Думки про роман Ліни Костенко

Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови. Але ж якщо мова – Дім Буття, то чого ж ви виживаєте мене з мого власного дому?! Це бандитизм. Це імперський вірус». На рівні констатації тяжкого стану українства на 20-му році незалежності так воно і є, і авторка лише художньо оформила той стан пригноблення, який відчуває кожен національно-свідомий українець. А як же з нього вийти? І що нам робити?

Переді мною досить об’ємна книга «Записки українського самашедшого», видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011 (Перлини сучасної літератури). Це вже 9-те видання, що свідчить про популярність твору, однак наклад не вказано.

Відома поетеса описує переважно жалі і печалі свідомого українця і його оточення за тим, що Україна так і не стала українською за роки незалежності.

Головний герой – інтелігент у третьому поколінні, якому за 30 років, живе з родиною в Києві, він за освітою системний програміст, закінчив аспірантуру і захистив кандидатську дисертацію, але заробляє на життя ремонтом і налаштуванням комп’ютерів. Його дружина філолог і десь працює в НДІ та пише дисертацію, шпурляючи час від часу нею в чоловіка. Їхній єдиний синок матюкається в дитсадку, а потім не хоче вчитися в загальноосвітній школі і в музичній школі. Свій музичний талант хлоп’я, мабуть, успадкувало від баби - відомої співачки, батькової матері, яка, співаючи перед чорнобильськими ліквідаторами, вхопила радіації і швидко спопеліла.

Разом з родиною живе теща – світла жінка, яка намагається всіх помирити, згладити постійні конфлікти. Вона пропадає на кухні, звідки поширюється на всю квартиру аромати борщу й інших поживних страв. Її хата на Поліссі розвалюється, а садиба заростає радіаційними бур’янами. Тому родина не має дачі в селі, а гибіє в місті. Батько головного героя – шестидесятник, відомий перекладач. Він одружився вдруге, живе окремо на лівому березі Дніпра і є розрадою для розтриюдженого повсякденням сина.

Всі головні персонажі безіменні , мабуть тому, що багато хто з нас може впізнати у них себе. А ще ж є дальнє коло: однокурсники, сусіди. Щоб їх якось розрізняти, авторка вигадала їм умовні імена, наприклад, «Лев, інвертований на пустелю». Товариш синка єдиний має ім’я - Борька. Його батько-скоробагатько, загинув у калюжі крові, а мати - красуня Гламур, всі російськомні і ненавидять українське…

Події роману розвиваються в Києві, Україні і на всій Землі так, як їх бачить головний герой, читаючи газети й не вилазячи з інтернету. Нажаханий дійсністю і пророкуванням зміни епох, чекаючи «міленіуму», цей киянин на зламі тисячоліть набирає свої щоденникові записки на компі і завершує своє писання 2004-го, майданного року.

Роман - це не що інше, як суміш щоденникових записів романтика-українця, учасника студентського голодування на граніті в 1990 р., а також його коментарів подій, ліричних відступів.

Майже на кожній сторінці читаємо про страшне. Наприклад, «В університетському парку знайшли вже 305 снарядів і кілька гранат. Дружина дивиться на мене обезумілими очима: - Як ти міг водити туди дитину?! А звідки я знав? І взагалі, куди тепер можна водити дитину?

В якійсь школі розлили ртуть.

В якомусь під’їзді підклали вибухівку.

В якомусь дитячому садку перетруїли дітей неякісними продуктами.

Але не треба думати, що це тільки в нас. У світі теж буває всього. В Європі вже дітей у школах навчають, як захищатися від бандитів. Дівчатка носять при собі газові балончики. Для жінок вже винайшли бюстгальтери з кишенькою для пістолета.

Зовсім не зайвий винахід. Якби де продавався, я подарував би дружині…»

Герою іноді здається, що хтось божевільний, чи сам він, чи все людство, коли мириться із теперішнім ненормальним життям. І як не збожеволіти, коли: «Мабуть, знову спалах на сонці. Почуваюся так, ніби мене розкрутили на центрифузі й випустили. Дуже болить голова. Хочеться тиші. Під вікном гарчить бурильна машина. В стіну вгризається перфоратор. У Борьки горлає магнітола. Виє, тьохкає і завиває сигналізація на чиїйсь машині, майже як голос моєї дружини».

Але це можна пережити, якби йому не «…допекло приниження, ця одвічна дискримінація нації». Дружина радить чоловіку звернутися до психоаналітика, щоб він покопався в лабіринтах його психіки, віднайшов базову травму і щось порадив. Він на це знизує плечима, думаючи: «…А що там шукати? Моя базова травма – Україна. І на це немає ради».

Чутлива душа героя реагує на негативи, які відбуваються чи не кожного дня. Щез Гонгадзе. Шукають його, а потім його тіло. А знаходять «таращанське тіло» без голови. Влада замітає сліди. Мати Гії теж тихо божеволіє, прикладаючи синові черевики до кісток стопи, яка менша на три розміри. А в світі що робиться? Два літаки врізаються у хмарочоси-близнята; США бомблять Афганістан, а потім й Ірак, де гинуть і українські вояки. І він не витримує останнього удару: звільнення з роботи. Від чоловіка приховують, що його витягли з петлі.

Відтоді полагіднішала дружина, але одібрала в чоловіка газети й обмежила телесеанси. Життя потроху налагоджується, вже й нова робота

Позитиву додають надії, пов’язані із «нетиповим прем’єром» (Ющенко) та з «леді Ю». Але ж базова травма ніде не ділася і чоловік запитує дружину, чому це українці ніяк не ідентифікують себе з нацією? І отримує відповідь, яку варто запам’ятати: «А як може себе зідентифікувати курка, зварена в каші?! Лише з кашою!».

Потроху і я відчуваю полегшання, зникає тягар читання роману, бо останні кілька десятків сторінок відводить на описання помаранчевої революції і подій на Майдані. А я теж там був, і моя душа розцвітала від тисяч і тисяч усміхнених і впевниних у своїй перемозі облич українців. Цілком виздоровлює і наш герой. Він ночує в засніжених наметах і стереже Майдан. Його дружина годує людей з Майдану і в їхній квартирі вони ночують. На Майдан сходяться їхні близькі і знайомі. Там син побачив на екрані свого післяінсультного батька на візку, який від побаченого українського буяння знову заговорив. І навіть російськомовний Борька і його мати Гламур перейшли на українську.

Але раптом Майданом поповзли чутки і сумніви, бо стало відомо, що за спинами людей відбуваються якісь торги і переговори між майбутньою і чинною владами. Про що вони домовляються? На Майдані розуміють, що звичайно ж не про те, щоб «бандитам були тюрми», а нав’язують лідеру Майдану Великий Компроміс. У сум’ятті і наш герой: «Якби він прямо сказав: «Люди! Я зробив це, щоб вас не вбили». Люди йому б повірили. Ні… він уже капітулює. Ми на Майдані, а він уже серед них. Серед тих, кого називав злочинною владою». Герой хоче простого: «Мені треба, щоб вони, ставши владою, не зрадили цей Майдан». Марна надія…

В романі цього нема, а читачі ж то знають, що ті, кому вірив Майдан, зрадили його і продали. Напевно, що Ющенко таки був зв’язаний обіцянкою не чіпати ні Кучму, ні Януковича, а значить і їхні оточення. Але хто заважав йому знайти і покарати злочинців, які отруїли його диоксином? Особливо в перший рік свого президентства, коли він мав ще повноваження попереднього президента!

То чого ж хоче головний герой?

Він хоче жити в Україні і неабияк: «це моя країна, я тут виріс, я тут живу…я хочу жити і працювати тут. І неабияк жити, а жити добре, достойно». Він хоче, щоб його, як українця, не виживали з його власного дому: «Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються. Сина в дитячому садку задражнили… «Хохол». Україна – це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови. Але ж якщо мова – Дім Буття, то чого ж ви виживаєте мене з мого власного дому?! Це бандитизм. Це імперський вірус».

На рівні констатації тяжкого стану українства на 20-му році незалежності так воно і є, і авторка лише художньо оформила той стан пригноблення, який відчуває кожен національно-свідомий українець. А як же з нього вийти? І що нам робити? На це відповіді ви в романі не знайдете.

А й справді, що нам робити?

1) Найперше нам слід дотримуватися ідеології україноцентризму: ОЦЕ ОСЬ МИ, А ОТО – ВОНИ!

Це означає, що у всьому треба надавати перевагу українському перед неукраїнським (в межах здорового глузду);

2) Нам треба творити Оновлений Світогляд і Новий Спосіб Життя

Українців – запоруку розквіту новітньої української нації.

І тоді, може, Ліна Василівна напише новий роман: «Записки вільного українця», а ще краще «щасливого українця».