Самогонка імені Енгельса

Хлопчаками-підлітками він керував словесно. А зате вже дівчатам-дояркам і дівчатам свинаркам він допомагав стріляти і словом і ділом. Тобто руками. Наводив ствол на ціль, притулявся до дівчини і дивився крізь прорізь планки, чи правильно вона підвела під ціль мушку… Поправляв їхні пальці й лікті особливо довго. Він обережно пропускав свої руки їм під пахви і пересовував тугі дівочі тіла, ну так, щоб їм було легше цілитись… Якщо з дівчат лишалась тільки одна і стрільбище затягувалось, досаафівець повертався до нас і насуплював брови. І ми зразу ж ішли геть, ніхто не ховався, щоб піддивитись, який там далі буде урок із “ворошиловської стрільби”…

Дивні були обжинки теплого літа 1950 року в колгоспі імені Енгельса.

Спочатку колісний трактор ХТЗ, чадячи блакитним їдучим димом, протяг незграбну, мов Ноїв ковчег, молотарку через наш куток. За молотаркою мчала й стрибала юрба хлопчаків. Щосили гамселили п’ятами в глибоку тонку куряву, щоб збити її в густу золотаву хмару. І до всього – вони чіплялись на молотарку.

Помічник тракториста стояв, трясучись, на підніжці й щосили матюкав малих, переконуючи їх у такий спосіб відчепитись від молотарки.

За якісь хвилини, ще й солодкувата, тонка, як туман, курява не опала на будяки, на тій же дорозі з’явилось жіноцтво. Йшло воно від степу. Несло великий сніп, заквітчаний сокирками, волошками, васильками й котячими лапками. Як жіноцтво поминуло свинарник, то затягло пісню. Та якось неоковирно, чи то не вміючи, чи то ніяковіючи. Та поки наблизились до нашого двору, то розспівались, вирівнялись і мелодією, й темпом. І зразу ж у співі почулась, ні, не радість, не веселість, а щось таки справді врочисте.

Як зрівнялись із нашим подвір’ям, то двоє незнайомих мені наймолодших дівчат, забігли до на нашого двору. Та й почали просити, ну хоч одну, стрілку червоних канн.

Бабуся Мокрина мовчки піджала губи. А мама не встояла і зразу ж зрізала соковиту вогненно-червону квітку. Знаю, що якби не вона сама привезла з Кременчука кореневища канни, то ніколи б не дозволила собі взяти щось із бабусиного квітника.

По тому, в обід, як це не дивно, дід Никін прийшов своєчасно. Довго вмивався біля колодязя, тер щосили червону, різану зморшками шию, крутив пальцем у зарослих сивим волоссям вухах…

Коли впорав борщ і взявся до пшоняної каші з молоком, то розбалакався.

-- Брага дійшла. Оріховський наказав завтра вже й гнати.

Дід Никін сказав, що гнатиме чи Настя, чи Палажка, не пам’ятаю; знаю тільки, що була вона костянтинівська і в неї краще за всіх виходила самогонка.

– ...А помагатимуть їй... -- і дід назвав двох підстаркуватих бабів із своєї городньої бригади. У нього в бригаді були найстарші колгоспниці. Але їхніми спрацьованими руками та дідовою кмітливістю вдалося виплекати такий врожай огірків, помідорів, капусти, цибулі, динь, кавунів та синіх баклажанів і солодкого перцю, що від виручки за всі ці дари колгосп зміг позатикати багато дірок у колгоспній калиті.

Дід Никін вів далі:

-- Оріховський дав усім заданіє. Отамо хати й сараї на вулицях, що йдуть до правління, побілити. А коли крейда висохне – скрізь написати лозунги. Я вже учительниці виписав червоних столових буряків. Вона з дівчатами натре на тьорку, а тоді сок видавлять…

-- А воно не злиняє, поки ото начальство приїде ? -- Засумнівалась бабуся Мокрина.

-- Та ні, учительниця сказала, що минулого року лозунги на шкільній стіні до самої Покрови тримались. Поки дощі саму крейду разом із буквами не позмивали…

-- А хто готуватиме? -- цікавилась бабуся Мокрина, бо і вміла і любила готувати

пресмачні страви і тим завжди переймалась.

-- Та молодиці з ясел.. Ну для гостей із города жінка Оріховського готує... ну там їй ще допоможуть…

Коли дід допив густий і пахучий, мов вино, золотий узвар, то передихнув важко і сказав, не обертаючись до мене.

--- Дівчата просили кисточку, щоб написати на канторі лозунги. Дай найбільшу, яка в тебе є.

Мені було шкода свого найбільшого і найпухнастішого пензля № 16 з білячого волосу. Але оскільки перед тим я попався на шкоді -- тягав для друзяк дідові цигарки ‘’Ракета’’, то не міг каверзувати. Пішов до свого кутка і витяг найбільшого пензля…

Вже беручи свого ціпка з-за діжки в сінях, дід Никін кинув бабі Мокрині:

-- Я сьогодні буду пізно. Совіщаніє в канторі. Оріховський загадав, щоб усі були.

Та й потьопав через підогородник, який у нас відрізали, в степ на баштан. Бо дід утік із села , коли на село почала насуватись чорна хмара колективізації. Добрі люди з волості порадили… то й на Соловки не загуркотів. А повернувся в своє село , коли вже німці п’яти салом мастили. У діда в селі був найкращий сарай під залізом. То німці в той сарай пшеницю насипали. Але вивезти не встигли, як тікали. Дід ту пшеницю, що зберігалась на його покинутому подвір’ї, врятував. Не дав ні червоноармійцям коней зерном годувати, а ні заздрісним і голодним односельцям розтягти. І совєтская власть, коли вона повернулась, мала чим засівати масні степові чорноземи. То неправду кажуть, що українські чорноземи у війну відпочивали. Совєтская власть винайшла те просте і водночас досконале колесо колгоспного рабства, на якому й ‘’цивілізовані’’ німці добре покатались у часи окупації…

Так от про підогородник. Він був і наш і не наш.. Бо добрий садок із різних дерев дід посадовив на дільниці за дорогою ще в часи непу. Але оскільки дід Никін вступив до колгоспу імені Енгельса тільки тоді, коли втік з-під німецького евакуаційного конвою і в село повернулась совєтська власть, то збори колгоспників проголосували -- Никону Логвину його ж підогородник відрізати. Тепер за садком на підогороднику дід Никін не доглядав. Колгосп теж не доглядав. І на ньому паслись дітлахи з тих кутків, де крім вишень нічого не було. Вони, та ще цілі клубки гусені, так старались, що у садку не достигало жодне яблучко, жодна грушка. Абрикоси виродились до розміру вишень, але залізти на них ніхто не міг через здоровенні колючки й стрімкі та крихкі гілки.

Дід Никін мені наказував: ‘’Можеш там із хлопцями гуляти. Тільки нічого не обривай і не їж.’’ ‘’А як хлопці що рватимуть? ‘’— спробував я справдовуватись “Нехай собі рвуть, бо в них немає. А в тебе он…”— і дід Никін кивав головою на наші рясні яблуні аж до самої левади.

Я дідові не перечив – на дерева по зелені груші та яблука не лазив.

Ще однією несправедливістю було те, що дідові досі не віддали його великий сарай під залізом. В ньому влаштували колгоспну комору. В тій коморі складали всякий дрібний реманент і зберігали зерно, яке потім видавали людям на трудодні. І от тоді починався гармидер і веремія. Хто зі страшним рипом, виском і гуркотом тягнув возики, хто чапав з усією ріднею, з лантухами й торбинками в руках. Одні котили з двору повні возики з лантухами, аж коліщата повискували. Іншим вистачало невеликих мішків на власних горбах. Знов зараз політологи брешуть, що була “уравніловка” -- і в колгоспній резервації була своя “табєль о рангах”.

Як набирали важке золотаве зерно блискучим залізним совком, як засипали в лантух на вагах, як зав’язували лантухи мотузками й шворочками, то хочеш чи не хочеш, а в тонкий теплий пил таки щось падало…

Наші кури й качки спритно проскакували межи порепаних литок і збитих пальців і пожадливо хапали загублене зерно.

Колгоспники, хто мовчки, хто з матюками, намагались підчепити, штурхонути нашу птицю. А хто й уголос казав те, що всі інші думали: “Никін і тут наживається”. І зі злобою й заздрістю дивились на рясні яблуні, що піднімались густими купами над соковитим буряковим бадиллям і темно-зеленим картоплинням. А були в нас найкращі буряки та картопля найкраща тому, що бабуся Мокрина, скільки було денного світла, все повзала по всьому городу й висмикувала, виполювала найменшу бадилинку, найменшу бур’янинку.

Коли людям видавали на трудодні, то бабуся Мокрина нічого не робила і все була на подвір’ї, поки комірник з гуркотом не вішав здоровенного замка на двері сараю. Пильнувала, щоб спритні хлопці не поперли по картоплі до солодущих яблучок-астраханок.

І чорному собаці Дунаю в ці дні було сутужно. Він бігав на довжелезному ланцюгу коло трьох пізніх яблунь у самім низу городу. Гавкотів, аж захлинався, на тих чужих людей, що повз його яблуні, крекчучи та хекаючи, тягли на горбах свій заробіток…

Наступного дня я заспався, а коли сів снідати, побачив, що на підвіконні лежить мій чудовий білячий пензель № 16.

-- Не підійшов учительниці. Сказала, що в нього лінія дуже тонка, -- пояснила мені бабуся Мокрина.

--А чим же вона напише на крейдяній стіні?

--А де віхтиком із тирси, а де потовченою лозиною.

І справді, коли ми з друзяками – Миколою Вовком, Миколою Пироговим, Іваном Кондрусом та Миколою тітки Клавді прийшли на майдан до контори, то побачили, що свіжовибілені стіни геть всі пописані буряковими літерами. Та так рівнесенько, мов під лінійку. Тисячолітня традиція розписування печей і хат, як я тепер тільки розумію, була утилізована, привласнена епохою вусатого упиря.

І біля кузні, і біля контори товклося багато людей. Та більш за все було на белебені між Добропіллям і Костянтинівкою. Бо тут дід Никін влаштував свою “сільхозвиставку”. Для цього поробили з вербичкових стовбурів триноги. На них поприбивали полички, застелили назворіт старими плакатами та й понакладали піраміди здоровенних помідорів, тугеньких огірочків, картоплин, цибулин, часнику, синіх баклажанів і солодких перчин -- жовтих, зелених, червоних. На столи поставили тугі снопи, заквітчані всіляким пахучим зіллям та яскравими квітами. На столах порозкладали круглі й довгасті дині, здоровезні, майже чорні кавуни – “тумани” та неймовірної величини качани капусти. І скрізь – і на папері, й на стінах сараїв та хат червоніли буряковим пурпуром закличні гасла.

Людей на белебені товклося, мов на косівському ярмарку в неділю. Жінки й дівчата були в блузках і навіть у вишиваних сорочках часом. З разками дешевого намиста на засмаглих шиях. Намисто було без дукачів. Срібні дукачі у всіх повигребли, повидерли ще в колективізацію. Проміж собою в розмові згадували про це бабуся Мокрина та бабуся Марійка. Чоловіцтво все було в картузах-восьмиклинках з гудзиком на вершку та вкладеним усередину картонним обручем. А хто був ще у зіпраних гімнастьорках, але більшість, не дивлячись на людоїдські податки та позики, стяглася на піджаки. Сірі та чорні, та всі у смужку. Тільки голова Оріховський та бригадир Никін Логвин були у френчах-сталінках, защібнутих під саме підборіддя. А на дворі був золотий степовий серпень.

Уже почали приїздити на “бєдках” та на велосипедах гості – сусідні керівнички чи найменші придурки.

Голова Оріховський та дід Никін їх вітали з усією традиційною сільською гречністю та по всьому фантастичному колгоспно-совєтському “протоколу”. Але ось що дивне пригадую – не було ні з начальства, ні з колгоспних сіромах жодного захмелілого персонажа. І ще -- до столів, на які вже поставили посуд і хліб поклали, ніхто, крім куховарок, рахівника і комірника , не підступався.

Ось з розгону, звідкілясь із-за корівника, вилетів велосипедист і загальмував перед самим белебеном, опустивши ноги на дорогу. І тим збив справжні стовпи куряви. Це прибув перший городський придурок найнижчого рангу – агітатор від “ДОСААФУ”. Він і не думав іти з поклоном до Оріховського. Він просто зліз із велосипедного сідла і повів свою машину на вигін за посадку, осторонь хат і колгоспних будівель. На багажнику в нього була прикручена мідним дротом картонна промасляна коробка з набоями. Через плече звисала і метелялась рушниця-мєлкашка у парусиновім чохлі.

Гурт парубків і парубчаків знявся з купи болонків і зразу посунув за досаафівцем, мов у казці про чарівника-крисолова.

Досаафівець і раніше навідувався в наше село. Об’являвся з хмарки золотавої куряви десь під обід. Тоді, коли до тирла приганяли людську й колгоспну череду.

Досаафівець тоді влаштовував стрільбище в яру, навпроти свинарника, ліворуч від тирла. Там була глиняна урвиста стіна, в якій рили нори дивної краси птахи – золотисті щурки. Наш стрілець обламував з акацій найбільші колючки і тими колючками пришпилював до глиняної стіни паперову мішень. Паперову мішень, биту й перебиту. Стріляв по мішені. Як завжди, влучно. Збирав гроші, видавав посвідчення й марки “ДОСААФУ”. І тільки тоді

допускав народ до мєлкашки.

Хлопчаками-підлітками він керував словесно. А зате вже дівчатам-дояркам і дівчатам свинаркам він допомагав стріляти і словом і ділом. Тобто руками. Наводив ствол на ціль, притулявся до дівчини і дивився крізь прорізь планки, чи правильно вона підвела під ціль мушку… Поправляв їхні пальці й лікті особливо довго. Він обережно пропускав свої руки їм під пахви і пересовував тугі дівочі тіла, ну так, щоб їм було легше цілитись… Якщо з дівчат лишалась тільки одна і стрільбище затягувалось, досаафівець повертався до нас і насуплював брови. І ми зразу ж ішли геть, ніхто не ховався, щоб піддивитись, який там далі буде урок із “ворошиловської стрільби” … Але сьогодні, звичайно, ніяких дівчат -- за досаафівцем потяглась лише чоловіча компанія.

Кількість прибулих на свято все зростала. Натовпом підхопило мене і моїх друзяк, і я опинився біля Оріховського й діда Никона. Дід був невдоволений моїм буденним видом. Сказав, щоб я пішов додому та вдягся, як слід.

Але він не встиг продовжити свою повчальну промову, бо за тими сараями, де вигодовували шовкопрядів, знялась густа хмара куряви.

В одну мить Оріховський і дід Никін повернулись і покрокували до правління колгоспу. За ними потяглись бригадири. А там за ними подріботіли й сільрадівські придурки.

Бо це ж приїхало районне начальство. А його треба зустрічати за всіма правилами партійного етикету та ще й з масовим ентузіазмом.

Рядові колгоспники теж закамешились, почали швендяти то туди, то сюди, ніби хотіли вишикуватись чи то в колону, чи то в шеренгу.

Коротше кажучи, почалась штовханина, і нас заштурхали аж під самі зарості дерези, бузини та жовтої акації.

Я не бачив, чи було високе начальство в чоботях, чи в “ботінках”. Але всі державні люди були в кителях і френчах.

Дід Никін водив високих гостей по своїй виставці.

Начальство навіть брало в руки здоровенний качан капусти, а потім ще й величезний кавун-туман…

Промови начальства і наших самосійних активістів слухали й ми. Всі співали, ну просто захлинались, славу “рідному батьку, товаріщу Сталіну”, районному начальству і… добрій погоді, нарешті, після посушливих років.

Коли все ревище посунуло до столів, то і я з усіма поперся. Але мене спинили мої вірні друзяки. А до них ще й Володька Будній приєднався, якого чомусь усі називали Будьонним. Мені сказали: “Там старші питимуть, а потім співатимуь. Пішли краще в футбол грати…” “А куди ?” “До тебе. Попроси в матері отой футбол, що Ірка грається .” Це вони про гумовий синьо-червоний м’ячик з білою смужкою посередині. Тим м’ячиком весь час бавилась моя трирічна сестра.

Хлопці дарма сподівались на втілення своїх футбольних мрій – мама не дала нам м’яча. І хлопці порозбігались. А я один, без компанії, на колгоспне доросле гульбище не пішов. Це гульбище було чутно і на нашому найдальшому кутку.

До глибокої ночі до нас долинали далекі співи. Співали й ”Катюшу”, і “Розпрягайте, хлопці, коні”, і “За туманом нічого не видно”…

Наступного дня дід Никін не похмелявся, але головою мордувався страшенно. Та все ж крізь стогін встигав повторювати, що погуляли від душі, що Оріховський молодець, що влаштував людям свято. І ще казав бабусі Мокрині, що “районная власть” хвалила дідові овочі. Казали, що цього року такої городини ніде в районі не бачили…

А Володька Будній, який після невдачі з “футболом ” таки подався на гульбище, казав, що на тих обжинках було аж два гармоністи. Ще був патіхвон з отаким стосом пластинок. І дівчата все танцювали польку та краков’як. А з парубків ніхто не танцював із дівчатами. Тільки дивились. Тітки, як похмеліли, то танцювали щось таке старе та сільське.

Ще до всього досаафівець улаштував стрільбище. А мій дід Никін ніби закоптив сірником ствол рушниці-мєлкашки, щоб не блищав на сонці та очі не сліпив. Ніби стріляв дід Никін краще за молодих.

Ну, в мене з дідом стосунки були, як зараз кажуть златоусти-соціологи, традиційно сільські. Тому я й не насмілився його спитати, а чи справді він стріляв по мішені і виграв якусь там пляшку, чи то Володька для форсу прибрехав.

А от згадки і розмови про щедрий обід і добру самогонку я чув майже щодня до самого нашого відбуття до Києва.

У Києві ми жили в глибоченному підвалі по вулиці Стрілецькій 7/6 у кімнатці площею 16 квадратних метрів. Тато, мама. бабуся Мінна, сестричка Іра та я.

Спочатку в нашім підземеллі пахло дідовими яблуками й підсмаженим добрим салом.

Запах свіжих яблук щез кудись, і його замінив запах сушки та смаженої на смальці картоплі.

А потім і ці запахи розвіялись.

От тоді на перший план виступив дух ліверної ковбаси “собача радість” і їдучий гасовий чад від керогазу.

Хоча керогаз ставили аж у кутку довжелезного коридору, чад заповнював усі закапелочки нашої підземельної кімнатки.

Зрештою, настав час, коли про пекуче сонце й степове село вже не нагадували ніякі запахи. Крім, звичайно, замерзлих, скрижанілих простирадл, коли їх заносили з тріскучого морозу в наш глибочезний підвал, і вони пахли ну просто свіжою кавуновою шкоринкою.

І раптом одного чи то зимового, темного, як ніч, ранку, чи раннього й темного, як ніч, вечора, в нашій кімнатці з’явилась жіноча постава. Її тягло до землі здоровенними клунками і великою корзиною. Спочатку від неї тхнуло карболкою. Потім крізь карболку пробився густий дух села -- молока й кізяків, хлібної закваски, смаженого сала, буряка й товченої картоплі з висівками макухи… Взагалі, всім-всім, чим може просякнути в сільській садибі цупка й довго ношена кухвайка, спідниця й строчені бурки, товстенний картатий платок із рясними китицями.

Коли було розв’язано товстенного шерстяного платка, ще за ним і дві хустки, знято кухвайку і одну з спідниць, то з-під усього цього з’явилась жінка Оріховськоого.

У нашому підземеллі багато людей перебувало. Але не до всіх їхніх розмов я прислухався. Мене цікавило тільки коли щось говорили про бойові випадки, чи про звірів чи про риболовлю… А якщо коротше сказати – то мене цікавили оповіді про пригоди. Ця ж історія про те, як голову колгоспу Оріховського посадовили до в’язниці, мене не зацікавила. Тут не було ніякої пригоди. В’язниця – це страшно, але ніякої пригоди тут немає. А як не зацікавила історія ув’язнення Оріховського, то й деталей майже не запам’ятав…

З усіх перечитувань уголос тієї купи паперів, що показувала батькам Оріховська, я врешті зрозумів -- Оріховського посадовили. За те, що він дав колгоспні буряки на самогонку людям та ще й загадав своїм колгоспницям гнати самогонку. Жінка Оріховського плакала і все приказувала, що він же не для себе, про людей дбав…

І ще я второпав, що добрі люди порадили їй потрапити на прийом до самого Сидора Артемовича Ковпака. Бо той славний енкаведист після війни був превеликим цабе у Верховній Раді. До нього тоді всі зверталися з проханням про помилування. Ага! Ще ось що запам’ятав – на Оріховського донос написав саме той придурок райкомівський, який найбільше випив і з’їв на колгоспнім бенкеті. Та ще два дні після гульбища сидів у Оріховських і обжирався курятиною та варениками…

Всі ті дні, що в нас перебувала Оріховська, зима лютувала, як навмисне. А Оріховська вставала серед ночі й десь о четвертій годині, у глупу ніч, у тріскучий мороз перлася на Печерськ. Щоб не втратити своєї черги і таки ж колись дістатись до прийомної Сидора Артемовича Ковпака.

Ввечері, коли я вже закінчував уроки, вона поверталась із своєї скорботної черги.

Коли бабуся Мінна пригощала її пізнім обідом, Оріховська не скаржилась ні на втому, ні на мороз, а тільки переповідала безконечні історії, почуті від жінок у черзі.

Ні, таки поскаржилась і водночас щиро поспівчувала бабусі Мінні: “Якби хоч мисочку борщу з печі… то й місяць простояла б. Ну хіба на цій кєросинці путній борщ звариш? І як ви, бідні, можете отако харчуватись?..»

Нарешті черга людських бід перед Оріховською вичерпалась. І ось вона – перед ясні очі Сидора Артемовича Ковпака, тоді заступника голови Президії Верховної Ради УРСР.

Коли я повернувся з гуртка малювання, Оріховська вже вдруге розповідала мамі про те, як людяно прийняв її славетний партизанський батько. Як уважно, як терпляче її слухав, не перебивав, не підганяв, якщо вона від хвилювання затиналась, чи починала плакати.

Оріховська сиділа на саморобній табуретці (батькової роботи), зціпивши пальці й хитаючи головою від плеча до плеча, приказувала: “Боже... який чоловік!.. Як рідну мене вислухав!.. Ще й посміявся так весело: «Ну й жартівник! Це ж треба таке вигадати – для колгоспників – колгоспну самогонку!»”

І татові, коли він дуже пізно прийшов із бібліотеки, Оріховська знову все до дрібничок переповіла…

Від незмірної радості, сповнена надії на звільнення чоловіка, Оріховська й слухати не хотіла, щоб піти на вокзал завтра вранці та, спокійно купивши квитка, їхати до своєї рідної станції Користовки.

“Що ви, людоньки добрі ? Та мені треба мерщій додому! Бо там у мене таке робиться! Все геть шкереберть пішло, як його забрали! Не хочу, щоб він таке побачив…”

Бабуся Мінна, яка була свідком харківських погромів у тридцяті роки, відговорювала Оріховську: ”Не спешите. Пока єщьо сколько врємєні уйдьот…”

Але Оріховській несила було ще одну ніч ночувати в нашому підземеллі. Тому вона, тільки переповіла татові про свою зустріч із самим Сидором Артемовичем Ковпаком, намотала на себе всі свої хустки та платки, натягнула всі одежки та й серед ночі подріботіла на вокзал.

Не тільки Оріховська, а й тато й мама були впевнені, що необачного голову колгоспу небавом випустять. Лише бабуся Мінна мовчки й сумовито хитала головою…

Час показав, що песимісти в нашому краю не програють. Ласкава посмішка Сидора Артемовича Ковпака не відчинила рипучої тюремної брами перед колишнім головою колгоспу імені Енгельса. Оріховський продовжував споглядати небо крізь грати відповідно судового вироку.

PS. У 1971 році дід Никін востаннє приїхав до нас у Київ. А жив він тоді у Молдові.

Було діду Никону за вісімдесят. Сили його покинули, але впертий і свавільний дух лишився. Всіх лаяв, усім був невдоволений. Особливо тим, що стільки “на власть” проробив, а “немає тобі ніякого уваженія!..”

Перед тим, як заїхати до нас, він побував у Добропіллі. Тому я й запитав його про моїх друзяк далеких дитячих років. А дід Никін і відповів мені:

-- Я би сказав тобі… Я ж тобі говорю, що там не було до кого піти…Потому що я приїхав до Оріховського. Живий він, но плохо йому. Йому плохо щось із почками…

-- А хлопці його де ?

-- А хлопці інженерами в Кременчузі обидва…

Це була остання новина з Добропілля…

8.10.2000 – 17.03.2001