Поселення на крутоярах

Приблизно п’ятдесят років тому в долині біля річки, що тече з Дорошового лісу. вичищаючи стару криницю, мешканці Крутенького витягнули з її дна дубову цямрину, на якій було вирізьблено, мабуть, рік будівництва криниці – 1665. Це найперше, таке своєрідне письмове свідчення про існування села в далекому ХVII столітті. І все ж 1665 рік, навряд чи можна вважати роком заснування села.

У 1987 році науковийспівробітник Кам’янець-Подільського архіву І. Гарнага на моє прохання надіслав коротку довідку про Крутеньке. В ній, зокрема, зазначається: «Хоча село вперше згадується в документованих джерелах під 1764 роком, засновано воно на півтора-два століття раніше, хоч в його ранній історії могли бути перерви в зв’язку з спустошливими набігами кримських татар».

Один з наслідків таких набігів описаний видатним українським істориком Михайлом І’рушевським і, навіть, арабським мандрівником Павлом Алепським: «Дрижопільська битва між козаками Хмельницького і поляками відбулась в 1655 р. у січні 29, 30, 31, лютому 1 (за новим стилем) з п’ятниці до понеділка. Вже після цієї битви показала себе орда (вона виступила на боці поляків - прим. С. П.). Коли полякам не вдалося зламати козацьку силу, вони почали братися за інші методи... Вже Брацлавщину й Східне Поділля (край, куди відносилась Уманщина і нинішній Голованівський район - прим. С. П.) спустошили, а тепер взялися пустошити по Дніпро... В березні прийшла ще більша орда - 120-150 тисяч. Прийшла не з тим, щоб воювати, а щоб прогодуватися, наловити ясиру. Стали ловити рештки нещасної людності. В результаті – Побужжя перетворилося в справжню руїну. Татари, вичистивши все, що можна було, в кінці березня стали збиратися додому. Залишивши руїни, попелища і трупи без кінця. Особливо немовлят, задавлених, розтоптаних на шляхах. Татари забирали все старше, а цих давили і кидали. Коли в лютому, як відійшов Менгі-Герай, на Брацлавщині лягло в руїнах 50 міст, а 100 тисяч людей загнано в Крим, то в березні спалено й пограбовано щонайменше 60 міст, а 200 тисяч забрано у ясир, не рахуючи подушених немовлят і тих, що загинули в огні, з голоду... Ось як описує араб-подорожник, архидиякон Павло Алепський Україну. відвідуючи її два рази: 1654 року в дорозі до Москви і 1656 року вже назад: «З землі тої, з того раю, що плавав у молоці й меді. втікало сонячне колись життя. 3-під весняного снігу та болота висувалися недогарки й не поховані трупи. Зі сховків по глухих борах виглядав голод і пошесть, накликав їх пугач, а ціла країна оповита тугою невгасною...» (за М. Грушевським, «Історія України-Руси» т. 9).

Мешканці Крутенького, як і багатьох інших українських сіл, вступали в козацькі загони, або ж ішли в ліси і завдавали ворогу нищівного удару. Як тільки орда відходила, уцілівші мешканці села повертались до рідної землі. Знову споруджували землянки, хати-мазанки, продовжували народжувати дітей, щоб ті прийшли на зміну загиблим, затоптаним, забраним у неволю і не дали загинути життю на українській землі. Селились неподалік лісу, у малодоступних місцях. Саме від нинішньої сажалки до Висайчика, внизу понад річкою виросла перша вуличка села, якщо її так можна було назвати.

Неподалік нинішньої шовковичної посадки, за якихось півверстви від поселення стояла зладнана з дерева вежа, на якій селяни вдень і вночі тримали дозір, аби вчасно попередити односельців про наступ татар. Такі вишки стояли на певній відстані по всій українській землі. З них, за допомогою вогню та диму пильні дозорці попереджали один одного про наближення ворога. І якщо це були невеликі загони, селяни самотужки справлялися з ними, а якщо сунула орда, вони змушені були залишати свої оселі і йти під захист козацьких полків або ховатися в ліси, в підземні схованки.

Чим меншою ставала загроза від наскоків чужинців, тим вище з крутояру піднімались хати Крутенького. Селяни міцно тримались своєї землі. Берегли і плекали її як тільки могли. Край цей є дуже благодатним – у найнесприятливіші роки давав людям необхідне для прожиття: овочі, зерно, мед, вовну, шкіру тощо. «Земля тут, – казали люди, – як масло, хоч на хліб масти». Або: «Встроми дишло і воно пустить паростки».

Не раз і не два доводилось ставати на захист свого благос­ловенного краю крутянам (так вони себе називають). Не раз і не два були биті і мучені чужинцями, але ніколи не полишали його.

Хоча, починаючи з другої половини XVI ст. над більшою частиною правобережної України панували польські магнати.

В 1609 році, як зазначається в одному з документів Київського центрального архіву, польський король Сігізмунд III подарував уманські землі старості брацлавському Калиновському. В королівській ухвалі відмічалось: «Внесли до нас земські посли, щоб ми за великі та криваві заслуги Валентія Олександро­вича Калиновського, старости Вінницького та Брацлавського, пожалували йому на правах власності пустиню, що зветься Гумань» (М. Ткаченко. Уманщина в 16-17 ст. – К. 1927, с. 9).

«Та пустиня лежить в кільканадцяти милях за Брацлавом між двома татарськими шляхами — Кривошарівським і Удицьким, розпочинається з Кублицьких верховин, проти яких стоять ліски, звані Вірменськими, тягнеться до урочища Кам’янецького Рогу біля річки Удича аж до впаду в Буг, долиною Бугу аж до гирла Синьої Води, так з одного боку розляглась та пустиня. З другого боку починається від Вір­менських лісків до Яворчиків і до Лісків Лядських і від Ляд­ських до Берестова, від Берестова до верхів’їв річки Бабані, що впадає в річку Ятрань, долиною Ятрані до Синьої Води до Бугу і так уся та пустиня з урочищами і річками, що впадають у річку Уманку, розтягнулась на сім миль. (1 миля дорівнювала 7,468 км – прим. C.П.)” (Архив Юго-Западной России, ч.7,т.2. К., 1890, с. 56).

Весь «Гуманський грунт», подарований Річчю Посполитою брацлавському старості Калиновському, по межі мав біля 300 верст (1 межова верста до XVIII ст. рівнялася 2,1336 км – прим. С.П.).

Входило в ці межі і Крутеньке. Але чому уманські землі називалися пустелею? Найвірогідніше тому, що вони були малозаселені і поляки таким чином хотіли взяти собі в заслугу освоєння цих земель, щоб мати право на їх привласнення.

Калиновський, надаючи людям із Західного Поділля та Галичини вільні землі, залучав їх для вирубування лісів. Деревина йшла на виготовлення поташу, який широко застосовувався у миловарні, виробництві скла тощо. В. Калиновський торгував цим порошком і мав чималі бариші, чого, на жаль. не скажеш про селян.

На українській землі поляки панували на власний розсуд. Насаджували свій устрій та спосіб життя, нав’язували свої звичаї та традиції. Вони відверто грабували природні багатства, нещадно експлуатуючи місцеве населення.

Але гордий український дух не корився панській сваволі. Селяни не раз повставали на захист своїх прав та свобод, завзято боролися з уніатами, які захоплювали церкви, брали участь у визвольних війнах на чолі з Б. Хмельницьким, П. Дорошенком, у повстаннях під проводом І. Ґонти та М. Залізняка, І. Кармелюка.

Одна з легенд навіть говорить про те, що Крутеньке заснував козак Гонта. Це, звичайно, не так, але те, що селяни Крутенького свого часу могли добре знати і шанувати цього сміливця, сумніву не підлягає. Задокументованих свідчень про можливе відвідування чи перебування тут одного з ватажків селянського повстання проти польських гнобителів і єврейських орендарів у 1768 році немає. Але посилання на Ґонту небезпідставні. Іван Гонта очолював сотню охорони польського магната Стефана Потоцького, в землеволодіння якого входило на той час і Крутеньке. Отже, село він міг відвідувати ще до повстання. Тут мав прихильників до своєї справи – звільнення України від польських гнобителів і євреїв-лихварів, тут поповнював свої загони такими ж сміливцями, як сам.

Тих, хто входив до загонів Гонти, називали не тільки гайдамаками, а й просто гонтюками – по імені керівника повс­тання. І серед найдавніших прізвищ в Крутенькому були Гонтюк та Гонтаренко. І ще. Багато поколінь хлопчаків з Бондарівки шукає у Висайчику сховок козацької зброї, який за переказами, нібито, мав у лісі славний ватаг Іван Гонта. І це є ще однією підставою говорити про те, що Гонга бував у Крутенькому і що ім’я народного героя має повне право на вшанування нинішнім поколінням крутян. Принагідно відзначимо, що Гонта буквально означає великий (український відповідник Антею).

А взагалі про заснування села і походження назви є кілька версій. Автор однієї статті в районній газеті за 1957 рік навіть стверджує, що село заснував виходець із Білорусії Іван Крутевич, іменем якого і назвали його.

МИ – ПРАВОСЛАВНІ!

Розташування села позначалось на характері людей.

Вклинюючись в межі Київської губернії Уманського повіту, з трьох боків воно мало сусідів, мешканців вже іншого краю: на заході село Текуча, на півночі – Вільшана Слобідка і Рогова, на сході – Перегонівка. Отож зрозуміло, що сусіди подивлялись на Крутеньке дещо зверхньо.

Віддаленість від повітового міста Балти – 109 верств і, навпаки, сусідство із селами вже іншої губернії примушувало селян пок­ладатись на власні сили, що сприяло згуртованості крутеньківців, розвитку незалежницького характеру. Це підкріплювала також майже фанатична вірність дідівським звичаям та традиціям.

Місцеві жителі дуже ревно берегли їх. Неспроста колись тут рідко траплялось, щоб у селі надовго затримувалися чужинці – євреї, росіяни, поляки (їх у Крутенькому інакше не називали як жиди, кацапи і ляхи). Якщо в навколишніх селах можна було зустріти чимало іновірців чи чужинців, то в Крутенькому, щоб тебе визнали за свого, треба було добре постаратись.

В «Енциклопедії Голованівського району» (1993 р.), зокрема, про Клинове, наприклад, зазначається: «За винятком 23 душ обох статей католиків і 18 душ євреїв, всі мешканці православні...» Про Семидуби зафіксовано таке: «Прихожан 709 чоловік і жінок 725, майже всі вони селяни малороси». (Дані взяті із «Подільських єпархіальних відомостей» за 1903 р.). За Перегонівку «Київська єпархія» (1910 р.) повідомляє, що в селі, крім православних, мешкають 126 католиків і 18 розкольників.

Про населення ж Крутенького у тих же «Подільських єпа­рхіальних відомостях» однозначно вказується: «чоловічої статі – 712, жінок – 700: це всі селяни-землероби, іновірців немає». Мешканці села не могли допустити, щоб серед них «жив хтось не наший» і піддавав сумніву їхню віру та звичаї. Вони не дозволяли себе називати також принизливою приставкою «мало». Крутени ніколи не визнавали себе малоросами, щоправда і не усвідомлювали себе українцями. Це і зрозуміло з огляду на існуючу за російського самодержавства політику русифікації.

«Ми православні!» – говорили переважно про себе крутяни і завжди твердими були у відстоюванні своєї віри та прадідівських звичаїв, багато з яких передавались з покоління в покоління ще з дохристиянської доби. Як от Коляда, перевдягання в «цигани» на Маланки і Василя, Івана Купайла, свято Калити.

Приблизно 1775 року, коли польські поневолювачі наводили порядки після придушення повстання Івана Гонти та Максима Залізняка, Крутенську церкву захопили уніати, які під нацьковування поляків намагалися підпорядкувати українське православ’я папі римському. Селяни рішуче стали на захист своєї церкви. Вони взяли в руки вила, сокири та козацьку зброю, приховану з часів гайдамаччини. Але сили були нерівними.

Будь-яка влада, в будь-які часи мусила рахуватись із місцевими звичаями – чи то за поміщиків, чи за більшовиків. Наприклад, ті ж «цигани», які були, м’яко кажучи, не до вподоби ні поміщику, ні православному священику, ні комуністу, не вдалось викорінити ні за допомогою царської жандармерії, ні залякуванням Божої кари, ні силою каральних органів радянської влади.

Поміщицькі порядки тут часто були легші, ніж в інших селах, саме через те, що власники села боялись спровокувати невдо­волення людей. Крутяни знали собі ціну і могли постояти за себе.

Варто було в 1905 р. владі дещо обмежити матеріально людей (період був дуже важкий у Росії – тільки-но завершилась війна з Японією), як у всьому повіті спалахнули бунти. Ось уривок донесення заступника начальника Подільського губернського жандармського управління (ГЖУ) Балтського повіту начальнику Подільського гжу: „Доношу, що в Балтському повіті... в м. Голованівськ з 15 по 24 червня 1905 р. відбувалися селянські заворушення. Вони припинили корисні роботи на полях помішиків, прогнали економних робітників і стали не допускати до роботи в поміщиків селян інших сіл, вимагаючи від поміщиків збільшення майже на половину заробітної плати, а також, щоб поміщики давали їм збирати хліб за 5-6 снопів з копи замість попередньої 9-10 і щоб давали їм землю в оренду за плату 6 рублів, а не 25-35 руб.; за випас скота, щоб поміщики брали замість 8-9 руб. за штуку 3-4 руб... Для придушення заворушень місцевою адміністрацією при підтримці військ прийняті енергійні методи” („Революция 1905-1907 г.г. на Украине” Киев, 1955, ст. 361).

У Крутенькому селяни взбунтувалися в липні 1906 року: там загорівся хліб, там скирта, згоріла, навіть, ґуральня...

Матеріальне становище мешканців Крутенького майже завжди було скрутне, їх земельні наділи були мізерними і розташовувались на невдобах, особливо в старому селі. Важка підневільна праця не створювала, навіть, необхідного мінімуму для нормального життя. Нестатки, хвороби, висока смертність постійно супроводжували людей. у 1861 році було скасовано кріпацтво і проведено земельну реформу, згідно якої селянам надавалася повна свобода, вони наділялись польовими наділами. У 1862 році в Крутенькому нараховувалось 162 двори. 135 з них, котрі не мали коней, внаслідок реформи отримали у своє володіння по 5,2 десятини землі (десятина – 1.09 га); 16 дворів, де були коні, – по 11,4 десятини; 11 дворів відмовились від наділів, їх задовольняв прихатній город та служба в панській економії чи у священика.

Після реформи село почало розростатись по-іншому яру на захід. Замість землянок та призимкуватих хиж поставали просторі глинобитні хати. Завелись промисли – як от цегельний завод під Дорошовим лісом, ґуральня (або винокурня), млин-вітряк на Голодній або, як ще її називають Вдовинній горі. З часом було споруджено водяний малопотужний млин та олійня поруч з ґуральнею, з’явився магазин...

Селяни переважно забезпечували самі себе не тільки хлібом, а й ткали з коноплі тканину, чинили шкіру, ліпили та випалювали з глини посуд. Були тут свої ковалі, бондарі, теслі, шевці, про що, зокрема, свідчать крутенські прізвища – Бондар (і назва східного крила села – Бондарівка), Тесля, Швець, Ткач, Гончар, Коваленко...

Найбільшого розвитку село досягло за княгині Абомелік, яке вона викупила наприкінці ХІХ ст., після того, як його програв у карти поміщик Плоховський. Саме княгиня спорудила цегельню, гуральню, церкву, школу.

У 1909 р. власником маєтку став уманський поміщик Андрієвський, який одружився на племінниці княгині Тамарі. Він звів над головним будинком ще один поверх, спорудив поруч досить простору конюшню, де він розводив чистопородних коней. З початку 1960-х років до кінця 80-х це приміщення після відповідного ремонту використовувалося під Будинок культури.

У 1913 році Крутеньке порівняно з 1862 роком зросло більше як у два рази. Тепер у селі налічувалося 367 дворів з населенням приблизно 1900 людей.

Подальші Перша світова війна, революція, громадянська війна, голодомор, Друга світова війна, численні експерименти в сільському господарстві призвели до того, що за переписом 2001 року тут мешкало лише 713 людей: чоловіків – 315, жінок – 398. На жаль, не найкращим чином позначилися на долі села і роки незалежності України. Триває відтік населення, знижується народжуваність. За останні 6 років чисельність мешканців села скоротилася ще більше як на сорок осіб.

ВИПРОБОВУВАННЯ БІЛЬШОВИЗМОМ

Зречення в лютому 1917 року царем Миколою II престолу, село зустріло радісно. Впав ненависний самодержавний режим, який забрав десятки найкращих синів і чоловіків села на війну, багато з яких загинули або повернулися каліками. Люди сподівались, що падіння самодержавства прискорить закінчення війни і повернення живими ще уцілівших їх чоловіків, синів, змінить на краще їх життя.

Та цим надіям не судилося збутися. В Петербурзі розгорілась політична боротьба, яка захопила і Україну. Центральна Рада на чолі з М Грушевським після довгих вагань взяла курс на побудову незалежної держави. Проте через недолугість, нерішучість керівників та недостатню увагу до створення власної армії не вдалось використати дуже сприятливий для цього момент.

Тимчасовому уряду було не під силу контролювати ситуацію в імперії, в якій бал правив хаос, бандитизм, голод тощо. Цим і скористались більшовики на чолі з В. Леніним, які в результаті збройного жовтневого повстання восени того ж 17-го року захопили владу.

Селяни з підозрою зустріли так звану соціалістичну революцію, але багатьом прийшлися до вподоби гасла комуністів: “Землю – селянам!”, “Грабь награблєнноє!” і т. п. Із записів вчительки історії П. І. Онищук (нині покійної) відомо, що досить активно підтримали нову владу Бондар Федір Іванович, Яцишин Григорій Іванович, Яцишин Дем’ян...

Любителі легкої наживи коршунами налетіли на розкішний панський маєток – розтягували майно, били статуї, топтали клумби. Через півроку, вже під час громадянської війни пан Андрієвський, який був утік до Польщі, повернеться в Україну з білополяками і жорстоко каратиме тих, хто грабував та нищив маток.

Голова сільради Марія Афанасіївна Снаговська в 50-х роках вивчала це питання і залишила запис про те, що кількох чоловіків в тому числі Онищука Василя та Пилипчака Івана, які брали найактивнішу участь в пограбуванні маєтку, запрягли у воза і під свист нагайок вони возили по селу свого колишнього пана. В ролі погоничів були: Чорногуля Тимохтей і Ткач Данило.

І все ж стара влада повернулася не надовго.

Революція потягнула за собою братовбивчу громадянську війну. В період з 18-го по 21-й роки на нашій землі, знищуючи один одного, гуляли німці, гетьманці, махновці, січові стрільці, частини армії УНР, більшовики... Не обминала ця страшна веремія і Крутеньке – його сини часто виявлялися по різні боки барикад, намагаючись прискорити закінчення війни на користь майбутньої незалежної України. Яків Піддубняк (вірогідно Оксентійович), наприклад, був членом Голованівської волосної Народної Управи, яка підтримувала уряд УНР. Про це свідчить книга Олександра Доценка „Зимовий похід. 6.ХІІ.1919-6.V.1920”, Варшава, 1932.

Неабиякі здібності мав виходець із простої селянської родини Михайло Притуляк. В царській армії він дослужився до звання штабс-капітана і навіть отримав титул дворянина. А після революції, як справжній патріот свого народу, перейшов воювати на бік Української Народної республіки.

Служили наші земляки і Червоній армії, і в денікінській. В дитинстві я чув розповідь про одного молодого чоловіка, над яким чи то в кінці 1920-х чи на початку 30-х років комсомольці вчинили самосуд через те, що він служив у війську Махна. На жаль, імені його не запам’ятав.

У 1920 році утвердилась радянська влада, хоча ще кілька років в окрузі виловлювали рештки різних партизанських загонів та банд.

Поступово відновлювався мир. У колишньому маєтку поміщи­ка і на його землях була організована комуна, яка згодом стане відділенням радгоспу Перегонівського цукрокомбінату і проіснує до 1975 року. Членами комуни були найбідніші мешканці села, а також різноманітні переселенці, серед яких і кілька китайців. Вони поселилися в панські приміщення. Тут же розмістилась контора відділення та магазин.

Досить складним був 1922 рік. Впроваджувались грандіозні плани більшовицького вождя і терориста Володимира Леніна, який і не приховував своїх намірів: «Нам надо не только сломать какое-либо сопротивление. Нам надо заставить работать в новых организационных государственных рамках. И мы имеем средство для зтого... Это средство – хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность».

Ленін власноруч писав розпорядження про те, скільки необхідно реквізувати хліба, скільки розстріляти священиків, скільки вислати куркулів і т. п.

Політика воєнного комунізму, запроваджена більшовиками, а саме насильне вилучення спеціальними озброєними продзагонами хліба, привела до голодних смертей на селі і знову до розгулу бандитизму, пограбувань тощо. Люди котрий вже рік жили в умовах страху та злиднів. І ніде вони не могли знайти від цього захисту та допомоги.

Дементій Чепіль утримував свиню, переховуючи її в погребі. Але злодії і там знайшли її та викрали, позбавивши сім’ю бідного селянина того, за рахунок чого він планував якось підтримати свою родину. І таких прикладів було чимало. Вберегти домашніх тварин від злодіїв та нероб можна було хіба що утримуючи їх в одній кімнаті, де жили господарі, або хоча б у другій половині хати.

Приниження людської гідності, нехтування віковими традиціями українського милосердя, співчуття і взаємовиручки ставали звичним явищем і в Крутенькому. Із людини творили істоту з тваринними інстинктами. Безбожна влада заохочувала будь-яке про­тистояння селян, настроювала їх одне проти одного, створювала атмосферу заздрощів, підозр та ворожості.

Особливо це проявилося у 1929-1932 роках. Здавалось світ перевернувся: всі, хто жив заможно, хто був справді хазяїном на землі, називались не інакше, як куркулями, глитаями і, навпаки, в пошану ставились бідність, гультяйство. Саме з найбідніших і фор­мувались органи нової влади – комнезами, сільради, правління товариств спільного обробітку землі (созів) і колгоспів. Справжніх господарів – тих, хто знав як господарювати на землі, і близько не підпускали. Їм навішували ярлики «ворогів народу», цькували, відбирали нажите тривалою, важкою хліборобською працею і знищували.

Біднота йшла в комсомол, ставала комуністами, що давало їй право автоматично займати керівні посади і незабаром очолити на селі колективізацію. Головну ж роль виконували комнезами – Комітети незаможних селян.

По підпису на членській картці Максима Герасимовича Погороднього, особистий архів якого разом із щоденником зберіг його зять Федір Соломонюк, маємо змогу довідатися, що в 1930 році головою Крутенського комнезаму був якийсь М. Кабацюра, бо в підписі чітко видно МКаба. А на останній сторінці рукою власника картки вписано 11 осіб, очевидно, також комнезамників: Соломонюк Афанасій, Криворучко Оксентій, Безноско Трохим, Шуляк Ригор, Онищук Андрій, Білий Пилип, Кучер Євсей, Масловський Іван, Гонтюк Андрій, Слива Хтома і Черевайко Пилип.

За іншими довідками Крутенської сільради, виданих на ім’я Максима Погороднього і його дружини, можна визначити, що головою сільради в листопаді 1933 року був хтось із Яцишиних, судячи із записів колишньої вчительки П. І. Онищук, найвірогідніше - Дем’ян. (Життя ж самого М. Погороднього, який працював бухгалтером в кількох радгоспах в різних куточках України (в тому числі головним), було досить насиченим. В 1943 році біля Харкова він потрапив у німецький полон, через кучеряве волосся німці його прийняли за єврея і він був розстріляний).

В історії українського села відкривалась чи не найжахливіша сторінка. Нова влада вирішила змінити віковий уклад його життя.

Спочатку взялися за церкву – духовну опору народу. Тотальний глум над віруючими, священиком і, навіть, побиття його. Одного дня активісти прийшли до церкви і, перервавши службу, почали глумитися над почуттями віруючих: скинули з дзвіниці дзвони, реквізували церковне майно, побили іконостас, ікони тощо.

Було завдання зовсім знести церкву з лиця землі, та збудована з добротної цегли, на розчині, як розповідали старі люди, з добавкою яєць, вона виявилась не по зубах більшовицькій владі.

Насильницькою колективізацією більшовицький уряд по суті оголосив війну селянам України. У них відбирали землю (в багатьох сім’ях було по гектару на їдока), коней, худобу, рема­нент, господарські будівлі і, навіть, житло. У Крутенькому було розкуркулено 37 хазяїв. На конфіскованому почали організовувати колгоспи. Але люди хотіли господа­рювати самостійно. Вони не могли і не хотіли сприймати «справедливостей», які їм нав’язували зверху. «Урівнятися роботящому з ледащем, тому, хто має все своє – коней, реманент – з тим, хто світив задом? Та ніколи!» – казали на селі. Селяни відмовлялись іти працювати в колгосп, спродували або різали худобу, псували реманент, ховали хліб, аби не потрапило їх добро в «чужі, ненаситні руки».

Навесні 1930 року в селі виник бунт - люди відмовилися йти на роботу до колгоспу. Як зазначалося в ділі заарештованого Григорія Кухара, звинувачуваного в підбурювані, „гурт жінок до 300 осіб розібрали усуспільнених коней та інвентар, ганялись за головою сільради й головою комітету незаможних селян, щоб їх побити”.

Згодом коней знову зігнали до колгоспної стайні, за яку служив сарай розкуркуленого Мусія “Чорта” (прізвище, на жаль, не вдалося встановити), але однієї ночі хтось підпалив конюшню і майже всі тварини згоріли. Ганна Автономівна Холоднюк пам’ятає, який жах стояв над селом від страшного іржання більше трьох десятків коней.

Більшість людей не бажали колгоспу і всіляко чинила спротив примусовій колективізації. Та репресивні методи ставали ще жорсткішими: тих, хто не здавав добровільно в колгосп майно та реманент, виселяли з хат, не дозволяючи взяти з собою навіть найнеобхідніше, дехто втрапив до таборів Біломорканалу, до Сибіру та Соловків. Спеціальні загони активістів вимітали у фонд радянської влади все: хліб, крупи, худобу.

Ось як згадувала про ті жахливі дні нині покійна мешканка села Клава Григорівна Чепіль: «Я і двоє моїх сестричок та братик сиділи на печі, коли прийшло троє дядьків, двоє з них сільські. Перед цим у нас вже все витрусили. Але ці знову почали шукати, що ще забрати? Шпигали в долівку залізною шпичкою, заглядали у всі закутки. В горняті Іван Ч. знайшов пригорщу квасолі. Мати в сльози:

– Іване, пожалій. Не забирай останнє у дітей, ти ж наш, сільський, не цей зайда, – вказала на чужого.

– Ты тетка потише, а то мы и тебя конфискуем, как несознательного элемента, вредителя госзаготовки, – не дивлячись в її бік, сказав чужак.

– А що ж я дітям даватиму, що сама їстиму? – залементіла мама.

– Ги-ги-ги, – заіржав Іван. – Ріж дітей та їж...»

На початку та навесні 1933 року село годувалося котами, со­баками, пацюками, лободою, бруньками дерев. Люди від голоду божеволіли, траплялися випадки людоїдства...

Ось що згадував нині вже покійний уродженець села багатолітній секретар Первомайського міськвиконкому Іона Іонович Кошовий: «У 33-му, коли я був зовсім пацаном, село страшно голодувало. Я ходив до річки з решетом ловити собі щось на харч. То якийсь коблик, то жаба попадеться... Так і підтримував своє життя. А одного разу, я виловив, страшно сказати, голову дитини, а потім і скелет...»

Картина 33-го в селі нагадувала ту, що описав Павло Алепський у 1656 р. після набігу татарської орди: «з землі тої, того раю, що плавав у молоці і меді, втікло сонячне колись життя...»

Для нової влади нічого не було святого. Вбивалося все людське. Чого вартий факт руйнування католицького цвинтара, із склепів якого виймали дубові домовини, викидали з них останки покійників і використовували їх замість жолобів для коней...

Особистий представник Й. Сталіна, який займався біль­шовицькою колективізацією, М. Хатаєвич відверто заявив: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробовуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»

Через 60 років у 1993-му сільська Рада народних депутатів спробувала скласти списки жертв цієї війни – голодомору вчиненого комуністичною сталінською верхівкою. Людська пам’ять зберегла лише 66 осіб, хоча їх було, за визначенням старожилів, не менше сотні.

Відома письменниця та історик Р. Іванченко писала: «Українське селянство було піддане терору не за те, що продукувало і мало хліб, а за те, що було носієм і підґрунтям відродження української національної самосвідомості». І вона не помилялась. Дух селян був зломлений, рідко хто з них усвідомлював себе не те що українцем, а й взагалі людиною.

Саме раз було розпочинати будувати нове життя. У Крутенькому вже діяли два колгоспи: «По шляху Леніна» – на Осадьбах (східна частина села, яка почала розбудовуватись лише в ХХ столітті) та імені Карла Маркса – на Бондарівці. Створилися вони в 1930 році – перший на базі артілі бурякового товариства (голова Матвій Карпович Грицюк), другий на базі комуни. Першими їх керівниками були відповідно Притуляк Василь Автономович та Швець Пилип Тарасович

Але підневільна колгоспна праця була неефективною і аж ніяк не задовольняла селян. Тим часом політика сили, страху, репресій тривала. Варто було комусь висловити щонайменшу критику чи просто підозру існуючому ладу, як тут же через донощиків про це довідувались каральні органи, і, так звані, судові трійки швидко визначали міру покарання.

Яскравий приклад цьому доля крутеньківського селянина Івана Петренка. Коли в 1937 році до села докотився зміст прийнятої Конституції СРСР, в якій декларувалось вільне волевиявлення народу, Іван Микитович зрадів і сказав на людях, що тепер народ прийде до влади і поверне попрані права, землю тощо.

Наївний селянин, ще не збагнув, що слова комуністів і діла дуже різняться. І. Петренка було заарештовано, звинувачено в троцькісько-бухарінській змові (про яку він і не чув) і швидкий суд виніс йому суворий вирок – розстріл. Через два місяці вирок було виконано.

Під розправу можна було потрапити просто ні за що. Був при тому як Петренко говорив про права, значить ти з ним заодно. І теж до каталажки. Служив в царській армії, і ти вже також під підозрою, хоч вже й минуло двадцять років після того... Проявив милосердя до голодуючих селян – на ешафот.

В Кіровоградському обласному архіві зберігається діло на члена ВКП(б) Килинича Павла Івановича, 1891 р.н., с. Ємилівка. 27 лютого 1938 р. він був заарештований Голованівським РВ НКВС за те, що “працюючи головою колгоспу “По шляху Леніна” у с. Крутенькому в 1934 році в період обмолоту видав колгоспникам по 13% хліба, а не 10%, як належало, через що був невиконаний план хлібозаготівлі на 680 центнерів; в колгоспі загинуло 23 коні, виявлено перевитрату грошей на суму 380 рублів”. І хоч П. Килинич вже давно не працював у Крутенькому і вже не займав ніякої керівної посади, а столярував у колгоспі ім. Косіора, його засудили до 6 років тюрми. Однак обласному суду цього виявилося замало. Він скасував попередній присуд і 20.04.1938 трійкою УНКВС Одеської області Килинича, вже як “активного члена контрреволюційної організації”, було засуджено до розстрілу. Вирок виконано 29.04.1938.

Павло Іванович загинув за те, що рятував селян від голодної смерті. І, мабуть, не один із наших односельців має завдячувати йому життям.

ВИПРОБУВАННЯ ВІЙНОЮ

Протягом багатьох століть українці не були господарями власної долі. То поляки, то татари, то росіяни, то німці, то доморощені більшовики, у котрих, за висловом Леніна, немає Вітчизни, верховодили над українським народом. Відомий політичний діяч і письменник В. Винниченко писав, що українську історію не можна читати без брому. Особливо немилосердним був XX вік.

Наступним випробовуванням стала Друга світова війна – 1939-1945 рр., вже третя за останніх тридцять років. Крутеньківці брали участь у військовій кампанії приєднання Західної України до СРСР (1939 р.), в ганебній фінській війні (1940 р.). І, звичайно, кожного зачепила одна з найбільших і найжахливіших війн, розв’язана Німеччиною 22 червня 1941 р., яка стала наслідком зіткнення інтересів двох диявольських систем – фашистської і комуністичної. Ця війна отримала назву – Велика Вітчизняна.

Майже все чоловіче населення пішло на фронт. Та сили були нерівними. Деморалізована, залякана, заморена голодом країна не могла протистояти добре оснащеній і вишколеній німецькій армії. Вже в серпні 41-го року фашисти окупували Крутеньке. До березня 1944 р. вони тут верховодили. Щоправда, волю окупаційної влади на місцях здебільшого виконували староста, якого обирала громада, і поліцаї, які формувались із місцевих жителів. Так само діяли колгоспи, з трохи зміненою назвою громгоспи (тобто громадські господарства), так само люди вирощували хліб. Але тепер він вже йшов у засіки окупаційної влади.

Разом з тим відомо чимало фактів продовження боротьби крутеньківців із загарбниками в тилу. Степан Бондаренко, його дочка Ганна були активними бійцями партизанського загону «Південний». Ганна потім стала дружиною командира загону І. Лісняка. Партизанам допомагало чимало наших односельців – від простих селян до старости Матвія Грицюка (старостував всього кілька місяців). Крутеньке, навіть, називали партизанським селом і йому готувалась доля білоруської Хатині, яке було дотла спалено німцями.

Існує версія, що врятувало село таке. Окупанти наказали місцевим поліцаям: або ви знайдете і знищите того, хто вбив німецького солдата (його труп було виявлено на околиці Крутенького на початку березня 1943 р.), або ми спалимо село. Поліцаї розстріляли кількох односельців, спалили одну хату і цією жертвою відку­пились від повного знищення села. Але, що цікаво, навіть після такої жорстокої розправи і після суворого попередження, що якщо хто буде переховувати партизанів, винуватці будуть розстріляні, крутяни не відмовляли їм в допомозі. Після того, коли фашисти розбили в Голочому лісі наумовців, в село прибився кінь з пораненими вершником. Це була партизанка. Храсина Кабацюра доглядала її як могла, але через тиждень вона померла. Похоронила вона дівчину на своєму обійсті, а в 1960-х роках залишки тіла партизанки були перепоховані в братську могилу..

Досить серйозні випробування випали на людей у війну. Ось ще кілька штрихів до цього суворого періоду життя наших батьків та дідів. Голова сільради Степан Бондар перед вступом німців у село вимагав підкоритися вказівці і попалити хліб, щоб не дістався німцям. Сам бігам по полю з сірниками, але селяни не дали цього зробити, бо перш за все постраждали б вони, адже їм не було куди евакуюватися – вони мусили залишатися на окупованій території.

Троє місцевих чоловіків служили в поліції: Іван Кабацюра, Єремей Холоднюк та Данило Бойко. Іван був заядлим служакою – він видав німцям навіть свого друга партизана Дементія Притуляка та іншого односельця Мусія Бойка, які добилися до рідного села після розгрому партизанського з’єднання М. Наумова в березні 1943 р. А Єремей Холоднюк, як розповідає одна з найстаріших жінок села Ганна Холоднюк, навіть уникав поліцейського мундира і одягав його тільки тоді, коли їхав в управу. Нічого поганого не зробив людям і Данило Бойко.

В селі діяли молодіжні неорганізовані підпільні групи, які допомагали партизанам, збирали необхідну інформацію з фронтів і поширювали серед людей, а ще повідомляли, коли мали наїхати в село німці та каральні загони.

Григорію Герасимовичу Піддубняку запам’ятався такий випадок. В різдв’яні морози 1943 року по дорозі до райцентру Піддубняк Давид Олексійович та Піддубняк Олександр Юхтимович зрізали чотири телеграфних стовпи. Староста Григорій Кухар (на прізвисько Рура) вранці виявив шкоду. По сліду на снігу не складало великого труда знайти зловмисників. Знайшовши їх, староста дістав з кобури пістолет і сказав спокійно: „Я їду в Голованівськ. Якщо буду повертатися назад і нові стовпи не будуть стояти із дротами на місці, розстріляю!”

Довелося хлопцям шукати нові стовпи, піднімати всіх родичів і довбати замерзлу землю, щоб відновити телеграфну лінію. Поки староста повертався з управи, все вже було зроблено.

До речі, першим старостою був Тодір Соломонюк, який з невідомих причин зійшов з ума, і його замінив Г. Кухар.

У березні 1944 р. Крутеньке було звільнено від німецьких окупантів. Село заліковувало рани, підраховувало втрати, чекало з війни своїх солдат і загнаних в німецьке рабство дітей. 135 крутеньківців загинуло, кілька десятків дівчат та юнаків працювало на чужині – на німецьких приватних та державних підприємствах. Немало з них побувало в німецьких концентраційних таборах.

Важко давалося відновлення зруйнованого і пограбованого господарства після звільнення села, особливо в 1944 і 1945 роках, коли ще тривала війна. Чоловіки на фронті, техніка розбита, найкращих коней теж забрали на фронт – якщо не німці під час відступу, то радянські під час наступу. Відбудова господарства лягла на плечі жінок, дітей та стариків.

Втім, і в наступні роки було не легше. В районній газеті «Сталінська правда», від 15 вересня 1946 року надруковано постанову виконкому Голованівської райради трудящих і РК КП(б)У «Про оранку зяблі живим тяглом по колгоспах району», якою доводилися щоденні завдання оранки. Так от, згідно цього завдання колгоспу «По шляху Леніна» всього необхідно було виорати 202 гектари. Щодня він мав поставити плугів: кінних – 4, коров’ячих – 8 і виорати ними не менше 4,4 гектара, щоб завершити оранку до 20 жовтня. У колгоспі ім. Карла Маркса до оранки підлягало 82 гектари, проте кінних плугів у нього не було зовсім, а коров’ячих – дев’ять. Цими плугами щодня треба було виорювати по 2,7 гектара землі, щоб закінчити оранку до 15 жовтня.

Та ж сама «Сталінська правда» 31 березня 1949 року в замітці «Успіх боронувальщика» розповіла таке: «Як тільки почалося вибіркове боронування в колгоспі ім. Карла Маркса с. Крутеньке, колгоспник Антон Гайдай вийшов в поле із своєю коровою, впряженою в борону. 4 дні виходив на боронування т. Гайдай і щодня заборонував по 2 гектари. На його рахунку заборонованих 8 га зяблі і озимини. М. Задорожний.»

Непосильна ноша випала всім – і тим, хто воював на фронті, і тим, хто відбудовував господарство.

«ВСІ ВИ В НАС У МІШКУ»

З війни чоловіки повертались з надією, що тепер Сталін, як народу-переможцю, поверне відібрані землю та права. Але не так сталось, як гадалось. У 1947-му в нагороду за ті муки і жертви, що пережив народ у чотирирічній війні більшовицька влада накинула Україні новий голодомор, мабуть, щоб не плекала вона надій на землю, волю і самостійність.

Багато хто голодовку 47-го намагається пояснити недородом 46-го року. Але ті, хто в цей час жив чи служив в армії на території інших республік, знають, що там не було голодовки. Навпаки, там мали стільки хліба (здебільшого українського), що часом ним годували домашніх тварин та коней...

Цей мор порівняно з попереднім (32-33 р.) був не таким рясним на смерті, але кілька десятків наших односельців було завчасно загнано в могили. Чимало людей підірвало здоров’я, що позначилось згодом на наступних поколіннях.

Період приблизно до 1954 р. був на селі хоч і не голодоморним, але досить важким для селян. Вони працювали на колгоспному лані за трудодні, на які давали кілька кілограмів зерна (щоб людина не померла з голоду) і жодної копійки грошей. Тим часом різноманітні інспектори постійно збирали гроші на державну позику. Щоб людині розрахуватись за неї, вона мусила продавати останнє. Непосильними податками обкладались хати, городи, домашня худоба, плодові дерева. На кожний двір було доведено план: молока здати – 200 літрів на рік, м’яса – 40 кілограм, яєць – 150 штук, картоплі – 150 кілограм і т. і. Офіційна радянська пропаганда твердила, що все це потрібно на зміцнення обороноздатності країни, бо, нібито, «імперіалістичні акули знову готують збройний наступ на Країну Рад» (вислів із газети «Правда»). Селяни сумно жартували, «ще трохи і обкладуть податком за те, що дихаєш повітрям».

Щоб уникнути цих податків рубали дерева, різали худобу. Як наслідок, часто в багатьох сім’ях розкішшю вважали печену картоплю, буряки, кабаки. Люди вживали в їжу трави – калачики, кульбабу, цвіт акації тощо. Якщо хтось з колгоспного поля зірвав для врятування життя кілька колосків пшениці чи жита, його запроторювали до тюрми. Навіть незважаючи на те, що в нього погибають діти з голоду і що він має неабиякі заслуги перед суспільством. Наприклад, сім’я комбайнера колгоспу ім. Карла Маркса, учасника Всесоюзної виставки народних досягнень в Москві, колишнього фронтовика Олександра Йосиповича Пашенюка, який своїми мозолями виробляв хліб, також недоїдала. Одного разу він не стримався і взяв те, що залишилося в бункері комбайна. Пильні очі сексотів побачили це і доповіли в органи. Степана Йосиповича заарештували. Зважили зерно – всього було 8 кілограмів. І стільки ж років тюрми йому дали. Термін покарання до п’яти років зменшила смерть Сталіна...

Один з керівників району, якось виступаючи у Крутенькому перед селянами, відверто заявив: «Ви всі у нас в мішку, тільки поки що не зав’язаному». Досить точна оцінка становища, в якому перебувало селянство України.

Наші діди, батьки, матері в двадцятому віці, по суті, були кріпосниками. Вони не мали паспортів, на мали права на виїзд з села, на скарги тощо.

Народ-переможець, народ-великомученик пожинав плоди того, що не згуртувався і дозволив сісти на свої плечі антилюдській, антиукраїнській кліці Леніна-Сталіна та їх поплічникам.

Після смерті Сталіна (1953 р.) і засудження його культу (1956 р.) були дещо попущені віжки. Люди почали отримувати, хоч і мізерні а все ж живі гроші. Було скасовано ряд податків. Все це позначилось на підвищенні ефективності колгоспної праці, але не настільки, щоб можна було говорити про якісь відчутні зрушення. «Колгоспне – то нічиє», або «гуртове – то чортове», – казали селяни і відповідно ставились до нього.

Новий керівник СРСР М. Хрущов у 60-му році заявив, що народи СРСР вже через 20 років будуть жити при комунізмі. Але то були лише слова.

На початку 80-х, коли радянське суспільство за обіцянками радянських керманичів вже мало жити в багатстві і розкоші, народ отримав значні дефіцити на взуття, одяг, харчі, електропобутові товари тощо. Гарні жіночі чобітки, килими, телевізори, холодильники, наприклад, можна було купити за спеціальними талонами, очікуючи своєї черги часом роками. Та що там телевізори. Вершкове масло, ковбаса також відпускались за талонами. Дещо легше діставався цей крам передовикам виробництва, і зовсім без проблем тим, хто займав високі партійні та керівні посади. Комунізм було побудовано... для партноменклатури.

Різноманітні експерименти, волюнтариські методи господарювання нанесли непоправних травм селу. Підірвано мораль, здоров’я багатьом поколінням. Бездумно розорано, піддано ерозії найкращі українські землі. Зіпсовано неповторний ландшафт Крутенького – серед села вирито два кар’єри.

Неефективність соціалістичної командно-адміністративної, примусово-колгоспної системи привела до економічного застою і розпаду найбільшої в світі імперії, яким був Радянський Союз.

1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі народ проголосував за незалежність України. 631 мешканець Крутенького віддав свої голоси за те, щоб Україна самостійно будувала своє життя і лише 19 проголосувало проти.

На жаль, через відсутність у керівництва незалежної України волі та рішучості в проведенні необхідних реформ і на 16 році самостійного господарювання на селі не сталось сподіваного еконо­мічного зростання та поліпшення добробуту людей.

Не було ні війни, ні мору, та останні роки привели Крутеньке до повного занепаду. В 2000-му році було ліквідовано колгосп, земля і майно розпайоване. Не має вже в селі ні молочнотоварної, ні свиноферми, ні вівце та птахоферми. Руйнується ще новий Будинок культури, молоді ніде працювати, культурно проводити своє дозвілля. Приходять в запустіння цілі кутки та вулиці...

На сьогодні більшість земельних паїв на правах оренди знаходяться в СГ ТОВ „Крутеньке” (директор М. Ткач, засновник В. Лозінський),

ДУХОВНІСТЬ, ОСВІТА, ТРАДИЦІЇ

Не останню роль в житті людей завжди відігравала церква. Вона покликана слугувати громаді не тільки як духовний, а й як культурний центр. На жаль, її настоятелі у великій мірі залежали від панівної касти, а отже в першу чергу були виконавцями її волі, а також ідеології російського великодержавництва. Велика частина селян була досить побожною, не один з них не раз здійснював хід до Київського Лаври, щоб помолитися святим мощам, жертвував кошти на церкву. І не тільки на свою. Зокрема серед рукописів Ягелонської бібліотеки (Польща) є запис, що якась Smutna Stara z Krutenkiego пожертвувала на церкву нібито в село Вільшанку (нині Вільшана Слобідка Уманського району) полотно домашньої роботи...

Перша письмова згадка про село пов’язана саме із відкриттям церкви. Споруджена вона була з благословення уніатського єпископа Максиміліана Рилло, на честь святого апостола Іоанна Богослова в 1764 році – дерев’яна, трьохкупольна. В 1848 р., як зазначається в „ Трудах Подільського єпархіального історико-статестичного комітету. Випуск 9”, стараннями власника маєтку Франца Гурковського розширена боковими прибудовами. Іконостас у ній старий, різьбленої роботи. Відносилась до Уманської православної протопопії. Біля 1775 р. ця церк­ва була захоплена уніатами, хоча при ній був свя­щеник Григорій Томачевський, рукопоставлений православним Волошським єпископом. Дворів було тоді 72. Коли церква з’єдналась з православ’ям — невідомо, але не піз­ніше 1794 року.

Невідомо також, чи це була перша церква, а чи, може, відбудована після руйнівних набігів кримсько-татарських орд.

Церква була для наших прадідів святим місцем. Тут хрестили немовлят, вінчали молодят, звідси проводжали в останню путь покійників. Отож її ревно шанували, оберігали і доглядали.

Через 150 років, коли стара дерев’яна церква прийшла в неп­ридатність, прихожани вирішили будувати нову. Було виділено для неї місце в кількох десятках метрів на південь від старої. Княгиня Абомелік із своїх володінь надала десять десятин землі, на яких селяни вирощували хліб у фонд будівництва церкви. З огляду на це нова церква могла б носити назву Десятинна, але вона перебрала назву старої церкви і була освячена для Божої служби 9 жовтня 1908 р.

Подібної споруди не було у всій окрузі: п’ять куполів, дзвіниця; довжина – 35,1, ширина – 22,7, висота дзвіниці – 22,5 метра. Вікна з кованого заліза, долівка викладена французьким кафелем, дубові хори, різьблений іконостас. Краса її і величність вражала.

У всі роки Храм розділяв долю села. Коли в 1930-х роках селян заганяли в колгоспи і морили голодом, його, пограбувавши, закрили. У 41-му окупаційна німецька влада дозволила відновити діяльність церкви і в цей час вона вперше належала до Автокефальної Української православної церкви. Навесні 44-го, коли в село увійшли радянські війська, німецькі бомбардувальники піддалили їх бомбовій атаці. В Храмі якраз йшло богослужіння, одна з бомб влучила в дзвіницю і зруйнувала її. На щастя із людей ніхто не постраждав.

Служба в Храмі, вже підпорядкованому Російській православній церкві, продовжувалась до чергового спалаху комуністичної антирелігійної кампанії. В 1961 р. церкву знову закрили. Тривалий час її використовували під колгоспне зерносховище, а потім кинули напризволяще. Зруйнувався дах та бані.

І лише коли Україна здобула незалежність 9 жовтня 1991 року з ініціативи газети «Сходи», професійного будіве-льника, одесита Едуарда Михайловича Білого і Голова-нівського благочинного Василя Михайловича Гдешинського після тривалої перерви з нагоди Храмового свята відбувся святковий молебен у Храмі. Це дало поштовх до створення в селі релігійної громади, але, незважаючи, не те, що саме незалежна Україна повернула їм Храм, громада зареєструвалася в складі УПЦ Московського патріархату.

В 1996 р. в село прибув молодий священик Степан Іванович Піпак. Він одразу поставив собі за мету відбудувати в Крутенькому церкву. Священик знайшов будівельників і з ризиком для себе уклав з ними договір на відбудовчі роботи. Досить активно підтримали священика громадськість села та правління колгоспу (голова І. М. Чепіль). Незважаючи на складне фінансове становище, воно взяло на себе основний тягар по забезпеченню робіт всім необхідним.

Кошти на відбудову Храму жертвували мешканці Крутенького, а також сусідніх сіл. Відчутно допоміг церкві виходець з села Генеральний директор проектно-будівельної компанії “Аеробуд” Б. І. Петренко. Посильну допомогу також надавали народні депутати України М. І. Петренко та Л. П. Супрун.

Бригада з Львівської області (бригадир Микола Василишин) виявилась беручкою і вмілою. Жителі села не раз тамували подих, слідкуючи, як без кранів і без страховки працювали майстри на висоті 20 метрів, оббиваючи бані листом із важкої для цього неіржавіючої сталі. Всього за кілька місяців реставратори відновили і покрили центральну баню, чотири менших і дах над головною частиною Храму. Споруда засяяла куполами, навіть кращими, ніж вони були в первозданному вигляді...

***

Саме завдячуючи церкві і, зокрема, священику І. Кобилянському в 1862 році в Крутенькому було засновано школу. За одними даними вона працювала безпосередньо в церкві, за іншими – священик давав уроки в себе вдома. Ходили до неї спочатку не більше 10 дітей най­більш заможних селян і вивчали псалми та Божий закон.

З кожним роком кількість бажаючих навчатись зростала і вже незабаром виникла потреба будувати приміщення школи.

На мирський капітал, а також при значній підтримці княгині Абомелік школу було збудовано на три роки раніше, ніж церкву. Це була церковно-приходська школа з чотирирічним навчанням, в якій вивчався вже не тільки Закон Божий, а й арифметика, письмо, читання на на чотири класних кімнати і кабінетом для вчителя. На початок ХХ століття, кажуть, такого приміщення не мала жодна школа нинішнього Голованівського району. Служило воно школі до 2006 року, взимку 2007-го почало руйнуватися.

З середини 30-х років у селі вже була семирічна школа, для якої використовувалась частина колишнього панського помешкання.

Під час німецької окупації була спроба відновити діяльність школи, але вона пропрацювала лише з жовтня по грудень 1941 -го.

В серпні-вересні 41-го в школі розташувався тимчасовий шпи­таль для поранених у боях в Зеленій брамі німецьких солдат. 9 з них убитих або померлих від ран були поховані неподалік школи біля церкви.

В 50-х роках побудоване двокласне, а в 1966 році нове типове приміщення школи, що дало змогу сконцентрувати всі корпуси в одному місці.

Нині загальноосвітня, одинадцятирічна школа переживає не кращі часи. Якщо, наприклад, у 60-х роках тут мали по два випускних класи – 60-70 учнів, то сьогодні їх стільки не налічує вся школа.

***

І все ж найбільшу роль у становленні особистості, загартуванні характеру крутеньківців відігравали сім’я та віковічні народні традиції, обряди, ігри.

Змалечку дітям прививався культ батька, матері, діда і прадіда. Їх особливо шанували і поважали. На власному прикладі, показували, як слід любити землю і працювати на ній. Боронь Боже, щоб хтось зневажливо поставився до землі, щоб хтось із старших заматюкався при дітях, як це трапляється сьогодні в багатьох сім’ях.

В довгі осінні та зимові вечори завжди були популярними оденки, по-крутенському годенки. Цілими родинами збиралися почергово до когось, пряли кужіль, вишивали сорочки та рушники, співали пісень, згадували дідизну, ділилися знаннями як готувати з трав ліки тощо. Ні книг, ні газет тоді не було, отож знання здобувалися і поширювалися саме таким чином. Бажаними гостями на годенках були також кобзарі та бандуристи, які і веселої, і сумної вміли утнути. Молодь же збиралася окремо на вечорниці, які затягувалися інколи до ранку.

У всі роки найбільше шанувалися новорічні святки – Щедрівка, Колядка, Маланки та Василя, а також Великдень, Івана Купайла та Храмове свято (9 жовтня).

На Щедрівки ходили до родичів посівати та добра бажати на новий рік, на Колядку ходили із Зіркою колядувати. То не проста Зірка то знак бога сонця Дажбо, який за свій герб навіть мав князь Святослав Хоробрий (див. фото). Зірка виготовлялася з різнокольорового паперу на 12 променів з колом посередині, в якому запалювали свічку. Виготовляли також Зірку і на вісім кутів, але тоді обов’язково треба було вставити в середину рамочку, щоб в сумі знову таки було дванадцять променів. У рамочку поміщали образ Божої матері, яку споконвіку шанував український народ.

Найулюбленішим молодіжним дійством були Маланки та Василя (за новим стилем 13 і 14 січня). На ньому варто зупинитись окремо. Не тільки тому, що подібне дійство нині велика рідкість у всій Україні, а й тому, що воно є дуже вдалою ілюстрацією до характеру крутеньківців.

Це обрядове дійство прийшло ще з дохристиянських часів. Воно символізувало боротьбу і перемогу над темнотою, холодом, бо починало все вище і вище підніматися сонце, над нечистою силою і вигнання злого духу з тіла людини, щоб у новий рік вступити очищеним. Це демонстрація молодецької сили, спритності та мужності, а для багаточисельних глядачів, які також стають учасниками дійства, своєрідне загартування на гострі відчуття.

Починаючи з вечора на Маланки та наступного дня на Василя, завзяті парубки та молоді чоловіки одягають на себе страшні маски, вивертають кожухи, беруть в руки нагайки (ганчуки) й дерев’яні молотки і „водять козу” – опудало. „Коза”, очевидно, символізувала другу за яскравістю зірку з такою ж назвою, і яка мала уступити місце Сонцю. Хлопці «підко­вують» молотками односельців, бажаючи щастя та здоров’я в новому році, за що «циганам» на знак вдячності дають гроші. Того ж, хто дражниться, чи намагається (не дай бог) зірвати маску, можуть й переперіщити нагайкою через плечі. Це був єдиний день, коли можна було хоч трохи порахуватись за нанесену образу з ким там не було б – поміщиком, пізніше головою колгоспу (якщо не відкупиться грішми), і залишитись невпізнаним.

Не так давно Крутеньські парубки мали ще одну дату для випробовування своєї сили та стійкості. На Великдень вони збирались гуртом святкувати Паску в лісі – бондарівські у Висайчику, осадьбівські у Вирубі, сільські, (ті, що живуть у центрі) – в Дорошовому. І обов’язково зустрічались навкулачки з такими ж любителями показати свою завзятість – перегонівськими та вільшанськими парубками.

На цьому тлі виховувалась і жіноча частина села. Хоча, зви­чайно, їх привчали до хатніх справ, вишивання тощо. Але неспроста серед парубків сусідніх сіл зустрічається таке жартівливе побажання другові: „Дай тобі Боже жінку з Крутенького”. Крутенські дівчата – працьовиті, завзяті, беручкі, як вогонь. Вони жартівливо себе називають „підпаляними”...

Серед ігор найбільш популярними були цурки, гилки або битки, а починаючи з шістдесятих років минулого століття – футбол. Сільська команда неодноразово ставала чемпіоном району, володарями кубка і навіть складала основу збірної району на чемпіонаті області. Інакше не могло бути – самолюбиві, амбітні крутяни прагнули бути тільки першими.

Сьогодні, у вік електроніки футбол відійшов на задній план та і нікому вже грати. В селі дуже мало молоді, дітей. Лише на канікули, коли з’їжджаються додому студенти, трохи оживає життя. Молодь любить зібратися у Будинку культури (збудований у 1989 р.), щоб потанцювати під магнітофон. А ще часто гуртом бувають в лісі, відмічаючи якесь свято. Влаштовують побачення на Каштановій алеї (або Алеї Кохання) колишнього панського саду.

Досить активно збираються в рідне село на проводи (друга неділя після Великодня). Приїжджають вклонитися рідним могилам діти та онуки з усіх усюд, куди рорзкидало їх життя. І це не просто демонстрація пам’яті – це єднання з духом предків, з духом давнини і з рідною землею. Це те, що тримає кожного на цьому світі і додає сил живим у здійсненні того, про що мріють самі і про що мріяли наші предки.

Справжнім святом всього села є випуск у школі, адже в цей самий день, одночасно з юними випускниками школи збираються відсвяткувати 5-ту, 10-ту, 20-ту, 25-ту і навіть 50-ту річницю з дня закінчення школи колишні учні школи.

Згуртованість, дружба, зароджується з дитинства, всіляко підтримуються. Це допомагає селянам спільно долати незгоди, будувати житло, разом радіти щасливим хвилинам і розділяти горе ближнього.

Віковічні традиції і звичаї ревно оберігаються і підтримуються. Вони в усьому – у мові (автором зібрано понад 190 діалектів), у пісні (надруковані в „Крутеньківській євангелії”), у мріях і ділах наших талановитих та завзятих земляків, які, де б вони не були, намагаються не осоромити свого імені і землі, яка їх виростила та викохала. Чималих успіхів добилися вихідці села в науці, медицині, освіті, спорті, господарській, бізнесовій та державній роботі, серед них: Микола Давидович Березовський – доктор сільськогосподарських наук; Роман Єфремович Соломонюк – доктор фізико-математичних наук; Валерій Павлович Смолій – відомий на Чигиринщині хірург-травматолог; одразу три вихідця в різні роки очолювали і очолюють Голованівське сільськогосподарське училище – Володимир Борисович Соханєвич, Григорій Андрійович Холоднюк, Микола Костянтинович Кабацюра; Микола Тодосійович Чепіль був неодноразовим призером першості України з важкої атлетики, перший із села став майстром спорту; Григорій Притуляк був першим секретарем райкому партії; Віктор Дмитрович Кабацюра – головою райвиконкому; Михайло Іванович Гайдай, Михайло Васильович Кабацюра, Іван Матвійович Чепіль працювали головами колгоспів; Петро Аполлонович Чепіль багато років очолював колгосп рідного села ім. Карла Маркса, а потім голованівський колгосп ім. Шевченка; Василь Петрович Гайдай, Сергій Володимирович Соломонюк, Любов Іванівна Соломонюк нині очолюють агрофірми, Борис Іванович Петренко – генеральний директор будівельної компанії в Києві, Степан Олександрович Пашенюк – успішно займається будівельним бізнесом; Михайло Степанович Безноско – полковник Радянської Армії, Микола Іванович Петренко – підполковник СБУ, народний депутат України другого скликання (1998-2002 рр); Сергій Васильович Піддубний очолював держадміністрацію рідного району ...

Багато наших односельчан славні не чинами та званнями, а тим, що просто були добрими сусідами, прекрасними батьками, майстрами своєї справи. Як тут не згадати самоучку-винахідника Притуляка Василя Олексійовича, який в 1930-х роках сконструював і самотужки змайстрував бурякову сівалку, аналогу якій у вітчизняному машинобудуванні на той час не було. В 1940 році він представляв свою сівалку навіть на ВДНГ в Москві. Згадаємо також Березовського Василя, який копав односельцям погреби, теслярів та столярів Шуляка Афанасія, Барана Олександра, Бурдейного Прокопа, Бербера Івана, Петренка Парфентія, бондарів Чернишенка Харитона та Михайла, вшивальників солом’яних дахів Кабацюру Василя та Дучиця Семена (Волинця), до речі, безногого; вишивальницю Шевчук Надію, переможця районних конкурсів орачів Данилова Олександра, пасічників Півня Василя та Коляду Олександра, садівників Сергія Гончарука та Соломонюка Василя і багатьох інших.

Марія Бурдейна з Голованівська (родом із Маньківського району Черкаської області), зокрема сказала: „Якби хто написав таку книгу про моє село, я б дала за неї дала будь-які гроші”