ВІД РЕДАКТОРА
До уваги читачів пропонується особливо цінний матеріал.
З уст безпосереднього свідка «єврейських погромів» дізнаємося, хто насправді був їх зачинщиком у 1917 році – «поляки та російські члени Чорної сотні», а також міліціонери нової радянської влади. Українські солдати навпаки захищали євреїв.
Якщо автор попередньої публікації нашого альманаху «Містечко Голованівськ і єврейська самооборона» Ісай Клінов, як видно зі змісту, не був безпосереднім свідком описаних ним подій, то тут у всіх деталях просліджується присутність оповідача в Голованівську у ті трагічні часи для євреїв та українців, яких споконвіку зіштовхували лобами «властьімущі».
З уст чесного оповідача, члена комітету оборони Голованівська дізнаємося чимало досі невідомих нам фактів про ті складні часи для України, і зокрема нашого краю.
З огляду на нинішні загрози з боку північного сусіда цей матеріал також може бути дуже корисним у питанні, як слід організовувати територіальні загони самозахисту для протидії ворогу.
Й. Дінерштейн, Л. Яхнович, М. Шенкерман
І
У Голованівську проживало 1,200 єврейських сімей. Більшість з них займалися торгівлею. Але серед них було також чимало ремісників, робітників, візників та вантажників. Роботи було багато, тому що місто оточене багатолюдними селами, які постачали місту заробіток. Великих багатіїв серед євреїв не було, але голодних бідняків у тому числі теж. Навколишні селяни жили з євреями в мирі, і поважали їх за їхню стійкість. Вони знали, що євреї Голованівська нікого не бояться, як боїться більшість їхніх братів, які мешкають у селах. І коли хтось піднімає руку, щоб їх ударити, вони дають здачі, тому селяни до них ставилися зі страхом та повагою.
Єврейське самоврядування було організовано в Голованівську ще 1905 р., коли за розпорядженням згори хвилі погромів пройшли багатьма місцями і спустошили міста від своїх жителів, і коли сусіднє місто Голта теж постраждало від погромів. Багато євреїв, які ледве звідти вирвалися, прибули в наше місто голі та босі, і розповіли про те, що з ними трапилося. Тоді євреї Голованівська зрозуміли гірку істину: «Якщо ми не за себе, то хто за нас?»[1], і вирішили закликати молодь, щоб організувати у місті самооборону. Євреї Голованівська поставилися до цього дуже серйозно і щедро викладали для цієї мети свої особисті гроші. За кілька годин було зібрано певну суму. Частина зібраних грошей була відправлена в Балту[2] як хабар справнику, а на решту закупили близько двадцяти пістолетів, заплатили ковалям за виготовлення залізних лозин і бляхарям – за виготовлення спринцівок, щоб з них бризкати на погромників сірчаною кислотою, якщо в цьому виникне потреба.
Місцева поліція та урядник також отримали грошові подарунки, щоб вони дивилися крізь пальці на все, що відбувається у місті. Так було створено оборону, яка наводила страх на навколишніх селян, завдяки якій Голованівськ уникнув погромів.
II
Настали дні революції. Цар був повалений з престолу. Народ увзяв кермо влади в свої руки. Принцип «розділяй і владарюй» був скасований. Мир і спокій у всьому світі, братерство та дружба між євреями та християнами. Усіх називають людьми, навіть євреїв. Усі на власні очі бачать, що настали найкращі дні, про які пророк говорив: «…і перекують вони мечі свої на лемеші, і списи свої на ножиці…», «І житиме вовк із бараном…і лев, як худоба, буде їсти солому» [3]. Але, звісно, «сім днів радості»[4] пройшли дуже швидко, і хміль змінився похміллям. Шви між різними народами, з’єднані слиною, розійшлися дуже швидко. Ясне небо знову зникло за хмарами. Людське начало, зле з днів дитинства його, знову пробудилося від сну. Ненависть до євреїв знову почала проявляти себе. Іскра перетворилася на полум’я, знову почалися напади, вбивства та різанина євреїв.
Тоді євреї Голованівська дістали зі схованок свої іржаві рушниці та пістолети, і добродушний та мужній Хаїм Острой знову вдихнув життя у згаслу іскру. Він зібрав ковалів, бляхарів, візників, робітників, вантажників та іншу молодь, здатну протистояти ворогові, і звернувся до них з гарячою промовою, в якій нагадав про їхні обов’язки щодо їхнього народу, міста та честі. Нова самооборона, як орел, розправила свої крила. Єврейське військо організувалося у тому, щоб захистити місто від будь-якого ворога.
Коли в Голованівську було встановлено радянську владу, вона вважала за неприйнятне залишити в місті озброєну організацію, яка буде владою всередині іншої влади, і відібрала у євреїв зброю: 25 пістолетів та 15 рушниць. Пристрасті вирували. У навколишніх містах іноді траплялися напади партизанів. Тоді крамарі домовилися з чиновником української сотні, яка знаходилась у місті, та пообіцяли платити йому певну суму за кожен базарний день, якщо він їх захищатиме. Радянська влада ставилася до української сотні з недовірою. Євреї притаїли на радянську владу образу за те, що вона відібрала у них зброю. Але й на українську сотню вони особливо не покладалися.
III
Був перший ринковий день після здачі зброї. Понеділок, 1917 р. Євреї відчинили лише двері своїх лавок, віконниці та вікна залишалися зачиненими. Влада надіслала міліціонера з наказом відкрити віконниці.
Об одинадцятій годині ранку вже всі лавки були відчинені. Лише одна з них, що була з краю, залишалася закритою. Міліціонер, посланий для того, щоб доглядати за відкритими лавками, свиснув, і одразу зібралося кілька погромників, які вдерлися до лавки і почали грабувати товари. Потім вони перейшли до іншої крамниці. До них приєдналися навколишні селяни, які прибули на ринок.
Українські солдати прогнали селян. Зібралася єврейська оборона, деякі мали сховані пістолети. Вони двічі вистрілили, щоб розігнати натовп, українські солдати вишикувалися в ланцюг навколо лавок, щоб захистити їх від грабіжників.
Тоді деякі з ватажків погромників, члени «Чорної сотні» з міської інтелігенції почали надихати натовп на погром. Вони вели агітацію і серед українських солдатів, поки ті не залишили лавки та не повернулися до своїх будинків. Тоді селяни, що стояли на міській околиці, на дорозі, що веде до Умані, повернулися до міста. Єврейська оборона була озброєна, хоча зброї було мало. Керівники єврейського загону, щоб уберегтися від кровопролиття, наказали захисникам стріляти у повітря. Коли хулігани побачили, що євреї їхнім життям не загрожують і хочуть лише їх налякати, вони осміліли, увірвалися до лавок і почали грабувати товари. Тоді один із членів оборони направив на одного з грабіжників свій пістолет, вистрілив і той був убитий. Грабіжники почали тікати і поховалися під навісами, де продають газовану воду. Після цього міліціонери, які знаходилися на площі, відкрили стрілянину по членах самооборони. Вони почали розбігатися. Але дуже швидко з’явилися євреї з дубинами в руках і почали розганяти погромників. Але ті постійно поверталися на ринок і вдиралися в лавки.
Тоді декому із захисників вдалося відібрати у міліціонерів дві рушниці. Ще одна рушниця була в одного із захисників. Серед воїнів самооборони був єврей, який служив в армії, був поранений і кульгав. Він був чудовим стрільцем, не промахувався навіть у волосину. Він попросив, щоб йому дали рушницю, а набоїв у нього було більше, ніж достатньо. Йому дали рушницю. Тоді він ліг на землю і почав стріляти по базару, але намагався нікого не вбивати. І раптом він побачив, що група грабіжників на чолі з християнською дівчиною наближається до лавки золотих і срібних товарів. Вони виламали двері і почали виносити годинники та коштовності. Коли кульгавий побачив, що дівчина виходить з лави обвішана єврейським сріблом і золотом, його серце скипіло, і він вистрілив. Вона впала, обливаючись кров’ю, і погромники розбіглися. Стояла тиша, як перед бурею.
Настав вечір. Євреї дуже боялися, що під покровом ночі погромники повернуться і їх знищать.
Через годину погромники повернулися і знову почали грабувати лавки та нападати на євреїв. Тоді один із членів самооборони кинув бомбу на один із дахів, половина даху була зруйнована. Покрівельна жерсть злетіла в повітря, а потім упала на землю з жахливим гуркотом. Грабіжників охопив страх Божий, і вони розбіглися. Євреї погналися за ними та витягли з возів награбовані речі. Селяни трохи віддалились і стояли під горою.
IV
Прийшла ніч.
Селяни у свої будинки не поверталися. Агітатори підбурювали їх повернутися до міста та розправитися з євреями. Стало відомо про двох убитих. Серед погромників було також кілька поранених. Євреї тремтіли від страху. Усі вони зібралися у синагозі. Багато хто нарікав на сили самооборони, через які на них звалилося все це лихо. «Треба було дати погромникам розграбувати пів міста, і зараз у нас все було б гаразд!» — бурчали вони.
Глави громади разом із її впливовими членами почали обговорювати подальші дії. Непомітно поховати вбитих було неможливо. Але якщо передати їх для поховання священикові, відбудеться відкритий похорон, під час якого представники «Чорної сотні» зроблять свою справу і збудять натовп, який і зараз подібний до бурхливого моря. Поза всяким сумнівом, після цього всі євреї будуть знищені.
Тоді Хаїм Острой, голова самооборони, запропонував:
1. Тієї ж ночі зібрати відповідну суму грошей.
2. Звернутися до єврейського війська в Одесі з проханням надіслати до Голованівська підкріплення.
3. Послати особливого посланця до прилеглої Хашачівки (певно, Хащевате. – Ред.), і просити одеський загін, що там знаходиться, негайно прибути сюди.
4. Звернутися до начальника гарнізону Умані, щоб він прислав загін до Голованівська.
Всі ці пропозиції було прийнято.
Грошей було зібрано більше, ніж достатньо. Тієї ж ночі посланці, наражаючи на небезпеку свої життя, вийшли в Хашачівку та в Умань. Грабіжники стояли на дорогах і не давали нікому виходити з міста та входити до нього. Навіть навколишнім селянкам, які несли на продаж молоко, яйця, курей та овочі, вони не дозволяли пройти.
Так минув один день. Те, що відбувалося поза містом, за містком залишалося невідомим. Вночі з Умані прибула козацька рота. Діячам громади вдалося також вплинути на священика, щоб той поховав убитих на світанку або після темряви, без відкритого похорону. Убитих переправили до лікарні, а звідти – на цвинтар для поховання. Крім цього, у волості було скликано селянські збори з єврейською делегацією, щоб вони могли домовитись. Волость розташовувалася в місті. На збори делегацію супроводжували двоє місцевих священиків, а також два шановані християнина.
Перш ніж з’явитися на зборах, делегація відправила туди священиків і християн, щоб вони там роз’яснили, що у вбивстві погромників євреї невинні.
Священики виконали свою обіцянку і заступилися за євреїв. Делегація прийшла на збори з розбитими серцями.
Збори ще не приступили до роботи, люди стояли групами та розмовляли.
— Ну і що, якщо селянська молодь трохи подурачилася, хіба через це треба одразу вбивати?!
Атмосфера була напружена, пристрасті розпалювалися. Життя членів делегації було під загрозою. Не було видно жодної можливості помирити селян та євреїв. Священики намагаються охолодити пристрасті, але нічого не виходить. Ті, що зібралися, вирують. Делегація подумує про те, щоб залишити збори, але на неї спрямовано безліч очей, які стежать за її діями. Ще трохи, і на її членів накинуться найзапальніші з тих, що зібралися, і порахуються з ними за пролиту кров.
Але раптом порятунок прийшов звідти, звідки на нього не чекали.
Молодий м’ясник прийшов у волость, щоб купити для забою бика у селянина, який був на зборах. Він почув розмови про проклятих жидів, які тиранили християн і дозволяють собі проливати їхню кров, і в ньому розгорілася лють. Молодий м’ясник підійшов до тих, що розмовляли, і гнівно сказав:
— Ви думаєте, що в наші дні євреї такі ж полохливі й м’якосерді, як їхні предки? Ви грабуватимете наше майно, а ми мовчатимемо? Ви підпалюватимете наші будинки, а ми промовчимо? Ви ґвалтуватимете наших дружин і дочок, а ми цілуватимемо вам руки? Ви проливатимете нашу кров, а ми підставимо вам наші шиї, щоб вам зручніше було нас різати? Ви помиляєтесь, панове! Ці добрі дні вже позаду! Ми помстимось за кожен грабіж і розорення, за кожне приниження та за кожну краплину пролитої крові. Вогнем та кров’ю ми вирішуватимемо з вами справи! Ми спалимо ваші села, а за кожну відрубану єврейську голову ми відрубаємо десять голів! Пам’ятайте це!
Його слова, сказані з мужністю і гнівом, мали свою дію. Божий страх охопив селян, і вони почали говорити примирливо:
— Хіба ми грабували ваші лавки? Ми ж не зробили вам нічого поганого!
Гнів селян минув. Делегація залишила збори, не досягнувши жодних результатів.
V
Коли делегація розповіла громаді, що зібралася в синагозі, про результати зборів у волості, євреї усвідомили, що слід організувати постійну воєнізовану оборону. Поки що місто захищали козаки, що прибули з Умані. З Одеси теж надіслали двадцять солдатів з офіцером, але за кілька днів солдатів з Умані було відправлено назад. Ті, що прибули з Одеси, теж покинули місто за тиждень. Євреї Голованівська не хотіли, щоб неєвреї казали, що євреї їх бояться, і тому наймають солдатів, щоб їх охороняли.
Коли пристрасті трохи вщухли, Хаїм Острой та його помічники приступили до організації постійної оборони, належно організованої та екіпірованої. У розпорядженні штабу постійно перебували 25 осіб, до обов’язків яких входила охорона міста. Усіх членів самооборони було озброєно. З Одеси було доставлено 20 рушниць, з Кривого Озера[5] – 18. З Бердичева та інших міст теж було доставлено зброю. Окрім цього, багато рушниць відібрали у солдатів, які поверталися з фронту зі своєю зброєю, під виглядом того, що перетинати територію Голованівська зі зброєю в руках заборонено. Солдату повертали його зброю лише після того, як він приносив зі свого села довідку про те, що він є чесною людиною. Внаслідок цього в руках самооборони виявилося дуже багато зброї. Крім цього, за тисячу рублів було куплено кулемет, і виготовлено багато бомб.
До міста повернувся спокій. Ночі були тихими. Ніхто не наважувався порушити спокій мирних жителів через страх перед єврейським воїном. Ні пограбувань, ні крику. Лавки весь день відчинені навстіж. Самооборона патрулювала вулиці лише у базарні дні.
Минуло близько двох тижнів. З Голосково[6], розташованого на відстані 20 верст від Голованівська, прибула делегація з проханням направляти до них у базарні дні, що проходять по середах та четвергах, загін воїнів самооборони. Причиною цього прохання стали чутки, що тамтешні місцеві селяни готуються влаштувати погром. Негайно було скликано збори. Після довгих дебатів було вирішено, що неможливо залишити у біді братів, над якими нависла небезпека. Було послано 20 червоноармійців та 22 члени самооборони. Коли селяни, що прибули на базар, побачили, що вулицями розгулюють озброєні солдати, вони покинули місто і погрому не сталося.
Коли чутки про Голованівську самооборону та про те, що селяни її бояться та поважають, поширилися по окрузі, господарі навколишніх ферм почали перебиратися до міста. Деякі з них купили собі будинк й оселилися тут.
VI
В той час до міста увійшла група бойовиків, близько 20 людей. Декілька з них рухалися на тачанці, а решта їхала верхи. Силам самооборони стало відомо про це. Троє з них пішли на заїжджий двір, де виявили двох бойовиків. Одному з них вдалося втекти, а іншого зв’язали, відібрали у нього зброю, а також тачанку та коней. Коли вони змусили бойовика розповісти, де ховаються бойовики, він показав їм один будинок, але збрехав. Грабіжники знаходилися на тій же вулиці, але з іншого боку, навпроти будинку, на який вказав їм бойовик. Коли грабіжники побачили, що солдати самооборони йдуть їх заарештовувати, вони відкрили стрілянину. Почалася перестрілка. Грабіжникам вдалося втекти. Що робити із заарештованим грабіжником воїни самооборони не знали. Тоді бойовик сказав їм:
— Чому ви мене заарештували, адже у вашому місті ми нікого не пограбували, наша ціль – господарі сільських маєтків. Ми прибули лише для того, щоб відпочити. Яке вам до цього діло?
Самооборона відпустила цього бойовика на волю.
Між євреями та господарями маєтків, поляками, які проживали у місті, спалахнула сварка. Господарі маєтків вважали собі приниженням перебувати під захистом євреїв і оскільки вони теж несуть витрати на самооборону вони зажадали, що один із них повинен увійти до комітету самооборони. Але євреї не хотіли з цим погоджуватися. Вони знали, що під час подій 1648 р. поляки за будь-якої нагоди зраджували своїх союзників євреїв, і віддавали їх у руки вбивць. І євреї Голованівська розсудили, що нащадки цих зрадників анітрохи не кращі за своїх предків. І чим пани утихомирять бойовиків, якщо не головами євреїв? Поляки закусили губи і промовчали, але притаїли образу і чекали відповідного часу.
Комітет самооборони знав, що євреї Голованівська мешкають серед скорпіонів. З одного боку, члени Чорної сотні, поляки – з іншого, а також місцеві селяни, які ще не забули уроку, який дали їм євреї Голованівська. Усі вони чекали дня помсти. І що могли зробити кілька десятків завзятих молодих людей з організованими та численними партизанськими загонами? Вони вирішили вимагати організації окружної самооборони.
З цією метою був посланий до Балти[8] один із членів комітету самооборони. Там він зв’язався із діячами місцевої громади. Повітовий комісар також прислухався до його пропозиції, було розіслано запрошення в навколишні міста, щоб вони надіслали до Балти делегатів для обговорення організації самооборони.
На цих зборах було прийнято рішення про те, що в кожному місті має бути створена самостійна самооборона. З цих сил самооборони слід виділити невеликі групи, від двадцяти до двадцяти п’яти осіб, відповідно до чисельності єврейського населення містечка. Ці групи будуть вважатися силами окружної самооборони, і вони повинні постійно готові надати допомогу скрізь, де вона буде потрібна.
Зі зміною влади окружна оборона припинила своє існування. Але у багатьох містах залишилися єврейські війська (воєнізовані загони. - Ред.).
VII
У ті дні петлюрівці були вщент розбиті Червоною армією. Коли «самостійники» побачили, що вони не в змозі протистояти Червоній армії, вони розділилися на невеликі групи та загони, розсіялися та розчинилися у селах. Тоді розпочалася партизанська війна. Щоразу ці невеликі загони збиралися, і як розбійники нападали на тили Червоної армії, або на одиночні групи червоноармійців, і поражали їх шаблями.
Але вся ця їхня діяльність була пов’язана з певною небезпекою, адже вони все ж таки воювали з озброєними та навченими людьми. Тому партизани вирішили, що їм краще нападатиме на незахищені міста, в яких проживали нещасні євреї. Там вони можуть безперешкодно грабувати єврейське майно. Там вони зможуть проливати єврейську кров, наче кров тварин, і ніхто їм не завадить.
А петлюрівські агенти, члени Чорної сотні та польські пани їм допомагають, обходять села, виголошують промови, намовляють і обмовляють євреїв, збуджують натовп і підбурюють його розправитися з євреями.
Іскра перетворилася в полум’я. Як батіг стрімкий[9] проходять банди бойовиків по єврейських селищах, і кров ллється, як водоспад.
Євреї Голованівська знають, що й вони живуть серед скорпіонів, і їм нема на кого сподіватися, крім як на себе і на свою мужність. Через небезпеку раптових нападів вони вирішили вжити запобіжних заходів, і посилили охорону. Сили самооборони охороняли місто позмінно вдень та вночі. На межі міста стояли спостерігачі, і крім цього час від часу об’їжджав околиці кінний дозор. Вони завжди були готові до бою, але й їхні ненависники не спали та не дрімали. Члени Чорної сотні з міської інтелігенції та поляки вели переговори з навколишніми селянами, і підбурювали їх вчинити на євреїв напад.
Якраз тоді Григор’єв[10] зі своїми наближеними зрадив Червону армію. Вони залишили Одесу і зі своїми військами рухалися вздовж залізниці, грабуючи міста і знищуючи їх єврейських жителів. Перед Казаковим* були міста: Ананьєв[11], Криве Озеро, Саврань[12] і Голосково, і скрізь, де він проходив, він сіяв смерть та руйнування.
Коли в Голованівську було отримано звістку про те, що Казаков прямує до сусіднього Голоскового, комітет самооборони вирішив не чекати, доки він прийде до Голованівська і до нього приєднаються навколишні селяни, а зустріти його дорогою.
На той час комендантом міського гарнізону був Ягорев. Під його командуванням було шістдесят солдатів.
Комітет самооборони запропонував Ягореву приєднатися гарнізону до сил самооборони і разом атакувати Казакова. Ягорев дав згоду.
Понад двісті озброєних солдатів покинули місто, і пішли дорогою, що вела до Голоскового. Попереду майорів червоний прапор. Кулемети та рушниці везли на двох возах. Солдати рухалися швидко. Вони підійшли впритул до Голоскового. Перед ними виблискував купол церкви. Солдати приготували зброю. Та раптом повіяв вітер, який доніс до них сморід трупів, що розкладаються. Вони озирнулися, повернули з дороги на польові стежки, і знайшли тіла вбитих, що лежали прямо на зім’ятих колосках пшениці.
— Очевидно, ми запізнилися, — сказали солдати.
Вони зупинилися перепочити, а поки що вислали в місто загін, щоб дізнатися про те, що сталося. Загін повернувся і повідомив, що ще вчора Козаков знищив місто. На вулицях валяються трупи, числом близько трьохсот. Казаков зі своєю бандою вирушив дорогою, що веде в село Авруха[13].
Сили самооборони разом із червоноармійцями вирішили попрямувати до Аврухи слідом за Казаковим. Вони близько підійшли до села. Вечоріло. Селяни, які поверталися додому з польових робіт, затримали червоноармійців. Вони розповіли, що Казаков та його банда перебувають у селі, щоб погуляти на весіллі багатого селянина, з яким Казаков був знайомий.
Посланий загін підтвердив слова селян про те, що Козаков та його банда напиваються та танцюють на весіллі. Раптом почалася стрілянина. Одному із затриманих селян вдалося втекти та повідомити Казакову про те, що його підстерігає Червона армія.
— Лягти на землю і не рухатись! Не подавати голос! — наказав Ягорев.
Загін Козакова продовжував стріляти. Вони вийшли на поле. У нічній темряві Казаков не зміг визначити місце, де залягли його вороги. Бойовики продовжували стріляти з рушниць та кулеметів, але противник не відповідав. Казаков та його банда залишилися лежати в полі, зрідка стріляючи у тому напрямку, де, на їхню думку, ховається супротивник.
Пройшла ніч, настав ранок. Сили самооборони та червоноармійці лежать у пшениці. Ніхто не видає жодного звуку. Ніхто не рухається. Коли Казаков побачив, що поле вільне, він залишив село і вирушив у дорогу. Проте вони не встигли далеко піти, коли їх наздогнав град рушничних та кулеметних пострілів. Бойовики поспіхом тікали. Деякі з них кинули свою зброю, яка потрапила до рук військ самооборони. Серед бойовиків було кілька убитих. Із сил самооборони було лише двоє поранених.
VIII
17 томуза 1919 р.[14], у вівторок, рано-вранці п’ятеро євреїв їхали з Голованівська до Покотилово[15] на базар. Коли вони проїжджали через село Наливайка, розташоване від міста на відстані 5 верст, на них накинулися місцеві селяни, схопили їх і замкнули у льоху.
Ті, хто схопив цих євреїв, були прихильниками отамана Соколова, який тоді розпочав свою «діяльність» в окрузі, і в Наливайці знаходився його штаб.
Агітація за погроми у навколишніх селах постійно посилювалася. Гімназисти та студенти, які приїжджали на канікули, приєднувалися до членів Чорної сотні, об’їжджали села та брали участь у пропаганді погромів. Всі розглядали самооборону Голованівська як занозу, і обмірковували, як би її викорінити.
Після того, як євреї були заарештовані, з Наливайки до селянського кооперативу надіслали листа з вимогою, щоб євреї Голованівська віддали їм свою зброю. В іншому випадку, вони атакують місто і піддадуть його руйнуванню.
Кооператив передав цей лист голові Комітету самооборони.
Голова комітету зрозумів, що над містом нависла велика небезпека, і противнику є чим підкріпити свої вимоги: напевно, багато сіл домовилося, і вирішило атакувати місто, щоб назавжди покінчити із самообороною. Тому він вважав за необхідне дати двозначну відповідь. Він подумав: «Відомо, що в наших руках знаходиться кілька видів зброї. Нехай вони напишуть свої вимоги, і тоді ми зрозуміємо, як на них відповісти».
Члени Комітету зібрали термінове засідання і послали окружними дорогами вершників у Голоскове, Криве Озеро та інші міста з вимогами до гарнізону Червоної армії та сил самооборони поспішити до них на допомогу, оскільки навколишні селяни збираються напасти на Голованівськ і стерти його з лиця землі. Крім цього, була надіслана депутація до Ткаченка, командира станційного гарнізону, з проханням прийти на допомогу зі своїм загоном.
Ткаченко відповів, що на станції знаходиться не більше сорока солдатів, і залишити її без захисту також неможливо. Але він може знайти для них кілька десятків рушниць та багато набоїв, і крім цього, зробить усе, що зможе.
Місто почало готуватися до війни. Комітет видав розпорядження, згідно з яким усі чоловіки повинні озброїтися будь-якою зброєю, яку вони зможуть дістати, та перебувати у бойовій готовності. Пекарі почали пекти хліб для міста та для тих, хто братиме участь у бойових діях. Лікар зібрав кілька юнаків та дівчат, і навчив їх основам того, що мають знати санітари та сестри милосердя. Були також підготовлені ліжка, ноші, вата й бинти.
Жінки та люди похилого віку носили воду, а також готували для солдатів їжу.
Вночі з Голоскового прибули 25 єврейських воїнів. Чисельність солдатів, що знаходилися у місті, склала 150 осіб, всі були озброєні рушницями. Крім цього, у Голованівську було 40 червоноармійців — разом 190 озброєних людей. Інші озброїлися хто чим зміг, і вони вважалися ар’єргардом.
IX
Наступного дня опівдні в кооперативі було отримано ще одного листа з Наливайки. У ньому було написано, що селяни Наливайки вимагають здати всю зброю, що знаходиться у євреїв: рушниці, пістолети і кулемети, а також чоботи, білизну і хліб.
Помітно, що до цього приклали руку міські хулігани. Їм було відоме відчайдушне становище, в якому перебували євреї, тому їхнє нахабство постійно посилювалося, і їхні вимоги множилися.
Для того, щоб виграти час, комітет і цього разу вирішив діяти методами дипломатії:
— Хліб потрібно спекти. Потрібно знати, скільки хліба треба приготувати. Те саме стосовно чобіт, білизни та всього іншого, просимо все точно вказати, і тоді ми зможемо дати ясну відповідь. Цілком можливо, що ваші вимоги перевищують міські можливості.
Вранці в четвер у місто прибув простий селянин. На його голові була одягнена овеча шапка. Охорона його затримала. У нього було знайдено два листи, один був адресований комітету самооборони, він містив чіткі вимоги, а також час, коли все має бути готовим. Другий адресувався «нашим братам у кооперативі», і в ньому було написано: «Ми вас сповіщаємо, що в наших руках 300 рушниць, і що з нами йдуть 3,000 партизанів. Ми сподіваємося, що цього разу нам вдасться розправитися з євреями та з комуною».
Тоді Хаїм Острой випустив таке звернення:
«Брати, будьте готові до смерті. Ворог не знає пощади. Але якщо вже нам судилося померти, ми не помремо зі страху. Боріться як леви! Не відступайте! Вмирайте віч-на-віч з ворогом! Дорого віддавайте ваші життя, захищайте їх до останньої хвилини!»
Все місто перетворилося на поле бою. На околицях були охоронці, які нікого не впускали і не випускали. Біля крамниць стояли столи, на яких лежали перев’язувальні матеріали. До стін були притулені носилки. Лікар, сестри милосердя і санітари були одягнені в біле і перебували в готовності. Були приготовлені також бочки з питною водою і столи з їжею — «кожен, хто хоче, нехай приходить і їсть!»[17].
Був тривожний день. Люди чекали на допомогу із сусідніх міст і готувалися до бою.
Надвечір з’явилася перша жертва. Зуся, майстер надгробків, вийшов із міста з бомбою в руці. Він кинув її у зустрінутий ним партизанський загін, але кидок не вдався, і він сам був убитий.
Його принесли в синагогу, поклали на ношах, і його товариші з сумом з ним попрощалися. Штаб розпорядився, щоб у його похороні брали участь десять вояків[18].
Цвинтар перебував за два парси[19].
До світанку, під покровом темряви, похоронна процесія потай і в безмовності рушила міськими вулицями. Четверо солдатів несли тіло, і ще шість озброєних солдатів йшли попереду.
Похоронна процесія кралася польовими стежками, поки не досягли цвинтаря. Там вони викопали могилу, в яку опустили тіло. Вони ще не встигли кинути в неї перший ком землі, як з’ясувалося, що цвинтар оточений бойовиками. Солдати самооборони встигли перестрибнути через паркан та втекти. Бойовики стріляли їм услід. Гуркіт пострілів був чутний у місті. Сили самооборони поспішили на допомогу. Ті, хто ховав покійника, безпечно дісталися міста.
X
Територія між селом Межирівка[20] та містом, по дорозі, що веде в Умань, перетворилася на поле бою.
Сили самооборони та Червоної армії залягли рядами, попереду солдати самооборони, а за ними – червоноармійці.
Партизани лежали в полі, ховаючись у пшениці, і бій почався.
Пролунав грім рушничної та кулеметної стрілянини.
Восьма година ранку. Бій продовжується. Стрілянина посилюється.
Літні люди та підлітки, навантажені патронами, хлібом і водою, обходять ряди солдатів, роздають їм патрони, хліб, і дають випити ковток води. Ар’єргард у повній готовності стоїть на базарі, озброєний залізними лозинами, сокирами та кийками. Батьки посилають синів на поле бою, щоб вони допомогли своїм братам.
Опівдні. Сонце жарить, як вогонь. Стрілянина все посилюється.
І ось з поля бою повертається один із піднощиків патронів і приносить погану звістку:
— Червоноармійці хочуть вийти з бою, бо не в змозі протистояти великому селянському війську, чисельність якого постійно зростає через місцевих селян, що приєднуються до нього.
І Хаїм Острой з кількома членами комітету біжить між рядами, підбадьорюючи солдатів і вмовляючи їх не бігти з поля бою, оскільки цим вони ганьблять Червону армію. Сили самооборони та червоноармійці відчайдушно борються з останніх сил, штаб постійно отримує повідомлення з поля бою. Звістки сумні. Штаб не знає, що робити. Зникла всяка надія. Але на змиленому коні і в хмарі пилу прибуває гонець.
— Що у вас відбувається? 60 озброєних вершників поспішають до вас на допомогу із Кривого Озера. Ми знаходимося на відстані семи верст. Скажіть, що нам робити?
— Наразі немає часу на розмови. Скачи та приведи своїх товаришів, дорога кожна секунда!
Вершник поскакав, як випущена з лука стріла.
— Ідіть і повідомте, що до нас йде допомога з Кривого Озера чисельністю 60 солдатів.
З поля бою за цей час принесли кількох поранених. Сестри милосердя та лікар займаються їхньою перев’язкою. Деякі з ар’єргарду беруть їхні рушниці та виходять у бій, щоб зайняти їхні місця.
Ворог наближається... Він уже перейшов через струмок... Перший ряд захисників відступив до другого ряду.
— Ми відступаємо, — приходить повідомлення до штабу.
Але прибувають 60 вершників і запитують:
— Що нам робити?
— Врятуйте нас! – кричить начальник штабу від щирого серця.
І 60 вершників, що мчать, як на крилах бурі, скачуть дорогою на Умань, стріляючи в пилюці, яку їхні коні піднімають своїми копитами. Вони шумлять, кричать і видають бойові кличі. Земля тріскається від створюваного ними шуму.
— Помста, друзі! Помста за пролиту кров, помста за наших закатованих батьків, помста за осквернену честь наших сестер!
Вихором вони налітають на супротивника, по дорозі піднімаючи в атаку червоноармійців та солдатів самооборони. І всі вони з бойовим кличем вдираються у ворожі порядки. Вони стріляють із рушниць і рубають шаблями.
Страх і тремтіння охопили партизанів. Божий страх упав на них. Партизани почали покидати поле бою. Військо самооборони та його помічники атакують селян і женуть їх перед собою. Ті біжать і падають, встають і спотикаються об своїх товаришів. Вершники давлять їх копитами коней. Паніка, сум’яття та розгром.
Солдати самооборони та їхні помічники повернулися до міста з кількома полоненими.
Наступного дня до міста прийшов молодий селянин. У його руці була довга палиця, до якої була прив’язана біла ганчірка. Він сказав:
— Мене послали з Наливайки для того, щоб запропонувати вам повернути полонених, яких ви захопили, а ми пообіцяємо відпустити євреїв, які знаходяться в наших руках. Якщо ви пообіцяєте не завдавати нашим людям зла, ми надішлемо до вас делегацію.
Комітет пообіцяв.
Делегація прибула.
Комітет повідомив делегації, що, перш ніж розпочати переговори, він бажає переконатися в тому, що заарештовані євреї ще живі. Тому він пропонує делегації залишитись у місті до повернення людей, які вирушать у село, щоб про це дізнатися. Надвечір посланці повернулися і повідомили, що ув’язнені живі та здорові.
Тоді голова комітету сказав делегації:
— Захоплені нами люди намагалися вбити нас, і вийшли проти нас з мечем у руках. Ви ж захопили безневинних людей, які ніякого зла вам не завдали. Але все ж таки ми повернемо вам полонених, якщо спочатку ви відпустите євреїв.
В’язні повернулися живими та здоровими.
XI
Сп’яніння від перемоги пройшло дуже швидко. Євреї знали, що навколишні селяни скрегочуть від злості зубами і будують плани помсти. Вони в жодному разі не можуть пробачити євреям перемогу. Поляки і росіяни, члени Чорної Сотні, які мешкають у місті, теж сподіваються кинути євреїв у багаття, і відчай зростає в їхніх серцях. Вони знають, що їхніх ворогів у тисячу разів перевищує їх чисельність. Всі ці вороги тільки й чекають на відповідний час, щоб напасти на них і знищити. І диво трапляється не щодня. Досить найменшої необережності і євреї Голованівська загинуть.
Надходять відомості, що Соколов готує партизанів до нападу на місто.
Заможні євреї один за одним починають покидати місто.
Натомість сили самооборони виконують свої обов’язки з небувалою вірою та енергією, вони не знімають одяг і не випускають з рук зброї навіть під час сну. Спостерігачі також перебувають на своїх постах, постійно оглядаючи все, що відбувається поблизу міста.
Охоронці перевіряють селянські візки, що прибувають у місто, обмацують кожен мішок та оглядають усі речі, які в них перебувають.
І кожен мозок свердлить та сама думка:
— Чи зможе мала жменька протистояти десяткам тисяч ворогів?
Євреї бачать, що щось починається. Селяни, які прибувають у місто, в розмові опускають погляд і уникають дивитися євреям в очі. Євреї бачать, що селяни щось приховують.
Розпач гризе їхні серця, як вогонь. Щоденні турботи, торгівля, заробіток – хто на це звертає увагу? Навіть діти перестали відвідувати хедер[21]. Євреї групами стоять на вулиці, мало говорять і багато зітхають. На їх устах гірке запитання:
— Що буде з нами?
І як відповідь на це запитання старий і глухий єврей мимрить в бороду: «Хто від меча, а хто від голоду! Хто житиме, а хто помре! Хто своєю смертю, а хто не своєю!»[22].
Після останньої битви минуло двадцять чотири дні. Поляки та російські члени Чорної Сотні ховаються у своїх будинках.
Ніхто з них не з’являється на вулиці. Що вони задумали у темряві своїх кімнат?
Згадують, що великий і довгий фургон одного з польських дворян, який мешкає в місті, запряжений у пару сильних коней, дуже часто виїжджав з його двору порожнім, і щоразу повертався заповнений соломою. Його фургон не перевіряли, оскільки хто наважиться обшукувати фургон польського аристократа, особливо, якщо він сам сидить на копиці?
Згодом з’ясувалося, що цей дворянин щоразу привозив до міста зброю та бойовиків, які ховалися у сіні.
І ось настав день гіркоти.
О восьмій годині ранку спостерігачі повідомили, що безліч селян спускається з гори з боку млина і наближається до міста.
Дуже швидко до міста прибув вершник. Він втиснувся в натовп євреїв, що зібралися, і сказав:
— Мене послав партизанський комітет передати, щоб ви здали всю зброю, яка знаходиться у ваших руках!
— Біжи до тих, хто послав тебе, і скажи їм, що ми самі вийдемо до них зі зброєю!
Бойовик не зрушив з місця, дістав з-за пазухи пістолет і вистрілив у повітря. Це був знак бойовикам, що знаходилися у місті. В цю мить відчинилися ворота і двері польських будинків, і росіяни з натовпом озброєних бойовиків вирвалися назовні.
Водночас бойовики з банди Соколова увірвалися до міста. Величезне військо. Усі озброєні рушницями. Є також кулемети. Як голодні вовки накинулися вони на вражених від несподіванки євреїв, вбиваючи без розбору, знищуючи чоловіків і жінок, старих та дітей. У цьому їм допомагали місцеві хулігани. Наразі вони знайшли можливість виплеснути на євреїв свою лють. Працівники кооперативу кинули свою роботу, вийшли, озброєні рушницями і пістолетами, і відкрили стрілянину по євреях, що металися туди-сюди.
А один бойовик у пропотілому одязі ходить серед убивць і кричить:
— Товариші, різати тільки по шиї!
Військовослужбовці, бачачи, що оточені, і численні банди постійно прибувають у місто, розбіглися. Хаїм Острой з кількома людьми втік на станцію, де знаходився загін Червоної армії.
А бойовики втамовують свою спрагу крові та помсти. Декілька хуліганів підпалили кілька лавок.
І ось тріск палаючих будинків і грім пострілів змішуються з криками жінок, що ґвалтуються, і з останніми видихами вмираючих. Тут і там юнаки, які бажають подорожчати продати свої життя, атакують групи бойовиків і відчайдушно з ними б’ються. Але дуже швидко на них накидається натовп і втоптує їх у бруд вулиць.
Наступила ніч.
Стовпи диму та язики вогню піднімаються вгору і фарбують небо червоним. Стоїть смертна тиша. Усі євреї, які не встигли втекти чи сховатися, знайшли заспокоєння в обіймах смерті.
Місто омите вогнем і кров’ю. 250 людей убито, зарізано, спалено та знищено.
XII
Денікінці увійшли до Голованівська за кілька днів до Дня Спокути 1919 р.[23]. Їх вийшли зустрічати шановні члени громади, до яких приєднався Хаїм Острой. Він сподівався, що з їхньою допомогою євреї будуть врятовані. Згодом у місті стало відомо, що денікінці задумують його вбити. Друзі та знайомі Хаїма Остроя просили його покинути місто, або, принаймні, сховатися, доки не мине небезпека. Але він їм не повірив і продовжував ходити містом.
Денікінці послали трьох солдатів, щоб схопити Хаїма Остроя. Вони взяли із собою місцевого селянина, який знав його в обличчя. Коли цей селянин побачив Остроя, він вказав на нього солдатам. Вони його схопили і повели до в’язниці. На той час повз проходили чотири офіцери. Хаїм поскаржився їм на те, що був схоплений ні за що, а також подав довідку від якогось денікінського генерала, яка засвідчувала його високе становище. Офіцери його заспокоїли та пообіцяли, що йому не завдадуть шкоди. У цей час його свояк, доктор Левінсон, побіг до генерала, що знаходився в місті, для того, щоб отримати в нього записку з вказівкою про негайне звільнення Хаїма. Але записка запізнилася. Коли доктор Левінсон з’явився із нею у в’язниці, він знайшов свого свояка, Хаїма Остроя, убитим.
Сина Хаїма Остроя Яакова, юнака 17 років, такого ж безгрішного, як його батько, денікінці теж схопили, привели до лісу і там убили. Його тіло пролежало у лісі кілька днів. Коли стало відомо, що він був убитий у лісі, то його дід вирушив, щоб привезти його в місто, і знайшов його тіло вже вкритим хробаками.
У дні свого перебування в місті денікінці грабували будинки та лавки, зґвалтували багато жінок, а також убили близько двадцяти осіб, серед них Айзека Чернова, 50 років, який чинив їм опір при зґвалтуванні його дочки, Каліке, 46 років, та Йозефа Крайза, 50 років.
Переклад з російської
Примітки: Голованівськ (48°23’3.81″С, 30°27’45.31″В) — селище міського типу, центр Голованівського району на заході Кіровоградської області (Україна), за 7 км від залізничної станції Голованівськ (на лінії Гайворон — Підгородна (вузькоколійна залізниця) дорога) Станом на 1 січня 2013 року чисельність населення становила 6133 осіб.
[1] Перефразування сказаного в трактаті Мішни «Повчання Батьків» (1, 14): «Якщо я не для себе, хто для мене?».
[2] Див. Статтю «Балта» в томі 1 Свитка Різан.
[3] Фрагменти пророцтв із Книги Ішаяху (2, 4 і 11, 6-7).
[4] Сім днів радості — тиждень, наступний після весілля. Тут використовується у переносному значенні.
[5] Криве Озеро (47 ° 56’49.84 «С, 30 ° 20’26.38» В) — селище міського типу в Миколаївській області України, районний центр Кривоозерського району. Розташовується на берегах річки Кодима. Станом на 1 січня 2013 року чисельність населення становила 7909 осіб.
[6] Голоскове (48 ° 9’39.09 «С, 30 ° 26’8.86» В) — село в Кривоозерському районі Миколаївської області України. Населення за переписом 2001 року становило 484 особи. Займає площу 1 км. Знаходиться на відстані 25 км. на південь від Голованівська.
[7] Йдеться про погроми, що відбувалися на території України під час повстання Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої.
[8] Див. Статтю «Балта» у Томі 1.
[9] Слова «батоги стрімкі» є цитатою з Книги Ішаяху (28, 15).
[10] Микола Олександрович Григор’єв, отаман Григор’єв (1885-1919) — один з організаторів повстанської війни проти австро-німецьких окупантів та армії Української держави в Єлисаветградському повіті Херсонської губернії (1918). У листопаді-грудні 1918 року підтримав антигетьманське повстання Директорії УНР, з початку грудня 1918 року по січень 1919 року. — Начальник Херсонської дивізії УНР. На початку лютого 1919 перейшов на бік Червоної армії. З лютого 1919 — командир 1-ї Задніпровської бригади 1-ї Задніпровської Української радянської дивізії; з квітня 1919 року — начдив 6-ї Української радянської дивізії, у травні 1919 року підняв заколот проти Радянської влади в Україні. Після придушення заколоту влітку 1919 був убитий внаслідок конфлікту з керівництвом махновського руху.
[11] Див. Статтю «Ананьєв» у Томі 1.
[12] Саврань (48 ° 8’0.71 «С, 30 ° 4’59.41» В) — селище міського типу в Одеській області України, районний центр Савранського району.
[13] Топонім не знайдено.
[14] Відповідає 15 липня 1919 р.
[15] Покотилове (48°28’21.21″С, 30°41’34.27″В) – село, центр сільської ради, на річці Ятрань у Новоархангельському районі Кіровоградської області (раніше – Підвисоцький район Київської області; до цього – Уманський повіт Київської губернії) України. Населення за переписом 2001 року становило 630 осіб. Розташоване за 20 км. на північний схід від Голованівська.
[16] Наливайка (48 ° 24’0.29 «С, 30 ° 33’31.22» В) — село в Голованівському районі Кіровоградської області України. Населення за переписом 2001 становило 708 осіб. Розташоване в 7.5 км. на північний схід від Голованівська.
[17] Цитата з великодньої агади.
[18] Десять чоловіків необхідні для проголошення молитви Кадіш та поминальної молитви.
[19] Парса — стародавня міра відстані. Приблизно відповідає 4 км.
[20] Топонім не знайдено. Можливо, мається на увазі село Межирічка (48°24’13.44″С, 30°29’15.42″В), що розташоване на відстані 3км. на північний схід від Голованівська на дорозі, якою можна потрапити до Умані.
[21] Хедер — початкова єврейська школа.
[22] Уривок з молитви «Унетане токеф», яку читають у свято Рош ха-Шана та у День Спокути.
[23] У 1919 р. День Спокути випав на суботу 4 жовтня.
