Ісус на асфальті, або Найбільша омана християнського світу

Пишнота, з якою православна церква святкувала річницю християнізації українців, часом набувала дивних і малозрозумілих з точки зору християнських ідей форм. До такої дивини можна віднести, зокрема, організовану Московським Патріархатом за участю шоу-бізнесу християнську ходу, яка нещодавно пройшла територією України, не обминувши й нашого міста. Кілька годин поспіль на головному майдані міста гриміло й гупало, волало й стогнало те, що претендувало на місце у людських душах і хотіло називатись "світлою християнською любов'ю".

А після закінчення того "свята", якому личить зовсім інша назва, на асфальті, як після будь-якого шоу, залишилось сміття з різного паперу, яскравих обгорток, порожніх банок і пляшок...Але що це? Серед "відходів" святкування, на асфальті - розміром з долоню коричневий хрест з білим розп'яттям. Не повіривши своїм очам, спочатку пройшла повз нього, та за мить, схаменувшись, повернулась і підняла цей символ страждань. Хоча ніколи не беру з того, що трапляється на дорозі, цю знахідку я не могла залишити під ногами. Закріпивши на паркані рукотворний образ, з болем вдивилась у білу фігурку Ісуса...

Наріжним каменем християнства є твердження, що смерть Ісуса Христа - Сина Божого задумана була Творцем. За тисячу з лишком років це твердження переросло у догму, яку християнські священики намагаються закарбувати усіма можливими способами - від своїх найвищих зібрань - Вселенських Соборів до повсякденних служб у звичайних церквах. У кожній проповіді, кожному зверненні будь-якого християнського священика обов'язково присутня теза, що Бог послав Сина Свого на смерть за нас. Більше того, проповідниками стверджується, що кров Ісуса "змиває" усі гріхи і дає вічне життя, треба лише повірити у Нього і, звісно, прийти до церкви та провести відповідні обряди. Для підтвердження цієї догми богослови наводять слова Івана - ученика Ісуса Христа: "Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого єдинородного, щоби усякий, хто вірить у Нього, не загинув, але мав життя вічне" (Івана 3:16). Наводяться також слова Ісуса з Євангелій від Марка (10:45) та Тимофія (20:28) про те, що Син Людський прийшов, "щоби послужити і віддати душу Свою для викупу багатьох".

Той, хто уважно і вдумливо читав Євангелії, повинен був помітити, що сам Ісус ніде й нікому не говорив, що саме Отець Небесний приносить Його у жертву, щоби у такий спосіб, за умови віри в Нього (Ісуса) людей, "погасити" їх гріхи. Це - перше.

Слова "Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого єдинородного, щоби усякий, хто вірить у Нього, не загинув, але мав життя вічне" вирвані з контексту Євангелія від Івана (3:16-17) й самовільно й помилково (свідомо або несвідомо) застосовуються у тезі про криваву жертву. Прочитаймо уважно: "Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого єдинородного, щоби усякий, хто вірить у Нього, не загинув, але мав життя вічне. Бо не послав Бог Сина у світ, щоби судити світ, але щоби світ був спасенним через Нього.". Як видно з цих слів Івана, Ісусова ученика, Бог віддав Сина Свого у світ, тобто послав Його з Неба на Землю, відірвавши від себе, бо, дійсно, дуже вже любив свої творіння - Землю і людей. Він послав Ісуса для діянь на Землі, давши Йому повну свободу дій. Бог послав Свого Сина не на смерть, а задля того, щоби Ісус дав людям Нове Вчення, яке б змінило їх застарілий світогляд! Тут також не зайве нагадати, що рішення це стосувалося лише ізраїльського народу. Це - друге.

А що ж каже сам Ісус Христос про свою смерть? Звернімося знову до Євангелій: "Я власне життя віддаю... Ніхто в Мене його не бере, але Я Сам від себе віддаю його: маю владу віддати його і владу маю знов прийняти його; цю заповідь отримав Я від Отця Мого" (Івана 10:17,18). З цих Ісусових слів видно, що заповідь Отця Його стосується не жертвоприношення, а вільного вибору самим Ісусом. Ці слова слушні для будь-якої людини, тому що усім нам Творець дав можливість власного вибору стосовно будь-якого вчинку, у тому числі коли йдеться про власне життя (окреме питання - відповідальність за свої вчинки). Таким чином, смерть Сина Божого - це вибір Ісуса-людини. А Його звернення до Отця Небесного у хвилини, здавалося б, сумнівів і коливань "Якщо можливо, то хай обмине мене чаша ця; втім не як Я хочу, але як Ти" (Тимофій 26:39) лише підкреслює факт прийняття саме Ним, Ісусом-людиною, рішення про свою жертву (будь-яка людина хоча б раз потрапляла у ситуацію, коли нею приймалось певне рішення з думкою-надією "А, може, пронесе...", а віруючий, як правило, у таких випадках додає: "На все воля Твоя, Господи"). Красномовне підтвердження Ісусового рішення стосовно своєї смерті містить недавно відкрите "Євангеліє від Іуди". У цьому манускрипті, автентичність якого доведено групою міжнародних експертів, стверджується, що Ісус Христос доручає Іуді - своєму найближчому другові та учню, який краще за інших його розумів, зрадницьку місію: "Ти станеш величнішим від усіх, Іудо. Ти принесеш у жертву мене - Сина Божого..." Тобто Ісус сам замовив Іуді зраду як початок акту спасіння. Можна задати питання: "Чому ж тоді Іуда здійснив акт самогубства?". Питання самогубства - одне з багатьох протиріч, які містяться у Святому Письмі. Про самогубство через повішання стверджує лише один автор Євангелій - Тимофій (27:5), тоді як Діяння святих апостолів (1:18) повідомляють вустами апостола Петра про іншу смерть Іуди. А у вже згаданому Євангелії від Іуди йдеться про те, що Іуда не помер, а ввійшовши у світоносну хмару, вознісся у небо. Це - третє.

Крім того, в Євангелії від Івана (17:6-19) наводяться слова Ісуса, які прояснюють питання, кому ж саме присвячує себе Ісус. Під час молитви за учнів своїх він каже: "Я відкрив ім'я Твоє людям, яких Ти дав Мені від світу; вони були Твої, і Ти дав їх Мені, і вони зберегли слово Твоє; ... Я за них прошу: не за увесь світ прошу, але за тих, яких Ти дав Мені, тому що вони Твої;... І за них Я присвячую Себе, щоби і вони були освячені істиною". Ісус присвячує себе не за увесь світ, а лише за своїх учнів! Він сподівається, що вони продовжать Його справу з просвітлення душ за допомоги любові. І тому Він присвятив Себе лише за них. І це - четверте, останнє.

Які ще докази потрібні, щоби довести, що Творець - не кровожерливий? Чи потрібні батькові жертви своїх дітей? Звісно - ні. А Небесному Отцю тим паче, бо Він безмежно любить Землю і людей. Уся пролита кров людська - це вчинки, рішення, або помилки самих людей. Твердження про принесення у жертву Творцем Його улюбленого Сина за гріхи людей - найбільша омана, яка досі існує у християнському світі. Це твердження - тлумачення людей. Така інтерпретація Слова Божого є дуже вигідною для самих людей, бо дає надію на прощення гріхів. Саме тому вони ніяк не бажають розлучатися з нею. Про етичну характеристику цієї церковної догми не може бути й мови, бо вона фактично допускає більшість із гріхів, які простяться (за умови віри в Ісуса Христа і, звісно, звернення до священиків і проходження відповідних церковних обрядів). І тут ми бачимо вигоду для самої церкви - гріхи спонукають людей звертатися до священиків. До того ж кількість відвідувань церкви зростає (з усіма наступними наслідками для церкви в плані матеріально-фінансових поповнень), тому що зростає кількість самих цих гріхів. Священик проводить відповідний обряд, відпускає гріхи, автоматично приговорюючи: "Більш не гріши!". Людина почувається щасливою у своєму "очищенні" та, виходячи з церкви, як ведеться, забуває про напучування її служителя і знову грішить. Благо, можна знову звернутись до священнослужителя, і той знову відпустить усі гріхи. І грішнику - добре, і священик без роботи та зарплатні не залишиться.

Звинувачуючи дохристиянських предків українців у людських жертвоприношеннях, християнський світ сам наче пишається жертвою не лише Найвеличнішої Людини, а й, як вважається самими християнами, Бога. Чи є будь-який сенс для сучасно мислячої людини у цьому? Сенс може бути лише для тих, хто переслідує певні цілі. І зрозуміло, які.

На високих рівнях нам кажуть або про етику християнства, обгорнувши слова у філософські багатошарові одежі, або про роль християнської релігії в історичному процесі, вбачаючи її визначальне значення в інтеграційних процесах та загальному піднесенні цивілізації. Проте у потоках філософських викладок та високих фраз Істинне Світле Вчення Ісуса Христа губиться. І комусь це дуже вигідно, тому що те, що мало бути божим, давно вже стало кесаревим. Релігія давно вже стала політикою, тому що у церкві, яка іменує себе Христовою, постійно, з незапам'ятних часів, точиться боротьба за владу. Крім того, в усі часи церква намагалася поєднатися з державою, тобто розділити з нею владу. У деяких країнах це їй вдалося, є й приклад держави-церкви в одній особі - Ватікан. Намагання розділити владу з державою та боротьба за владу усередині самої церкви порушують усі закони і настанови Ісуса Христа, та церква цього не визнає. Натомість ще більш енергійно, деколи на межі агресії, відстоює свої позиції. І позиції ці не витримують ніякої критики з точки зору сучасної людини, бо залишаються на рівні двотисячолітньої давнини. У нескінченній боротьбі за владу церкві бракує сил і часу для подальшого розвитку Христового Вчення. Загальновідомо, що будь-яке вчення без розвитку, без наповнення та поглиблення новими знаннями, які набуває людство протягом свого існування, вмирає. І як його не супроводжуй пишними філософськими та політичними фразами, як не зацяцьковуй блискучими прикрасами у вигляді церковних та державних атрибутів, воно залишиться нежиттєздатним. А доки воно буде нежиттєздатним, доти й буде продовжуватись криза церкви і загальна криза сфери духовності.

Створення єдиної української православної церкви можливе за умови перегляду законів (догм), які склалися кожною церковною гілкою, у світі християнських ідей, приведених у відповідність до сучасного знання Всесвіту, Землі, людини. У результаті такого перегляду більшість з цих догм, які є примітивними і застарілими, відпаде. Залишиться очищене й здорове зерно - християнське вчення, яке засяє потужним світлом, спроможним досягти кожного людського серця, освітити кожну душу, направити мислення кожної людини у правильному, з точки зору духовності й моральності, напрямку.

Закони християнської етики сприйматимуться лише тоді, коли буде усунено головний неетичний вчинок церкви - продовження мук Сина Божого, закарбованих у незчисленній кількості образів з Його розп'яттям. Досить ототожнювати поняття "етика" і "кров та страждання"! Час зрозуміти, що таке поняття - не від Бога. Етика сучасного світу не може вміщувати в собі акт людського жертвопринесення. Час зняти Сина Божого з хреста! Інакше все частіше ми будемо знаходити Його образи-розп'яття на асфальті, у себе під ногами.