Сергій Піддубний
Ще донедавна про цю людину знали одиниці. Вперше про неї з’явилася згадка у 2005 р. в книжці автора “Клинове”, потім його ім’я увійшло в енциклопедичний розділ книжки «Голованівщина від Трипілля до сьогодення»: «АНТОНОВИЧ (Антонік) Петро Едуардович, „Чорна борода” (с. Клинове) – керівник повстанського загону (до 200 осіб) 1919-20 рр., який здійснював напади на органи радянської влади в Балтському і в сусідніх з ним повітах Подільської та Київської губерній. Загинув у бою, був похований в рідному селі, але більшовики викопали його труп і вивезли в невідомому напрямку».
Пошуки тривали і незабаром в книжці Віталія Юрченка “У повстанчому вогні”, автор якої входив до складу загону Чорної бороди, ми знайшли ось такі спомини: «Зачиналась третя повстанська весна (певно, йдеться про весну 1920 р. – С. П.), а з нею розцвітала наша надія. Зазеленіла травиця, й забуяла душа повстанська. З’явився в Галочому Чорна Борода і дав про себе знати, обеззброївши в Тридубах (мабуть, в Семидубах. – С. П.) “телеграфну роту”, розбивши “продотряд” та вербівську міліцію. Заговорили села про Галоче. Заворушились старі повстанці. Як я прийшов, у загоні було сімдесят душ…»
А нижче сумна звістка із тих же споминів: «Прибила нас чутка про смерть Чорної Бороди. Вертаючись із Дем’яном із Грузької до лісу, він наскочив на кінну стежу. Дем’ян з трьома ранами сховався в лісі, а отаман упав, тяжко ранений, і щоб не датись на знущання, сам себе добив. Комуністи повісили тіло його на провороті під селом, прибивши на лобі дошку з написом: “Смерть бандітам”. Вночі ми тіло поховали на кладовищі по-християнськи. Сексоти довідались і сповістили в чека. Приїхав більшовицький загін, з гробу витягнули тіло, заплативши двом селянам п’ятдесят пудів пшениці за роботу, забрали й невідомо де діли. Ходили чутки, що з каменем кинули за селом у ставок. Попа, що проводжав тіло до могили, забрали з села й більше не повернули» (повністю ці спомини можна прочитати в книжці «Голованівщина від Трипілля до сьогодення».
А в грудні 2021 р., коли вже йшла робота над нашим альманахом, автора цих рядків несподівано знайшла праправнучка брата Чорної бороди, якого звали Агей, мешканка Умані Анастасія Гришакова. Виявляється вона вже давно шукає якісь сліди про свого геройського двоюрідного прапрадіда і була дуже вдячна тому, що дізналася від нас. Одночасно вона додала дещо із його біографії, а також поділилася світлинами, які, як виявилося, досі зберігає її родина.
Зокрема на першій світлині ви бачите Петра Антоновича (стоїть праворуч) під час випуску з Ольгинсько-Скаржинського сільськогосподарського училища 1915 року (так колись називався нинішній Мигійський технікум Первомайського району). Точний рік народження Петра, на жаль, невідомий, однак якщо в 1915 р. він був випускником училища, то, певно, на цю пору йому було не більше 18 років. Відомо також, що родина Антоніків переїхала до Клинової з Мінської губернії. Сталося це десь на початку останнього десятиліття 19 століття. Яка причина переїзду, невідомо, але оскільки тут вони вже почали писатися Антоновичами, то можна припустити, що вони могли бути не в ладах з владою попереднього місця проживання тому мусили переховуватися від неї під іншим прізвищем.
Очевидно, бунтарська кров нуртувала і в жилах Петра-«Чорна борода». Після училища він був призваний до армії. Вже палахкотів вогонь Першої світової війни і, цілком ймовірно, він брав участь у ній. Пані Анастасія каже, що прапрадідусь мав звання прапорщика. Отже, досвід, набутий в армії, знадобився під час організації партизанського загону, який діяв проти більшовицької влади на території Голованівщини...
Загинув Чорна борода зовсім молодим – було йому 22 або 23 роки. Загинув за Україну.
І це велика удача, що збереглися світлини одного з ватажків антибільшовицького спротиву на Голованівщині. Тліє надія, що десь ще може зберігатися і світлина Романа Бабія, який підхопив повстанський прапор Петра Антоновича і продовжив боротьбу проти більшовиків, проти московитів, які несли в Україну смерті, голод і репресії…
Ці хлопці з Клинового і Грузької робили все можливе, щоб цього не сталося. На жаль, не вдалося… Але їхня ратна справа не забулася, їхні подвиги живуть і надихають.
Матеріал з альманаху "Голованівщина від Богу до Синюхи" 2021
