Сергій Піддубний
Випускник одного Київського вишу написав на „Українську правду” статтю „Перспективи української мови” (19. 03. 2010). Можна було б похвалити юнака, що цікавиться цим питанням і пише українською. Але його висновки не можуть не дивувати. З гіркотою мусимо визнати, що автор віддзеркалює думки частини української молоді, які формуються на сучасній попсовій культурі. Однак щоб робити висновки про безперспективність української мови, необхідно дивитися трохи глибше.
Подібне про українську (руську – не плутати з російською) мову говорять дуже давно. Її не помічали, її видавали за грецьку, польську, російську. Приклад? Будь ласка, найсвіжіший. Спроби росіян привласнити собі філософа і поета Г. Сковороду. Пізніший: ще до минулого року напис на одному ольвійському пам’ятнику ІV ст. до н. е., де перераховуються ряд наших древніх племен і згадується татуньо Дніпро, вважався здійснений давньогрецькою мовою, а насправді виявилося давньоукраїнською („Ольвійський пам’ятник, який повертає літописання в інше русло”. Голос України, 10.06.09).
І все ж, незважаючи на це, українська мова живе, і, як виявляється, здійснювала неабиякий вплив на світову цивілізацію. Все більше і більше вчених, в т. ч. американських, австрійських, англійських змушені визнавати, що джерелом індоєвропейських мов була Україна (для прикладу книга Р. Макрама, У. Крена та Р. Макнійла «The story of english» (Нью-Йорк, 1986 р.). Авторитетний російський історик В. Ключевський теж зазначав, що „русский народ вступает на русскую равнину из одного его угла, со склонов Карпат”. Поляк М. Красуський ще у ХІХ ст. заявляв, що українська є найдавнішою мовою світу, навіть, за санскрит. Отже, в основах багатьох мов світу стоїть саме українське слово.
І прикладів цьому чимало. Як не дивно, навіть у сучасній термінології, тоді, коли українською мовою, як пише юний автор "УП", користується дуже обмежена кількість людей. Скажіть, наприклад, з якої мови взято слово для назви агрегату, що може замінити робітника на робочому місці – „робот”? Дуже популярні нині такі собі складалки іграшок та картин пазли, які прийшли до нас із-за кордону, в своїй основі мають українське слово „паз”. Звичайно, хтось його видає за своє, як це завжди робили наші добрі сусіди. Наприклад , „циркуль” досі вважається латинським словом, хоча його компоненти однозначно українські – це рисує кулю; „цинік”, пишуть, походить від грецького „сконікос”, хоча – це нікчема; слово „цидула” (боргова розписка) приписують собі поляки, але перейняли вони його в українців, які прямо казали про таку розписку – це дуля замість грошей. У польській мові наших слів багато. Ще більше в російській: полотенце – полотно це, гостинница – гостинний це, понедельник – по неділі і т.д.
Отож, нашому юнацтву треба порадити вивчати основи української мови. Ви побачите, шановні, що Т. Шевченко недарма називав українську мову „Господа слово”, а сучасний український поет В. Гаранін наголошує, що „в нім праісторії пульсує джерело”. Втім, дехто може сказати щось на кшталт: кожний кулик хвалить своє болото. Але ось що сказав в одному своєму інтерв’ю єврей М. Фішбейн: „Українська мова – божиста, богодана, богообрана”. А він, між іншим, має можливість порівнювати її не тільки з російською.
Цих прикладів недостатньо? Гаразд, наведемо ще. У 1370 роки великий князь литовсько-руської держави Ольгерд зібрав усі судові звичаї та артикули і видрукував їх українською мовою. „У самій столиці Литві – Вільні, - писав Микола Аркас, - при великокняжому дворі і поміж усіма вищими верстами литовськими, мова українська почиталася тоді найпристойнішою і вищою над місцевою”. І така ситуація тут трималася при Вітовтові, Свитригайлові – понад сто років.
Арабський вчений Ельвія Челебі, який побував у багатьох країнах світу, в ХVІ ст. зазначав, що „українці стародавній народ, а мова їх багатша і всеосяжніша, ніж персидська, китайська, монгольська і всілякі інші”. У 1685 р. в Едінбурзі вийшла книжка Alexander’a Tyler’a під назвою „Memorires of the Life and Actions of John III present King of Poland”, в якій багато приділялося уваги „нації козаків”, де, серед іншого, можна було прочитати таке: „Мова українців відзначається особливою делікатністю і багатством на здрібнілі (димінутивні) звороти, а також манерами чепурної і елеґантної річи”.
Видатний польський поет початку ХІХ ст. Адам Міцкевич заявляв, що „Україна – столиця ліричної поезії, звідси пісні розходяться на всю Слов’янщину”. Навіть російська „Элементарная география для гимназий” (Петербург, 1902 р.), попри відверту нелюбов росіян до українців, теж визнавала, що мова українців „м’якіша і співучіша великоросійської, і живуть вони заможніше та охайніше великоросів”.
Російський вчений Ніколай Трубецкой писав: „…во всех своих отрослях послепетровская русская литература является прямым продолжением западнорусской, украинской литературной традиции. Ту же картину мы наблюдаем и в других видах искусства… Таким образом, на рубеже XVII и XVIII-го веков произошла украинизация великорусской духовной культуры” (Н. Трубецкой, «К Украинской Проблеме», кн. 5 «Евразийского временника» (Париж, 1927).
Через цю "украинизацию", до речі, можемо вивчати історичні стосунки двох країн та справжнє походження російської мови. Наприклад, слово „влада”, яке позначає тих, хто відповідає за лад в країні і повинен жити в ладу з народом та між собою, має власні українські корені. Натомість, російське „власть” походить від нашої „волості”, а отже підверджує, що Росія колись була волостю України-Руси.
Якщо досліджувати життя слів, вникати в їх складові, виявляється, що упосліджена і принижена українська мова, яку забороняли, викидали на задвірки інститутів, шкіл, газет та книг набагато досконаліша, ніж обласкана російська. Бо це природна мова, вона шліфувалася не два і не три століття, а щонайменше три тисячоліття. І шліфувалася народом, а це наймудріший граматик. Важливо також, що до неї не притягували за вуха на чиюсь думку більш прогресивну мову, як це робили в Росії з латиною та французькою.
... Стурбований долею Росії Ніколай Трубецкой у вищезгадуваній праці підсумовував: „Таким образом, украинизация оказывается мостом к европеизации”. І як би цього Росія не хотіла, а вона (непомітно для найзапекліших противників українізації) здійснюється. З російського письма зникає прославлення бісовщини (пишуть вже не бесславный, а безславный); все частіше герої російських фільмів в своїх діалогах відкидають непотрібні причепи – заява, а не заявленіє. Деякі слова як смак, смачно, обдурили взагалі на російському ТБ стали своїми.
А якщо додати до цього, що українська мова все впевненіше завойовує свої позиції на зросійщених українських просторах – сході, півдні і в Криму, то перспективи української мови не такі вже й сумні, які декому видається.
30.03.10.
