Народознавство та історична пам'ять

У всіх цивілізованих людей незнання власної історії — моветон. У нас — норма. Тож повернення історичної пам'яті — нагальна потреба. Історія незаперечно доводить: національне самоусвідомлення — ґрунт для самоповаги, самоповага — основа для поваги з боку інших. Історичне безпам'ятство, на нашу думку, є тим чинником, що в найбільшій мірі перешкоджає державотворчим процесам у нашій країні.

"І десь, колись через багато літ

Ніхто й не втямить вже цього як слід,

Не зніме шапки, не проллє сльози,

Бо що? — дорога, їздили вози,

Гули вітри, бриніла хохітва...

Велике діло — писані слова!"

Ліна Костенко

Так сталося, що нащадки народу, який у трипільську добу мав власний буквений алфавіт, чомусь не записали своєї хоч би тисячолітньої історії. І все ж чимало писемних, археологічних та уснопоетичних пам'яток збереглося. Вони і є нашою історією, частиною матеріальної і духовної культури. А що ми про них знаємо? Через брак інформації про власну історію виросли і встигли піти з життя покоління людей, для яких, скажімо, Берестечко — пустий звук! За Спарту вони вболівали. І за Єрмака теж. А Берестечко... Л.Костенко з болем вигукує: «Та це ж недавно, це ж ось недалечко!» Для нас — безмежно далеко...

У всіх цивілізованих людей незнання власної історії — моветон. У нас — норма. Тож повернення історичної пам'яті — нагальна потреба. Історія незаперечно доводить: національне самоусвідомлення — ґрунт для самоповаги, самоповага — основа для поваги з боку інших. Історичне безпам'ятство, на нашу думку, є тим чинником, що в найбільшій мірі перешкоджає державотворчим процесам у нашій країні. Початок 90-х років ознаменувався справжнім українським духовним ренесансом, особливо в школах. Українське народознавство матеріалізувалося з тих ідей, які давно витали в атмосфері. Чи було воно одразу ж блискучим? Певна річ, ні. Як у будь-якій справі, в народознавстві було чимало ремісництва, примітивізму, показушності і данини моді. Але час розставляв усе на місця.

Згодом ідею національного виховання підмінили ідеєю гро­мадянського виховання. Ніби національне не виховувало грома­дянина чи ставило за мету виховати українця, для якого Україна «юбер аллес», або повернути його до серпа, відкинувши комп'ютери... Добре, що другий з'їзд освітян поставив крапки над «і».

На цій хвилі народознавство почало чахнути. Тим часом мож­ливості його, в тому числі і для учнівського дослідництва, величезні. Візьмемо історичний напрямок. Аксіома: Батьківщина починається з батьківщини. Ми ж, вивчаючи в школах Месопотамії, хрестові походи, японські династії, виробили страшенно стійкий стереотип: історія — це десь... Народознавство з його історичним і краєзнавчим аспектом ламає цей стереотип, хоч це робота не одного року.

То ж і ми в школі почали з батьківщини. Учитель, можливо, дещо злукавив, називаючи роботу учнів у цьому напрямку дослідницькою, бо досить було погортати «Історію міст і сіл Кіровоградської області» та деякі матеріали місцевих музеїв. І от, здавалось би, кому невідомо, що Правобережжя кількасот років було польським? Всі свого часу про це дізнаються. Але бачили б ви очі дітей, коли вони знайшли інформацію, що Ульянівський район належав до Брацлавського воєводства польського, «Як!? Польського?!». Розумієте, отой стереотип про історію, яка «десь», а не тут, намертво заблокував дорогу до усвідомлення, що історія України — це моя історія, історія моєї землі.

Дослідництво, як таке для шкільного вчителя з колом його прямих обов'язків, — річ доволі проблематична. Але сам факт залучення учнів до гортання довідкової літератури, архівних матеріалів, погодьтесь, є першою стежинкою, по якій допитливі підуть до дослідництва (та й професійні науковці займаються, власне, тим же, просто доступ у них до інших архівів). Тому спочатку й опанували згадану вже «Історію міст і сіл...», матеріали місцевого районного музею та музею цукрозаводу. Не тільки учням — учителям було цікаво: в с.Сабатинівці вчені знайшли човен-довбанку, якому близько 20 тис. років. Виявляється, вся територія району вкрита скіфськими курганами, в цілому ряді сіл нашого і сусіднього районів знайдено залишки ливарних печей ІV-VІ ст. І тепер уже для дітей отой зарозумний і зачужий історичний термін «автохтонність українського народу» наповнюється живою кров'ю, стає значимим. І тепер діти раптом усвідомлюють: тут, де я живу, історія заглиблена у тисячоліття і я до неї причетний.

Чи візьмімо топоніми й гідроніми. Що промовляють душі ці терміни, якщо дати їм тільки класичну етимологію? А нічого. А ось у народознавстві ставимо питання про назви місцевих струмків, річечок, сільських кутків. «А що, у них є назви?» Є. І вже із здивуванням учні, поговоривши із старожилами, погортавши довідкові матеріали, дізнаються, що та річка, де вони купаються яку називають то «скалками», то «жабником», називається Бондарухою і витікає з села Грушки, де було багато Бондарів, а та, що єдина в районі робить круте коліно і тече на північ, зветься Новосілкою, що й дало назву селу Новоселиця. Дізналися про на­зви інших річок, сільських кутків, з'ясували, чому один із мікро­районів райцентру називається Тарасівкою. Історія батьківщини заговорила. І це вже не чужоземні і більшістю не бачені піраміди. Це — своє, рідне, сотні раз бачене, а воно, диви, — історія.

З подивом учні дізнаються, що за рідним Південним Бугом уже були печенізькі степи, а трохи північніше нашої території проходила південна межа Київської Русі, а трохи на схід — територія Запорізької Січі. Із захопленням слухають учні про те, що Ольґерд Ґедимінович розбив татарів, найімовірніше, на добре відомій їм і близькій Синюсі, що останній набіг кримчаки зробили саме на територію нашої області і Чорний шлях пролягав саме по ній. Приклади можна продовжувати.

Готували учні також повідомлення про видатних земляків та людей, чиї долі пов'язані з областю. Постаті Винниченка і Маланюка, Троцького і Махна, П'ятакова і Потоцької-Строганової, Тобілевичів і Ференца Ліста, Пушкіна і Достоєвського набули конкретності й наближеності, адже всі вони ходили по цій, рідній учням, землі. І навіть Геродот з Павлом Алепським наближаються з віддалених часів, бо й вони тут побували. А Олекса Воропай, що вчителював за 30 км від нас, у селі Громи Уманського району, стає близьким, а не «якимсь там етнографом». І починають розуміти дітлахи: вони на цій землі — не Івани безрідні, їхня історія — історія великого тисячолітнього і багатостраждального народу.

Як Батьківщина починається з батьківщини, так і суспільство починається з мене і моєї сім'ї. Отож родовід — не пуста забава. І тут дітям є що досліджувати. Всі діти склали свої родоводи. Але вони ще не «говорили». І тоді на уроці вчитель виклав усі, які знав, перекази про свою власну родину. А далі запропонував зробити те ж саме дітям. Послухали б ви ці повідомлення. Можна цілий вік прожити в Чилі чи горах Тянь-Шаню, а потім прочитати ці повідомлення — і написати головні етапи історії невідомого тобі народу.

«А бабуся моєї бабусі виїхала до Канади ще в 1905 році». «А мій прадідусь у 1917 році братався з німцями і покинув фронт», «А мого Дідуся розкуркулили і вислали в 1929 році, хоч він мав усього пару коней. Де він помер, ми не знаємо», «А моя бабуся має орден за участь в організації колгоспу», «Вся сім'я моєї бабусі, крім неї, померла з голоду в 1932 році», «Мій дідусь служив в охороні Сталіна», «Мій дідусь був репресований, а потім реабілітований», «Мій дідусь був у концтаборі Равенсбрюкк», «Моя бабуся їздила піднімати цілину», «У мого дядька орден за будівництво БАМу» — і цих повідомлень без ліку. За ними — наша історія. Як ще наблизити її до дітей і розбудити в них оту сплячу історичну пам'ять?

Вона на уроках народознавства повертається не лише через історію держави, а й через історію мови. Набили оскомину суперечки про «исконно русские территории» Слобожанщини. А чого сперечатись? Прочитаймо указ імператриці Анни Іоанів ни, яким вона забороняє викладання в Харківському юридичному колегіумі малоросійським наріччям. Прочитаймо — і подякуймо. Бо указ спрацював нині з точністю до навпаки: бажаючи знищити ненависне їй наріччя, імператриця на всі віки посвідчила: у серці Слобожанщини в Хар­кові звучало саме воно. Та й дивне якесь: наріччя-наріччя, а з юридичною термінологією! І що тепер значать для мене усі викру­таси ворогів моєї мови? Чи, може, заборона Петра І друкувати церковну літературу українською мовою не є доказом, що така література була і що першопрестольним був таки Київ!

Та й дослідження особливостей місцевого мовлення може чимало сказати. У нас, наприклад, старі люди іноді кажуть: «Чого вурсолом дивишся?» Кого не питали, що то є — ніхто не може пояснити. Коли ж це у одного дідуся чую не «вурсолом», а «вурсулом». І тут я пригадую добре всім відому властивість нашого мовлення починати всі слова з приголосної, отже, мало б бути «урсулом». Урсул — латинська назва ведмедя. Отож «дивитись вурсулом» — це дивитись ведмедем. Яким же це чином латинізм «засів» у мовленні неосвічених людей? Про це вели мову на уроці. Діти перестали дивитися скептично на факт, який і вчені-історики пробують заперечувати: що Україна XVII ст. була всуціль грамотною, особливо в Західних регіонах завдяки діяльності Острозької академії. Цей же факт змусив уперше замислитися про можливе переселення прадавніх моїх односельців (чи їх значної частини) із західних областей. Згодом це підтвердилось іншими спостереженнями.

Чимало старих людей, не бачачи в нашому лісостепу білки, все ж, коли говорять про неї, називають її «вивіркою». На цій підставі запропонував подумати і повідомити, звідки це слово до нас прийшло. Діти повідомили, що сябри-білоруси й нині білку звуть «вавьорачкою», отож поліщуки серед нас таки є.

Нарешті, з дитинства не любив однієї весільної пісні, бо починалася вона з якоїсь абракадабри, а я, змалку чутливий до слова, завжди соромився, коли люди лепетали щось неосмислене і тікав, коли починали співати цю пісню: «Загира сонечко, загира...». Через багато років гортав записи весільних пісень і знаходжу «З-за гір'я сонечко, з-за гір'я» — тобто із-за гір! Отож спотворене «загира» вказує, що пісня західного походження. Треба було лишень почути. Такі спостереження змушують замислюватись і учнів, вслухатися в слово, бачити й чути в ньому історію.

Мимоволі я перейшов до ще одного розділу народознавства, що вивчає духовну культуру українців — до обрядів. Здавалось би, тут і досліджувати нічого, все вже давно описано. Та й справді, випитати у людей похилого віку щось варте уваги ой як не просто! І все ж нам пощастило. Всім відомі пісні про Купайло-Марену — давньослов'янське божество. Але ніде я не натрапляв на пісенне підтвердження того факту, що Купала — це союз, шлюб води і вогню. І от від своєї 94-річної тітки раптом чую: «А Яріло ярілося, покотило котилося, покотило котилося, в чисту воду втопилося». Питаю: «Що ж то за Яріло?» — «А я звідки знаю! Так співали, як підпалені колеса в воду котили». Але чи треба тут щось розшифровувати? Хіба не чути, що Яріло — то Ярило. І хіба не зрозуміло, що то і є шлюб вогню й води! І з яких же це часів прийшло те Яріло? І якою мовою звучить пісня? У тієї ж тітки випитав веснянку, яка підтверджує існування язичницького зимового божества Коструба, смерть якого символізувала народження весни: «А що в цюю суботоньку (й) умер, (й) умер Кострубонько Ладо, (й) умер Кострубонько».

Від згадуваного вже Олекси Воропая знаємо, що в період русалій (перед Трійцею) в Україні існував обряд водіння дівчини, заквітчаної зеленню. В різних місцевостях України це називалось водінням Берези, Тополі, в західних регіонах — водінням Куста. Ніхто із старших не розповів мені про русалії, а мати знехотя сказала: «Не пам'ятаю нічого. Чула, старенькі люди казали, що замолоду якогось Куста водили». От вам іще одне підтвердження західного походження принаймні частини моїх односельців. Про це ж свідчать і прізвища, про що мали мову на уроках: Яремчук, Ковальчук, Поліщук, Мельничук, Молодичук, Проданчук, Бондарчук.

Разом із дітьми записали кількадесят весільних, купальських пі­сень, веснянок, щедрівок. Зібрали трохи давніх рушників. Щиро вдячні О.Босому за його невеличку, але таку містку працю про символи рушників. Навіть дорослі, слухаючи наші повідомлення про те, як «читати» рушники, починають на них дивитись іншими очима. Досліджували і народний одяг. Знайшли підтвердження думки О.Воропая про те, що зелений пояс в нашій місцевості вважався шиком, особливо в поєднанні із сірим смушком, бо купальська пісня каже: «На Андрієві пояс зелений, а сам же він — мерзенний» Протиставне «а» підкреслює: пояс гарний, чоловік не той.

Ось лишень кілька штрихів до того, що може народознавство, як воно прилучає дітей до вивчення матеріальної і духовної культури українців і, головне, повертає нас нам, відроджує історичну пам'ять. Українське народознавство повинно викладатися синтетично, системно, об'ємно, логічно, емоційно, дієво. Його і читати має історик, мовознавець, патріот, актор в одній особі, особистість творча, художньо-емоційна. І такі є. Саме воно, українське народознавство, має прислужитися становленню української духовної ментальності, а, відтак, державотворчим процесам.

Я завершую тим, з чого почав: історичне безпам'ятство — прокляття багатьох українців. Це спонукало й мене до написання вірша-роздуму, яким хочу завершити свою статтю.

Звідкіля ти, моя Україно?

Із яких празабутих світів?

Це про тебе лиш правда нетлінна,

де — облуда і брехні катів?

Звідки пісня твоя неповторна?

Хто — іуди, а хто — твій герой?

Хто історію — горду чи чорну,

непідкупним напише пером?

Хто — твій друг, розкажи,

а хто — ворог?

Що — недоля, а що — твій талан?

Чий в курганах розораних порох:

захисник там лежить чи тиран?

Як жила, як дітей піднімаю,

як долала гіркі рубежі.

як до сліз і крізь сльози сміялась,

як ти вижіла — все розкажи!

Розкажи! не мені — то хоч сину,

щоб не темним ступав у житті.

Звідкіїя ти, моя Україно?

Із яких призабутих світів?

Text...