ПРИРОДА МАТРІАРХАТУ ЄВРОПИ З ПОЗИЦІЙ ЕНІОЛОГІЇ

На основi аналiзу процесiв iнформацiйно-енергетичного обмiну, що вiдбуваються у Всесвiтi, висунута iдея про роль жiнки i вiдповiдно природи матрiархату у Схiднiй Палеоєвропi, для якої природний ландшафт України виявляється центром виникнення мiфоритуальної формули переводу кванту життя людини з космiчного у земний.

Аналiз життєвої основи українства

Осмислення етнологiчного матерiалу української народної культури у поєднаннi з концептуальними напрямками сучасної наукової думки засвiдчує, що людство нiчого не вiдкриває, а лише пригадує. Про це в свiй час писав i Платон. Сучасна наука – свого роду реконструкцiя давнього природного знання, втраченого i загубленого людиною розумною у численних баталiях i суперечках з Природою. Дивним чином природне Знання розкривається нам у релiктах української народної культури, як тiльки-но ми починаємо її «читати», вiднайшовши до неї «ключ» i «шифр». Що ж це за «ключ» i «шифр»? Чи дiйсно вони втраченi i загубленi у хащах тисячолiть?

Вiдомий український фiлософ Степан Вовк пише: «Бiльше тисячi рокiв нам, українцям, насильно й цинiчно нав'язували думку про те, що нiбито нашi предки не мали писемностi аж до X ст. i тiльки християнство принесло Українi письмо, книги й культуру як таку. Такого роду спотворенi схеми нашої духовної культури невипадково всiма завойовниками, доступними їм методами i засобами, чужими ритуалами, звичаями i традицiями намагались повнiстю знищити наш духовний досвiд, особливо етнiчнi вiрування i релiгiю українцiв, нашу нацiональну пам'ять, патрiотизм, мужнiсть, хоробрiсть, войовничiсть, любов до своєї землi i народу. Горiла духовна спадщина, а з нею найглибшi знання про наше вiровчення i духовну культуру. Але духовний поступ (i злет, i падiння) українського народу не припинявся нi на мить. . .» (Вовк 2003:11). Учений визначає нацiональну релiгiю українцiв за характером i змiстом природною. Але, на нашу думку, скорiш за все — за сутнiстю, оскiльки це дiйсно цiлiсна багатовимiрна система свiтогляду – космiчна фiлософiя, основана на Знаннi людини про своє Божественне походження. Згадаймо про «Луки Сварожi» Велесової Книги!

Все обрядове життя Давньої України успадкувало найбагатшу ритуальну систему переводу «зернин свiтового духу» з одного витка життя в (па) iнший. Основне життя «зернини свiтового духу» (приблизно 99,99999999 %) – це життя у Павi (зовнiшньо невиявлений, згорнутий, прихований порядок Всесвiту) за законом Прави (задум Творця, алгоритм Творення). Свiт Яви (зовнiшньо виявлений, розгорнутий, явний порядок Всесвiту) – це тiльки мить у порiвняннi з Вiчнiстю Нави i Прави. А архаїчна людина переживала живу мiфологiю або первиннi принципи трансформацiї Небуття у Буття, життя-смертi у нове життя, якi й постали в основi генетичної пам'ятi українського народу, що й засвiдчується його багатим обрядовим життям.

З упевненiстю можна стверджувати, що виникнення й оформлення живої традицiї, пов'язаної з приходом «зернин свiтового духу» на Землю настiльки давнi i самобутнi, iз рисами власного давнього розвитку, що варто вiдзначити незапозичений характер її форм. До цього схиляється думка видатного росiйського мовника О. Трубачова, який говорить, що наявнiсть розвинутої соцiальної iєрархiї i в цiлому високого рiвня культури праiндоєвропейського етносу створює стiйке враження статичностi i визначає її ранньопраiндоєвропейську ретроспективу, хоча i пов'язує її з бiльш примiтивним станом культури й суспiльства. При цьому вчений наголошує, що у рiзних iндоєвропейських дiалектах, в тому числi й слов'янському, спостерiгається живе й активнее вживання лексичного гнiзда -цеi – та його похiдних, належнiсть яких до надзвичайних архаїзмiв культури факт беззаперечний.

Мiждисциплiнарне дослiдження цього видатного явища засвiдчує, що лексичне гнiздо~uei – «в'ю» / «вити» означає «крутiння», «обертання» -першу фiзичну сутнiсть обертальної фiзики – первень початку виникнення матерiї у Всесвiтi. Цей епiфеномен космiчного порядку вiдомий як «замикання хвилi у кiльце» (Єдина теорiя Свiту або – хвильова – О. Бугайова), також як «торсiон» (поля торсiйнi) (теорiя фiзичного Вакууму Г. Шипова), або як «обертон» iз вiдповiдними М-частотними зрiзами Всесвiту, серед яких перший зрiз – ефiрний Всесвiт, другий – iнформацiйний, третiй – речовинний Всесвiт базисних систем (теорiя Масштабної Гармонiї Всесвiту С. Сухоноса). Для людини її початком у Всесвiтi є «зернина свiтового духу», тривалiсть життя якої дорiвнює нескiнченностi, а стiйкiсть – найвища у Всесвiтi. Інформацiйна ємнiсть «зернини свiтового духу» дорiвнює iнформацiйнiй ємностi всього Всесвiту вiд початку Його виникнення.

Прихiд Людини з Нави-Свiту Бога у Свiт Яви виступає ключовим й визначальним, який набуває конститутивного статусу всього Буття людино-роду вiд початку його виникнення. В свою чергу, iснування Роду визначається як космiчною пам'яттю у «Луках Сварожих», який слiд визначити як релятивний початок в Людинi, так i пам'яттю пренатальною, тобто яка передує її бiологiчному народженню (до народження у спермi; зачаття; розвиток ембрiона; народження), який слiд визначити як абсолютний початок в Людинi.

Релятивний (квантовий, хвильовий) початок Людини утримує iнформацiю Джерела свого походження — пам'ять про Творця-Бога та алгоритм Творення; абсолютний початок Людини утримує iнформацiю як про мiнералогiчну матiр-Землю, бiологiчних предкiв (бабiв, дiдiв), так i безпосереднiх своїх батькiв (мати, батько). На Землi душа отримувала оболонку» – тiло, про що записано у мiфоритуальних текстах святилища Кам'яна Могила.

Тож культуру можна розглядати як проектування початкового («изначального» – рос.) Знання «зернини свiтової душi» алгоритму Творення й картини його розгортання. Людина фактично прагнула символами вiдтворити й вiдобразити ту релiктову первину, починаючи вiд первинного випромiнювання максимонного середовища (ефiру, «вакууму» або Первинного Енергетичного Океану), в якому життя людини, мов «вузлик», у нескiнченностi його золотосяйного свiтла.

Отримати «оболонку» – означає проходження «зерниною свiтового духу» лабiринтом вiд Всесвiту першого обертону з релiктовим випромiнюванням, який виявляється найбезтiлеснiшим, найчистiшим Його свiтлом, до... 120 обертону – фiзичної матрицi Людини. Мандруючи довгим лабiринтом сходження, «зернина» на своєму «шляху» «зустрiчає» й «переживає» «чарiвний сад каменiв» (метафора свiтла); «колодязь, що народжує блискучi каменi»; «крижане болото», пов'язане зi смертю-народженням; «дерево життя». Росiйський мовник А. Кифiшин блискуче розкриває утаємниченiсть ритуалу входження «зернини свiтової душi»: «Цей шлях тотожнiй пiдняттю з дна моря (болота) до «гори», де росте священнее «дерево долi» i, де у «колодязi каменiв» матерiалiзуються душi. Народження свiтла вiдбувається допоки що у повному «сутiнку»..., i душа новонародженого здiйснює шлях, подiбний лише вузенькому «шляху променя», або стрiмкому «шляху орла» («птаха гiр»). Отримавши свою оболонку-«шкiру» i свою «нитку життя», зiткану шовкопрядом на священному тутовому деревi, душа вирушає у життєвий шлях – проходженням через храм-дiм» (Кифiшин, 1997:37-38). Те ж саме у термiнах ембрiологiї описав Ф. Б. Я. Кейпер, дослiджуючи ведiйську мiфологiю (Кейпер, 1986).

Для «зернини свiтового духу» на Землi первинним храмом-домом стає матка земної жiнки, в якiй вона («зернина») вiднайде знову храм-дiм iз розмiром «вiконця» у 50 мкм. Цим храмом-домом є заплiднена яйцеклiтина, яка й приймає у своє лоно «зернину свiтового духу». Жiнка — це щiлина мiж свiтами! Тому невипадково, що у часи дiї ритуалу введення, матiр бiологiчну (її матку) ховали у нову побiлену й розмальовану хату-хованку (будували нову хату для молодят). Питання тiльки у рiвнях, на яких здiйснюється розгортання задуму Творця або алгоритму Творення. Саме цим можна пояснити виникнення обожнення цього первинного коду, який постає спочатку у виглядi тотемiв-предкiв (ганчiр'янi ляльки, глинянi фiгурки, кам'янi й солом'янi баби), якi потiм поступово «згортаються» у площину (iконопис, наприклад). Ця тенденцiя мала мiсце у часi щонайменше вiд XXX до III тис. до н. е.

Розвиток традицiї ритуалу входження «зернини свiтового духу» у земний храм-дiм спрямовується вiд Знання iдеального – iрреального, релятивного, яке пов'язане iз найвищими гармонiками Всесвiту до Знання, здобутого людиною з часом, коли вiдбувається переломлення Знання через структуру ДНК i людську форму. Так поступово вiдбувалось зменшення й «призабуття» iдеального Знання (хвильового) й накопичення i, вiдповiдно, збiльшення абсолютного (органiчного, психiчного). У часи Золотого Вiку – спалаху космiчного мислення – людина знову почала «пригадувати» початкове Знання й реконструювати його методами медитацiї, споглядання.

Коефiцiєнтом переводу характерних розмiрiв на Масштабнiй осi Всесвiту у характернi часи виявляється швидкiсть свiтла. Можна сказати, що всi кореляти ритуалу входження «зернини свiтового духу» обумовленi ритмологiєю (пульсацiєю–замиранням–пульсацiєю) всiх рiвнiв вздовж Масштабної осi Всесвiту без винятку.

Ритмологiя життя Людини в основi своїй – ритмологiя «зернини свiтового духу», яка, з одного боку, прагне до розчинення, а з iншого – до вiчного життя. «Зернина свiтового духу» прагне отримати «оболонку» – людське тiло, а потiм його «скинути» – умерти, але жити поза ним. Життя людини або «биття хвиль» обумовлене Первинним Задумом Творця – алгоритмом творення Всесвiту – i воно корелюється у бiльшiй мiрi ритмологiєю певної частини Всесвiту (сузiр'я), Сонця й Мiсяця. Осмислення етнологiчного матерiалу української народної культури прямо вказує на релiктовий пласт тих початкових Знань: на природному ландшафтi давньої України вiд самого початку виникнення людино-роду мало мiсце «освоєння межi Буття-Небуття», прагнення гармонiзацiї (ладування) життя – перевiд витка життя «зернини свiтового духу» з одного витка в iнший. Цей аспект чудово iлюструється наявнiстю iєрознака «виток Іванни» на багатьох жiночих фiгурках культури Трипiлля. Петля Іванни – та сама петля Сухоноса, вiднайдена вченим при аналiзi Масштабної Гармонiї Всесвiту (Саннiкова, 2002:59-64).

Цей факт – блискуче пiдтвердження iстинностi пошукiв – пригадувань сучасної наукової думки. Але те, що так важко дається через складну мову формул i доказiв, археологiчних й мовознавчих матерiалiв, iнодi несподiвано розкривається мовою народної культури.

Нашi предки вiддано зберiгали Знання Високої Священної Традицiї як Звичай ще вiд часiв далекого палеолiту, коли жiнка-жриця зумiла «зсукати» пасма космiчної енергiї Первинного Енергетичного Океану у «нитку долi» для людини земної. Мабуть, зовсiм не таким було палеолiтичне минуле на природному ландшафтi давньої України, як воно зазвичай описується археологами. Той матрiархат не вписується у складнi логiчнi схеми антропологiв, якi зазвичай наводять дослiдники.

Логiчнi схеми не передбачають iснування Знань людини про своє космiчне походження, оскiльки надто логiчним постає її шлях на Землi. Але людина – iстота перш за все космiчна! І еволюцiя її обумовлена не випрямленням i знаряддями працi, а «освоєнням» биття хвиль на масштабнiй осi Всесвiту! Допоки мутагенез, обумовлений задумом Творця, не забезпечив габарит у 50 мкм для «зернини свiтового духу», Homo sapiens, sapiens не народився! Людина в палеолiтi не тiльки «пригадувала» своє космiчне життя у «Луках Сварожих», але й вмiла гармонiзувати (ладувати) його, освоюючи рiзнi енергетичнi рiвнi Всесвiту. Людина вшановувала жiнку-матiр, у лонi якої вiдбувався перехiд життя «зернини свiтового духу» з одного витка в iнший! Мати, народжуючи дитину, дарувала їй життя вiд Бога й одягала не неї земну оболонку – органiчну (тiло) й мiнералогiчну – полотняну сорочку, виткану символами свого роду.

Жiнка веретеном «укладала» у земнi коефiцiєнти космiчну енергiю, переводячи її з рiзних поверхiв Всесвiту для людини. Тому першими i визначальними у тi часи були прядiння й ткацтво, у символах яких блискуче розкривається давня релiктова традицiя людського Знання.

Жiнка у тi часи постає не тiльки як прародителька Роду i його жриця, але й як основний працiвник, руками якого створювався добробут Роду. Важливiсть Роду, сiм'ї i дому посiдали у тi часи найважливiшу функцiю, оскiльки жiнка опiкувалась народженням здорової людської дитини.

Новий погляд на природу Великої Богинi – Праматерi Всього Сущого i вшанування жiнки.

В наш час зберiгається сталий погляд антропологiв i культурологiв на природу виникнення матрiархату Європи з позицiї застарiлої схеми Енгельса-Моргана, яка полягає у зовнiшньому трактуваннi, без розкриття внутрiшньої прихованої функцiї цього явища.

Для народiв Старого Свiту i української народної культури головним божеством завжди була Велика Богиня – Праматiр Всього Сущого, яка втiлювала знання людини про первоматерiю («Космiчну Енергiю» Пракрiтi) та джерело її виникнення. У роботi «Символiка матерiї в культурi народу природи» [13] нами були ретельно викладенi основнi положення Єдиної теорiї свiту i дослiдженi прагнення людини до гармонiзацiї своєї життєдiяльностi на Землi з позицiї хвильової концепцiї О. Бугайова.

Було вiдзначено, що в самому iснуваннi i розвитку людини «передбачено» збереження нею своєї структури, яке обумовлювало все розвинуте мiфоритуальне життя людино-роду, починаючи вiд часiв верхнього палеолiту Європи. Ґрунтовнi працi Карла Керен'ї, Кларiсси Пiнколи Естес, Анатолiя Кифiшина, Валентина Даниленка, Сергiя Сухоноса, Олександра Бугайова дозволили нам осмислити i сформулювати постановку питання щодо розширення i змiнення застарiлого пiдходу у визначеннi ролi жiнки у прихованому процесi переводу життя з одного рiвня Всесвiту в iнший.

Нещодавно американськими вченими булла висловлена iдея про цiльове використання людських фiгурок iз бивня мамонта [10], яка дозволяє нам розглянути надзвичайно цiкавий i важливий аспект використання жiночих фiгурок як палеолiтичних, так i неолiтичних. Так першi прийнято називати «Венерами палеолiту», а другi — «Великими Богинями», якi втiлюють первиннi сутностi Праматерi Всього

Сущого [8]. До того ж нещодавнi лiнгвiстичнi дослiдження А. Г. Кифiшина несподiвано «вiдкрили» iм'я однiєї з трипiльських Богинь, прочитане вченим на стегнах багатьох глиняних статуеток тiєї традицiї. Воно звучить як Інанна. В iнших мiфоритуальних текстах Велика Богиня — Бау, Гатумдуг... Серед численних статуеток, якi належать рiзним епохам i традицiям i вiднайдених у рiзних регiонах України, можна виокремити велику й характерну групу жiночих фiгурок, функцiя яких полягала у визначеннi долi людини. Йдеться про людськi фiгурки з бивня мамонта, керамiчнi жiночi статуетки трипiльської археологiчної культури – без перебiльшення видатне й самобутнє явище, яке вiдбиває статус ткацького виробництва у тi часи.

Новий погляд на функцiю трансцендентних елементiв культури.

Так, серед розмаїття жiночих статуеток верхнього палеолiту привертають до себе увагу фiгурки, призначення яких на перший погляд виявляється незрозумiлим. Проте вони могли бути важелями для ткацьких верстатiв. Нитки, накрученi на них, набували виняткового значення, перетворюючись на трансцендентнi елементи культури. Зв'язок iз виготовленням тканин тiльки певної частини «Венер» верхнього палеолiту вiдображає той факт, що були й такi, якi асоцiювалися з певним статусом жiнки у суспiльствi — «символом вищостi» [10]. І це могли бути жрицi-ткалi: саме нитцi вiдведена роль пов'язувати земну людину з її Творцем.

Наявнiсть веретен, а також важелiв для ткацьких верстатiв у виглядi жiночого божества вiдображає факт знання того, що саме жiнцi вiдведена функцiя переводу життя з одного рiвня в iнший, тобто з космiчного у земний. Як зазначалось вище, народжуючи людину, жiнка через своє лоно (матка, таиiа, таїкя) «переводила» «зернину свiтового духу» iз нескiнченностi у «одиницю», тобто людину.

«Якщо це був хлопчик, пуповину перерiзували на сокирищi або стрiлi, щоби рiс мисливцем або рукомесником. Якщо дiвча — на веретенi, щоби росла рукомесницею. Перев'язували пупок лляною ниткою, сплетеною з волоссям матерi й батька. «Прив'язати» — на давньоруськiй «новiть»; ось звiдкiля «повитухи», «повивальнi бабки» — пише вiдома росiйська дослiдниця М. Семенова. Проте смiливо можна припустити, що мiсiя «повитухи» у бiльш релiктовi часи полягала саме у звиваннi «повiтi» за допомогою жiночої фiгурки (дерев'яної або пiзнiше глиняної) з двома отворами на головi-диску. Може бути, що для кожної новонародженої людини виготовлялась «своя» «Берегиня». Таких статуеток вiднайдено чимало, але iстинний сенс i функцiональне призначення цих виняткових предметiв давнiх ритуалiв може «розкритися» лише у сучаснiй iнформацiйнiй цивiлiзацiї [14].

Не викликає сумнiвiв i те, що жiнка мала забезпечити новонародженiй людинi зв'язок iз космiчним джерелом — Творцем, виткавши їй крайку тих кольорiв й на тiй кiлькостi ниток, якi визначенi Каноном її роду. Ткання крайки-пуповини — акт найвищою мiрою священний, тому й здiйснювався за допомогою «блока для плетiння-ткання» (за термiнологiєю Соффер) у виглядi жiночої фiгурки – втiленням Великої Богинi — Праматерi Всього Сущого. Нагадаємо про її зв'язок iз первинною тотальною якiстю творення матерiї [13].

Нагадаємо, що мова iде про таку його тотальну якiсть як «крутiння», «вертiння», «обертання», «torsion», етимологiчне спорiднене з «в'ю». Як вiдомо, похiднi вiд «в'ю» означують вите: те, що в'ється — «гiлка», «вiнок», «вiття», «перевесло», «пасмо», «нитка». Утворення матерiї як «зсукування» енергетичного пасма у Первинному Енергетичному Океанi символiчно спроектоване священнослужителями на земне «зсукування» пасма й утворення ниток для звивання-плетення-ткання. Тож не дивно, що жiноцтво «сприймало» на землi «нитку вiд Творця» через Богинь у виглядi фiгурок iз нанесеними на їхнi тулуби «письменами» алгоритму Творення.

Тому можна говорити про те, що на початку виникнення ланцюжка народження нитки й тканини, цьому заняттю надавалось виняткового значення. Скорiш за все, воно було священним: «... бути ткалею, в'язальницею корзин або жiнкою, яка могла носити подiбнi одiяння, означало займати помiтне положення у суспiльствi, причому такий статус, насамперед у граветийський перiод, мала тiльки певна категорiя жiнок» [10].

Не мисливство й рибальство визначили духовну сферу людини верхнього палеолiту, а освоєння енергiї рослин, яка нiби втiлювалась у життя людини технологiчним ланцюжком виготовлення тканого одягу, а символи, вишитi й тканi на ньому, обумовлювали власне долю людини та її належнiсть до свого роду. Тому i не дивно, що традицiя жiночих свят протягом рiчного обрядового кола українцiв тяжiє до того релiктового перiоду верхнього палеолiту, коли зароджувалось виготовлення повiсма, нитки й тканих речей, таких, як сорочка, плахта, дерга, крайка, рушник, скатертина, рядна-веренi, мати, верети, килими та безлiч хатнього начиння.

Тож наявнiсть тканих виробiв свiдчить про iснування не тiльки престижного виду дiяльностi, але, головне, — клану жiнок, яким належало перетворення чистої космiчної енергiї, прийнятої рослиною й перетвореної у земну для людини за допомогою нитки й тканини — у символи земних трансцендентних елементiв, якi обумовлювали життя людини. Прядiння, скручування, зсукування рослинного повiсма в нитку, а потiм i ткання за певною лiчбою й вишивання виявляються першою спробою запису алгоритму — задуму Творця, i головне — найбiльш релiктовим i чистим утiленням первинного Знання людино-роду про своє походження.

Веретено було першим механiчним приладом людино-роду в палеолiтi, яке своїм вертiнням поєднував i узгоджував енергiї свiтiв, переводячи їх з невиявленого стану у виявлений. Факт iснування формули «переводу життя з одного витка в iнший» пiдтверджується працями А. Г. Кифiшина: «виток Інанни» — знак, який активно спостерiгається як символ на стегнах жiночих статуеток, або навiть в iмiтацiйних рухах архаїчних весняних гаївок типу «Кривий танок». Нагадаємо, що ми отримали пiдтвердження факту iснування «петлi Інанни» у дослiдженнi С. Сухоноса, названої вченим «М-петля для людини» [8, 11].

Що ж записувала людина за допомогою земної нитки? Етнографи скажуть: нитку долi. Так. Але знову це тiльки фрагмент виявлення Єдиного у множинi. Для запису часу-простору використовувалась прядена нитка: час-простiр вiдтворювали площиною — полотном, на якому ткали або вишивали ту мить задуму Творця, якою обумовлюється життя людини на Землi. Тож не випадково, що «нитка» має синонiм «послiдовнiсть»!

І в цьому вимiрi доля людини — дiйсно фрагмент вiчного й багатовимiрного аспекту Всесвiту. «Карма» — творити ланцюг «запису» долi — часу й простору людини, i перш за все — жiнки, через яку передавалась вся iнформацiя (релятивна та абсолютна, або небесна й земна, або явна й неявна), освячений Каноном традицiї Веди — Знання про свiй Рiд. Тому сiяння, збiр, обробка та прядiння рослинного волокна у нитку, ткання й оздоблення символами чiтко регламентувались, забезпечуючи тим «укладання» iнформацiї про свiй Рiд. Особлива увага при цьому придiлялась фазам Мiсяця як господаря долi й життя.

Традицiя української народної культури в основi своїй зберiгає надзвичайно релiктову культуру прядiння й ткацтва, занурену у палеолiт, головним божеством якого була Праматiр Всього Сущого — уособлення виникнення матерiї i первень космiчного порядку. Втiлень її було безлiч, але первинними були рослини й дерева, якi символiчно ткали й вишивали як на рушниках, так i на сорочках — кошулях й веретищах. І в цьому контекстi етнографiчний матерiал виявляється найбiльш достовiрним, який настiльки потужно доповнює археологiчний й мовознавчий, завдяки чому вiдтворюється цiлiсна картина давньої традицiї І виразно проявляє себе в усьому живому багатовиявному звичаї українцiв.

На нашу думку, безупинна традицiя прядiння й ткацтва, названа К. Сосенком «культурою льону й конопель», набувала у своєму розвитку рiзноманiтних технологiчних прийомiв, проте її архаїчна первинна основа майже не змiнилась з часiв верхнього палеолiту Європи, коли, за твердженням А. Г. Кифiшина, «ритуальна система «дарiв богiв» «ba» при зiткненнi iз системами прахаттiв (культура лiнiйно-стрiчкової керамiки) кiнця VI тис. до н. е. породжує систему «tin» i «kal», вiдому як трипiльська археологiчна культура [4]. Існує ще точка зору, що трипiльська археологiчна культура виникла безпосередньо не з лiнiйнострiчкової керамiки, а з буго-днiстровської, яка визнається ядром iндоєвропейської спiльноти. Таку невизначенiсть археологiв щодо лiнiї розвитку культури корiнного люду може виправити бiльш активне залучення дослiджень психологiв у сферi засвоєння людиною зовнiшньої iнформацiї, особливостей її переробки i «видачi» у виглядi рiзноманiтних виробiв як ритуального, так i буденного призначення, що, власне, i вiднаходить археологiя.

Якщо знання не уривались i передавались у спадок, то саме палеолiтичнi жiночi статуетки стали праобразами богинь часiв трипiльської культури, бiльш вiдомi пiзнiше як микенськi богинi-мойри. Але втiлення «дару бога» вершилося через нитку долi, яку пряла Богиня, iм'я якої визначалось вiдповiдною системою «дарiв бога».

Наявнiсть значної кiлькостi й рiзноманiття жiночих фiгурок, призначення яких пов'язане з прядiнням й ткацтвом у традицiї культури Трипiлля-Кукутенi, говорить про iснування у той час розвинутої системи переводу витка Інанни з одного рiвня в iнший, який функцiонально належало виконувати ЖІНЦІ за допомогою веретен – священних предметiв, якi своїм крутiнням переводили й узгоджували енергетичнi рiвнi Всесвiту — вiд Первинного Енергетичного Океану до земної людини.

Природа матрiархату, на наш погляд, обумовлена прихованою функцiєю впорядкування ланцюжка еманацiй та втiлень Первинної Енергiї — Пракрiтi. Тiло земної жiнки, її матка обранi Творцем для реалiзацiї свого задуму: «частка дорiвнює цiлому». В нiй вiдбувається перехiд енергiї з одного витка в iнший. Недарма на стегнах трипiльських Богинь реально вiдтворювався iєрознак «виток Інанни». Але сама первiсна Богиня могла бути тiльки з класу трав: рослина приймала й переводила релiктову енергiю космосу в земну.

Природа походження понять, пов'язаних з iдеєю святостi, вченими спiввiдноситься iз «светом-сиянием» — космiчними енергiями. «Елемент *&'иеi-1 è вiдтворював не тiльки зростання (набрякання) фiзичної маси, матерiї, але й певної внутрiшньої плодоносної сили, духовної енергiї та пов'язаної з нею її зовнiшньої форми — свiтлової й колiрної. Поява кольору як такого, його диференцiацiя на окремi кольори, вишикування їх у ряд за принципом iнтенсифiкацiї, виникнення свiтiння, сяяння, яке у найвищiй своїй стадiї захоплює не тiльки око, але й душу й серце людини й спiввiдноситься ними з деяким вищим началом, надлюдськими, космiчними енергiями («святiстю»), з точки зору фiзичної оптики пов'язанi iз збiльшенням (мотив росту), збiльшенням об'єму значення Я — довжини

хвиль свiтла. Показово, що нижнiй полюс значень 1 пов'язаний з фiолетовим кольором (460 нм), верхнiй полюс значень Я пов'язаний з пурпурним кольором (700 нм), унiверсальною формою проявлення святого, божественного, позамежного. Пурпурний колiр, як i передуючi йому кольори «верхньої» половини значення 1, тобто червоний (640 нм), жовтогарячий (600 нм), жовтий (580 нм), якраз i виявляються у бiльшостi культурноелiгiйних традицiй «кольорами святостi» [12]. Знаки кольорiв як виявлення святостi набули виняткової сили у традицiї витканих i вишитих символiв при виготовленнi вбрання українцiв, особливо — весiльного. Канон, за яким наслiдували виготовлення рушникiв, передбачав залучення переважно червоного кольору ниток при вiдтвореннi головної фiгури на них — «Дерева Життя».

Традицiї української народної культури дивовижним чином зберiгають надзвичайно архаїчнi палеотрадицiї, пов'язанi з культом трав, дерев й Мiсяця майже в чистому виглядi.

За класифiкацiєю А. Г. Кифiшина, палеолiт вiд XVI тис. до н. е., характеризується трьома визначальними класами: трава (дерева, очерет); каменi; небо й божество Мiсяць. Мезолiт (Х-VIIІ тис. до н. е.): сiно, солома; дiм; зодiак й божество Сонце.

Фактично ми маємо чiтку класифiкацiю визначальних етапiв життєдiяльностi та iснування людини, чудово зафiксованi живою народною пам'яттю. Ранiше нами було виявлено, що мiстерiї народних свят пронизанi палеолiтичною й мезолiтичною символiкою – травною, сiна й соломи, а також хлiбною.

Так, «на Воведення, по опiвночi, жiнки сiдають голi на порозi хати та прядуть «самосiвнi» коноплi. Се очевидна iлюзiя до первiсних, iще не добутих людською управою, конопель. Жiнки обсипують сiм'ям конопель або льону корови...Се пiєтизм для конопель i льону, найконечнiших в життю ростин: наколи б їх не сотворив Господь враз з iншим насiнням в часi творення землi, мусiли б люди сидiти голi, як тi жiнки на порозi вночi, жили б у бiдi й соромi. Насiння льону та конопель благословенне, а дуже сiвке й родюче... <...> Про першу пшеницю, перше жито, про «овес самосiй» та «ячмiнь колосiй», про першу сiвбу зерна Господом спiвають колядки i величають Бога за тi здобутки культурнi; але коноплi, льон, повiсма i пряжу, цiнить нарiд, може, бiльше, чим збiжжя...» [9]. Отже, маємо реальне вiдображення надто релiктової палеотрадицiї, для якої визначальним сенсом було не збiжжя (харчування), а саме прядiння як священний акт переводу енергiй з рiзних поверхiв Всесвiту.

Тексти колядок також фiксують цю iєрофанiю, як нiби «першi культурнi здобутки» предкiв українського племенi:

Се є ту вдома, господинечко?

– Служеньки кажуть, нема її дома;

Нема її дома – гей у кiмнатi.

– Що ж вона дiє? – Золото пряде.

«Господинечко» – еманацiя самої Великої Богинi, Пряхи, яка «Золото пряде». Так метафорично передається утворення матерiї у Первинному Енергетичному Океанi хвиль – «повiсма». Господар — земна еманацiя самого Бога: «Ой, що ж вiн дiє? Золото вiє, Золото вiє, срiбло лелiє...» Надзвичайно релiктове знання якостей Первинного Енергетичного Океану та всiх процесiв, якi вiдбуваються в ньому при народженнi сектора Буття (оновлення свiту, рiздво, хрещення, водосвяття), вiдображається моделюванням цих процесiв через утiлення живими природними символами. Свiт давньої людини палеолiту-мезолiту був ще нерозчленованим (диференцiйованим), а цiлiсним (iнтегральним), живим i рухливим [2, 7].

Розвинута система Канону вже у палеолiтi вiдтворювала час-простiр у тканинi, «укладаючи» його iнформацiю тканими й вишитими символами, тодi, безперечно, подiбна Традицiя продовжувала iснувала у часи Трипiлля-Кукутенi. Сподiваємося, що наблизився час «читання» символiки не з позицiї зовнiшнього трактування, а з позицiї внутрiшньої функцiї та динамiки освоєння людиною межi мiж Буттям i Небуттям, втiлених у рiзний спосiб — кiсткою, глиною, травами або сiном, ниткою, вирiзьбленi й прокресленi, витканi й вишитi, скрученi й вилiпленi, заспiванi та якi станцьовано. Символи жiночого вбрання, рушникiв й керамiки разом iз народною традицiєю свят «заговорять» єдиною мовою — мовою Творця, яку вони, власне й утiлюють.

Жiнцi в нiй була вiдведена мiсiя, народжуючи дитину, переводити квант життя з космiчного рiвня у земний, їй доводилося «одягати» на дитину полотняну скинiю, виткану й вишиту утаємниченими символами свого Роду, знов переводячи квант iнформацiї-енергiї з одного витка Всесвiту в iнший. Робила метка це веретеном, човником й голкою. Вона мала навчити дiвчину прясти й ткати для свого вєна-приданого за Грамотою її Роду-Племенi... А її Рiд-Плем’я не загубив вiру в Мати Роду Сва.

Священна Традицiя Матерi Сва не згасає вiд палеолiтичних «Венер». Жiночi фiгурки, вирiзанi давнiми майстрами з кiсток мамонтiв, зберiгали Знання про таїну народження людського життя. І на бiльш давнiх за часом фiгурках ця мить виразно обумовлена конструктивно. По-перше, петля з нитки Роду закрiплялася на головi-виступi, нiби приєднуючи нитку людини до нескiнченостi Роду, подруге, пропускаючи нитку мiж отвором кiнцiвок, iмiтувалось народження самої нитки долi. По-третє, форми фiгурок нагадували вагiтних циклами буття жiнок.

А втiм, ця традицiя не уривалась до бiльш пiзнiх часiв неолiту, набувши дещо iнших зовнiшнiх форм у вiдтвореннi жiночого тiла. Частина жiночих фiгурок, призначених для ткацтва, виготовляється не тiльки з дерева, але й з глини. Завдяки тому, що випалена глина – керамiка – зберiгається тривалий час, ми маємо сьогоднi реальнi артефакти, якi належать до тiєї епохи [6].

Певнi фiгурки могли бути своєрiдним ткацьким приладдям для ткання крайок — поясiв на певнiй кiлькостi ниток основи, визначеною лiчбою ниток. Археологи сперечаються з приводу «етнiчної» «належностi «носiв» цих статуеток, не припускаючи при цьому лише «технологiчної» рацiї: беручись за такого «мiсячного» носика, жiнка могла пересувати готовий шматок ткання по основi ткання. Або навiть триматися за такий виступ-нiс! Технологiчнi отвори з обох бокiв фiгурок могли слугувати «пругами» ткацького верстата, функцiонально забезпечуючи процес ткання у певному розмiрi. Симетричне розмiщення отворiв на «головах» фiгурок визначалось священним числом ниток основи. Повертання фiгурки пiд певно визначеним кутом й стороною забезпечувало утворення необхiдного «зiва» основи майбутньої крайки: перебирання ниток основи ткаля здiйснювала голками iз заправленими нитками рiзного кольору. Колiр ниток у свою чергу виступав кодом племенi (а може, i клану).

Жiночi фiгурки як ткацьке приладдя вiднаходять виключно в ареалi розповсюдження таких рослин, як льон, кропива й коноплi, сировина яких слугувала для прядiння, плетiння, ткацтва.

Ми переконалися в тому, що нашi предки дiйсно-таки були «гречкосiями» задовго до «неолiтичної» революцiї, «годувалися» чистою рослинною енергiєю, оскiльки полюбляли насiння трав, чагарникiв й дерев: боби й квасолю, гречку й просо, гарбузи, капусту й моркву, горiхи й мак. Сушили сливи й вишнi, яблука й грушi. Варили кашi, борщi та узвари.

Вибивали олiю з конопель, льону. Знали мед й продукти бджолярства. Трави лiкували людину й пiдтримували її здоров'я: «дiди нашi так жили, i ми маємо так бути».

Вони мали досконалу ритуальну систему переводу «зернин свiтового духу» з одного витка життя в iнший, вшановуючи жiнку-матiр. Вони розпочали колись освоєння iнформацiї за допомогою веретена, ми – за допомогою комп'ютера. Та «революцiя» була енерго-iнформацiйною. Наша сучасна революцiя також є енергоiнформацiйною, але мiж ними вiдстань у тисячi рокiв. Тодi людина вiднаходила свою власну «нитку» у мереживi Вiчностi й витягувала її у свiй Свiт, завдячуючи тому, що вона жила за Знаннями свого Роду.

Висновок. На природному ландшафтi Давньої України священнослужителям давньої природної Вiри була вiдома мiфоритуальна формула переводу кванту людського життя з космiчного рiвня у земний, що свiдчить про Знання освоєння людиною межi Буття i Небуття. Цi Знання зафiксованi в мiфоритуальних текстах святилища Кам'яна Могила, на глиняних жiночих статуетках археологiчної культури Трипiлля-Кукутенi i збереженi звичаєм української народної культури.

У свiтлi сказаного, культура палеоЄвропи й України, зокрема, розкривається у своєму iстинному призначеннi: у виконаннi досконалої ритуальної системи переводу «зернини свiтового духу» – кванта життя людини – з одного витка в iнший (з одного енергетичного поверху-зрiзу Всесвiту в iнший). Вiдповiднi Канони для забезпечення виконання ритуальної системи поступово оформились у традицiю культури i вiдомi сьогоднi як Звичай українського народу.

Дивним чином матерiал дослiдникiв рiзних напрямкiв людського Знання (науки) вказує на тi беззаперечнi Істини, вiддано збереженi впертiстю народу, якому Предки заповiдали Знання про своє минуле-майбутнє. Те, що сьогоднi так складно реконструюється точними науками, зберiгала культура високої священної традицiї. Дiйсно, так завершується великий цикл Буття, й людина iнтуїтивно прагне знову до Гармонiї, втрачаючи її. Ми нiби i не хочемо знати старе, але дивним чином згадуємо його i

шукаємо у ньому вiдповiдi про своє майбутнє. Хтось вже заплутався у хащах незрозумiлого давнини, а хтось починає обережно дослуховуватись до Мудростi Предкiв. У мiфiчнi часи їм вiдкрились Знання про своє походження. Вони вшановували Найвище Єство й прагнули жити в ладi – Гармонiї за Його Задумом, а мова символiв поставала посередником мiж ними. Мова символiв – це тi живi тотеми-предки i намальованi, i скрученi з трави, соломи й сiна, тканi й вишитi, випеченi й вилiпленi, живi рухи й живi звуки... Якщо ми наважимося дослухатися до тiєї природної мови, якою з нами говорить Творець, то i зумiємо вiднайти для сучасної епохи тi живi символи, якi стануть камертонами мiж Ним i нами й допоможуть у встановленнi Гармонiї мiж Свiтами, в яких українцi були, є i будуть.

(Виступ на науково-практичній конференції „Буття українців”)

------------------------------------------------------------------------------------------------------- 

Лiтература

1. Адовазио Дж. М, Соффер О., Хиланд Д. С., Иллингворт Дж. С., Клима Б., Свобода И. Производство изделий из недолговесных материалов в Долни Вестонице I: новый взгляд на природу и происхождение граветта //Археология, этнография и антропология Евразии, 2001, № 2 (6).

2. Бугаев А. Выживание на растущей Земле: очерк нового мировозрения // Дiлова панорама, 2002, № 2.

3. Грiнченко Б. Словарь украинского языка в 4-х томах. К., 1907—1909.

4. Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровок протошумерского архива XII—III тыс. до н. э. Т. 1. К., 2001.

5. Окладников А. П. Археология Северной, Центральной и Восточной Азии. Новосибирск, 2003.

6. Погожева А. П. Антропоморфная пластика Триполья. Новосибирск, 1983.

7. Режабек Е. Я. Мифомышление (когнитивный анализ). М., 2003.

8. Санникова Л. П. Украинские писанки — реликтовые явления мегакультуры // Эниология, 2002, № 2(6).

9. Сосенко Ксенофонт. Рiздво-Коляда i Щедрий Вечiр. К., 1994.

10. Соффер О., Адовазио Дж. М., Хайлэнд Д. С. Одежда палеолитических «Венер»: реалии и гипотезы // Археология, этнография и антропология Эвразии, 2000, №1.

11. Сухонос С. Масштабная Гармония Вселенной. М., 2000.

12. Топоров В. Н. Об одном архаическом индоевропейском элементе в древнерусской духовной культуре – *8УЕТ – // Языки культуры и проблемы переводимости. М., 1987.

13. Саннiкова Л. П. Символiка матерiї в культурi народу природи // Эниология, 2003, №2(10).

14. Саннiкова Л. П. Новий погляд на природу неолiтичної цивiлiзацiї на теренах України у свiтлi наукових вiдкриттiв кiнця XX столiття // Материалы V Международного конгресса «Эниология XXI века»,Одесса, 16-19 сентября 2004.

15. Саннiкова Л. П. «Павук приносить вiсть»: традицiї й фундаментальна наука // Эниология, 2003, № 4(12).

16. Саннiкова Л. П. Втiлення первинного алгоритму Всесвiту на природному ландшафтi давньої України // Эниология, 2004, № 1(13).

17. Саннiкова Л. П. Первнi Всесвiту в традицiї народної культури (енiологiчний аспект дослiдження) // Эниология, 2004, № 2(14).

18. Саннiкова Л. П. Концепцiя Триiпостасного збудженого Вакууму П. Харченка у контекстi визначення первнiв (архетипiв) української народної культури // Материалы IV Международного конгресса «Эниология XXI века», Одесса, 9-14 сентября 2002.

19. Санникова Л. П. Я завидую потомкам народа Майя... (письмо в редакцию журнала «Эниология» // Эниология, 2003, № 3(11).