ТРИПІЛЬСЬКІЙ ШКОЛІ-ІНТЕРНАТУ - 50

Життєва дорога у кожного своя і кожний по ній хто йде, а хто й спотикається. Ще добре, коли в дитини є рід і родина і тоді від роду є якась підтримка, бо в біді свій як не заплаче, то хоч скривиться. А чужому що: іди собі й спотикайся…

Кинуті і неприкаяні українські діти. Придивіться і ви їх побачите невмитих і закудланих десь на базарах і на узбіччях. Хай деяким дорослим подобається бомжувати країною, а от цим знедоленим дітям хто визначив отаку життєву дорогу? Хто й коли це задумав і чиїми руками втілив?

І все ж наша молода українська держава дещо робить, щоб допомогти своїм знедоленим дітям стати на твердіший життєвий шлях. Про це я ось і розповім, бо побував недавно в Трипіллі.

Трипільська школа-інтернат відкрилася в 1960 році. Того року ми, діти і підлітки, рятуючись від колгоспної неволі і злиднів, прибули в Трипілля із збіднілих сіл і селищ Київщини. А варто згадати, що в хатах тоді майже скрізь долівка була із глини і щотижня її чернили (мазали) розчином піску, глини і кізячка. Коло печі стояв піл із дощок зроблений, на якому і спали діти покотом, укриті ряденцем. Над полом висіла жердка – двометрова вишмугляна деревина, з якої звисав якийсь одяг та щось із постелі. На всю хату один стіл і в ясно освітленому гасовою лампою колі схилилися три чубаті голівки. Це я з братами виводимо чорнилом (і самі в чорнилі) літери, слова і речення у розлінієних зошитах…

Для нас-учнів, школа-інтернат була ніби раєм. І то сказати: кожному своє ліжко із сніжно-білою постільною білизною, кожному простий і парадний одяг, а на ноги – балетки. У їдальні смачна і поживна страва, яку багато хто з нас скуштували вперше, наприклад, локшину з сиром та какао з молоком. Чого варта була баня з гарячою водою що-кожні 10 днів. Мені й досі на пам»яті світлі класи і запах, о, той незрівняний запах у вересні від свіжопобілених вапном стін і від лискучої пофарбованої підлоги.

У вересні 1960 року в інтернат прийшло більше двох сотень дітей, набраних з першого по восьмий клас. А через чотири роки в 1964-му, коли я вчився в одинадцятому класі, нас було вже більше трьохсот.

І сталося диво: Трипільські кручі, далеч Дніпрових просторів, невивітрений дух волі трипільців, українська пісня дали нам потужний заряд прагнення до свободи...

2

Цьому сприяли високофахові, вимогливі і водночас добрі учителі і вихователі, більшість з яких вже відлетіли у світлоносний вирій. Тяжку ношу інтернатного клопоту несли на собі перші директори Василь Огарко і Володимир Білик, а тепер несе нинішній директор Тамара Корх. Ось повний перелік директорів нашого інтернату: Василь Огарко, Володимир Білик, Віра Нуждаєва - російськомовна директриса, Анатолій Кривда, Іщенко, Кавун, Едуард Файницький і Тамара Корх.

Про кожного з наших учителів і вихователів можна сказати багато доброго і велика їм дяка, що формували із нас – дітей, Людей.

Чи то вже вік, чи така пора, але з 2005 року стали ми – колишні інтернатів- ці із різних класів, збиратися в Трипіллі щороку. Виявилося, що переважна більшість із нас, не русифікувавшись, здобули вищу освіту, утворили родини, дочекалися вже й онуків, ніхто не став на злодійський шлях. За найвищу цінність інтернатівці ставили здобуття Україною незалежності, за що й боровся кожен в міру своїх сил і здібностей. Більшість із нас відстоювали гідність українців на Майдані в 2004 році, а з нас же в далекі шестидесяті роки 20-го століття кремлівські ідеологи сподівалися ж мати дисциплінованих будівників комунізму. Вони таки докумекали, що в Трипіллі таке навряд чи й вийде. А тому у нас були лише два випуски одинадцятикласників у 1964-65 р.р., а надалі статус школи-інтернату було знижено до рівня восьмирічки і дітей стали набирати із заниженим рівнем розвитку.

Наша школа-інтернат може пишатися своїми вихованцями. Розкажу лише про двох із них. Володя Мозговий потрапив в інтернат сиротою з Обухова і провчився тут з першого до восьмого класу. Він здобув вищу освіту в Київському автодорожньому інституті і потім поринув у наукову роботу в галузі будівництва автомагістралей. Згодом захистив кандидатську і докторську дисертації. Зараз Володимир Мозковий – доктор технічних наук, професор, академік Транспортної Академії України і керує кафедрою в Київському Національному транспортному університеті. Серед наукових інтересів нашого інтернатівця є розробки зносостійкого покриття автодоріг. Ото їдете Україною і вас не підкидає, бо покриття як яєчко, то знайте, це постарався тут і академік Мозговий!

І от, незважаючи на всі свої наукові звання і ступені, наш Володя Мозговий такий же, як і був, компанійський і доступний, щирий у допомозі і в бесіді товариш. Після Трипілля він три роки завершував навчання в Таращанському інтернаті. І от там в Таращі він теж організовує щорічні зустрічі ветеранів-інтернатівців за нашим прикладом.

Петро Матвієнко прибув у Трипілля із Березані Баришівського району. Мене смішила його дика мова-суржик і не дивно, бо хлопець тривалий час з родиною мешкали на Донбасі.

3

І де це все наносне й поділося, за кілька років Петро став майже відмінником, кращим спортсменом і баяністом. От же настирливий: лише із четвертої спроби він поступив на юридичний факультет Київського державного університету ім. Шевченка. Працював юристом і не аби як, бо є членом Спілки Адвокатів України. Працюючи в Київському обкомі ЛКСМУ та обкомі КПУ, Петро розібрався що й до чого і не став під прикриттям «інтернаціоналізму» нищити українське в Україні. Він відмовився і від гарантованого депутатства у Верховній Раді України в списках Соцпартії, куди його «сватав» Мороз. Просто чоловік зрозумів лицемірство і фальш соціалістів, а з такими йому було не по дорозі. Хіба такі й інші «коритники» могли йому відповісти на генеральне запитання: « Чому? Чому п’ятидесятимільйонний український народ живе так бідно та так і не має повноцінної самостійної держави?

Пан Петро здогадався, що відповідь схована глибоко в світоглядних речах: за тисячу років українці втратили віду, а з нею і природовідповідний спосіб життя і це привело до занепаду нації. Із 2005 року він шукає і знаходить в Україні і поза її межами однодумців і стає координатором постійно діючих конференцій БУТТЯ УКРАЇНЦІВ. Станом на вересень 2010 року вже проведено вісім таких конференцій, випущено збірники матеріалів конференцій, в яких опубліковано сотні статей народознавчого характеру. Наш інтернатівець Петро Матвієнко має величну мету: разом із однодумцями підготувати грунт для народження і становлення нової української нації!

Трипільський інтернат може пишатися тим, що в ньому працював, вкладаючи свої знання і душу в своїх вихованців, Юрій Домотенко. Ми – десятикласники, знали пана Юрія лише два роки. І вже тоді помітили його незвичайну підтягнутість і якусь сувору чоловічу красу. Деякі дівчата були в нього просто закохані. Вихованці його поважали й любили, бо щира душа прихиляється до щирої душі. Життя людське багатоваріантне за власним вибором людини, воно не трамвайна колія. Його можна порівняти хіба з багатьма дорогами і стежками на схилі гори, де внизу – провалля, а вгорі – райський куточок. І чому б Юрію Корнійовичу було не піти за своїм батьком – закоренілим сталінцем, легкою дорогою вниз? Чому б йому було не стати більшовицьким посіпакою і мати весь набір номенклатурних благ? А ні!

Юрій Корнійович став свідомим українцем і пішов своїми трудними дорогами вгору, долаючи опір і обходячи всяку нечисть. Вража сила робила з українців людський перегній, а пан Юрій пішов їй наперекір. Людську діяльність справедливо оцінювати за рівнем чистоти помислів. Свідомі українці не забруднюють навколишній простір шкідливими думками і в результаті формують навколо себе чисту біосферу.

4

Багато чого за своє життя зробив наш Учитель. Але найголовніше - це те, що він формував навколо себе коло свідомих українців.

Отак подивишся на чоловіка, прикинеш що й до чого, і приходиш до висновку, що таки справді наша нація незнищенна, бо породжує таких синів, як Юрій Домотенко. Своїм теперішнім життям, Юрію Корнійовичу, ви заслужили того, що Ваша Душа матиме нове прекрасне втілення і житиме на оновленій Україні серез оновлених людей. То хай же так і буде!

Добрі слова скажу і за інших наших учителів. Станіслав Терпило – доброзичливий і веселий чоловік, який не жалів нам п'ятірок на уроках історії. Іван Скуратівський – учив нас німецької мови та хорового співу і під його іронічним поглядом дехто з нас піби вгрузав у землю. Брат і сестра Микола та Марія Терпили – (родичі Отамана Зеленого), обоє неперевершені математики-педагоги, такі суворі й вимогливі, однак це сприймалося нами з розумінням. Меланхолійний Володимир Заводовський учив нас фізики і техніки фотографії і таки багатьох навчив. Сергій Євлашенко на уроках хімії говорив тихенько і любив пожартувати; він був завучем і організатором багатьох наших радо очікуваних подорожей. Галина Назаренко була суворим і вимогливим філологом. Григорій Теофанович підганяв кожного з нас на уроках фізкультури до встановлення власних рекордів…

Дещо ми вже зробили.

Така велична мета, як формування грунту для становлення нової української нації, під силу державі і її інституціям, наприклад, Академії наук (НАНУ), але для її досягнення багато чого може зробити і простий українець, якщо він свідомий. Ще в 2005 році ми, ветерани-інтернатівці, ухвалили собі кожного року готуватися і на день зустрічі презентувати якусь суспільно-значиму справу. А для початку ми обрали собі оргкомітет: А. Висота, К. Гриценок, П. Матвієнко, Л. Коденко, В. Мозговий, В. Бельдій і О. Білик.

Ось що ми зробили в наступні роки:

- Віднайшли світлину Отамана Зеленого (Данила Терпила). Виступили на ретій конференції «Буття українців» з доповіддю про Отамана, а статтю розмістили в інтернеті. В Обухівському краєзнавчому музеї Отаманові присвятили цілий відділ. Сприяли встановленню пам»ятника Отаману Зеленому на трипільській кручі.

- Виготовили і встановили на стіні школи пам»ятну дошку з викарбуваними іменами наших учителів та вихователів.

- Написали й видали книгу спогадів «Трипільський дитинець».

- Підготували й видали унікальну «Родову книгу», яка має промовисту назву: «Хатня літописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича».

5

Тепер кожна українська родина зможе виписати в своїй родовій книзі свій родовід, описати значні родинні події і передати книгу своїм нащадкам для продовження записів. Отак ми пробуємо подолати українське безпам»ятство і розпочинаємо робити це із своїх родин.

Урочисті збори в актовій залі.

50-річчя нашого інтернату ми відсвяткували 4 вересня 2010 р. Вже традиційно після зустрічі вранці, після обіймів і взаємної радості ми поклали квіти до пам»ятної дошки нашим Учителям, до пам»ятника Отаману Зеленому. А потім Юрій Корнійович провів з нами у класі «веселий урок», і ставив щедро п»ятірки за рік життя: за народження ще одного онука, за написану книгу й за інше. Урок той був коротший від академічного, бо ми спішили до актової зали, де о 12 годині мали розпочатися урочисті збори. Надворі в затінку крислатих лип, які ми – випускники, колись і посадили, я присів на лавку. До мене підійшов білявий височенький хлопець, стрижений ніби під давню « польку».

- Як тебе звати? – питаюся.

-Віталій Петренко. Я вчуся в шостому класі і мені 12 років! А ви тут теж училися? – цікавиться.

-Ти не повіриш! 50 років тому я теж бігав оцим подвір»ям! Мене звати Анатолій Михайлович, а прізвище – Висота. А в тебе батько й мати є?

- Нема… Їх позбавили батьківських прав… - і хмарка смутку огортає хлоп»яче обличчя. – А що це у вас за книжка?

Я згортаю на колінах книжку і показую на зелену палітурку.

- А! «Трипільський дитинець»! Я вже таку книжку в когось бачив! – радіє Віталій!

- Хочеш, подарую? Киває ствердно. Підписую, а потім читаю вголос, бо нас вже обступили школярики:

- Юному інтернатівцю Віталію Петренку із побажанням Світлих Доріг у житті! І додаю:

- Оце знай, Віталію! Не лякайся ніяких труднощів і ти їх здолаєш! Виростеш і з тебе будуть люди!

У красивій і ніби удвічі зменшеній актовій залі нас вже чекають інтернатівці і вихователі, а позаду тихенько сидять дівчатка у віночках і барвистих українських строях. Всі розглядають дядьків і тіток і хіба ж вони повірять, що ми колись на цьому паркеті стрімко вальсували парами під радіолу і баян.

Ті урочисті збори ми вели удвох із завучем Раїсою Миколаївною. Після короткого вступного слова ми встали і заспівали гімн України. Дивлюся: всі співають, а деякі так і на повних голос.

Із наших виступили: Юрій Корнійович, Віра Василенко, Володимир Мозговий і Василь Максименко. Кожний розповідав про свій життєвий шлях за проминулі 50 років і звертався до юних інтернатівців із щирим словом підтримки і поради. Раїса Миколаївна розповіла про теперішній інтернат.

6

І ми дізналися, що в ньому тепер є лише 94 учні і, що цього року в перший клас направили тільки п»ятеро дітей, а в другому навчається лише четверо. Свідомий тиск зверху на Трипільський інтернат триває: хтось бажає чергового пониження його статусу, а може й закриття. Таке не сприймається ні розумом, ні серцем. А скрізь же і в трьохповерховому спальному корпусі, і в двохповерховій школі чисто, акуратно і затишно. На канікулах діти оздоровлювалися в Карпатах, на Азовському та Чорному морях і навіть у далекій Іспанії.

Турботами директора Тамари Корх інтернат має кількох добродійників, які допомагають кожний «своєму» класу чим можуть. Спасибі їм усім, що діляться часткою набутого добра із дітьми, обділеними батьківською ласкою. А особлива дяка пані Лідії Анцуповій – директору ТОВ «Омела», депутату Обухівської міськради, чарівній жінці-матері. Потім був святковий концерт із піснями, танцями і читанням віршів. Ви не повірите: із 94 інтернатівців більше третини побували на сцені! Разом із юними артистами і ми співали пісню «А сорочка мамина біла-біла…». І в багатьох у залі прояснялися личка, а в старших на очах бриніли сльози.

Після завершення концерту ми фотографувалися разом із юними інтернатівцями та вчителями, а потім подарували багатьом із них книгу «Трипільський дитинець». Завучу Раїсі Миколаївні ми подарували «Родову книгу». Шкода, що жодний представник влади ні з району, ні з області не долучився до святкування 50 років Трипільському інтернату. Але не пізно хоч зараз відзначити кращих педагогів і вихованців і вони будуть певні що українська держава про них і далі пам'ятатиме.