Про Халабуду-князя

Староруські перекази

(Коментарі та примітки С. Піддубного)



За давніх часів теж були такі князі, що могли за золото продатися аж до третього коліна.


Був колись в Антів1 Халабуда-княжич. Прозвали його так за те, що він ще з дитячих років ішов далеко в степ, будував собі халабуду з вербових гілок та трав і жив там тижнями.


Удома його шукають, хвилюються – може, вороги вкрали – а тут він сам повертається. Набере припасів – сала, пшона, гречки, м’яса – й знову зникає, куди невідомо. Батько – князь Яворан – шукає його, а син знову в степу в халабуді.


Так і жив Халабуда дивним самотнім життям, начебто вовк-пустельник, бродив по степу, за дичиною полював, у балках кашу собі варив.


І виріс він високим, сильним, на меч і спис спритним і нікому непідвласним.


І подався він до бродячих розбійників і став у них проводирем. А коли набралося таких заброднів три тисячі, Халабуда повів їх до Дунаю й найнявся на службу до Ромеїв і Волохів2. І став на їхньому боці битися проти своїх же людей слов’янських.


Розгнівався на нього князь Яворан, так що прокляв його страшним прокльоном і навіки віддав Лиху з Дивами. Нелегко було батькові віддавати сина Лиху з Дивами, та що поробиш – Халабуда став найлютішим ворогом для русичів.


Там, за Дунаєм, Греки й Волохи йому жінку дали, будинок, злато-срібло й рабів-отроків, щоб він тільки ліпше бив своїх колишніх родичів.


І був Халабуда без серця, без віри, без Прави3 й русичів-антів винищував нещадно. І став він Великим Воєводою у Волохів, а Русам став звіром лютим.


І зібралися одного разу Русичі й вирішили, що Халабуду потрібно піймати за будь-яку ціну. І князь Яворан сказав у серцях:


– Ліпше б не мав сина такого! Самі знаєте, яким він ріс, не слухався ні батька, ні матері. А зловите його – робіть, що хочете, і я сам вам у тім допоможу!


І вирішено було йти за Халабудою до Дунаю, заманити його в град Пересічень4 та зловити там.


Вислали Руси до берегів Дунайських вдатних Герців5, що на конях перед Волохами гарцювали й силою своєю похвалялися. А Волохи по всьому Дунаєві будували фортеці-мури, і вже майже сотню поставили. І було там багато волоського війська, що на чолі з Халабудою ті фортеці охороняли.


Як побачив Халабуда руських Герців, став похвалятися Ромеям і Волохам, що з тими Русами розправиться й переб’є їх до останнього!


Кинувся він зі своїми легіонерами через Дунай, переплив його й погнався за Герцями. Три дні й три ночі скакав, аж поки не досяг Пересічня. І там велів він своїм воїнам розкинути табір і відпочити.


А вночі Герці таємно під стіни табору підібралися, накидали соломи з хмизом і підпалили вогнем.


Зайнявся табір, Волохи стали підхоплюватися, неодягнені, за мечі хапатися, а Русичі били їх стрілами, піднімали на списи й відтинали мечами голови.


І Халабуда прокинувся від шуму, вогню й диму, схопив свого меча й напав на Русів. Багатьох убив він силою своєю могутньою, та тут схрестився його меч з батьківським. Та накинулися на нього всі Руси, повалили додолу, зв’язали, привели до батька й на коліна перед ним поставили.


І сказав йому батько слово грізне:


– Русів бив, негідний зраднику? На батька рідного меча підняв? Так подайте мені мій меч, я сам зніму з нього голову!


Підійшли тут до нього воєводи антські й сказали:


– Почекай, Яворане, встигнеш зняти з нього голову. Халабуда є нині Волох і притім Воєвода Волоський. Нехай він спочатку розповість, для чого по березі ставлять фортеці?


І повідав їм Халабуда, що ті фортеці ставлять Волохи, щоб Русів утримувати, за Дунай не пускати, а самим іти багатьма силами до Дніпра-Славути й Прип’яті й Дону швидкого, щоб усю Руськолань6 підкорити, добро й худобу відібрати, взяти в отроцтво ліпших дружин, чоловіків і дівиць прекрасних, а старих і малих убити, щоб землю руську знищити й нічого на ній не залишити!


Почули про те люди, подивувалися такому Злу й в один голос за смерть його висловилися.


І прийшов із сокирою різник, і зняв тому Халабуді голову, і розрубав тіло біле на шматки, й розкидав по полю, щоб жерли його птахи та звірі дикі, тому що зрадникові смерть від меча не повинна бути, його доля – сокира, якою господарки рубають голову курці.


І всіх Волохів, що в полон узяли, до єдиного знищили, щоб ніхто не відав, де вони й коли загинули.


Та прийшли тут нові сили Волоські, переправилися з того берега, й знову Руси з ними билися, так що земля від крові рудою стала. І збирали Руси тих, котрі загинули в січі, й спалювали їх на багаттях Огнебогових, і дим сморідний ішов на землю Волоську, як заповіт мертвих, щоб розплатилися за них із ворогами.


І збирали потім Руси сили великі, й ішли через Дунай тисячами, йшли через Межу в Нуру7 й Панщину8 та збирали здобич велику.


І йшли з Русами Хорпи хоробрі, з Хорпами – Славинці9, Хорви10, Ківереччина11, Божанщина12, Дністровщина13 та всякий інший люд словенський: і Фряка14, й Ватра15, й Лемок16, і Гуцула хоробра, й Будина17, а з ними також і Морава18 сильна, й усі племена й народи степові. І брали вони все, що знайшли – волів, корів, коней, а також людей, хто вільно хотів жити в руській землі, а до того отрочив у землі Волоській, а сам був із Мазови19, або з Горині20, або далі – з Волині веселої, або з Дніпра, а то й із Дону широкого, або з моря Синього. Усе брали Русичі, на вози клали, а ще давали їм Ромеї з Волохами данину велику – злато, срібло, дорогі камені – і з тим багатством додому поверталися.


І довго вони пам’ятали злого Халабуду-зрадника, що продав свою землю Волохам і за те одержав Помсту справедливу. І про те дітям й онукам своїм розповідали, щоб ім’я його проклясти навіки!


1 Анти – давня назва українців; за Велесовою Книгою, діди русів [54, д. 7Є].
2 Ромеїв і Волохів – римляни і румуни.
3 без Прави – без Божої науки.
4 град Пересічень – невідоме місто (а може місце) біля Дунаю. В Сказанні “Про Адагу-царя” згадується Пересічень як місто уличів.
5 вдатних Герців – вершників.
6 Руськолань – за Велесовою Книгою [54, д. 7З], одна з перших назв давньо-української держави, засновниками якої були брати Кий, Щек і Хорів (VІІ ст. до н. е.). Поєднання Русі і Колані - “уділ русів Колань, яка була сильна і на ворогів страх уміла наводити” [54, д. 19].
7 Нура – Норик, царство слов’янського племені, вихідців із Таврії (теврисків), що знаходилося приблизно на території сучасної Австрії та прилеглих районів Баварії (на схід від річки Інн), і Словенії.
8 Панщина – Панонія, країна, що знаходилася на правому березі Тиси і на Дунаї.
9 Славинці – слав’яни.
10 Хорви – хорвати.
11 Ківереччина – тиверці.
12 Божанщина – ті, хто жив на річці Бог (Південний Буг).
13 Дністровщина – дністровці.
14 Фряка – фракійці.
15 Ватра – певно, ті, хто поклонявся вогню, ватрі.
16 Лемок – лемки.
17 Будина – будини, плем’я згадуване ще Геродотом, мешкало на заході сучасних Кіровоградської і Черкаської областей. О. Вельтман вважав, що “будини” – це бужани [20, с. 53].
18 Морава – мешканці Моравії, нині в складі Чехії.
19 Мазови – мешканці Мазовії, нині схід Польщі.
20 Горинь – річка в Україні та Білорусі.   


Із книги «Про Царицю Сіромаху, Макодун-царя, Гора-Богатиря та інші Сказання Захарихи». Книгу можна замовити через наш сайт, в упорядника через ФБ, а також за тел.: 068 994 63 63