ЗАВОРОЖИ МЕНІ, ВОЛХВЕ, або Якому богу молився Тарас Шевченко

30.04.2013 | 19:05   Сергій Піддубний
переглядів: 5996

У творах Т. Шевченка доволі часто зустрічаються слова “бог” та “господь” (саме з маленької літери). Але бог/господь, якого він “не перестане” ніколи хвалити (славити), не той, що йому моляться християни. Християнських святих він не визнавав, не вірив у непорочне зачаття Марії, називаючи її покриткою, і говорив, що “господа бога, матір божу і всіх святих вигадали попи, щоб за їх допомогою дурити темний люд”. Сміливо дорікав самому Ісусові.

Боже милий!

Як хочеться жити,

І любити твою правду,

І весь світ обняти!

Тарас Шевченко “Ми восени таки похожі...”

Попри те, що Тарас Шевченко доволі часто згадував у своїх творах бога, в Радянському Союзі вважали його атеїстом. Натомість деякі українські дослідники в діаспорі, як от доктор Дмитро Бучинський, стверджували, що “Шевченко був дійсний християнин”. І за незалежної України для декого він став християнином. Відомий громадський діяч та поет Павло Мовчан навіть провадив активний збір коштів на побудову Тарасової церкви. Товариство “Просвіта”, яке він очолює, у своєму зверненні писало: “Виконуючи духовну настанову Великого Поета, Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка виступило з ініціативою спорудження на добровільні пожертви храму Кобзаря біля Чернечої гори в Каневі”. Про яку саме настанову Т. Шевченка стосовно будівництва храму йдеться, шановне товариство та її очільник не насмілилися сказати. Бо такої не було. Поет насправді мав доволі критичну позицію стосовно церкви та тих, хто їх будує:

 

А той щедрий та розкошний

Все храми мурує:

 Та отечество так любить,

 Так за ним бідкує,

 Так із його сердешного,

Кров, як воду точить, точить!..

 

Понад те, церква для Шевченка це домовина, в цупких пазурах якої перебуває народ, і якій поет усім серцем бажає найскорішої руїни: 

 

Церков-домовина

Розвалиться... і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

 

Акція по спорудженню Тарасової церкви успішно провалилася, бо церква і Шевченко – несумісні речі. Тим не менше поет не був атеїстом, він вірив у бога:

 

Молюся, господи, молюсь!

Хвалить тебе не перестану,

Що я ні з ким не поділю

Мою тюрму, мої кайдани…

Утворах Т. Шевченка доволі часто зустрічаються слова “бог” та “господь” (саме з маленької літери). Але бог/господь, якого він “не перестане” ніколи хвалити (славити), не той, що йому моляться християни. Християнських святих він не визнавав, не вірив у непорочне зачаття Марії, називаючи її покриткою, і говорив, що “господа бога, матір божу і всіх святих вигадали попи, щоб за їх допомогою дурити темний люд”*. Сміливо дорікав самому Ісусові:

 

Наробив ти, Христе, лиха! 

А переіначив 

Людей божих?! Котилися 

І наші козачі 

Дурні голови за правду, 

За віру Христову, 

Упивались і чужої, 

І своєї крові!.. 

А получчали?..

 

Та одночасно Т. Шевченко розуміє, що не Ісус винен у цьому, його використали:


… іменем Христа

Прийшли ксьондзи і запалили

Наш тихий рай. І розлили

Широке море сльоз і крові,

А сирот іменем Христовим

Замордували, розп’яли...

 

Шевченко визнає Ісуса божим сином („За кого ж ти розіп’явся, Христе, Сине Божий?”), однак того, що поет вважав себе християнином, немає й натяку ні в його житті, ні в його творчості, ні навіть в епістолярії. 

Наприклад, зі спогадів людей, що готували до поховання Шевченка в Петербурзі, відомо, що в його помешканні були відсутні будь-які християнські символи, а отже і в домовину їх не клали.

А щоденники та записки поета?

Той самий Д. Бучинський згадує християнську молитву, якою Шевченко нібито молився за своїх благодійників. Зокрема з нагоди одержання ним грошової допомоги від Лева Жемчужнікова він наводить таку записку поета: “Жертва таємна-великодушна. Чим я віддячуся вам, великодушні земляки мої, за цю щиру жертву? Вольною молитвою, щирою піснею, піснею вдяки й молитви”. Молитвою віддячує він і своєму другові Щепкіну за зустріч у Нижньому Новгороді, про що читаємо у “Щоденнику”: “Чим я віддячуся тобі за це щастя? За ці радісні, солодкі сльози? Любов’ю! Але я люблю тебе давно та й хто, знаючи тебе, не любить? Чим же?” – запитую себе вдруге. Окрім молитви за тебе, крім найщирішої молитви – я нічого не маю!”

Звідки доктор Бучинський узяв, що це християнська молитва, невідомо. Натомість наголошення поета на “вольній молитві” має вказати нам справжнього Шевченкового бога, а не приписаного йому тими, хто хотів би бачити його своїм одновірцем і відповідно використовувати його ім’я. Що таке “вольна молитва”? Це молитва не обтяжена християнськими догмами і приписами церкви, молитва щира – від душі. Молитва до якогось іншого бога – “вольного”.

І поет називає цього бога, причому неодноразово. На перший погляд для когось, це може видатись дивним і навіть примітивним, але якщо вникнути в суть, то несподівано відкриваєш для себе глибоке духовне та історичне підґрунтя цьому явищу. Це таїна не тільки земного людського, а й космічного буття.

 

Моліться богові одному,

Моліться правді на землі,

А більш на землі нікому,

Не поклонітесь…

Все брехня –

Попи й царі ...


Вочевидь бачимо, що богом для Шевченка була Правда. Ще одна ілюстрація:


Борітеся – поборете,

Вам бог помагає!

За Вас правда, за вас сила

І воля святая!

 

Не Ісус Христос, не Саваоф, а правда. Іще для повного переконання:

 

Встань же, боже, суди землю

І судей лукавих,

На всім світі твоя правда,

І воля, і слава.

 

І ця “ПРАВДА” не просто як низка певних фактів, що ґрунтуються на дійсності й справедливості. Це щось більше. Що? Пояснення дає саме слово: " ПРА" – найдавніший, "ВДА" – "веда", знання, розуміння, тобто, це знання, накопичені із прадавніх часів – від сотворення світу. І як тут не згадати Руську Правду – збірку стародавнього руського права, складену в Київській державі у XI-XII ст. на основі  звичаєвого права, що формувалося протягом не одного століття. Що це саме те, що ми шукаємо, бачимо в “Розритій могилі”:

 

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно,

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась ,

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

"Молилася, турбувалась,

День і ніч не спала,

Малих діток доглядала,

Звичаю навчала.

Виростали мої квіти,

Мої добрі діти,

Панувала і я колись

На широкім світі... 

 

Ось коли Україна панувала – коли до схід сонця молилася і звичаю навчалася та дотримувалися. І саме цій Правді, що має походження від Прави – світу Богів-Праотців – за Велескнигою: “Права незримо уложена Дажбом, а по ній, як пряжа, тече Ява” (д.1), присвячуються поетові молитви. 

Безсумнівно й очевидно, Тарас Шевченко – сонцевірник (язичник), вільна людина. Для нього ті, хто не християни, є вільними людьми і навіть по-справжньому віруючими. Ось що він говорить про киргизів, життя яких бачив на засланні:

 

Вони вже убогі, 

Уже голі... Та на волі 

Ще моляться богу. 

 

І як тут не згадати, що Ісус Христос теж не визнавав церкви: „Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що перед людьми зачиняєте Царство Небесне...”, „хто храмом клянеться, – клянеться ним та тим, хто живе в нім. І хто небом клянеться – клянеться Божим престолом і тим, хто на ньому сидить” (Мт. 23:13, 21-22). Очевидно, і Шевченко так само розумів: там, де воля, там – бог і краще життя, де волі немає – немає бога і життя.

 

Нащо вже лихо за Уралом 

Отим киргизам, отже й там, 

Єй же богу, лучче жити, 

Ніж нам на Украйні. 

А може, тим, що киргизи 

Ще не християни?.. 

 

І недарма він просить свою кохану Ликеру, а через неї і кожного нас з вами:

 

Не хрестись, 

І не кленись, і не молись 

Нікому в світі! Збрешуть люде, 

І візантійський Саваоф 

Одурить! Не одурить бог, 

Карать і миловать не буде: 

Ми не раби його – ми люде! 

Моя ти любо! усміхнись, 

І вольную святую душу, 

І руку вольную, мій друже, 

Подай мені.

 

І душа святою та вольную, і рука вольная може бути за однієї умови – вільного духу та вільних, рідних, а не нав’язаних, віри та бога, які поет називає правдою та сонцем-правдою. Цікаво, що саме така провідна ідея віри і в Ісуса Христа, що її намагаються обходити осторонь християнські богослови: " Як у слові моїм позостанетеся, тоді справді моїми учнями будете, і пізнаєте правду, – а правда вас вільними зробить!" (Ів. 8:31-32). Тобто Тарас Шевченко, по суті, підхоплює ідеї Ісуса. Одні " іменем Христа запалили наш тихий рай", а інші, очистивши свої серця від лукавства та зла, мають його оновити, як це йдеться у поезії "Полякам":  

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

За часів Шевченка в деяких джерелах ще можна було прочитати, яким богам насправді поклонявся Ісус. Ось що писав видатний французький дослідник давніх релігій ХІХ ст. Едуард Шуре**. Коли Ісуса почали переслідувати фарисеї та книжники, разом зі своїми учнями він утікає до язичницького міста Кесарія. В Кесарії Ісус пішов до невеликого храму, збудованого на честь язичницького бога Пана, в якому було багато зображень язичницьких божеств. В них Ісус побачив “лики божественної краси, сяючі образи якої носив у своїй душі”. Тобто, у складний момент свого життя Ісус прийшов за порадою до рідних богів.

Т. Шевченко, очевидно, знав про справжню віру Ісуса: " Я – дорога, і правда, і життя" (Ів. 14: 6), тобто, Ісус – це і є правда як БОГ. І разом з ним закликає нас повернутися до своїх витоків, до правдивих богів, що славляться рідним словом. Бо правда, чи сонце-правда, це те, що дає силу, що не роз'єднує людський рід, а єднає.

 

А я тихо

Богу помолюся,

Щоб усі слав’яне стали

Добрими братами,

І синами сонця правди…

 

Не братами-християнами, не дітьми Христовими чи Саваофими закликає стати слов'ян поет, а добрими братами, синами сонця-правди. А правда ця, безсумнівно, така, що була споконвіків серед наших родів: “Пам’ятаймо про минуле завжди, тримаймося правди нашої і здобудемо правду”, – писав у Велесовій Книзі волхв Ілар Хоругин і розшифровував: “Правда така, що ми Дажбові внуки – тримай, русе, в умі це, яко ум великий божий єдиний з нами, а тому творімо та говорімо з богами воєдино”. Тобто, живімо за виробленими отцями звичаями, говорімо й молімося за їхньою наукою рідною мовою. Та наука праотців не дійшла до Шевченка в писаному слові, але він знав її з переказів матері та батька (мати навіть була похована не на загальному християнському кладовищі, а біля рідної хати, що може свідчити про її не християнську сутність) і в поезії “Заворожи мені, волхве” просить жерця-сонцепоклонника стати його братом, сподіваючись побачити те “сонце правди” хоча б у сні. 

 

Може, ще раз сонце правди

Хоч крізь сон побачу...

Стань же братом…

 

Він переконаний, що “сонце правди” існує, воно лише призабуте, прибите хрестом і закуте в кайдани, про що додає в “Єретику”:

 

Земля плаче у кайданах,

Як за дітьми мати.

Нема кому розкувати,

Одностайне стати

За євангеліє правди...

 

Незвичайної сили віра в перемогу добра над злом, загальнолюдських цінностей, що творять закони Всесвіту, над лихими задумами тьми і неволі, робить поезію Т. Шевченка данням самого бога Сонця-правди, а отже світлою й життєдайною. Такою, що відкриває людям світ. Не усвідомлюючи того, це й про себе писав Тарас у вірші "Пророк":

 

Неначе праведних дітей,

Господь, любя своїх людей,

Послав на землю їм Пророка;

Свою любов благовістить,

Святому розуму учить…

 

"Діла добрих обновляться, діла злих загинуть", – благовістив Тарас, бо йому були відомі заповіді прадавніх волхвів про силу святої правди: " Пам’ятаймо про минуле завжди, тримаймося правди нашої і здобудемо правду" ( Ілар Хоругин). І натхненно пророкував:

 

Встане правда! Встане воля!

І тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

 

Не обожненій людині, а "Сонцю-правді" – найвищій космічній і земній силі – помоляться всі язики, бо в ній одній спасіння.

Немає сумніву, що там, на небі, жерці-волхви прийняли Тараса до свого братства, адже волхв – це той, хто волю хвалить. Як і вони, Кобзар славив волю, домагався її і закликав нас мати “ В своїй хаті – свою правду, і силу, і волю”. І ми, нинішнє покоління, зобов'язані приймати його саме таким – нашим навчителем, пророком і провідником-волхвом. Лише озброївшись і надихнувшись Шевченковим правдивим "як господа словом", зуміємо мати так очікувану ним і бажану нам гармонію: " Любов і правду, і добро, добро найкращеє на світі, то братолюбіє".

 

*Przegłąd Rzeczy Polskich. Paryž, 1860, 28 січня, с. 61- 62

** Шюре Э. “Великие посвященные”, г. Калуга, 1914 г. с. 389

 



banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...