ПОЗИЧЕНА САМОБУТНIСТЬ

Вiд частого повторення брехня не стає правдою, однак все бiльше тих, хто не вмiє чи не бажає логiчно мислити, проявляють готовнiсть повiрити в неї. Спрацьовує не логiка, спрацьовує стереотип мислення: «Якщо стiльки вiдомих i шанованих людей так довго повторюють це твердження i напевно вiрять в його iстиннiсть, то не може ж воно бути суцiльною вигадкою. Хай не все, але хоча б якась доля iстини в ньому мусить бути присутня...».

Щось подiбне сталося з, не одне десятилiття пропагованими московcькою iмперiєю, мiфами про «вєлiчiє i могущєство руского язика» («ВМРЯ»), про «вєлiкого Лєнiна», котрий «на ньом газгавагiвал». Ну, i нехай собi тiшаться московити тiєю «величчю», як дурень цвяшком. Нам, українцям, у своїй незалежнiй державi що до того?

В тiм то й рiч, що вигаданий колись для iдеологiчного виправдання уярмлення та тотальної русифiкацiї пригарбаних Москвою народiв мiф продовжує руйнувати свiдомiсть пересiчного українця i сьогоднi, а його адепти перейшли до ще бiльш нахабних та провокативних форм пропаганди.

І сьогоднi не лише десь там у Москвi, Тверi, в наших таки Сiмферополi, Донецьку, Луганську в росiйськомовних українофобських виданнях можна надибати твердження на кшталт: «Нiякої української мови немає...», «Українська мова – то зiпсований полонiзмами «русскiй язик...» i т. iн.

Належної вiдсiчi такi iнсинуацiї сучасних валуєвих анi вiд офiцiйних структур, анi вiд патрiотичного орiєнтованих засобiв масової iнформацiї не отримують. Найбiльше, на що, бува, спромагаються окремi вiтчизнянi публiцисти, то кволi заяви виправдального штибу: «українська й росiйська – мови-сестри»...

Однак уважний неупереджений аналiз мов-сусiдок пiдштовхує до iншого висновку. Мова спадкоємцiв племенi кривичiв, що стало основною слов’янською складовою в тюрко-фiно-угорському конгломератi, нинi iменованому «русскiм народом», – не «сестра», а «дочка» русинської – української мови. Дочка кривобока i кривоуста, котра, примхою долi доскочивши короткочасного, за мiрилом iсторiї, панування над матiр’ю, в процесi того панування прагла зневажати та упослiдити ту, яка дарувала їй життя.

Для тих, хто вже готовий, захлинаючись, бризкати слиною заперечень, повторюємо: саме так, росiйська мова у слов’янськiй своїй частинi – вторинна, дочiрня, замало того, пародiйна стосовно нашої РА-синської, русинської, що сьогоднi iменуємо її українською, мови.

Для тих заяв потрiбнi докази. І їх є безлiч.

Бiля вашого будинку зупинився автомобiль технiчних служб «Мiськгазу» з написом «Аварiйна газова служба». За совєтських часiв напис звучав «Аварiйна-я газова-я служба». В гастрономi вашу увагу привернули ковбаси «Молочна», «Докторська». Вражена комплексом «ВМРЯ» продавщиця на цiнниках написала «молочна-я», «докторска-я»... «Вам годиться ця синя торбинка?» – питають вас в iншому вiддiлi. Сусiдньою мовою торбинка була б «синя-я».

Стривайте, та ж бiльшiсть прикметникiв жiночого роду в росiйськiй мовi створенi iз самодостатнiх українських (до кiлькох згаданих можна долучити «добра», «зла», «велика», «мала», «печальна», «весела», «мудра», «дурна», «молода», «стара», «давня», «крайня», «зимня» i т. iн.). Дотулiть до наведеної низки слiв по лiтерi «я» i отримаєте «руськi-є» слова.

Зайвiсть, пародiйнiсть прийому яскраво пiдкреслюють «яя» в словах, де «я» вже присутнє в словi українському: «давня-я», «крайня-я», «синя-я», «зимня-я».

Прикметники середнього роду та у множинi створювалися за тiєю ж схемою, тiльки тут замiсть «я» доточувалося українське слово «є». «Давнi-є», «крайнi-є», «синi-є», «тонкi-є», «давнє-є», «крайнє-є», «синє-є». І знову цi пародiйнi подвоєння «єє».

Та хiба лише однi прикметники? Власне, бiльшiсть слов’янського корiння слiв сусiдньої мови сконструйованi з наших самодостатнiх першослiв шляхом доточення до них наших таки слiв «я», «є», «нi», «лє» (є, так), «ще», «що», «це», «де», «бо», «то».

Часто-густо до словосполучень додавалося по кiлька взаємозаперечувальних слiв («є», «нi», «лє», «нi»), вочевидь, аби пiдсилити пародiйнiсть звучання та полегшити розумiння вторинностi «новомови» для задурених краян, для дослiдникiв майбутнього.

Коли, хто i навiщо «бавився» у такi мовотворчi «iгри» – нинi можемо тiльки здогадуватись. Свою версiю бачення давнiх подiй запропонуємо у заключнiй частинi публiкацiї, а наразi перейдемо до iлюстративної частини сформульованих вище постулатiв.

«Буду-ще-є», «на-сто-я-ще-є», «наступ-лє-нi-є», «напад-є-нi-є», «по-ра-жє-нi-є», «пора-бо-ще-нi-є», «по-бо-є-ще», «по-нi-маєш», «ог-лав-лє-нi-є», «заблужд-є-нi-є», «дє-лє-нi-є», «удар-є-нi-є», «росте-нi-є»,«лє-то», «є-с-ть», «є-що»,«є-то», «є-тi», «розум-є-нi-є», «глум-лє-нi-є» «i так далi-є»... Як бачимо, «iсконно русскiє слова» розкладаються на питомi українськi складовi.

Значний блок українських слiв, створених з використанням i нинi активно дiючих в нашiй мовi займенникiв «це», «ця», «цi», позичивши, сусiди знову-таки недоладно поперекручували замiною в згаданих займенниках голосних на «о», «а», «ы» та втуленням у слова зайвих ускладнюючих вимову приголосних «л», «д» тощо. «Сон-це» – «со-Л-н-це», «сер-це» – «сер-Д-це» (бiльшiсть сусiдiв при вимовi тi «л», «д» опускають). «Я-й-Це» – «я-й-Цо», «кiль-Це» – «коль-Цо» (вiд слова «коло»), «молод-Цi» – «молод-Цы», «молоди-Цi» – «молоди-Цы», «сестри-Цi» – «сестри-Цы», «от-Цi» – «от-Цы», «стани-Ця» – «стани-Ца», «околи-Ця» – «околи-Ца», «сто-ли-Ця» – «столи-Ца», «стори-Ця» – «стори-Ца» i т. iн. … «Гоп-ца, дри-ца, дри-ца-ца…»

«Цо», «цы», «ца» – немає в тамтешнiй мовi таких займенникiв.

Якщо згаданого корпусу запозичень та зумисних недоречностей комусь видається замало, то наведемо ще кiлька яскравих прикладiв алогiзмiв «вєлiкого i могучєго», що могли виникнути за умови його формування на невласнiй фонетичнiй основi.

Сiм днiв («тиждень» по-нашому) у сусiдськiй мовi iменується «нє-дєля». Недоречна калька з нашої логiчної «недiлi» («не дiло» – вихiдний день себто). Але сiм днiв неробства поспiль, а затим знову «нє-дєля» – чи не забагато? Коли ж у вас «дєля», сусiди?

Їхнi кваснi «патрiоти» намагаються етимологiю «нєдєлi» виводити вiд «нєдєлiмая». Не менша недоречнiсть, бо тиждень дiлиться на днi, днi на години, години на хвилини i «так далi-є».

Бездумно запозичена з нашої мови i назва плодових кущiв «черная, красная, бєлая смородiна». Насправдi смородиною вiд нашого слова «сморiд» (запах) є лише чорна. Червонi ж та бiлi порiчки (росли в дикому видi «по рiчцi») смороду не мають.

Та що там «смородина»? Навiть перетворенi тамтешнiми борзописцями в нацiональний символ «русски-є березки» носять запозичене, знову таки у нас, наймення. Нашi «бе-рiзки» («бе»-руть iз них «рiзки» для пiдмiтання та «роздачi хльости» неслухам) на захутiрмихайлiвських теренах обернулися на «бе-рёзки». Але «рёзок» в росiйськiй мовi немає, є «розги», себто по-їхньому бiлокорi красунi мали б називатися «бе-розги»..! Що ж до доточеного епiтета «русскi-є», то вони в однаковiй мiрi можуть бути фiнськими, шведськими, норвежськими, польськими, бiлоруськими, литовськими, волинськими, полiськими, сiверськими, бо ростуть на пiвнiчних теренах Євразiї справiку.

Деякi, здавалося б на перший погляд зовсiм далекi вiд нашої мови, «росiйськi» термiни при вдумливому аналiзi виявляють своє не надто приховане українське (русинське) корiння.

«Сiрники» (iз сiрки зроблено основний елемент) на Яузi-рiцi носять «самостiйну» назву «спички» (замiсть скалки взятої «з пiчки», не «с-печки»!)

«Це-глина» там «к-ир-пич» (к теплу, «iр-iю» «пiч», знову таки не «к-ир-печ»!). «З-десь» (був «десь» далеко та змiстився сюди, за тубiльною логiкою слово мало би формулюватись як «с-где-то»).

Лише ледачий, нездатний мислити не помiтить сусiдських позичок при компонуваннi термiнiв для вимiру часу. Наше всеохопне поняття «час» вони зробили одиницею вимiру: «один час», «два часа» i так далi-є... Для найменування приладу з вимiру часу «годинника» пристосували множину нашого слова «часи». Для означення 1/60 години — нашої «хвилини» (що наче морська хвиля накочується на берег вiчностi), вживається «минута» (похiдне слово вiд нашого «минати», їхньою мовою «проходить»!). Тож при використаннi власного арсеналу термiнотворiння оголошення захутiрмихайлiвських телеорадiостанцiй, для прикладу, «масковско-є время 14 часов 25 минут» повинно звучати «масковско-є время 14 временей 25 проходок»...

Не будемо зупинятися тут на величезному материковi мовного арсеналу сучасної росiйської мови, позиченому нею iз мов фiно-угорських та татаро-монгольських народiв: «арба», «арбуз», «дєньгi», «таможня», «ямщiк», i несть їм числа...

Детальнiшу й повнiшу iнформацiю про татаро-фiно-угорськi складовi сусiдської мови читач може отримати, простудiювавши фундаментальну працю «Мага Вiра» Лева Силенка. А ми повернемося до заявленої теми.

До речi, за Київської держави, до приходу татаро-монголiв митнi заклади пiд Москвою iменувалися «Митищi» (великi митницi). Святослав Войовник у пiдкоренiй Хозарiї заснував мiсто Бiлу Вежу (не «Башню»), а на територiях давньої землi Новгородської в сучасних губернiях Архангельськiй, Тверськiй, Псковськiй, Новгородськiй дотепер збереглися рiки з бездискусiйно русинськими (українськими) назвами: Волошка, Хмара, Люта, Межа, Мста, Велика-я, населенi пункти Середа, Селище, Марево, Мста, Волошка, Змiєвка, Молодi, Плесо, Луки, Великi-є Луки, Прилуки, Галич, Солiгалич, Руська (ще без доважка «я»).

Варто тут нагадати i про загальновiдомий факт заснування теперiшньої сусiдської столицi Великим київським князем Юрiєм Довгоруким. «Долгорукiм» – поправлять знавцi, й зайвий раз продемонструють свою нехiть критично мислити. Бо чому в народi отримав таке прiзвисько наш давнiй володар? Авжеж, мав князь «довгi руки»: не проти був їх i до чужих володiнь протягати (хiба вiн один? Є така «професiйна хвороба» у володарiв усiх часiв та народiв). Але в мовi кривицькiй, що нинi iменується «росiйською», «довгi руки» звучать «длiнниє». І князь по-їхньому мав би називатись «Длiннорукiм» (поняття «долго» ж у них вживається для означення часу, а не простору). Себто князя – засновника Мокви (саме так, гадаю, звучало першоiм’я майбутньої «бiлокам’яної», вiд нашого таки слова «моква» – мокровище, болотовиння) найменували нашi предки русини по-русинському. А пiзнiше омосковлення замiною в словi «Довгорукий» «в» на «л» русинського походження його посутньо не приховало. Як i подiбна «операцiя» у назвi заполярного в Баренцовому морi витягнутого майже по меридiану довгого острова «Долгiй».

Це iнформацiя до суперечок на тему «Яка мова в Київськiй iмперiї була панiвною?» Власне, що українська мова була тодi, за сучасною термiнологiєю, державною i панувала не лише в Києвi та усiх наших етнiчних територiях, а й на пiдкорених нашими володарями землях, ще в XІХ столiттi вимушений був визнати в однiй зi своїх лекцiй вiдомий московський iсторик Василь Ключевський, котрому, попри його великодержавну зашоренiсть, совiсть науковця збрехати не дозволила.

Що ж до українських топонiмiв, гiдронiмiв за сучасними межами нашої держави, то, окрiм РФ, їх чимало i в iнших сусiднiх державах на наших прадавнiх етнiчних територiях. Берестя, Пiнськ, Кам’янець, Дорогочин, Малорита, Косово (!), Рось(!) (мiста), Пiна (рiка) в Бiлорусi на Берестейсько-Пiнсько-Турiвських землях, де й до сьогоднi незайшле населення розмовляє практично полiським дiалектом нашої мови. Знаково, для мислячих, звучить наймення Турово-Пiнщина, зафiксоване ще недавнiми совєтськими мапами – «Загороддя». (За городами, мiстами метрополiї Галицько-Волинсько-Київської). Порiвняймо iз «Залiссям» (за лiсами стосовно Києва) — назвою Володимиро-Суздальських земель у лiтописнiй Київськiй державi.

Доводити українське корiння заснованих нашими володарами на наших землях мiст сьогочасного так званого Закерзоння: Перемишля, Ярослава, Санка, Холма, Ряшева, Грубишева, Кросна i так далi-є, словацьких: Пряшева, Дукли, Свидника, Лаборця особливої потреби немає.

Вельми цiкаве i знакове розкодування назви словацького мiста Кошiце (Кошi це) — осiдок Коша, Сiчi це?

Важко приховати русинське корiння назв рiчок Сан, Лада, Удаль, Шкло, Вишня, Одра (Польща), Тутова, Ракова, Бистриця (Румунiя), Тур, Красна (Румунiя, Угорщина).

Інша рiч — такi мiста, як Дебрецин (Угорщина), Галаць (Румунiя), озеро Балатон (Угорщина). Навiть не всiм фахiвцям вiдомо, що колись то були русинськi мiста Доброчин та Галич (на Дунаї), а озеро iменувалося просто Болото.

Читачу трiшки знайомому iз вiтчизняною iсторiєю, зокрема з дiяльнiстю князiв бродникiв-бирладникiв, зрозумiло iснування в Румунiї неподалiк Галича-Дунайського плата Бирлад, рiчки та мiста з такою ж назвою.

Збереглися вiтчизнянi топонiми, гiдронiми, видається, i в таких далеких вiд наших теренiв країнах як Нiмеччина (земля Померанiя, де помирали колись нашi предки?), Францiї (рiка Марна, себто некорисна, пуста?), Сербiї (край Косово, косацький, козацький), Грецiї (острiв Кос – те ж саме, що й Косово), Середнiй Азiї (затока Кара-Бога-з-Гол, кара Бога з вершини, пiвострiв Кос-Арал).

Щонайменше сiм сусiдських столиць найменованi були з використанням русинського лiнгвоарсеналу. Москва (Моква, твань, багниста мiсцевiсть, це вже потiм дячки «с» втулили), Мiнськ (вiд слова «мiняти»), Вiльнюс (до початку ХХ столiття Вiльно, не «вольно» польською, не «свободный» росiйською), Кишинiв (вiд слова «кишеня»), Братiслава (брати славу, брати слави), Букурешт (Буку решт(а) — там, де в давнину кiнчалися буковi лiси, були рештки тих лiсiв. Та й Будапешт (колись два мiста: давнiше Буда та молодше Пешт) наших витокiв не дуже приховав. «Буда, будiвля, будуватися» i сьогоднi активно працюють в нашi мовi. Та то тема для окремої бесiди.

Повернемося до основної розмови i ще раз наголосимо: сучасна так звана росiйська мова – це пародiйне середньовiчне «есперанто», штучно створене на базi русинської (української) мови i посутньо «статарщене» пiсля того, як Московсько-Суздальськi землi потрапили в залежнiсть вiд Орди.

– Але ж на цьому «есперанто» створено визнану свiтом велику лiтературу, – скажете.

Атож. Створено i визнано. Якби творiння однiєї людини, поляка Земенгофа, вдалося привити сьогоднi якомусь племенi, то до кiнця третього тисячолiття цiлком вiрогiдна з’ява вагомої лiтератури на «есперанто». А гiпотетичнi творцi кривицької вiдрубної мови – київськi вiдуни, брагмани, волохи були, вочевидь, не безталаннiшi вiд автора есперанто.

Що ж до «ахiв» та «охiв» стосовно творiв, писаних «росiйською мовою», то слiд зазначити таке: нiхто у свiтi до сьогоднi ще не виконав серйозних студiй з україно-росiйського порiвняльного мовознавства так само, як iз татароросiйського. Гадаємо, такi студiї неспростовно доведуть: самозвана претендентка на королiвськi шати все життя проходила в позичених iз сусiдського плеча вдягачках.

У першому виданнi ми залишили поза увагою вражаючу убогiсть, примiтивiзм сучасної сусiдської мови. Прикладiв тому можна навести безлiч. Московин на бутерброд намащує «масло слiвочно – є», для салатiв вживає «масло растiтєльно – є», для змащення використовує «масло машiнно – є». В нашiй мовi для кожного виду «масел» є своя назва: «масло», «олiя», «мастило»...

Проте найбiльше недолугiсть «язика» впадає в очi, шемкотить у вуха при порiвняннi пестливих суфiксiв, наших рiзноманiтних та милозвучних з їхнiми одноманiтними та шиплячими:

Солов-ейко Голiв-онька

Дiвчин-онька Молод-ичка

Трав-ичка Хат-инка

Колом-ийка Душ-енька

Стар-енька Баб-уся

Дiд-усь Жаб-ка

солов-ушка голов-ушка

дев-ушка молод-ушка

трав-ушка изб-ушка

част-ушка д-ушка

стар-ушка баб-ушка

дед-ушка ляг-ушка

Незалежно вiд роду, породи, живе, неживе усе поспiль «аша», «уша», «ушка».

І апофеоз тамтешньої нiжностi, лагiдностi «ушечка», «юшечка» («дорог-уша», «дорог-ушечка», «ляг-ушечка», хр-юшечка«). Особливо знущально звучить «дев-чушечка» (яку тварину московин, татарин називають «чушкою», сподiваємось, читачу вiдомо).

Подiбно спiввiдносяться i пестливi iмена в сусiдських мовах.

Петр-ик Павл-ик Серг-iйко

Ів-анко Окс-анка Катер-инка

Над-iйка Мик-олка С-ашко

Петр – Павл – Серг –

Ван – Кс – Кат – Над – Никол – С–

Трохи бiльше розмаїття, однак все те ж шипiння: «аша», «уша», «юша», «ш-ш-ш-ша»...

Про «нiжнiсть» сусiдських лiричних пiсень можна роман-фейлетон настрочити. У нас соловейко «тьохкає», «щебече» («смiються, плачуть солов’ї, i б’ють пiснями в груди»), у них «щёлкает» («соловей запел, защёлкал»). Ну нiяк не можу уявити собi «щёлкающего» соловейка, хiба що папугу, рахiвницю в руках колгоспного бухгалтера. Так само не годен уявити «поднимающего трезвон» жайвора, скорше будильник чи звукову сигналiзацiю в сiльськiй крамницi.

Авжеж, пiсня не може бути набагато лiпшою вiд мови, на якiй вона створена.

Та перейдемо до обiцяної версiї: «коли, хто й навiщо...». Побiжно вже висловлювався здогад, що творцями «русского язика» були носiї мови русинської (української) – київськi вiдуни (волхви). Вiдбувалося те дiйство орiєнтовно десь у другiй половинi першого тисячолiття нової ери пiд час переселення Великим київським князем племенi кривичiв iз пiвнiчних районiв Бiлорусi, де й тепер є мiсто Кривичi, у Залiсся (верхiв’я Волги та Оки). Тодi ж на окраїни Європи ближче до Уральських гiр вiдселенi були племена в’ятичiв та родимичiв, зазначимо принагiдно.

І якщо в’ятичiв i родимичiв переселяли з метою колонiзацiї нових просторiв, то з племенем кривичiв не все було так однозначно. Себто i завдання колонiзацiї не виключалось, однак превалювало в причинах переселення не воно. Пiдказка таїться в самiй назвi (ясно, що то не самоназва, хто сам себе назве «кривим»?) та у вiдсутностi в нашiй мовi алогiзмiв. Звичаї вiдселенцiв не збiгалися зi звичаями наших предкiв. «Срамословiє у них перед невiстками i доньками своїми» – гласить лiтопис. – «Є вони ледачкуватi, нестримнi в пияцтвi та гульбищах». Вертаючись у сьогодення, бачимо, що тисячолiття iстотно не помiняло сусiдської вдачi. І сьогоднi згаданi риси в росiйському менталiтетi домiнуючi.

Тому, аби вiдгородити племена дреговичiв, полочан, сiверян вiд згубного впливу кривичiв, останнє переселяється у Залiсся. Тодi ж йому створюється вiдрубна мова, що мала слугувати засобом вiдчуження вiд решти русинських племен, проте бути доста зрозумiлою для засвоєння.

Складається враження, що вiдунам вiдомий був перебiг прийдешнiх подiй. Знали вони, що тодiшнi пiдданцi русинiв доскочать у майбутньому влади над своїми довговiковими володарями, будуть намагатися знищити їх духовно i фiзично. («Не дай, Боже, з Івана пана»). Знали, що багато нащадкiв русинiв за столiття неволi забудуть величну iсторiю свого народу, погодяться з її кривицькими перебрiхуваннями, засвоять пародiйну мову своїх колишнiх данникiв. Саме тому для полегшення запрограмованого прозрiння заслiплених нащадкiв у новостворену мову брагманами було включено одразу стiльки легкопiзнаваних пародiйних елементiв.

Постає запитання: якщо вiдуни справдi знали майбутнє, знали про бiди, що їх мали принести нащадки кривичiв нащадкам рiдного народу, то чому вони разом з володарями київськими не прийняли бiльш радикального рiшення? Чому не обрали варiанту знищення потенцiйних гнобителiв свого етносу, як те зробили кривичi (московити) згодом стосовно пiвнiчної гiлки русинiв (новогородцiв та псковичiв)?

Важко сьогоднi вiдповiсти однозначно. Певно, найперше, зiграв свою роль гуманiзм, добросерднiсть нашого народу, наших володарiв. Історики стверджують, що до прийняття християнства на Русi (Українi) смертна кара не практикувалася навiть до окремих злочинцiв, а тут справа йшла про цiле плем’я. Цар Гатило свого часу пожалiв Рим, Олег – Константинополь, Сагайдачний – Москву. Та ще, мабуть, знали волхви, що майбутнiм тристолiтнiм пiдданством мусимо спокутувати грiх вiдступництва вiд рiдної вiри.

Але час спокути скiнчився. Ми звiльнилися вiд державного, фiзичного рабства Московiї. Та багато з нас залишилося в рабствi духовному: в московськiй церквi, в московськiй мовi, у вторинностi та пародiйностi якої ми щойно переконалися.

Тож позбудемося змосковщення в душах своїх, молитвах своїх. «Бо коли молюсь я мовою чужою, то розум мiй без плоду», – речуть бiблейськi вiровчителi. «Пустопорожнiм мозок мiй стає, – додамо вiд себе, – коли я й мислю (чи мислю?) на чужинськiй мовi».

Тому й бiдуємо на найбагатших у свiтi чорноземах. Проте так бiльше бути не повинно i не буде.

Писана ця розвiдка особою, котра особливим пiєтетом до сусiдньої мови не вiдзначається, — зауважите i будете правi.

Однак, ось як оцiнюють свою мову її носiї — ультрапатрiоти, представники здавна одержавленої московської церкви: «Соврємєнний жаргонно-опошлєнний русскiй язик, которий дажє язиком – то нє назовьош, для целєй богослуженiя iспользовать нєвозможно, потому что в ньом много зла...».

«Аргумєнти i факти», № 11, 1999.

Так то ж «язик» сучасний, колись вiн красивим, милозвучним був! «Я помню чудное мгновенье», – пригадуєте? Як не пригадати вiдповiдне до нашої «митi» – «мгно-вє-нi-є» (ох цi «нi», «є» – немає вiд них сховку). Наше односкладове з 4 лiтер слово, на вимову якого справдi мить тратиться, та їхнє 4-складове аж iз 9 лiтер! Тут i в 3 митi не вкладешся, а яке «солодкоголосе, високопоетичне, легковимовне» словосполучення з 3-х приголосних «мгн»... У нас ще «миг» є! – хтось вiдтiля вискочить. І в нас той синонiм є, вiд нас до вас забрiв.

Власне, дивуватися недолугостi сусiдського «язика» особливо не доводиться. Спiльнота, що вiдмовилася вiд сакрального наймення, притаманного лише людинi засобу спiлкування «мови», назвавши натомiсть той засiб «язиком» (а язики мають i представники тваринного свiту: ссавцi, птахи, плазуни, навiть комахи деякi), свiдомо чи несвiдомо принизила, десакралiзувала свою мову. Вiд iнтуїтивного, а мо’ й осмисленого розумiння того приниження, i незатухаючi заклинання про «велич-i-є та могу-ще-с-т-во»...

Хоча навiть посереднiх здiбностей автори тамтешнiх бандитських телесерiалiв починають розумiти реальний стан свого «язика» i намагаються вивiльнити його вiд доважок, долiпок, дотулень. Внаслiдок чого отримують першоджерельнi українськi термiни. «А она «заяву» («заяв-лє-нi-є», сирiч) написала»? – питає один мiлiцiонер у iншого.

А велика лiтература, створена на сусiдськiй мовi (про що ми вже згадували тут), хiба не «доказ» (наш чiткий лаконiчний iз 5-ти лiтер термiн) «величi та могутi»? Перепрошую, «до-каз-а-тє-ль-с-т-во» (14 лiтерне неоковирне одоробало, злампiчене механiчним дотуленням до нашого «доказу» абсолютно зайвого, непотрiбного апендикса-долiпка — 9 лiтерного «атєльства»).

Нi, вельмишановнi! То лише потверджа талантiв, величi, а то й генiальностi творцiв тiєї лiтератури. Здебiльшого перекинчикiв, вiдступникiв, представникiв iнших етносiв, що

«прiмкнулi» до «язика масковскава» пiд прессом денацiоналiзацiї, в силу слабкостi власного нацiонального стрижня, заради «лакомства неситого»… Микола Гоголь, Анна Ахматова, Володимир Короленко, Володимир Маяковський, Іван Тургєнєв, Сергiй Аксаков, Олександр Блок, Осип Мандельштам, Борис Пастернак, Михайло Зощенко, Ісаак Бабель, Белла Ахмадулiна, Чiнгiз Айтматов, Булат Окуджава, Едуард Лiмонов, Євген Євтушенко i так далi є…

Точнiше, так було. Бо той же Ч. Айтматов демонстративно вiдiйшов вiд iмперської лiтератури, чого не скажеш про Є. Євтушенка, Е. Лiмонова (Савенка). Цi перекотипiльцi iз ще бiльшим завзяттям закусили вудила, впряглися у московську шлею. Далися взнаки кiлькасотлiтня iмперська «розкрутка» «язика», паралельно з тотальним нищенням, потоптом, забороною мов народiв «возз’єднаних», пiдбитих, загарбаних...

Власне, хiба тiльки мов? Планомiрно, системно нищилися i самi народи, носiї тих мов. Найбiльше, найретельнiше найнебезпечнiший для iснування iмперiї народ український. Але то окрема на багато томiв i не для одного автора тема.

Карб (жартiвливий)

Чому ти вважаєш, що досконалiсть мови короткiстю термiнiв можна обчисляти? Чому наш «доказ» досконалiший вiд москвинського «доказ-(а-тє-ль-с-т-ва)»? – начебто щиро допитувалася начебто недурна знайома з начебто вищою гуманiтарною освiтою.

Хiба мав доводити кобiтi, що коротке, стислiше, вужче – краще вiд довгого, одоробистого, коли вона знає, що довше, товстiше в окремих випадках таки лiпше...

«Займаючись довгий час порiвнянням арiйських мов, я прийшов до висновку, що українська мова не тiльки старша всiх слов’янських, не виключаючи т. зв. старослов’янської, але й санскриту, грецької, латини та iнших арiйських».

(Михайло Красуцький, польський та росiйський

лiнгвiст; «Древнiсть української мови», Одеса, 1880)

«Коли українськi молодi письменники змужнiють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говiркою, порiвнюючи її до мови української. Коли вони повитягають з московської мови все українське, то найзапеклiший московський шовiнiст буде змушений визнати жалюгiдне убозтво i нижчiсть московської говiрки супроти української мови».

(Григорiй Квiтка-Основ’яненко,

Лист до А. Красовського 28. ХІІ. 1841)

***

КОВАЛЬ Сергiй Васильович

Письменник, дослiдник української мови

(Виступ на науково-практичній конференції „Буття українців”)