«Було колись – ревіли гармати».

Розквіт національної вольниці дав середньовічній авторитарній Європі уявлення про справжнє народовладдя і, як наслідок, першу узаконену збірку уладування етнічної окремішності – Конституцію. Щоправда, вже постфактум, після внутрішнього розпаду спричиненого матеріальними чинниками: старшинським вивищенням над «чернню», реєстровістю, самоїдством та підступністю православно-християнського «братерства».

Попри те, пам'ять про незабутні, славні часи й досі наповнюють чеснотами сучасних послідовників козаччини. Сучасне державотворення у її частині культурології, освіти, армії наживлені, до певної міри, історією українського лицарства, – принаймні, хотілося б того. Дотепер маємо 30 всеукраїнських, біля двох сотень первинних козацьких громад, либонь з різнополярним спрямуванням своєї ідеології, політичною та соціальною недієвістю, неструктурованістю, розшарпаних по церковних конфесіях, з тим самим взаємоборюканням-самоїдством, – як казали поляки: «до вибору, до кольору».

Вже від початку відродження козаччини декотрим поодиноким сучасним козакам, та й сіромахам з чуттям справедливості, муляє невідповідність декларованих чеснот традиційної моральності славних боронителів нашого роду-народу та ганебної байдужості загалу українства щодо схибленої, разючій у своєму неприродному змісті пісні «Їхали козаки» – антиподу благородності Святослава, незламності Байди та шляхетності Розумовського. А в той час проводяться міжнародні форуми україністів, історичні, культурологічні конференції, можливо й з′їзди-семінари композиторів тощо. Затіялися також заснувати інститут «української пам'яті»... (часткової чи суцільної?). І лише де-не-де, час від часу спорадично виникають стихійні поодинокі протести «сіряків» і так само регулярно «наші» перші «національні»… крутять ту пісню у виконанні безтямних голосистих хорів та гуртів.

Як виправдання того дурисвітства подається теза про, мовляв, глибоку мудрість виховного процесу у мотивації тексту: не ходіть дівчата з невідомо ким – слухайтесь батьків («нє ходітє дєті в Афріку гулять»). Дивує також тотальна байдужість отої козацької еліти, котра часом блимає на тих же екранах своїми блискітками-регаліями та лампасами. Таке відчуття, ніби усьому козацтву заціпило: гадають, якось воно буде, само вивітриться з репертуарів тих соловейків, а скорше – папуг. Адже так лячно торкати міжнаціональні стосунки, не дай Боже дорікатимуть у «своїй хаті» у ксенофобії, відсутності толерантності та плюралізму – демократія від ура-патріотів так і пре.

Власне, про це йшлося на одному зі зборів «Звичаєвої Громади Українських Козаків», котрим, з позиції усталених уявлень про козацтво, вирогідно, найбільше разила абсурдність активного існування такого опаскудженого тексту. Подавалися здогадки, перекази на рівні чуток, факти, що вимагають перевірок, але всі згодні лишилися у потребі історично-наукового дослідження цієї очевидної містифікованої маніпуляції.

Повага до сучасного козацького руху мала би починатися з самоповаги, отже й прояснення проблеми – появи того одіозного тексту – повинно йти зі середовища козацьких осередків. Звичайно, тих проблем доста й інших, але де ж їх обговориш, якщо збирається старшина козацька лише на Хортиці, в палаці «Україна» та на фуршетах. Запитайте, скільки шабель стоїть за кожним гетьманом, отаманом і впадете у великий сум. Отже, й чекати від генералітету подвижки тої справи також не варто.

Тож і закликаємо всіх небайдужих до обговорення пропонованої теми, подавати свідчення подібно, як це вже проводиться щодо голодомору. Вже на підставі тих надісланих фактів можна буде піднімати питання про долю цього ганебного тексту та навдивовиж чудової мелодики. Принаймні, якщо продовжувати пташиний ряд, то не варто уподібнюватися страусу, котрий ховає голову в пісок, а йти на прю.

А я, для почину, уступаю слово Михайлу Молявку, котрий пам’ятає історію свого роду, дотичною до тої пісні:

ПІ СНЯ ГАНЬБИ ЧИ СЛАВИ ?

За яким столом на Україні не співають пісень? У якому селі є такий, хто не чув «Ї х а л и к о з а к и»? Складаючи пісні народ віками шліфував кожний наголос, і кожну риму, а тут, вже у першому куплеті, замість козаки’ з наголосом у кінці слова за рідною вимовою, як заведено в Україні, їдуть коза’ки, які забули рідну мову і землю.

Ось текст за виданням: «ЯК ЗАСЯДЕМ, БРАТТЯ, КОЛО ЧАРИ». Київ 1993. «Музична Україна» 47О7. Збірник пісень. Ст.252.

« їхали козаки із Дону додому/ Підманули Галю, забрали з собою/ Ой ти Галю, Галю молодая/ Лучче тобі буде, як у родной мами».

Дивна ота обіцянка—цяцянка — «лучче тобі буде, як у родной мамі», так кажуть одеськи жиди, а не українськи козаки, котрі обіцяли своїм дівчатам і дарували їм життя - краще, ніж у Рідної Матері.

А далі пісня виставляє козаків вже не лицарями, а злодіями, що з бідною дівчиною поводяться, як татари, або ж нащадки Моше, що заповів нищити усіх до ноги, крім дівчат, які не знали чоловіків, для втіхи, щоб після кинути їх під пили залізні, чи у печі вогняні. « Везли, везли Галю крутими горами,/ Крутими горами, темними лісами/ Ой, крутими горами, темними лісами,/ Прив'язали Галю до сосни косами/, Сосна горить, а Галя говорить/, Ой, хто це чує, нехай порятує,»…

Тут вже не тільки рими, а і складів не вистачає для збереження ритму мелодії, злагоди співу і наголосів: «горить – говорить», а далі : « Обізвався козак — Я в полі ночую,/ Я твій голосочок далеко почую»

Почув козак!.. Озвався. Гайнув рятувати… від козаків. Облишмо наголоси! Чи є козак, що кинув би дівчину напризволяще злодіям, а не осідлав би свого коня, щоб врятувати її?

Хоч гидко мені повторювати той текст, чи не Первомайським писаний, що наче б то, знаходив "народні пісні про сокола Леніна", та мушу цитувати увесь той бруд, кинутий в обличчя усім козакам, які з рідного свого - Дону, їхали додому - невідомо куди.

Каже другий: « Я в полі пахаю, Ой хто дочок має, нехай научає». Знову те жидівське «пахаю», чи є українець, який не орав свою ниву, а "пахаяв" її, мабуть від слова "хаяти", чого козак шаблюкою не дозволив би нікому, а сам не хаяв рідну Землю ніде, ні перед ким, навіть на пласі під ятаганом, «Ой хто дочок, має нехай научає Нехай на досвітки гулять не пускає». Вже з пісні виглядає не козак, а огидний лежень мораліст, хто повчає батьків нещасної і піклується за цноти козацьких наречених - дочок роду нашого, які вміли і на вечорницях, і на досвітках, давати відсіч будь яким нахабним спокусникам, і лежням моралістам.

Може й не винна О.Поріцька, що знайшла такий текст, бо за справжній зміст цієї пісні, дальній родич моєї сім'ї дядько Гордій Зник у першому концентраційному таборі — бойні-чека "Бабин Яр", який побудував у Києві, за наказом Ленна-Бланка - О.Лівшиць, для нищення тих, хто розкривав їх юдистську суть.

Стаття їх беззаконня до сього дня не знає реабілітації, і не тільки дядька Гордія, а трьохсот тисяч знищених чекістом Френкелем у першому ленінському концтаборі для "антисемітів", вбудованому у 1919 році на місті того цегляного заводу Зайцева, де Фанат-хасід жид Бейліс по звірячому вбив Андрюшу Ющинського, вицідив його кров, для маци, і за те вписаний у "историю ВКП(б)" - жертвою "кривавого" царату, хоч жодна волосина не впала з голови його, бо ж "гуманні" засідателі та судді не могли визначити безпомильно, хто один з тих двох жидів-катів Андрюши, був вбивцею, а кодекс царату не визнавав сумісну вину обох вбивць і засудив лише Фанатичний хасидизм. Лишень у концтаборі "Бабин Яр" були знищені батьки Андрюши, усі свідки, судді і засідателі того суду, який не засудив вбивцю.

Тут, на цьому місті, у цьому ж концтаборі, німці спалили аж шість тисяч сухих гілок дерева сіонського, залишених тоді у Києві. Тут прах тих нещасних бідних євреїв - кравців і перукарів, яким керівні брати жиди не дали місця у налаштованих до Ташкенту в євакуаційних телятниках, де стояли їх Фікуси, шафи і роялі. Саме ті бідні своїми тілами прикрили злочин жидівсько-чекістської бойні, хоч увесь світ знає "Бабин Яр" навмисно притрушений тими євреями.

Та мова про пісню, а пісня має линути до людей у всій своїй народній красі, як співав її знищений жидо-чекістами дядько Гордій.

ЇХАЛИ ХАЗАРИ ІЗ ДОНУ ДОДОМУ

їхали хазари із Дону додому

Умовляли Галю, їхати з собою.*

*Ой ти Галю, Галя молодая

Умовляли Галю, їхати з собою.*

Єдєм Галя з нами, мудрими жидамі

Будеш лучче жити, чем у родной мамі.

Не слухає батька Галя молодая

До жидів на воза весело сідає.*

Ті ж повезли Галю курними шляхами,

Крутими ярами, темними лісами.*

Розтинали Галю масними руками,

Прив`язали бідную до сосни косами.*

Попід ноги Галі накидали хмизу,

Запалили сосну із верху донизу.*

Сосна догоряє, Галя промовляє:

«Ой хто мене чує, нехай порятує».*

Козаки почули, до лісу майнули,

Жидів порубали - Галю врятували.*

Ой хто дочок має, нехай научає.

З хтивими жидами шляхом не пускає.*

*Приспів з однаковим першим рядком: - "Ой ти Галю, Галя молодая", повторює позначеним * у тексті пісні рядок.

У цьому тексті були ще куплети, які за нашим українським звичаєм не співали, коли за столом були діти. У них йшлося про усі тортури над Галею та її опір злодіям. Я лише раз чув їх і, на жаль,
моя пам'ять не зберегла їх.

Батько останній раз проспівав цю пісню, почувши спотворений текст, і заборонив нам співати її, пом'янувши дядька Гордія, кого не врятувало посилання на те, що так співає народ, чекіст Озя Лівшиць сказав, що «за такіє пєсні ми пєрєстрєляєм весь етот народ».

Хазарськи жиди везли наших полонянок із Дону додому у свій Ітіль, щоб губити їх честь, життя і душі, а зараз новими обіцянками їх заманюють у борделі Тель-Авіву на працю "масажістками" лише з 16 до 2О років, після чого вони без сліду зникають, як було б з Галею, якби не врятували її козацьки шаблюки.

Козацтво ретельно нищилось жидами з чека і гепеу - щорічними "децимаціями" Троцького, а пісні наші - їх владою і тоді, і зараз. Лише у 38 році, коли деякі пси кагана і серед них О.Лівшиць за свою службу у бойні-чека одержали від "прекрасного грузина" свою заслужену собачу смерть, а слово козак перестало вживатися владою, як синонім "контри", разом з піснями, вже переробленими "народними поетами" - спотворена на совєтський лад, вона була "повернена" нам, українцям, з Москви — «армєйськім краснознамьонним хором».

МИХАЙЛО МОЛЯВКО - Князь Чернігівський,

нащадок Древлянського князя Мала, знищеного жидівкою Хількою, яка обізвала його дітей - Малявками і кинула вовкам у Брянськи ліси. Герб і титул був відновлений Богданом Хмілем у 1650 р.

Лютий 1994 р.

263-64-71 х.т.

P.S. Так, дійсно, надто контрасно. Музичним дослідникам, фольклористам відомі різні тексти, що, власне, підтверджує ЙОГО неоднозначність, намагання в кожному регіоні «підправити» під своє розуміння проблеми неслухняної Галі. Тож, чи можна вивести характер дівчини та пісні способом узагальнення ? За активних відгуків, гадаємо, так.