Сергій Піддубний
Багато авторів, беручись за цю тему, зауважують, що час битви, її місце і чи взагалі така була достеменно не встановлено. Не дивно, що і називають її напівлегендарною... Припускається, що трапилася вона 1362 року на річці Сині Води.
Громадська організація «Музей від Трипілля до сьогодення» з нагоди можливого ювілею 660-річчя битви планувала провести у 2022 році науково-практичну конференцію. Автор мав намір навести правдиві час і місце битви і навіть підтвердити свою версію матеріальними доказами. Але не вдалося – Росія розв’язала проти України війну і наші плани були зруйновані. Тому бачення автора представимо в даній публікації.
Що нам відомо про зазначену битву на цей момент? Литовсько-руські сили, очолювані великим князем литовським і руським Ольгердом, звільняючи Поділля від татар, зустрілися в бою з великими військами під командуванням подільських емірів Хаджибея, Кутлугбея і князя Дмитра. Сталося це нібито між 24 вереснем і 25 груднем 1362 р. на річці Сині Води, тобто, на березі Синюхи в районі села Торговиця нині Голованівського району на Кропивниччині. Литовсько-руські війська розбили татар, завдяки чому, як зазначається, Ольгерд розширив володіння Великого князівства Литовського далеко на південь. Ця перемога підірвала могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню Русі від сплати данини татарській Орді.
Збереглося тільки декілька літописних звісток про битву. Розгром трьох золотоординських князів, тогочасних володарів Подільської землі, військом великого князя литовського Ольгерда в битві біля Синіх Вод уперше згадується у літописній оповіді «Про Поділля». Як зазначає історик Фелікс Шабульдо, «ім’я автора цієї писемної пам’ятки залишилося невідомим. Певним є те, що він мав причетність до вищих урядово-бюрократичних кіл Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського й написав свій твір на початку 1430-х років, у розпал польсько-литовського воєнного конфлікту, в ході якого обидві сторони розв’язували політичну проблему: кому саме – Польському королівству чи Великому князівству Литовському – належатиме вся Подільська земля».
В недатованій літописній оповіді, зокрема, повідомляється: «Коли господаремь был на литовьскои земли князь великий Олгирд и, шедь в поле с литовьским воискомь, побиль татар на Синеи воде, трех братовь: князя Хачебея а Кутлубуга и Дмитрия. А тыи трии браты Татарьское земли, отчичи и дедичи Подольскои земли, а отт них заведали атамани и боискаки, приеждючи от тыхь атамоновь, имовали с Подольскои земли дань».
У «Хроніці литовській і жемайтській» про це оповідається так: «Року 1362. Олгерд, постановивши примире на двѣ лѣтѣ з крижаками [крестоносцами] прусскими и листанскими [лифляндскими, или вероятнее ливскими, Ливонским орденом], выправился против татаров в Поля Дикие; тягнули теж з ним и чотыри его сыновци Кориятовичи: Александр, Константин, Юрий, Феодор – Корията, князя новгородского сынове. A гды пришли до Синей Воды, минувши Канев и Черкасы, указалася им в полю великая орда з трома цариками на три обозы роздѣленныи, то есть Котлубая, Катибея, Бекера и Дмитра солтана».
Рогозький літопис, складений, нібито, в остаточній редакції восени 1396 року, повідомляє дещо по-іншому: «Въ лѢто 6871… Того же лѢта [т. е. 1363] Литва взяли Коршевъ и сотворишас[я] мятежи и тягота людемъ по всеи земли. Тое же осени Олгерд Синю воду и БѢлобережіе повоевалъ».
Стосовно «остаточної редакції Рогозького літопису» дозволю собі засумніватися, ці літописи правилися не одну сотню літ. Фальсифікували історію як хто міг на чиюсь вигоду і догоду. Та й взагалі достеменно невідомо, чи справді він написаний 1396-го.
Така ж звістка, як в Рогозькому, міститься і в Никонівському літописному зводі кінця 1520-х років. Цілком вірогідно, що хтось із них в когось просто списав: «Въ лѢто 6871… Того же лѢта Литва взяша Коршеву. Того же лѢта князь великій литовскій Ольгерд Гедименович Синюю воду и БѢлобережіє повоєві».
У Густинському літописі (XVII ст.) дата битви вже трохи інша: «В лѢто 6870… В сіє лѢто Ольгерд побѢди трех царков Татарских из ордами их, си єсть, Котлубаха, Качзея, Дмитра; и оттоли от Подоля изгна власть Татарскую. Сей Олгерд и иныя Рускія державы во власть свою пріят, и Кіев под Федором князем взят, и посади в нем Володымера сына своего, и нача над сими владѢти, им же отци его дань даяху»…
З істориків започаткував розгляд питання про Синьоводську битву Мацей Стрийковський. У творі «O początkach, wywodach, dzielnościach, sprawach rycerskich i domowych sławnego narodu litewskiego, żemojdzkiego i ruskiego…», написаному 1577 року і виданому тільки через 400 років – 1978 року у Варшаві. Однак звернемо увагу, що у зазначеній праці Стрийковський датує битву –1329 роком. А в «Хроніці польській, литовській, жмудській і всієї Русі», виданій 1582 року в Кенігсбергу, вже називає інший 1331 рік. І такі розбіжності допускає той, хто вважається найбільшим знавцем цієї теми. Отже, роки битви 1329, 1331, 1362 справедливо піддаються сумніву.
Проте предметом дискусії вже пізніших істориків, зокрема ХІХ – початку ХХ століття виявилися час і місце битви (у тому, що вона була, історики вже не сумніваються). Наприклад, Володимир Антонович у «Нарисі історії Великого князівства Литовського до середини 15 століття» (Київ, 1878) зазначав, що «1362 року Ольгерд здобув рішучу перемогу над трьома татарськими князями: Кутлубугою, Хаджибеєм і Дмитром на берегах ріки Сині Води. Залишки розбитої ним Орди відійшли частково у Крим, а частково на Добруджу – і Поділля перейшло під владу Литовців». Антоновича підтримали історики права Михайло Ясинський у праці «Статутні земські грамоти Литовсько-Руської держави» (Київ, 1889) і Федір Леонтович у праці «Нариси з історії литовсько-руського права. Утворення Литовської держави» (Санкт-Петербург, 1894).
А от Михайло Грушевський вважає, що битва відбулася 1363 року, можливо, не на Синіх Водах, а на р. Снивода (Вінницька обл.). У четвертому томі «Історії України-Русі» (друге видання, Київ–Львів, 1907; в 10 т., у 13 кн.) він писав: «Нарешті мусимо задовольнитися тим виводом, що в 1363 р. Ольгерд увійшов у конфлікт з Татарами, ходив походом в полудневу Київщину й розгромив там Татар, і що в зв’язку з сим, по всякій правдоподібності, стояла формальна окупація Київщини й Поділля».
Сучасні вчені не задовольнилися «тим виводом» і продовжують пошуки. Зокрема, Синьоводській битві було присвячено три наукові конференції, які відбулися 1997, 1998 та 2012 року в Кропивницькому. 2005 року за матеріалами цих конференцій Інститут історії України НАН України навіть видав збірник статей «Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях».
Не дивно, що ще одним ймовірним місцем битви деякі дослідники вважають урочище Татарка між селами Добрянка Голованівського району та Тишківка Новоукраїнського району. Аякже, сама назва урочища вказує на це.
Але є ще сучасніші дослідники. Так один історик із приставкою «медієвіст» (що це таке, не знаю) на сайті «Радіо Свобода» рішуче заявляє: «Ніякої битви на Синіх Водах насправді не було», а якщо й була то невелика прикордонна війна в «трикутнику між Великим князівством Московським, Тверським князівством і Новгородською республікою», додає історик-медієвіст.
Опис самої Синьоводської баталії міститься тільки у хроніці Мацея Стрийковського (наведений фрагмент переклав українською мовою Фелікс Шабульдо): «Ольгерд, уклавши на два роки угоду про мир з прусськими і ліфляндськими хрестоносцями, виправився у похід в Дикі Поля проти татар. З ним вирушили також чотири його племінники, сини новогрудського князя Коріата, княжичі Олександр, Костянтин, Юрій та Федір. І коли вони, минувши Канів і Черкаси, дійшли до урочища Сині Води, то побачили в полі велику татарську орду з трьома царками, поділену на три загони. Один загін вів султан Кутлубах, другий очолював Качибей-Керей, а третім командував султан Дімейтер. Ольгерд, побачивши, що татари готові до бою, вишикував своїх у шість вигнутих загонів, по-різному їх з боків та на чоло розсадивши, так щоб татари, як задумали, не могли їх оточити у звичайних сутичках та заподіяти шкоди стрілами. Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом з луків, сточили кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильний її шик та швидке маневрування. А литва з русинами враз з шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини та змішали їм танці півколом, а інші, особливо новогрудці з Коріатовичами, з самострілів з стрілами наскочили з боків й довгими списами скидали їх із сідел, наче вітер снопи в бурю. Не змігши довше витримати лобового натиску литви, татари почали мішатися та перелякані тікати в розлогі поля. На побоїщі залишилися вбиті три їхні царки: Кутлубах, Качибей (від імені якого назване Качибейським солоне озеро в Диких Полях по дорозі як йти до Очакова) і султан Дімейтер, а разом з ними дуже багато мурз та уланів. Також скрізь по полях і в ріках лежало повно татарських трупів».
Розповідь польського військовика, дипломата, поета і католицького священика Мацея Стрийковського (народився 20/21 березня 1547 – помер 21 жовтня між 1586 та 1593 р.) дуже цікава, але ми звернемося до іншого польського історика та військового діяча, під командуванням якого, до речі, служив і Мацей, Олександра Гваньїні (1534/1538 – 1614). Його працю вчені чомусь в розрахунок не беруть. А між тим не виключено, що Стрийковський навіть дещо запозичив у свого старшого колеги.
Гваньїні не згадує про таку битву як Синьоводська, натомість Ольгерда називає не великим князем литовським, а просто князем. Пише також, що він «трьох татарських цариків, рідних братів Кутлубака, Качибея та Дмитра наголову розбив й вигнав геть з Поділля». Тобто, вочевидь йдеться тут про одну й ту саму подію. Однак далі в розповіді вже про ВЕЛИКОГО князя литовського – Вітовта 1392 – 1430 рр., читаємо, що Вітовт «завдяки своєму гетьману Альгерду переміг три татарські орди» і «підбив під свою владу Брацлав, Кам’янець, Смотрич, Скалу, Червоний Город і все Поділля». Чи Альгерд тут не той самий князь Ольгерд – переможець Синьоводської битви, якого деякі історики називають великим? Безумовно, так. Але О. Гваньїні чи хтось із редакторів його хроніки не зумів розібратися і створили ще одного Ольгерда/Альгерда. Подібне в історичній науці траплялося не рідко – коли про одного й того ж героя (або плем’я) різні автори розповідають під дещо видозміненими іменами. Можливо й таке: певно, на особистому рахунку Ольгерда було стільки звитяг, що він не поміщався в рамки чийогось правління і йому мимоволі було створено власну великокнязівську, звісно. мітичну історію..
Не все в’яжеться і в Миколи Аркаса. Наприклад, якщо Ольгерд підгорнув собі під руку Подільську землю (Аркас Микола. Історія України-Русі. К. Вища школа, 1993, с. 98), навіщо це треба було робити ще іншому литовському князеві Вітовту (Там само, с. 104)?..
Натомість те, що Синьоводська битва відбулася за час правління Вітовта підтверджують дві дуже важливих пам’ятки. Одна з них – село Вітольдів Брід на річці Південний Буг, де якраз і перейшло військо литовців та русів на правий берег Бугу, проганяючи татар до Білобережжя, як називався в літописах Білгород (нині Білгород-Дністровський), з території України за Дунай до Добруджі. Це на честь Вітовта (Witolda) великого князя литовського і руського (а не Ольгерда) названо село Вітольдів Брід, яке розташовується на межі Голованівського району Кропивницької і Первомайського району Миколаївської областей.
Друга пам’ятка – хрест із села Перегонівка того ж Голованівського району, що розкинулося на двох берегах річки Ятрань по прямій на північ приблизно за кілометрів 40 від Вітольдового Броду. Знайшов його на місцевому кладовищі під час копання могили для покійника місцевий мешканець Леонід Онищук (газета «Там, де Ятрань», 31.10.2003). Він і передав його на дослідження автору цих рядків. Я відмив, склав докупи, на жаль, на четверо розбитий хрест, і перемалював. Згодом передав його до Голованівського краєзнавчого музею.
Як бачите з фотографії верхньої частини і малюнка, хрест не могильний, а пам’ятний. Виготовлений і встановлений був з якоїсь нагоди 1391 р. Думається, саме на честь перемоги литовсько-руських військ під орудою Вітовта над трьома татарськими цариками, яка сталася на лівому березі Ятрані приблизно в тому місці, де нині розташовується кладовище с. Перегонівка. Проте ви вкажете мені на роки його князювання 1392 – 1430 рр., що я приводив вище. Тут помилки немає – князем Вітовт був і до цього. А титул Великого князя литовського він отримав у 1392 р., коли після трьох років безуспішної боротьби з польським королем Володиславом (Ягайлом) за православну віру він був змушений уступити сильнішому супернику і уклав з ним, як писав М. Аркас (Історія України-Русі. с. 104), відповідну угоду. Цілком вірогідно, що за рік до цього, очевидно, разом з Ольгердом, він розгромив згадувані татарські війська і встановив на місці цієї видатної перемоги хреста, який знаменував торжество православної віри над мусульманською, яку сповідували татари.
Звісно, постає ще одне питання, чому ж тоді битва називається Синьоводською, а не Ятранівською? Це звичайна помилка, яких в історії безліч. Наприклад, деякі давні історики плутали Гіпаніс (Південний Буг) не те що з Дніпром, а аж із Кубанню, Танаїс (Дон) із Сирдар’ю – хоч вони бозна де одна від одної… Отож не дивно, що Ятрань, яка впадає в Синюху, могли вважати за останню. Навіть сучасні автори помиляються. Так письменник Юрій Дмитренко-Думич, описуючи битву військ Нестора Махна з денікінцями («Повстанські вихори»), яка також відбувалася у приятранських селах, в т. ч. у Перегонівці, називає Ятрань Синюхою…
Заслуги Вітовта (і, звісно, Ольгерда) дуже великі перед Україною. І про це докладно повідав у своїй «Історії» Микола Аркас.
Взято з альманаху "Голованівський край: від Богу до Синюхи" - 2022-2023
