Політична кон'юнктура антибільшовицького руху опору в УСРР у 1920-1924 рр.

В умовах сьогодення, коли інтерес до України в світі значно зріс, історики прагнуть розкрити роль і місце України в історії Єв¬ропи і всього світу, як безумовно, і вплив на її історію цивілізаційних процесів в сусідніх державах і світі. Особливо цікавими є політичні баталії на шляху до відновлення державної цілісності, пов’язані із національною консолідацією населення.

Показовим епізодом цих процесів є антибільшовицький рух опору в 1920-1924 рр., під час чого населення українських земель розділилося на окремі спільноти у відповідності із політичними поглядами щодо державотворчих процесів. Дослідники антибільшовицького руху опору Д. Архірейський, В. Ченцов [1], С. Боган [2], О. Ганжа [4], К. Завальнюк [8], П. Ісаков [9], Г. Капустян [10], Р. Коваль [11], Ю. Котляр [12-13], П. Стегній [17] та інші опосередковано аналізували цю проблему, через що всебічного й детального висвітлення у сучасній історичній науці не відбулося.

Метою даної статті є вивчення змагання політичних угрупо­вань на шляху до державотворення в ході антибільшовицького руху опору в УСРР у 1920-1924 рр.

У 1920 р. антибільшовицький рух опору спалахнув з новою силою. Причинами цього були терористична політика радянської влади, продовження практики продрозкладки, запровадження військового стану, примусове насадження комуністичних органів влади, антирелігійна кампанія, насильницька "радянізація" села, проведення хлібозаготівельних кампаній, влаштування штучного голодомору 1921-1923 рр., репресивних, неправомірних, часто безконтрольних дій чекістів, міліції, свавілля підрозділів Червоної армії щодо цивільного населення, проведення примусової мобілі­зації до її частин тощо [14, с. 55-56].

Антибільшовицький рух опору першої половини 1920-х рр. поділявся на активні і пасивні форми протидії. Масовим явищем стала пасивна протидія селян політиці більшовицького режиму, суть якої зводилася до бажання цієї верстви населення власноруч змінити політико-економічний курс держави через уникнення або ліквідацію встановлених більшовиками вимог на селі. Вже III Все­український з'їзд рад, який проходив у березні 1919 р., показав, що українське селянство не погоджувалося ні з аграрною, ні з продовольчою політикою більшовиків. Тому, на знак протесту, воно вдавалося до приховування кількості врожаю, землі, реманенту та худоби, несплати податків в зазначений строк, самовільного розширення присадибних ділянок за рахунок націоналізованих земель, зайняття самогоноварінням, контрабандою, непослуху працівників більшовицької влади, висуванням своїх вимог на засі­даннях безпартійних конференцій тощо. Такі форми протидії більшовицькій владі, на відміну від активних, у 1923-1924 рр. ставали все більш масовими і дієвими. Проте, в основі антибільшовиць­кого протистояння були активні форми протидії, тобто - масовий озброєний рух. з характерною структурою. При цьому звинувачен­ня більшовицькою владою повстанців у злочинності є безпідстав­ним, адже діюча влада не залишила їм іншого вибору, як взятися за зброю для захисту власних прав [14, с. 93]. Окремо слід виділити типологію повстанського руху: продподаткові, земельні, релігійні, голодні, армійські та "червоні бунти" (незадоволення незаможни­ків запровадженням НЕПу). Зважаючи на строкатість, рух опору 1920-1924 рр., на наш погляд, не варто висвітлювати через призму загального порівняння з будь-якими іншими попередніми україн­ськими повстаннями, хоча їх деякі елементи традиційно знайшли своє відображення. Антибільшовицький повстанський рух мав чіт­ко виражені два політичні напрямки, які віддалено нагадують амбі­ційність між Гетьманщиною та Запорозькою Січчю: національний або самостійницький (під проводом С. Петлюри) та анархістський (під проводом Н. Махна). Ще одним політичним напрямком, незна­чним за своїм масштабом, залишався й білогвардійський або мо­нархістський. Очолений П. Врангелем він проіснував до кінця 1920 р., після чого залишки білогвардійців приєдналися до анархістів. Для Південної й частково Лівобережної України було характерним певне переважання анархістського та білогвардійського напрямків над національним [13, с. 25]. Цікаво, що ці політичні сили під час громадянської війни переймалися ворожістю одна до одної, але за­знавши поразки і перейшовши до підпілля, природно були змуше­ні поєднувати свої зусилля у боротьбі проти більшовицької влади [І, с. 16]. Вони вбачали в Україні вільну і незалежну державу. На­віть центральна російська газета з С.-Петербургу "Русское Слово" писала, що "Юг России самоопределяется" бо населення віддало 77.8% своїх голосів за самостійну Україну [7, с. 12]. Пропагандою серед народних мас українського патріотизму займалося "Братство української державності", яке діяло у 1920-1924 рр. під проводом С. Єфремова. З відходом у 1920 р. з Києва Червоної армії, воно захопило владу у місті, створило превентивний уряд очолюваний А. Ніковським й урочисто передало владу польсько-українському війську. З 1921 р. "Братство української державності" видавало у Варшаві газету "Українська трибуна", підтримувало зв'язки із ба­гатьма українськими організаціями, отаманами тощо [14, с. 98].

На формування української нації мав величезний вплив рух під проводом С. Петлюри, який з останніх зусиль продовжив бороть­бу за незалежність України. В умовах, коли спалахнули політична, культурна і економічна кризи суспільства все більше занепадало національне питання [12, с. 31]. Так, населення України стражда­ло на національну несвідомість, політичну недосвідченість, амбі­ційність окремих індивідів, економічну бідність, культурну від­сталість, відсутність державно-національного патріотизму. Ідея незалежності України була маловідома українцям, носила пробле­матичний характер і не мала широкої популярності [7, с. 42]. Екзильний український уряд намагався виправити становище, спи­раючись в першу чергу на національний чинник. Фактором, який сприяв активізації масових повстань, виступила боротьба частини українців за свої національні права, що відбувалося за підтримки українського уряду в екзилі та його дипломатичних партнерів,

С. Петлюра керував організаційною роботою, розробив для всеукраїнського повстання спеціальний план. На початку грудня 1920 р. за кордоном створено Відділ повстанських організацій під керівництвом В. Заєгорша. Але його діяльність виявилася слаб­кою, тому наприкінці січня 1921 р. було створено Партизансько-повстанський штаб (ППШ) при головній команді Військ УНР. Його начальником призначено генерал-хорунжого Ю. Тютюнника. Для допомоги ППШ 12 березня 1921 р. при штабі шостої польської армії створено український інформаційний (розвідницький) відділ під назвою "Евіденція-П".

Для оперативного керівництва територію УСРР поділено на 4 повстанські фронти, які на початку весни 1921 р. реорганізова­но у 5 повстанських груп і 22 повстанські райони. Інколи в дже­релах фронти ототожнюють із групами. Таких груп на Правобе­режній Україні було дві. Кордон між ними мав пролягати по лінії населених пунктів: Рибниця, Вапняркя, Христинівка, Бобринська, Черкаси. Командирів (начальників) цих груп призначав ППШ, а вони визначали командувачів районів та підрайонів. Останні поділилися на 4-5 територіально-бойових одиниць - куренів, один з яких мав бути гарматним. Курінь включав 5-6 піхотних, одну кінну і кулеметну сотні. Відповідно ними командували курінний та сотник. Сотні ж поділялися на бригади. Згідно плану органі­зовувалися повстанські комітети - Центральний, групові, губерн­ські, повітові, районні тощо. В кожному селі повинна була діяти повстанська двійка, з представників якої складалася волосна трій­ка [14, с. 54-55]. їхнім завданням було вербування населення до повстанських одиниць.

Так, у вересні 1920 р. міністр К. Левицький від імені уряду УНР запропонував київському інженерові Ф. Нако­нечному (Дністров) організувати мережу підпільних повстанських осередків.

Останній наприкінці січня - на початку лютого 1921 р. у Києві створив Всеукраїнський центральний повстанський ко­мітет (ВЦПК). Комітет очолювало Правління із п'яти осіб. Голо­вою ВЦПК був співробітник губнаросвіти, колишній полковник І. Чепілко ("Затятий", Волобуєв).

Вже в лютому 1921 р. він повідо­мив Партизансько-повстанський штаб про початок роботи. Проте, ймовірно через політичну конкуренцію співробітництво між цими двома організаціями було слабо налагоджено.

Через це, на початку червня 1921 р. чекістами було заарештовано деяких рядових чле­нів ВЦПК. Згодом, 19 червня заарештовано Наконечного, Чепілка та ін. У них було знайдено програму "Союз української держав­ності'1, її автором був С. Єфремов. Але ВЦПК продовжував діяти на чолі з М. Опокою до липня 1921 р., коли відбувся черговий рейд чекістів. Певна кількість прихильників комітету переїхала до Білої Церкви, де 5 серпня 1921 р. створено "Козацьку раду Правобереж­ної України". Її очолив П. Гайдученко. Допомагав у формуванні політичної програми та статуту організації С. Єфремов.

ППШ не визнав "Козацьку раду" як центральну повстанську організацію, але й не заперечив її діяльність як інформаційного органу повстан­ського руху в правобережній частині УСРР.

23 лютого 1922 р. у Києві відбулося третє засідання "Козацької ради", на якому Гай­дученко був відсутній. Тому, черговим керівником ради обрано М. Сімака ("Василь Новий"), Проте в ніч з 4 на 5 березня 1922 р. че­кісти ліквідували "Козацьку раду". Продовжити її діяльність спро­бував "Об'єднаний повстанський загінний комітет", засновником якого був Конак. Проіснувавши з кінця липня 1922 р. до 18 квітня 1923 р., цей комітет був ліквідований чекістами.

Інформація про групові, губернські, районні та повітові по­встанські комітети носить дещо заплутаний характер, обумовле­ний насамперед малою кількістю достовірних фактів, зумовленою, головним чином, великою конспіративністю підпільників. Але, достовірність існування комітетів широкою мережею є доведеною. Досить часто діяльність комітетів пов'язувалася із підпільними ор­ганізаціями, що масово діяли у 1921 - 1923 рр. [14, С. 98-107]. Або ж відомі повстанські комітети під керівництвом отаманів Ю. Мордалевича, Я. Шепеля, С. Заболотного та ін. [14, с. 58]. А це вказує на те, що організація їх виникнення в значній мірі була стихійною, нестабільною, будувалася внаслідок власної ініціативи, прагненні до боротьби жителів тих чи інших регіонів. Через значні тактич­ні і стратегічні прорахунки їх діяльність була нетривалою. Вже в 1921 р. чекісти доповідали про ліквідацію сотень різних повстан­ських комітетів і підпільних організацій. Не рятували становище отаманські загони, які створювалися як з власної ініціативи, так і за посередництва комітетів чи підпільних організацій [14, с. 94].

Ймовірно, цьому завдячувало те, що в самому екзильному ке­рівництві та у ППШ панували службові непорозуміння, інтриги, пасивне ставлення до своїх обов'язків, розквітали "політиканство та кабінетна робота". До того ж надто пильний контроль польської розвідки над повстанським штабом гальмував діяльність екзильного керівництва. Обтяжувала Партизансько-повстанський штаб і матеріальна залежність від С. Петлюри, а особливо від польсько­го представництва. Врешті, після невдалого II Зимового походу в УСРР, ППШ було ліквідовано. Польська допомога отаманам по­встанських загонів надавалася в обмін на інформацію соціально-економічного та політичного становища в УСРР.

Схожу політику проводили Румунія та Франція, які до того ж, в 1922 р. підтриму­вали "Політичний комітет національної України", членами якого були Струк, Греков та Сагайдачний. С. Петлюра намагався здійс­нити черговий рейд з метою встановлення своєї влади на Право­бережній Україні на початку 1922 р. Для цього він проводив пе­реговори з Махном та Савінковим, які на той час теж перебували за кордоном. Але через важке становище екзильного українського війська, часту зміну його командування, невизначеність С. Петлю­ри та активізацію більшовицької пропаганди рейд на Правобереж­ну Україну так і не відбувся. До того ж західні держави поступово змінили політику стосовно повстанського руху в Україні, відмо­вивши українцям у матеріальній, військовій і політичній підтрим­ці. В результаті повстанці опинилися в надзвичайно скрутному становищі [14, с. 55].

Н. Махно створив повноцінну армію, чисельність якої часом сягала 100 тис. осіб. Вона поділялася на бригади, кінні і артилерій­ські дивізіони, полки, батальйони, роти, взводи. Але на практиці махновська армія складалася із повстанських загонів, які діяли од­ночасно на різних ділянках, фронту [16, с. 181].

Рух повстанських загонів під проводом отаманів отримав на­зву "отаманщина". За своїм складом, походженням, станом дис­ципліни, стратегією, тактикою боротьби, політичними поглядами загони значно відрізнялися один від одного. Зумовлювалося це рівнем підготовки та обізнаності у підпільній боротьбі самих ота­манів. Як правило, це були колишні військові офіцери або пред­ставники сільської інтелігенції. Не було й якоїсь статевої пересто­роги щодо вступу до цих загонів і жінок. Так, дружини отаманів Я. Гольчевського, Н. Махна та ін. були активними учасниками загонів своїх чоловіків. Окремі жінки навіть ставали командирами загонів. З-поміж них найбільшої легендарності здобула М. Соколовська.

Отаманські загони національного спрямування під керівни­цтвом військових професіоналів (С. Яворський, Я. Гольчевський, І. Трейко, Ю. Мордалевич, С. Заболотний та ін.) використовували державні атрибути екзильного уряду УНР спеціалізованого при­значення: печатку, штемпель, прапор із ненормованими кольорами (жовто-блакитний, чорний тощо) та написом: "Ще не вмерла Укра­їна" або "Українська Народна Республіка" [14, с. 62-64]. Деякі ота­мани доповнювали українською національною символікою власні однострої. Наприклад, отаман Л. Завгородний на правому рукаві мав нашитий квадрат світлосинього сукна з жовтою стрічкою, три­зубом і літерами „УНР" [15]. А, ось у загоні "Байди" (Кирилюк), бійці розмовляли українською мовою та в своїй більшості, як і

отаман, мали характерну зачіску у формі "оселедця"[14, с. 153]. Поширювалися між повстанцями оповідання про Б. Хмельницько­го, І. Мазепу, У. Кармалюка, Т. Шевченка тощо, організовувалися співи і танці [3, с. 173], На противагу самостійникам, махновці на­віть створювали школи політосвіти, "вільні школи", театр і веселі атракціони, де також згадувалася козацька тематика [16, с. 304]. До речі, як видно і з прикладів, вшановуючи козацькі традиції, отамани і бійці зазвичай використовували псевдоніми, приховую­чи свої прізвища від терористичної політики більшовиків. Окре­мою рисою політичного спрямування цих загонів виступав факт виконання повстанцями (особливо під час боїв з червоноармійцями) національного гімну [14, с. 66] . Повстанці активно розгортали пропаганду серед населення через розповсюдження листівок, газет ("Шлях до волі", "Набат" та ін.) [16, с. 243], влаштування мітин­гів, театралізованих вистав антибільшовицького змісту [14, с. 65]. Проте, наймасовішими були письмові звернення отаманів до на­селення через їхню простоту розповсюдження. Наприклад, отаман Чернігівщини Ангел розповсюджував агітаційну листівку такого змісту: "До зброї селяни! До зброї! Всі на повстання! За землю і волю! За Українські Установчі збори! Нехай живе велика Собор­на Самостійна Україна! Нехай живе непереможне Українське Вій­сько! Нехай живе повстання! Слава отаману Петлюрі! Командир Повстанської групи Ангел" [6, арк. 13].

Іноді траплялися й далеко не миротворчі прокламації навер­нення українців на національні позиції. Наприклад, повстанці отамана "Гордія" перевдягалися в червоноармійську форму та роз­питували у місцевих жителів сіл про місцезнаходження повстан­ських загонів і у випадку позитивної відповіді карали селян по­биттям [14, с. 71]. Отаман Я. Гольчевський також засуджував тих громадян, які виправдовувалися страхом навіяним більшовиками й приймали їх позиції. Як влучно він назвав себе і своїх побратимів за ідейність українського елементу, "люди з таким наставленням є святі і страшні" [11, с. 200]. Все це сприяло формуванню поміж населенням національної свідомості. Відтак, навіть більшовики не змогли приховати, що національно налаштованими були учителі, фельдшери, лікарі, кооператори [5, с. 13].

Однак патріотизм до Батьківщини та любов до власного на­роду визначалися не лише цим. Необхідно зважати на методи бо­ротьби кожного повстанського угруповання. Значна частина заго­нів при виконанні окремих завдань прагнула приховати наслідки своєї діяльності (задля безпеки мешканців населених пунктів від терору більшовиків). Проте чимало повстанських загонів, особли­во анархічних поглядів, цим не переймалися.

Населенні пункти, де отаманські загони не з'являлися із сво­єю агітацією або робили це вкрай рідко, позбавлялися активіза­ції політичної боротьби. Так, в селах Бахматівецької волості По­дільської губернії населення демонструвало нейтральне ставлення до подій громадянської війни [14, с. 74]. Переймаючись захистом своїх соціально-економічних прав громадяни організовували сти­хійні повстання, які через слабку організацію були приречені на поразку. З'являлися й кримінальні угрупування. Разом з тим, по­требуючи сильних вольових особистостей, повстанські осередки використовували окремих злочинців у своїх загонах. А це свідчить, що повстанці проводили зважену політику, спрямовуючи агресію злочинців в політичних цілях. Опинившись в 1924 р. у скрутно­му становищі, повстанські загони трансформувалися у диверсійні угрупування [14. с. 94].

Отже, антибільшовицький рух в УСРР, незважаючи на строка­тість політичних інтересів, був цільним. В боротьбі за власні пра­ва українці неоднозначно сприймали різновиди влад, бо кожна із них мала вагомі недоліки. Разом з тим, починаючи з 1920 р., знач­на частина населення у пошуках виходу із скрутного становища схилялася до національних та анархістських повстанських орга­нізацій, які, змагаючись за сфери впливу, дбали про національну консолідацію окремо один від одного. Врешті-решт жодна із цих політичних організацій не змогла вибороти владу у більшовиків. Проте, останні опинилися загнаними у глухий кут, їм вкрай пот­рібний був перепочинок, через що поступово набирала обертів лібералізація соціально-економічної, культурної та національної державної політики радянської влади (щоправда тимчасова). На нашу думку, незважаючи на самозбереження, більшовицька влада програла громадянську війну, оскільки вона відмовилася від ідеології побудови соціалізму, перейшовши на засади капіталістичного розвитку реально в 1923 р. запровадивши НЕП. Не змігши здолати український супротив жорстким порядком, більшовики продовжу­вали хитрувати, запровадили українізацію. Відтак, як зазначав Ю. Горліс-Горський "Обличчя України у 1924 р., в порівнянні з мину­лими роками, змінилося до невпізнання... Українська держава з червоним прапором замість жовто-блакитного багатьом видавалася чимось реальним" [5, с. 79-80]. Проте в пам'яті українців залиши­лися тисячі героїчних епізодів часів громадянської війни. З-поміж них і настінний напис повстанця у камері смертників: ''Вмираю за волю України, за кращу долю свого народу. Вмираю спокійно, ве­ресень 1923 року, Сидір Андрощук. Прочитай і як зможеш сповісти про це моїх близьких" [5, с. 114]. Все це завжди матиме вплив на формування і консолідацію української нації. Жодний народ світу не бачив в історії такого відчайдушного національно-визвольного змагання із врахуванням політичної різнобарвності.

Ґрунтовне дослідження цієї проблеми є перспективою по­дальших наукових розвідок у заданому напрямку. Симбіоз осо­бливостей політичних баталій надасть можливість максимальної об'єктивності у вивчені антибільшовицького повстанського руху 1920-х рр. в УСРР, його політичних напрямків.

Збірник наукових праць.

Кам’янець-Подільський: Випуск 8, 2014, с. 220-230.

Список використаних джерел та літератури:

1. Архірейський Д. Антирадянська національна опозиція в УСРР в 20-ті рр.: погляд на проблему крізь архівні джерела / Д. Архірейський, В. Ченцов. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 2000. - № 2/4. - С. 15-54.; 2. Боган С. М. Повстанський рух в Одеській губерніїу 1920-1923 роках / С. М. Боган // Автореферат дис. на здобуття наук, ступеня к. і. н. - Одеса, 2003.-20 с; 3. Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупан­тів / Я. Гальчевський-ВойнаровськиЙ. У 2 ч. - Краків : "Українське ви­давництво", 1941. -Ч. 1.-205 с; 4. Ганжа О. І. Опір селян становленню тоталітарного режиму УСРР / О. І. Ганжа. - К. : НАНУ, 1996. - 42 с; 5. Горліс-Ґорський Ю. У ворожому таборі. Спогади / Ю. Горліс-Горський. - Вид. 2-ге. - Нью-Йорк : Говерла, 1977. - 160 с; 6. Державний архів Служби безпеки України (далі ДА СБУ). Ф. П-6. - Спр. 71538. Карна справа на АрхІпенка-іващенка С. І. та ін. у контрреволюційній петлюрів­ській діяльності. - в 13 т. - Т. 1. - 120 арк.; 7. Дорошенко М. Стежками холодноярськими. Спогади 1918-1923 років/ М. Дорошенко. -Філадельфія, 1973.-220 с; 8. Завальнюк К. Провісники волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті роки XX ст.) / К. Завальнюк // Науково-довід. вид. - Літин : Вид. "Літинська райдрукарня", 2005. - 352 с; 9, Ісаков П. Селянський повстанський антикомуністичний рух на Лівобережній Укра­їні (березень 1919-листопад 1921)/П. Ісаков. Автореферат на здобуття наук, ступеня к. і. н. Спеціальність 07. 00. 01.-К.; Інститут історії НАНУ, 2001. - 24 с; 10. Капустян Г.Т. Українське село в умовах радянського по­літичного режиму 1920-х рр. / Г. Т. Капустян // Автореферат на здобуття наук, ступеня к, і. н. Спеціальність 07. 00. 01. - ДнІпрпетровськ, 2004. - 35 с; II . Коваль Р. Отаман святих і страшних / Р, Коваль. - К. : Вид-во "Просвіта", 2000.-288 с; 12. Котляр Ю. В. Повстанство. Селянський рух на Півдні України (1917-1925)/Ю. В. Котляр.-Миколаїв-Одеса : "ТОВ ВІД'1, 2003, - 194 с; 13. Котляр Ю. Репресивна політика проти селянства Миколаївшини і повстанська боротьба в 20-х роках XX ст. / Ю. Котляр. Краєзнавчий альманах (Історія. Археологія. Культура. Музейна педаго­гіка) (Миколаїв). - 2003. - № 2. - С. 22-26.; 14. Красносілецький Д. П. Антибільшовицький рух селян в правобережній частині УСРР у 1920 -і 924 роках : [моногр.] / Д. П. Красносілецький. - Хмельницький : ХНУ. -2009. -276 с; І?. Логвиненко 1. Вогонь з Холодного Яру / Народна газета (Київ). - 1995. -№32(213). -04 серп. -С. 4.; 16. Сазченко В. А. Махно / В.А. Савченко. - Харків : Фоліо, 2008. -415 с; 17. Стегній П. А. Селян­ські повстання в Правобережній частині УСРР у 1921-1923 рр. (намете-ріалах петлюрівського руху) / П. А. Стегній // Автореферат на здобуття наук, ступеня к. і. н. Спеціальність 07. 00. 01.- Запоріжжя, 2000. - 18 с.