НИЗКА “КЛЯТИХ” ЗАПИТАНЬ

Низка “клятих” запитань споконвіку нас непокоїть, тому спроби відповісти на них гідні заохочення. Маю на увазі як глобальні, загальнонаціональні: за що така кара на Україну, чи не рокована вона на остаточну асиміляцію, — так і філософські: що є афект “страждання”, а що — “щастя”, для чого створена людина, яку мету закладено в її програму розвитку? Яка природа (структура) Бога? Важкі, вкрай складні ці запитання, і не тішу себе ілюзією, що саме мої відповіді — істинні, але висловити їх наважуся.

(філософський есей)

ЧАСТИНА І

“Мета життя людини на Землі — формування духу, пошуки того шляху, по котрому душа піде у житті вічному.” Петр Калиновский “Переход”

Щодо відповіді на запитання глобальне, то я вважаю — і цю думку поділяє, мабуть, більшість, — що причина нашого (українського народу) занепаду полягає у вродженій лагідності, інертності вдачі з одного боку, та у величезних природних багатствах, якими наділена наша українська земля — з іншого. На лихо, сусідні нації, навпаки, — обділені як отою лагідністю, так і природними багатствами. Це погляд узагальнений, а нижче я ще не раз всебічно розглядатиму це питання, особливо філософський його аспект: чому взагалі існує ЗЛО? Чому людина рокована на страждання? У відповідь на це запитання маю різні припущення, а найвірогіднішим я вважаю таке. Міркування про афект “страждання”, як про зло безперечне, ґрунтується на відчуттях суб’єктивних, — отже, цього замало. Якщо у пошуках відповіді звернутися до Езекіела — Ездри — старожидівських авторів Біблії чи до авторів нового Завіту, то натрапимо на масу суперечностей і неясностей. Не берусь тут визначати, яку саме мету мали ці автори, а от життєпис юдейського “Сина Божого” Ісуса прокоментую. Треба не забувати, при цьому, що “у інших народів є життєписи інших “Синів Бога”: Таммуза (Вавілон), Озиріса (Єгипет), Крішни, Заратустри, Будди, Магамета”(Л.Силенко,”Мага Віра”,17:25,27). Має, отже, певну мету і визначена авторським сценарієм для Ісуса “хресна” дорога, хоч від волі єдиного Бога (як би його кожний народ не називав) залежало лише одним помислом своїм покарати усіх ЗЛОчинних, а ще краще, в людині — своєму творінню — переставити в хромосомі якийсь там мізерний ген, і пішла б ГЕНерація самих “херувимів”. Цього Бог не зробив, тому логічно припустити, що існує об’єктивно доконечна потреба пропускати душі людей крізь, сказати б, багатошарову систему “шліфування” (сиріч страждань), щоб ці душі могли, врешті-решт, піднестися на якісно вищий духовний рівень. Маловажно при цьому, з допомогою яких обрядів спілкується з Богом та чи інша людина, важливо лише, якого ступеня досконалості набуде її душа в кінці земного шляху.До речі, не зайвим буде нагадати, що автори старого Завіту більшість його постулатів просто списали у древніших авторів, зокрема вавілонських: як подає Лев Силенко у “Мага Вірі” (стор. 1158) “Бог Мардук, як твердять археологи, передав “Святі Заповіді” володареві Вавілону Гаммурабі (1728—1686 до н.е.). Езекіел — Ездра із цих “Святих Заповідей” створили “Заповіді Мойсея” — моральні основи для жидів і християн”.

Повертаючись до теми “страждань”, хочу підкреслити, що через системи страждань, як відомо, проходять далеко не всі представники людства. Коли для одних такий шлях наготовано змалку (отже, наче запрограмовано, і мета його, вірогідно, — досягнення рівня високочеснотної особистості), іншим дається можливість вибору, і вони прямують, переважно, у напрямку “абивигода”. І не дивина, що більшість обирає останній шлях, бо це шлях найменшого опору, що веде до утіх, комфорту, затишку.

За словами Н.Околітенко (“Л.У.” за 28-04-94р., стаття “Доля України на фоні генетичного фонду”) діє закон біологічної доцільності, який “забезпечує корисну для виживання поведінку: пристосовництво, хитрість.., особистий інтерес”. Чи духовне зростання, удосконалення душ таких людей припиняється — питання дискусійне. Хочу звернути увагу ще на один висновок, який зробила далі п.Околітенко: “Довкілля нічим не підтверджує доцільність таких чеснот, як доброта, самовідданість.., а проте частина людей все одно живе так, ніби несе в собі пам’ять про Град Божий — світ досконаліший...” Цікавим є і її висновок: ”Ми – цивілізація дітей, яким на цій планеті належить дорости до певного духовного рівня, дозріти, аби продовжити шлях у світи кращі...” Нижче я ще подам свій аналіз, свої припущення стосовно душ обранців, а зараз деякі міркування про “рокованих”.

Щодо процесу формування рокованих особистостей змалку, то я припускаю, що їх цілеспрямовано розподілено у ворожі їм середовища, де під тиском представників інших соціотипів — обов’язково антагоністичних, могутніших, напр. старших за віком членів одної родини чи “вуличних” — вроджені “запрограмовані” властивості кандидата на високочеснотну особистість піддаються випробуванню на міцність, тобто відбувається т.зв. ломка характеру — проходження стадії “важке дитинство”.

Таким чином, у процесі вимушеного співжиття конфліктуючих соціотипів (особливо в умовах військової казарми, в’язничного бараку тощо) слабші, — вони ж — “роковані”, “білі ворони” — під дією численних ударів накопичують в собі великий потенціал негативної, по суті, енергії, яка може посприяти загартуванню особистості та допомогти подолати прийдешні “тернії”, або привести до діяльності, званої ЗЛОчинною. Варто відзначити, що, незважаючи на велике відсіювання, моральна стійкість особистостей, які вистояли — гідна подиву.

Досить вірогідне також припущення, що антагоністичні умови існування рокованих осіб штучно підтримуються представниками вищого (паралельного?) світу, які живляться продукованою ними негативною енергією. Далі можна припустити, що й усі поневолені нації є жертвами тих вищих енергоссавців: постійно палаюче обурення поневоленим станом — надійне невсихаюче джерело енергії. А до цього, зокрема в Україні, могло не дійти: невеличкого СПРИЯТЛИВОГО збігу обставин бракувало, аби здобути перемогу при Полтаві (Берестечку, Крутах тощо), і 350 років неволі не стали би жахливою реальністю...

Є ще категорія людей, які запрограмовані на виконання певної місії — і таких досить багато. Такі приречені (на виконання тої чи іншої спеціальної програми), припускаю, є приреченими водночас і на самотність, — аби дружина (чоловік) не відволікали від успішного здійснення програми. Як компенсація, цим людям забезпечено сякий-такий прожитковий мінімум та вони оберігаються від нещасливих випадків, які би перешкодили виконанню програми. А щодо людських страждань взагалі, то немає загальноприйнятого глибинного обгрунтування потреби пропускати людину крізь оту систему “шліфверстатів”, як я її називаю, хоч деякі аргументи “за” дає мій приклад. Коли розмірковую над питанням, чи мав Бог підстави (умовно кажучи) пропускати мене крізь “мідні труби” різних (і тривалих) страждань у концтаборах і поза ними, то мені, звісно, важко визнати доцільність усіх страждань. Опонує цьому визнанню моє друге “я” (те, що любить затишок, вимагає “справедливості” при розподілі Божих благ тощо). Але теоретично я допускаю, що з вищих міркувань ці страждання були потрібними. Для чого? А може, щоб я глибше збагнув та ОПИСАВ специфіку тої системи, котру на сучасну історичну добу запровадив комуністичний (від першого комунара Христоса) режим? Щоб я вніс і свою частку в справу дискредитації цієї ворожої нам світобудови? Отже, визнати можливість існування багатьох різнополюсних світів Бога (гіпотетичних ДОБРОчинних і ЗЛОчинних, які усталено називати “від Диявола?) як реальність? А чому б не припустити можливість існування багатьох систем цивілізацій?*

Цілком можливе й те, що ці антагоністичні системи цивілізацій створені Творцем цілеспрямовано, і що саме завдяки їхньому симбіозу функціонує система “шліфування” душ. Тобто, саме для нормального функціонування вона, ймовірно, доконче потребує тертя, конфлікту.

А щодо проблем України, то, вважаю, слід акцентувати не на тому,що їй випало на долю лих якнайбільше, а на тому, чому вони визначені у формі найогиднішій: споконвічне поневолення, геноцид, а звідси — страхітлива дегенерація та нігілізм як наслідок? Тільки в цьому слід убачати ЗЛО абсолютне, якому належить чинити затятий опір.

Інша річ, коли йдеться про зло приземлене, на побутовому рівні. Таке зло слід сприймати — до певної міри — як випробування, післане долею, як своєрідний комплекс “наждачних каменів” для облагородження душі. До сфери побутового (точніше, умовно обгрунтованого) зла, гадаю, слід долучити й інші лиха: стихійні, глобально воєнні, епіде­мічні. Усе це якось можна пояснити, зрозуміти, усе, —але не поневолення та геноцид нації з усіма їхніми наслідками.

І, врешті, запитання традиційне: чи буде кінець бодай найфатальнішій формі зла? Безперечно! Не маю сумніву, що ми (українці) проходимо завершальну стадію багатовікової серії “мідних труб”, але це не може означати кінець “інституції страждань” як одної з підвалин світобудови. Страждань не бракуватиме нашому народові і в май­бутньому, але не таких фатальних.

Тепер щодо проблем особистісних, родинних. Чимало чув я історій про випадки сімейних “розривів”, де при найбільшому бажанні не можна було знайти провини саме з боку чоловіка (коханого, мужа, батька). Певно ж, не бракує й історій протилежних, де призвідця сімейного лиха — ВІН. Тут, однак, я розповім про випадок безпідставної дискредитації саме чоловіка — нехай уже жінки дарують мені таку однобокість.

Взагалі кажучи, родинні “катаклізми” слід розглядати, як явище природне, а нетиповим вважати ті зв’язки (взагалі інтимні), де непорозумінь не виникло.

Припускаю, що принаймні у більшості випадків “розриви” виникають внаслідок слабкості жіночої вдачі в широкому розумінні: жінки — істоти слабші не тільки фізично, а й духовно, піддатливіші на різні спокуси, і саме вони, переважно, обирають шлях комфорту. Аби вигода, як я казав вище. Чи треба уточнювати, що йдеться не про всіх, а тільки про певний соціальний тип? З іншого боку, безумовне фіаско чекає тих батьків, котрі просто не вміють готувати до життя своїх нащадків, передовсім дочок. Про вражаючий наслідок ідеального, здавалось би, методу виховання дітей (якраз дочок), я дізнався випадково.

Один дуже порядний чоловік описав мені в листі, які ідилічні, гармонійні взаємини він мав з дочками в молоденькому їхньому віці, розповів, на які самопожертви йшов, щоб підтримувати цю ідилію. До повноліття жодна хмаринка не сміла затьмарити їх світ. Не вдаючись до деталізації, можна ствердити, що такий метод, як це не дивно, не є благотворним. Дуже піддатлива на сторонні впливи дитина не може належно цінувати безмірну любов до неї, любов “на дурняк”, так би мовити, особливо ж, коли така любов знецінюється нездоровим (ворожим) тлумаченням когось іншого з близьких. Тож закінчилася та ідилія у вельмипорядного чоловіка, звичайно, розлученням. Збудований на піску безмірної любові, палац гармонії розсипався. Розрив, зрежисований дружиною, спричинив і ланцюгову реакцію: від дітей дочекався той батько відвертої зневаги, чорної невдячності, які просто вибухли перед ним, щойно стався розрив з дружиною. Узагальнюючи, можу припустити, що саме та дружина довго, ретельно і цілеспрямовано руйнувала грунт під авторитетом батька-ідеаліста, інакше ніяк не пояснити таку дитячу невдячність.

Чи виняткова ця історія? Ні — типова, бо ідилія з дітьми — не дивина впродовж “казкового” періоду їхнього розвитку — до повноліття. Вилеліяні у тепличних умовах безмірної батьківської любові, діточки перетворилися, з повноліттям, у хитрих бестій, які добре засвоїли кон’юнктурну ціну любові продажної. З чого б це?

А чи не тому це сталося, що той батько намагався тільки ізолювати їх — дітей — від контакту з “вулицею” (ЗЛОМ), тоді як треба було ЗАГАРТОВУВАТИ, привчати до способів уникнення спокус: РОЗВІНЧУВАТИ ОРЕОЛ ПРИНАДНОСТІ ЇХ. Отже, не приховувати суспільного зла, зустріч з яким неминуча, тільки-но діти вислизнуть з-під набридлої опіки, а “прокручувати” заздалегідь можливі його прояви. Таким чином виробляти ІМУНІТЕТ.

ЧАСТИНА ІІ

Перейду тепер до аналізу біблійних сюжетів. Відразу визнаю, що бодай окремі сюжети мають добре продумані причиново-наслідкові рішення.

Історія з деревами “знання” і “життя”, використана у “Біблії” юдейськими авторами, була створена, як і більшість інших сюжетів, талановитими провидцями древніших часів (Сумерії, Аратти - 3000р. до Хр.).

ПРИПУСКАЮ: Уже сам цей сюжетний хід про мусовість вибору між “знанням” і “життям” наводить на думку, що т. зв. “гріхопадіння” вигадане свідомо для того, аби виправдати наступну сюжетну акцію – вигнання з тепличних умов “раю”. Але висновок, що таку акцію слід вважати трагедією для людства (“гріхом”), ніяк не вмотивований.

Вкусивши від дерева “знання” і приречені за це на боротьбу з труднощами, люди у цій борні вигострили свій розум, умножили тисячекратно їхні можливості як дослідників, винахідників, одним словом – творців. Жах проймає від самої думки, якими вічноживими ідіотиками залишилися б люди, якби вкусили тільки від дерева “життя”. У кращому разі – такими собі “щасливими”, БЕЗДУМНИМИ вегетаріанцями.

З тою ж метою була запрограмована безплідність “праведного” подружжя Авеля, хоча до часу вбивства праведними були обидва подружжя, однак рід Каїна ЗАЗДАЛЕГІДЬ, з волі авторів сценарію, був забезпечений нащадками, внаслідок чого УСЕ людство стає примусово нащадками вбивці. Це, звісно, виправдовує приречення авторами (сиріч Богом) усіх людей на тяжкі випробування (“кари”). Але зробили це автори не тому, що вважали провину Каїна такою непомірною, щоб за неї карати нащадків вічно, а виключно для додаткового виправдання примусового існування тих нащадків у далеко не тепличних умовах.

Волаєш про тяжке життя? А з якого ти роду? З роду вбивці, тож терпи і не ремствуй. З іншого боку, якби автори “дозволили” розплодитися обидвом родам, то як можна було б виправдати існування нащадків тих родів у однаково несприятливих умовах?

Не менш цікавим є й питання про те, як я згадував вище, що не всі люди приречені на однаково тяжкі умови існування, далеко не всім після народження даються рівні шанси. Частині людей — еліті — дано в розкошах (добробуті, загальній повазі, любові) прожити своє життя, іншим — точно за вироком: “в поті чола...” З іншого боку, є категорія людей, яким судилося виконувати репресивні функції — катів, наглядачів, “карателів”,—тому не можна сказати, що всі запрограмовані “жити в Бозі”. У всякому разі, як цього не домагайся — одні будуть кагановичами, ленінцями, бандитами, інші — жертвами. Грабіжниками або грабованими — за висловом Джека Лондона. Але що найбільше вражає, так це той факт, що причетність до елітарного стану аж ніяк не визначається ступенем порядності.

Узагальнюючи, можна сказати, що за останні 85 років “обранцями”(елітою) стали не тільки відверті атеїсти, а й представники найзлочинніших угруповань типу КПУ, КГБ тощо. І якщо серед тої “еліти” трапляються і порядні люди (принаймні обдаровані тим чи іншим талантом, що передається спадково), то їх мізерна меншість.

Напрошується припущення, що загальноприйняте серед людей трактування “добра”, “зла”, “справедливості” — не слід канонізувати. Треба визнати як факт: кількість матеріальних благ людям визначається долею аж ніяк не з міркувань адекватності їхній добропорядності. З’ясувати істинне підґрунтя такого стану — завдання не з легких. У першій частині я вже висловлювався щодо мотивів такої програми: душі людей для їхнього вдосконалення потребують, щоб їх пропускали крізь систему “наждачних каменів”. З тою ж метою програмується Богом, можливо, і несумісність характерів між членами одної родини, тобто несумісність соціотипів тощо, — для вироблення характеру осіб, рокованих на конфлікти, отже, на “шліфування” душі.

Щодо соціоніки, то з її здобутків варто згадати про властивості одного з типів. Принаймні одному з існуючих 16 типів від природи нестерпне поклоніння будь-кому, тобто цей тип має таку ВРОДЖЕНУ вдачу. Тож чи слід звинувачувати представника такої вдачі за його відмову старанно виконувати підневільні ритуали, хоч і перед самим Богом? Я, звісно, натякаю тут на Каїна, як його висвітлюють І.Франко і Дж. Байрон в аналогічних творах. Логічно припустити, до речі, що автори творчо використали біблійну історію, щоб підкріпити власне упередження проти поклоніння будь-кому. А взагалі, я не маю на меті докладніше розглядати залежність між соціотипами людей і поділом їх на “праведних” і “неправедних”, хоча залежність тут виразна.

Перш, ніж продовжити свій аналіз “Біблії”, подам великі фрагменти праці Ф.Ніцше “Антихрист ” – як зразок досконалого аналізу юдейського святого письма.

“ Народ, який ще вірить в самого себе, має також і свого власного Бога. В ньому він шанує умови, завдяки яким він піднявся, ─ свої чесноти. Його самозадоволення, його почуття влади відображається для нього в істоті, якій можна за це дякувати. Хто багатий – хоче давати; гордий народ потребує божества для вираження йому своєї вдячності, - щоб жертвувати. ─ Таке божество повинне мати силу приносити користь або шкоду, бути другом або ворогом; йому дивуються як в добрі, так і в злі. Протиприродна кастрація божества в божество тільки добра була б тут зовсім не бажана. В злому божестві також мають потребу, як і в доброму: бо ж і власне існування не є лише даром поблажливості та дружньої прихильності до людини... Який сенс в божестві, яке не знає ні гніву, ні помсти, ні заздрощів, ні насмішки, ні хитрощів, ні насильства? Якому, може, ніколи не були знайомі запал (завзяття)перемоги і знищення, що приводять до захоплення? Таке божество було б і незрозумілим: до чого воно? ─ Але коли народ гине, коли він відчуває, що остаточно зникає його віра в майбутнє і надія на свободу, коли покора видається йому доконечною потребою, а рабські чесноти – запорукою виживання, то і його божество повинне також змінитися. Воно робиться тепер полохливим, скромним, радить „душевний мир”, утримання від ненависті, обережність, „любов до друга і ворога”. Воно постійно моралізує, воно вповзає в кожну приватну чесноту, стає божеством для окремої людини, стає приватною особою, космополітом... Колись божество представляло народ, міць народу, все агресивне і спрагле влади в душі народу – тепер воно лиш благе божество... Справді, для богів нема іншої альтернативи: або вони є волею до влади, і тоді вони є національними божествами, ─ або ж пропагують безсилля і покору, стаючи з необхідності добрими...

Як можна в теперішній час так піддаватись простакуватим християнським теологам і разом з ними казати, що розвиток поняття «Бог» від народного Бога, «Бога Ізраїлю», до християнського Бога, до вмістилища всілякого добра – ніби це був поступ? ...

Але Бог„великого числа”, демократ серед богів, незважаючи на це, не зробився гордим богом язичників; він залишився іудеєм, він залишився богом закутку, богом всіх темних місць, всіх нечистих халуп цілого світу!.. Царство його світу завжди було царством пекла, госпіталем, царством підпілля, царством гетто...

Християнське поняття про божество (Бог як Бог хворих, Бог як павук, Бог як дух) є одним із найзбоченіших понять про божество,які тільки існували на Землі; можливо, воно є навіть виміром тієї глибини, до якої може опуститись тип божества в його низхідному розвитку. Бог, що ввійшов у суперечність з життям, замість того, щоб бути його просвітленням і вічним його утвердженням! Бог, що оголошує війну життю, природі, волі до життя! Бог як формула усякого наклепу на “поцейбічне”, для усякої брехні про “потойбічне”! ...

Найбільше нехристиянськими є церковні грубі поняття про Бога, як про особистість, про грядуще “царство Боже”, про потойбічне “царство небесне”, про “сина Божого”... „Царство Небесне” – це стан людського серця, а не те, що настане «на землі» або „після смерті”. ... „Царство Боже” не є чимось, що можна очікувати; воно не приходить через „тисячу років” – це є досвід серця; воно скрізь, воно ніде...

Наш час є часом знання... Те, що колись було тільки хворобливим, тепер зробилось непристойним – непристойно тепер бути християнином. Ось отут і починається моя відраза. – Я обдивляюся навколо: не залишилося більше жодного слова з того, що колись називалось „істиною”, нам просто вже нестерпне одне тільки вимовляння жерцем слова „істина”. Навіть при найскромнішій претензії на чесність, треба тепер визнати, що теолог, жрець, папа, з кожним твердженням, яке він висловлює, не тільки помиляється, але бреше, бо тепер він вже не вільний брехати по „невинності”, по „незнанню”. Жрець знає так само добре, як і всякий, що немає ніякого біблійного „Бога”, ніякого „грішника”, ніякого „Спасителя”, – що “вільна воля,”„моральний світолад” є брехнею: розважність, глибоке самовизначення духу нікому більше не дозволяє не знати цього... Всі поняття церкви розпізнані на тому, що прикривають собою найзліснішу фабрикацію фальшивок, яка тільки можлива, з метою знецінити природу, природні цінності; сам жрець визнаний таким, яким він є, тобто найнебезпечнішим типом паразита, справжнім отруйним павуком, який оплітає життя...

В християнстві, як у мистецтві свято брехати, все іудейство, вся найстрогіша багатовікова іудейська виучка і техніка доходять до крайніх меж майстерності...

Не кожний може зробитися християнином: в християнство не „навертаються”, ─ для цього треба зробитися хворим... Ми, інші, які мають мужність до здоров’я і також до зневаги, як ми можемо не зневажати релігію, яка вчила нехтувати тілом! яка не хоче звільнитися від забобону про душу! яка з недостатнього харчування робить „заслугу”! яка бореться зі здоров’ям, як з ворогом, дияволом, спокусою! яка переконала себе, що можна волочити „досконалу душу” в тілі, схожому на труп, і при цьому мала потребу створити собі нове поняття про „досконалість”, - щось бліде, хворобливе, ідіотськи-мрійливе, так звану святість; святість – просто ряд симптомів збіднілого, нервуючого, невиліковного, зіпсованого тіла!..

... Ми повинні були б визнати цілком абсурдним такого Бога, який лікує нас від нежиті чи подає нам карету перед самим початком зливи, і, якщо б він навіть існував, його треба було б скасувати. Бог як слуга, як листоноша, як календар, ─ по суті, це тільки слово для позначення всякого роду найбезглуздіших випадковостей. ...

Я ненавиджу християнство як велике прокляття, як найтяжчу й найгіршу погубу, як інстинкт нелюдської помсти, що не цурається й найбільш отруйних, підступних і ницих засобів, ─ я ненавиджу його як незнищенне ганебне тавро на всьому людстві!..

Біблія взагалі стоїть поза порівнянням. Щоб не загубитися тут остаточно, перш за все треба пам’ятати, що ти серед жидів. Гра в “святе”, що досягла тут такої геніальності, якої не досягала вона ніде в іншому місці, ─ ні в книгах, ні серед людей, шахраювання в словах і жестах, як мистецтво, ─ це не є випадковістю якоїсь поодинокої обдарованості, якоїсь виключної натури. Це приналежність раси. В християнстві, як у мистецтві свято брехати, все іудейство, вся найстрогіша багатовікова іудейська виучка і техніка доходять до крайніх меж майстерності. ...»

Як бачите, Ф.Ніцше зосереджує свою увагу на практиці безоглядної брехні, якою церковні інституції немилосердно спотворили первісні богознавчі тексти, психологічний тип “Спасителя”(Христоса – представника юдейського народу).

А я хочу прокоментувати тепер одне вагоме зауваження п. Ірини Бетко у статті “Рецепція Біблії в українській поезії...” (ж. “СіЧ”, № 9, 1993 р.). Аналізуючи твір Івана Франка “Смерть Каїна”, вона зазначила серед іншого: “...духовної доскона­лості можна досягти лише індивідуальним шляхом болісного покутування як власної, так і колективної провини”.

Колективна провина — що воно таке, що це за химера? Якщо біблійна (порушення табу — вкусили від дерева “знання”, усі люди нащадки роду вбивці), то вище я досить аргументовано довів сумнівність, чи бодай умовність, такого тлумачення мотивів закладеної Богом (?) програми духовного вдосконалення людей. Не можу погодитися, в цьому ряду, що до “загальної” провини може бути причетний, зокрема, й український народ. Бо якщо не бракує прикладів гріховності окремих індивідів, то про колективну провину саме нашого народу не може бути й мови.

Чи мав Бог альтернативу для закарбування на віки віків у пам’яті “малописьменної” первісної громади різниці між такими вчинками? Так, мав. Точніше, Він міг узагалі позбавити людину потягу до вбивства. Як я вже казав у 1 ч., Богові досить було у своїй же конструкції людини, в хромосомі, розташувати інакше один якийсь мізерний ген, і кровожерних інстинктів у людини — як не бувало!

А ось ще одне спірне питання: навіщо Всеблагому і Всемогутньому така потреба в офірах, у свідченнях любові до нього його ж створінь? Це ще одна велика таїна*.

Проведу одну паралель. Подекуди у наукових лабо­раторіях світу дослідникам щастить синтезувати нові організми. Можливо, ще тільки на рівні бактерій (останніх даних не маю), але якщо не зараз, то в недалекому майбутньому ті хлопці-лаборанти таки виведуть і нових ссавців, хребетних, яких не знав світ, не творив Господь... Ані на мить не сумніваюся, що це може статися (як узагалі все на світі) тільки з волі Бога.

Який з того висновок? Не можу собі уявити, що бодай один з тих хлопців — творців живого — раптом запалиться ідеєю за всяку ціну домагатися від свого творіння виявлення ритуальних актів любові до себе, поклоніння. А якщо такий знайдеться, то хіба що уявить себе “Наполеоном”, але тоді його простір буде обмежений периметром найближчої божевільні.

Тим часом, зміст юдейської “Божої книги” (авторства Езекіеля та Ездри) аж пересичений наголошенням на доконечній потребі любові до Бога, потребі постійних офір. Звичайно, я не знаю відповіді й на цю таїну, але з ВОЛІ БОГА маю ще одну БОЖЕвільну гіпотезу.

ЧАСТИНА ІІІ

Чому надається таке велике значення (в юдейській Біблії) передсмертному каяттю людини, її примиренню з Богом? За таке каяття навіть обіцяється помилування за гріхи УСЬОГО життя, проведеного у грабіжництві та інших тяжких злочинах (згадайте прощення Ісусом усіх гріхів розіп’ятому поруч розбійнику).

ПРИПУСКАЮ: А чи не тому така щедрість, що за порогом смерті на душу чекають конкуруючі представники двох (принаймні двох) вірувань: скажімо, від “Бога” (Єгови?) і “архангела” Сатани? До речі, традиція домальовувати ріжки та хвіст представникам останньої, не робить честі апологетам першої. Якщо цивілізація від “Сатани” чимось погана, то, певно ж, не через наявність антенок на головах.

Доречно тут звернути увагу на добре роздуте за два тисячоліття негативістське трактування злочинної (“сатанинської”) суті колишнього старшого ангела. Тим часом

на сумлінні пересичених “любов’ю” до ближніх христосівців (єзуітів - “ісусівців”) немало злочинів жахливіших. Однак хрестолюбні демагоги витворили собі надійний громозвід, переадресовуючи усе на “Сатану” - умовного винуватця усіх лих.

На підставі цього можна припустити, що для утвердження нового культу досить почати збиратися великій громаді та випромінювати у космос енергію віри, як нові іншопланетні чи іншовимірні споживачі енергії (у ранзі синів Божих чи архангелів) знайдуться.

Може, надто зухвало? Надто фантастично?

Вибачайте, добрі люди, але я вкусив від дерева “знання” і маю невситиму жагу

розглянути будь-яку модель. Вважаю: чим більше гіпотез, тим більший шанс докопатися колись до істини.

Коли на то буде воля Бога.

До речі, непряме підтвердження гіпотези про зустріч конкурентами душі померлого за “порогом” я знайшов у інтерв’ю генерального директора центру дослідження аномальних контактних ситуацій пана Прийми (газ. “К.і Ж.”, № 33, 1990 р.). Бесіду вів Ю.Алексєєв. Ось деякі фрагменти з нього: “Душа померлого прямує у т. зв. трубу і летить нею... Біля виходу її зустрічають... Але буває, що душу відвертає від труби, і вона потрапляє у т. зв. чорний космос, який лежить(?) навпроти... Що там і як ... поки що не з’ясовано.

... Відвертання від труби буває і внаслідок феномена, відомого у християнському вченні як спокуса. Поряд з отвором труби з’являється невеличке віконце, в якому ви бачите свою мрію реально існуючою і якийсь голос закликає вас туди...”

Скажете, який-будь молодик під “кайфом” ще й не таке наплете, тобто сприймете це як необгрунтоване або бездоказове твердження (свідчення)? Безперечно, бездоказове, але виглядає в загальному вірогідним, так само як і опис у тому ж інтерв’ю умовного пекла:

“Від класичного, відомого з літератури, воно відрізняється досить різко. Там ніхто не вириває нігтів, немає ні киплячих казанів, ні гарячих сковорідок, ніяких фізичних тортур узагалі.

Це величезний простір, заповнений мрякою, де “висять” душі грішників, зовсім позбавлені пам’яті, будь-яких взаємних контактів. Кожна знає лише одне: хто вона і за які гріхи потрапила сюди. (Явна суперечність: вище зазначалося, що душі зовсім позбавлені пам’яті. Прим. моя — Б.К.). І єдине почуття — засліплюючий гомеричний жах — навічно”.

Як не кажіть, а дещо з цього опису можна визнати теоретично можливим. Хоча закид напрошується досить суттєвий: який сенс у цій духовній тортурі? Чи стане душа ангельською, а якщо так, то коли? Адже покараним за непростимі гріхи, за матеріалами того ж інтерв’ю, — тобто, за вбивство, самогубство та усвідомлений садизм, зокрема інтелектуальний — муки призначаються вічні, отже, тортура не має облагороджуючої мети. Крім цього, який сенс у практикуванні такої надлюдської тортури, коли про це жахіття широкий загал фактично не відає, а головне, — ніхто з архігрішних монстрів світового і нижче масштабу на такі байки не зважає?

Ще один постулат з того інтерв’ю викликає непо­розуміння. Відповідаючи на запитання,чому контактерам з потойбіччям було показане саме тільки пекло (і то краєм ока), п. Прийма робить припущення: “Найімовірніше, людину намагаються попередити, що її чекає, коли вона не поводитиме себе гідно на Землі”.

Це як саме гідно? Старанно відрізати голови засудженим, якщо тобі судилося працювати на державній посаді ката, чи вправно робити це з тваринами, якщо ти різник чи гицель? Або сумлінно виконувати “Правіла внутрєннєго распорядка”, якщо ти політв’язень? Поняття про гідну (чи негідну) поведінку, як бачите, далеке від універсального.

Зовсім інші свідчення з досвіду перебування за “порогом” подає Петр Калиновский у книжці “Переход”. Подаю цитати у вільному перекладі з московської (стор.56):

“Ніхто з тих, що пройшли через “момент” умирання, про біль не згадують. Болю не було. Жодних фізичних страждань”. І далі, наприкінці тої ж сторінки: “ Майже всі розповідали про відчуття миру і спокою. Вони там були оточені любов’ю і почувалися в безпеці. Чи можна сподіватися, що це стосується нас усіх і нікому ніщо “там” не загрожуватиме? Наука на це ще відповісти не може; здобуті відомості, до того ж, стосуються лише перших хвилин і дуже рідко перших годин після пере­ходу... Більшість описів цих перших хвилин справді є світлими, але не всі...”

З тих “не всіх” треба вилучити як вигадані, безумовно, ті, де йдеться про зустрічі на тому світі з “кублами змій та інших гадів”, ті ж “казани”, дофантазовані з виховною метою не в міру запопадливими релігійними догматиками. Зважаючи, що описів про співчутливий прийом у потойбіччі переважна більшість, я схильний вважати саме таку гіпотезу вірогіднішою.

Таким чином, я відкидаю всякі припущення про існування тортур у потойбіччі у будь-якій формі, хоча й залишаюся апологетом ідеї існування як “пекла”, так і “раю”, але ... тут , на Землі, у нашому світі *.

Примітивне тлумачення способів покарання за не­праведне життя і нагороду за праведне призначалося для людської спільноти часів не пізніше середньовіччя, коли работоргівля трактувалася ще як цілком порядний бізнес. Але як мали свій історичний час закони щодо рабів, так і чинність заповідей про покари і заохочення, пов’язані з рабами, не слід догматично поширювати на сучасну невідпо­відну для них епоху. Не гоже у наші постіндустріальні часи продовжувати “побожно” бубоніти: “не пожелай раба ближнього твого”. Чекати на нове втілення юдейського сина Бога Ісуса (а, може, Таммуза (Вавілон), Озиріса (Єгипет), Крішни, Заратустри, Будди, Магамета?) і на “спасіння” ними людства – ідея чисто фантастична. Чому б, натомість, не пропагувати дуже актуальної тепер нової заповіді: “Не пий алкогольних напоїв, ОСОБЛИВО у святкові дні”.

...А тепер про пекло і рай, — міркування підсумкове.

ПРИПУСКАЮ: Незрівнянно привабливішою видається теорія РЕІНКАРНАЦЇЇ — перевтілення людських душ: за спосіб життя, проведений відповідно своєму покликанню, душа померлого спрямовується для нового втілення у родини правлячої еліти, а душі грішників різних категорій потрапляють до нижчого суспільного стану чи до люмпенізованих елементів. Щоправда, якщо останнє припущення вірне, то як визначити своє ставлення до жебраків? Може, подаючи напитися жебраку, ми підтримуємо цим фізичні сили колишнього кровопивці? Хтозна...

Чи можна тепер спочити на лаврах, вважаючи, що “СЕЗАМ”, врешті, відкрився і все стало на свої місця: ось тут місце для “білих”, а тут — для “чорних”?

Наївна простота, як казав один мій приятель. Ускладнення тільки починаються. Образно кажучи, уже нав’язла в зубах та істина, що т. зв. правляча каста складається переважно з відвертих злочинців різних категорій, — від хабарників до функціонерів репресивних органів.

З іншого боку, серед люмпенізованого елементу можна зустріти осіб “крові” благородної, які від народження були обдаровані тим чи іншим хистом, але чомусь приречені на тяжкі страждання і через слабкість характеру (з волі Бога?) не можуть видряпатися з ями, в яку їх затягло. І кількість таких пропащих талантів вражаюча.

А що вже казати про НЕдеградованих представників творчої інтелігенції України, які винищувалися покоління за поколінням уподовж віків, — як це виправдати? Мені особисто (ЩЕ?) не дається збагнути цю, чи не найбільшу, таїну Божої світобудови, але, дуже привабливою виглядає ідея про те, що особливо порядні люди з волі Бога зазнають тяжких страждань (для облагородження їхніх душ), а тоді вилучаються з життя. Французький мислитель Тейяр де Шарден таку місію приписує Христосові, який: “своєю опікою вилучає їх з нинішнього хаосу.., щоб утворити нову Землю”.* Як на мою думку , то приписування такої благородної місії прихильнику рабовласництва і “непротивлення злому” ніяк не вмотивоване.

Тож, чи не є такими вилученими незбагненною волею Бога (а не юдейського деміурга Ісуса, як каже Т. де Шарден) й усі представники творчої інтелігенції України, винищувані вподовж віків, — чи не приготовані вони стати наріжним каменем, “щоб утворити нову...” Україну? У всякому разі ми повинні (маємо право) намагатися всебічно обміркувати будь-яке припущення. Адже там, де починається табу — закінчується пошук. А пошук — найефективніший шлях до істини.

“Чом, річенько, плесо ЕПІЛОГ “За кого ж ти розіп’явся,

твоє так рум’яне? Христе, сине Божий?”

Ага, розумію! Випливаєш Т.Шевченко, “Кавказ”.

із рани ...”. Б. Лепкий

На початку квітня 1995 р. трапилося мені на мить, перемикаючи канали, нарватися на зображення неоімператора “всєя Расєї” Єльцина, і я мало не ахнув від подиву: з екрана дивилося благодушне, добре випещене обличчя такого собі різника з м’ясокомбінату на пенсії або й патріарха, незважаючи на відсутність бороди. І це той самий типовий кримінальний УРКА та алкаш, яким він виглядав донедавна?! Метаморфоза вражаюча. І з чого б це? Чи став він краще харчуватися, перебуваючи на відпочинку на курортах окупованих територій? Чи менше пиячити? Не знаю щодо другого, але перше припущення просто безглузде. То в чому причина такої разючої переміни? Не знаходжу іншого пояснення, ніж вдавшись до паралелі: чим ширша ріка крові чеченського народу, тим рожевішим (здоровішим?) стає рум’янок на обличчі незворушного дик­татора.

Як тут розібратися, які вивести з цього закономірності?

Найперша реакція пересічного, богобоязливого, громадянина відома: як на це дивиться Бог? Але також відомо — Бог безпосередньо сам відповідей не дає. Інтерпретаторів Божої волі, звісно, не бракує, то й я додам свою версію. Не дорікайте лишень тим, що окремі з моїх версій суперечать одна одній. Я уже десь казав, що це справі не шкодить. Комусь допитливішому, сподіваюся, буде дозволено належно обґрунтувати одну, істинну.

Буду гранично щирим: свого часу у концтаборах чеченці мали досить недобру славу відвертих зарізяк, і, отже, може, це їм така кара Божа? А як же тоді бути з таджико-афганським народом по обидва боки штучного кордону, встановленого і збройно утримуваного Москвою (у власне Таджикистані та Афганістані)? Чим вони завинили? Чим завинили молда­вани, грузини, осетини та майбутні жертви московської експансії?

Про наші власні жертви у минулому вподовж віків — уже й не згадую. Чи має Московія мандат (від Бога) на здійснення каральних операцій? Чи їхні постійні “побєди” над малочисельними народами можна вважати ознакою отримання такого мандату? Аналіз історії Московщини наводить на думку, що такий “мандат” вони привласнили собі самі і успішно здійснюють його упродовж віків.

Ось і назріло запитання, поставлене в епіграфі: “За кого ж ти розіп’явся, Христе, сине Божий?” Біблійна відповідь однозначна: “щоб урятувати люд свій весь”*.

Ну, і як, врятував? На жаль, істина дорожча. Після жертви Ісуса людство не покращало ні на йоту. Може, треба зважити на біблійну альтернативу: якби Христос не розіп’явся, то людство було б поголовно знищене? Так, аргумент вагомий. А що скажете про інший: є МАСА людей у світі, є цілі народи, життя яких є суцільною трагедією, і для яких альтернатива цілковитого знищення людства є привабливішою? Хочу підкреслити: чимало народів у світі (і серед них — український!), які від такого порятунку нічого, крім вічного рабства, не здобули. А кому став вигідним цей порятунок? На жаль, висновок страхітливий: злочинцям усіх мастей та агресивним типам націй — щонайбільше. Зокрема — московському бандитському народові.

З іншого боку, насмілюся поставити ще одне каверзне запитання: хто і з якою метою так старанно впроваджує у життя одну-єдину версію сенсу жертви юдейського сина Божого? Хто і для чого так пристрасно проповідує НАЙСМИРЕННІШОМУ народові у світі (українському) “божий” шлях покори і мирного співжиття із зайдами? Чи це не паразити усіх країн, яких єднає спільна мета — паразитувати вічно на багатющих землях України? Чи це не справа рук також певної політичної еліти — владоможців, — які в різні історичні часи мали різні назви, а як на даний час, то їх можна б назвати й “КГБонзами”? Чи не докладають до цього рук і християнські бонзи, які позаймали зручні (ПРИБУТКОВІ) різноконфесійні ніші, настригаючи найбільший врожай “купонів”, і не тільки не продукують жодних цінностей, а й забивають людям мозок байками про потребу ще більшої покори?

Певна річ, мотиви для проповідування серед нас ідей всепрощення та братолюбія різні бонзи мають інакші, але результат — одурманення громади — незмінний. А найприхованішу міну (у Біблію) заклав, вважаю, “богообраний” народ — Ізраїлю. Звичайно, не я перший роблю такий закид жидам. Кому, як не їм, ідеологія непротивлення злу, насильству є найвигіднішою? То чи не з цією метою й заклали це у свою “Божу книгу” їхні пращури ? Мовляв, — “Христос терпів і ВАМ велів”. Самі ж, як відомо, дотримуються завіту “око за око...”

І хоча серед представників націй бандитського типу трапляються окремі виродки, які насправді дуже переймаються христівською ідеологією покори, то цим вони лиш облагороджують загальний імідж народу-гнобителя, аж ніяк не змінюючи його бандитського єства. Вчення не спрацьовує.

Скажу конкретніше. Спробуйте призвичаїти до покори москвинів. Спробуйте домогтися відмови їх від експансії та насильства, ще й на віки віків. Що, марно й заходитися? Ото ж бо.

В І Д С Т У П перший. Мені вже закидали, що у цій “Низці...” відповідей майже нема, самі запитання... А ви чого сподівалися? Якогось там “одкровення”, та ще й “свише”? А чи дають відповіді (звичайно, переконливі) на такі болючі запитання самі “патентовані” одкровення? Тому моя мета скромніша: я закликаю лише до широкого і вільного обговорення всіма засобами інформації всяких версій. Як я щойно зазначив, замовчування цієї тематики вигідне тільки певній олігархії — різним “бонзам”...

І ще одне: чи пропагую я серед українців вироблення в собі нового архетипу мислення — народу-войовника? Так. Чи закликаю я до “свєржєнія существующєго...”, як записано у нашому колоніальному кодексі? На жаль, це просто безперспективно, панове колоніальні судді, закликати до зброї громаду СТАРАННО ПОРІЗНЕНУ і, що найгірше, зовсім беззбройну. А пропагую я лише гасло прищеплення нашому вічно поневоленому, архілагідному народові духу боротьби взагалі. Тільки “суєслови, ліцємери” (ті ж “бонзи”) можуть мені закинути, що я пропагую виховання в нас духу насильства во ім’я самого насильства. Хоча, як знаємо, окремі варвари живуть насильством споконвіку, і живуть “пріпєваючі”. Закликаючи українців навіть до умовної агресивності, ми зможемо домогтися хіба що достатнього рівня самооборони.

...Назвавши цей розділ “епілогом”, я свідомо вирішив цим покласти край своїм розумуванням. Хай ще хтось візьметься досліджувати такі проблеми та з науковим підходом спробує дати відповідей більше. Спірним питанням — розголос!

А ще не можна нам дати замовчати облудною ба­лаканиною найголовнішу нашу проблему — про необхідність здобуття справжньої і повної національної незалежності, і, акцентуючи на злочинній суті москвинської нації, не забувати й про країни “сімки” — поблажливі до Москви та ворожі до України. У цьому зв’язку хочу звернутися із застереженням до найбільшого монополіста, союзника Москви, — США: Схаменіться! Допомагаючи Москві знімати з України останню ядерну сорочку, ви ризикуєте одержати “добру” плату, коли вона (Москва) вирішить почати черговий “паследній і решітєльний бой”, прорубаючи, наприклад, собі коридор до “братнього іракського (нафтового) народу, та ненароком зустріне вас на тій дорозі.

Десь так у році ... “X”.

В І Д С Т У П другий, завершальний.

Що таке колонізація у найнебезпечнішому вигляді? Це не марш-прорив бронетанкових дивізій (московських, німецьких) на територію нашої, скажімо, держави. Така колонізація у всіх одностайно викличе обурення і раніше чи пізніше їй буде покладений край. Нас колонізовано інакше і — мертвою хваткою.

Ось як це починалося.

Рік Божий, умовний, — 1733. Прибивається до села Іванівки з Московщини молоденьке подружжя Оглоблінів: Павєл і Тамара. Знають московську грамоту і хочуть інших навчити.

— Ви знаєте, кумо, вони такі милі, так любляться! Навіть у мене на очах. По-нашому, вони, правда, не розуміють, тому МИ мусимо говорити по-їхньому, а вони зато будуть нас вчити своєї грамоти. Але зараз вони ще нічого не мають, тому ми збираємо з миру по нитці... Чи не дасте...

Рік Божий, умовний, — 1933. Село Іванівка. Інформації про українців — нема. Нащадки подружжя Оглоблінів — “здравствуют”.

Рік Божий, умовний, 1993. Село Іванівка. Є “рускоязичноє насєлєніє”.

— Подружжя ОглоблінИХ ? А тут почті всі — Оглобліни. ЖивеМ харашо. Ласкаво просіМ до нас НА Украіну.

Квітень 1995 р., м. Львів.