ОТАМАН ГРИГОР'ЇВ

Справжнє прізвище отамана Григор'ева — Серветник. Чому він назвав себе Григор'євим, не можу сказати. Можливо, що у волосних списках поруч прізвища "Серветник" стояло ще "Григор'ев", а може він сам зробив таку зміну. Народився Григор'їв у містечку Дунаївцях, у присілку Застав'я, на Поділлі, в Ушицькому повіті. Рік народження приблизно 1885-ий. Хресне ім'я Никифор, а в початковій школі ми називали його Кифою. Ім'я його батька — Олександер.

У ці­ка­вій роз­пра­ві "Нес­тор Мах­но та йо­го анар­хія" "Но­вий Шлях", 1960) Ф. Ме­леш­ка згаду­єть­ся про ота­ма­на Гри­гор­'є­ва та йо­го смерть. Цей ота­ман ві­дог­рав пев­ну ро­лю в іс­то­рії наших виз­воль­них зма­гань. У свій час це бу­ла до­сить го­лос­на фі­гу­ра на Ук­ра­ї­ні, про неї ба­га­то го­во­ри­ло­ся і, як то зви­чай­но бу­ває в по­діб­них ви­пад­ках, ви­ду­му­ва­ло­ся чи­ма­ло та­ко­го, що не від­по­ві­да­ло дій­снос­ті. Са­ме пріз­ви­ще "Гри­гор­'їв" да­ло де­ко­му на­го­ду ду­ма­ти й го­во­ри­ти, що це був якийсь мос­каль. А тим ча­сом це був справ­жній ук­ра­ї­нець, мій зем­ляк і на­віть не­да­лекий су­сі­да.

Справ­жнє пріз­ви­ще ота­ма­на Гри­гор­'е­ва — Сер­вет­ник. Чо­му він наз­вав се­бе Гри­гор­'є­вим, не мо­жу ска­за­ти. Мож­ли­во, що у во­лос­них спис­ках по­руч пріз­ви­ща "Сер­вет­ник" сто­я­ло ще "Гри­гор­'ев", а мо­же він сам зро­бив та­ку змі­ну.

На­ро­див­ся Гри­гор­'їв у міс­теч­ку Ду­на­їв­цях, у при­сіл­ку Зас­тав­'я, на По­діл­лі, в Ушиць­ко­му по­ві­ті. Рік на­род­жен­ня приб­лиз­но 1885-ий. Хрес­не ім­'я Ни­ки­фор, а в по­чат­ко­вій шко­лі ми нази­ва­ли йо­го Ки­фою. Ім­'я йо­го бать­ка — Олек­сан­дер. На Зас­тав­'ї бу­ло ще і три ро­ди­ни Сервет­ни­ків, ро­ди­ни бра­тів Олек­сан­дра. Усі ці бра­ти бу­ли пись­мен­ні, що бу­ло на ті ча­си вели­кою рід­кіс­тю на Ук­ра­ї­ні. Один із дядь­ків Ки­фи був якийсь час во­лос­ним стар­ши­ною волос­ти. А вза­га­лі всі во­ни на­ле­жа­ли до най­по­важ­ні­ших гос­по­да­рів. Бать­ко Ки­фи Олександер, піс­ля за­ве­ден­ня го­ріл­ча­но­го мо­но­по­лю, діс­тав по­са­ду "мо­но­поль­ни­ка", себ­то, про­дав­ця в дер­жав­ній крам­ни­ці го­ріл­ки. Там приз­ви­ча­їв­ся до чар­ки, на­пи­вав­ся, і за це йо­го пе­ре­ки­да­ли з міс­ця на міс­це, по­ки не звіль­ни­ли ос­та­точ­но.

Мож­на при­пус­ка­ти, що прис­трасть бать­ка до го­ріл­ки ма­ла пев­ний вплив на ді­тей, а в то­му чис­лі і на Ки­фу, що був най­стар­шим у ро­ди­ні. Крім ньо­го, бу­ли в ній два хлоп­ці і од­на дівчина.

В ди­тя­чих лі­тах Ки­фа пе­ре­ніс віс­пу, що за­ли­ши­ла слі­ди і на йо­го об­лич­чі. Це на­да­ва­ло йому су­во­рі­шо­го, ніж зви­чай­но, виг­ля­ду, і то­му то­ва­ри­ші не ду­же ва­жи­ли­ся йо­го за­чі­па­ти, тим біль­ше, що Ки­фа вмів пос­то­я­ти за се­бе, був міц­но збу­до­ва­ний, при­сад­ку­ва­тий і мав тверді, мов за­лі­зо, ку­ла­ки. У бій ки­дав­ся, на­хи­лив­ши го­ло­ву, на­че хо­тів буц­ну­ти про­тив­ни­ка. Ма­буть, за це на­зи­ва­ли йо­го Ца­пом.

Свою шкіль­ну на­у­ку за­кін­чив у "Двук­лас­сном го­род­ском учи­ли­ще" в Но­вій Уши­ці. Це була то­ді най­ви­ща шко­ла в ці­ло­му по­ві­ті. Жар­том на­зи­ва­ли її "ушиць­ким уні­вер­си­те­том". Абі­ту­рі­єн­ти ці­єї шко­ли ста­ва­ли дріб­ни­ми служ­бов­ця­ми по дер­жав­них ус­та­но­вах. На ті ча­си це бу­ли до­сить ос­ві­че­ні лю­ди. Зна­ли Ста­рий і Но­вий За­по­віт, всю хрис­ти­янсь­ку дог­ма­ти­ку, іс­то­рію цер­кви, гра­ма­ти­ку мос­ковсь­кої і слов­'янсь­кої мо­ви, іс­то­рію "Ро­сії", зви­чай­но, в концеп­ції мос­ковсь­кій, ге­ог­ра­фію, арит­ме­ти­ку, ге­о­мет­рію, на­рис­ну ге­о­мет­рію, грець­кі будівель­ні сти­лі(!) і но­ти.

На Ки­фо­ве щас­тя, йо­му по­па­ли­ся нез­ви­чай­но доб­рі учи­те­лі, що вмі­ли нав­чи­ти всіх сво­їх уч­нів, не­за­леж­но від ступ­ня їх здіб­нос­тей. Ніх­то не міг скін­чи­ти шко­ли, не зас­во­їв­ши со­бі її прог­ра­му. Ко­жен му­сів усе зна­ти, і то доб­ре зна­ти. Про це я пи­шу для то­го, щоб по­ка­за­ти, що ота­ман Гри­го­рі­їв що­до ос­ві­ти сто­яв без по­рів­нян­ня ви­ще від ма­лог­ра­мот­но­го Мах­на.

Ки­фа скін­чив ушиць­ку шко­лу в чер­вні 1900-го ро­ку. Ос­кіль­ки ме­ні ві­до­мо, жад­них ін­ших шкіл він біль­ше не від­ві­ду­вав. Я осо­бис­то меш­кав ці­ло­го пів­ро­ку ра­зом із ним, у йо­го ма­те­рі, що зад­ля ді­тей му­сі­ла бу­ла жи­ти в Уши­ці, тим ча­сом як її чо­ло­вік слу­жив у су­сі­дньо­му се­лі Стру­зі. На то­му са­мо­му по­меш­кан­ні бу­ло нас вось­ме­ро хлоп­ців. І се­ред них най­ці­ка­ві­шим був Ки­фа. А ці­ка­вий він був тим, що раз-у-раз опо­ві­дав нам про За­по­розь­ку Січ. Звід­ки він до­ві­дав­ся про неї, не мо­жу ска­за­ти. При­пус­каю, що про­чи­тав по­вість Го­го­ля "Та­рас Буль­ба". За­по­розь­ки­ми ко­за­ка­ми Ки­фа був ду­же за­хоп­ле­ний і вмів це за­хоп­лен­ня пе­ре­да­ти нам. Ми не­тер­пля­че че­ка­ли ча­су, ко­ли тре­ба бу­ло ля­га­ти спа­ти. То­ді са­ме нас­та­ва­ла по­ра на Ки­фо­ві опо­ві­дан­ня. І він сам і ми ду­же жа­лу­ва­ли, що не­ма вже За­по­розь­кої Сі­чі. Ми не зна­ли, чо­го її не­ма, і вза­га­лі не ма­ли най­мен­шо­го по­нят­тя про бо­роть­бу Мос­кви з Ук­ра­ї­ною, про московську ру­ї­ну Сі­чі і про те, хто ми, що ми, ким і за що за­ку­ті. Ки­фа ка­зав, що як­би бу­ла За­по­розь­ка Січ, то він за­раз би по­дав­ся ту­ди. Ми, зви­чай­но, так са­мо. Але Ки­фа за­пев­нив нас, що ко­ли ви­рос­те, то за­пи­шеть­ся до донсь­ких ко­за­ків, бо це бу­ли теж ко­за­ки. Він не знав, що піс­ля за­по­розь­ких ко­за­ків за­ли­ши­ли­ся їх на­щад­ки — ку­бансь­кі ко­за­ки. Про іс­ну­ван­ня кубансь­ких ко­за­ків ми зна­ли, але на­зи­ва­ли їх чер­ке­са­ми і ду­ма­ли, що це чер­ке­си.

По скін­чен­ні ушиць­кої шко­ли, Ки­фа десь дів­ся. По­ба­чив я йо­го вдру­ге і вос­тан­нє на­вес­ні 1906-го ро­ку, в Кам­'ян­ці, де я вчив­ся в гім­на­зії. Він сам за­ві­тав до ме­не. Прий­шов у па­рад­ній фор­мі "око­ло­доч­но­го над­зи­ра­те­ля", себ­то по­лі­цая. Мав на гру­дях дов­гий ряд "Ге­ор­гі­ївсь­ких" хрес­тів і ме­да­лів.

Не зва­жа­ю­чи на мо­ло­дий вік, уже зай­мав та­ку по­са­ду. Чо­му? За що? За які зас­лу­ги? Із розмо­ви ви­яс­ни­ло­ся, що він про­бу­вав був за­пи­са­ти­ся до донсь­ких ко­за­ків, але не прий­ня­ли. А ко­ли нас­та­ла вій­на з Япо­ні­єю, він пі­шов ту­ди охо­че ко­мон­ним і був прий­ня­тий до кін­них заго­нів ге­не­ра­ла Мі­щен­ка. Зда­єть­ся, це бу­ла єди­на час­ти­на мос­ковсь­кої ар­мії на по­лях Маньчжу­рії, що "не пос­ра­ми­ла зем­лі рус­кой". Бо­дай, мос­ковсь­кі ча­со­пи­си без­нас­тан­но писали про "от­ряд ге­не­ра­ла Мі­щен­ка" і ду­же хва­ли­ли йо­го. Ось у цьо­му за­го­ні й прос­ла­вив­ся Ки­фа. Справ­ді прос­ла­вив­ся. Це бу­ло ви­раз­но вид­ко на йо­го гру­дях і по то­му фак­ті, що мав по­са­ду по­міч­ни­ка "око­ло­доч­но­го над­зи­ра­те­ля".

Це бу­ли ча­си, ко­ли зна­йомс­тво з по­лі­ца­єм силь­но ком­про­мі­ту­ва­ло лю­ди­ну, ко­ли на поліцая ди­ви­ли­ся, як на во­ро­га на­ро­ду, як на аген­та не­на­вис­но­го ре­жи­му і на зло­дія. І то­му я не ви­я­вив ве­ли­кої охо­ти роз­мов­ля­ти з ним і до­пи­ту­ва­ти­ся, що він ро­бив по скін­чен­ні ушицької шко­ли, як по­пав на вій­ну і як там вис­лу­жив­ся. Це, ма­буть, по­ба­чив і сам Ки­фа і, поси­дів­ши зі мною якусь го­дин­ку, роз­про­щав­ся. Роз­мов­ля­ли ми по-мос­ковсь­ко­му, бо я не мав ще то­ді на­ці­о­наль­ної сві­до­мос­ти. Ду­маю, що він так са­мо. Чи по­тім він дій­шов до ті­єї свідо­мос­ті, не знаю. Ще ті­єї вес­ни Ки­фа пе­рей­шов на служ­бу до Прос­ку­ро­ва.

Як я піз­ні­ше до­ві­дав­ся, з ви­бу­хом пер­шої сві­то­вої вій­ни Ки­фа пі­шов із влас­ної охо­ти на вій­ну і там дос­лу­жив­ся до ран­ги ка­пі­та­на. А по вій­ні став ота­ма­ном Гри­гор­'є­вим. Виз­на­чав­ся осо­бис­тою хо­роб­ріс­тю. Так бо­дай го­во­рять усі, що йо­го ба­чи­ли під час бо­їв. Чи мав він здібнос­ті ота­ма­на, ке­рів­ни­ка, майс­тра стра­те­ги, — я не знаю. Про це мог­ли б щось ска­за­ти ті, що ба­чи­ли йо­го в цій ро­лі. Мож­на тіль­ки з пев­ніс­тю ска­за­ти, що це бу­ла нас­крізь во­яць­ка нату­ра, і що при щас­ли­ві­ших об­ста­ви­нах і за на­яв­нос­ти на­ці­о­наль­ної сві­до­мос­ти бу­ла б з нього ко­рис­на, або на­віть ви­дат­на пос­тать у на­шій іс­то­рії. Та, на жаль, та­ких спри­ят­ли­вих умов не бу­ло, і бра­вий Ки­фа Сер­вет­ник блим­нув у на­шій іс­то­рії, як блуд­ний вог­ник, і му­сить бу­ти за­ра­хо­ва­ний до чис­лен­ної пле­я­ди на­ці­о­наль­них шкід­ни­ків ти­пу Мах­на.