Гелон, Голунь – невідома українська держава

Досі для вченого світу залишається загадкою місто Гелон, про яке згадує в своїх „Історіях” древній історик Геродот. Де воно знаходилося, кому належало, донині не встановлено. Однак автор цієї статті, ретельно дослідивши праці „батька історії” і Влескнигу, конкретно вказує місцезнаходження легендарного міста і наводить серйозні аргументи на користь своєї версії.

Як на мене, питання знаходження міста Гелон досі не вирішене лише тому, що вчені не дуже уважно читали першоджерело і зневажливого ставилися до деяких інших матеріалів. Можна сказати навіть простіше – ніхто цим серйозно не займався.

А треба в першу чергу вияснити, що то за народ, якому належало місто, де він мешкав? Геродот називає його будинами і дає про нього різні дані. В одному місці (гл. 21, тут і далі йдеться саме про четверту книгу, яка стосується історії Скитії) він пише, що будини живуть на північ за Меотійським озером аж за савроматами, тобто, приблизно там, де знаходиться сьогоднішня Московщина (у всякому разі саме туди їх відносить Т. Коструба в примітках до свого перекладу). Але в главах 108 і 109 повідомляється дещо інше, і дивно, чому цього ніхто не помічав: „Будини — це великий і численний народ. Вони мають ясно-сині очі і ясне волосся*. У їх країні є дерев’яне місто, що називається Гелон. Воно оточене дерев’яним муром, високим і цілком із дерева, та довгим – із кожного боку на тридцять стадій... Будинки і святилища в них також із дерева.” Геродот також зазначає, що греки виселилися з надморських міст і поселилися в краю будинів, „розмовляють то скит­ською, то грецькою”4.

Не могли так далеко від своїх причорноморських колоній аж у Московщині поселитися греки. І про це говорить те, що разом з гелонами та савроматами будини першими зголосилися вступити у війну проти Дарія, який наступав від Істри (Дунаю). І головне вони розмовляли скитською мовою. А нинішні московські землі, як відомо, до складу Скитії не входили. Отож, будини мешкали неподалік Дунаю і місто Гелон знаходилося на нашій українській землі, а не на півночі Росії, як це стверджують нині деякі російські історики.

Конкретні підтвердження цьому також надає автор найдавнішої української історичної та літературної пам’ятки Влескниги Ілар Хоругин, неодноразово згадуючи державу і місто майже з ідентичною назвою Голунь: „Голунь був славний і три сотні градів сильних мав, а Києград мав менше – на півдні десяток градів і все. Сіл небагато, оскільки ті були в степах різних родів” (д.22). Як у Геродота Гелон так і в Хоругина Голунь дерев’яне місто. Окрім того, з д. 17Б Влескниги довідуємося, що руси Голунь залишили грекам хоч та, „колом будучи (тобто укріплення у формі кола – С. П.), тяжко дісталася ворогам”. Ось чому Геродот у Гелоні згадує і будинів, і греків – на його час Голунню вже володіли греки, хоча, звичайно, в рідному місті мешкали і корінні жителі будини.

Куди після загарбання греками Голуні перейшла жити основна маса будинів і походження їх назви легко прочитується за допомогою архетипів. Бачимо його, зокрема, в словах буда, будка, будинки, будувати і читаємо в Геродота: „Будинки і святилища в них також із дерева”. Тобто, очевидно, що будини не кочівники, а осілий (будівничий) народ і саме звідси походження їх назви. Чи не їх предками були мешканці отих найбільших свого часу протоміст біля Майданецького, Тальянків, Легезіно, які сьогодні досліджують археологи? Мабуть, що так, адже на Черкащині донині зберігаються цілий ряд сіл з назвами Буда. А в „Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии” Л. Похилевича (1864 р.) таких нараховується більше шістдесяти (!).

Отже, якщо будини мешкали в межах історичної Уманщини, то десь тут повинна була бути і їхня столиця Гелон (Голунь).

Де? Звернемо свій погляд до деяких інших джерел. „Оповіді Захарихи”: „За те часы, коли еще Земли Руской Киевской не было, а была Рущина по Руси-Реце”... Рущина – це стара Русь, яка була від ріки Бог по Рось-ріку. Та сама Стара Русь (Голунь), яка згадується у Влескнизі. Але дехто може відмахнутися, мовляв, це лише легенди бабки Захарихи.

Гаразд, тоді звернемося до авторитетного „Літопису руського”. Ось що писав літописець Нестор: „ Дуліби жили по Бугу, де нині волиняни (мається на увазі Західний Буг – С. П.) , а уличі й тіверці сиділи по другому, [тобто Південному] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові і по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки “Велика Скитія”.

Баварський географ ІХ ст. також свідчив, що в уличів, які мешкали у Прибужжі, було 318 міст. Отже сумнівів не може бути: саме уличі (гуличі, голунці) були мешканцями Великої Скитії. І їх столиця була десь між Бугом та отими протомістами, про які ми згадували вище.

І тут варто зупинитися на такому непоказному сьогодні містечку як Голованівськ Кіровоградської області. Знаходиться воно за якихось тридцять кілометрів від Південного Бугу причому в оточені лісових урочищ з однокореневими до Голуні назвами: Голоче, В оловик, Б ілик (нині Ємилівське). Вже це спонукає до певних висновків. Але є й інші аргументи для припущень, що саме Голованівськ міг бути „обітницею русів” (як називає Голунь Влескнига), столицею попередниці Київської Русі Колані.

Перше. „Та Голунь була в голому степу і в лісі”, зазначає Влескнига (35А). Тобто в лісостепу, де якраз знаходиться Голованівськ.

Друге. Назва Голованівськ за однією з версій означає „головне місто”.

Третє. Теракотова фігурка богині Матері, знайдена на території селища, та інструменти з кременю свідчать про існування на цьому місці поселення ще в далекому IV тис. до н. е., а глиняна голівка грецької богині Деметри ІІІ-IV ст. до н. е. та ольвійська мідна монета у вигляді дельфінчика І-ІІ ст. до н. е. є підтвердженням проживання тут греків.

Четверте. Центр Голованівська стоїть на печерах (катакомбах), загальна довжина яких, за деякими припущеннями, сягає десяти і більше кілометрів, а вік – від кількох сотень до кількох тисяч років.

П ’ яте. З огляду на ситуацію тритисячної давнини Голованівськ займав ідеальне розташування на мапі країни. Він знаходиться на одній прямій посередині між Києвом та Одесою, де на той час могли стояти форпости по обороні північних та південних рубежів Колані. Тут досі пам’ятають „гардову” дорогу, яка в одну сторону вела до нинішнього Миколаєва (раніше до острова Гард), а в іншу – на Кам’янець-Подільський. А ще звідси йшли дороги до верхніх дніпровських порогів (приблизно нинішнє місто Кременчук або Черкаси), де міг проникати ворог на наші землі і де необхідно було також тримати варту, і в протилежну сторону до древнього українського міста Тягина (Бендери) на Дністрі. Нижні дніпровські пороги, схід країни, як і за козацьких часів, захищала легендарна Хортиця.

Кращого місця для „обітниці русів” годі було шукати – це самий центр тогочасної країни. І він найбільше може претендувати на Пересічень-град, який згадується в „Оповідях Захарихи”.

Ще один цікавий факт. „За повідомленням В. Б Антоновича (Археологическая карта Киевской губернии /Приложение „древності” т. 15/ Изд. Московського археологического общества. Москва 1895 г. ст. 132), повз Табанове проходить земляний вал у напрямі Балтської волості. На 68 ст. видання вказано, що цей вал називають „змієвим” і йде він через підвисоцький ліс, далі через села Копенкувате, Табанове і аж до річки Кодима. Тобто, вал пересікав весь нинішній Голованівський район, в т. ч., очевидно, Пушкове, бо про наявність якихось валів у цьому селі згадують „Труди Подільського єпархіального історико-статистичного комітету” (1901 р.). Можливо, саме ці вали були останнім оборонним рубежем зі сходу на підступах до такого важливого міста, яким був колись Голованівськ.

Привертає увагу і те, що фортеці на Інгулі, зокрема Кіровоградська, та на Синюсі – Торговицька (а вони були значно раніше, ніж їх датують) також будувалися на правому березі річок – отже, не виключено, їхньою місією було захищати „обітницю русів” від ворога, в разі, якщо Хортиця не могла відстояти непорушність східних кордонів на Дніпрі.

Шосте. Скитський кратер, який чомусь перекладають на казан. Казан – це те, що ставлять на вогонь і варять в ньому їжу. Тим часом кратер – це велика посудина (здебільшого на трьох ніжках) для приготування священних напоїв і здійснення релігійних обрядів. Як особливу цінність (за свідченням того ж Геродота), її навіть жертвували богам. Раз на рік, пише Геродот в гл. 66, кожний скитський правитель у своїй окрузі готує цей посуд для змішування вина, і його п'ють ті скити, що вбили ворога. „Хто ж не вбив жодного ворога, не п'є того вина й сидить збоку без почесті. Це найбільша ганьба в них. А хто вбив багато ворогів, дістає дві чаші й п'є з обох них разом”.

Ніде Геродот (чи його редактори) жодним чином не обмовилися про те, що автор міг особисто бути в Скитії. Але коли заходить мова про найбільшу дивовижу скитів кратер царя Аріанта (Ора-Анта), Геродот пише, що він його бачив на власні очі (гл. 81). І де саме він його бачив? „Є між Бористеном і Гіппанісом край, що зветься Ексампей, по-грецьки Святі дороги”. Тобто, саме там, де стоїть нині Голованівськ. „В тому краю, описує „батько історії”, є мідяний кратер, ушестеро більший від того, що стоїть при вході в Понт, пожертвуваний Павсанієм, сином Клеомброта. Як хто не бачив його, то так опишу. Той кратер, що є у Скитії, легко вмістить у собі шістсот амфор, стіни ж того скитського казана грубі на шість пальців”...

Не виключено, що донині цей кратер знаходиться десь під Голованівськом. Таку величезну посудину не могли кудись перевезти. Найвірогідніше перед тим, як Голунь завоювали греки, її було опущено в катакомби (в яких, до речі, легко поміщалися вози та гарби) і чекає, коли її піднімуть на поверхню, очистять, наллють вина і скличуть з усього світу українців, щоб випити по чарці за нову славу нашого народу.

Сьоме. Що це за Святі дороги, згадувані Геродотом? Куди вони могли пролягати? Звісно, що до святих місць, до предківських могил. І про це, зокрема, знаходимо свідчення Влескниги: „А ми не глупці, не безумці і вірити не мусимо, доки бачимо, що венеди вертаються до земель наших, в степи древні, та глядять ще печери їхні” (д. 36А). Якби ті печери були лише місцем для переховування від ворога, як вважають деякі історики, навряд, що сюди поверталися і доглядали за ними ті, хто давно залишив рідні краї. Це були святилища, в яких, мабуть, ховали (як у Київських) тіла покійників. Видатна письменниця і дослідниця української старовини Докія Гуменна, навіть, називає їх храмами-святилищами. Голованівські печери, наприклад, не схожі на тимчасові схованки: місцями вони мали два яруси, великі зали і вихід до лісу. Отож, оті Святі дороги якраз і вели до подібних святилищ – Голованівських, Київських та інших печер. Саме таким чином, до речі, створюючи лабіринти (умовні печери), єгиптяни ховали в пірамідах своїх фараонів, та і під християнськими церквами пізніше будувалися печери і поруч ховали священиків...

Восьме. Досі поза увагою дослідників нашої давнини залишається Синська земля. В „Оповідях Захарихи” – це „Земля Могучарська, земля Семська, Хоропова, Синська”, Могучарська – могутня, Семська – мабуть, семирічна, Хоропова – де знаходилися могили предків (хорони, поховання), Синська – можливо, межиріччя між Синюхою та Синицею, тобто, той же Ексампей.

За Геродотом Синська (чи Синьська) земля знаходилася біля нинішнього Азовського моря. Як вона там опинилася, може дати відповідь якраз загарбницька політика греків. Не витримавши натиску грецьких завойовників, певна частина голунців-будинів (мешканців Синської землі) відступила і пішла на південь. Якийсь час вони мешкали біля Азова, що й зафіксував у своїй праці Геродот, а потім перемістилися ще далі, аж в Індію, де раптом бачимо виникнення Харапської культури (порівняйте з нашими Хоропами), первосвящеників Будду (від наших будинів), Крішну (Кришеня), Вішну (Вишеня) і таке інше...