Історія села Наливайка

Якщо на глобусі паралель в 30° 33´ східної довготи перетнути з меридіаном в 48° 26´ північної широти, то ми на точці їх перетину встановимо географічні координати села Наливайки, Голованівського району, Кіровоградської області. Сьогодні в ньому проживає 575 людей. В селі розташована агрофірма „Хлібороб”, основна галузь якої – виробництво зернової, технічної та овочевої продукції. Село розташоване в десяти кілометрах від райцентру та восьми кілометрів від залізничної станції Ємилівка.

З півдня на північ через село протікає безіменна річка, яка бере свій початок із потужного джерела в кінці села. Річка з мальовничими берегами та долинами впадає в знамениту Ятрань. Жителі села вдячні природі за такий подарунок. Вони створили на шляху річки по селу аж п’ять ставків, в яких мирно співіснують дзеркальні коропи та жаби.

Перша письмова згадка про село датується 1764 р., коли власник землі граф Франциско-Салезій Потоцький дав дозвіл на будівництво в селі дерев’яної церкви. В деяких описах припускається, що село засноване на 100-150 років раніше вказаної дати. А це період національно-визвольної боротьби українського народу від польського гніту під проводом Богдана Хмельницького та кошового отамана Запорізької Січі – Івана Сірка. Межі запорізької Січі, кордоном яких була річка Синюха, на картах 1649 р. вже сягали кордонів Уманського козачого полку, поглинувши повністю територію Голованівського району. Цілком імовірно, що Наливайка стояла на роздоріжжі одного із татарських шляхів, орієнтиром якого була річка Ятрань. В різні періоди на цій місцевості були козацькі пости, залоги, дозори та зимівники.

Щодо походження назви села, існують версії, що вона пов’язана з іменем Северина Наливайка, ватажка селянського повстання проти польських гнобителів 1594-1596 років, або іншого козака з таким же прізвищем. Припускається також, що село заснували вихідці із села Наливайківка нині Макарівського району Київської області. І є підстави: на картах Подільської губернії за 1803 р. села Наливайка та Шепилове позначені як Наливайківка і Шепилівка. Легенди легендами, а от частина села з місцевою назвою „Козачка” коментарів не потребує.

Археологічні дослідження Академії наук України виявили поселення трипільської (IV-II тис. до н. е.) та черняхівської (II-VII ст. н. е.) культури на лівому березі річки між Наливайкою та колишнім поселенням Цюрупи. Легенди ж про підземні ходи ледь не до Умані зостаються легендами, але факт існування сховів у вигляді катакомб чи льохів має місце.

Довгий час землі села належали родині Потоцьких. Лише в 1874 році власницею земель стає княгиня Кудашова Софія Іванівна, яка через рік перепродала їх Департаменту земельних угідь. З 25 липня 1840 року, згідно імператорського указу, на Правобережній Україні припинив дію Литовський статут. Натомість були впроваджені і стали діючими загальноросійські закони. Згідно цих законів за табелем подесятинних цін, в Подільській губернії була встановлена ціна на землю. Так, десятина присадибної землі оцінювалась в 150 рублів, а орної землі та сіножаті в 40-60 рублів.

Банки ж почали видавати урядові позики для купівлі земель під п’ять процентів банківськими державними білетами. Саме це спонукало можновладців продавати Наливайські та навколишні землі з метою одержання надприбутків. Землевласниками тоді ставали поперемінно Глінка, Драгановський, Гудим-Левковичі, Абаза.

Наливайка розросталась, одночасно збільшувалася і кількість мешканців. Так за даними матеріалів „Подільські єпархіальні відомості” в 1901 році в селі проживало 1233, в 1926 році – 1492, а в 1932 році – приблизно 1800 мешканців.

Добротні землі чорнозему з достатніми погожими днями та опадами давали можливість селянам вирощувати не тільки зернові культури. А й займатись тваринництвом. Статки селян були в достатній мірі, щоб прогодувати сім’ю, відремонтувати чи купити новий реманент, мати запаси зерна для майбутнього врожаю. Тому, коли в 1878 році була закладена нова дерев’яна церква на високому кам’яному цоколі, пожертви селян на її спорудження становили 14000 рублів. На той період це були величезні гроші. Церкву було названо на честь Чуда святого Архістратига Михаїла і освячено 19 вересня 1892 р. З тих пір цей день відзначають в селі як храмове свято.

Із відомих священників найбільш шановним вважається Сільвестр Білецький, стараннями якого була збудована ця церква та відкрита в 1885 р. сільська церковнопарафіяльна школа. Прах священика Білецького покоїться на місцевому цвинтарі. Але, на превеликий жаль, могила його пограбована, забута і навіть без хреста.

ХІХ століття було насичене в Росії революційними виступами народників та революціонерів, вихідців із інтелігенції і студентського середовища. Саме після таких виступів із Петербурга було вислано Г. Цариковського, вчителя за фахом. Оселившись разом з дружиною в Наливайці, Григорій Васильович багато років вчителював у місцевій школі.

Революція 1905 р. по великому рахунку Наливайку не зачепила, тому що за владу чубляться, як правило, в столицях та великих містах. А от російсько-японська війна 1904-1905 рр. село не обминула. З двома медалями вернувся з цієї війни Харченко Юхим Михайлович – старший унтер-офіцер 13-го Нарвського гусарського полку, калікою – Харченко Софрон. Положив голову у далекій Маньчжурії Парфенюк Порфирій. І треба ж було так статися, що один з винуватців цієї ганебної для Росії війни, контр-адмірал Російського Флоту Абаза Олексій, став потім поміщиком і власником межиріцьких і наливайківських земель, спиртового заводу та млина в селі Давидівка.

Столипінська реформа, яка почалася з царського указу від 9 (22) листопада 1906 р., відкривала непогані перспективи селянству. Саме відтоді на селі почав з’являтися заможний клас, який потім охрестили „куркулем”. Появилася і біднота – ті, хто за безцінь спродав свої наділи землі і став пролетарієм. Щось схоже твориться в нашій країні і зараз, але вже під гаслом демократичних реформ. Суть же їх зводиться до іншої мети – пограбування селян. Після цього політики і влада розведуть руками і скажуть народу: „Маємо, те що маємо!”.

Та повернімось на початок ХХ ст. Перша світова війна, яка розпочалась 1 серпня 1914 р. між Німеччиною та Росією, оголила Наливайку від чоловічого населення на довгі чотири роки. На плечі жінок та дітей лягла важка ноша сільського господаря.

Про жовтневий переворот 1917 р. в Петрограді звістку в село приніс Омелян Алімов. Він працював на Межиріцькому спиртозаводі і мав стосунки з наливайцями. Можливо, він був одним із більшовицьких агітаторів. Якщо події в Петрограді та факт усунення від влади царя Миколи І були зрозумілими для людей, то те, що потім творилося із владою на Україні не піддавалося здоровому глузду. Перевороти у верхах та влади під різними вивісками залишила в пам’яті селян України лише одне прізвище Петлюри.

Події в Наливайці розгортались в такому порядку. 19 листопада 1918 р. була проголошена радянська влада. На сходці обрано сільський ревком і голову ревкому. Ним став Харченко Юхим Михайлович, який напередодні повернувся із німецького полону. На першому ж зібранні ревком створив комісію по земельним питанням і розглянув проблему відновлення роботи школи. Оскільки будівля старої школи розвалилася, то дійшли згоди реквізувати під школу маєток адмірала Абази. Але управляючий Ярецький не хотів його віддавати і проживав у ньому сам. Вихід було знайдено таким чином. За дорученням ревкому однієї темної ночі по маєтку було зроблено кілька пострілів з рушниці. Після цієї пригоди Ярецький виїхав з села, а дітлахи одержали нову школу, яка проіснувала до 1973 р., поки не збудували нову.

В зв’язку з частими наїздами на село всіляких армій та банд робота ревкому проходила в напівлегальному стані. Проте, в 1919 р. на закріплених землях було проведено якісну сівбу усією громадою села. Розказують, що одного погожого дня в село заїхав зі своєю свитою генерал А.І.Денікін, командуючий збройними силами Півдня Росії. Розташувавшись у маєтку Абази, генерал поцікавився: „Хто ж тепер править владою на селі?”. Коли ж перед Денікіним постав Ю. Харченко, то перші його слова були: „Як ти посмів засіяти чужу землю?!”

Оскільки на цей період адмірал Абаза вже помер, а його рідні виїхали за все за кордон, то голова ревкому прояснив ситуацію і дав чіткі відповіді на всі питання. Сумніви розвіяв гонець, посланий в сторону Троянки, який підтвердив, що наливайські поля засіяні, а сусідські – поросли бур’яном. Тверда позиція Харченка, що хліб потрібен усім, незалежно від влади, генералу сподобалась. А ще з’ясувалось, що їхні шляхи раніше перетиналися, коли обидва служили у Варшавському окрузі, а потім воювали в російсько-японську і Першу світову війну. Отак вони знайшли спільну мову в земельному питанні.

В подальшому, попри усі негаразди, життя стало цікавішим. Справа у тому, що голова ревкому дозволив проживати в селі колишньому петлюрівцю, що відстав від своїх, Косенку Василю Івановичу. Маючи акторські здібності та володіючи різними музичними інструментами, він організував у селі драмгурток і гуртки художньої самодіяльності. Пізніше він виїхав до Кривого Рогу та виступав там у міському театрі.

У квітні 1919-гоу Харченко Ю.М. очолив волосний земельний відділ, а потім Троянський волосний комітет незаможних селян. Головою сільського ревкому був обраний П’яничук Яків Семенович. У 1920 р. в Наливайці створено сільський комітет незаможних селян, який очолила Гармідер Марія. В березні 1920 р. Троянська волость, до складу якої входила Наливайка, з Подільської губернії була передана в Одеську.

Життя на селі було неспокійне, по району шастало десятки банд. Не даром, мабуть, для боротьби з бандитизмом в Умань була передислокована кавалерійська бригада Г.І. Котовського.

В серпні 1921 року через Наливайку у свій останній рейд на Румунію ішов відомий анархіст, майстер партизанської тактики – батько Махно. В Україні ж не було такої армії і влади, з якою він не воював. Збереглися перекази, що в Журавлинці махновцями були зарубані шаблями начальник міліції Смеричанський та член виконкому Звіревич.

Голодні 1921-1922 роки Наливайка перенесла без втрат. Тісна співпраця місцевої влади з волосним комітетом незаможних селян не тільки не допустила голодомору, а й забезпечила насінним матеріалом весняну сівбу наступного року.

Нова економічна політика (НЕП) ліквідувала причини появи бандитизму на селі. Продовольчий податок десь на чверть був менший за продрозверстку, а селянину було надано право вільно розпоряджатись своїм зерном.

В грудні 1922 року було утворено Радянський Союз. Про цю історичну подію свідчить грамота героя-незаможника Одеської губернії, яка була видана Харченку Юхиму Михайловичу з нагоди утворення СРСР і яка збереглася до наших днів. 1923 р. запам’ятався тим, що на базі Голованівської, Вербівської, Липовеньської та Троянської волостей – було створено Голованівський район. В червні 1925-го в Україні замість губерній створені адміністративно-територіальні округи. Голованівський район увійшов до складу Первомайського округу.

Організовуючи кампанію по вилученню хліба в куркулів, у Наливайці цілий тиждень перебував секретар Первомайського окружного комітету партії Коротченко Д. С.. Кожного дня по обіді в оселях нишпорили активісти, призвані в народі „буксирами”. Хліб вимітали з комор, а водночас вивчали базу для колективізації.

У 1928 р. організували перше товариство по спільній обробці землі (ТСОЗ). Його організатором став знайомий вже нам Ю. М. Харченко. Об’єднавши 30 господарів землі, забезпечивши організаційно та матеріально діяльність ТСОЗу, за підсумками роботи наприкінці року кожен член товариства отримав в достатній кількості зерна та іншої продукції. Результати роботи ще кількох ТСОЗів були менш результативними.

У 1930-му в селі діяли вже кілька колгоспів. Колгосп імені ХІІІ-річчя Робітничо-селянської Армії очолив Ткач Тимофій Григорович, сільгоспартіль „Червоний хлібороб” – Попсуй Артем Васильович, колгосп імені Петровського – очолювали кожний бажаючий, в результаті чого він розвалився, не розпочавши роботи. У 1932 р. після об’єднання на довгі роки зостались колгоспи імені ХІІІ-річчя РСЧА та „Незаможник”, з 1935 р. перейменований в колгосп імені Кірова. Очолював його до війни Харкавенко Макар Назарович.

Потрібно визнати, що колективізація на селі на перших порах проходила на добровільних началах. Та коли з’ясувалося, що постанови ЦК ВКП(б) про строки завершення повної колективізації не виконуються, методи залучення селян в колгоспи стали примусовими.

Репресивні дії набули таких масштабів, що чотири сім’ї в кількості 18-ти осіб були вислані із села і доля їх невідома до цих пір. Це були шановані сім’ї Гончара Спиридона, Солодчука Антона, Солодчука Дмитра та Харкавенка Лавра. Голодомор 1932-1933 років пройшов чорною хмарою над селом. 208 сільчан померли за той період голодною смертю. Зусилля місцевого керівництва уникнення трагедії не змогли виправити ситуацію із продовольством. В колгоспах та коморах селян все було виметено під мітлу. Створений пункт допомоги голодуючим міг накормити (підтримати) лише 90 чоловік із 900 голодуючих. 200 грамів хліба та миска „латурки” (мабуть, від слова „халтура”) - кип’яченої води змішаною з мізером муки, не могли відновити сили дорослої людини.

Навесні 1933-го відкрився дитячий будинок для тих, чиї батьки померли. Не всіх дітей тоді вдалося врятувати. Але ті, що вижили, до кінця життя згадували добрим словом завідуючу дитсадком Марію Прошковську та її помічників – Ковбасюк Марію Антонівну, Чорноволюк Степаниду Семенівну, Харкавенків Соломію і Параску. В той скрутний період вони як могли заміняли дітям батьків.

Кожного дня селом проїжджала підвода, якою їздовий Максим Харкавенко відвозив на сільський цвинтар небіжчиків. Проводжаючи їх в останню путь, він був їм і за батюшку, і за рідню, і за друзів. Траплялося, що і живих відвозив до ями. Один з них, Чирва Федір Павлович, очунявшись в ямі, попросив: „Максиме, дай хоч перед смертю покурити”. Максим дав Федору самокрутку, той кілька разів потягнув, закашлявся і помер.

Страшно читати списки померлих: в сім’ї Садича Стаха Порфировича померло шестеро дітей. Разом з батьком – Гармідером Селевоном Мелайоновичем померло четверо дітей, разом з матір’ю – Мосендз Марфою – померло троє її дітей. Сім’ї Глухенького Макара, Мазура Мефодія, Чабанюка Василя вимерли зовсім... Місце масових поховань загиблих від голоду на сільському цвинтарі встановлене, але воно до цього часу не впорядковане. Захопившись критикою комуністичного минулого, нинішня влада не помітила, як сама стала черствою та невдячною до пам’яті своїх предків.

Переживши голодомор, село стало оживати. Вагомі здобутки з’являлися у тваринництві, піднялися врожаї зернових, буряків та овочів. Машинно-тракторні станції розпочали підготовку місцевих трактористів, комбайнері та шоферів. Поступово провадилась механізація сільського господарства.

У 1935-1937 роках бригадиром тракторної бригади став Колодійчук Омелян Овсійович із сусіднього Шепилового, майбутній Герой Соціалістичногї праці. Трактористами на той час працювали в колгоспі імені Кірова брати Чижі – Андрій Петрович та Федір Петрович, в імені ХІІІ-річчя РСЧА – Барабаш Яків Артемович. Перший вітчизняний трактор „Універсал” був дійсно універсальним і працював на колгоспних ланах десь до 1955 р. Один з цих тракторів і нині на посту – він встановлений на постамент на тракторному стані, як пам’ятник героїчній праці колгоспникам села.

Перед війною на селі з’явилися перші машини – полуторки, на яких працювали Починок Прокіп Євтихійович та Харченко Іван Семенович. Централізований обмолот зерна здійснювали на молотарках, які через довгі паси крутили локомобілі. Служили такі агрегати десь до 1950 року, поки не прийшли їм на зміну комбайни. Незмінним машиністом локомобіля був Харченко Юхим Михайлович.

В середині 30-х закрили церкву, зняли хрести і дзвони. Замість купола і дзвіниці місцеві теслярі зробили звичайну покрівлю. Люди старшого покоління плакали з цього приводу, а молодь веселилась, адже приміщення церкви було віддане під сільський клуб. Завідуючим клубом став Харкавенко Аксентій Іларіонович – непоганий організатор молоді. При клубі запрацювали гуртки художньої самодіяльності, військово-патріотичної підготовки та спортивні. Молодь гуртував перший комсомолець села Ойченко Кузьма.

Та в 1937-1938 рр. спокій села було порушено гулом „чорних воронків”, як називали тоді криті автомобілі органів НКВС. Коли захиталось крісло під Сталіним, йому стало вважатися, що його життя під загрозою і винні в цьому численні вороги народу. Репресивна машина того часу без вагомих причин арештувала, а невдовзі і розстріляла Гармідера Антона Юдовича, Гончара Філімона Карповича, Барабаша Тимофія Мартіяновича, Кучеренка Терентія Кифоровича, Солодчука Федора Антоновича і Чабанюка Аксентія Никоновича. До восьми років таборів був засуджений житель села Кривий Петро Акентійович. Реабілітація прийшла у 1989-1992 р., та від цього рідним загиблих легше не стало. Адже членам сімей „ворогів народу” доступ до багатьох інституцій держави був закритий.

У 1938 р. біля озера Хасан між СРСР та Японією виник військовий конфлікт, де пролилася кров безневинних людей. Учасником цих подій був наш земляк Харченко Лаврентій Григорович, який загинув там смертю хоробрих. З листопада 1939 по березень 1940 року тривала радянсько-фінська війна. І на цій війні поклали свої голови наливайці – Лавтар Никифір Сергійович, Харченко Федір Сафонович та Харкавенко Федір Сарафонович. А 22 червня 1941 року розпочалася Велика Вітчизняна. Звістка про це надійшла в село миттєво. Вже на другий день війни вручалися повістки про мобілізацію. З наближенням фронту розпочалось формування трудових бригад для спорудження укріплень польового аеродрому на станції Підгородня. А незабаром в село почали приходити „похоронки”. Першими полягли у цій війні захисники Брестської фортеці – Гармідер Олексій Федосійович та Ойченко Никифір (Сергій) Миронович.

6 серпня 1941 р. ще одна трагічна сторінка в історії нашого краю. Саме в цей день були розбиті 6-та та 12-та армії, які потрапили в оточення в районі урочища Зелена Брама. Командуючі арміями генерали Музиченко І.М. та Понєдєлін П.Г. були захоплені у фашистський полон. Але бої біля Наливайки та навколишніх сіл тривали до 11 серпня 1941 року. Із 73 бійців, що загинули і були похоронені в Наливайці, відоме лише одне – Коваленко Володимир Савович, військовий лікар третього рангу, начальник 32-го медсанбату.

6 серпня 1941 року Наливайка була окупована німецькими солдатами. За адміністративним поділом Голованівський район був віднесений до Миколаївської області, Наливайка підпорядковувалася Ємилівській префектурі. Сільським старостою був призначений Буряк Маркел Іванович, вчитель місцевої школи. Поліцію очолив Ткач Іван Григорович, в розпорядженні якого було чотири поліцаї. Не руйнуючи системи колгоспного устрою, об’єднавши колгоспи в один, було створено громадське господарство (громгосп). Його головою став колишній голова колгоспу імені Кірова – Харкавенко Макар Назарович. Контроль за сільськогосподарськими роботами також покладався на місцеву владу, але лише до початку збирання врожаю. Тут вже за кожним кроком хліборобів чатували німецькі автоматники. Вирощене зерно звозилось у приміщення колишньої церкви. Зважувалось і відправлялось до станції Ємилівка.

Незважаючи на німецькі накази, місцева влада не видавала таємниці села, в багатьох оселях переховувались поранені командири Червоної Армії, які не зуміли вирватися з німецького оточення.

В кінці 1942 року в сільську управу почали надходити рознарядки на відправку молоді на роботи до Рейху. Встановлена 51 особа, які були в Німеччини та Австрії. П’ятеро юнаків та дівчат загинули в неволі. Це Глухенький Михайло Якович, Мазур Марія Григорівна, Марчик Поліна Афанасіївна, Ойченко Ольга Григорівна та Чабанюк Іван Юхремович.

Наливайку звільнили 13 березня 1944 року бійці 63-ї Червонопрапорної кавалерійської дивізії з 53-ї Армії генерала Манагарова І.М. Сплюндроване село радо зустрічала своїх визволителів і, не гаючи часу, почала відбудову та відновлення господарства. Адже на дворі вже стояла весна. Запрацювала сільська Рада, головою якої знову обрали П’яничука Якова Семеновича, головою колгоспу – Чижа Саву Васильовича. Бригадирами замість чоловіків стали Ковбасюк Марія Антонівна, Харкавенко Ганна Юхимівна та Харченко Олександра Антифіївна.

Відремонтувавши єдиний трактор „Універсал” в поле виїхав Барабаш Яків Артемович. Із поранених та трофейних коней скомплектували три підводи. З фронту та тилу почали повертатися чоловіки здебільшого це були поранені і комісовані з армії інваліди – хто без руки, хто без ноги, хто важко хворий. Але і це була підмога жінкам та дітям. З часом почали надходити ще трактори, за кермо яких сіли жінки – Харкавенко (Гармідер) Фросина Марківна, Дурбас (Кучеренко) Євдокія Іванівна, Ткач (Барабаш) Христина Герасимівна, Поштар (Барабаш) Ганна Семенівна, Чабанюк Югина та Норчак Ольга.

Працювали, не покладаючи рук на Перемогу, усі. І вона прийшла. 9 травня 1945 р. на всі поля, де працювали колгоспники, послали гінців з радісною звісткою і запрошенням на мітинг. Мітинг пройшов зі сльозами радості і смутку за загиблими. 130 односельчан, що полягли на фронтах, не могли вже розділити радість Великої Перемоги. Ніхто тоді не знав, що Друга світова війна скінчиться лише 2 вересня 1945 року, коли буде розгромлена мілітаристська Японія і підписано Акт беззастережної її капітуляції. Учасниками боїв на Далекому Сході тоді стали Харкавенко Федір Якович і Гармідер Григорій Аксентійович. Про мужність і хоробрість земляків у війні свідчили чисельні нагороди. Наприклад, старший лейтенант Ковбасюк Яким Федорович був нагороджений двома орденами Вітчизняної війни та орденом Червоної Зірки, старшина Осадчук Петро Григорович – орденами Червоного Прапора та Червоної Зірки, старшина Марчик Яків Порфирович – орденами Вітчизняної війни і Червоної Зірки, старшина Ткач Тимофій Григорович – орденом Слави...

В 1946 р. відбулося нагородження працівників тилу медаллю „За доблесну працю у Велику Вітчизняну війну 1941-1945рр”, в Наливайці удостоєні цієї нагороди шість працівників.

Працюючи з ранку і до пізнього вечора колгоспники зіткнулися з проблемою вироблення мінімуму – 250 трудоднів на рік. Оплата трудоднів була низькою по всій Україні, особливо грошима. 26 процентів колгоспів взагалі не видавали грошей. А дисбаланс цін між промисловою та сільськогосподарською продукцією не давав змоги колгоспникам вийти на рентабельність виробництва. В той же час селян примушували здавати по обов’язкових заготівлях за копійки значну кількість виробленої продукції з домашнього господарства та викуповувати державні позики в розмірі місячної зарплати.

1946 р. був неврожайним. Зернових збирали лише по 3-4 центнери з гектара, буряків – 60 центнерів. Держава ж проводила хлібозаготівлю під гаслом „Боротьба за хліб – боротьба за соціалізм!”, не рахуючись з можливостями селян. Як наслідок, у 47-му Україна перенесла ще один голод. Але Наливайка вистояла – виручили домашня годувальниці корови та кози. У 1947-1948 рр. в село знову завітали „чорні воронки” НКВС. На всіх, хто прислужував німецькій окупаційній владі, чекали тюрми та табори Колими і Сибіру. По 15 років каторги присудили Буряку М.І. – старості та Ткачу І.І. – старшому поліцаю села. По 10 років сибірських таборів одержали поліцаї – Харченко Б. Г., Пастушенко М. Ю., Вонсович М.П., Чорноволюк Л.М. і голова громгоспу Харкавенко М.Н.

Життя на селі покращилось десь у 1950 році, коли закінчилася демобілізація із армії та флоту. В цей же період провели об’єднання колгоспів імені Кірова та ХІІІ-річчя РСЧА в один колгосп імені Кірова. Голови колгоспів мінялися ледь не щороку. Лише з приходом на посаду голови у 1952 р. Поліщука Володимира Карповича, колишнього офіцера-кавалериста, справи пішли на краще.

Смерть Сталіна в березні 1953 року на селі прийняли зі смутком. Адже з цим іменем партійна пропаганда пов’язувала лише перемоги і позитив. Проведено було два траурних мітинги – у школі і коло колишньої церкви, яка слугувала за клуб. Ніхто тоді не знав про наказ № 0078/42 по Народному комісаріату внутрішніх справ та Оборони від 22 червня 1944 року, в якому мовою оригіналу було записано: „Приказываю: выслать в отдаленные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов…” Цей наказ був частково виконаний по відношенню до областей західної України. Що могло статися з усіма нами, якби він був виконаний у повному обсязі, страшно уявити.

Прийшли перші успіхи і нагороди. У 1951-му першим кавалером ордена Леніна став комбайнер Чабанюк Іван Омелянович. В 1956 р. колгосп став учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві і був удостоєний диплома другого ступеня. Також орденом Леніна нагороджено Осиченко Олену Андріївна – бригадира городньої бригади. У великій пошані в земляків були трактористи брати Харченки – Леонід Григорович та Іван Григорович. Леонід нагороджений двома орденами Трудової Слави, Іван – двома медалями „За доблесну працю”. Високої довіри удостоєна доярка П’яничук Ніна Василівна, яка в 1975 р. була обрана депутатом Верховної Ради УРСР і нагороджена орденом „Знак Пошани”.

Правління колгоспу разом із сільською Радою піклувались і про дозвілля молоді. Вперше була введена посада фізкультурного організатора, яку обіймав Горбатюк Леонід Гаврилович. Збірна команда по футболу в 1957 р. стала чемпіоном Голованівського району.

Потенціал господарства був закріплений високими урожаями зернових. Тваринництво мало 500 корів, 500 свиней, 1 500 телят, 1500 овець, 30000 птиці, 80 коней. Як кажуть одесити в таких випадках – „і кому це все мішало?”

Незалежність селяни сприйняли як великий здобуток українського народу. Але замість обіцяного процвітання на сьогодні в селі бракує робочих місць, знищено тваринницьку галузь. Смертність у порівнянні з народжуваністю за останні 20 років перевищує у 5-8 разів. Коли в 1974 р. ввели в дію нову школу, у ній навчалося 112 дітей, а у 2008-му лише 38. А зі стін цієї школи виходили майбутні доценти та кандидати наук Солодчук Олександр Афанасійович, Осадчук Ігор Петрович та Харкавенко Олександр Маркович, а також інженери, вчителі, полковники...

Наслідуючи славні традиції старшого покоління молодь з честю виконувала поставлені Батьківщиною задачі. Так, сержант Барабаш Анатолій Якович брав участь у захопленні в полон американського пілота Пауерса, збитого 1 травня 1961 р. над Сверловськом. У ліквідації аварії на ЧАЕС брали участь сержант міліції Харченко Анатолій Іванович та військовослужбовець Дацьковський Олександр Вікторович. Загинули на бойовому посту – майор МВД Гармідер Микола Мойсейович, а в далекому Афганістані, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок, – Алексюк Олександр Дмитрович. Служили в гарячих точках Афганістану – Чорновалюк Олексій Володимирович, Малярчук Сергій Петрович, Жеткевич Сергій Сергійович. В далекому В’єтнамі не раз бував під бомбами матрос Чорноморського торгового флоту Поштар Микола Лук’янович, за що удостоєний медалі В’єтнамського уряду.

І це не поодинокі приклади. Донедавна про історію Наливайки та звитяги мешканців можна було побачити в музейній кімнаті. Але зараз музейна кімната розтрощена, вціліли лише грамоти. Одна з них свідчить, що музейна кімната була одна з кращих в районі.