Махно проти Денікіна, або Махно на службі більшовиків

13.09.2017 | 13:09   Володимир Білинський
переглядів: 445

«Договір про утворення СРСР ніколи не було затверджено, і той проект (бо це був проект), що був поданий на І з'їзд Рад СРСР (товаришем Сталіним. — В. Б.) ніколи не набрав юридичної сили... Опонентом Сталіна на з'їзді виступив Фрунзе, який, на противагу спрощеній — аж до повного вихолощення — сталінській процедурі прийняття рішення, оголосив, що українська делегація, бажаючи «внести ще нові додаткові гарантії», вважає за необхідне... «не обмежуватися простою ухвалою цього прочитаного зараз т. Сталіним тексту, а провести над ним подальшу роботу», до якої, окрім ЦВК Союзу, «повин¬ні бути ще раз залучені уряди національних держав»

Зазначимо: московська влада зробила геть усе, щоби по­дати Махна і, взагалі, «махновщину», як карикатурне яви­ще. Тому навколо цієї постаті немає практично жодного слова правди — суцільні московські «доважки брехні». На­ведемо тільки один приклад, бо кожен розуміє, що Москва, подаючи цю суцільну брехню, була дуже зацікавлена прихо­вати істину. А позаяк в цьому інтереси Леніна, Лева Троцького та Йосифа Сталіна повністю збігалися, то зрозуміло, яка тотальна фальсифікація мала відбутися. Так-от: Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) у свій час писала:

«Численность отрядов Махно резко колебалась... Когда «армия» М(ахно) разрасталась, в ней появлялись пол­ки, дивизии и даже корпуса... Осенью 1919 численность махновской «Революц(ионно)-повстанч(еской) армии Украин ы», в к(ото)рую вошла часть отрезанн ых белогвардейцами сов(етских) войск, достигла 30-35 т ыс. чел...»[25, т. 15, с. 524-525].

Радянська історіографія, де тільки могла, підкреслюва­ла, що то була не армія, а звичайна банда. Що цікаво: саме частини цієї «махновської банди» впродовж майже півроку на початку 1919-го утримували Денікіна в Приазов'ї, не да­ючи йому змоги завдати удару з півдня по більшовицькій Москві.

«Чимало похвал (у цей час. — В. Б.) на адресу комбрига Н. Махна висловили газети «Правда», «Известия», «Коммунист», а також В. Антонов-Овсієнко, Л. Каменєв, П. Дибенко, О. Коллонтай та багато інших більшовицьких, радян­ських і військових діячів» [243; с. 225].

А «великі вожді» більшовицької революції, такі як Ленін, Свердлов, Троцький, Каменєв, Сталін та інші заснували ор­ден «Красного Знамени» («решение ВЦИК от 16 сентября 1918 года») і нагородили Нестора Івановича тою відзнакою. Отак більшовики у 1918-1919 роках обожнювали Махна. Махно на знак подяки направив до Москви та Петрограда 90 вагонів хліба. Отож, любов була взаємною, і армія Махна була «потужною революційною силою».

Сучасні історики змушені констатувати: «...майже 8 0 тис. бійців «батька» громили денікінські тили влітку 1919 р(о-ку)...» [243,с. 225].

Як бачимо, армія Нестора Івановича літом-восени 1919 року була набагато потужнішою, ніж про те говорить Велика Радянська Енциклопедія (третє видання), тобто ра­дянська професура.

Насправді військо «батька» мало у своєму складі близько 100 тисяч активних багнетів...

Я розумів, що у нашому випадку ми не зможемо знайти жодного доказу щодо подій 1917-1922 років (революції і громадянської війни), які б не були не просто відредагова­ні, а повністю відшліфовані. Бо згадаймо, як Йосиф Сталін кілька разів переписував «Общий курс ВКП(б)». Тому ваш покірний слуга був змушений діяти іншим способом — спо­собом вивчення сфальшованих московських джерел, порів­няння та їхнього аналізу: московити мали ж десь, як кажуть сучасні молоді люди, — «проколотися».

Ось що пише Велика Радянська Енциклопедія (тре­тє видання) щодо «Добровольческой армии Деникина»: «С осени 1918 пр(авительст)ва Великобритании, Франции и США усилили материально-техническую помощь Добро­вольческой) а(рмии)... При поддержке Антант ы сил ы южнорус(ской) контрреволюции б ыли об ъединен ы в т(ак) н(аз ываем ые) Воруж(енн ые) сил ы юга России (ВСЮР) во главе с Деникин ым...» [25, т. 8, с. 373] .

І ще одна довідка з тієї ж Енциклопедії:

«В сент(ябре) 1919 все армии Деникина имели св( ыше) 153 т ыс. шт ыков и сабель, 500 орудий, более 1500 пулеметов… » [25, т. 8, с. 96].

Якщо ми із «153 тыс. штыков и сабель» армії Денікіна замінусуємо «армію Кавказьку», яка не брала участі в поході на Москву восени 1919 року, то за радянськими даними, Денікін кинув на Москву восени 1919 року значно більше, ніж 100-тисячну армію.

Хоча більшовицька пропагандистська машина стверджу­вала інше. Послухаємо:

«Захватив в июне 1919 Донбасс, Цариц ын и Харьков, Деникин 20 июня ( 03 июля) начал поход на Москву, в к(ото) ром гл(авн ый) удар наносила Д(обровольческая) а(рмия) (40 т ыс. человек) под командованием ген(ерала) В. З. Май-Маевского...» [25, т. 8, с. 374] .

Погодьмося, що числа 100 тисяч і 40 тисяч різняться між собою. Принципово!

Що ж відбувалося у ті часи на півдні України, де, як пам'я­таємо, при допомозі більшовиків та особисто Леніна, у лип­ні місяці 1918 року опинився Нестор Махно?

Спочатку Махно, як і переважна більшість українського народу, виступав проти німецької окупації та пограбуван­ня України. Зрозуміло, що ставленик німців гетьман Ско­ропадський, між іншим, генерал-лейтенант царської армії (1916), 16 грудня 1918 року був усунений від влади та виїхав до Німеччини. До керівництва Україною повернулася Цен­тральна Рада на чолі з Петлюрою.

У листопаді-грудні 1918 року Нестор Іванович Махно співпрацював із Центральною Радою та Симоном Петлюрою, від яких отримав для своєї армії одяг, зброю та боєприпаси. Але, за порадою Леніна, уже в грудні місяці 1918 року уклав союз із більшовиками і почав виступати на їхньому боці.

«Вторгнення полчищ А. Денікіна на територію України на початку 1919 р., що становило загрозу для селянства, спо­нукало Н. Махна шукати компроміс з керівництвом Черво­ної армії (тобто із Леніним і Троцьким особисто. — В. Б.). Майже півроку він (Махно. — В. Б.) командував 3-ю брига­дою 1-ї Задніпровської дивізії, яка успішно воювала проти білогвардійців у Приазов'ї...» [243, с. 235] . За що Нестор Іва­нович був нагороджений одним із перших більшовицьких орденів.

Звернімо увагу — це був перший договір між біль­шовицькою владою і Махном. А взагалі їх було три. Послухаємо ВРЕ: «Махно Н. И... Освобожденн ый Февр(альской) революцией 1917 , он уехал в Гуляйполе и в апр(еле) 1918 создал вооруж(енн ый)... отряд. Этот отряд начал ве­сти борьбу с австро-герм(анскими) оккупантами и гетьманскими властями и приобрел большую популярность среди крестьян. Отличался личной храбростью (Махно. В. Б.)... В 1919 -20 воевал против белогвардейцев и петлюровцев (тобто Української Народної Республіки. — В. Б.), а также против Красной Армии. Трижд ы вступал в соглашение с Сов(етской) властью...» [25, т. 15, с. 524] .

Перший договір між Махном і радянською владою, як ми повідомляли вище, був укладений в грудні 1918 року, після чого особисто Махно майже півроку в званні комбрига вою­вав на боці Червоної армії проти війська Денікіна.

Останній договір між Махном та радянською владою (тоб­то третій) був укладений 2 жовтня 1920 року у Старобільську проти Врангеля. Послухаємо:

«...2 жовтня 1920 р. у Старобільську було підписано угоду між представниками Н. Махна і командуванням Південного фронту про спільні дії проти Врангеля...» [243, с. 226].

А ось як про цей договір написала Велика Радянська Ен­циклопедія (третє видання):

«В середине окт(ября) в Харькове б ыло подписано соглашение между представителями Махно и командованием Южного фронта о совместн ых действиях против врангелевцев» [25,т. 15 , с. 525] .

Звернімо увагу: ВРЕ подає матеріал так, немовби то була ініціатива не представників Південного фронту, і навіть не його командувача — більшовика М. Фрунзе. Хоча, зрозумі­ло, все те творилося з дозволу більшовицького Політбюро та особисто — Леніна і Троцького.

У середині 90-х років в Іркутську я придбав книгу Лева Троцького «Моя жизнь. Оп ыт автобиографии», яку видало «Восточно-Сибирское книжное издательство» города Иркутска, 1991 год».

Як би гостро Лейба Троцький не виступав проти Сталіна-Джугашвілі, та він жодним словом не обмовився про Нестора Махна і три договори, підписаних з ним більшовиць­кою владою. Книга написана Троцьким зразу по вигнанні з СРСР у 1929 році. Троцький у передмові зазначив: «К моменту в ыхода в свет этой книги мне исполнится 50 лет...» [244, с. 19].

Звичайно, Лев Троцький був розумніший за Сосо Джугашвілі. Але Сталін був хитріший, тому й переміг. У книзі Троцький дав Сталіну натяки: про що можна говорити, а про що — ні! Не можна згадувати публічно, та ще й поси­латися на закриті рішення Політбюро більшовиків про іс­нування в Україні двох потужних армій — армії Централь­ної Ради та армії «батька Махна». Останню потрібно було зводити до стану «звичайної банди». Якщо із самого початку Українська Центральна Рада була оголошена суто ворожим формуванням, то всі її структури теж мали бути ворожі, на­ціоналістичні. А в такому разі не слід було відштовхувати від себе Махна в обійми Петлюри. Стратегічною метою більшо­вицької Москви завжди було, як і раніше царської, вбити в українське суспільство клин, посіяти ворожнечу, внести неза­доволення. Тому Махно мав завжди підтримку Москви: чи то відкриту, чи то таємно-приховану. Бо, зрозуміло, якби ще в ті часи українці об'єдналися, то більшовики у 1918-1921 роках не втримались би при владі.

Перші великі неприємності у Троцького з Махном стали­ся навесні 1919 року коли «...почали відбирати у селян пів­дня України збіжжя та продовольство й вивозити їх разом з донецьким вугіллям до центральних районів Росії. Обуре­ний пограбуванням України Н. Махно захоплював ешело­ни, що йшли на північ. Це спричинило серйозний конфлікт між ним і центральною (московською. — В. Б.) владою.

Найбільше лютував Л. Троцький. Адже армія Н. Махна, до якої стікалися представники різних верств суспільства, базувалася не на терорі, а на засадах добровільності й шано­бливого ставлення до свого лідера, та й вибори її комскладу аж ніяк не відповідали принципам будівництва робітни­чо-селянської Червоної армії... У тяжкому становищі, що склалося в Україні, махновці звинувачували Л. Троцького і в перші дні травня 1919 р. оголосили його особою, що стоїть поза законом. Такого голова Реввійськради не міг пробачи­ти своїм кривдникам.

25 травня 1919 р. Рада робітничо-селянської оборони УСРР (треба говорити — України. — В. Б.) на чолі з X. Раковським під тиском Л. Троцького прийняла рішення про лікві­дацію махновщини, а на початку червня вже голова Реввійськради (тобто Лев Троцький. — В. Б.) оголосив Н. Махна особою, що стоїть поза законом...» [243 , с. 225].

Як бачимо, до суперечки не мав ніякого стосунку Голова Раднаркому В.І. Ленін, якого Махно продовжував обожню­вати.

А.І. Денікін, зрозумівши, що більшовики люто посва­рилися з Нестором Івановичем Махном, у липні місяці 1919 року кинув головні свої сили на Москву. 6 жовтня 1919 року його війська взяли Воронеж, 13 жовтня — Орел. Паралельно Денікін у серпні-вересні 1919-го кинув на тили Радянської влади кінний корпус генерал-лейтенанта К.К. Мамонтова, який 19 серпня взяв Тамбов, 27 серпня — Козлов, 28 серпня — Лебедянь, 31 серпня — Єлець... Більшовицька імперія конала...

Ленін, зрозумівши правоту Н.І. Махна про значення для Москви Південного фронту, 9 липня 1919 року кинув за­клик: «Все на борьбу с Деникин ым!» Більшовицький ЦК визнав Південний фронт — головним. Таким чином червоні немовби усвідомлювали свою помилку та йшли назустріч Н.І. Махну і його соратникам.

Звичайно, Троцький цього визнати не бажав, тому у своїх спогадах приховав питання ставлення більшовицького ЦК до Махна та його армії такими словами: «Отмечу мимоходом, что стратегическое разногласие по поводу Южного фронта имело самое прямое отношение к вопросу об оценке или «недооценке» крестьянства. Я строил весь план, исходя из взаимоотношений крестьян и рабочих, с одной сторон ы, и казаков, с другой, и именно по этой линии противопоставлял свой план абстрактно академическому зам ыслу главного командования, которое нашло поддержку большинства ЦК. Если б я потратил т ысячную часть тех усилий, котор ые пошли на доказательство моей «недооценки» крестьянства, я мог б ы построить такое же, т. є. столь же нелепое, обвинение не только против Зиновьева, Сталина и других, но и против Ленина, положив в основу наши разногласия на счет

Южного фронта» [244 , с. 43 3] .

Таким чином Лев Троцький пояснив ставлення ЦК більшо­виків та Раднаркому до Нестора Махна та його армії впродовж літа 1919 року та свої розбіжності з поглядами Леніна на це пи­тання. Сталін зрозумів приховані натяки Троцького і, будучи людиною зацікавленою, підтримав у цьому плані свого опо­нента. Так розмова про Махна та його армію перетворилася на ставлення більшовиків (улітку 1919 року) до «крестьянского» питання. Отаке троцькістсько-сталінське окозамилювання.

Зазначимо: Троцький повністю заперечив приписаний йому Сталіним наступ у 1919-1920 роках «з Волги на Ку­бань по козачих землях». Послухаємо Лева Борисовича: «Я требовал, чтоб ы перв ым ударом отрезали добровольцев от казаков и, предоставив казаков самим себе, соередоточили главн ые сил и против Добровольческой армии. Главное направление удара приходилось, по этому плану, не с Волги на Кубань, а от Воронежа на Харьков и Донецкий бассейн. Крестьянское и рабочее население в этой полосе, отделявшей северн ый Кавказ от Украин ы, б ыло целиком на стороне Красной Армии» [244 , с. 432].

Тобто, як би Сталін у своїх працях не оббріхував Лева Троцького та троцькізм взагалі, приписуючи йому неісную­чі гріхи, обидва приховували головне: участь Махна та його армії у розгромі Денікіна восени 1919 року. Більшовики, зрозумівши, що їм приходить кінець, випросили у Нестора Махна другий договір, який, скоріше за все, був під­писаний в кінці серпня — на початку вересня 1919 року.

Махно кинув на тили армії генерал-лейтенанта Де­нікіна близько 50 тисяч шабель та багнетів свого війська, яке повністю перерізало шляхи сполучення та постачання. Коли дивитися на карту (схему) рейду корпусу К. К. Мамон­това, то видно, що він після захоплення 18 серпня 1919 року Тамбова чомусь пішов не на північ, а різко повернув на захід до Єльця, куди прибув зі серпня. Звернімо увагу — ми наво­димо виключно російські радянські джерела.

Немає сумніву, що корпус генерал-лейтенанта Мамонто­ва Денікін змушений був повернути назустріч армії Махна. Ось що пише Велика Радянська Енциклопедія (третє видан­ня): «Вечером 31 авг(уста) после упорного боя противник (армія Мамонтова. — В. Б.) ворвался в Елец, 6 сент(ября) занял Грязи, 6 сент(ября) — Воронеж, но 12 сент(ября) б ыл в ыбит из города, 18-19 сент(ября) мамонтовцам, понесшим большие потери (из 9 т ыс. осталось лишь 2 т ыс), удалось соединиться в р(айо)не между Старим Осколом и Кортояком с кавалерийским корпусом генерала Ф. Г. Шкуро: М(амонтов) р(ейд) принес большие разрушения и потери, затруднил управление войсками Южного фронта» [25, т. 15, с. 313] .

Звернімо увагу — більшовики проти денікінської кінноти мали теж кидати свою кінноту, якої у них на той час ще не було. Так звана Кінна армія Семена Будьонного була сфор­мована через півтора місяця після описаних подій. І ще: більшовицька енциклопедія веде опис подій протидії рейду корпусу Мамонтова виключно загальними словами: «...но 12 сент(ября) б ыл в ыбит из города...» А які частини Черво­ної армії протистояли кавалеристам корпусу генерал-лейте­нанта Мамонтова — повністю замовчується. Надзвичайно дивно!

Отож, корпус Мамонтова під Воронежем був розгромле­ний армією Махна. яка, за другим договором з більшови­ками, прийшла їм на допомогу. Це комуністи приховують досі, бо зрозуміло, що військо Нестора Івановича в кінці 1919 року своїм рейдом по тилах Добровольчої армії Денікіна врятувало режим більшовиків від повного краху. Отака правда історії!

Послухаємо сучасних дослідників:

«...слід сказати, що своїми діями (майже 80 тис. бійців «батька» громили денікінські тили влітку 1919 Р-) Н. Махно надав суттєву допомогу радянській владі у розгромі денікінщини» [243, с. 225-226].

Додамо: більш критичного моменту для підписання дру­гого договору (зафіксовано таких три) між Махном та біль­шовицькою радянською владою комуністична історія не знає. І ще слід підкреслити — абсолютно всі три договори укладалися між радянською владою, з особистого дозволу Голови Російського Раднаркому Леніна, та Махном. І не важливо, де та хто їх підписував.

Повернімося до подій далекого 1919 року. Врятувавши корпус Мамонтова, кинувши йому на підмогу кавалерій­ський корпус генерала Шкуро, Денікін через Лиски — Россош змушений був ці обидва пошарпані формування відве­сти в тил своєї армії, а на знищення чи протистояння армії Махна кинути новий військовий корпус Я. А. Слащева. По­слухаємо:

«Деникин б ыл в ынужден бросить на борьбу с М(ахно) корпус ген(ерала) Я. А. Слащева (восени 1919 року. — В. Б.)» [25, т. 15, с 525].

Певна річ — згадане формування Денікін зняв із фрон­ту. А позаяк на місці його дислокації залишилася «велика дірка», то Денікін закрив її пошарпаним корпусом гене­рал-лейтенанта К. К. Мамонтова (тим самим). Більшовики скористалися цим фактором та тим, що генерал-лейтенант Я. А. Слащев, кинувши свій військовий корпус проти армії Махна, а вона на той час теж значно поріділа, подався за Махном аж у Таврійські степи. Тобто вивів своїх солдатів із зони наступу Добровольчої армії. Послухаємо:

«В ноябре 1919 корпус М(амонтова) б ыл разбит конн ым корпусом С. М. Буд ённого под Касторной. За поражение 2 декабря 1919 отстранен Деникин ым от командования» [25, т. 15, с. 312].

Тобто військовий корпус генерал-лейтенанта К. К. Ма­монтова під час контрнаступу більшовицьких військ у грудні 1919 року перебував на передовій лінії. Мусимо зазначити, що саме цей відтинок радянської історичної науки настіль­ки спаплюжений та перебріханий, що в ньому не залишило­ся живого місця. Тому ми змушені цитувати наші джерела так, як їх наводять радянські науковці.

Автор звернув увагу на той факт, що хоча Велика Радян­ська Енциклопедія (третє видання) наводить прізвища дея­ких генералів денікінської армії:

1. Денікін Антон Іванович — генерал-лейтенант царської армії з 1916 року;

2. Май-Маєвський Володимир Зенонович — генерал-лей­тенант з 1917 року;

3. Мамонтов Костянтин Костянтинович — генерал-лейте­нант з 1919 року;

4. Врангель Петро Миколайович — генерал-лейтенант з 1917 року;

5. Дроздовський Михайло Гордійович — генерал-майор з 1918 року;

6. Шкуро Андрій Григорович — генерал-лейтенант з 1919 року, та от генерала Слащева Я. А. серед них немає. Хоча є — Слащов Яків Олександрович. Послухаємо:

«Слащ ов Яков Александрович... один из руководителей контрреволюции на Юге России в 1919-20, генерал-лей­тенант (1920)... Во время Гражд(анской) войньї 1918-20 в белогвард(ейской) Добровольч(еской) армии командовал бригадой и дивизией. С декабря 1919 руководил обороной Кр ыма с севера, командуя отдельн ым (затем 2-м армейским) корпусом» [25, т. 23, с. 555]-

Зрозуміло, що білогвардійський, денікінський Я. А. Слащев та «Слащов Яков Александрович, генерал-лейтенант, командующий с декабря 1919 обороной Кр ыма с севера...» — одна людина. Хоча, звичайно, зовсім не зрозуміло, як Я. А. Слащев, у листопаді 1919 року разом зі своїм корпусом знятий з лінії фронту та кинутий генералом Денікіним про­ти Махна, міг у грудні місяці того ж таки 1919 року «руководить обороной Кр ыма с севера...»

Цікаво більшовицькі професори писали свою історію. Певно, вважаючи українців цілковитими дурнями. І, як ба­чимо, сіли в калюжу. Таких анекдотів у російській так зва­ній історичній науці зустрічаємо сотні, можливо, — тисячі. Отож, підписавши договір з більшовиками у серпні-вересні 1919 року про спільні воєнні дії проти Денікіна, Махно кинув на боротьбу з його військом армію не меншу 50-ти тисяч шабель та багнетів. Таким чином, Нестор Іванович у 1919 році врятував більшовицький режим від повного краху .

Як бачимо, бойові мужність та сміливість, проявлені вій­ськами Махна у поході 1919 року, належать цілковито до української слави.

І врешті-решт ще одне, дуже цікаве спостереження щодо Махна, Леніна, Троцького, Сталіна, Ворошилова, Фрунзе та інших.

Ось що пишуть сучасні історики:

«Він (Махно. — В. Б.) кілька разів визнавав радянську владу і (наприкінці. — В. Б.) 1919 р . був нагороджений орде­ном Червоного Прапора № 4 » [229, с. 234] .

Виникає запитання: за які заслуги особистий ворог ра­дянської влади, яким на початку червня 1919 року Нестора Махна проголосив Лев Троцький, став орденоносцем № 4 єдиного ордена московських більшовиків?

На це дуже нелегке запитання пошукаємо відповідь у по­дальших вчинках товаришів Сталіна, Троцького, Фрунзе та інших. Так-от, ми пам'ятаємо, що за твердженням радян­ської, більшовицької влади, СРСР був створений зо грудня 1922 року на І з'їзді Рад. Професор Ярослав Дашкевич до­слідив це питання, і ось що з'ясувалося: «Договір про утво­рення СРСР ніколи не було затверджено, і той проект (бо це був проект), що був поданий на І з'їзд Рад СРСР (товаришем Сталіним. — В. Б.) ніколи не набрав юридичної сили...

Опонентом Сталіна на з'їзді виступив Фрунзе, який, на противагу спрощеній — аж до повного вихолощення — ста­лінській процедурі прийняття рішення, оголосив, що україн­ська делегація, бажаючи «внести ще нові додаткові гарантії», вважає за необхідне... «не обмежуватися простою ухвалою цього прочитаного зараз т. Сталіним тексту, а провести над ним подальшу роботу», до якої, окрім ЦВК Союзу, «повин­ні бути ще раз залучені уряди національних держав»... ос­таточна ратифікація договору «повинна бути відкладена до наступного 2-го з'їзду депутатів Рад СРСР». З'їзд одноголосно ухвалив запропоновану Фрунзе постанову...» [253, с. 273] .

Як бачимо, Михайло Фрунзе був політичним опонентом товариша Сталіна на І з'їзді Рад у грудні місяці 1922 року, тобто за життя Леніна.

Ось як розповідає біографію М. Фрунзе Велика Радянська Енциклопедія (третє видання): «...14 марта 1924 назначен зам. пред. РВС СССР и наркома по воєн . и мор. делам, а с апр. 1924 одновременно нач. штаба РККА и начальник Воєн . академии. С 26 января 1925 пред(седатель) РВС СССР и нарком по воен(н ым) и мор(ским) делам, а с февр(аля) 1925 также чл(ен) Совета труда и оборон ы. Руководил подготовкой и проведением Военной реформ ы 1924-25. Член ВЦИК всех соз ывов с янв(аря) 1918. Чл(ен) ЦК РКП(б) с 1921, канд. в чл(ен ы) Политбюро ЦК с 1924 » [25, т. 28, с. Ю9].

Вражає планомірність дій товариша Сталіна на вини­щення своїх опонентів. Ось гляньте: Ленін помер 21 січня 1924 року. А вже «14 марта 1924 года» товаришу Леву Троцькому призначається Центральним комітетом, тобто това­ришем Сталіним, заступник Михайло Фрунзе. Для більшої політичної ваги товаришу Фрунзе надають ще й титул «кан­дидата в члени Політбюро ЦК». В члени ЦК його не вводять — він «не своя людина». Спираючись на товаришів Ка­менева і Зінов'єва, товариш Сталін має і в Політбюро сталу більшість (після смерті товариша Леніна).

Але Йосиф Джугашвілі не довіряв товаришу Фрунзе. Тому це фігура тимчасова. Його завдання замінити Троцького. І в 1925 році Михайло Фрунзе замінює Лева Давидовича на всіх воєнних посадах. А щоби Лейба Бронштейн (справжнє ім'я Л. Троцького. — Ред.) не апелював до військовиків, то­вариш Сталін призначив у 1924 році «свою людину» — Клима Ворошилова — командувачем Московського військово­го округу. Так був усунутий товариш Троцький — реальний претендент на владу.

Далі черга Михайла Фрунзе. Політбюро й особисто това­риш Сталін, піклуючись про здоров'я «великого полковод­ця», зобов'язують його лягти на операцію до Кремлівської клініки. І, за свідченням Галини Серебрякової, у Фрунзе вирі­зали здорову нирку замість хворої. Звичайно, за радянських часів про такі речі говорити було заборонено. Тому Галина Серебрякова, яка пройшла КарЛаг, написала досить обереж­но: «Смерть Фрунзе б ыла огромн ым и совершенно неожиданн ым для партии ударом. Он умер совсем молод ым, работоспособн ым, сильн ым. Его преждевременная смерть убила и Софью Алексеевну (дружину. — В. Б.). Она всего на год пе­режила мужа, так и не примирившись с его потерей». [255 , т. 2, с. 228].

Нам зовсім невідомо, чому і як померла дружина Михай­ла Фрунзе — Софія Олексіївна.

Цілком зрозуміло, що після смерті наркома Фрунзе цей пост обійняла «своя людина товариша Сталіна» — товариш Ворошилов («с 6 ноября 1925 года»). Фрунзе помер 31 жовт­ня 1925 року.

Товариш Сталін не міг фізично знищити товариша Троцького, тому одночасно з наказом про вислання його з Алма-Ати за кордон — Й. Сталін розпорядився знищити генерал-лейтенанта Якова Слащова, який, скоріше за все, служив Троцькому і знав багато зайвого. Я.О. Слащова лік­відували 11 січня 1929 року. І не тільки його...

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...