Олексій Волович
«Нехай святиться ім’я Твоє…» - друга книга мого давнього доброго знайомого, заслуженого журналіста України і письменника Валерія М’ятовича, видана навесні 2022 року в друкарні «Рута» в Кам’янець-Подільському (335 с.). На останній сторінці книги автор зазначає, що він писав її протягом 10 років - з 2011 по 2022 рік. Оскільки я не літературознавець і не маю жодних підстав і відповідної фахової підготовки писати наукову рецензію на книгу В. Мятовича, то обмежусь своїм суб’єктивним відгуком.
Валерій М'ятович і автор рецензії Олексій Волович
Познайомилися ми з Валерієм Павловичем ще на початку 90-х років минулого століття в Кіровограді, де жили мої батьки, до яких я досить часто навідувався аж до 2018 року. Валерій Павлович - мій земляк, народився на Кіровоградщині і після закінчення у 1975 році юридичного факультету в ОДУ ім. І. Мечникова, замість того щоб стати юристом почав працювати спочатку редактором районної газети «Слава хлібороба» в Комінтернові в 1975-80 рр. з переривом на 2 роки служби в армії, потім редактором Любашівської районної газети «Хлібороб» до 1983 року. Згодом переїхав в Кіровоградську область, де до 1986 року працював редактором газети Кіровоградського району і завідувачем відділу обласної газети «Кіровоградська правда» до 1990 року. Після цього протягом 20 років (1990 - 2010 рр.) працював головним редактором кіровоградської позапартійної газети «Народне слово», заснованої за сприяння видатного літературознавця і письменника Володимира Панченка (1954 - 2019 рр.), який на той час працював в КДПІ ім. О. Пушкіна в Кіровограді. (З 2017 року Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені В. Винниченка – ЦДПУ).
Перша книга Валерія Павловича «Номенклатурний Декамерон», (638 с.), вийшла друком 2016 року у видавництві «Ярославів вал» і була відзначена низкою премій, зокрема, всеукраїнською імені Володимира Малика та міжнародною імені Пантелеймона Куліша. До речі, в анотаціях до першої і другої книги написано, що «Усі події та герої книги вигадані, і збіг може бути випадковим». Це свідчить про те, що обидві книги певною мірою написані на основі реальних подій і діяльності високопосадовців обласного рівня у Кіровограді. Втім, прочитавши обидві книги, я прийшов до висновку, що зображені в цих книгах ситуації, цілком характерні для перших 20 років незалежності України, коли при владі переважно перебували вчорашні комуністи.
У новій книзі Валерія М’ятовича йдеться про тяжкі часи україноцентричних журналістів в офіційній обласній газеті у 2010 році, коли до влади прийшла «партія регіонів» на чолі з президентом-зрадником Януковичем і почала на всіх рівнях міняти «недобитих бандерівців» на своїх проросійських ставлеників, хоча деякі з них маскувалися під «свідомих українців», зважаючи на переважне українське населення міста і області. Хронологічні рамки повісті досить короткі, всього кілька тижнів 2010 року. Основна фабула повісті - кадрові зміни в обласній газеті з метою призначити своїх ставлеників на керівні посади і звільнити «бандерівців». Основними діючими особами повісті є впливова чиновниця (начальник управління преси та інформації держобладміністрації) Катерина Прудка на призвісько «Імператриця», яка користується авторитетом серед обласного і міського керівництва, та її нікчемна російськомовна подруга 40-річна мадам Марина Яворська, основним заняттям якої є полювання на впливових, багатих і фінансово та сексуально спроможних чоловіків, за рахунок яких вона власне й існує, точніше паразитує. Катерина Прудка допомогла Яворській бути призначеною на посаду головного редактора газети, хоча вона цій посаді абсолютно не відповідала і не мала жодного досвіду роботи у сфері журналістики. Головним завданням Прудкої, використовуючи Яворську як свою маріонетку, є намагання запустити руку в обласний бюджет шляхом посиленого фінансування газети, створюючи для цього вигадані підстави і оборудки. Побічне завдання Прудкої і Яворської - витіснити із газети «бандерівців» із попереднього складу редакції газети щоб вони не заважали привласнювати кошти, які планується виділяти на газету за сприяння «губернатора» Андрія Козирного і голови облради Миколи Вуханя.
Третім основним діючим персонажем повісті є тихий, скромний і безконфліктний фотокореспондент Іван Кологривий, який на час кадрових перестановок в редакції газети вже пропрацював в ній близько 30 років. В своїх внутрішніх монологах він сам дає собі характеристику, називаючи себе тюхтієм, сентиментальним, плаксивим, слабкодухим, мовчуном, який звик все покірно сприймати, не чинячи жодного спротиву, все терпіти і з усім миритися. Практично у цього «героя» повісті абсолютно немає нічого героїчного, хоча антигероєм його теж не можна назвати, оскільки він професіонал своєї справи і по своїй природі високоморальна і достойна людина, яка користується повагою всіх його колег по редакції.
Напевно в Івана було б не багато шансів стати основним персонажем повісті В. М’ятовича якби не один випадок, до якого він, як фотограф, був причетним задовго до 2010 року. Справа в тому, що коли ще молода Катерина Прудка працювала кореспонденткою на телебаченні, він мав необережність сфотографувати її, коли вона на одній із корпоративних вечірок витанцьовувала на столі «танок живота» вже в досить нетверезому і розкутому стані. Згодом, отримуючи світлину від Івана, Катерина подякувала йому за зафіксовану ним веселу мить її молодого життя. Але через багато років, коли Прудка посіла в облдержадміністрації, очолюваній родом із Донбасу регіоналом Андрієм Козирним, вона згадала про той свій легковажний вчинок і, побоюючись, що фотокореспондент Кологривий може знову надрукувати фото зі свого негативу або ж продати його комусь, зажадала, щоб Іван негайно знайшов і повернув їй ту фотоплівку, при цьому погрожуючи, що вона «зітре його на порох», якщо він її не знайде і не віддасть їй. Іван довго шукав потрібний негатив, але так і не зміг його відшукати. До цих проблем на роботі додалися ще й проблеми в його особистому житті. Його кинула дружина, виїхавши з дочкою на заробітки до Італії та ще й померла його мати.
Катерина Прудка заборонила Яворській звільняти Івана доки він не віддасть їй фотоплівку з негативом її фотографії. Зі свого боку, Яворська, щоб тримати Івана під повним контролем, до всього вирішила зробити його своїм «агентом», наказавши йому доповідати їй про дії і розмови «бандерівців», які ще залишалися в редакції. Одночасно Яворська завербувала ще одного «агента» - Анатолія Крячка, колишнього працівника обкому КПРС, згодом заступника головного редактора цієї ж газети, а після того як він почав пиячити, його перевели в охоронці редакції. Втім час від часу в газеті публікувалися статті Крячка, які подобалися Прудкій. До того ж їй подобалося й те, що Крячко, як колишній комуніст, ненавидів «бандерівців», тобто за своїм світоглядом і політичними уподобаннями був наближеним до регіоналів. Крім цього, він ще був здібним адміністратором і організатором. Тому Прудка порадила Марині Яворській повернути Крячка на посаду заступника головного редактора з метою, щоб він, по-перше, підтримував газету в біль-менш пристойному форматі і, по-друге, щоб хоча б трохи навчив Яворську розбиратися в журналістиці.
Іван Кологривий присутній в більшості із 19 частин книги, в яких він спілкується переважно на побутовому рівні зі своїми колегами: «вільнодумцем» і алкоголіком Яковом Акімовим (Акакієм), якого Яворська першим звільнила з роботи. Доволі часто Іван спілкується з Анатолієм Крячком, який добре ставиться до Івана, оскільки той доволі часто бігає для нього за «шкаликом» горілки. Іван товаришує зі скульптором Феліксом Кожушком, якому позує для створення пам’ятника фотокореспондентові. Іван має також добрі стосунки з співробітниками редакції Людмилою Терен і Борисом Шереметом, які звільнилися з газети за власним бажанням, оскільки не сприймають російську мову редактриси Яворської в україномовній газеті.
Іван повністю відсутній в двох частинах - 11-й і 12-й. 11 частина присвячена зображенню хтивих переживань і пригод Яворської з її на 15 років молодшим водієм Романом, давнім і постійним коханцем мачо Аветиком, інспектором Вітольдом Вітольдовичем, у якого стільки «бабла, що кури не клюють», доцентом педуніверситету Кривульком, який запропонував їй очолити громадську організацію «Русское движение», що «хорошо финансируется из-за бугра». В 12-й частині книги завідувач краєзнавчого відділу газети Мирон Верхогляд спілкується з «Імператрицею» про план видавництва літератури на базі друкарні газети, згідно з яким в першу чергу мають друкуватися твори провладних авторів, і головне у разі реалізації цього плану, «Імператриця» і Верхогляд сподіваються «заробити» чималі гроші. В цій же частині Верхогляд і Крячко обговорюють за пляшкою горілки поточні редакційні справи, зокрема як звільнити з посад співробітників з «пробандерівськими» настроями - Пороха і Михеєва. До речі, ні активної діяльності, ні політичних дискусій серед редакційних «бандерівців» в книзі практично не помітно, я вже не кажу про якийсь організований опір тиску з боку нового керівництва газети. На мій погляд, в книзі вони представлені доволі абстрактно і схематично. Загалом в книзі переважають побутові сюжети. При цьому я погоджуюсь з Володимиром Панченком, який у своїй рецензії на «Декамерона» зазначив, що В. М’ятович є майстром діалогу. Дійсно це так. Саме через діалоги персонажі його книг виявляють свій характер, інтелект, рівень культурного розвитку, політичні уподобання, свої людські чесноти і вади. До цього я хотів би додати що Валерій Павлович також майстерно доповнює діалоги персонажів його творів їх внутрішніми монологами і роздумами. Все це свідчить про високий рівень автора як соціолога і психолога.
На жаль, вже в 10-тій частині книги з Іваном Кологривим трапляється нещасний випадок, який в решті решт призводить до трагічного фіналу, яким і закінчується повість. Під час зйомок в засніженому сквері його вдарив якийсь бовдур Бодя та ще так, що ледве не позбавив його ока, або й самого життя. Іван намагався приховати цей інцидент, але йому це не вдалося і він протягом цілого місяця лікувався в лікарні. Одного дня у церкві при лікарні він вирішив поставити свічку за упокій померлих родичів після того, як йому двічі приснився один і той же поганий сон - страшний крокодил намагається його з’їсти. У церкві він побачив священика, який підійшов до нього і обійняв його. У цьому священикові Іван впізнав Олександра Крищенка, флейтиста з місцевої філармонії, якого Іван знав ще на початку 90-х, до того як він кудись зник на цілих 17 років. В Івана було кілька тривалих розмов з отцем Олександром, який розповів йому як він прийшов до того, щоб стати священиком. Між ними було багато розмов про сенс земного життя, про Господа Ісуса Христа і служіння Йому, про добро і зло, про самовдосконалення людини і творіння добра навколо себе. Дійшло до того, що Іван висловив бажання стати монахом, хоча до цього особливо релігійним він не був. Отець Олександр подарував Іванові Біблію, видану українською мовою, і благословив його хресним знаменням. Але, на превеликий жаль, це не допомогло йому уникнути насильницької смерті. Коли він відпросився у лікаря і пішов на ніч додому, щоб відшукати злощасний негатив, то виявилося, що в його квартирі вже були Прудка і Верхогляд, який вдарив Івана по голові стільцем і вбив його. Ось так трагічно закінчується основний сюжет повісті…
Звісно, у кожного автора є своє бачення як мають розвиватися основні сюжети, які формують фабулу художнього літературного твору. Але, на мій погляд, ця сумна історія могла б закінчитися менш трагічно і більш логічно, якби, наприклад, Кологривий постригся б в монахи. Він міг би також стати борцем за правду і справедливість, тим більше, що автор у перших рядках свого епілогу зазначає, що «ряди їх (тих, хто чинить опір) множаться майже миттєво, вони захоплюють майдани і демонструють дивовижну згуртованість, яка стає смертельною для тієї ж влади»…
З іншого боку, мені здається, що конфлікт навколо втраченого негативу фото, на якому Прудка в роки молодості витанцьовує на столі, надто гіперболізований автором. З ким у молодості чогось подібного не бувало? Чи багато є тих, хто у молодості не стрибав у гречку або не зваблювала гарних і дужих козаків та ще при грошах? Більше того, якби навіть таке фото було опубліковане і поширене в ЗМІ, то це, на мій погляд, лише б додало Прудкій додаткового шарму і всі її прихильники казали б - оце грім-дівка! Якщо посполиті (пересічні виборці) підтримують свого обранця, то ні справжні, ні фейкові його вади не порушать їх симпатій до нього. Наприклад, перед тим як обрати «проффесора» Януковича на пост Президента, всі знали, що у молодості він двічі був засуджений до утримання у в’язниці на певні терміни, але ж це не вплинуло на політичні уподобання виборців-малоросів і вони обрали його. Все у цьому світі відносно: у більшості людей протягом їх життя вади змінюються на чесноти і навпаки. Багато залежить від того в якій ситуації людина опиняється. «Бытие определяет сознание».
Перед тим як загинути у вісімнадцятій частині, Іван Кологривий чомусь поринає у шістнадцятій частині у спогади про молоді роки, пов’язані з Катериною Прудкою, коли йому доволі часто доводилося їздити разом з нею по селах і районах, щоб знімати передових колгоспників, ударників комуністичної праці, і заодно спостерігати як Катерина поводить себе між людьми. Згадуючи багато що з минулого Прудкої, Іван доходить висновку, що все її життя - це суцільні інтриги й інсинуації, замасковані під показну доброзичливість. Все, що вона робила й робить, - лише заради просування по східцях до вершин влади, яка надає багато можливостей для збагачування. Отже, в кінці книги ми взнаємо деталі бекграунду життя «Імператриці», хоча, на мій погляд, цей фрагмент був би більш доречним на початку повісті. Але, мені здається, що я зрозумів задум автора: він вирішив представити в подробицях деталі з минулого Прудкої, яка «дружить із самим дияволом», саме перед вбивством Кологривого лише для того, щоб показати, що заради своєї кар’єри і своїх шкурних інтересів, вона готова на найтяжчий злочин, навіть на вбивство абсолютно невинної людини – Івана Кологривого, хоча це й сталося досить випадково і власне не вона вбивала, а Верхогляд, який хотів лише оглушити Івана, але «перестарався». На мій погляд, чиновниці високого рангу не личить вламуватися в чужу квартиру і порпатися на балконі щоб забрати коробки з фотоплівками. Вона могла б це зробити руками своїх підлеглих вертухаїв, а не власноручно.
Довідавшись, що Валерій вирішив назвати свою книгу словами із молитви «Отче наш», і ще не знаючи змісту книги, я подумав, що вона буде присвячена високодуховній і активній людині, яка здійснила щось велике і святе для людей чи для своєї країни. Проте дізнавшись, що слова «нехай святиться ім’я твоє» адресовані простій і слабодухій людині – Івану Кологриві, я подумав, чи не занадто це велика честь для простого фотокореспондента, який жодними великими подвигами себе не проявив, ба більше навіть погодився бути сексотом Яворської в редакції газети і слідкувати за «бандерівцями», хоча реально не хотів цього робити, оскільки це було проти його сумління. Причиною внутрішніх душевних мук Івана було його роздвоєння між природнім для нього благочестям і вимушеним угодництвом перед слугами диявола (Прудка, Яворська).
Ми в основному звикли до того, що героями повістей і романів зазвичай стають якщо не справжні герої, то щонайменше непересічні і неординарні особистості, які здійснюють якісь помітні вчинки позитивні чи негативні. Але ж переважна більшість людей на Землі - це прості пересічні люди зі своїми чеснотами і вадами, проте в кожній людині є божественне начало, яке може проявлятися в той чи іншій спосіб, або ж може вмерти, якщо людина продає свою душу дияволу. Молитва «Отче наш» починається словами: Отче наш, що єси на небесах! І далі - Нехай святиться ім’я Твоє! Отже ці слова насамперед це звернення до Бога, до Всевишнього, який є Отцем Сина Його Ісуса Христа. Оскільки в кожній людині є божественне начало, то цими словами - «Нехай святиться ім’я Твоє» - певною мірою автор звертається й до Людини, яка прагне очистити свою душу від скверни і наблизитися скільки вистачить сил до Господа нашого Ісуса Христа, Сина Божого. Як тільки Іван Кологривий взяв у руки Біблію, він почав це робити - посилювати в своїй душі божественне начало, але слуги диявола зупинили його. І це була його Голгофа. У кожного з нас є своя Голгофа, але не кожному з нас випадає піднятися на її вершину і уподобатися Господу нашому – Ісусу Христу.
Отже, коли ми промовляємо слова «Нехай святиться ім’я Твоє», то ми просимо, щоби в нашому житті, у нас святилося Боже ім’я. Ми просимо, щоб наш Бог був посеред нас і жив у наших душах, в наших думках, бажаннях і вчинках. Прохаючи Бога про те, щоб святилося Його ім’я, ми також беремо на себе обов’язок допомогти кожній людині, яка є поряд з нами, віднайти дорогу до Божого храму. Місійне завдання Церкви і кожного віруючого християнина полягає в тому, щоб допомогти нашим близьким людям знайти свою дорогу до Бога, щоб те величне Боже ім’я було уславленим у житті кожної людини. І таку місію в книзі В. Мятовича виконує отець Олександр, передаючи Біблію в руки Івана Кологривого…
Читаючи книгу В. Мятовича, я зрозумів, що практично на кожній своїй сторінці вона примушує читача замислитися над тим, як ми живемо, куди ми йдемо і куди ми прийдемо? Що ми маємо змінити в собі і навколо нас? Як нам вичавити в собі і в суспільстві залишки впливу сатанинського «руzzкава міра»? Чому одні люди намагаються вдосконалювати себе, а для інших головне лише матеріальні зиски, які вони отримують переважно неправедним і навіть злочинним шляхом? І головне, що чинячи свої злочини, вони показушно ходять до церкви, б’ють поклони і ставлять свічки, навіть будучи комуністами за своїм світоглядом. Як нам боротися з цим блюзнірством не тільки в церкві, а й в повсякденному житті? Коли нарешті всі громадяни нашої держави, незалежно від їх етнічного походження нарешті почнуть спілкуватися державною українською мовою? Чому на 31-му році незалежності України в «національних» університетах значна частина викладачів продовжує навчати мовою нашого ворога наших дітей, які вже є випускниками україномовних середніх шкіл, гімназій і ліцеїв?
На перший погляд, може здатися, що після Революції Гідності, анексії Криму й окупації частини Донбасу, після 8-річної гібридної війни та нинішньої широкомасштабної агресії кацапських сатанистів і відповідних тектонічних соціально-політичних змін в українському суспільстві, те що відбувалося в 2010-му році вже стало давньою історією і вже не є актуальним сьогодні, коли Україна після 30 років незалежності постала перед загрозою її існуванню як суверенної держави. Читаючи книгу В. М’ятовича, приходиш до висновку, що всі наші нинішні суспільно-політичні проблеми сягають своїм корінням у минулі десятиліття і загострилися саме в той час, коли до влади у 2010 році прийшли «регіонали» і їхні союзники комуністи та соціалісти, яких, як не прикро, обрала більшість українських громадян-малоросів. Носії проросійських наративів і трендів живуть посеред нас до цього часу, про що свідчить досить велика кількість колаборантів і зрадників на окупованих рашистами українських територіях. Можливо ця проблема разом із корупцією порівняно з 2010 роком дещо зменшилася, але повністю вона нікуди не поділася і напевно ще буде довго гальмувати нашу євроатлантичну інтеграцію. І сьогодні посеред нас живуть ті, хто називав і досі називає українських патріотів і просто україномовних громадян «бандерівцями», так як це роблять сьогодні рашистсько-фашистські ординці. Більше того, вони вітають путлерівську «денацифікацію і демілітаризацію», хоча насправді саме наші захисники здійснюють цю операцію відносно російських загарбників. Проблема також полягає в надмірній толерантності українців на рівні пристосуванства щодо «радєтєлєй руzzкава міра», які живуть посеред нас, чи ми посеред них, і це особливо відчувалося і понині відчувається на Півдні, Сході і навіть у Центрі України до 24 лютого 2022 року і після. Сьогодні вони закликають владу «прекратить вайну да паследнева украинца при помощи каварнава Запада». Іншими словами, вони вимагають капітуляції України, щоб знищити українську націю, її історію і культуру, щоб перетворити Україну в «юго-западный федеральный округ».
Широкомасштабна агресія рашистської орди продемонструвала, що путінський «руzzкій мір» - це звичайний російський фашизм, від якого відсахнулася навіть та частина проросійських українських громадян, яка до цього досить поблажливо ставилася до путінського режиму. Отже, на мій погляд, у книзі Валерія М’ятовича відображається певний етап ментальної еволюції українського суспільства на межі двох епох - радянської і незалежної, точніше сказати, до цього часу квазі-незалежної, оскільки сьогодні за справжню Незалежність від Московії наші герої і героїні ведуть національно-визвольну війну проти московського фашизму на внутрішніх і зовнішніх фронтах. Українці чинили спротив зайдам-московитам протягом щонайменше трьох минулих століть, але Роzzія нікуди не поділася і нікуди не подінеться. Тому якщо ми хочемо залишатися українцями і жити в Україні, а не Малоросії, ми маємо чинити спротив московитам ще не одне століття. Така наша доля - жити на межі європейської цивілізованої спільноти і комуно-ординського ханства. І для того, щоб вистояти ми маємо бути сильними і об’єднаними, взаємодіючи з нашими союзниками і партнерами в Європі і Світі.
Що нас не вбиває - те робить нас сильнішими. Прикладом для нас можуть бути євреї маленького Ізраїлю (площа - 20 тис. кв. км., населення - 9 млн.), які протягом останніх 74 років за допомогою країн Заходу і передусім США зробили свою державу настільки сильною, що вона здатна успішно протистояти сотням мільйонів мусульман, в оточенні яких вона успішно існує. Більше того, сьогодні арабські держави змушені налагоджувати нормальне співіснування з Ізраїлем, хоча донедавна вони погрожували скинути його в море. Іран і досі погрожує це зробити, але нічого у нього не вийде, так як не вийде у путлерівскої Роzzії знищити Україну...
Епілог. В книзі В. Мятовича зображені картини одвічної боротьби Добра і Зла в масштабах провінційного обласного центру, зокрема в редакції центральної обласної газети. На жаль, в книзі Зло перемагає. Губернатора Андрія Козирного перевели до президентської адміністрації, що багатьох чиновників і бізнесменів в обласному центрі засмутило, адже багато хто з них пов’язував своє майбутнє з ним. Катерина Прудка продовжує займати провідні посади у владних структурах області. Редакторка Марина Яворська так і не навчилася розмовляти «мовою селюків», пішла з редакції, прихопивши водія Романа, який тепер возить її на позашляховику «Хюндай» білого кольору. Вбивця Мирон Верхогляд натхненно пише п’ятитомну історію області і заробляє на цьому не погані гроші. Головний герой (Іван Кологривий) не міг постояти за себе, не міг жити і працювати так, як велить йому сумління і громадянський обов’язок, і змушений був коритися начальству. Але Іван морально значно вище багатьох із тих, хто вважає, що «схопив Бога за бороду». І є надія, що Добро переможе, адже залишаються боротися зі Злом такі молоді патріоти як отець Олександр, Фелікс Кожушко, Боря Шеремет, Люда Терен, Павло Порох, Віктор Михеєв та інші. На могилі Івана Кологривого поставили бронзовий пам’ятник в повний зріст, виготовлений його другом скульптором Ф. Кожушком. Життя продовжується і боротьба зі Злом теж, хоча й не завжди надто успішно…
