайдених черепків глиняного посуду з орнаментом, нанесеним глиня­ними фарбами, є черепки з вдавленим орнаментом.За повідомленням директора вечірньої школи А.Д. Максименка, у 1957 році в селі, на правому березі річки Ятрані, знайдено уламок шліфованого кам'яного молотка-сокири з просвердлиною. У середній школі с. Бабанки Уманського р-ну зберігається кам'яна сокира розміром: Д - 22 см, Ш - 10 см, Т - 7,5 см. Сокиру з просвердлиною знайдено в с. Перегонівці.”

Саме сини Ісая Митрофан та Малах почали освоювати землі по лівому березі Ятрані. Понині ці частини села Перегонівка носять назви Митрофанівка і Малахівка. Далі від них на південь, на схилах яру, який витягнувся зі сходу на захід, розміс­тилась четверта частина — Байраки. Ще одну, що притулилася до Ятрані, називають Юртою.

Серед версій походження назви Перегонівки найбільш розхожа така: десь тут знаходився перегон, де було найлегше перетнути річку з одного берега на інший.

В кінці ХІХ століття на Уманщині, куди входила і Перегонівка 110 поміщиків володіли 146700 десятинами землі. Княгиня Святополк-Четвертинська, власниця Перегонівки, володіла 21500 гектарами. 144 церкви володіли 8540 га, 51874 селянських господарства – 2385002 га, або в середньому по 4,5 на одне.

Про початок будівництва цукрозаводу свого часу розповів старійшина цього заводу Антон Ярошенко. В кінці ХІХ століття Варшавське товариство промисловців шукало в наших краях місце під будівництво цукроварні. Спочатку кинули око на Небелівку (нині Новоархангельського району), але громада села не дала згоду на продаж родючих угідь. Тоді представники товариства звернулися до власниці села Перегонівки Марії Святополк-Четвертинській. Їм сподобалися невдоби на правому березі Ятрані. Проте вони належали громаді, тому питання обговорювалося на сходці. Громада не мала якось особливої користі із тих земель тому охоче продала їх, поповнивши мирський капітал села.

У 1898 році розпочали з будівництва майстерні. Це мала бути основа для майбутнього заводу. Каміння возили возами, вибираючи його трохи нижче по течії Ятрані. Потім прибули майстри з Полісся, набрали підсобників з місцевого населення і закипіла робота.

Хоч село в цей час належало княгині Марії Володимирівні Святополк-Четвертинській, але перебувало воно в оренді Миколи і Федота Бездідовичів та шляхтича Вікентія Манецького. Однак, як розповідав А. Ярошенко, будівництвом заводу займався племінник князя Четвертинського пан Мазевський.

У 1899 році взялися за встаткування необхідних виробничих комунікацій. Саме в цей момент приїхав, як розповідав Антон Варламович, пан Мазевський, з фотокамерою. Він зібрав усіх, хто був причетний до будівництва заводу і зробив знімок.

Більшість тут люди з Полісся, але пізніше вже і перегонівці навчалися. Пан, до речі, вчив за свої гроші. П'ять рублів платив.

...Все-таки пан Мазевський був далекоглядною людиною не тільки в тому, щоб мати майстрів із місцевих людей. Щоб бачили нащадки, як доводилося починати будівництво, він дав команду виставити для знімка те нехитре знаряддя, яким працювали – теслярські інструменти, труборізку, п'ятитонний блок. Мабуть більше і нічого не було. Але було головне велике бажання працювати і будувати, бо завод обіцяв нові робочі місця, нові перспективи для села.

...Завершено будівництво в 1902 році. Завод отримав назву "Святополк" на честь княгині М. Святополк-Четвертинської.

За даними Київського державного архіву у перше десятиліття на заводі працювали від 40 до 70 постійних робітників, а в період виробничого сезону їх кількість зростала до 375. "Річне виробництво цукру становило на перше десятиліття сторіччя 678 тисяч пудів". Очевидно, це помилка, бо продуктивність дореволюційного примітивного виробництва Перегонівської цукроварні, до того ж при дуже невеликих посівах цукрових буряків не могла складати 10848 тонн. Швидше 678 тис. пудів цукру було вироблено за десять років – в середньому дещо більше як тисячу тонн на рік.

Як же жили перші перегонівські заводчани до революції? Антон Варламович каже, що фахівці – слюсарі, апаратники, випарники, ковалі заробляли достатньо коштів на прожиття і навіть наймали за гроші домашніх робітників, які працювали на їх особистому господарстві.

У березні 1917 року робітники і селяни Перегонівки провели де­монстрацію на підтримку лютневої революції в Петрограді, її ор­ганізували і очолили котельник Крук, столяр Вялик та шорник Шандлер.

1923 року завод передали в оренду військово-споживчому то­вариству кінного корпусу Г. І. Котовського. З цього часу підпри­ємство стало носити ім'я Карла Маркса. Через 2 роки завод стає державним. На прилеглих до нього землях організовується радгосп, який разом з заводом створили єдиний господарський комплекс – цукрокомбінат.

***

Під час громадянської війни на берегах Ятрані не раз сходились у жорстокій борні червоні, білі, анархісти, січовики. Сам „батько” Н. Махно командував проривом своїх військ з денікінського оточен­ня біля Перегонівки. Це сталось за день до Храмового свята села, 26 вересня 1919 р. Бій махновської армії детально описав у своїх споминах начальник штабу цієї армії В. Білаш. Він же стверджує, що цією Армією тут знищено 18 тисяч деніківців, 5 тисяч взято в полон, 4 тисячі розбіглося по лісах.

У 1921 році в складі 25 осіб було створено комітет незаможних селян, який очолював П. С. Юрченко. Комісія при комнезамі про­вела перерозподіл поміщицьких земель. Цього ж року 26 травня до сільської Ради обрали 47 депутатів. Її головою став бідняк П. Т. Слюсаренко.

1932-го було створено 3 колгоспи: „Нове життя”, „Вільна праця” та імені Т. Г. Шевченка. Все це було здійсненне проти волі більшості селян, отож злам вікових традицій, насильницькі дії більшовицької влади різко позначилось на становищі селян. Багато з них було виселено з села, сотні померло від голодомору 1932—1933 років.

Ігор Голобородько записав від свого діда Миколи Антоновича Голобородька такі спомини: „У 1932 р. почався суцільний голодомор, який досяг кульмінації в 1933 р. Люди їли дохлу конину, котів, собак, листя береста, акації, лободу, але і це не всіх рятувало від смерті. Селяни виїжджали з села сім'ями. Тікали навіть активісти, що організовували колгоспи. Ті, хто не мав паспортів, змушені були повертатися і помирали від голоду. За часів колективізації винищували не тільки людей та скотину, але й дерева. Перегонівка була як у гаю. Біля кожної клуні тік для молотьби, де потім складали скирти соломи, сіна, а всі городи були засаджені вишнями, сливами, яблунями. Лише в низинах городів садили капусту на низі, а все інше на полі. Після усуспільнення поля, всі садки викорчували, бо треба було садити картоплю, буря­ки, іншу городину. До цього всі яри використовувались під левади. Там селяни садили дерева, в основному берест, акацію, які йшли на виготовлення дишлів, полудрабків, орчиків, спиць до коліс, сі­яли коноплі. Під час колективізації левади в селян були відібрані і всі дерева вирубали. Не пожаліли навіть цвинтар, де споконвіку хоронили предків. Його розгородили, хрести порубали, кращі пам'ятники демонтували і встановляли на них пам'ятники вождям. Наприклад, на мармуровий пам'ятник Чернезі поставили в парку погруддя К. Марксу...”

У 32—33-му роках до Перегонівки було прокладено вузькоколійну за­лізницю від станції Ємилівка. В той час, коли навкруг у селянсь­ких хатах було начисто виметено харчові припаси, на будівництві залізниці працюючим видавали тарілку супу. І люди з навколишніх сіл, аби вижити, йшли працювати на цю „будову соціалізму”. Але тарілки баланди було замало і тут щодня хоронили робітників, як розповідали старі люди, часто, навіть, під насип, на який одразу клали шпали.

У 1941 році вибухнула війна. В серпні село було окуповане німецько-фашистськими загарбниками. Зовні життя, ніби, мало чим змінилося – так само працювали колгоспи, завод, але з окупаційними порядками і чужою владою люди не могли миритися.

І тому перегонівці радо зустріли своє визволення — радянських бійців, які взяли з боєм село у березні 1944 року. 567 громадян села воювало на фронті. 247 з них загинуло. У селі їм встановили два пам'ятники та обеліск Слави. Під час окупації було страчено 73 євреїв.

Відновлення і становлення зруйнованої війною економіки села відбувалось дуже важко. Більш-менш життя почало налагоджуватись у 60-ті роки. А стрімкого розвитку набуло з 1975 року, коли до керівництва цукрокомбінатом приступив Володимир Володимирович Ігнатенко (з 1991 по 1994 роки народний депутат України).

За двадцять років із глухого села Перегонівка перетворилась у сучасне містечко, одне з найкращих в Україні. На місці колишніх робітничих бараків постали просторі житлові будинки з усіма зруч­ностями, ґрунтові шляхи вкрились асфальтом. Щодоби завод переробляв за добу до 3 тисяч тонн цукрових буряків виробляючи щорічно в середньому по 21,8 тис. тонн високоякісної продукції, а в окремі роки, наприклад, 1984-го 33,2 тис. Завод мав власний спорткомплекс, плавальний басейн, щебеневий завод, великий автопарк, залізничне депо, газету „Там, де Ятрань”... На жаль, починаючи з 2000 року, завод, який останнім часом володіла ВО „Артеміда”, перестав діяти. Залишилися без роботи сотні фахівців і робітників. Село почало занепадати.

У Перегонівці діяла дільнична лікарня, а 2008 році на її базі за сприяння народного депутата України В. Лозінського відкрито Будинок для пристарілих.

В 1996 Р. переважно коштом цукрозаводу збудовано і передано віруючим православний храм (архітектор М. А. Вустянський).

Чимало зробив для розбудови села на лівому березі голова кол­госпу ім. Кірова (нині АФ „Ятрань”) Іван Олександрович Ліщиновський (1930—1989 рр.). Зараз у селі діє приватний цегельний завод, щочетверга влаштовуються базар.

В Перегонівці народилися учасник Листопадового рейду (1921 р.), полковник війська Української Народної республіки, автор відомої патріотичної статті “Через Базар-Голготу до свята Воскресіння” Варфоломій Євтимович, переможець багатьох міжнародних конкурсів льодових та піщаних скульптур Валерій Леонідович Петренко (1966 р.), заслужений художник України Олександр Авакумович Олійник, головний редактор газети “Дзеркало тижня” Володимир Павлович Мостовий. В селі жив і помер (під час Великої Вітчизняної війни) кавалер трьох бойових орденів Червоного Прапора, ординарець відомого червоного комбрига Г. Котовського Іван Черниш, про якого 23 лютого 1961 року в газеті „Будівник комунізму” колишній начальник штабу кавалерійської бригади і штабу 17 кавдивізії К. Юцевич писав, що він „рубав лівою, як і правою рукою”. Представляючи Черниша до чергового ордену Котовський наголошував: „за мужність і безприкладну стійкість у всіх рубках... учасник всіх кампаній...” (ЦГАКА, ф. 235, оп. 2. д. 366. л. 349).

На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року за незалежність України проголосувало 2685 осіб, проти – 92.

Сергій Піддубний