Сергій Піддубний
І на тридцятому році незалежності українська історична наука плентається у хвості. Не дуже охоче підпускає до себе нових людей, ігнорує історичні джерела, відкриті не вихідцями з її інститутів та академій, не помічає деяких історичних постатей і праць, дуже важливих для України, і т. п.
Серед тих, кого українська наука обходить увагою, історик, етнограф, літературознавець, мистецтвознавець, археолог, краєзнавець, громадський діяч Микола Петров.
М. І. Петров
Ось деякі його титули: член-кореспондент Російського археологічного товариства, дійсний член Української академії наук (1918 р.), член понад 40 товариств і громадських організацій. Доктор богослов’я, доктор російської мови і словесності, кавалер сімох орденів, тричі лауреат Макаріївської премії, один раз Уваровської премії, в т. ч. за «Нариси історії української літератури XVII і XVIII ст.», «Нариси історії української літератури XIX століття».
Народився Микола Іванович Петров 24 квітня 1840 р. в селі Вознесенське Макаріївського повіту Костромської губернії в багатодітній сім'ї дяка. Успішно вчився в Макаріївському духовному училищі, Костромській духовній семінарії та Київській духовній академії. Після закінчення академії, не бажаючи прийняти духовний сан, отримав призначення викладати словесність у Волинській духовній семінарії. 1865 р. одержав ступінь магістра богослов'я, а в 1870 став доцентом Київської духовної академії на кафедрі теорії словесності, огляду іноземних літератур та історії російської літератури. З 1872 – секретар заснованого при Київській духовній академії Церковно-археологічного товариства. 1878–1919 очолював створений товариством Церковно-археологічний музей при Київській духовній академії. 1875 одержав ступінь доктора богослов'я і був затверджений ординарним професором. 1904-го радою Харківського університету обраний доктором російської мови і словесності. З 1916 – член-кореспондент Петроградської Академії Наук.
Майже 60 років науково-педагогічного і творчого життя Петров віддав дослідженню української літератури, археології, етнографії, історії та образотворчого мистецтва.
Учений відомий фундаментальними дослідженнями з історії давньої і нової української літератури 17–19 ст. Головною тезою його літературознавчих праць було твердження, що українська література є самодостатньою, а не становить одну з гілок російської. Найвидатнішими постатями в українській літературі 1-ї пол. 19 ст. він вважав І. Котляревського, М. Костомарова, П. Куліша і Т. Шевченка.
Важливим напрямом діяльності М. Петрова були пошуки, збирання й вивчення пам'яток історії та культури України. Неперевершену наукову організаційну роботу здійснив М. Петров, працюючи завідуючим Церковно-археологічного музею при Київській духовній академії. У музеї було зібрано близько 40 тис. пам'яток духовної і матеріальної культури.
Він автор низки історико-краєзнавчих праць, які базуються на численних археологічних і письмових джерелах.
Особливу увагу приділяв історії Києва, стану збереження його історико-культурних пам'яток.
Багато уваги Петров приділяв історії Церкви, і зокрема боротьбі православної та католицької церков. Помер 20 червня1921 р. Похований біля Київського Свято-Флорівського Вознесенського монастиря.
Майже всю цю інформацію я почерпнув з «Енциклопедії історії України» у 10 т. (К. : Наук. думка, 2011).
На перший погляд видається, що такою публікацією «Інститут української історії» віддає належне вченому, однак напевно ніхто не пригадає, щоб торік хоч якось було вшановано його з нагоди 180-річчя.
Можна припустити, що забули. Але в переліку праць вченого у тій же довідці Енциклопедії немає доволі важливих книг, які тихенько нищилися і церквою, і російською владою – «Белоррусія и Литва» та «Подолія», бо ці праці чесного і об’єктивного дослідника на тлі багатющої історії того ж Поділля не з кращого боку показували саму Росію.
Титульна сторінка "Подолії"
У книжці «Подолія» наша минувшина розкривається як історія окремої країни, з унікальними документами, грамотами та ілюстраціями. Ця книга надзвичайно важлива у вивчені і дослідженні історії України, але вона зникла. Не тільки з бібліотек, а й з переліку творів автора. Можна було б до 180-річчя з дня народження вченого відновити справедливість і хоча б перевидати книгу російською мовою, якщо досі не спромоглися перекласти на українську.
Українським історикам, краєзнавцям та просвітянам дуже бракує такої книги.
