Сергій Піддубний
Протягом багатьох століть церква і можновладці, які опікувалися нею, знищували язичницьку віру, але вона ні на мить не пропадала. То там, то деінде дасть про себе знати – в символах, обрядах, в мистецтві, літературі. Навіть в когось це могло бути чисто випадково – він і не знав, що це язичницьке, але саме творилося. То пращури з небес посилали відповідні сигнали і вели рукою майстра. Бо ніщо не може пропасти безслідно в цьому світі.
Думається, прийшов час почати відновлювати і правдиву історію одного з найвідоміших храмів світу – Празького Собору Святого Віта, повна назва: «Катедра святого Віта, Вацлава і Войтеха». Це католицький храм, будівництво якого розпочалося ще в ХІV ст., а закінчилося тоді, коли, здавалося, про язичництво давно забули, – у ХХ ст. Але є в ньому дещо зовсім не християнське. Найперше ім’я. Звісно, вам будуть доказувати, що Віт це християнський святий і навіть підсунуть якусь вигадану біографію великого мученика за християнську віру. Церква вміє це робити.
Однак згадаємо, що далматинський священик Мавро Орбіні в своїй історії слов’ян згадує фортецю Святого Віта і навіть дає своє тлумачення імені: “Ім’я Віт походить від поздоровлення найчастішого і всенароднішого шанування ім’я Віто, приймаючи приятелів, що прибувають здалеку такими словами ВІТЕЙ, ВІТЕЙ (вітаю, вітаю. – С. П.), показуючи цим радість і бажаючи здоров’я іменем Святовіта”.
З великою вірогідністю можна стверджувати, що Мавро Орбіні писав про фортецю полабських слов’ян-венедів, які заселяли острів Рюген на Балтійському морі. Тут було святилище Аркона, в якому і шанувався Бог Святовіт (або Свантовіт, за Велесовою Книгою – Свентовенд). Безсумнівно, Святовітом він також називався в Чехії, бо цей розкішний Празький собор збудований на місці Кола-святилища Святовіта.
Про це, зокрема, пише Вікіпедія: «Перший храм – романську ротонду на місці сучасного собору Святого Віта, вважається, звів ще святий Вацлав у 925 році – церква була присвячена Святому Віту, чию правицю Вацлаву подарував східнофранкський (германський) король Генріх I».
Тобто, німецький король Генріх І, який розширював свої володіння і добрався до Чехії, щоб прихилити до себе тамтешніх слов’ян-язичників, розповів чехам приблизно таку казку: я підкорив вашу святиню в Арконі (насправді німці це зробили – знищили Аркону – лише в наступному ХІ ст.), і показав руку якогось покійника, назвавши її рукою Святовіта. Подарував волхву Вацлаву привезену руку і дав грошей на будівництво ротонди. Тобто, якщо до цього тут було, певно, Коло-святилище із каменів під відкритим небом, то замість каменів поставили колони і увінчали святилище банею. Церквою цю споруду навряд чи можна назвати.
А от пізніше на місці святого Кола (ротонди) «була зведена романська тринавова базиліка, що мала правити чеській королівській династії Пржемисловичів за коронаційний костел та місце погребіння». Початок її будівництва пов'язується з періодом правлінням князя Спітигнева II – якраз у ті часи, коли було знищене святилище в Арконі.
Згодом знесли і романську базиліку, а на її місці 1344 року розпочали будівництво нового, набагато масштабнішого храму, який і називається сьогодні Собором Святого Віта. Спорудження його було завершено лише в ХХ ст. За цих 600 років дуже багато перепон виникало в будівництві. Але треба віддати належне чехам – попри все вони довели справу до кінця і зберегли за Собором ім’я Святовіта.
Гадаю, не помилимося, якщо скажемо, що над головною (південною) брамою собору в мозаїці, яку нині називають «Останній суд» (чи «Страшний суд»), зображено і самого Святовіта – як Бога-Творця для місцевого люду. Тут теж присутні язичницькі мотиви. По-перше, зображати Бога в оголеному вигляді – це дохристиянська традиція. По-друге, в лівій руці Святовіта бачимо маленьке коло – символ Сонця. Тобто, тут Святовіт посланець самого Сонця. І саме Він є вершителем доль усіх, хто намальований навколо нього і нижче нього. Він найвищий і найголовніший, без нього нічого не відбувалося. Що й підтверджує Велесова книга, яку написав приблизно за п'ятдесят років до початку будівництва ротонди Святовіта, волхв та учитель Ілар Хоругин:
І Богові Свентовенду славу проголошуємо,
бо став він Правією і Явією.
Йому співаємо пісні, поки світло є,
а через нього бачимо світ і Яви буття.
Від Нави він нас береже, тому хвалу співаємо.
Співаємо й танцюємо йому,
і звертаємося до Бога нашого, який ті Землю,
Сонце наше і Зірки утримує, і світ міцний творить.
Слава Свентовендова велика – слава Богові нашому!
(Цитата за виданням «Велесова Книга – веди України-Русі», ФОП Стебеляк, Київ 2020).
До речі, чехи (щехи) і засновник їхнього роду Щек неодноразово згадуються у Велесовій Книзі. Особливо мені подобається це: «А просити Сварга не маємо нічого, крім смерті. Але й та не страшна, коли щехами названі».
