Дума про героїчних Ковбасюків з Межирічки

Доля цих людей мала бути забутою. Ніхто про них ніколи не згадував. Хоча, як справжні герої і патріоти, заслуговували щонайменше на добру пам’ять. Але багато що в цій історії було підозрілим для органів безпеки колишньої совіцької держави і вони не допускали, щоб комусь надумалося досліджувати її. З цієї ж причини прізвище одного з героїв моєї розповіді Миколи Ковбасюка не було внесено до Книги пам’яті (1994 р.), яка готувалася до друку ще під пильним оком КДБ.

На щастя, ще є люди, які зберегли в пам’яті те, що їм вдалося почути від своїх батьків, дядьків, чоловіків...

Один з них Леонід Михайлович Фоменко з Побузького, мати якого доводилася Платону сестрою, а Миколі та Данькові тіткою. Леонід Михайлович знає пригоди своїх пам’ятних родичів не тільки з розповідей матері Федори Григорівни, а й дещо чув на виїзному суді, який відбувся в Голованівську в 1973 році над фашистськими прихвоснем Коцоєвим. Допомагали в написанні цього матеріалу також дружина нині покійного Данила Фросина Прокопівна Ковбасюк з Побузького і мешканець Межирічки Євген Гнатович Ковбасюк.

Григір Ковбасюк

Неспокійної і небайдужої вдачі був цей чоловік. Коли Україною зашуміла громадянська війна він не чекав, хто візьме у борні гору, а сам став безпосереднім учасником тих подій. Спочатку йому припали до вподоби анархістські ідеї Нестора Махна і він вступив до його війська, а пізніше воював в армії Будьонного. І коли дивізія, в якій він служив, була розформована в Польщі, Григір кинув військо і пішки причвалав додому в рідну Межирічку, аж з під самої Варшави.

Завзятої вдачі були і його діти, яких він мав цілу купу. Одне, правда, померло в дитинстві, а Варивон з голоду – в 1933-му. Окрім них, ще були Кіндрат, Іван, Марина, Мотря, Федора, Семен (до речі, перший тракторист району) і Платон.

ПЛАТОН КОВБАСЮК

Платона Григоровича, очевидно, привабило бойове батькове минуле і він вирішив стати військовим. Закінчив піхотне училище і в офіцерському званні служив на західних рубежах колишнього СРСР. Саме там його і застала війна. Коли після важких нерівних боїв передові частини Червоної Армії були розбиті, а німці вже господарювали в тилу, уцілілим червоноармійцям нічого не залишалося робити як самостійно шукати виходу із ситуації. Платон вирішив добиратися додому.

В одному селі на Західній Україні йому допомогли змінити офіцерське обмундирування на цивільний одяг і він вирушив додому. Батьковою стежкою, так само пішки і переважно вночі.

БРАТИ

Двоюрідних братів Миколу Кіндратовича та Данила Варивоновича Ковбасюків війна застала коли їм відповідно було 25 і 15 років.

І дядько, і брати були досить відчайдушними людьми. Зараз невідомо, хто на них справляв вплив, але відомо, що в той час в Межирічці було чимало інтелігентних освічених людей, навколо яких гуртувалася молодь місцевого сільськогосподарського технікуму, і які серйозно задумувалися над питанням, що таке Україна і як їй будувати власне цивілізоване життя. Під час війни в технікумі навіть постане потужна націоналістична організація, на чолі якої стануть його учителі. Після війни кегебісти будуть називати цей технікум розплідником націоналізму, а німці в 43-му саме з цієї причини взагалі його розформують.

Чи були Микола з Даньком членами ОУН, достеменно невідомо. З огляду на те, що вона протистояла обом ворогуючим сторонам – московському більшовизму і німецькому фашизму – ця організація була дуже законспірованою структурою. І, очевидно, про багатьох з її членів, невідомих героїв, нам так ніколи і не вдасться дізнатися.

Але зважаючи на їх зв’язки і на те, що КГБ “копало” цю справу ще кілька десятиліть після війни, можна припустити, що вона дещо знала про братів-Ковбасюків, особливо про Миколу. Та й поведінка самих братів наводить на певні роздуми. Наприклад, Данько, а точніше Данило Варивонович, мешкаючи в Побузькому, на всі свята, які проводилися в селищі за радянського часу, разом з дружиною обов’язково ходили у вишиванках, чим підкреслювали свою українську приналежність.

Що знаємо сьогодні ми про них?

Ще про Платона

Платон Ковбасюк мав особливу людську гідність та надійність. Він був гарним чоботарем і, здавалося, нічого не боявся. Коли з комендатури приходила вказівка про відправку молоді на роботи в Німеччину, від двору зазвичай випадало йти наймолодшим. Платон не міг допустити, щоб його улюблена сестра Федорка служила німцям. Кілька разів він ішов замість неї і щоразу втікав, повертаючись додому, щоб з наступною відправкою знову іти. Причому, на противагу іншим, Платон прибував у комендатуру з невеличким вузликом, де мав запас харчів хіба що на якийсь день. Коли його запитували, а де ж торба з білизною, одягом та салом, він неодмінно відповідав з насмішкою: “Чому б це мені їхати до такої цивілізованої країни як Німеччина з торбою?..”

Так і не зуміли німці зробити Платона Григоровича , а також його сестру Федору Григорівну рабами.

Після звільнення району від німців, Платон Григорович воював на фронті, а демобілізувавшись, працював у Межирічці. Помер у Бобринці в 2001 році.

МИКОЛА КОВБАСЮК

Микола, як і дядько, також був дуже сміливим чоловіком. Він завжди ходив з пістолетом, відкидаючи загрозу несподіваного обшуку. Може такої впевненості йому додавала робота – він працював друкарем районної друкарні, яка на той час знаходилася у Межирічці. В друкарні друкувалася районна окупаційна газета, яка містила в основному відозви окупаційної влади.

Якось побачив його пістолет Платон і запитав, що ти ходиш з ним, на що Микола відповів спокійно: “Годі боятися, треба діяти!”

І діяв. Незабаром у Межирічківській друкарні, окрім газети, почали друкуватися листівки червоних партизан та оунівців, котрі, щоправда, щоб відвести підозру переважно розповсюджувалися в інших районах.

І все ж друкаря вирахували. Про загрозу арешту він був попереджений з комендатури, де працювали свої люди, проте відчайдушний і гордий Микола навіть не думав тікати і переховуватися. Він знав, що на нього чекає, якщо заарештують, але якщо втече, прийдуть і заберуть його маленьку дитину та молоду дружину, позбиткуються над всією родиною. Тому на виклик з комендатури з’явився сам. З Гайворона поступила команда припровадити Миколу Ковбасюка до гебітскомісаріату.

Очевидно зважаючи на те, що Микола з’явився добровільно, в Гайворон його супроводжував всього один поліцай. Микола їхав з ним на возі, роздумуючи, які катування можуть випасти на його долю. Згадав дядька Платона, Данька. “А якщо раптом не витримаю тортур і проговорюся?” – думав. Ні, краще загинути, аніж терпіти знущання і прославитись зрадником.

Щоб не дійшло до цього, він почав всіляким чином зачіпати поліцая, аби спровокувати його до застосування зброї.

І таки він довів свого охоронця, що той струтив його з воза і убив по дорозі. В Гайворон він привіз лише труп Миколи, не забувши при цьому зняти з нього добротні чоботи, які пошив дядько Платон. Тато Миколи, який пізніше розшукував сина, бачив ці чоботи на убивці, але що він, бідний, міг зробити. Заплакав лишень і пішов додому. Де поховано тіло відчайдухи Миколи Ковбасюка, так ніхто і не знає. Німцям же так і не вдалося дізнатися, хто ще був причетний до розповсюдження антигітлерівських листівок націоналістичного характеру.

ДАНЬКО КОВБАСЮК

Зовсім юний Данько також рвався у бій із загарбниками. Але де взяти зброю? Згадав з друзями, що в невеличкому лісовому урочищі Козачка поблизу села Наливайка біля старої груші можна дещо знайти – там, розказували, у громадянську війну багато закопали зброї. Хлопці почали копати і Данько таки знайшов револьвера. Але, навчаючись з нього стріляти, попався німцям і ті оголосили, що впіймали партизана. Якби не директор школи, до речі, член ОУН, Іван Рудик, який знав німецьку мову, невідомо що б було з Даньком. Іван Савович зумів переконати німців, що це всього на всього хлопчак, який десь знайшов зброю і вирішив побавитися нею.

Хлопця відпустили. І Данько став головним кур’єром у Миколи.

Дядько Платон пошив племіннику гарні чоботи, халяви яких загиналися всередину так, щоб там можна було ховати листівки і Данько доставляв їх у села нинішніх Голованівського, Ульянівського та Гайворонського районів. Він робив це досить вправно аж до Миколиного арешту.

А коли прийшла радянська армія, 18-річний Данько попросився до війська і героїчно бив фашистів, про що свідчить орден Великої Вітчизняної війни 2 ступеня, яким був нагороджений за взяття однієї стратегічно важливої висоти на території Угорщині.

Відійшов на той світ Данило Варивонович Ковбасюк у 2000-му році. Похований у селищі Побузькому.