Сергій Піддубний
Свою розповідь про “козацьке минуле” Михайло Божко розпочав з допиту:
– Що ви знаєте про Кощія Безсмертного, Гордійовичу?
– Знаю, що це казковий персонаж, смерть якого знаходилася в голці, а голка в яйці, яйце в качці, а качка була схована в скрині під дубом, а дуб той стояв на острові в Окияні, – усміхнувся Степан. – Здається, так мені розповідала в дитинстві моя покійна бабуся Дарка.
– Мудра у вас бабуся була, Гордійовичу, правильно розповідала, – відказав на те Михайло Божко. – А чи не казала вона, що то за острів, в якому океані він знаходиться?
– Не казала.
– Мабуть, забула сказати, а ви не розпитали, – усміхнувся старий.
– Але ж то казка. Можна будь-який океан назвати, – дивується весело Степан.
– То не казка, шановний Степане Гордійовичу. За тим стоять справжні історичні герої і конкретні географічні назви.
Степан недовірливо прищурив очі.
– Так-так! – підтверджує Божко. – Усі казки та легенди із життя взяті. На жаль, чимало в них перекручено й зіпсовано, але в багатьох можна ще відшукати дещо цікавеньке. Та що там казка? Приказка багато чого може розповісти. Наприклад, що значить: “це було ще за царя гороха”? Наука стверджує, що це такий собі вислів, що вказує на незапам’ятну старовину. Натомість цар Горох – це реальна історична особа. Звали його і Горохом, і Парохом, і Аріхом, і навіть Гераклом. Хоча насправді його ім’я було Ора – батько Орій, засновник нашого роду орійсько-українського!
Степан вже не посміхається, а нашорошує вуха. Божко натомість знову запитує:
– А під іменем Котигорошко знаєте, хто приховується?
– Ні! – хитає головою Степан.
– Зовсім не той, що котить горох, чи такий маленький, як горох, – зауважує Божко. – Це той самий батько Орій-Геракл. Тільки вже з вказівкою на його етнічну приналежність – кит Орошко, або, як у науці прийнято називати, скит-скіф. Головна зброя Котигорошка, як і Геракла, до речі, теж булава…
– А хто ж тоді насправді той Кощій Безсмертний? – чухаючи чоло, запитує дивуючись Степан.
– А самі не здогадуєтеся? – хитро дивиться на співрозмовника Божко.
– Та мені навіть в голову не приходило, що то може бути якась історична особа...
– Не особа, а багато осіб – цілих триста! – і Божко аж світиться переможно.
– Аж триста? – лізуть очі на лоб у Степана. – Не мучте, Михайле Панкратовичу, розповідайте вже…
– Гаразд, слухайте. Було це дуже-дуже давно, коли Окияном називався… що б ви думали? – робить паузу старий і сам відповідає: – Наш Славута-Дніпро. Батькові навіть хтось у тому університеті, що звався ГУЛАГ, розповідав, що нібито від Окияна отримало свою назву і наше славне місто Київ. Але то тема іншої розмови... Одвічно стоїть на цьому Окияні-Дніпрі священний острів Хортиця... Одвічно на цьому острові стояв і козацький кіш із трьома сотнями найкращих слуг-воїнів Сонця-царя Орія, яких ще називали боянами. Воїни-бояни охороняли на острові найголовнішу святиню своєї землі – золоту качку. Вона була закрита у важкій кованій скрині, а скриня була закопана під дубом, якому налічувалася не одна тисяча років. Старі волхви казали, що послали качку з небес пращури наших пращурів і заповіли берегти як зіницю ока, бо то наша земна, водяна і небесна сила. Звали її Ата або Ута…
Ненаситні вороги за будь-яку ціну прагнули заволодіти нашими святинями. Бо знали – хто володіє ними, той володіє землями багатими і слово тих панує над світом… Що тільки ворог не робив, які тільки хитрощі не придумував, щоб захопити їх, та не вдавалося йому здійснити свій чорний задум. Цілі орди сунули, тисячами клали голови, щоб вибити славне козацтво, а воно ніби зачароване. Всі триста вже лежать мертвими, а на їхнє місце раптом прямо із води виходять інших триста. Та ще кращі, та ще сильніші… Отож ворог і придумав казку про Кощія Безсмертного, оббрехавши козацький кіш, що він жінок викрадав та села палив, хоч насправді це чужинці таке творили із нашим людом та нашою землею. Брехня то велика зброя, з нею теж нелегко воювати, – закінчив свою оповідь Божко.
– А де ж нині ті лицарі-кошовики, де золота качка? – запитує Степан, наче й не сумніваючись, що все те відбувалося насправді.
– Тисячу років тому, – відповідає Божко, – ворог таки знайшов спосіб, як зруйнувати душі тих, хто поставляв до богатирського коша славних лицарів. За допомогою брехонь він зумів навіяти їм інші цінності та святині, нав’язав свою мову-жало. Й ослабла їхня віра та сила. Не було ким замінити на полі бою загиблих. Двісті з останніх трьохсот поклали голови, а ворог мав сто тисяч і на підході ще було стільки. Тоді Перун наказав сотні, що залишалася ще в строю, забрати загиблих і зійти на небо. Потім ударив блискавкою в дуба і вивернув під ним землю. Вороги вирішили, що саме небо їм прийшло на допомогу і кинулись до золотої качки. Вони були ошелешені побаченим: кожна пір’їнка на ній була із чистого-пречистого золота – аж світилася. Кожному захотілося отримати собі хоча б одну і почали смикати золоту качку в різні боки… Гарно відсвяткували перемогу, радіючи трофею. Однак згодом самі вони виявилися обсмиканими злиднями, не приймала їх тут наша земля. І змушені вони були піти геть звідси, у піски та гори, де не водяться качки…
– А що ж ті лицарі-кошовики, котрі залишилися в живих? – допитувався Степан.
– У небі вони. То Мамаї-невмираки. Ждуть слушного часу, щоб повернутися і розбудити нас, – відповідає Михайло Панкратович.
– Хм! – задумався Степан.
– А може вже й повертаються, – заспокоїв його Божко. – Може, вони вже ходять серед нас і підбирають до свого війська найкращу юнь: сильну, віддану; таку, яка не зрадить своїм святиням і своїй мові ні за яких обставин, бо родова пам’ять і мова – це найбільший скарб і найголовніший оберіг, який тримає нас на землі з часів народження світу. І, повірте, ці хлопці врятують не тільки Україну, а й світ...
Уривок
з історико-філософського роману-есе "Євангеліє від Андрія (Таємниці останніх дажбожичів)"
