На Кіровоградщині, там, де круто в’ється славна Ятрань, з давніх-давен стоять села Полонисте і Давидівка. Час виникнення їх є білою плямою, проте, деякі фактори дають підстави гадати, що появилися вони на початку ХVІІ століття, тобто ще до народно-визвольної війни 1648-1652 років під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-панського гніту.
Після Андрусівського перемир’ я Польщі з Москвою 1667 року Поятрання, як і все Правобережжя, залишилося під Польщею. Хоч миру на цьому клаптику землі не наступило, проте польські поміщики зуміли відновити панування в своїх помістях та фільварках.
З другої половини Х V ІІІ століття Поятрання, як і багато інших земель, опинилося у володінні магната Фелікса Потоцького. Вдавшись до ошуканства, підкупу, насильства та шахрайства йому вдалося викрасти козацьку волю і перетворити колись вільних козаків у кріпаків.
У 1793 році Правобережжя України було приєднано до Росії, а з початком ХІХ століття наші села перейшли у власність дрібнопомісної шляхти. Після скасування кріпосництва наші села були віднесені до Підвисоцької волості, Уманського повіту Київської губернії. Мали вони свої сільські управи, православні храми, відкривали та утримували церковнопарафіяльні школи, турбувалися про порядок та спокій у селі, опікувалися сільськими вулицями та дорогами, утримували, насаджували та охороняли лісові урочища, які належали сільській громаді. Так було до Жовтневої революції.
У 1923 році волосні управління було скасовано. Утвердився районний поділ. В Давидівці було ліквідовано сільську раду і включено до складу Полониської сільради.
До кінця двадцятих років, тобто до часу, коли розпочалася активна кампанія по створенню колгоспів, наші села залишалися самодостатніми.
Після цього починається системне обкрадання сільських громад тепер уже “народною владою”. Насамперед в полониської громади викрадено лісове урочище “Паляруш” (біля цього лісу тепер поселення Іллічівка). Одним розчерком пера якогось чиновника шестидесятигектарне урочище, яке громада плекала біля восьмидесяти років, з віковими дубами та іншими цінними породами спілого лісу було передано Перегонівському радгоспу, який одразу ж ударними темпами розпочав “підстригати” його. І це в той час, коли початкуючі колгоспи Полонистого не мали з чого витесати дишля до воза, люшні до гарби, орчика до штельваги.
* * *
Небувала повінь навесні 1932 року змила в Полонистому греблю та зруйнувала млина. Насипати нову греблю та відремонтувати млина господаря не знайшлося. Проте знайшлися ті, хто скористався наслідками стихійного лиха. Все вціліле обладнання млина: потужна турбіна “фінка”, трансмісія, механічні агрегати, жорнові камені, двобічні вальці, інше цінне устаткування було вивезене в невідомому напрямку. Дрібніше розтягнуто, розкрадено на місці. Хтось же санкціонував ці дії.
Давидівського млина було збудовано адміралом Абазою. Це був не звичайний млин, а справжній мукомельний завод, устаткований передовим, навіть для нашого часу, обладнанням. Щодоби він міг переробляти сотні тонн зерна на високосортне борошно чи крупу. Починаючи з 1939 року, і особливо після війни – все обладнання цього млина (до останнього болта і гайки) також було демонтовано та вивезено. Те, чого не зробили німецькі окупанти, з незвичайною легкістю здійснило Кіровоградське управління хлібопродуктів.
Багатоповерхова споруда колишнього млина вже багато років сліпає пустими вікнами, руйнується без належного застосування.
* * *
Обкрадання, якого зазнали наші села під час колективізації та голодоморні роки 1932-1933 років, не можна зрівняти навіть з втратами, отриманими під час останньої кровопролитної війни.
В Полонистому і Давидівці було розкуркулено більше 35 селянських родин – понад 10% від усього населення обох сіл!
Більшість з них передчасно лягли в могилу внаслідок виселень в необжиті краї, переслідувань, поневірянь, репресій та голоду.
* * *
Досягши суцільної колективізації, влітку 1931 року колгоспам було доведено непосильний план хлібоздачі. Вивізши все зерно, навіть значну частину насіннєвого, полониські колгоспи впоралися з планом ледве на половину. Тоді надійшла команда: для виконання плану хлібозаготівель, решту зерна зібрати в населення... Буксирні бригади на чолі з райуповноваженими розпочали втілювати в життя урядову директиву. Перетрусили всі хати, комори, повітки і клуні, перешпигали металевими прутами всі обійстя. Вигрібали все їстівне: зерно, муку, крупу, картоплю і навіть висівки, не звертаючи уваги ні на дітей, стариків, хворих, і відправляли на заготівельні пункти. Голод в сім’ ї починався практично зразу після того, як зачинялися двері за останнім членом буксирної бригади.
Після новорічних 1932 року днів почався масовий падіж худоби, а в березні – людей.
Влітку 1932 року повторено минулорічну практику з хлібозаготівлями. Зразу ж після новорічних 1933 днів знову почався голод, а дещо пізніше і масова смертність людей. Навесні цього року голод лютував ще сильніше, ніж у 1932 році.
В Полонистому і Давидівці напередодні голодоморних років проживало понад 1600 людей. В голодоморні роки померло більше 400 чоловік, тобто четверта частина, в тому числі більше 120 дітей. Двадцять сімей вимерло до ноги, а більше 25 залишилося по одній особі з багатодітної родини. 20 діток залишилися круглими сиротами. В селах спостерігалося трупоїдство, а в Полонистому і людоїдство.
* * *
Тяжкими і тривожними для обох сіл були 1936-1938 роки. Саме тоді почали зникати наші односельчани. Насамперед були репресовані галичани (колишні вояки Австро-Угорської імперії, які, потрапивши в полон до росіян, брали участь у Жовтневій революції, а в громадянську воювали в кавбригаді Котовського. Після закінчення воєнних дій розселилися по навколишніх селах, поодружувалися, вели господарство, мали діток). Тепер вони стали “ворогами народу”. Їх “підмели” протягом однієї ночі, а їх дружини та діти залишилися беззахисними „чесірами”, які жили в умовах постійного цькування і недовіри.
В ті роки зникли з села колишній голова сільради, активіст Дивонь Шевчук, колишній підпрапорщик інвалід Андрій Іщенко, завідуючий сільським клубом Григорій Окунь, рядовий колгоспник Кирило Черевко, син колишнього дяка Михайло Порицький та інші. Жоден з репресованих односельчан додому не повернувся, а про більшість з них після їх арешту не залишилося ніяких відомостей. Неначе канули в воду.
* * *
У 1933-1934 роках через увесь лан рільного поля тодішнього колгоспу ім. Сталіна було прокладено під’їзну до Перегонівської цукроварні вузькоколійну залізницю. Внаслідок цього з сівозміни було вилучено більше 30 гектарів продуктивної землі. А скільки незручностей доставила ця залізниця для виконання польових сільськогосподарських робіт та виробничих процесів на суміжних з залізницею полях!
Крім цього на Сажавському косогорі поряд з залізницею нові господарі відкрили піщаний кар’єр на колгоспному полі, який експлуатували протягом двох десятиліть.
Яку компенсацію отримала полониська сільська громада за відлучення землі, за створення незручностей під час обробітку суміжних з залізничним полотном земель, за експлуатацію піскового кар’ єру? Ніяку.
* * *
Найбільшого після колективізації та голодоморів розкрадання зазнали наші села внаслідок так званого орадгосплення. У 1957 році, тоді єдиний для обох сіл колгосп ім. Сталіна, було переформовано в радгосп. Земля, будівлі, машини, худоба, багаторічні насадження, підсобні промисли, реманент та інше добро, яке до цього часу становило колгоспну власність, було перетворену на власність державну без будь-якого відшкодування з боку останньої. Виражаючись простою мовою, колгоспна власність була реквізована, або викрадена.
* * *
Не поталанило нашим селянам і в духовно-релігійному плані. Як було сказано вище, в обох селах були православні храми, в яких селяни могли задовольнити свої релігійні потреби. Та де тепер ті сільські церкви?
На початку тридцятих років, коли “настали атеїстичні часи”, сільська влада разом з активом та комсомолом в запопадливому запалі знищили церковні споруди. В Давидівці церкву розібрали одразу до самого підмурівка. Матеріал використали для будівництва конюшні, а підвальне приміщення колишньої церкви пристосували під “темник” для зимівлі бджіл.
В Полонистому події відбувалися дещо за іншим сценарієм, але фінал – той же! З колись стрункої і привабливої церковної споруди спочатку скинули дзвони і зрізали хрести. Потім, уже в 1935 році, зняли купол. Скалічену будівлю переобладнали під сільський клуб. З початком німецько-фашистської окупації тут було відновлено богослужіння. В такому стані церковна споруда перебувала до середини шестидесятих років. Після цього приміщення використовувалося для різних господарських потреб, в тому числі і як склад мінеральних добрив та отрутохімікатів.
Від бездоглядності будівля почала руйнуватися. Щоб не мати клопоту з реманентом, її “тихенько” підпалили. Згоріла дотла. Гасити ніхто не спішив. Зловмисника не знайшли.
Давидівці не повезло не лише з церквою, але й зі школою. Приміщення школи збереглося. Адмірал Абаза не пошкодував коштів на спорудження будівлі, яка після “Великого Жовтня” мимоволі адмірала стала шкільним приміщенням. Отже шкільний будинок зберігся, а школа зникла. Її “возз’ єднали” з Полониською. Діток до школи в Полонисте возили. Жаль молодих учнів. Після завершення їх уроків, їм доводилося чекати дві, інколи і три години поки закінчаться уроки в старшокласників. А ще прикріше, коли підвезення з якоїсь причини зривається. Тоді маленьким громадянам доводиться по невпорядкованим дорогам дибати 2-3 кілометри пішки. А як в негожі дні: затяжні дощі, хуртовини, буревії. Адже явища природи не завжди узгоджуються з нашими можливостями.
* * *
Довгий час про “лампочку Ілліча” в нас говорили з благоволінням. Але села підключати до державної електромережі заборонялося. Більш винахідливі керівники районів чи колгоспів вирішували цю проблему самотужки, проте досить часто на примітивному рівні.
На пропозицію районного керівництва колгоспи Перегонівки, Полонистого і Давидівки також вирішили електрифікуватися. Замовили проектну документацію. Зібрали відповідні кошти, знайшли відповідну будівельну організацію. Спорудження гідроелектростанції на Ятрані в Полонистому розпочалося. Та коли будівництво було завершено, виявилося, що новозбудована ГЕС не може видати передбаченої проектом кількості електроенергії. Без належної конструкції вона до експлуатації непридатна.
Основні винуватці – проектанти та будівельники, - зіславшись на маловодність Ятрані, без додаткової оплати виправляти допущені прорахунки відмовилися, а в колгоспах потрібних коштів не було. Під час суперечок невдала ГЕС захиріла і зовсім зупинилася. З роками її обладнання було розтягнуто, а приміщення від бездоглядності руйнувалося.
Через 5 чи 6 років наші села були підключені до державної електромережі, а дармова енергія води ятранського русла незатребуваною спішить до Синюхи.
* * *
Вже тоді, коли в наших селах не залишилося матеріальних і духовних об’ єктів, які можна було б ще викрасти – викрали сільську раду. Полониська сільська рада була скасована, а Полонисте і Давидівку підпорядкували Лебединській.
Від Полонистого до Лебединки майже 15 км, а до Перегонівки, яка з протилежного боку, де знаходилася контора радгоспу – понад 6 кілометрів. Отож, до влади в один бік, а до роботодавця – в протилежний. Ця проблема “просвітила” чиюсь владну голову і скоренько була підправлена – обидва села були перепідпорядковані Перегонівській сільській раді. Тепер уже з Давидівки до сільської влади понад 13 км. Нехай пенсіонери та інші жителі безвладних сіл дибають по приятранських скелях за різними там довідками та в інших справах. Так і живуть наші села на становищі далекого родича, причепленими, немов п’ яте колесо до воза, до чужої сільської ради.
А тим часом в тому ж Полонистому накопичилося чимало проблем. Найголовніші з них: мости через Ятрань, дороги, автобусне сполучення, телефонний зв’ язок, заклади культури, школа в Давидівці, соціальний захист населення та інші, для вирішення яких потрібно мати справжнього господаря з перспективним державним мисленням. Перегонівській сільській раді всього цього не осягнути. В неї вистачає проблем в самій Перегонівці та Іллічівці.
Полонисте – Кримка.
