„Тарасова церква” і Віра

Постановою Верховної Ради України про відзначення 190 – річчя від народження Т.Г. Шевченка підтримана “ініціатива“ громадськості (читай “Просвіти”, авт.) щодо будівництва екуменічного храму в підніжжі Чернечої гори в м. Канів.

Походження слова “чернеча“ іде від чорної одежини християнських схимників-монахів, відзнака тих, що не бажали працювати на себе і суспільство – а сповідували безцільні молитви, рабські поклони, самобичування та інші нелюдські турботи. Душевний блуд ходить в парі з тілесним, про це свідчить велика кількість публікацій, одна з них наведена В.Мисиком: „Пригадую жахливий випадок. Якось нас, гурт в`язнів, зобов`язали викачати насосами чималий штучний ставок. Осушивши його через декілька днів, ми побачили на його дні безліч маленьких кістяків. „Звідки вони,—запитували ми один одного?” Потім усе з`ясувалося. Поблизу ставка кілька років тому був жіночий монастир, отож свої любовні гріхи і їх наслідки черниці втаємничували у такий спосіб, топили немовлят.” Вірна назва для українських християн буде “Чорна гора”. Збудуємо „Тарасову церкву” - обмиліє не тільки Дніпро, а й душа українська.

Голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка Павло Мовчан на “чернечій “ горі 9 березня, згрішивши проти богом даної влади, сказав : “Влада не живе за Шевченком – у неї свої ідеали, не українські“, зрозуміло, християнські, як і в “Просвіти”. Ця ж влада будує “церкви та палати”, підтримує просвітницьку акцію „Збудуємо Тарасову церкву!” З чужою церквою, з чужою ідеологією просвітяни ідуть в парі з владою, незважаючи на “тотальну національну неграмотність влади, яка, вочевидь, не знає Кобзаря”, але з Сабоданівським синклітом для “показухи”, проспівали на “чернечій“ горі за упокій святого Тараса.

За словами Д. Степовика, Т. Шевченко «глибоко віруючий християнин», якого „церковники сприймали як “богохульника” , не дозволяли поминати його імені в храмах на службах “за упокій душі” і чинило спроби перепони встановити пам’ятник у Києві”. Журналісти свідчать, що “попри все, 9 березня 2004 р. в день народження Шевченка небо над Каневом милувало нас Сонцем. Чи благословенням Тарасовим?” Так, Благословення Тарасове - це “Кобзар” із Заповітами та Святою Правдою, його світобачення в Сонце –Правді Праукраїнської Віри.

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі , а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя Правда,

І сила , і воля.

(„ І мертвим і живим”...)

“Діти юродиві” віднайшли “на чужому полі” чужу духовність, свою Правду знищили, підло переінакшили, вкрали етнічні українські свята й саму назву “православіє” (походження: Праву славити); зайду Володимира, що знищив велику Святославову державу й Віру, зробили “Святим“ царем – “Бодай кати їх постинали //отих царів, катів людських” (Царі), що розпорошив по всьому світові “слов’ян”, які славили свого сердечно-рідного по Духу Дажбога і жили однією державою-об’єднанням, “добрими братами” без манкуртів.

Геній Тараса бажав духовного єднання рідному етносу на базі Віри прапредків:

Щоб усі слов`яне стали

Добрими братами,

І синами Сонця-Правди,

І Єретиками,...

( „Єретик”).

Єретиками до чужої віри, де хрест із розіп’ятою людиною став символом пригнобленого українця; а після хрестових походів і інквізиції все більше і більше людей охоплює „нежиттєздатний забобон” на противагу одуховленої природи нашими предками з Вірою в Єдиносущого Дажбога і Святу Трійцю.

Сковородинське: “Яке глупе це все, що противне блаженній природі” Тарас Шевченко втілює в своїх віршах в симфонію радості, персоніфікує Сонце як найвищу силу народної правди, обожнює його, дає можливість у своїй ”міфотворчості” вернутись рідному народові до найвищої цінності – це Віра прабатьківська, наша рідна, традиційна:

Сонце пресвятеє

На землю радість принесло

І людям, і землі, моєї

Туги – нудьги не розвело ...

(„ Плач Ярославни”)

З приходом християнства:

Не зійде Сонце. Тьма і Тьма!

І правди на землі нема.

Відроджується Рідна Віра: “ Сонце йде //і за собою день веде.// і вже тії хребетносилі, уже ворушаться царі ...// І буде Правда на землі”. („І тут , і всюди – скрізь погано”). Шевченко проповідує релігію розуму і правди, містерію Буття і гуманізму, вироблених нашими прапредками, як духовний потенціал для земної людини, що був пізніше спотворений на азійських просторах, найбільше, юдаїзмом і мусульманством. Великий Народ України з прийняттям іудохристиянства був загнаний у “темну яму” обману жорстокого Бога.

Вже сорок років рідновіри намагаються навернути свій народ на рідний шлях світобачення і відновити своє вселенське “ Я “.

Отак буває. В темну яму

Святеє сонечко загляне,

І в темній ямі як на те

Зелена Травка проросте.

( „Буває іноді старий”)

Щоб проросла свідомість до великої віри прапредків необхідно виховати в собі самодисципліну до волі, виховати прабатьківську любов до природи через відновлену Трипільську Віру предків без потойбічної містики – це був би світовий оазис оновленої цивілізації людського добра і достатку на чудо Причорноморо–Подніпровській землі, першооснові розвитку білої людини – ТерРа УкРаїни .

Просвітились! Та ще хочем

Других просвітити,

Сонце – Правди показати

Сліпим, бачиш, дітям !..”

Все покажемо ! Тільки дайте !

Себе в руки взяти. ( „Кавказ).

“ І Сонце – Правди дозрівать…” у ваших душах покличе Т. Шевченко до віри прапредків, найвищої вартості, моральності – народної віри в Світло Дажбоже і оточуючий обожнений природній світ. Розуміючи велику народну Правду, її мудрість, гармонію з оточуючим світом Т. Шевчено застерігає, що порушення цієї гармонії веде до планетарних катаклізмів:

Чи буде Правда меж людьми ?

Повинна буть, бо Сонце стане

І осквернену Землю спалить! ( „О люди! Люди небораки”.)

Шановні панове, Д. Степовик , Є. Сверстюк і П. Мовчан, тоді , в 1860р. перед відходом до “Духа предків” Тарас писав: “Була б сестра, і був би брат, // А то … нема тепер нічого…// Ні бога, ні півбога...”, а раніше, звертаючись до Волхва, відав: „Може , ще раз Сонце – Правди // хоч крізь сон побачу”. Не побачив. І Дух Тараса, його Геній, буде закутий вами під “Чорною” горою в чужому Пантеоні-церкви „християнського лицемірства”, забобона - сліпого Павлового фанатизму з просвітнянською ініціативою: „Збудуємо Тарасову церкву!” Чи багато є письменників, що розуміють глибоко психологічну поезію нашого Пророка як шановний Іван Дзюба: „І всякий ворог українського народу, коли хотів розтлити його душу, оволодіти його серцем, - незмінно стикався з Шевченком і намагався накласти на нього свою руку, перефарбувати його, спотворити, зробити „своїм”.

Будь ласка, уважно прочитайте християни автобіографічний вірш „Якби ви знали, паничі” про божий земний рай, над яким й „сам смієшся, батечку, над нами..” і ви самі усвідомите Кобзареве: „Ні, ні нічого// Нема святого на землі.. // Мені здається, що й самого // Тебе вже люди прокляли!” Але ви прагнете довести протилежне, чуже і незрозуміле. „Боротьба за душу українського народу” ведеться християнством, страшно подумати, більш ніж тисячоліття і не без допомоги письменницької еліти, що зробила віру наших предків «поганською». “Християнство більш заслуговує на поганство, бо сьогодні на високому рівні цивілізації, воно цупко тримається віджилих байок. Віра наших предків була вірою в творчі сили природи”. Я. Оріон

Тарас Шевченко жив у періоді москвинсько-царського деспотизму, російського ”православного” мракобісся, яке підтримувалося, живило, і було освячене “православною” християнською церквою і, як говорить Т. Шевченко, служило ”вірою і правдою“ „і нашим батюшкам-царям“. З вовками жити по-вовчи вити. Живучи в цьому дрімучому лісі іудо-християнства, яким була опутана вся “еліта”, серед якої творив великий Тарас своє пророче поетичне і, не менш цінне, художнє мистецтво; без сумніву, в угоду для неї вимушений писати (вживати) християнські божественні панегирики, щоби в якій-то мірі бути прийнятим і зрозумілим нею, мати маленький притулок для душі в цьому деспотичному світі. Про це й свідчать листи до Лизогуба, тим більше, до Репніної. Попри все, Тарас залишався самотнім і не прийнятим зхристиянізованим світом до днів своєї трагічної кончини. Сидячи ще в царській москвинській тюрмі і роздумуючи над посланою йому “божою благодаттю” і стратою розп’яттям сина божеського – а “ За що? Не говорить // ні сам сивий верхотворець, // ні його святії – помощники, поборники, // Кастрати німиє. (Неофіти), Тарас Шевченко розумів трагедію в поневоленні свого народу не тільки „біблійними ідолами”, а й деспотів з “православної” Московитії :

… Ні, не те,

Скажи їм ось що: “ Брешуть боги,

Ті ідоли в чужих чертогах ,

Скажи, що Правда оживе,

Натхне, накличе, нажене

Не ветхеє, не древлє слово

Розтленноє, а слово нове …( „Осії.ХІV”)

Слово Сонце-Правди–це слово Дожбоже. Шевченко вірив, що пресвятеє “Сонце йде і за собою день веде,”(„І тут, і всюди-скрізь погано”) до світла душі нашої, генетично закодованої на віки і що віра предків, батьківська – це найвища цінність в мудрості їх, любові і незбагненної містерії до Дажбога, Творця Всесвіту, Правди, Добра і Краси.

Тече вода з- під явора

Яром на долину,

Пишається над водою

Червона калина,

Пишається калинонька,

Явір молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють. ( „Тече вода з – під явора”)

Де “вітер з гаєм розмовляє, шепче з осокою”, а там, за левадою, уквітчаною запашним різнотрав’ям: “Садок вишневий коло хати, // Хрущі над вишнями гудуть...” Гармонія світу – це природнє навколишнє середовище, з розкутим розумом людини, його божественною містерією і філософією любові до природи, яку обожнювали і, заквітчані віночками, робило велику святкову містерію в супроводі веснянок – гаївок у Великодні дні, Зелені свята, на Купай-Ла, при обході зеленої ниви, збору врожаю та в інші святкові дні. Таких прекрасних релігійних свят, Віри, нема ні в одного народу земної спільноти.

І все то те, вся країна,

Повита красою,

Зеленіє, вмивається,

Дрібною росою,

Споконвіку вмивається,

Сонце зустрічає...

І нема тому почину,

І краю немає!

Християни, що ця краса ніколи не зустрічалась вам у дитинстві? І не надала творчої наснаги в пізнанні і відновленні Великої Віри—„батьківської, нашої, традиційної”, що й досі „нуртує Дух предків” в серцях багатьох українців?

Якого ж ми раю

У бога благаєм?

Рай у серце лізе,

А ми в церкву лізем ,

Заплющивши очі,-

Такого не хочем.

Сказав би я правду,

Та що з неї буде?

Самому завадить,

А попам та людям

Однаково буде. ( „Зацвіла в долині”).

Чому не проповідуєте, що необхідно жити в середовищі високого інтелекту моральної людської Віри в красу оточуючого світу, ПРАКРИТУ, в красу і здатність самої людини творити й сприймати високе мистецтво пісні, музики, малювання, архітектури, дизайну в усіх сферах її діяльності і т. д. через отримання належної освіти й повного матеріального забезпечення всіма членами суспільства. Щоб вірити в красиве, мати адекватне уявлення про оточуючий світ, необхідно мати знання і здорове тіло (в здоровому тілі й здоровий дух), а для цього необхідні кошти - олігарх і християнський Бог Єгова заздрісні: „Все золото і срібло моє”. Чому Бог мовчить тоді, коли „говорять” гармати, а люди мовчать, коли говорить влада, що від чужого Бога дана? Щоб не було такого казусу - Майдан-Віче і Рідна Віра! Чому у Дмитра Павличка „Великдень починається з хрону”, а у Петра Перебийноса: „А ніч-як день. Як Великдень.”? Чому у патріарха Філарета „Пасха” (Песах), а у панів Дмитра і Петра „паска”? Їм не до вподоби український КоРаВай—символічний хліб Сонця- Коло Господа Ра, випечене на Ватрі (Ва(т)Ра-вогонь Ра). У пана Філарета: „Всі померлі воскреснуть”, а у Д.Павличка—„Воскреснути не має права, //Хто заслужив на смерть.” „Грай, жучку, грай! Бо в нас тепер такий край...” Як говорив гуморист: „И все стоят с косами.”

Господа християни, манкурти, читати необхідно Лева Силенка: „Дажбог не є карателем і не є творцем пекла”. „Пекло є в душі людини. І гріхи нищать її душу, ум, життя.” Будьте УКРАїнцями!!! Еліто, чому не б`єте у всі дзвони про смертельний для України так званий „демократичний іудолібералізм”?! Християнський Бог не бажає відповідати за сучасний земний стан суспільства „Номо сапієнс” і влада, що від Бога також. А тому, народе мій, владу необхідно брати в свої руки через Майдан (Віче) - творити демократію, щоб нас більше не дуріли нею.

„Пегасівці”, виробити людські базові цінності Істини, Краси, Добра і Справедливості можливо тільки при знанні великої Віри, удосконаленого, морально чистого етнічного Православ`я, виробленого ще на зорі трипільсько-відичного періоду української цивілізації. Вашої підтримки й єднання чекають громади Галини Лозко і Лева Силенка. Запізнитись—це зрада, яку етнічний українець простити вже не зможе-- його не буде. Павлички, перебійноси, мовчани, драчи і сверстюки: чому ми не виходимо на Майдан і не відберемо Ющенка у «моїх друзів»???!!! „Ліберальна” капіталізація, європейський чи москвинський вибір—це не український шлях розвитку національної найдревнішої великої держави і він його ніколи не сприйме-як „ендемик” УкРа-РаСу!

А тепер, для “Адамових дітей” із племені Яфета, сімені „обрізаних” Авраама і Сари, що „їдять тіло боже і п`ють божу кров” й упиваються християнським “блискучим забобоном і жорстоким обманом” від „святих” ідолів, що мурують “Тарасову церкву” під Чорною горою – “У всякого своя доля “:

Дядьки отечества чужого!

Не стане ідола святого,

І вас не стане, - ...” бо, („Бували войни й військові свари”

Той, щедрий та розкішний,

Все храми мурує

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його , сердешного

Кров, як воду точить!

А братія мовчить собі, („Сон”).

“Списуючи Сковороду”, Т. Шевченко ще в молоді роки усвідомив його переконання про „стовпів неотесаних” , що „читати Біблію і брехню це одне і те саме”. “Притім говорю, що Біблія взагалі є дурною і незалежною дудою...” і був переконаний у Сковородинське: “Свою віру сотворимо із глибини серця нашого народу”. Тільки після закарбованих в душі Сковородинських слів міг написати:

... Будем, брате,

З баграниць онучі драти,

Люльки з кадил закурити,

Явленими піч топити,

А кропилом будем , брате, ( „Світе ясний! світе тихий!”)

Нову хату вимітати! Т.Шевченко.

Але, Раби невільники недужі!

Заснули, мов свиня в калюжі!

В святій неволі! Мій ти друже,

Моя ти любо! Не христись,

І не клянись, і не молись!

Нікому в світі. Збрешуть люди!

І візантійський Саваоф Одурить!.....

Ми не раби його- ми люде! („Ликері”).

Шановні панове з „Просвіти”, християнська релігія моральних вартостей

не зможе дати українцю, Ізраїльському богові потрібні «вівці і раби», які б

корились чужій владі, чужому олігархові, і тому жорстокому богові, що

виробили євреї в своїй міфології „на користь своєї релігії” і свого народу.

Гинуть! Гинуть!

У ярмах лицарські сини,

А препоганії пани

Жидам, братам своїм хорошим,

Остатні продають штани, („ І виріс я на чужині”).

Все таки, в Тараса Шевченка була надія на ту творчу інтелігенцію і „народного Президента”-Вашингтона, які б змогли пробудити український народ великою рідною Вірою і Правдою до Свободи, виробленою нашими прапредками за багато тисячоліть до з`яви іудо-християнської Біблії з богом страшилищем. Маємо вже „святую” трійцю Поезидентів в „залежній” Україні від іудо-християнства і москалівства з «революціонерами».

Олекса Воропай писав, що „в усіх народів світу існує повір`я, що той, хто забув звичай своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світу, як блудний син (як у воду дивився, авт.), і ніде не може знайти собі притулок та пристановище, бо він загублений для свого народу. У нашого, українського народу існує повір`я, що від тих батьків, які не дотримуються звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками.” Ці вовкулаки, принявши іудо-християнство, зрадили найгуманіший Віри своїх прапредків; ці вовкулаки ходять также до церкви москвинського патріархату; ці вовкулаки зрадили своїй мови, виписують і купують москалівську пресу й книги, дивляться її розпусні антигуманні телепередачи; ці вовкулаки зраджують своїй Батьківщині цілими Партіями ( Регіони, Союзи, КПУ і т.п.), ці вовкулаки у Верховній Раді приймають антиукраїнські антилюдські Закони—розорили промисловість і сільське господарство, будують грабіжницький «свій капіталізм».

…Горе з вами

Раби незрячії! Кого!

Кого благаєте, благії,

Раби незрячії, сліпії!..

Молітесь богові одному,

Молітесь Правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь. Все брехня-

Попи й царі... (царі небесні і земні, авт). („Неофіти”).

Тож якому богові „на нашій – не своїй землі” молитись будете козаченьки з Павловою ”Просвітою”? Мені не однаково! Годі журитись! Долю необхідно виборювати! Вона варта “святого вогню”. Тоді не загине Слава Батьківщини. І як апофеоз „Кобзаря” цій релігії від „глибоко віруючого християнина”:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого бога,

За неї душу погублю! („Сон”)

Християне, в нашого Пророка Т.Шевченка Україна понад все з вірою в Сонце-Правди, тому що: “ І в се то те лихо, все, кажуть от бога!

Чи вже ж йому любо людей мордувать?

А надто сердешну мою Україну”. („Іржавець”).

Видно, що любо, це біблійне кредо абсурду християнського бога , “бо Господь, кого любить, того Він карає, і б’є кожного сина, якого приймає!“, тільки не „богообраних синів” що біля “влади з чужинців, яка не знає «Кобзаря» і безбожно обкрадає українців, бюджети і всю Україну. “Просвіта” п. Павла не доносить ці сакральні слова про християнського жорстокого і караючого бога до наших філософів, істориків і письмнників. Тож чи повинна бути “Тарасова церква” з юдейсько-християнською ідеологією і чотирма Патріархатами? Однозначно, ні і ні!!! Ідіть до своєї Віри, рідної, батьківської! То все чужинське з потойбічним мракобіссям-„страшним судом”, сатаною і пеклом, кучою забобонів чужою історією і чужим патріархом В.Сабоданом, все це не може бути українцеві світлом для його чуйної душі з великою містерією свят і обрядовості, що вироблені нашими великими прапредками за багато тисячоліть до виникнення християнства. І не може бути „християнської етики” у школах!!!

Бути Храму Пророка Т. Шевченкові там, де увіковічена посмертно його іменем Та Ра СУ Го Ра (Тарасова гора), над Дніпром, біля м.Канів. Святиня повинна бути домом Великої просвіти Великого Народу, що дав людству духовний потенціал, письмо і основу мови – основу людського розумового розвитку під єдиним святим Сонцем-Правди:

Молітесь богові одному

Молітесь Правді на землі... („Неофіти”).

Бог – це Абсолютна Правда, Сонце Правди Світла Дажбожого, з божественною життєдайною Триіпостасною Першосубстанцією в світобаченні праукраїнців. „Перед Богами Лель і Ладо\\ Огонь Рогніда розвела; \\ Драгим єлеєм полила\\ І сипала в огнище ладан” - Шевченкове Велике Вогнище Духа Прапредків до Свободи, як основа Буття буде рознесене по всій планеті Земля. Письменницька еліто! Закликаю Вас, тільки ви спроможні сипати „драгим єлеєм” своєї творчості в огнище пробудження національної свідомості, рідного світогляду й величі розвитку Духу нації. Ра(з)ума і злагоди в єднанні, добра і любові Вам, УкРаїнці!. Будуйте тільки Храми Добра і Любові, Світла і Тепла! Ярослав Оріон писав: “Розум будує храми, але не храми забобону й темряви. Визволившись з-під християнського забобону, знайдемо правдиву дорогу до Бога.” Побудуємо Сонце-Правди Храм на Тарасовій Горі для Рідновірів! Сила народа в єднанні через рідну духовність і рідну мову. До рідного Дажбога—через Шевченкове „ Сонце-Правди!” Християнські покручі, зрозумійте і вірте в Тарасову Істину, в його „міфотворчість”, що Великий Тарас засвідчив: “Я тільки не фарисей, не ідолопоклонник такий , як оті християни – сіпаки і брехуни”.

Прозріте, люди, день настав!

Розправте руки, змійте луду!

(„Кругом неправда і неволя”).

Подивіться на рай тихий!

На свою країну.(„І мертвим, і живим”...)

Поховали! Тож, „вставайте, кайдани порвіте// І вражою злою кров`ю// Волю окропіте!” Як говорить Ярослав ОРОС: „Революція справді тільки розпочинається, але не Помаранчева, а Жовто-Блакитна, (зауважмо, не синьо-жовта, а саме Жовто-Блакитна, тобто українська)”. Еліта письменників і журналістів, Слово і Дія за Вами! До СВОБОДИ!

Гердер Й. Г.(1744-1803), що «прищепив слов`янам свідомість єдності основані на спільності високої моралі і славного призначення до Свободи. Він проголосив слов`ян майбутніми провідниками Європи…»

ЧАС НАСТАВ БУТИ ПРОВІДНИКАМИ ЄВРОПИ, А НЕ МАНКУРТАМИ І ГРАБИТЕЛЯМИ «НЕЗАЛЕЖНОЇ» УКРАЇНИ-РУСИ! Запізнимося—проклянуть нас Онуки і, все людство коли порозумнішає! Тож Славимо Дажбога!