Книга вийшла 2011 року у Тернополі

ЛЕГЕНДИ «ПАРТИЗАНСЬКОЇ ІСКРИ»

27.06.2011 | 09:50   Владислав Ковальчук
переглядів: 5755

У книзі, написаній у формі літературного дослідження, на документальній основі розвінчуються міфи і легенди, створені свого часу радянською пропагандою навколо діяльності підпільної молодіжної патріотичної організації "Партизанська іскра", що складалася переважно з юнаків і дівчат — учнів школи села Кримки, що в Первомайському районі Миколаївської області (на той час — Одеської).

Автор, строго сповідуючи принцип історич­ної правди, звільняючи її від пропагандистських нашарувань, показав геро­їзм, мужність і самопожертву юних підпільників, які піднялися на спротив німецько-румунським загарбникам — не за партійними вказівками, а за велінням власного сумління, і загинули у нерівній боротьбі.

Кримка — рідне село автора, тут він пішов до школи і закінчив її, звідси вилетів з родинного гнізда пізнавати світ, однак не втрачав животворних зв’язків з рідним краєм. Він закінчив Київський університет ім. Т. Г. Шевченка, потім аспірантуру в Київському інституті народного господар­ства та докторантуру Інституту економіки НАН України, нині працює про­фесором в Краматорському економіко-гуманітарному інституті, викладає політичну економію, історію економічних вчень та економічну історію. Майже 15 років був першим проректором і ректором кількох вищих навча­льних закладів у Донецькій області.

Консультантом автора у створенні книги став його батько Микола Силович — педагог, письменник і краєзнавець, який довгий час працював у Кримківській школі завучем і директором, ретельно, по крихтам збираючи матеріал про діяльність підпільної організації. Однак самому опублікувати правду про своїх земляків-героїв йому, за умов панування тоталітарної комуністичної системи, не вдалося. Ця книга створювалася на основі його досліджень, без них вона б не народилася. Автор також черпав матеріали з документів тієї доби, наукової, публіцистичної, художньої і мемуарної літератури.

Моєму батькові — чудовій людині

з неспокійним серцем, закоханій в Україну.

Передмова

Стрімко наближається трагічна дата з історії нашого краю. 28 лютого 2013 року мине 70 років з дня звірячого розправи румуно-фашистських окупантів з патріотами-підпільниками села Кримки Первомайського району.

"Партизанська іскра", розпочинаючи з 50-х років минулого століття, стала символом радянської епохи. В Кримці за роки Радянської влади побували десятки, якщо не сотні тисяч людей — хто в складі делегацій, хто індивідуально. Вони відвідували музей героїв, школу, де ті навчалися і яка носить ім’я їхньої підпільної організації, сквер з братською могилою, де вони поховані, місце розстрілу на окраїні села, "Срібну поляну" в лісі, де, як гадають, відбувалися засі­дання підпільного комітету та інші пам’ятні місця. Завдячуючи под­вигові "іскрівців", Кримка перетворилася в гарне, охайне, цивілізо­ване село. Тут збудували нову школу, будинок культури з бібліоте­кою, просторими залами, упорядкували сквер, побудували музей, відремонтували дороги, полагодили огорожі, збудувати міст через Кодиму, налагодили роботу громадського транспорту. Кримка завж­ди була на особливому рахунку.

Кожного року в селі проводяться заходи, присвячені пам’яті героїв. 28 лютого їх проводять біля братської могили "іскрівців", яка розташована в самому центрі села в сквері біля музею.

На гранітних плитах, що облямовують могилу, викарбувано імена героїв, які спочивають тут з червня 1944 року.

Читаємо: "Тут захоронені члени комсомольської підпільної організації "Партизанська іскра" і учасники партизанського об’єднан­ня, яке діяло на території Кривоозерського, Доманівського районів", а далі прізвища в три стовпці ( деякі з них виділено мною В.К.):

Моргуненко В.С.

Гречаний П.К.

Дяченко Д.Г.

Азізов В.П.

Бєлічков І.І.

Бєлічков І.Г.

Білоус В.Й.

Боголюк Г.І.

Буревич Н.І.

Вайсман В.К.

Волошин В.П.

Волошин О.П.

Герасименко І.П. (1979)

Гречаний К.Д.

Демиденко Б.Т.

Демиденко М.М.

Демиденко П.І.

Длюбарський Г.П.

Замурін М.О.

Златоуст В. Т.

Клименюк І.Й.

Клименюк М.Ф.

Коляндра М.Д.

Кравець М.А.

Криворученко В.О.

Кучер О.Я.

Насальська В.М.

Павленко І.А.

Паламарчук І.О.

Поліщук С.К.

Попик Г.О.

Попик Д.Н.

Попик П.Ю.

Терниченко В.С.

Чернявський М.Ф.

Сизов І.П.

Синіцин І.П.

Котовський Ф.А.

Гуртовий І.А.

Денисенко Є.М.

Новошицька Л.М.

Новошицький П.М.

Осадчий Г.М.

Козицький А.П.

Рачинський Е.П.

Поряд з могилою стоїть обеліск з червоною зіркою на шпилі. На ньому викарбувано: "В 1943 році — по-звірячому розстріляні німе­цько-румунськими окупантами члени підпільної комсомольської ор­ганізації "Партизанська іскра"

Абраменко Ю.В.

Бесараб Л.Є.

Блідар І.К.

Бурятинський А.Ф.

Гриневич Н.

Давидова Є.Ф.

Денисенко Є.І.

Дудко Г.М.

Думанський М.Г.

Корчинський С.А.

Кучеренко А.А.

Кулагіна З.Б.

Кошовенко С.С.

Коновченко Н.

Меркушенко К.І.

Миронов Л.Л.

Мазепа А.Т.

Лойченко П.О.

Остапенко М.К.

Попик Д..І.

Розумняк О.І.

Розумняк Н.С.

Холод Т.Л.

Шелковніков А.А.

До аналізу цих списків ми повернемося пізніше.

Наймасовіші заходи відбуваються в травні — на центральному сільському майдані з концертами, зустрічами молоді з ветеранами, а колись, ще в піонерську добу, — з багаттями на острові посеред Кодими. Після розпаду Радянського Союзу пам’ятні дати стали свят­кувати менш широко і без надмірної помпезності.

В останнє десятиліття, коли розкрили колись секретні архіви, з’ясувалося, що багато подій тих буремних 1941-1943 років трактувалися у відриві від історичної правди. Потяг до істини, поклик реконструювати події майже 70-річної давнини спонукав цілий ряд дослідників — письменників і журналістів — повернутися до висвіт­лення тих подій, але під іншим кутом зору. Спробуємо це зробити і ми.

Може виникнути запитання: а для чого ворушити історію? Що це змінить? Чи не є це спробою переписати історію і поставити під сумнів героїчну діяльність юнаків і дівчат — учасників підпільної організації? Зовсім ні, швидше, навпаки. Єдиною метою автора стало висвітлення тих трагічних подій з точки зору історичної, а не ідеологічної правди, без прикрас і вимислів.

А велич подвигу юнаків і дівчат, з нашої точки зору, лише посилюється, оскільки піднімалися вони на боротьбу з ворогом по велін­ню власного серця, а не за рішеннями партійних органів, як це дово­дила радянська пропаганда протягом десятиліть.

Думаю, не варто комусь доводити важливість пошуку істини. Зішлюсь на думки деяких відомих людей.

Першим згадаю майже забутого уже В. Леніна, творця тієї системи, яку ми називаємо тоталітарним комуністичним режимом, за ідеї якої й боролися кримківські підпільники. Лідер світового проле­таріату цього разу справедливо відзначав: "У ряді випадків, особли­во серед молодих людей, котрі мають схематичне уявлення про хід історичних подій, про ідейні переконання історичних діячів і у зв’яз­ку з цим схильні до суб’єктивістських оцінок, породжуються стерео­типні нашарування, які перетворюються в псевдопереконання. Кра­щим способом протистояти цьому є пізнання істини, якою б вона не була (виділено мною В.К.). Бо ж особливо "страшні ілюзії" і самообман, згубна боязнь істини" [7, с. 471].

А ось що писав відомий український письменник Василь Козаченко: "…Всемогутній час, як завжди, робить своє: прояснює темне й приховане, розв’язує найзаплутаніші вузли… З плином часу віді­йшло все настроєве, наносне, несуттєве… Що ж залишає: чисту пра­вду, пристрасті і героїчні дії, світлі імена та їх самопожертву в ім’я омріяного майбутнього. Утвердження життя на землі…" [8, с. 316].

Наш народ гідно і справедливо оцінив внесок "іскрівців" в загальну справу боротьби з підступним ворогом. І нагороди, якими від­значила їх держава, ними повністю заслужені. А за свободу свого народу вони віддали найдорожче — життя, і цим пішли у безсмертя.

Очевидним є те, що історичні процеси та події, які віддаляються від нас, продовжують впливати на суспільство. Але чим більше вони будуть очищені від всього наносного, перекрученого, стереотипного, тим виразніше бачитимемо їх суть, зміст, справжню спрямова­ність. Лише суд часу справедливий і вірний.

Тому варто спокійно, вдумливо, без сторонніх сумнівних чинників, без ідеологічної зашарованості поглянути на ті події і побачи­ти їх чисті грані, користуючись виключно достовірними документа­ми та свідченнями.

Розмова з батьком

— Сину, хочу з тобою поговорити, — промовив батько, поклавши на моє плече теплу руку, яка ледь помітно тремтіла, — підемо, будь ласка, до кухні.

Так він завжди і до всіх звертався — чемно і виважено.

Я пройшов до кімнати, де тато любив працювати. Її ми називаємо кухнею — мабуть тому, що там знаходилась хатня плита, біля якої мама з року в рік в холодну пору невтомно трудилася — сма­жила і варила, пекла і парила, готуючи неймовірно смачні страви, а також мила посуд. Тут, за великим овальним столом, вся наша сім’я, а потім батьки одні, коли залишилися самі після того, як випустили мене з братом у світ, завжди снідали, обідали та вечеряли. За ним же приймали гостей. За цим столом батько написав усі свої книги, яки­ми дуже пишався.

У роки мого дитинства і ранньої юності, коли ще не було в хаті газу, мама щодосвіта вибирала з плити золу, потім заносила сухі качани з під кукурудзи і дрова, піввідра дрібного вугілля і розпалювала плиту: на шмат газети насипала жменьку золи, поливала її га­сом і вкладала на колосники; потім накладала зверху качани, також просякнуті гасом, накривала все це дровами і підпалювала. Коли дрова добряче розгорялися, мама засипала в плиту вугілля, яке перед тим зрошувала водою. Незабаром в хаті ставало тепло і затишно. З тих пір запах гасу і горілого вугілля нагадує мені дитинство і ті щас­ливі роки в батьківській затишній хаті.

Скільки себе пам’ятаю — за тим столом з олівцем чи ручкою в руці сидить батько, а поряд порається по господарству, вишиває чи готується до уроків невтомна мама, яка все трудове життя викладала в школі німецьку мову. І той стіл, обкладений паками паперу, книг, словників. І ще стукіт друкарської машинки.

Повною мірою літературною працею батько зайнявся, коли вийшов на пенсію, поділяючи її з доглядом за пасікою. Батько в Кримці — знаний пасічник. Однак, коли татові виповнилося 75 років, його жадоба до знань, досліджень, творчої роботи стала ще більшою, я б сказав, ненаситною. Без перебільшення титанічна праця дослідника, письменника, краєзнавця, журналіста стала його життєвим кредом. Саме після 75-ти він, не без нашої з братом допомоги, почав вида­вати одну за одною свої книги. Виникла нагальна потреба полегши­ти його працю, зробити її продуктивнішою і більш творчою. І років зо п’ять тому я привіз в батьківську хату комп’ютер.

Батько крок за кроком, в свої майже 90, оволодівав новою дивотехнікою. І здійснив неймовірне — освоїв комп’ютер в необхідних для письменницької роботи межах. Уже завдяки цьому до друку було підготовлено ще кілька книг, нарисів, оповідань.

Творчість батька спочатку мала яскраво виражений краєзнавчий ухил. Цьому причинами були, певно, історична освіта і глибока любов до рідної української землі, справжнім патріотом якої він був усе своє життя. Але він виявився дослідником не лише за освітою, а й за духом. Де б він не жив, завжди вивчав історію того краю, долі непересічних особистостей, писав дописи в газети, публікував нариси про природу, людей, історичні пам’ятки, знаки, події. Ми якось спробували порахувати його опубліковані краєзнавчі матеріали. Ви­йшло далеко за сотню.

Мешкаючи в Кримці з 1957 року, батько багато років працював у школах цього села та сусідньої Катеринки. І досліджував їх історію. Ним написана книжечка про Катеринківський ліс, яка з часом була доповнена новими матеріалами і перевидана. Кілька років пра­цював над історією Катеринки, яка також була видана з непоганими ілюстраціями і фотоматеріалами і мала великий успіх у мешканців села. Написав нариси про Героя Радянського Союзу Абрама Абра­мовича, що загинув в Іспанії, талановиту і досить знану свого часу актрису Фросину Зарницьку, отамана Лиха (Кирила Бондарука), що боровся і помер за вільну Україну, які народилися або певний час проживали в Катеринці.

Що стосується Кримки, то всю свою краєзнавчо-дослідницьку наснагу він спрямував на вивчення діяльності молодіжної підпільної організації "Партизанська іскра", яка діяла в селі в роки фашистської окупації. Багато років батько присвятив справі дослідження її історії, видав немало нарисів про її героїв, реліквії, події.

Відверто кажучи, ми з братом спочатку досить скептично сприймали батькові літературні вправи. З села виїхали давно, після нав­чання в Києві доля розкидала нас в різні кутки України — брата спо­чатку на Луганщину, а з 1977 року — до Тернополя, а мене з 1975 року — теж на Донбас, до міста Слов’янськ. Навчання в аспірантурі, сім’я і діти, аміністративна, викладацька та наукова робота забирали увесь час, то ж глибоко цікавитися батьковими творчими надбання­ми якось не виходило…

— Слухаю тебе, тату! — я сів за овальний стіл навпроти батька. Перед ним на столі лежало кілька солідних пак з пухких, наповнених якимись паперами тек та книг.

— Ти, очевидно, знаєш, що свого часу я займався історією "Партизанської іскри", — як завжди ґрунтовно і здалеку розпочав розмову батько. — За кілька десятків років вдалося назбирати багато матеріалів. Ще в 1985 році я закінчив писати книгу про кримківське підпілля, навіть відправив її до видавництва ЦК ЛКСМУ "Молодь". Однак видати її мені так і не дали, — сумно промовив і взяв у руки дві товстеньких машинописних книжки, акуратно власноручно переплетених, і простягнув мені.

На обкладинці першої я прочитав назву: "Партизанська іскра" та її герої". Трохи нижче напис: "Книга перша. Гартування волі та подвиг". Друга частина мала ту ж назву з підзаголовком "Книга друга. Герої "Партизанської іскри". Почав перелистувати і побачив, що віддруковані вони на машинці уже давненько — папір від часу добряче пожовтів. Я запитально подивився на тата:

— То що ж? — запитав.

— Розумієш, сину, дуже багато душі я вклав у ці дослідження, а нічого путнього так і не опублікував. Як ти дивишся на те, щоб зробити це зараз? — загадково усміхнувся батько.

— А хіба є проблеми? — простодушно здивувався я. — Та сьогодні ж можна друкувати що завгодно, були б гроші. А в тебе гото­вий матеріал. Пару місяців роботи і видамо, і кошти на цю справу знайдемо. От лише мене цікавить: а кому це потрібно сьогодні, хіба ця тема не вичерпана? Думаю, що не одна книга про "Партизанську іскру" припадає пилом в бібліотеках.

— Це все так, але є дві обставини, — чомусь розхвилювався батько. — По-перше, я веду мову про видання не цієї версії книги, що в твоїх руках. Вона була чогось варта, коли я її писав десятки років тому, а сьогодні публікувати її в такому вигляді не має ніякого сенсу. Мова йде зовсім про інше, — тато надовго змовк, попросивши жестом зачекати. Останнім часом таке траплялося все частіше: очевидно, важка хвороба усе більше гнітила його, відгукувалася нес­терпним болем, заважала говорити і він перечікував її напад, що несподівано накочувався.

— Останніми роками, — продовжив він, — відкрилися матеріали, які пролили нове світло на діяльність "Партизанської іскри". Це стало можливим після розкриття архівів служби безпеки. І виявило­ся, що історія нашого підпілля виглядає зовсім по-іншому, не так, як про це писали і говорили. Я здогадувався про це давно, бо й сам пра­цював в партійному архіві, де також натрапляв на дуже цікаві речі. Маю я і свідчення кількох десятків мешканців села, які багато розпо­відали про ті страшні події, свідками яких були.

Микола Силович витяг з іншої паки з десяток шкільних зошитів і знову простягнув мені.

— Ось це мої нотатки по матеріалах архівів і свідчень людей. Свідчення записані моєю власною рукою, бо нотував їх після завершення бесід і посилатися на них, як на офіційні документи, не мож­на. А записувати ті свідчення на плівку можливості не було. Та й в архіві я працював ще в радянські часи, і то лише в партійному, а от до архівів служби безпеки ( в радянські часи архіви КДБ В.К.) ме­не не допускали. Та й не дали б мені тоді опублікувати навіть напів­правду, — батько знову надовго замовк. Можливо, від болю, а мож­ливо згадував щось. А потім продовжив:

— Моя "Партизанська іскра" пройшла в "Молоді" перше редагування і була рекомендована до друку за умови переробки деяких розділів — тих, що стосувалися найбільш гострих подій, — з сумом усміхнувся тато. — Радянська цензура ніколи б не пропустила інако­мислення і "дисидентського" погляду на події, легенда про які давно ідеологічно бездоганно сформована.

— А чому книга не вийшла? — здивовано запитав я, навіть не підозрюючи, які серйозні кроки здійснював батько стосовно її видання.

— Я й сам спочатку не розумів, що відбувається. Видавництво несподівано перестало зі мною контактувати, а після кількох моїх настирливих спроб дізнатися щось, натякнули, що на мене "поступив сигнал"…

Раптом я згадав, що років 15 тому батько розповідав цю історію, яка чомусь вивітрилася з пам’яті. Тоді брудного, підлого і нак­лепницького доноса на батька написав в видавництво колишній уча­сник "Партизанської іскри" Юхим Нифонтович Ющенко, з яким він потім судився.

У домашньому архіві Миколи Силовича я розшукав ці судові матеріали. Переповідати їх зміст не варто, наведу лише окремі фрагменти "творчості" Ющенка: "Ковальчук вирішив підняти свій ав­торитет ( тут збережено стиль і орфографію цього " документа" і надалі виділено мною В.К.), який втратив ще в роки Великої Віт­чизняної війни… Підзаробити непоганий гонорар… Приблизити себе до партизанського руху… Цьому проходимцю вдалося проліз­ти в архів… Ковальчук попав у полон "на своїй батьківщині", де проживав до 1940 року, а як вийшов з полону — питання темне і підозріле…Полон — це пряма зрада Батьківщині і військовій при­сязі… Він кинув своїх підлеглих на полі бою і здався в полон… Таких зрадників розстрілювали… Після звільнення наш "герой" був мобілізований рядовим в робочий батальйон… Не бажаю, щоб ім’я нечесної людини було пов’язано з іменами моїх товаришів, які віддали життя за Батьківщину… Вважаю, що питання про видання книги потрібно відкласти і розібратися в авторові та в тому, хто допустив до архівів нечесних людей".

Є якась фатальна закономірність в тому, що цього листа Ющенко відправив до видавництва 26 квітня 1986 року — в день Чорноби­льської катастрофи. Це той самий Юхим Нифонтович, який до цього багато років приятелював з "проходимцем" і "нечесною людиною" Миколою Силовичем Ковальчуком, а наша мама Віра Юхимівна бу­ла хресною ("нанашкою", як кажуть в Кримці) його наймолодшої до­ньки, також Віри Юхимівни. Та й мені в юнацькі роки дуже подо­балася середульша донька Юхима Нифонтовича Валентина, про що я соромився сказати будь-кому.

П’ять років поспіль Микола Силович добивався правди і лише в 1991 році рішеннями районного і обласного судів лист Ющенка було визнано наклепницьким, а його авторові присудили принести батькові письмові (в засобах масової інформації) вибачення. До самої своєї смерті, яка сталася у 2004 році, Юхим Нифонтович не зро­бив цього. Та батька задовольнили рішення суду і "крові" він не ви­магав.

На моє запитання стосовно причини цього брудного "сигналу" батько тоді розповів, що він поділився з Юхимом Нифонтовичем як зі своїм товаришем намірами видати книгу і той почав набиватися в співавтори. Батько, знаючи чималі амбіції свого тодішнього приятеля, розумів, з якою метою. Не бажаючи бути під постійним тиском співатора, який не володів ні найменшим літературним хистом, але намагався б всіляко перебільшувати власну, прямо скажемо — до­сить скромну, роль в діяльності "Партизанської іскри", відмовив…

— Після випадку з Ющенком я дав собі слово, — гірко посміхнувся батько, — ніколи більше не займатися історією "Партизансь­кої іскри". Та й крім Ющенка, наслухався від родичів та нащадків справжніх і удаваних підпільників багато чого на свою адресу. Руй­нувати створені легенди, які деяким забезпечували непогане життя, ніхто не бажав. Оце і є друга обставина.

— Я так розумію, що ти вирішив порушити своє слово, — жартома сказав я, підморгнувши татові, і кивнув в бік купи паперів.

— Розумієш, сину, я скоро відійду в інший світ — відчуваю, що дуже скоро, а закінчити життя хочеться виданням книги, якій присвятив не один десяток років напруженої праці. Це була б моя гарна "лебедина пісня". Але писати сьогодні про "Партизанську іскру" потрібно зовсім по-іншому. У мене для цього зібрано достатньо ма­теріалів. Ось дивись, — тато дістав кілька тек з паки, — у цій теці моя переписка з "іскрівцями", що залишилися живими, та іншими людьми, які мали відношення до організації чи її членів. Тут є листи Васильєва, Ісаченка Юрія та його батька, Скиби, друга Даші Дячен­ко Комарницького, Курдюкова та інших.

— У цій — підшивки газет, — батько взяв в руки чергову теку, — де публікувалися матеріали про діяльність "іскрівців", починаючи з 1947 року. Є у мене і цікавий збірник документів — видання 1949 року "Одесса в Великой Отечественной войне Советского Союза" ( в роки війни та й після неї Кримка територіально належала до Одеської області, лише потім відійшла до Миколаївської — В.К.). А ось — виданий у 2004 році альманах до 60-річчя звільнення Миколаїв­щини від окупації з дуже цікавим і досить правдивим матеріалом М. Шитюка. Є у мене і збірник "Одеська хвиля 3", виданий у 2008 році з публікацією "Спогадів" Івана Павловича Герасименка, — батько продовжував перебирати тремтячими руками книги, брошури, теки з паперами. — Видання книги про "Партизанську іскру" для мене дуже важливе і принпипове. Тому й прошу твоєї допомоги.

— А чим я можу допомогти, що маю конкретно зробити?

— Я уже не маю сил працювати, мене огортає слабкість, не слухається рука, втрачаю здатність зосереджуватися, паморочиться в голові. Тому я прошу тебе взятися за цю роботу, ти багато допомагав мені, знаєш мій стиль, вимоги, та й тема тобі не чужа. Ти виріс в Кримці, знаєш людей, перечитав практично все опубліковане про "Партизанську іскру". А я буду розповідати, знаходити потрібні ма­теріали, давати поради, підказувати.

І я взявся до роботи. Дуже допомагало те, що поряд завжди був батько, оскільки працював я в Кримці, куди останні кілька років навідувався все частіше — вік і здоров’я батьків давалися взнаки і вимагали нашої уваги. А коли батько серйозно захворів, то в Кримці я перебував більше, ніж у рідному Слов’янську. Ось так за два довгих приїзди в січні-березні цього року й народилася оця книга.

Розділ 1.

ЯК СТВОРЮВАЛИСЯ ЛЕГЕНДИ

Джерела міфологізації і фальс ифікації діяльності

кримківського підпілля

Три місяці поновлена на звільненій в березні 1944 року від окупації території радянська (читай компартійна) влада і Первомайсь­кий райком КП(б)У мовчали про героїчну діяльність кримківського підпілля. Очевидно тому, що серйозних письмових свідчень і матері­алів стосовно її діяльності для звітування перед вищестоячими пар­тійними органами в той час не було. Практично всіх учасників і співучасників ( виділено мною В.К., саме так їх поділила офіційна партійна пропаганда) підпілля стратили на околицях Кримки 28 лю­того 1943 року, Петрівки — 6 квітня 1943 року, та в Тираспільській в’язниці — на початку квітня 1944 року. Речові докази діяльності підпілля, які були вилучені окупантами під час обшуків у лютому 1943 року, разом з іншими офіційними документами, що стосували­ся діяльності "Партизанської іскри" і велися існуючою тоді окупа­ційною владою, були вивезені румунами.

Відшукувати ж інші достовірні свідчення, коли ще йшла війна, не було часу, можливості та, очевидно, й бажання. В живих залишилося лише кілька хлопців, які мали те чи інше відношення до діяль­ності "Партизанської іскри". Так, одна з партійних довідок Перво­майського райкому КП(б)У в травні 1945 року повідомила лише про трьох учасників підпілля, що залишились в живих. Цитуємо: "Май­же всі члени організації були схоплені, за винятком 3-х осіб:

1. Ющенка Юхима Фоновича ( так в довідці, вірно: Нифонтовича В.К.), який перебуває нині в РСЧА (РСЧА робітничо-селянська Червона армія В.К.);

2. Остапенка Миколи Михайловича ( вірно: Калениковича В.К.);

3. Ісаченка Юрія Івановича, який перебуває нині в РСЧА" [1, документ №68, с. 50].

Зазначимо, що ця довідка подає не лише помилкові, плутаючи імена, а й недостовірні, а значить сфальсифіковані, дані. Адже відомо, що окупантам не вдалося арештувати не трьох, а шістьох хлоп­ців, які були живими на момент складення довідки. Крім вказаних в довідці, це ще Іван Герасименко, Іван Васильєв та Михайло Скиба. Очевидно про Васильєва і Скибу на той час дійсно могли і не знати, оскільки їх віднесли до членів організації дещо пізніше, але Перво­майський райком КП(б)У в 1945 році не міг не знати, що Іван Гера­сименко був серед найактивніших учасників підпілля. Але хто ж бу­де в партійній довідці називати "зрадника", засудженного на трива­лий термін, який відбуває покарання на далекій Півночі? ( Для партії таких людей не існувало взагалі В.К.)

І чи потрібно було розшукувати на військових дорогах Ісаченка (він пройшов військовими дорогами Румунії, Югославії, Угорщини) та Ющенка, щоб довідатись щось про діяльність "Партизанської іскри"? З точки зору партійного керівництва, мабуть ні, бо цього не було зроблено. До речі, того ж Ющенка в 1949 році також заарештували по звинуваченню в зраді. Остапенко ж помер від тяжкої хворо­би у тому ж 1949 році.

Зробимо припущення, що в Первомайського райкому партії на розшуки живих учасників підпілля й не було часу, оскільки Одеський обком вимагав звітів. Як же так, на всю країну вже гримить слава "Молодої гвардії", а в нас під боком була подібна організація, про яку нічого невідомо!? А це ж такий вагомий козир для оцінки діяльності обкому партії в роки Великої Вітчизняної війни!

Тому Первомайський райком КП(б)У очевидно під тиском вищестоящих партійних органів, насамперед обкому, й вирішив обій­тися без надійних свідків і достовірних (оригінальних) документів і терміново скласти відповідні довідки на підставі поверхових, чи то й "сумнівних" свідчень та повідомлень, а також на основі різних доми­слів. Ми ще побачимо наслідки цього поспіху. Всього таких довідок за період червень 1944 – травень 1945 було складено чотири.

Очевидно підставою для їх складання став "Акт розкриття місця поховання і медичного огляду трупів розстріляних членів підпільної організації с. Кримка і їх співучасників". Копія цього акту є серед експонатів музею "Партизанської іскри" в селі Кримці. Розкриття місця поховання "іскрівців" відбулося 4 червня 1944 року. В цей день останки 26-ти розстріляних 28 лютого 1943 року в Кримці, шести розстріляних 6 квітня 1943 року в Петрівці, а також останки Дмитра Попика і Олександра Кучера, що були захоронені в окремих індивідуальних могилах, були дослідженні медиками і судексперта­ми, опізнані і перепоховані в братській могилі в сквері (його місцеві жителі іменують "парком"), що знаходиться в центрі села.

Цей документ має три розділи. Наведемо повністю перших два, зберігаючи їх стилістику ( переклад з російської мій В.К.):

"Ми, що підписалися нижче, комісія в складі: 2-го секретаря Первомайського РК КП(б)У Литвиненка Олексія Володимировича, завідуючого медичною лікарняною дільницею с. Катеринка лікаря Гипецької Людмили Олександрівни, голови сільської ради с. Кримки Петруніча Олексія Севастьяновича, голови сільської ради с. Кате­ринки Ракоми Фросини Опанасівни, вчительки Кримківської серед­ньої школи Моргуненко Олександри Іллівни, склали цей акт 1944 року, 4 червня про розкриття місця захоронення і медичного огляду розстріляних членів підпільної організації с. Кримки та їх співучас­ників.

I. М і с ц е з а х о р о н е н н я

Перша група розстріляних 28.02.1943 р. була захоронена на території скотомогильника с. Кримки, Первомайського району, що знаходиться в 2-х кілометрах від села, в одній загальній могилі. Крім того, в 15 метрах від загальної могили знаходились ще 2 індивідуальних. Друга група розстріляних 06.04.1943 року захоронена в с. Петрівка, Катеринківської сільської ради, в кілометрі від села, при в’їзді з боку села Кам’яний Міст.

II. Р о з к р и т т я м о г и л

а) Розкриття могил підтвердило, що в одній індивідуальній могилі на скотомогильнику був захоронений т. Попик Дмитро Никифорович, а в другій індивідуальній могилі був захоронений Кучер Олександр Якович, обидва трупи опізнані їх рідними.

б) В загальній могилі на скотомогильнику захоронені опізнані родичами 26 осіб, а саме:

1. Моргуненко Володимир Степанович,

2. Вєлічков Іван Іванович,

3. Білоус Володимир Йосипович,

4. Чернявський Михайло Федотович,

5. Боголюк Григорій Іванович,

6. Попик Пелагея Юхимівна

7. Коляндра Марія Данилівна,

8. Клименюк Михайло Федотович,

9. Гречаний Карпо Данилович,

10. Любарський Григорій Петрович,

11. Попик Григорій Омелянович,

12. Демиденко Петро Іванович,

13. Златоуст Володимир Терентійович,

14. Носальська Віра Никифорівна,

15. Поліщук Семен Кирилович,

16. Криворученко Василь,

17. Павленко Іван Андрійович,

18. Буревич Надія Іванівна,

19. Клименко Іван Йосипович,

20. Паламарчук Іван Онисимович,

21. Бєліченко Іван Іванович,

22. Терниченко Володимир Степанович,

23. Волошин Олександр Петрович,

24. Гречаний Парфентій Карпович,

25. Волошин Володимир Петрович,

26. Кравець Михайло Андрійович

в) В селі Петрівці захоронено 6 осіб, опізнаних родичами і знайомими, а саме:

1. Вайсман Володимир Костянтинович,

2. Демиденко Микола Митрофанович,

3. Демиденко Борис Кирилович,

4. Азізов Василь Петрович,

5. Замурін Михайло

6. Газізов Іван.

г) Всі розстріляні захоронені недбало, без верхнього одягу і взуття, а деякі навіть без натільної білизни... " [1, документ №63, с. 42-43].

* * *

Звичайно, читати цей документ моторошно і невимовно боляче. Але перейдемо до суті питання. Так ось, у цьому документі допущено цілий ряд помилок і неточностей щодо анкетних даних захоро­нених ( виділено жирним курсивом мною В.К.). Їх можна пояснити не лише недостатньою відповідальністю і компетентністю складачів документу, а очевидно й надзвичайною поспішністю, з якою його складали. Зокрема, Бєлічкова Івана назвали Вєлічковим, Клименюка Михайла Федоровича названо Федотовичем; Длюбарського Гавриїла Петровича — Любарським Григорієм; Носальську Віру Микитівну — Никифорівною; Клименюка Івана Йосиповича зробили Климен­ком; Криворученка Василя Панасовича записали без по-батькові; Бєлічкова Івана Гнатовича перейменували в Бєліченка Івана Івано­вича; Демиденка Бориса Терентійовича записали Кириловичем, а Замуріна і Газізова без по-батькові. Що стосується Газізова, то про нього далі буде окрема мова далі.

Хіба це можна розцінити інакше, як наругою над пам’яттю розстріляних підпільників? Судячи з усього, укладачів цього документа насамперед цікавив ідеологічний бік питання, а люди, хай навіть уже мертві, залишалися, як навчав їх великий вождь і наставник, звичайними гвинтиками системи.

"Акт про розкриття місця поховання…" без сумніву був використаний при складанні першої довідки Первомайського райкому КП(б)У Одеському обкому — про підпільну комсомольську органі­зацію "Партизанська іскра", яка з’явилася в червні 1944 року [1, до­кумент №192, с. 175-180].

Тому що і в ній Бєлічков записаний як Вєлічков, а Клименюк — Клименком. У цій довідці допущено ще цілий ряд помилок щодо анкетних даних підпільників: Волошина перетворено в Володіна, Бурятинський Андрій названий Іваном, Сизов — Садовим, а Замуріна, якого вірно називали в "Акті", — перехрестили на Замарая.

В липні 1944 року була складена друга "Довідка Первомайсь­кого райкому КП(б)У" — про агітаційно-пропагандистську роботу підпільної комсомольської організації "Партизанська іскра" [1, документ № 199, с. 185].

У тому ж місяці того ж 1944 року була складена третя "Довідка Первомайського райкому КП(б)У" — про підготовку і проведення диверсій підпільною комсомольською організацією "Партизанська іскра" [1, документ №206, с. 192-194].

Четверта "Довідка Первомайського райкому КП(б)У" — про жорстоку розправу окупантів над підпільною комсомольською організацією "Партизанська іскра" була складена в травні 1945 року [1, документ № 68, с. 50-52].

Взагалі ці довідки будуть аналізуватися нижче, але тут варто детальніше зупинитися на деяких фрагментах останньої, четвертої довідки від травня 1945 року. Цитуємо: "28 лютого 1943 року в холодній багнюці, по талому снігу, рухалась низка змучених голодом і тортурами членів підпільної організації та їх близьких помічників (про кого мова? – В.К.). Це були:

1. Моргуненко Володимир Степанович,

2. Вєлічков Іван Іванович,

3. Білоус Володимир Йосипович,

4. Чернявський Михайло Федотович,

5. Боголюк Григорій Іванович,

6. Попик Пелагея Юхимівна,

7. Коляндра Марія Данилівна,

8. Клименюк Михайло Федотович,

9. Любарський Григорій Петрович,

10. Попик Григорій Омелянович,

11. Демиденко Микола Митрофанович,

12. Златоуст Володимир Терентійович,

13. Носальська Віра Никифорівна,

14. Поліщук Семен Кирилович,

15. Кри ворученко Василь,

16. Павленко Іван Андрійович,

17. Буревич Надія Іванівна,

18. Клименко Іван Йосипович,

19. Паламарчук Іван Онисимович,

20. Гречаний Карпо Данилович,

21. Бєліченко Іван Іванович,

22. Терниченко Володимир Степанович,

23. Волошин Володимир Петрович.

…Після 20-тикілометрового шляху, 23 герої були приведені на околицю Кримки… Жандарми, розтягнувшись в шеренгу, відкрили вогонь по живих мішенях. Людей розстрілювали жорстоко і методично…" [1, документ № 68, с. 51].

Для чого ми навели цей жорстокий фрагмент з списком розстріляних людей з цієї довідки, складеної, нагадаємо в травні 1945 року? Для того, щоб читач міг порівняти його зі списком, поданим в "Акті розкриття місця поховання", складеного 4 червня 1944 року.

Найперше, що кидається у вічі, це розбіжність в цифрах. В цій довідці вели на розстріл 23 герої, а в "Акті" в загальній могилі розкопали 26 тіл. І ніяких пояснень ви не знайдете. Крім цього, бачимо, що зроблено абсолютно усі ті ж самі помилки в прізвищах та іменах людей. Хіба одинадцяти місяців з часу складання "Акту" не достат­ньо, щоб уточнити всі деталі і виправити допущені помилки? Але цього часу вистачило, щоб зробити нові, злочинні, на наш погляд, помилки. Відомо, що Демиденко Микола Митрофанович, поданий в цьому списку, був розстріляний 6 квітня 1943 року в Петрівці. До речі, його й називають в цій довідці двічі, спочатку в списку розстрі­ляних в Кримці, а потім — в списку розстріляних в Петрівці. А в наведеному списку ми не знаходимо Демиденка Петра Івановича, Волошина Олександра Петровича і Кравця Михайла Андрійовича, які були присутніми в "Акті…".

Лише цього факту достатньо, щоб виразити недовіру всім партійним довідкам разом узятим і дати їм належну оцінку. До речі, на протязі всіх наступних років ви не знайдете навіть спроб влади виз­нати ці помилки, виправити їх, не кажучи вже про вибачення перед рідними, суспільством чи спробу спростування.

Але це так би мовити фасад, зовнішній вигляд цих довідок. Далі ми проаналізуємо їх змістову частину, де подаються події і факти з діяльності кримківського підпілля і побачимо, наскільки вони суперечливі, бездоказові, недостовірні, поверхові, а отже — сфальсифі­ковані. Можна було б списати це на некомпетентність, безграмот­ність, недолугість і поспішність укладачів і махнути рукою. Якби не одне "але".

А це "але" полягає в тому, що влада і роль партії в радянські, особливо сталінські, часи були абсолютними і необмеженими, а думка партії не могла бути хибною. Сучасникам тієї системи відомо, що партія ніколи не помилялася, а її центральний друкований орган газета "Правда" ніколи не давав спростувань. Тих, хто сумнівався в цьому, чекала сумна доля репресій, Гулагу, а то й розстрілу.

А тому все, що було сказано партією, мало сприйматися абсолютною істиною в останній інстанції і служити сигналом до дій по­тужної пропагандистської машини радянської держави. А задумува­тися над помилками, неточностями, викривленнями, відвертою бре­хнею означало бути репресованим, а в найкращому випадку — на­завжди відстороненим від усіх посад, життєвих перспектив тощо.

Це добре розуміли в радянському суспільстві і сприймали ці довідки як керівництво до дії, тому саме на них й було побудовано увесь наступний ідеологічний каркас діяльності "Партизанської іскри". Ми можемо впевнено заявити, що саме ці довідки сформували "правильне бачення" і поклали початок процесу фальсифікації, мі­фологізації, містифікації і надмірної ідеологізації діяльності підпіль­ної організації в селі Кримці. Ми постараємося довести це в нашому дослідженні.

Соціалістичний реалізм як засіб

міфологізації і містифікації

Естафету міфологізації і фальсифікації діяльності кримського підпілля з подачі, а часто — і за завданням, партії підхопили і продовжили такі потужні складові радянської ідеологічної системи, як комсомол, ДОСААФ, а найбільше — вірнопіддана радянська "літе­ратура соціалістичного реалізму". Письменники, журналісти, крає­знавці, комсомольські діячі під жорстким ідеологічним наглядом партійної та державної цензури на всі лади хором почали оспівувати діяльність кримківського підпілля, навіть не задумуючись про дос­товірність того, про що писали.

Злива публікацій в 40-70-х роках минулого століття рознесла славу про "Партизанську іскру" по всій Україні і вихлюпнулася далеко за її межі. Було видано майже два десятки художніх книг, сотні, якщо не тисячі, газетних і журнальних статей, написано п’єсу і по ній поставлено спектакль у Миколаївському обласному музично-драматичному театрі, на кіностудії ім. О. Довженка в 1957 році режисерами А. Маслюковим та М. Маєвською знято художній фільм за сценарієм видатного українського письменника Олеся Гончара. Мені не довелось побачити фільм "Партизанська іскра", а от спогади про нього брата В’ячеслава я наведу трохи нижче.

В честь організації та її героїв названі кораблі, тепловоз, вулиці та площі міст і сіл, школу, колгосп, бібліотеку тощо.

Ось хронологічний перелік лише деяких, найбільш відомих, книг про "Партизанську іскру":

1. Поляков Сергей. Партизанская искра. Повесть. — Одесса: Одесское областное издательство, 1951 (первое издание); 1956 (вто­рое издание, переработанное и дополненное).

2. Гуськов С., Почивалов Л. Партизанская искра. Повесть. — Москва, 1956.

3. Зінькович Осип. Партизанська іскра. Повість. — Київ: Видав­ництво ЦК ЛКСМУ "Молодь", 1956.

4. Дружинин Борис. Партизанская искра. Повесть. — Москва: Издательство ДОСААФ, 1956.

5. Аров Б., Саєнко М. Партизанська іскра. Героїчна драма. // Лі­тературний альманах, редактор О. Бабієнко. — Миколаїв, 1957

6. Немятый В. Дела бессмертные. — Одесса: "Маяк", 1967.

7. Герасименко Іван. Партизанська іскра (спогади учасника). — Київ, 1962 (перше видання); 1967 (друге видання).

8. Герасименко Іван. Герої Кримки. — Одеса: "Маяк", 1972.

9. Нем’ятий В. Вірність. — Одеса: "Маяк", 1973.

10. Іщенко Микола. Полум’я. // Збірник "Шляхи і сходинки". — Київ: Радянський письменник, 1975.

11. Каткова З., Лебедєва І., Климов І. Дорогами безсмертя. — Одеса: "Маяк", 1978.

12. Дружинин Борис . Пятьсот дней их жизни. Повесть. // В кн.: "В шестнадцать мальчишеских лет". — Киев: Политиздат Украины, 1985.

13. Демченко Ю. Герои "Партизанской искры". — Одесса: "Маяк", 1986.

Свого часу долучився до цього процесу і Микола Ковальчук, який, як вже згадувалось, опублікував в місцевих газетах цілу низку статей про героїв-"іскрівців", черпаючи матеріали з офіційних джерел, більшість яких нам уже відомі. То ж і він, володіючи вже на той час дещо іншою інформацією, був змушений писати про події з ком­партійної, тобто заідеологізованої, точки зору.

Уважне ознайомлення з вказаними партійними довідками, книгами, брошурами та статтями про діяльність "Партизанської іскри" дозволяє дійти висновку, що і в часи панування жорсткої радянської ідеологічної цензури більшість подій і фактів подавалося по-різно­му, залежно від фантазії авторів, що вони перекручені, спотворені і породжували сумніви стосовно своєї достовірності. Якщо навіть врахувати, що художній виклад має право на домисли і свій погляд, все ж описувалися конкретні історичні події і їх надто довільне трак­тування насторожувало і викликало недовіру і питання: а чи було усе саме так насправді?

На жаль, не вдалося уникнути перекручень, підтасовки фактів і безпосередньому активному учаснику "Партизанської іскри" Івану Павловичу Герасименку, з під пера якого вийшло кілька книг, статей та інших публікацій. В одній з них він зазначив: "Доля розпорядилася продовжити мені життя для того, щоб я зміг сказати правдиве слово про моїх товаришів по зброї". Але тривалий час йому це прав­диве слово сказати не вдавалося.

Однак цьому є пояснення. Іван Герасименко зазнав катувань, ув’язнень, карцерів та етапів ще при окупантах. Довелося йому й служити у них і навіть носити ворожу уніформу. Коли прийшло звільнення, він потрапив під прес енкаведистських розслідувань. Юна­ку не повірили, запідозрили у зраді, розкрутили кримінальну справу і за вироком військового трибуналу Одеської області в 1944 році присудили 20 років виправно-трудових таборів. Покарання Гераси­менко відбував в Комі АРСР, де одинадцять років працював на копа­льнях Воркути і лише після смерті Великого вождя під час "хрущов­ської відлиги" його справу про зраду було переглянуто. Так в 1955 році Герасименко виявився на волі.

З підірваним здоров’ям повернувся Іван Павлович до рідного села. Можемо передбачити, що при звільненні він дав підписку про нерозголошення таємниць. А достовірна інформація про створення і діяльність "Партизанської іскри" і набула ознак державної таємниці, оскільки вже були створені і набрали потужної сили зовсім інші, перекручені і спотворені факти, легенди і міфи, освячені ідеологічною печаттю комуністичної партії і радянської системи. Достовірність і істина тій владі були не потрібні.

Тому Іван Герасименко в двох виданнях своєї книги "Партизанська іскра" та у брошурі "Герої Кримки" від усталених стереотипів не відійшов, а піддати сумніву офіційну легенду діяльності підпіль­ної організації вочевидь боявся, не зміг би, та йому б і не дали це зробити. В період пильного суслівського ідеологічного ока, коли фактично розпочалася реабілітація особи Сталіна, посилилося пере­слідування інакомислячих, а чорна тінь енкаведистсько-кагебістсь­кого нагляду незримо і загрозливо продовжувала витати над громад­ською думкою і здійснювати свій згубний вплив. Усі подібні твори проходили сувору цензуру — як у відповідних органах, так і в "го­ловліті". І все, що розходилося з офіційними установками, вирі­залося, усувалося і ні за яких обставин потрапити до друку не могло.

Здавалося б, часи комуністичної ідеології і керівної ролі партії відійшли в далеке вже минуле, як і цензура, що супроводжувала ту систему. Але з яким здивуванням нещодавно я ознайомився в батьківській хаті з буклетом "Музей "Партизанська іскра" укладачів Л.Б. Ташлай і Л.В. Редьки, виданого Миколаївським обласним краєзнав­чим музеєм в 2010 році (!). Здається, що його видали півстоліття тому — в добу комуністичного диктату. Складається враження, що Ташлай і Редька взагалі не знають про існування достатньо досто­вірної публікації свого земляка М.М. Шитюка про "Партизанську іскру", яка побачила світ за кілька років до цього. До аналізу остан­ньої ми ще повернемося…

* * *

Висновок про перекручення і спотворення фактів в діяльності кримківського підпілля підтвердили розсекречені після встановлення незалежності України архіви колишнього обласного комітету КПРС та управління служби безпеки України по Миколаївській об­ласті, в яких є також і чотиритомна справа румунської жандармерії про діяльність "Партизанської іскри", де містяться, зокрема, допити колишнього начальника жандармського посту в Кримці Кирила Анушку після його арешту в 1955 році.

Ознайомившись з ними, остаточно приходимо до висновку, що "Партизанська іскра" мала дві історії. Обидві збігаються в часі і просторі, мають спільних дійових осіб і описують одні й ті ж події. Тільки от описують по-різному. Перша історія — це саме життя, без прикрас і домислів, суворе і жорстоке. Вона викладена в скупих архівних матеріалах — документах, протоколах допитів, зізнаннях і більш-менш об’єктивно відтворює ті страшні події. А друга — завдяки величезному впливу комуністичної ідеології і керівної ролі партії, а також запопадливим авторам і засобам масової інформації, надзвичайно міфологізована, спотворена і викривлена. Саме друга і панувала усі післявоєнні роки і своїм фальшивим патріотизмом формувала хибні уявлення не одного покоління українців про трагічні події того часу.

Розкриття достовірних документів стосовно діяльності "Партизанської іскри" дозволило по-новому подивитись на неї і внести пев­ні суттєві зміни в історію цієї організації. У 2004 році цю спробу зді­йснив миколаївський літературно-громадський діяч і дослідник М. М. Шитюк [6, с. 92-102]. Але зробив це в протокольному стилі, кон­статуючи лише факти.

Намагався розповісти правду і Іван Герасименко. У січні 1974 року він почав писати щоденник-сповідь про своє життя, яку називав "правдивим словом дітям…". Це розумна, інколи дотепна, в чомусь самоіронічна розповідь людини, яка прожила дуже непросте життя.

Ця сповідь залишилася не дописаною. В другій половині 70-х років Івана Павловича вразила важка хвороба, він кілька років боровся за життя, але в серпні 1979-го у віці 53-х років Герасименко помер. А його щоденник, викладений рівним впевненим почерком, ще майже тридцять років чекав своєї долі. На початку нового тисячоліття М. Шитюк в своїй праці "Герой і мученик" виніс на суд гро­мадськості окремі фрагменти цього щоденника колишнього підпіль­ника, однак показав в основному епізоди з особистого життя Гераси­менка. Питання ж діяльності підпільної організації залишилися поза увагою цього автора.

І лише в 2008 році в збірнику "Одеська хвиля" (третій випуск) за сприяння доньки Івана Павловича Наталії Перинської ця сповідь під назвою "Спогади…" побачила світ. Звичайно, вона також цілий ряд подій і фактів подає обережно, з певними застереженнями, адже писалася в міцні ще радянські роки, і Герасименко не міг не думати про наслідки. Але все ж кидається у вічі, наскільки ця сповідь відрізняється від його книг про "Партизанську іскру". На жаль, Гераси­менко майже не описує подій початкового етапу діяльності організа­ції. "Моє сприйняття війни як суворої дійсності я описав в своїй повісті "Партизанська іскра" — пише Іван Павлович в "Спогадах". — І хай там цей період освітлюється через призму художнього мето­ду, але то справді близько до дійсності. Тому опускаю цей відрізок життя, хоча можливо буду повертатися до фрагментів" [21, с. 30].

Все ж Герасименко в цих фрагментах проливає світло на деякі події завершального етапу існування "Партизанської іскри" і тим самим майже знищує легенду, яку описав в попередніх книгах. Однак і в "Спогадах…" не обійшлося без перекручень і певних домислів. Ми ще повернемось до них…

Слово про вчителя

Хочу сказати про Герасименка кілька теплих слів. Мені здавалося, що Іван Павлович був доброю і розумною людиною. Пам’ятаю його уроки історії. Взагалі-то, історію у нас викладала Олена Воло­димирівна, донька Героя Радянського Союзу Володимира Степано­вича Моргуненка, але Іван Павлович інколи підміняв її. Маючи ледь помітні вади мови, що надавало йому якогось особливого шарму, Іван Павлович заворожував своїм хистом розповідати. Дивно, він провів у нас всього кілька уроків, але пам’ятаю їх до сьогодні…

Цікаво й те, що проходячи мимо, він завжди зупинявся, простя­гав руку для вітання і цікавився справами, життям. Його часто зап­рошували в інші школи для зустрічі з учнями, на яких він розповідав про "Партизанську іскру". Якось за ним з Голованівська, що на Кіровоградщині, прислали машину, яку в народі називали "бобиком". Зовсім несподівано Іван Павлович запропонував мені і Толі Давидо­ву (ми тоді були учнями 10-го класу) поїхати з ним:

— Хлопці, виручайте! — звернувся, усміхаючись. — У мене чергова зустріч, а горло болить нестерпно, говорити важко. То ви мене підстрахуєте. Візьміть баян (він знав, що я вмію трохи грати), поспіваєте там, щось розкажете. А з вашими батьками я домовлюся, — промовив лукаво.

Цю посмішку я сприйняв на рахунок того, що домовлятися з батьками не було ніякої потреби, адже Толя був з Кам’яної Балки і жив у шкільному гуртожитку, а мій батько у той час був директором школи. А ми й раді: все ж краще, ніж сидіти на уроках.

Всю дорогу до Голованівська, а це майже 90 кілометрів, ми з Толею, який гарно співав, репетирували.

Зустріч з учнями Голованівська, нашими ровесниками, пройшла блискуче. Іван Павлович був в ударі, не просто розповідав, а влаштував бесіду так майстерно, що більше говорили учні, ніж він сам. А під кінець зустрічі дуже гарно представив нас, назвавши гордістю школи, майбутніми студентами університетів (так у свій час і стало­ся), талановитими хлопцями. Мені стало навіть трохи соромно, бо грав я поганенько, та й взагалі нічого видатного в собі не знаходив. Все ж ми виконали дві заготовлених пісні.

Слухачі зустріли нас оваціями, а Іван Павлович гордо зауважив: "У нас багато таких талантів". Проводжали нас як старих друзів. Усю зворотню дорогу Іван Павлович разом з нами співав, жартував, розповідав веселі історії. І лише тоді, коли в Кримці, розпрощалися і, уже в сутінках, ми пішли додому, Толя несподівано і з якимось захопленням сказав:

— Слухай, ох і хитрющий Іван Павлович, ніяке горло в нього не боліло, чув як він співав. Це він нас "купив"!

І ще одна історія. В 1978 році, навчаючись в Києві в аспірантурі, якось в гарний весняний день я зійшов з автобуса біля черво­ного корпусу університету, який поряд зі сквером Шевченка і рап­том на зупинці зустрів Івана Павловича. Мене вразив його вигляд: зморений, змарнілий, чимось стурбований. Він узяв мене під лікоть і тихо запитав:

— Всеволоде (саме так мене називали в сім’ї, селі, школі, чому — то окреме питання), ти дуже поспішаєш? Сходимо в парк, поспілкуємось.

Ми сіли на лавку і він почав розпитувати мене про життя, цікавився справами, навчанням. У мене склалося враження, що йому потрібно було відволіктися від чогось, що гнітило його тіло, а може, й душу. Як виявилося, я не помилився. Наприкінці зустрічі, я запитав його:

— А як ваші справи, ви виглядаєте якимось стурбованим.

Герасименко, важко зітхнувши, промовив:

— Погані мої справи, здоров’я підводить. Оце ось приїхав рятуватися до медичних світил.

Після цього я бачив Івана Павловича лише одного разу — в липні, на весіллі мого старшого брата. А за рік він помер…

Брат В’ячеслав, а він старший од мене на чотири роки, розповідав: коли в 1957 році наша родина переїхала до Кримки, Іван Пав­лович працював у сільській бібліотеці. Дев’ятирічний Слава, який серйозно хворів "книжковою хворобою", був дуже частим відвіду­вачем бібліотеки. Разом з бібліотекарем вони обговорювали кожну прочитану книгу. Сам Іван Павлович у той період також читав над­звичайно багато, певно надолужуючи згаяне на війні і в Гулагу. Бесі­дувати з бібліотекарем братові було надзвичайно цікаво і приємно, до того ж він відчував, що і той одержує задоволення від спілку­вання з ним. Уже тоді в Герасименка прорізалася педагогічна жилка. А педагогом він був, як кажуть, від Бога.

Тому брат був дуже задоволений, коли за кілька років Герасименко став працювати у його класі вихователем групи подовженого дня, який саме тоді запровадили в школах. Колишній бібліотекар до того часу закінчував навчання в Одеському університеті, опановую­чи як педагогіку, так і історичну науку. До учнів якось докотилася чутка, що Івану Павловичу на державному іспиті стало дуже погано і він ледь не помер від серцевого нападу. А екзамен складав з кисне­вою подушкою. І склав на "відмінно"! Вони пишалися своїм вихова­телем.

Навантаження історикам в школі не вистачало (повну ставку, навіть з надлишком, забезпечували лише Моргуненко Олені Володимирівні — жінці по-своєму добрій, але розбещеній опікою і подач­ками влади, яка на той час уже стала директором школи, хоча для цієї посади їй бракувало не лише здібностей, а й цілеспрямованості). До речі, не вистачало навантаження також іншому історику — на­шому батькові — тодішньому завучу школи, який перебивався уро­ками співів. Тому третій історик, Іван Павлович, працював вихова­телем, суміщаючи це заняття з дещицею уроків історії та німецької мови, яку знав погано, але брав через безвихідь.

Однак до виховної роботи Герасименко підходив з душею, творчо. Його уроки добра і патріотизму назавжди запали в душі учням. Чого варте було лише обговорення позапрограмної поеми в прозі Олександра Довженка "Зачарована Десна", яку Іван Павлович своїм злегка гаркавим голосом, як згадує Слава, здавалося, не читав, а спі­вав. Або незабутній обмін думками про фільм "Надзвичайна подія", який вони відвідали усім класом з вихователем. Уваги заслуговував не стільки сам фільм, у якому йшлося про провокацію тайванських властей, що захопили радянське морське судно (у фільмі — "Пол­тава"), як сама подія, пропагандистську версію якої за завданням партійної влади автори й намагалися викласти. Іван Павлович не побоявся (на початку 60-х!) відверто розповісти восьмикласникам, що, певно, ніякої провокації не було, просто частина команди кораб­ля на чолі з капітаном наприкінці 50-х вирішила залишилася на За­ході, відмовившись повертатися до СРСР.

Іван Павлович у той час організовував музей "Партизанської іскри", експозиція якого розміщувалася в окремій невеликій кімнаті шкільного будинку, в якому проживала сім’я директора (на той час ним був Степанов О.В.). Час від часу він водив своїх вихованців до цієї кімнати-музею, де й розповідав про діяльність "іскрівців". Брату здавалося, що кожного разу версії одних і тих подій, про які йшлося у розповідях, дещо відрізнялися між собою.

Але особливо запам’яталися йому відвідини прем’єри фільму "Партизанська іскра", який колективно переглядало усе село, в тому числі і майже вся школа, зокрема, й братів 8-й клас. З Києва на зустріч з глядачами приїхали й творці фільму, в тому числі і Олесь Гончар, автор сценарію. Під час демонстрації фільму у переповненому невеликому залі сільського клубу, де під час війни розміщу­вався румунський жандармський пост (глядачі стояли і сиділи в про­ходах, на колінах один в одного, на підвіконнях, юрмилися у відкри­тих дверях, наймолодші сиділи прямо на підлозі в кількох метрах від екрану), стояла гнітюча тиша. Чутно було лише репліки героїв філь­му, трагічну і бравурну музику фіналу, коли Парфентій Гречаний (в фільмі — міцний світлочубий чолов’яга), рятуючи прапор організа­ції, перепливає з ним в ліс до партизанів, і гине, як Чапаєв, у хвилях повноводної, як Дніпро, Кодими (помирає, щоправда, на руках пар­тизанів, які потім влучним кулеметним вогнем все ж розігнали воро­гів на протилежному березі, а потім, здається, захопили село, однак спізнилися — німецькі фашисти уже розстріляли підпільників). Зміст фільму, навіть на думку брата (а підліткам у той час усі фільми про війну видавалися цікавими), був відвертою маячнею. Певно, так його сприйняли й більшість кримчан.

Після закінчення сеансу народ мовчки посунув до виходу. Брат згадує блідого Олеся Гончара, що стояв в куточку біля сцени. Можливо, він чекав привітань захоплених глядачів. Але їх не було. У всякому разі, Слава цього не пам’ятає. Йому просто жаль було сла­ветного письменника, що розгублено стояв зі сполотнілим обличчям. Сценарій цього опусу, змінений режисерами до невпізнання, став, певно, найгіршим у творчому доробку майстра і він мусив би його соромитися.

Іван Павлович в цілому також негативно оцінив фільм, незважаючи на те, що був серед його консультантів! Проте робив це обе­режно, більше звертаючи увагу на деталі. Зокрема, згадує брат, коли обговорювали епізод з втечею Олександра Кучера з поля бою під час нападу на жандармський пост, хоча зрештою виявилося, що він, щоб спокутувати свою провину, вислідив і застрелив німецького генера­ла і, як доказ цього, приніс товаришам генеральського кашкета, Іван Павлович якось ніяково розповів, що то був не генерал, а капітан. Однак режисери, мовляв, настояли на своєму, і залишили у фільмі генерала. Учні мовчки слухали, вони розуміли, що не було й капіта­на, як і врятованого прапора організації, партизан в невеличкому Ка­теринківському лісі, захоплення партизанами села. Тому все інше в фільмі вони теж сприйняли за відвертий вимисел, якщо не сказати гостріше. А Іван Павлович розповідав про тиск на Гончара, про сва­вільну зміну сценарію режисерами… Певно, саме тоді у нього визрі­ла думка самому написати правдиву повість про долю підпільної організації "іскрівців".

До речі, цей фільм після прем’єри зник з прокату. Я його так і не переглянув. Якщо фільм "Молода гвардія" режисера Герасимова час від часу з’являється на екранах, зокрема на російських телевізійних каналах, то "Партизанська іскра" десь зникла назавжди.

Мабуть у 1962-му, Іван Павлович приступив до написання книги про "Партизанську іскру". Він говорив брату, який частенько навідувався до свого вчителя за книгами з його багатої домашньої бібліотеки, що намагається викласти в своєму творі усе достеменно так, як відбувалося. Слава з повагою і трепетом дивився на чималеньку купку уже готових сторінок, віддрукованих на машинці, на саму друкарську машинку з закладеними у ній черговими сторінка­ми, перекладених копіркою — все було загадково незвичним для сільського підлітка. Ще б пак, він відвідав таємничу лабораторію творчості майстра художнього слова, насолоджувався спілкуванням з ним! А той захоплено розповідав про сюжетні лінії майбутнього твору, у якому тоді переважали біографічні мотиви. Через певний час Іван Павлович із затамованою гордістю показав Славі макет ти­тульної сторінки книги, який він привіз з видавництва.

Однак, коли книга побачила світ, брат був розчарований. Він уявляв собі товстелезний фоліант (адже на власні очі бачив височенну кипу віддрукованих сторінок!), у якому викладалися усі ті захоп­люючі історії, що їх розповідав автор. Він очікував побачити щось на зразок "Молодої гвардії" Фадєєва, яку вивчав у школі, не менше. Проте у світ вийшла тоненька книжечка, у якій стереотипною мовою розповідалося практично усе те ж, що і в інших творах про діяль­ність "іскрівців". Іван Павлович уже значно пізніше пояснював, що "вони вирізали усе найголовніше", скоротили твір майже наполо­вину. Хто такі "вони", він не уточнював, а "найголовнішим", певно, як думає брат, було те, що не відповідало партійній точці зору, уста­леній ідеологічній версії подій.

Як би там не було, на думку Слави, Іван Павлович Герасименко розповідав значно яскравіше, образніше і, головне, набагато цікавіше, не стримуючи польоту своєї багатої фантазії, ніж писав. Це, до речі, як вважає брат, стосується і його "Спогадів…".

Завершуючи спогади про Герасименка, наведу вірш талановитої дівчинки з Кримківської школи Дудник Ганни з її поетичної збірки "Поезія життя", виданої в 2011 році, якого вона написала в 2009 ро­ці, очевидно, до 30-ї річниці з дня смерті "героя і мученика" з посвя­тою: " Світлій пам ’яті героя-іскрівця І.П. ГЕРАСИМЕНКА при­свячується".

Мені ці поетичні рядки видаються у чомусь символічними, оскільки єднають своєю внутрішньою силою пам’ять кількох поколінь.

Війна ламала людей, убиваючи віру,

Залишаючи чорні, болючі сліди,

І не знала пощади, границі і міри,

Руйнувала й змивала все хвиля війни.

Лише мужні душею і спраглі до волі,

Затуляли грудьми свій край від біди.

І такою людиною, справжнім героєм,

Патріотом і сином в житті були Ви.

Ваша доля, складна і сувора доволі,

Пролягла крізь історію чорних років,

Промайнула в тортурах, в тривалій неволі,

Тих зловісних, жахливих і проклятих днів.

Мужність і витримка Ваша вражають,

Ви сильна людина, і мало хто знає,

Що шлях у шипах простеливсь перед Вами,

І правду цю не передати словами.

Ви — справжній, хоробрий,

Ви — чесний і добрий.

Ви були товаришем вірним і сином,

Та найголовніше — просто Людиною.

Здолавши кайдани, в’язниці, все темне,

Увіковічили друзів полеглих,

Юних борців — партизанів-героїв,

Що не діждалися миру весною.

Перший музей — це Ваша заслуга:

Розстріляним друзям — від їхнього друга…

Вас не зневірили всі перепони,

Вас не зігнули крутії дороги,

Ви залишилися вічним і вірним,

Променем сонця, голосом лірним…

Сурмить голос правди біля могили:

"Вічна Вам пам’ять! Ви гідно прожили!"

* * *

Публікації Шитюка і Герасименка, на наш погляд, не дають повного уявлення про діяльність "Партизанської іскри", їх версії вимагають доповнень, уточнень і більшої конкретизації. То ж спробу­ємо зробити це з точки зору обох історій — ідеологізованої і реаль­ної. Для цього виокремимо найбільш міфологізовані комуністичною ідеологією події з життя підпільної організації, які обросли найбіль­шими і часто зовсім недостовірними легендами, стали предметом активного міфотворення, тому й вимагають прискіпливого і об’єкти­вного аналізу. Прийшов час дати відповідь на питання:

А що ж і як було насправді?

Всього ми виділяємо сімнадцять легенд, які розміщуємо в трьох наступних розділах.


Розділ 2.

СТВОРЕННЯ ПІДПІЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

Легенда перша:

про життя Кримки за умов окупації

Щоб вірно оцінити достовірність подій в діяльності "Партизанської іскри", мотиви поведінки мешканців Кримки, мабуть варто розповісти про окупаційний режим, який встановився в румунській зоні окупації та безпосередньо в селі з 16 серпня 1941 року.

Почнемо з наведення окремих положень декрету №1 фашистського диктатора Румунії Іона Антонеску:

"Ми, генерал Іон Антонеску, верховний головнокомандувач армії, постановляємо:

1. Територія, що окупована нами між Дністром і Бугом, за винятком району Одеси, що межує на півночі по лінії Могилів – Жмерин­ка, входить до складу румунської адміністрації.

2. Призначаємо нашим представником у Трансністрії, з наданням йому всіх повноважень, пана професора Георгія Алексяну.

3. Наш представник буде приймати всі заходи для нормальної роботи адміністративних органів і для продовження всіх видів діяльності згідно з нашими вказівками…

7. Назначаємо резиденцію управління Трансністрією в місті Тирасполі.

8. Наш представник безпосередньо підпорядковується нам і президії ради міністрів".

Тепер наведемо фрагменти з наказу професора Алексяну №7 від 26 листопада 1941 року про введення трудової повинності:

"1. З метою суспільної користі вводиться обов’язкова трудова повинність для всіх жителів від 16 до 60 років…

9. Ті, хто буде ухилятися від виконання цього наказу, будуть ув’язнюватися до таборів…"

* * *

Ось як розповідає про встановлення окупаційного режиму в румунській частині Первомайського району і, зокрема, в Кримці "До­відка Первомайського райкому КП(б)У". Наведемо її майже в пов­ному обсязі:

"15 жовтня 1941 року на стовпах з’явився сіренький папірець з заголовком: "Наказ №1".

Наказ був написаний лаконічно і зухвало. Якийсь підполковник Модест Ізопеску доводив до відома населення Первомайського і прилеглих до нього районів про новий адміністративний поділ, про створення повітової префектури.

Навіть старі, малограмотні колгоспники зрозуміли, що ворог, передчасно торжествуючи "перемогу", почав, як шуліка, ділити Україну, стало зрозуміло, що частина України, розташована між Дніст­ром і Бугом, віддана румунам і названа "Трансністрією".

Нові "господарі" улещували і цинічно обманювали народ. Підполковник Ізопеску, зворушившись, в своєму наказі заявив, що "ті громадяни повіту, які доброзичливо відгукнуться на мій заклик, зна­йдуть в мені чуйного батька, який допоможе їм ділом і порадою…"

Ніхто не вірив заявам досвідченого вбивці, хіба що одиниці —зрадники Батьківщини — старости, поліцейські, куркулі, що поверталися з різних сторін, шукали в ньому батька і спішили звести ра­хунки з комуністами, комсомольцями і радянським активом села.

Румуни швидко розперезалися, вони безсоромно почали грабувати залишки колгоспного добра…

Молодь відчула всю тяжкість свого безправ’я, її почали щоденно виганяти на різні примусові роботи. Молодь побачила, що проя­вами обурення ворога не візьмеш, а він нахабнів…

…Окупанти завезли в Кримку своїх тайних агентів, циган, яких привезли цілими таборами з Бесарабії і Румунії. Населення з огидою дивилось на напівдиких, злих і вороже налаштованих циган. Жандармський пост, розташований в с. Кримці, направляв в будинки запідозрених мешканців кілька сімей циган, які, почуваючи себе гос­подарями, розпоряджалися всім їхнім майном і слідкували, що роби­ться в будинку і за його межами.

На шию трудової общини сіли всі ці шпики, жандарми, поліцейські. Характерним документом, що підтверджує такий стан, є рапорт старости трудової общини №14, в якому сказано: до общини для постачання продуктами харчування було прикріплено 63 цигани, не­гласні агенти, 12 жандармів, 1 поліцай, 2 працівники сільської упра­ви, а членів общини нараховувалося всього 32.

Пограбування населення доходило до свого апогею. Обкладались собаки і навіть запальнички" [1, документ №192, с. 175-176].

Однак така характеристика окупаційного режиму партійною довідкою не зовсім відповідала дійсності. Спробуємо відтворити початковий період окупаційного режиму, для чого використаємо свід­чення багатьох його очевидців, зокрема кримківчан Тітомир Є.С., Ороховської П.П., Ющенка П.О., Тітомир О.П. та інших, а також деякі архівні документи.

16 серпня 1941 року Кримка, як і усі інші населені пункти краю, була окупована румунськими військами. Населення поставилося до цього досить насторожено: ворожі солдати і жандарми, чужі мова, порядки, введення фізичних покарань, зарозумілість окупаційних чинів під час спілкування з населенням оптимізму не викликали.

Коли фронт відсунувся далі на Схід і передові частини німців та румун полишили район, повними господарями залишилися румунські військові та цивільні чиновники, які розпочали колонізацію приєднаної до Румунії "Трансністрії", в складі якої рахувалася і Гол­тянська частина Первомайського району. Адміністративний центр Кривоозерського повіту окупанти розташували в Голті. Кожен район було поділено на так звані жандармські пости. Кримківський охоп­лював, окрім самої Кримки, Катеринку, Петрівку, селище станції Кам’яний Міст, Коломиївку і Кумари. Начальником цього поста був назначений плутонер (старшина) Кирило Анушку, в розпорядженні якого було відділення жандармів до десяти осіб. Помічником плуто­нера і командиром жандармського відділення був сержант Лев.

Місцем розташування жандармського поста було обрано приміщення сільського клубу, який знаходився у самому центрі села. Але поки там проводився капітальний ремонт (перепланування внутріш­ніх кімнат, заміна підлоги, прибудова арештантської камери), двір обносився канавою та земляним валом, встановлювалися спостере­жні вежі тощо, тимчасово жандармський пост було розміщено в одному з приміщень місцевої школи, що біля церкви. Таким був де­тальний перелік проведених робіт, що знадобиться при описанні на­паду підпільників на жандармський пост.

Таким чином, у перші місяці окупації жандарми жили в школі біля церкви і вели себе достатньо спокійно: не пиячили, місцеве населення не чіпали, не звертали особливої уваги на певні незначні порушення ними окремих наказів і розпоряджень нової влади. Мешканці села і нова влада придивлялися одні до одних.

З часом жандарми освоїлися і почали вести себе в вільний від служби час більш розкуто, знайомилися і спілкувалися з мешканцями села. Дехто з них, за свідченням очевидців, шукав любовних утіх у місцевих молодиць і не завжди отримував відмову. Характеризу­вало румунських жандармів й те, що вони полюбляли музику, деякі з них були гарними скрипалями (у румунів, як відомо, скрипка — народний інструмент, вони вправно володіли ним) і співаками. Спо­чатку грали і співали в казармі, але згодом, особливо гарними пого­жими вечорами, почали влаштовувати імпровізовані концерти на подвір’ї.

Такі концерти були вдивовижу для селян, особливо молодих. Їм зовсім по-іншому уявлялася окупація та ворожі солдати і жандарми. Спочатку насторожено і несміливо, а потім все вільніше юнаки і дівчата, молодиці і чоловіки, старші мешканці села підходили до музи­ків, слухали гру, знайомилися з молодими солдатамижандармами, якось розумілися. Інколи влаштовували навіть танці.

Підтримував таке спілкування і інтерес населення до жандармів і начальник жандармського посту Анушку. Певно, таким чином він хотів встановити атмосферу довір’я між новою владою і населенням. Сам Анушку добре знав російську мову і більше спілкувався з дорослими кримківчанами, особливо з тими, хто співпрацював з окупан­тами — старостою, поліцаями, керівниками господарств. Деякі люди свідчили, що Анушку запрошували навіть на дні народження, весіл­ля і той з задоволенням ходив.

Відносний спокій жандармерії забезпечували староста та сільські поліцаї, окремі з яких були навіть більш вимогливими і жорсто­кими до односельчан, ніж окупанти. До речі, бажаючих стати полі­цаями було вдосталь, на ці посади навіть виникав конкурс. Старо­стою Кримки став обрусілий німець Фріц Калль, чоловік рідної тітки Дмитра Попика. Його заступником був призначений якийсь Лаврин Рупацький, досить жорстокий чоловік, а старшим поліцаєм — Тро­хим Романюк, що надто вислужувався перед окупаційною владою. Відомо, що крім нього, в поліцаї пішли Березніцький, Піфані, а та­кож Микита Кравець і Сава Фігурняк — дядьки Парфена Гречаного. Старшим поліцаєм Катеринки був Петро Доценко, а Кумарів — Володимир Щербаченко, вони часто бували в Кримці, патрулювали місцеві вулиці і дороги, отримували розпорядження і коман­ди від Анушку. Ось як пише про Щербаченка Іван Герасименко: "Ось з-за стола встав Щербаченко, який в перші тижні окупації завоював безу­мовне довір’я і симпатії румунських жандармів, здавши їм радян­ського парашутиста. Одержавши медаль "за геройство", Щербаченко був призначений старшим поліцаєм в селі Кумари. Це була не про­сто жорстока людина, це був садист" [21, с. 55].

Співпрацювали з новою владою і інші кримківчани, які добровільно записувалися в трудові господарства, що виробляли сільсько­господарську продукцію для потреб румунської армії на полях, у фермах і стайнях. А керівниками цих господарств ставали довірені новою владою особи. Зокрема, головою одного з таких господарств був Никифор Попик, батько Дмитра Попика, який раніше головував в одному з місцевих колгоспів.

Для допомоги новій владі була створена і сільська община, яку очолив батько одного з активних підпільників Яків Кучер.

Крім цього, у нової влади з числа мешканців села було достатньо інформаторів, які повідомляли жандармерію про підозрілих осіб. Розсекречені архіви дали можливість назвати і їх імена: Малоголов­ко, Прокопенко, Доценко, Ізбичук, Ветушняк, Орлова. До інформа­торів належав і староста села Ф. Калль [Див.: 6, с. 100].

Таким чином, з окупаційною владою співпрацювала достатньо велика кількість кримківчан, ще більша їх частина ставилася до неї лояльно і спокійно. Це можна пояснити також тим, що значна частина людей мала образи на радянську владу, яка надто жорстоко роз­правлялася з інокамисленням та "класовими ворогами". Між новою владою і мешканцями села встановилися відносно довірливі відно­сини. У своїй переважній масі населення виконувало всі вимоги нової влади. Про довіру румунській владі говорить, наприклад, те, що після розгрому підпільної організації, багато людей самі приво­дили до жандармерії дітей чи племінників. Про це буде згадано ниж­че. Звичайно, можна стверджувати, що населення не довіряло владі, а боялося її, тому й чинило так. Однак розповіді очевидців свідчать про інше.

Лише після нападу на жандармський пост в лютому 1943 року все змінилося і більшість населення зрозуміла, що окупаційна влада є і ворожою, і жорстокою.

Легенда друга: про партійне керівництво

Радянська система і принципи партійного будівництва (зокрема, так званого демократичного централізму) були такими, що всі ниж­честоящі партійні організації зобов’язані безумовно підпорядкову­ватися вищестоящим, зокрема негайно інформувати їх про всі події, що відбувалися на території їх впливу і відповідальності. Тому Пер­вомайський райком КП(б)У відразу після звільнення від окупації, довідавшись про молодіжне підпілля села Кримки, не маючи ніяких достовірних матеріалів і керуючись в основному домислами і сум­нівними свідченнями, інформував про нього вказаними вище "довід­ками" обласний комітет партії (тоді Одеський обком КП(б)У). Зі сто­відсотковою впевненістю можна стверджувати, що той, у свою чер­гу, поспішив відзвітуватися перед республіканською і союзною партійними організаціями.

Та й як було якомога швидше не скористатися можливістю продемонструвати перед партійним начальством свою керівну роль в організації спротиву ненависним окупантам? Очевидно зіграв свою роль і приклад підпільної організації "Молода гвардія", що діяла в Краснодоні Ворошиловградської області, територія якої була звіль­нена від німецької окупації значно раніше і слава про яку уже про­неслася по країні.

Відразу після завершення війни, очевидно на підставі згаданих вище документів, Одеський обком партії "зобов’язав обласне книжково-журнальне видавництво видати брошуру про життя і боротьбу підпільної комсомольської організації під керівництвом комуністів" ( виділено мною В.К.) [3, с. 10]. До Кримки прибув одеський пись­менник С. Поляков і незабаром у світ вийшла його скороспіла книга — повість "Партизанська іскра" (перше видання). У автора було чіт­ке більшовицьке завдання — показати в художньодокументальному творі партійне керівництво підпільною молодіжною організацією. Таким чином, ще наприкінці 40-х років завдання обкому про керівну роль партії в організації підпільної молодіжної комсомольської орга­нізації було "блискуче" виконано. "В результаті, — за словами М. Шитюка, — 80-90% написаного в книзі не відповідало дійсності" [6, с. 93], тобто, прямо кажучи, було сфальсифіковано.

Функція партійного керівництва молодіжною підпільною організацією офіційною пропагандою була покладена на директора Кри­мківської середньої школи Володимира Степановича Моргуненка.

Так, в "Довідці Первомайського райкому КП(б)У" читаємо: "У Моргуненка іноді, в тіні густого саду, восени 1941 р. збирались його учні: Парфен Гречаний, Ісаченко Юра, Герасименко Іван, Попик Дмитро, Боголюк Гриша, Демиденко Борис і Іван Клименюк. З деякими з них він залишався один в своїй кімнаті, довго і переконливо про щось говорив. Кожного разу, при зустрічах, просив дружину за­лишити його одного з співбесідником". І далі: "…Вихід був в одно­му — об’єднатися…, зібрати зброю, заважати ворогу в його підлій справі і допомогти Червоній Армії, всьому радянському народу. Та­кими організаторами стали директор Кримківської середньої школи Володимир Степанович Моргуненко і учень 9-го класу тієї ж школи — Гречаний Парфентій Карпович" [1, документ №192, с. 176-177].

Вторять цьому і автори художніх книг про діяльність підпільників. Наприклад, у Бориса Дружиніна знаходимо такі рядки: "Клаптик паперу, принесений Василем Лєсковим, значив для Моргуненка і "Партизанської іскри" багато. Тепер незримі нитки від Федора Загу­белюка протягнуться в село Кримку — до нього, Володимира Степа­новича, Парфентія Гречаного, до комітету "Партизанської іскри". Адже це живі нитки, які йдуть від рідної партії — організатора все­народної боротьби з ворогом" [19, с. 50].

А ось фрагмент з книги Полякова: "…Щонайперше, треба виконати термінове завдання райкому партії — евакуювати в тил людей, яким не можна залишатися в Кримці. Зробити це буде не просто, але він, Моргуненко, — комуніст, він зможе добитися свого…" [9, с.12]. В своїй книзі "Вірність" колишній секретар Миколаївського обкому комсомолу В. Нем’ятий писав: "Моргуненко — комуніст, член рай­кому комсомолу залишений для організації підпільної роботи в тилу ворога" [16]. В іншій книзі цей же автор підтверджує: "колишній директор школи комуніст Володимир Степанович Моргуненко зали­шився на окупованій території для підпільної роботи" [13, с. 43].

Микола Іщенко з Києва в повісті "Полум’я" також стверджує, що Первомайський райком партії дав завдання Володимиру Моргуненку: "Вас залишаємо для підпільної роботи, товаришу Моргунен­ко. Збирайте найбільш надійних. Це буде Ваша опора" [17].

А ось що пише Зінькович: "На той час Моргуненко вже чітко уявляв собі, як організувати боротьбу з ворогом. Ще на початку війни він побував в Первомайському райкомі партії, зустрівся з пред­ставниками обкому, одержав вказівку залишитися в підпіллі і очо­лити в селі народну боротьбу проти фашистських окупантів. Моргу­ненко сприйняв це доручення як бойовий наказ партії… Допізна роз­мовляли цього вечора представники двох поколінь ( Моргуненко і Гречаний В.К.): колишній секретар комсомольського осередку періоду перших років радянської влади в країні, загартований жит­тям комуніст і безвусий хлопчина…" [10, с. 17].

Звернемося до творчості Герасименка. Іван Павлович в книзі "Партизанська іскра" пише: "Довго тримав начальник жандармерії Анушку під наглядом директора школи. Не раз поліцаї робили обшуки в його квартирі. Та поведінка Моргуненка була бездоганною. Поступово нагляд за Володимиром Степановичем послабився. І жандармський офіцер був впевнений, що Моргуненко змирився з окупаційним режимом. Вороги й не здогадувалися, що ця "лояльна" людина має гаряче серце комуніста і є головним організатором бо­ротьби проти окупантів" [14, с. 83].

У фільмі кіностудії ім. О. Довженка "Партизанська іскра" (автор сценарію — Олесь Гончар, консультант — Іван Герасименко) лінія партійного керівництва діяльністю підпільної організації взагалі є провідною, а Моргуненко показаний глибоко законспірованим резидентом райкому партії, умисно залишеним на окупованій території для організації партизанського руху і, звичайно, полум’яним кому­ністом.

Отже, до останнього часу в історичних дослідженнях, науковопопулярній і художній літературі стверджувалося, що організатора­ми "Партизанської іскри" були комуністи, зокрема директор Крим­ківської школи Моргуненко В.С.

Натякає на партійність свого чоловіка і його дружина — Олександра (Ксенія) Іллівна Моргуненко, яка в своїх спогадах, датованих 1946 роком, стверджує: "Він ( Моргуненко В.С., надалі виділено мною — В.К.) до кінця залишився більшовиком і стійко помер за нас, за Вітчизну, за велику справу, за товариша Сталіна, як народний мес­ник" [1, документ №67, с. 49].

А чи було це так, як показали згадані нами "довідки", постанови, спогади, а також Поляков, Нем’ятий, Іщенко, Герасименко та інші? Спробуємо розібратися.

Батько Моргуненка був священником в селі Скопіївка Добровеличківського району Херсонської губернії (тепер — Кіровоградської області). Сімнадцятилітнім юнаком Володимир поступив на навчан­ня до Добровеличківського педагогічного технікуму, а його батько згодом залишив сільський приход і виїхав до Одеси, як виявилося, дуже вчасно, оскільки саме тоді почалося переслідування "класово небезпечних елементів". Незабаром приміщення технікуму згоріло, його тимчасово переводять до Первомайська і розміщують в будин­ку окружного суду. Для студента 3-го курсу Моргуненка такий збіг обставин також виявився навіть сприятливим, оскільки переїзд в Первомайськ дав можливість дещо "поправити" свою біографію.

Після закінчення технікуму Володимир Степанович протягом кількох років працює завідувачем початкової школи в селі Одая Голованівського району. Тут він проявляє неабияку активність в роботі і громадському житті крихітного села, поступає на заочну форму навчання Одеського педагогічного інституту. Старанність молодого вчителя була помічена і його перевели до школи в селі Кумари Пер­вомайського району, а незабаром він починає викладати історію в Кримківській школі.

1936 рік для нього двічі пам’ятний: він закінчує інститут і отримує посаду директора Кримківської школи, яка його стараннями ста­ла середньою — єдиною в районі аж до початку війни.

Однак даних про те, що Моргуненко був комуністом, не виявлено. Та й чи міг він стати з таким "походженням" членом комуні­стичної партії, особливо в роки активної боротьби з "ворогами наро­ду" і різними сумнівними елементами з непролетарським походжен­ням? Адже йому довелося б писати автобіографію, заповнювати анкети, а схована правда могла закінчитися репресіями. Втім, у спо­гадах дружини Моргуненка В.С. Олександри Іллівни біографія її чоловіка (ймовірно, за партійними вказівками) значно підправлена: там стверджується, що народився Володимир Степанович в Одесі, у сім’ї робітника, тобто мав нічим не заплямоване пролетарське по­ходження [Див.: 1, документ №67, с. 48].

Після виходу книги Полякова, місцеві жителі почали звертатися у відповідні державні і партійні органи, в яких просили пояснити, як сталося, що письменник зробив директора комуністом? Тоді авторів звернень запевнили, що "В.С. Моргуненко дійсно був членом Ленінської партії" [6, с. 93].

Однак 30 травня 1955 року Миколаївський обком партії надіслав до ЦК Компартії України довідку, де стверджувалося, що Мор­гуненко, як встановлено перевіркою, "був членом Первомайського районного комітету комсомолу ( отже, був комсомольцем, у 36 ро­ків! — В.К.), депутатом Кримківської сільської Ради, членом або кандидатом в члени партії ніколи не був ( виділено мною В.К.)" [3, с. 70]. Однак, не дивлячись на це визнання, радянська ідеологічна машина продовжувала працювати на всю потужність на версію, що Моргуненко був партійцем. В газеті "Молодь України" від 2 липня 1958 року, в якій опубліковані Укази Президії Верховної Ради СРСР про нагородження учасників підпільної комсомольської організації "Партизанська іскра" в матеріалі "Їх подвиг — немеркнуче полум’я" Микола Іщенко писав: "Юнаки не знали, що за кілька днів до прихо­ду німців в райкомі відбулась нарада комуністів, яких партія зали­шала в підпіллі, і що серед них був і їхній директор…" [22].

Така "історична правда" пояснюється легко. Комуністична партія, яка безроздільно панувала в країні, не могла допустити, щоб складалося враження, що патріотичні організації, а тим більше молодіжні, які діяли на окупованій ворогом території, були "пущені на самовплив і не мали ідеологічного керівництва…". Роль партії по­винна бути провідною і визначальною, засобами пропаганди підкре­слюватися скрізь і у всьому — як в будівництві колгоспних свинар­ників чи шкіл-інтернатів на Чукотці, так і в організації всенародної боротьби проти ненависного ворога. Тому й було вирішено, як ка­жуть, заднім числом зміцнити Кримківське молодіжне патріотичне підпілля партійним очільником. Однак відповідної кандидатури з партійним квитком підібрати не вдалося, тому й вирішили замилити очі суспільству і "прийняти" В.С. Моргуненка в члени комуністич­ної партії уже після його загибелі, тобто застосувати давно випробу­ваний більшовиками метод фальсифікації.

Наголосимо на тому, що у той час жоден художній твір в традиціях так званого соціалістичного реалізму не міг побачити світ без обов’язкового і настирливого прославляння ролі партії. Це відчув на своїй, як кажуть, шкурі і такий відданий комуніст і переконаний ста­лініст, як голова Спілки письменників СРСР Олександр Фадєєв. У першому виданні його роману "Молода гвардія" взагалі не згадува­лася роль партійних організацій в Краснодонському підпіллі. Ну, не було тоді в місті керівних партійних кадрів, їх (Лютикова та інших) фашисти схопили і розстріляли задовго до виникнення молодіжної підпільної організації. Однак роман піддали такій огульній критиці, хвиля якої захлеснула усі засоби масової агітації, що здавалося, при­йшов кінець кар’єрі Фадєєва як письменницького очільника. Його "розбирали" на партійних зборах Союзу письменників, навіть оголосили йому сувору догану (на щастя, без занесення в облікову карт­ку). А в дійсності роман був написаний талановито, на достатньо високому художньому рівні.

Довелося нещасному майстру художнього слова переробити роман за партійними вказівками. Фадєєв "оживив" розстріляних кому­ністів, які, за новою версією, не тільки не загинули, а й досить ба­дьоро взялися за організацію підпільницького руху, надихаючи його на боротьбу з ворогом на кожній десятій сторінці. Тепер роман за великодушного благословення великого вождя почали прославляти, а автору не забарилися вручити Сталінську премію І ступеня — зви­чайно, не в галузі медицини і біології за реанімацію покійників.

А то ж був сам Фадєєв, всесильний командувач письменницького цеху і його визнаний майстер! А що тут говорити про таких собі літературних підмайстрів, як Поляков і Дружинін, та ще дрібніших їх побратимів по перу. Тому особливо звинувачувати їх не будемо: партія дала їм завдання показати свою велику роль при організації "Партизанської іскри" і вони, вірні принципам демократичного цен­тралізму і соціалістичного реалізму, взяли "під козирок", відповіли "Буде зроблено!" і завдання виконали в силу своїх можливостей і таланту, швиденько відшукавши керівну роль там, де її не було. А спробували б вони його не виконати! Жодна їхня книга не була б більше надрукована.

Але то ж були компартійні часи. А як оцінювати те, що подають в буклеті "Музей "Партизанська іскра" його укладачі Ташлай і Редька. Читаємо: "Юнаки розуміли, що сидіти в окупації, склавши руки, і чекати визволення не мають права. Але молоді люди не знали, як організувати боротьбу. І тоді Парфентій Гречаний звернувся за по­радою до директора Кримківської школи, комуніста ( тут і далі виділено мною В.К.). За пропозицією В.С. Моргуненка у жовтні 1941 року була створена молодіжна підпільна організація" [24, с. 7]. І написано це в 2010 році! З яких джерел бралася інформація? Не інакше, як у Полякова, Дружиніна чи Нем’ятого.

* * *

Отож, на легенді про керівну роль партії в організації "Партизанської іскри" можна ставити жирний хрест. А як бути з тверджен­ням, що В.С. Моргуненко був організатором "Партизанської іскри"? Безумовно, директор Моргуненко і в селі (уже згадувалося, що він був депутатом сільської Ради), і в педколективі, і серед учнів корис­тувався незаперечною повагою і авторитетом. Тому й цілком законо­мірними стали заяви деяких кримківських підпільників, що Володи­мир Степанович був їх наставником і вчителем не лише в школі, а й за її межами, зокрема і в період німецько-румунської окупації краю.

О. Кучер на допиті в жандармському посту власноручно зробив такий запис: "Організація була створена з учнів по вказівці директора школи". Іван Бєлічков також вказував на Моргуненка, як на керів­ника підпілля, що давав їм інструкції, які отримував з Одеси, Бере­зівки [4, спр. 47, Т 2, с. 21]. Підпільника з Петрівки Петра Деми­денка на допиті змусили "зізнатися", що їх група збиралася в квар­тирі Моргуненка [4, Ф. 10, опис 1, спр. 83, с. 12].

Про те, що організація була заснована її чоловіком, вказує у своїх спогадах і Моргуненко О.І. Водночас у цій частині вони на диво точно відповідають тексту знайомої нам "Довідки Первомай­ського райкому КП(б)У", в деталях збігаються ті ж обставини і ті ж дійові особи, що перераховуються у тому ж порядку. Схоже, що ці "спогади", якщо безпосередньо не писалися в партійних кабінетах, то, без сумніву, суттєво коректувалися там [Див.: 1, документ №194, с. 176; 1, документ №67, с. 48-50].

Тому, звичайно викликає сумнів і інша теза із "спогадів" дружини Володимира Степановича, що він не тільки організував "Парти­занську іскру", а й безпосередньо планував її диверсійні і бойові операції, зокрема керував нальотом на жандармський пост. Слово Олександрі Іллівні: "…вдень, напередодні нальоту на жандармський пост, він ( Моргуненко В.С. — В.К.) попрохав організувати вдома купання. Помившись, одягши чисту білизну і свій улюблений кос­тюм, взувшись… у нові прості чоботи, пішов у село. Цьому пере­дував прихід невідомого мені хлопчика, який йому заявив: "Вас про­сять прийти поговорити"… За 2-3 години він прийшов схвильова­ний…, приліг одягнений…, йому не спалося… Раптом, після опівно­чі, прогримів постріл і розпочалася густа перестрілка. Чоловік… пи­тає мене: "Ти чуєш?". Я почала його заспокоювати, кажучи: "Це між собою п’яні румуни"… А він багатозначно відповів: "Ні, це не те", і замовк" [1, документ №67, с. 49].

Однак були і інші факти та свідчення. Жодним словом не обмовився про роль директора школи Парфен Гречаний, хоч як Поляков і не описував найтісніші контакти організатора підпілля комуніста Моргуненка з улюбленим учнем і його керівником Гречаним. Іван Герасименко на допиті сказав: "Під час відступу влітку 1941 року один з офіцерів Червоної армії запропонував нам, хлопцям, органі­зувати підпільну організацію і боротися проти німців, що ми пізніше і зробили. Ми з підозрою ставилися до колишнього директора Мор­гуненка В. С., бо він при німцях ( румунах? — В.К.) почав викладати в школі закон божий" [4, справа 3442-с, с. 141].

Отож, причетність В.С. Моргуненка до діяльності підпільної організації "Партизанська іскра" можна вважати доведеною, але не як керівника і організатора, а як не досить значного учасника. Його роль, нам здається, виявилася насамперед моральною і стосувалася передусім довоєнної діяльності як учителя і директора школа, який прищеплював своїм учням почуття патріотизму і відданості своєму народу. В найперших списках учасників підпільної організації села Кримки Володимир Степанович і проходив як "співучасник" (поряд з Бєлічковим Іваном Гнатовичем і Гречаним Карпом Даниловичем). А от чи був він організатором, жодними документами не доведено.

Ці ж документи, розповіді очевидців свідчать, що підстав звинувачувати в чомусь Моргуненка немає ніяких. Він був чесною, спра­ведливою людиною і таким залишився в пам’яті тих, хто його знав. Очевидно, що Моргуненко — жертва комуністичної системи. Всі маніпуляції з його добрим іменем чинили після загибелі свавільно, самоправно, безбожно, не спитавши "дозволу" ні в нього самого, ні в найближчих родичів, яких, до того ж, втягнули у справу фальсифі­кації подій…

Чи виграла "Партизанська іскра" від того, що потрапила вже після своєї загибелі під "керівну роль" партії? Впевнено заявляємо: не виграла, а навпаки — програла. Їй виявили недовіру вже після героїчної загибелі, їй відмовили в самостійності, її заорганізували, від чого вона втратила своє обличчя організації справжніх народних месників, які діяли від свого власного сумління, не за підказкою і вказівкою партійних органів, як про це стверджувала офіційна про­паганда.

Легенда третя:

про дату створення підпільної організації

Коли ви в Кримці перейдете біля музею кладку через Кодиму, і надумаєте прогулятися лісом уздовж річки, через кількасот метрів натрапите на пам’ятний знак — встановлений у 1971 році великий гранітний камінь, на якому викарбувано напис: "В жовтні 1941 року ( тут і далі виділено мною В.К.) на цьому місці відбулося перше засідання комітету підпільної організації "Партизанська іскра".

У книзі колишньої завідувачки партархівом Миколаївського обкому Компартії України З. Каткової, написаної у спіавторстві з І. Ле­бедєвою і І. Климовим також стверджується, що перше засідання комітету відбулося в жовтні 1941 року [18]. Таку ж версію подає і буклет "Музей "Партизанська іскра" [24].

Член комітету Іван Герасименко в своїй книзі створення комітету спочатку відносить до вересня 1941 року [14, с. 41-44], а потім в брошурі "Герої Кримки" вже до жовтня 1941 року [15]. Чи не тому, що на час видання брошури уже був встановлений пам’ятний знак з цією датою?

Колишній секретар Миколаївського обкому комсомолу В. Нем’ятий повідомляє, що перші організаційні збори молодих патріотів-іскрівців відбулися в лютому 1942 року [13].

Але більшість документів і свідчень називає дату створення підпільного комітету 2 січня 1942 року. Чи не тому, що так стверджує "Довідка Первомайського райкому КП(б)У", відзначаючи, що перше засідання підпільного комітету відбулося в Катеринківському лісі [1, документ №192, с. 177]? Тому цю дату й називають у своїх творах Поляков, Зінькович, Демченко.

В "Постанові засідання первомайського РК КП(б)У від 06.12. 1945 року "Про діяльність підпільної молодіжної партизанської групи Кримської середньої школи" стверджується, що в період з 2 січня 1942 по лютий 1943 року на території Кримківської і Катеринків­ської сільських Рад існувала підпільна молодіжна партизанська орга­нізація ім. Партизанської іскри.

М. Шитюк посилається на матеріали ДАМО, де сказано: "Як свідчили її учасники Іван Васильєв, Михайло Скиба, Іван Герасименко (?!), Юхим Ющенко, Юрій Ісаченко, які залишилися після війни живими, організація була заснована 2 січня 1942 року" [3, Ф. 10, опис 1, справа 179, с. 10]. Все ж варто відзначити, що ніякого сто­сунку до першого засідання Васильєв, Скиба і Ющенко не мали, а свідчення Герасименка розходяться з його книжковими версіями. На нашу думку, це не роз’яснює питання, а ще більше його заплутує.

Цікавим, на наш погляд, є і такий, нібито несуттєвий, маленький штришок. С. Поляков, описуючи день першого засідання, від­значає: "Другого січня погода несподівано стала змінюватися. Мо­роз почав спадати, ставало м’якіше" [9, с. 138]. А у Зіньковича зуст­річаємо: "Початок січня того року був на диво морозним… Поде­куди намело такі кучугури, що не можна було ні пройти, ні проїхати. А завірюха все не вщухала. В таку заметіль сидіти б біля гаряче натопленої грубки в колі своєї сім’ї, або кружляти в танці на шкі­льному карнавалі…" [10, с. 23]. Просте риторичне питання: як у таку погоду добратися по глибокому снігу до лісу, якщо "не можна було ні пройти, ні проїхати"?

То коли ж відбулося перше засідання підпільного комітету?

Свою версію висловимо трохи згодом.

Легенда четверта:

про склад підпільного комітету

У вже не раз згаданій партійній довідці читаємо: "…старі друзі ( Парфентія ГречаногоВ.К.) по навчанню і комсомолу, учні 9 і 10 класів — Ісаченко Юрій Іванович, Попик Дмитро Никифорович, Вєлічков ( так в документі – В.К.) Іван Іванович і Кравець Михайло Андрійович — відгукнулись на його заклик об’єднатися в підпільну комсомольську партизанську організацію. 2 січня 1942 року, в лісі біля села Катеринка, в одному кілометрі від села Кримки, зібрались вище перераховані друзі на першу підпільну нараду.

На цій нараді пройшло організаційне оформлення підпільного центру. Було вирішено:

1. Ініціативну групу в складі 7 осіб рахувати комітетом підпільної бойової організації…" [1, документ №192, с. 177].

Звертаємо увагу, що ініціативна група в складі семи осіб, а названо лише п’ять. Тут і надалі в цій довідці ви не знайдете імен Олександра Кучера та Івана Герасименка, які були активними учасниками кримківського підпілля. Чи не тому, що їх на момент скла­дення довідки уже оголосили зрадниками і їм не було місця серед героїв?

Продовжимо зачитувати порядок денний першого засідання комітету 2 січня 1943 року:

"2. Керівником комітету обрати Гречаного П. К.

3. Доручено членам комітету підбирати молодь і залучати її до організації.

4. Нових членів приймати заочно на засіданні комітету по рекомендації члена комітету" [Там же].

Далі вказується, що останнє рішення прийнято під впливом В.С. Моргуненка…

"Д р у г е з а с і д а н н я к о м і т е т у… 17 січня 1942 року.

1. На пропозицію Гречаного прийнято до складу організації В. Білоуса ( саме організації, а не комітету! Виділено мною В.К.).

2. Прийнято постанову про найменування підпільної організації "Партизанською іскрою".

3. Обрано секретарем комітету Попика Дмитра Никифоровича, якому доручено зберігати списки особового складу організвції та прийом членських внесків.

Було вирішено також, що в своїй діяльності підпільний комітет керуватиметься статутом комсомолу" [Там же, с. 177-178].

Тут очевидною є фальсифікація. Документально підтверджено, що "Партизанською іскрою" організацію було названо лише 15 листопада 1942 року, а її перша назва була "За Радянську Батьківщину" [3, Ф.10, опис 1, спр.179, с. 10]. Це підтверджував і Герасименко І.П., який розповідав відвідувачам музею "Партизанської іскри", що організацію назвали "За Радянську Батьківщину", а "Партизанською іскрою" мала називатися рукописна газета підпілля — за аналогом з назвою ленінської "Іскри", жодного номера якої так і не зробили.

Водночас з відомою обережністю можна стверджувати наступне: дані партійних довідок і постанов про назву підпільної групи є сфальсифікованими, а усі інші свідчення пішли в напрямку, визначе­ному партійними вказівками. Швидше за все, підпільна група… не мала ніякої назви. А назва "Партизанська іскра" групі була дана… румунською жандармерією, яка відкрила справу про діяльність під­пільників, так цю справу і назвавши.

Але звідки жандарми могли її взяти? Справа в тому, що молоді романтики з підпілля деякі свої інформаційні матеріали підписували "Партизанська іскра", що було їх назвою — за аналогом, як згадував Іван Герасименко усно, з назвою ленінської "Іскри".

В "Постанові засідання Первомайського РК КП(б)У від 06.12. 1945 року "Про діяльність підпільної молодіжної партизанської групи Кримської середньої школи" ( виділено мною В.К.) стверджу­ється, що в період з 2 січня 1942 по лютий 1943 року на території Кримківської і Катеринківської сільських Рад існувала підпільна молодіжна партизанська організація ім. Партизанської іскри, органі­затором якої був житель села Кримки Гречаний Парфентій Карпо­вич, член ВЛКСМ, 1924 року народження. В цій же постанові В.С. Моргуненко знаходиться в числі учасників (а не членів) партизан­ської групи, а О. Кучер не внесений до жодної з них [3, Ф.10, опис 1, спр. 83, с. 3].

* * *

Тепер поглянемо, що кажуть з цього питання художньо-публіцистичні твори?

Ось фрагмент з повісті Сергія Полякова:

"Гречаний зупинився, відкинув з лоба непокірне пасмо.

— Пропоную для боротьби з фашистськими загарбниками створити в селі Кримка підпільну комсомольську організацію. Хто за це? Всі. Є пропозиція групу присутніх тут комсомольців: Осадченко Юрія ( так в книз і; йдеться, очевидно, про Ісаченка – В.К.), Кравця Михайла, Бурятинського Андрія, Попика Дмитра, Клименюка Миха­йла, Попик Поліну і Гречаного Парфентія вважати підпільним комі­тетом організації.

Далі все йшло за заздалегідь узгодженому з Моргуненком планом. Парфентій з вчителем удвох продумали всі питання, пов’язані зі створенням підпільної організації" [9, с. 138].

Як бачимо, Поляков на власний розсуд, самочинно підібрав сімку активістів, не згадуючи про О. Кучера та І. Герасименка.

* * *

А ось витяг з книги Осипа Зіньковича: "…спогади Парфена обірвав тріск гілок у зарослях. Парфен сторожко прислухався, оглянувся і побачив Дмитра Попика. Через кілька хвилин почулися шви­дкі кроки Юрія Ісаченка, незабаром з розложистих кущів вискочили Михайло Кравець, Іван Герасименко та інші друзі Парфена Греча­ного.

…Парфен повільно, ніби зважуючи кожне слово, схвильовано промовив:

— Насамперед, хлопці, давайте привітаємо один одного з Новим роком. І поклянемося тут, що для нас цей рік буде роком боро­тьби з ворогом, що кожний з нас не пошкодує сил, а коли буде потрібно, то й самого життя для визволення рідної землі…

— Давай присягу, Парфене…

…Останнім до прапора підійшов Іван Бєлічков. Коли беззвучно прохрипів його простужений голос, хлопці обняли один одного і звели руки в один великий кулак.

— Поки що нас тільки семеро, — сказав Парфен, — але до нас приєднаються багато, коли дізнаються, яку справу ми почали. І він розповів про те, що порадив йому Володимир Степанович Моргуненко" [10, с. 23-24].

Як бачимо, Зінькович взагалі уникає слова "комітет", а серед членів першого зібрання не називається Олександр Кучер.

В книзі колишньої завідувачки партархівом Миколаївського обкому Компартії України З. Каткової з співаторами серед членів пер­шого засідання комітету не згадується Іван Бєлічков, зате там при­сутній Володимир Білоус [18]. Нагадаємо, що за версією партійної "Довідки" Білоуса ввели до складу організації, але не комітету, на другому засіданні 17 січня 1942 року [1, документ №192, с.177].

Колишній секретар Миколаївського обкому комсомолу В. Нем’ятий говорить не про перше засідання підпільної організації чи комітету, а про перші організаційні збори ( виділено мною В.К.) [13]. Виявляється, це була не підпільна організація, чи її комітет, що діяли в тилу ворога, а сама звичайна комсомольська організація. А в книзі "Вірність" цей же автор до складу тепер вже комітету, знову ж таки комсомолу ( а не підпільної організації — В.К.) вводить Парфентія Гречаного, Дмитра Попика, Михайла Кравця, Івана Бєлічко­ва, Олександра Кучера, Івана Герасименка, але чомусь ігнорує Юрія Ісаченка. Пізніше членами комітету в нього стають Даша Дяченко, Поліна Попик, Володимир Вайсман [16]. З якою легкістю вводить і виводить автор до складу комітету тих чи інших кандидатів! Цікаво, а на підставі яких документів?

* * *

Іван Герасименко в своїй книзі стосовно членів перших зборів підпільників чомусь говорить не про сімох, а шістьох членів: "Увечері вся наша шестірка ( тут і далі виділено мною В.К.) була на заповітному місці. Бережно витягли прапор, розстелили його на тра­ві, і Парфен вголос прочитав: "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!". Ці слова прозвучали урочисто, піднесено…

…— Нас цікавить, Парфене, про що у вас була розмова з Володимиром Степановичем? – звернувся до Парфена Михайло Кравець.

— Його думка така: ми повинні створити підпільну організацію, а не йти в ліс, як це пропонує Шурко ( Кучер В.К.).

— А що ж нам на печі сидіти і пироги їсти? — обурився Шурко.

— Досить сваритися, краще давайте ближче до діла, — запро­понував Юрко ( Ісаченко В.К.).

…Парфен передав розмову з Володимиром Степановичем, навмисне підкреслюючі труднощі боротьби, про які говорив учитель.

…— Я пропоную обрати командиром Парфена Гречаного, — першим порушив мовчанку Володя Білоус, — ми його знаємо.

— Я теж за те, щоб Парфен був нашим командиром, підтримав його Митя ( Попик В.К.). — Будемо йому допомагати…

…Коли обговорили всі питання і вщухли пристрасті, Парфен взяв прапор і прикріпив його до стовбура дерева і скомандував:

— Всім шикуватися! Струнко. На червоний прапор рівняйсь!

Хлопці, виструнчившись, стояли мов зачаровані і не зводили очей з червоного полотнища, яке гордо розвіювалося на цьому малесенькому клаптику вільної радянської землі" [14, с. 41-44].

З цих фрагментів про вересневе засідання все ж довідуємося про сімох учасників комітету: Парфена Гречаного, Івана Герасименка, Олександра Кучера, Дмитра Попика, Юрія Ісаченка, Володимира Білоуса і Михайла Кравця. Мабуть, Іван Павлович забув порахувати себе. Як бачимо, Герасименко замість Бєлічкова "кооптує" до комі­тету Білоуса. Це й же склад комітету з семи осіб він називає і в бро­шурі "Герої Кримки". А в довірливій розмові з Миколою Силовичем Ковальчуком, яку, звичайно, можна і не приймати до уваги, оскільки вона документально не підтверджена, він заперечував участь в комі­теті і Михайла Кравця.

* * *

Коли ми відкриваємо гарно оздоблений буклет "Музей "Партизанська іскра", ще раз наголошую, виданого в 2010 році, то на вну­трішній стороні обкладинки бачимо фотографії членів підпільного комітету молодіжної організації: П. Гречаного, В. Моргуненка, Д. Дяченко, П. Попик, І. Герасименка, М. Кравця, М. Клименюка, Д. Попика, О. Кучера – всього 9 осіб. Читач сам може порівняти цей список з версіями інших авторів. Але все ж цікаво, за яким принци­пом подавався саме цей список? Чому О. Кучер, один з найактивні­ших учасників кримківського підпілля, в ньому останній, а В. Мор­гуненко — другий? І чому в цьому списку немає Ю. Ісаченка, І. Бєлічкова і В. Білоуса, яким надавали перевагу інші автори?

Але це відображено на обкладинці буклету. Переходимо до тексту і на сторінці 7 читаємо: "До складу керівного комітету організа­ції увійшли Парфентій Гречаний, Дмитро Попик, Михайло Кравець, Юрій Ісаченко, Володимир Білоус, Іван Герасименко, Дар’я Дячен­ко, Катерина Меркушенко та Поліна Попик" [24, с. 7]. Як бачимо зі списку комітету, поданого на обкладинці, зникли В. Моргуненко і М. Клименюк, зате появилися Ю. Ісаченко і К. Меркушенко. З яких джерел бралися ці дані? І чому знову випав з поля зору укладачів, наприклад, І. Бєлічков?

* * *

Таким чином, з цих джерел нам стало відомо, що керівним ядром (комітетом) організації було сім (у Нем’ятого та Ташлай з Редь­кою дев’ять) підпільників, а автори "довідок", "досліджень", творів та інших "свідчень" загалом до комітету в різних комбінаціях вклю­чали 17 підпільників: П. Гречаного, Дм. Попика, О. Кучера, І. Гера­сименка, М. Кравця, Ю. Ісаченка, І. Бєлічкова, В. Білоуса, А. Буря­тинського, М. Клименюка, П. Попик, Д. Дяченко, В. Волошина, С. Поліщука, В. Вайсмана, К. Меркушенко і навіть В.С. Моргуненка.

Така палітра різних і суперечливих свідчень про одні і ті ж події говорить про те, що швидше за все в реальній дійсності не створювалося ніякого комітету, а тим більше не було і його засідань з чер­воним прапором, на якому було вишито горді слова "Партизанська іскра" [14, с. 77], клятвами на крові [11, с. 24], присягами, офіцій­ними обраннями Гречаного командиром, Герасименка – політруком ( комісаром? — В.К.), а Попика Дмитра в одних документах — секре­тарем, а в інших — начальником штабу для зберігання списків чле­нів організації (а як бути з конспірацією, секретністю!) та прийому членських внесків (більшу нісенітницю важко придумати!). Читаю­чи такі речі, дивуєшся логіці укладачів подібних документів.

Очевидно, після визволення району від окупації певним партійним функціонерам потрібно було показати кримківських підпільни­ків якомога патріотичнішими, а їх діяльність ідейно спрямованішою. От і з’явилися "Довідки", де була показана висока організованість патріотів, які, "будучи безмежно вірними радянській владі і Комуні­стичній партії", проводили свої засідання в лютий мороз в лісі, тита­нічними зусиллями пробиваючись по глибокому снігу з червоним прапором, на якому було наперед вигаптувано золотистими нитками назву організації (яка, виявляється, за словами тих же авторів, що придумали цю нісенітницю, називалася зовсім по-іншому), давали клятву (навіть на крові!), обирали командира, політрука (комісара), начальника штабу (секретаря) і мали своїм керівником вчителя-ко­муніста. Цю "установку" підхопили і на всі лади розвивали автори художньо-публіцистичних творів.

Крім співчуття до цих дітей, нічого іншого такий ідейно витриманий, однак суцільно містифікований виклад подій викликати не може.

Легенда п’ята:

про учасників підпільної організації

Почнемо з вивчення відомих нам офіційних документів. Знайома нам партійна довідка (документ № 192 в книзі "Одесса в Великой Отечественной войне Советского Союза", том ІІ) повідомляє, що на початку березня за пропозицією Дм. Попика були прийняті Воло­шин і Чернявський з Кримки; за пропозицією Бєлічкова — Попик Дем’ян і Бурятинський з Кримки; за пропозицією Гречаного — Бо­голюк з Катеринки і Васильєв з Ново-Андріївки. В кінці березня за його ж пропозицією до організації прийняли Дашу Дяченко з Ново-Андріївки. На цьому закінчився етап організації "Партизанської іскри", який охопив період з грудня 1941 по квітень 1942 року і вона нараховувала 15 осіб ( тут і далі виділено мною В.К.)

В липні до організації прийняли 5 осіб, в жовтні — 3, в період після жовтня до провалу — 9. Всього в своїх рядах організація нараховувала 33 особи. Прості підрахунки показують, що їх мало б бути 32 (15+17).

А далі ця довідка повністю заплутує ситуацію. Цитуємо: "Гречаний зв’язався з військовополоненими, в радгоспі імені 25 Жовтня, останні були організовані в самостійну групу на чолі з товаришем по кличці "Дмитро". До цих пір ця сторона діяльності "Партизанської іскри" серед військовополонених достатньо не досліджена, але за неповними даними, в числі 12-ти були т.т. Синіцин Іван, Садов ( вір­но: Сизов – В.К.) Іван, Газізов Іван, Замурай ( вірно: Замурін – В.К.) Михайло і Азізов Василь Петрович, 1908 року народження.

Останні три товариші – Газізов, Замурай і Азізов – були розстріляні як члени підпільної організації в селі Петрівка Катеринків­ської сільської ради 6 квітня 1943 року.

Але не тільки військовополонені були втягнуті в діяльність організації, а й деякі друзі по школі: В. Криворученко з Кримки, І. Павленко, Н. Буревич, І Клименюк, І. Паламарчук з Катеринки ( Н. Буревич проживала в Кам'яній Балці В.К.), В. Терниченко з Кам’яної Балки ( проживав у Степківі — В.К.), а також дорослі колго­спники: Бєлічков Іван Іванович ( в дійсності Гнатович — В.К.; 1900 року народження), Гречаний Карпо Данилович (1903 року на­родження), батько організатора, з Кримки, Нікулін Микола Васильо­вич (1902 року народження) з Кам’яної Балки. "За винятком Ніку­ліна, — цитуємо дослівно, — всі три товариші ( виділено мною В.К.) разом з більшістю членів підпільної організації, по-звірячому замучені і розстріляні в с. Кримка 28 лютого 1943 року". Тут незро­зуміло: про кого мова? Якщо про дорослих колгоспників, то їх наз­вано, крім Нікуліна, не троє, а двоє.

І остання фраза партійної довідки щодо зростання організації: "До зими 1942 р. було залучено біля 30 співучасників, які вивчалися, перевірялися на агітаційній роботі і готувалися до прийому в підпі­льну організацію" ( прямо як до вступу до партії чи комсомолу! В.К.) [1, документ №192, с. 179].

Знову питання: чи стали вони членами організації? Якщо стали, то хто і коли? А якщо ні, то виходить, що були учасники і співучасники. А в травневій довідці 1945 року мова йшла про "членів підпі­льної організації і їх близьких помічників" [1, документ № 68, с. 51]. А як провести грань між ними? Очевидно, що ці довідки, як уже від­значалося, складалася Первомайським райкомом партії поспіхом, при цьому не дуже турбувалися про точність формулювань, послі­довність висвітлення подій, аби швидше "відрапортувати". Між іншим про "співучасників" організації говориться і в "Постанові за­сідання Первомайського РК КП(б)У від 06.12.1945 року "Про діяль­ність підпільної молодіжної партизанської групи Кримської серед­ньої школи".

Цій довідці суперечить розповідь Івана Герасименка, який зауважує: "До лютого 1942 року "Партизанська іскра" перетворилася на велику, добре законспіровану організацію, в якій налічувалось 26 чоловік. Протягом двох місяців до підпільної організації були прийняті: Борис і Микола Демиденки, Іван Павленко з села Катеринки, Надя Буревич з Кам’яної Балки, Володя Вайсман і Коля Остапенко з Кумарів, Володя і Шура Волошини, Григорій Попик і Володя Зла­тоуст — хлопці з Кримки" [14, с. 81]. А в брошурі "Герої Кримки" Герасименком уже стверджує, що на початку лютого 1943 року ор­ганізація нараховувала більше 60 членів [15].

Суперечать довідці і дані Б. Дружиніна, який стверджує, що уже в грудні 1942 року "Партизанська іскра" виросла в cправжню бойову підпільну організацію, що нараховувала в своїх рядах майже сорок юних патріотів [11, с. 44].

Знову бачимо повну плутанину і різночитання щодо термінів, кількості, якісного складу членів підпільної організації. Знову ставимо питання: де документи, з яких черпалися ці дані?

Нарешті, пошлемося на документ, який здатен остаточно визначитися з акцентами в цьому питанні. Це витяг з допиту П. Гречаного і О. Кучера в жандармському посту 17 лютого 1943 року. Як відбу­валися події цього дня, ми покажемо далі. А тут зазначимо, що вони назвали учасниками організації ( саме організації, а не комітету В.К.), крім заарештованих разом з ними однодумців (Дмитра Попи­ка, Івана Герасименка) також Володимира Волошина, Юрія Ісачен­ка, Петра Гречаного ( виділено мною В.К.), Семена Поліщука, Володимира Білоуса. Якщо врахувати самих Гречаного і Кучера, то виходить 9 осіб [4, справа 47, Т 2, с. 107-108].

Виникає питання стосовно Петра Гречаного: про таку людину нічого не відомо і серед учасників підпілля її ніколи не було. Пояснити його присутність в списках могли б самі Парфен Гречаний чи Олександр Кучер, але це неможливо. Можемо висунути лише вер­сію, що мова йшла про самого Парфена, ім’я якого після тортур було написане ними нерозбірливо. Інші пояснення придумати важко, це віднесемо до "білих плям" діяльності підпільної організації.

То що є правдою? Осмілимося стверджувати, що жоден з названих документів, крім матеріалів допитів Гречаного і Кучера, не відповідає дійсності. Висловимо версію, що перераховані Гречаним і Кучером хлопці і складали активну основу організації. Вони разом вчилися, добре знали один одного, товаришували, тому й часто збиралися. Поза всяким сумнівом, це були стихійні, з власної ініціативи зустрічі в тому чи іншому складі.

* * *

За нашою версією, події могли розвиватися таким чином. З початком війни юнаки почали збирати зброю, боєприпаси, вибухівку. Спочатку це носило характер "природнього" потягу юнаків до воєн­ної романтики, своєрідної гри хлопчаків у війну. Згодом Парфен Гречаний похвалився, наприклад, Івану Герасименку, що має гвинті­вку, набої, кілька пляшок із запалювальною сумішшю. Іван повідо­мив і про свої здобутки (до речі, гвинтівку, яку знайшов на острові, він заховав у грубку, а мати, коли трусила сажу, знайшла її і вики­нула в Кодиму; пізніше Іван дістав її з води і перезаховав). В інших кутках села зброю збирали і хвалилися один одному Дмитро Попик і Олександр Кучер, Юра Ісаченко і Володя Златоуст, Михайло Кра­вець і Іван Бєлічков, Дем’ян Попик та Михайло Чернявський. Збира­ли зброю також Демиденки з Петрівки, Паламарчук Іван та Павлен­ко Іван з Катеринки.

В Кумарах цим займалися Володимир Вайсман і Степан Новошицький, Іван Погорілов і Петро Маковей. Нехтуючи власною без­пекою, хлопці влаштовували стрільби на Кодимському млаку (низо­вині) між Кумарями та Берізками. Тоді вони обстріляли навіть ру­мунського літака [3, Ф. 10, опис 1, справа 179, с. 70].

З початком окупації це стало небезпечним заняттям, але юнацькі пристрасті, жадоба до ризику, чогось незвіданного і небезпеч­ного брали верх. Безумовним лідером всіх цих зібрань і генератором основних ідей був Парфентій Гречаний, сміливий і відважний юнак, який ці риси виявляв ще в школі. Очевидно, що командиром орга­нізації його ніхто не обирав, він став лідером стихійно, виключно завдяки своїм особистим якостям.

* * *

Назбиравши зброї, яка пекла юнацькі руки, рвалися використати її. Спочатку забавлялися стріляниною в Катеринківському лісі. Ці стрільби викликали неабиякий переполох плутонера Анушку. Він наказав негайно прочесати урочище. На щастя, тоді ніхто з хлопців в поле зору жандармів не потрапив.

Стріляти в лісі стало небезпечно і почали виникати ідеї застосувати зброю по-серйозному, в бою, а зробити це можна було лише проти ворогів. Слово за словом виникли ідеї про боротьбу з окупан­тами, проведення зі зброєю ризикованих секретних акцій (спалити скирту соломи, знищити посіви, розповсюдити листівки тощо) та ди­версій (перерізати лінію ворожого зв’язку, розібрати рейки на заліз­ниці). Звичайно, тримати це в секреті не вдавалося, недосвідчені хлопці мали досить туманне уявлення про конспірацію. Та й хто звертатиме увагу на хлопчачі фантазії? Тому про їх наміри знало багато молоді, які інколи залучалися до їх обговорення чи виконан­ня, надавали певну допомогу. Так утворилося більш-менш широке коло утаємничених активістів стихійної організації. Можливо до нього входило осіб 12-15. Доходили чутки про постійні зібрання молоді і до дорослих, а також представників окупаційної влади. Тому й були свідчення, що за певними юнаками з боку поліцаїв і жандармів вівся нагляд. Але про це йтиметься далі.

Очевидно, що ні на яких засіданнях комітету в організацію ніхто нікого не приймав (у всякому випадку в достовірних документах про це не сказано). Наголошуємо — все відбувалося спонтанно. Мо­жливо, на своїх зустрічах юнаки і обговорювали питання про назву організації, її статут, розподіл обов’язків, вели деякі записи, можли­во щоденники, оскільки в архівних матеріалах є підтвердження тому, що "в результаті обшуків румуни виявили прапор, статут під­пільної організації, листівки, радіоприймач, штамп "Внески спла­чено". І далі: "На подвір’ї жандармерії румуни виявили також сумку з матеріалами підпільної організації, які були використані при аре­шті підпільників" [3, справа 47, опис 1, Т.2, с. 166].

Оскільки ці речі вилучалися в оселях різних підпільників, не виключено, що їх зберігання було власною ініціативою окремих учасників. Що ж стосується "сумки з матеріалами підпільної організа­ції", відповіді ми не маємо. Чи міг хтось з організаторів нападу на жандармерію захопити з собою сумку з даними про членів організа­ції? Така ймовірність існує, оскільки хлопці після нападу планували тікати з села і не хотіли залишати компрометуючих матеріалів. З іншого боку, якщо вони планували тікати, то чому не приготувалися до втечі — не мали запасів харчів, теплого одягу, білизни? І, остан­нє, судячи з офіційних "докуметів", справи організації вів начальник штабу Дмитро Попик, а він на момент нападу був заарештований. На жаль, про зміст матеріалів з тієї сумки нам нічого не відомо, хоча, очевидно, в архівах румунської жандармерії інформація про це є. Тому епізод з сумкою залишається ще однією "білою плямою".

Тож скільки було членів "Партизанської іскри"? На це питання тепер, мабуть, достовірно відповісти уже не можна. Ознайомившись з указом про нагородження підпільників (переважно посмертно), нараховуємо 47 осіб, 43 з яких розстріляні в Кримці, Петрівці, Тирас­полі.

Повернемось до списку захоронених в центрі села Кримки та списку на обеліску біля могили (подані у передмові на с. 4). В першому списку перераховано 37 "іскрівців" (8 є представниками Кри­воозерського і Доманівського підпілля), в другому – 24. Якщо дода­ти до них ще 4 особи, які не були заарештовані і розстріляні (Васи­льєв, Ісаченко, Скиба, Ющенко), то маємо 65 членів "Партизанської іскри".

Ми стверджуємо, що ці списки не відповідають дійсності. Розпочнемо з Остапенка Миколи Калениковича, прізвище якого викар­буване на обеліску серед тих, хто загинув в 1943 році. Але ми вже повідомляли, що Остапенко залишився живим (про це повідомляла і партійна довідка від травня 1945 р.). Ніякого стосунку до "Партизан­ської іскри" не мають і такі особи: Абраменко, Бесараб, Блідар, Гри­невич, Давидова, Денисенко, Думанський, Корчинський, Коновчен­ко, Кучеренко, Миронов, Мазепа, Шелковніков. Всі вони представ­ляли інші підпілля — Богданівське, Врадіївське, Сирівське, Криво­озерське, Доманівське та ін. Не мали прямого стосунку до крим­ківського підпілля також Дяченко і Меркушенко (про них в наступ­них легендах), а також Дудко, Азізов, Замурін, Сизов, Синіцин, Гре­чаний К.Д., Бєлічков І.Г.

Але й чи всі інші розстріляні були членами організації? Безумовно, майже всі були в тій чи іншій мірі причетними до неї, але стверджувати, що всі були учасниками, сумнівно.

Організацію знищили за кілька днів. Повальні арешти розпочалися 19 лютого. Лише цього дня, за деякими даними, було заареш­товано 73 особи. А арешти продовжувалися до 26 лютого. Звичайно, всі заарештовані не могли бути членами підпілля. Нагадаємо, що навіть офіційна партійна "довідка" назвала членами організації 33 особи.

Таким чином, всі існуючі документи не дають відповіді на питання про кількість учасників кримського підпілля: вони суперечливі, сфальсифіковані і не заслуговують на довіру.

Легенда шоста: про Дашу Дяченко як члена

" Партизанської іскри "

Герой Радянського Союзу Даша Дяченко офіційно вважається активною учасницею "Партизанської іскри". А чи було це так? Спробуємо розібратися, для чого проаналізуємо цілий ряд документів, подій, свідчень.

В партійній довідці знаходимо такий запис: "В кінці березня 1942 року на комітеті, по представленню Гречаного П.К., якому рекомендував член организації Васильєв, в підпільну організацію була прийнята т. Дяченко Дарія Григорівна — жителька Врадіївського району, село Н-Андріївка, яка надалі стала її активним чле­ном" [1, документ №192, с. 178].

В іншій довідці читаємо: "Васильєв і Дяченко Даша часто бували в с. Кримці, збирались на квартирі Попик Полі, де зустрічались з Гречаним і членами комітету, іноді з т. Моргуненком, отримували написані від руки листівки для розповсюдження" [1, док. №199, с. 185].

Активним членом "Партизанської іскри" Дашу Дяченко зробили і автори художньо-публіцистичних творів. Наприклад, Б. Дружинін пише: "Бойове ядро "Партизансьої іскри", до складу якого входили Парфентій Гречаний, Дмитро Попик, Мишко Кравець, Даша Дяченко ( виділено мною В.К.), Іван Белічков, Поля Попик, Іван Гера­сименко, Володимир Вайсман, Мишко Клименюк прагнули до більш активної збройної боротьби з окупантами" [11, с. 56].

На багатьох сторінках книги Дружиніна ми зустрічаємо докази прямих зв’язків Даші з членами кримківського підпілля: разом з Поліною Попик озброїлась пістолетами [Там само, с. 34]; разом з Вай­сманом і Гречаним приймає участь в диверсії на залізниці [Там само, с. 45]; разом з хлопцями вчилася стріляти, кидати гранати, встанов­лювати міни [Там само, с. 50]; кілька разів до неї в Ново-Андріївку приходили Гречаний та Дмитро Попик [Там само, с. 55] та інші "факти і свідчення". А в повісті "Пятьсот дней их жизни" Дружинін пише: "Парфентій часто казав друзям: Ох, хлопці, бачу ви зажурили­ся… Подивіться краще на Дашу. Не дівчина — вогонь…" [19, с. 52].

Вторить Дружиніну і Осип Зінькович: "Незабаром комітет прийняв до підпільної організації кількох юнаків і дівчат. Серед них була Поля Попик та її найближчі подруги — Марія Коляндра, Надя Буревич та Даша Дяченко" [10, с. 32].

А Б. Аров та В. Саєнко в своїй п’єсі "Партизанська іскра" роз­повідають про новорічний бал в Кримківській школі, на якому Даша Дяченко "веселилася, співала, виражала свої теплі почуття до директора школи Моргуненка В.С." Ці автори взагалі зарахували Дашу до учнів цієї школи [12, с. 23].

Подібні "свідчення" ми бачимо і в творах Полякова, Демченка, Нем’ятого та інших.

А тепер звернемось до фактів.

Батьки Даші родом з Врадіївського району: батько з Кумарів Врадіївських, а мати — з Ново-Андріївки. До кінця 1939 року Григорій Дяченко працював головою Врадіївського райвиконкому, а по­тім був відряджений до Західної України, де його обрали головою Пустомитівського райвиконкому Львівської області. На самому початку 1940 року він перевіз туди свою сім’ю. Друге півріччя 1939-1940 навчального року Даша вчилася у восьмому класі однієї з шкіл Львова, а в 1940-1941 навчальному році — в дев’ятому класі Пустомитівської школи.

Під час літніх канікул 1941 року Даша зі своїми молодшими братиком і сестричкою їдуть до бабусі в Ново-Андріївку. Це — невеличке степове село, достатньо віддалене від районного центру. Молоді там було мало, а ще менше тих, хто навчався в середній школі. Тому Даша часто відвідує Врадіївку (там жила її тітка), де навчалася до переїзду в Західну Україну і товаришувала з колишніми однокласниками і комсомольцями. Найближчими її друзями були Женя Лебедєва, Сашко Комарницький, Люда Мельничук і ДУ­ня Трандишер.

Коли розпочалася війна, молодь села взяла на себе турботи по збору врожаю, адже багатьох дорослих мобілізували на фронт. Там Дяченко знайомиться з Васильєвим, який перед війною закінчив 9-й клас Кримківської школи. З приходом окупантів Даша зайняла активну позицію незгоди з їх діями, відкрито засуджувала "новий поря­док", декрет про створення "Трансністрії", накази та розпорядження нової влади. Своїх друзів не раз запитувала: "Що так і будемо сиді­ти, дивитися і чекати?". Вона обережно розпочала пошуки людей, з якими разом можна було боротися з окупаційною владою.

Збігали дні, тижні, місяці… Окупанти посилювали свій режим. На початку 1942 року розповсюдилися чутки про розгром німецьких військ під Москвою. Всі стали очікувати остаточної поразки військ гітлерівської коаліції. Радянські літаки іноді скидали листівки з закликами чинити опір окупантам. Одна з них потрапила до рук Даші. Поспішила до Врадіївки, щоб поділитися гарними новинами. У домі батьків Сашка Комарницького, перегортаючи якусь книгу, випадко­во натрапила на таку ж листівку…

Незабаром Даша стала учасницею Врадіївсько-Кривоозерського підпілля, яке у Врадіївці очолювали агроном Корчинський Семен Андрійович, вчитель Філімонівської школи Карпован А.І., колишній працівник РЗУ Ільчевич Феодосій Йосипович, а у Кривому Озері — Гуртовий Іван Аксентійович, Новошицька-Раднєвич Леся Мартьянівна.

Даша налагодила добрі стосунки з сирівськими підпільниками: Блідарем Іваном, Рачинським Едуардом, Карпованом Андрієм, Осадчим Григорієм, Семеновою Галиною, Носач Софією.

Що ж стосується її зв’язків з "Партизанською іскрою", то очевидно, що Даша не мала ніяких — ні прямих, ні постійних. Тому вважати її учасником кримківської патріотичної групи, а тим більше активним, як це зробила радянська пропаганда, вагомих підстав немає ніяких.

В спогадах деяких членів "Партизанської іскри" згадується лише 2-3 записки Даші Дяченко (про них згадував Васильєв, який осо­бисто передавав їх Гречаному) та одного листа Даші П. Гречаному, (про який говорить Іван Герасименко). Ніяких інших свідчень чи документів з цього приводу не зафіксовано.

Інформація ж Герасименка про лист викликає великі сумніви щодо її достовірності. Судіть самі. Ось фрагмент зі спогадів Івана Герасименка: "На другий день з самого ранку її ( Дашу Дяченко – В.К.) визвали на допит і пред’явили звинувачення в зв’язках з "бандитами з Кримки". Коли Даша відкинула обвинувачення, їй показа­ли листа, який вона написала Парфену. В ньому вона описувала за­лицяння до неї "одного типа" ( Івана Куртія В.К.). Вона зізнава­лася, що не любить його, але його настирливість її починає лякати. В кінці листа просила поради, як їй поступити в такій ситуації. Після "P.S." дописала: "Листівки розклеїла. Чекаю нових". І підписалась: "Д. Дяченко. Андріївка".

Дівчина була змушена визнати, що лист її. На наступних допитах вона твердо стояла на тому, що більше з Кримки листівок не одержувала, що про її зв’язки з підпільниками з Кримки ніхто біль­ше в Андріївці не знав…" [21, с. 59].

З наведеного Герасименком фрагменту чітко зрозуміло, що листа Парфену Даша повинна була "писати" ще до свого заміжжя, інак­ше б не говорила про залицяльника і не просила поради. Очевидно, що з Гречаним на момент залицяння "одного типа" вона повинна була б бути знайомою.

Однак інший член кримківського підпілля, односельчанин Даші Дяченко Іван Васильєв стверджує, що "якось літом 1942 року було їх ( Даші і Івана Куртія В.К.) весілля і він бачив, як Даша сильно плакала. До цього часу Даша ще не була знайома з Парфентієм" [5, с. 101].

А познайомилися Гречаний і Ісаченко ( Дмитра Попика з ними не було, як про це пишуть деякі автори В.К.) з Дашею Дяченко, як стверджує той же Васильєв, лише на початку осені, коли ті прийшли до нього в Ново-Андріївку. Та ще й наголошує, що Дашин чо­ловік І. Куртій не дав завершитися зустрічі Даші з кримківчанами. Ось як це описує Васильєв: "Ми ( тобто Гречаний, Ісаченко, Васильєв і Дяченко В.К.) посиділи, поговорили, а потім пішли проводжати Парфентія і Юру. Тут на коні нас здоганяє Куртій, з кнутом і руганню: "мовляв ви розбиваєте життя". Загальними зусиллями його ледве заспокоїли, сказали, що це колишні співучні" [5, с. 102].

Ми беремо на себе сміливість стверджувати, що то була єдина і остання зустріч Даші з кримківськими підпільниками. Після заміжжя, яке, судячи з усього, було вимушеним, адже Куртій не давав їй проходу і шантажував тим, що заявить в поліцію, оскільки Даша займається якимись непевними справами: приходить пізно, постійно з кимось зустрічається, має якісь таємниці тощо ( за словами Василь­єва, який згадує це у своїх листах В.К.), Даша тимчасово відійшла від підпільної роботи. ( До речі, коли Микола Силович Ковальчук сво­го часу опублікував про Дашу Дяченко великий нарис в місцевій газе­ті, знайома вчителька з Ново-Андріївки сказала йому, що він напи­сав нісенітницю, оскільки Даша вийшла заміж за Куртія "по вели­кому коханню").

В домі чоловіка всіма справами заправляла мати Івана, який також перебував під її жорстким впливом. Фанатично віруюча свекруха почала активно "приборкувати" й невістку. Кілька місяців дів­чина перебувала під "неусипним оком" злосливої жінки, аж поки не витримала і в другій половині жовтня повернулася до бабусі, але з чоловіком стосунки не розірвала.

Немає також і достовірних доказів відвідин Дашою Кримки. Цілком очевидно, що Даша Дяченко в Кримці протягом всього свого короткого життя не була жодного разу, хоча деякі автори, "свідчення" яких ми приводили вище, захопившись своїми домислами, дали волю своїй фантазії, детально описуючи її візити до кримківських "іскрівців".

Та повернемось до спогадів Герасименка стосовно "листа" Даші Гречаному. Мало віриться, а якщо відверто — то не віриться зовсім, що в листі, який писався в часи окупації, і міг елементарно потрапити до рук ворогів, можна було дати інформацію про листівки. Та ще й підписатися. Все, що нам відомо про Дашу, говорить — вона була сміливою, відважною, розумною і достатньо розсудливою дів­чиною. І раптом так ризикувати без будь-якої на те потреби?

Звернемо увагу й на те, що Герасименко чомусь називає Дашине село Андріївкою, а не Ново-Андріївкою. Можливо, це й не аргу­мент, але якісь сумніви в достовірності описаного викликає.

І останнє. Постає запитання стосовно другого в наведеному Герасименком фрагменті абзацу. Якщо уважно вчитатися і вдуматися, то виходить, що Дашу більше хвилював не факт її зв’язків з підпіль­никами Кримки, а те, що вона боялася, щоб "ніхто більше в Андріїв­ці про це не знав…". Можна лише уявити, як можна таким свідчен­ням переконати в чомусь слідчих?!

То ж очевидно, що Герасименко або придумав історію з листом Даші Дяченко Парфену, або щось наплутав, що й не дивно, адже все описувалося через кілька десятків років після подій, про які йшлося. Тому сприймати цю інформацію як доказову стосовно того, що Даша була членом "Партизанської іскри", ми не можемо.

Наведемо ще один вагомий аргумент, знову ж таки зі спогадів Івана Герасименка. Своє знайомство з Дашею він описує так: "Дашу кинули в камеру після допиту. Це була худенька, вище середнього зросту, миловидна дівчина… Хоч ми до цього і не були знайомі ( виділено мною В.К.) вона, мабуть, інтуїтивно здогадалась, що перед нею один з однодумців. Вона підійшла до мене. Ми познайомились" [21, с. 59].

Виникає питання — чи міг один з найактивніших учасників підпілля, член комітету не знати про активного члена його організації, а за деякими домислами — і члена комітету Дашу Дяченко?

І, нарешті, останній аргумент. Коли було розгромлене Кримківське підпілля, всі причетні до нього в Кримці, Катеринці, Кумарах, Кам’яній Балці, Кам’яному Мості були схоплені, а потім більшість з них розстріляні. Однак Ново-Андріївку арешти обійшли. Ні Даша, ні Васильєв по справі "Партизанської іскри" заарештовані не були.

Нам відомо, що кримківські підпільники, не витримавши тортур, давали багато свідчень про учасників організації, однак про Івана Васильєва і Дашу Дяченко ніхто навіть не згадав. Хіба це було б можливо, якби Даша була активним членом організації, приймала участь в диверсіях, засіданнях тощо? Очевидно, що навіть факт її існування був таємницею як для членів підпілля, так і для румунів.

Васильєву ж, який не був активним учасником кримківського підпілля, мабуть просто пощастило, оскільки знався він в основному з Дмитром Попиком, який незабаром після нападу на жандармерію загинув і на повторних допитах не побував. Контактували з ним також Ісаченко і Гречаний, але ці хлопці також не були заарештовані і свідчень не давали.

Сам же Іван Васильєв пояснює, що він в лютому захворів тифом, довго лежав без пам’яті, а коли прийшов до тями, то дізнався, що кримківську підпільну організацію уже знищили. Мати ж йому повідомила, що до них кілька разів приходили жандарми і розшу­кували якогось Василькова. Коли ж через тиждень-другий він став на ноги, знову заявилися жандарми, знову питали про Василькова, зробили обшук, забрали якісь книги. А ще через деякий час в Ново-Андріївку приїхали жандарми вже з Первомайська і заарештували Дашу і Куртія ( дата не вказується В.К.). Через кілька днів Кур­тій повернувся… [5, с. 102].

Васильєв щасливо дочекався визволення і був призваний до лав армії.

Дашу Дяченко заарештували десь в самому кінці березня (так стверджує Герасименко), можливо — на початку квітня. Причиною арешту, поза всякими сумнівами, була її діяльність у Врадієвсько-Кривоозерському підпіллі, оскільки до кримківського, як ми впевнилися, вона стосунку не мала. Її посадили до Голтянської в’язниці, де вона познайомилася з "іскрівцями", зокрема з Іваном Герасименком (саме там вони і познайомилися, про що й говориться в наведених вище фрагментах), сестрою Парфентія Гречаного Марією, Юхимом Ющенком, Сашою і Ніною Розумняк, Михайлом Скибою. Всі інші "іскрівці" були або вже розстріляні, або перебували в Тираспільській в’язниці.

Даша зуміла переконати слідчих, що її чоловік ніякого стосунку до її справ не мав, і Куртія відпустили. Через 10 днів Дашу та її но­вих товаришів відправили до Тирасполя, де вже знаходилися Микола Остапенко, Зоя Кулагіна, Тамара Холод, Софія Кошовенко, Полі­на Лойченко. З ними Даша не розлучалася уже до самої смерті. В Тирасполі відбувся суд. Дашину справу приєднали до "іскрівської": її засудили до 25 років каторжного ув’язнення.

А розстріляли її та інших в’язнів за кілька днів до визволення Тирасполя після спроби підняти повстання і здійснити втечу. Саме тоді вдалося втекти з Тираспольської в’язниці Остапенку, Ющенку й Скибі [6, с. 78].

Поза всякими сумнівами, Даша Дяченко була патріоткою своєї країни і героїчною дівчиною. Про це можна судити з її листів, які вона переправляла з Тираспільської тюрми. Писала вона своїм друзям з Врадіївки — Жені Лебедєвій і Сашку Комарницькому. Комар­ницький мав переписку з Миколою Силовичем Ковальчуком і пере­слав йому копії деяких Дашиних листів. Оригінали він передав після війни в Одеський обком комсомолу.

Цитуємо Комарницького: "На початку липня 1943 року я одержав першого листа від Даші. Його мені передав житель Врадіївки, дружина якого теж була засуджена і відбувала кару в Тираспільській тюрмі. Вона розповідала про своє життя і життя 6-ти іскрівців, які знаходились разом з нею…

Для того, щоб визволити Дашу і її подруг, ми вирішили їх викупити. Деякі з румунських жандармів йшли на це охоче. Дуже важко було збирати гроші, але нам вдалося зібрати шість тисяч марок. Ми їх виторгували за речі, відібрані у трьох німецьких офіцерів, яких розстріляли на шляху Івановка – Мариновка двоє військовополоне­них Лісков Володимир і Петров Михайло. Ці гроші через надійну людину Орлова Василя (Зеленко) передали румунському солдату, який стояв на варті у тюрмі…

Що потім трапилося — невідомо. Тільки через деякий час з Дашиного листа стало відомо, що підкуплений солдат був розстріляний…

З листів Даші я ще більше впевнився, що Даша Дяченко — дівчина-герой, яка свідомо і сміливо стала на шлях боротьби з фашист­ськими загарбниками і ніякі тортури не могли її збити з цього шля­ху…

Пізніше мені передали листа, в якому Даша писала, що з тюрми її перевели в концентраційний табір. Це трапилось після історії з підкупом. Але це тривало недовго, вона захворіла туберкульозом і її знову перемістили в тюрму.

Останнього листа Даша написала мені за 7 днів до визволення Тирасполя радянськими військами. Вона повідомила, що румунська варта тюрми замінена німецькою, в тюрмі панує якесь загадкове напруження. Потім я довідався, що всі в’язні були розстріляні за день до визволення м. Тирасполя…" [5].

Всього за період з червня 1943 по березень 1944 років Даша зуміла переправити біля 20 листів. Частина з них загубилася, інші втратили свою експозиційну вартість через недбале зберігання. Сьогодні ми маємо тексти лише семи листів. З них постає образ Даші Дяченко — дівчини надзвичайно стійкої, глибоко переконаної в пра­воті справи, за яку боролась і приймає муки.

Ось фрагменти деяких з них.

"Дорога Женічка! Я тепер у Тирасполі, в тюрмі… Дали мені багато років — це рік мого народження та ще додай один рік. Але це все дрібниці… Зі мною сидять п’ятеро дівчат з нашої місцевості, троє з них мої подруги…Прошу тебе, Женю, повідомити, чи живе у Врадіївці Комарницький Саша: мені потрібно знати…"

"Здрастуй, шановний Сашо! Від усієї душі передаю тобі привіт… 7 серпня я одержала листа, якого так довго чекала…Зібрались в тюрмі хороші дівчата. Незважаючи на заборону, співаємо пісень. Я ніколи не думала, що так можна поводити себе в тюрмі, але інакше і бути не може. Ми мусимо бути стійкими… Живемо надіями, що скоро будемо вільними. Свобода — найдорожче за все… Тисну руку всім. До зустрічі".

"Здрастуй, шановний Сашо! Листівку від тебе одержала, за яку сердечно дякую. Це — перша звістка, яку я одержала протягом шести місяців перебування за гратами…Особливого в моєму житті нічого не сталось…Незабаром чимало людей піде додому. Нас же не відпустять і чекати нічого подібного не треба. Здоров’я погане, гострий бронхіт. Потрібні хороше харчування і сонце… Лікар заборо­нив курити. Однак все це дрібниці… Прийде час, буде багато сонця, і минеться все. Привіт від подруг… До скорої зустрічі. Твій друг Даша".

"Привіт Олександре! Твою листівку одержала… Вона підняла настрій. Зрозуміла, що і ти сумуєш. Але повір мені, не завжди буде таке становище, настане час і життя розцвіте, як колись. Вір цьому. Я сиджу за гратами, але все ж таки живу надією, що буду дома…Нас переводять на нову квартиру — 5 чоловік. Це справа гірша… Даша, 12 жовтня 1943 року".

"Здрастуй, шановний Олександре! Я — на старому місці. Число ув'язнених в нашій камері — 37 — збільшилося на одного. Недавно, Сашо, зустрілася з дівчатами, з якими була чотири місяці тому… Багато чому навчилася я тут… Не сумуй друже, скоро краще буде, зустрінемось з усіма, а там — знову життя піде, як було… Хороші у мене тут друзі, вони такі стійкі, бадьорі, це надає сил. Бажаю успіхів у житті… Даша. 27 жовтня".

"З новим роком! Листівку твою одержала. Декого звільнили. Здоров’я моє не досить добре. Навіть погіршало. Але я не можу лежати і ходжу про камері. 6.01.1944 р. "

"Здрастуй, шановний Сашо! Лист одержала, дуже вдячна за нього… Про смерть не будемо думати. Ми молоді і повинні жити! Переборемо всі труднощі…Життя без змін, часто згадую друзів… Мрію про майбутнє життя, так минають дні… Тут багато чого я зрозуміла, чималому навчилась…З дружнім привітом Даша".

"Здрастуйте, шановні Олександре і Лідо! Вашу спільну листівку одержала. Дорогі, 14.02 сюди приїзджали з нашого села, дещо передала на словах додому. Живу як і раніше, в оточенні друзів, особ­ливих змін немає… Погода погана. Вчора мело, а сьогодні — тихо. Більшу частину дня сидимо на нарах і згадуємо пережите. Так мина­ють дні, тижні, місяці… Даша. Тирасполь 19.02.1944 р."

Завершуючи розповідь про героїчну дівчину Дашу Дяченко, звернемо увагу ще на одну важливу обставину, яка нам також видається "білою плямою". Мова йде про місце захоронення Даші. Наве­дений вище матеріал, всі інші свідчення і факти підтверджують, що Дяченко була розстріляна в Тираспільській тюрмі за кілька днів до звільнення міста радянськими військами і, очевидно, там і похована.

Разом з тим, на гранітній плиті братської могили в центрі Кримки викарбувано її ім’я. Ніяких документів щодо ексгумації її тіла на місці захоронення, перевезення 4 червня 1944 року чи в інший час до Кримки, не зафіксовано. Не пам’ятають такого факту і місцеві краєзнавці-дослідники. Матеріали травневої 1945 року партійної довідки про жорстоку розправу окупантів над "Партизанською іск­рою", стосовно цього питання не дають на нього відповіді, а лише наводять туману.

Судіть самі, цитуємо: "Друга група арештованих членів організації:

1. Вайсман Володимир Костянтинович,

2. Демиденко Микола Митрофанович,

3. Демиденко Борис Кирилович (треба Терентійович),

4. Азізов Василь Петрович,

5. Замурін Михайло,

6. Газізов Іван і

7. Дяченко Дар ’я Григорівна (виділено мною В.К.)

була відправлена в тираспільську в’язницю, після довгих тортур і знущань повернена в голтянську жандармерію, а звідтіль 6 квітня 1943 року (день страти) направлена в с. Петрівку, Катеринівської сільської ради".

Далі довідка детально і живописно описує як катеринівський поліцай Петро Доценко жорстоко розстрілював Бориса і Миколу Демиденків, а "жандарми розправлялись з іншими" ( виділено мною В.К.). Треба розуміти, що серед інших була і Даша, якщо вона присутня в списку підпільників, етапованих до Петрівки. Однак більше ніякі прізвища (Вайсмана, Азізова, Замуріна, Газізова, Дяченко) не називаються. Продовжуємо цитувати: "Через деякий час т.т. Попик Дем’ян Іванович, Холод Тамара Лазарівна, Кошевенко Софія ( до цього про них в довідці жодного слова В.К.) були знову етаповані в тираспільську в’язницю, в якій після довгих тортур, були розстріляні.

Так трагічно перестала існувати підпільна комсомольська партизанська організація кримківської середньої школи — "Партизан­ська іскра" [1, документ №68, с. 52].

Відверто кажучи, це повне безглуздя! Події і "факти", подані в довідці не мають між собою логічного зв’язку, нічого не пояснюють і не дають відповіді на питання, що цікавлять нас — де розстріляли і де похована Дяченко? З довідки виходить, що групу підпільників в складі семи осіб (серед них і Дяченко) спочатку відправили в Тираспіль, потім повернули до Голти, відвезли в Петрівку, де розстріляли. Але ж ми знаємо, що Дяченко в Петрівці 6 квітня 1943 року розстрі­ляна не була, бо в 1944 році писала листи з Тираспольської в’язниці. За логікою, Дашу з Петрівки знову мали етапувати в Тираспіль. То для чого її везли в Петрівку? Та й серед тих, кого знову відправили в Тираспіль (Попик, Холод, Кошевенко) Даша не значиться.

Складається враження, що довідка мала на меті не пояснити, а остаточно заплутати ситуацію. Та й нам уже відомо про розкриття могили в Петрівці і перезахоронення шести страчених там осіб, якщо, звичайно, той "Акт…" також не є містифікацією.

Висловимо свою точку зору. Ніякого зв’язку між Дяченко і шісткою розстріляних в Петрівці підпільників не було. Даша була від­правлена до Тирасполя ще в квітні 1943 року, де й була до самого розстрілу 7 квітня 1944 року (за іншою версією — 2 квітня). Похована в Тирасполі. А все написане в довідці, то партійні видумки, мані­пуляції і містифікації, жонглювання іменем героїчної дівчини, ме­тою яких було очевидно бажання (а, можливо, і завдання) знайти зв’язок Дяченко з "Партизанською іскрою" і "захоронити" її в спіль­ній могилі з іскрівцями.

Легенда сьома: про Катю Меркушенко як члена

" Партизанської іскри "

В "Постанові засідання Первомайського РК КП(б)У від 06.12. 1945 року "Про діяльність підпільної молодіжної партизанської групи Кримської середньої школи" до учасників "Партизанської іскри" віднесена і Катерина Іванівна Меркушенко. Однак це твердження нічим не доведене. Спробуємо в цьому переконатися.

Катя Меркушенко, мешканка селища радгоспу ім. 25 Жовтня за рік до війни закінчила 10 класів Кримківської школи. Селище рад­госпу віддалене від Кримки на 25 кілометрів. В зв’язку з цим, бувати в Кримці та зустрічатися зі своїми шкільними друзями доводилося досить рідко. А з початком війни і поготів.

Катя родом з багатодітної сім’ї. Вона була найменшою, одинадцятою дитиною, тому росла під опікою старших. Лише в 1932 році, тікаючи від голодомору, ветеринарний фельдшер Іван Меркушенко оселився в цьому селищі, знайшовши тут можливість прогодувати велику сім’ю. В 1938 році Катя закінчила семирічку Богданівської школи. Навчаючись в цій школі, Катя здружилася з Вірою Кучмій і Любою Бесараб, які навчалися класом старше. Після семирічки под­руги поступили до Первомайського педагогічного училища, куди ж спробувала поступити й Катя. Однак з якоїсь причини це їй не вда­лося і вона вирішила продовжити навчання у середній школі. Єди­ною середньою школою в районі була Кримківська, яку Меркушен­ко і закінчила в 1940 році.

В Кримці особливо теплі і дружні стосунки у Каті склалися з Поліною Попик та Тамарою Холод. Вони відверто ділилися своїми дівочими мріями та таємницями. Якщо після закінчення школи Катя зрідка бачилася з кримківськими подругами, то з початком війни їх спілкування взагалі припинилося.

Однак вона продовжувала дружити з Вірою та Любою, які після закінчення педагогічного училища проживали в Богданівці. Катя часто туди навідувалася, оскільки там жив її двоюрідний брат Леонід. Уже під час румунської окупації краю дівчата запропонували Каті долучитися до підпільної роботи. Дівчина не довго роздумувала і незабаром разом з подругами стала учасницею Богданівської під­пільної організації, яку очолював Анатолій Мазепа. Вона почала розповсюджувати листівки, займатися агітацією. Її найближчим по­братимом, крім подруг, став комбайнер Андрій Стонога.

Неподалік від Богданівки знаходився табір військовополонених. Утримували полонених в бараках, щоденно виганяли на роботу. Змушували працювати на ланах, фермах, стайнях, адже румунську армію потрібно годувати. Під час роботи полонені охоронялися не дуже ретельно. Працювали іноді поряд з місцевими жителями, тому спілкуватися з ними можна було достатньо вільно.

Каті було поставлене завдання — налагодити зв’язки з військовополоненими і спробувати організувати в таборі групу опору з метою втечі. Незабаром Меркушенко познайомилася з лейтенантом "Дмитром", який і сам шукав контактів з місцевими активістами. Почалася підготовка до втечі. Катя знайомила "Дмитра" з планом місцевості, вказувала на надійних місцевих жителів, на місця, де можна переховатися.

Однак втечу організувати так і не вдалося. Навесні 1943 року велику групу військовополонених, в тому числі і "Дмитра", перегнали у відділок радгоспу 25 жовтня, розташований в Зелених Коша­рах. Там полонених утримували в старих конюшнях, охорона була організована в основному з місцевих поліцаїв і жандармів і надій­ністю теж не відзначалася. Тому траплялися випадки втеч. Тих, кого ловили розстрілювали. Кому вдавалося уціліти, йшли до лінії фронту, або в ліси на пошуки партизанів. Дехто залишався на окупованій території і під різними легендами легалізовувся і губився серед місцевого населення.

Саме історія з богданівськими ув’язненими і подавалися партійними довідками, художніми творами у зв’язку з діяльністю "Парти­занської іскри", в члени якої "записали" Катю Меркушенко, а потім понапридумували історій про передачу в табір "іскрівцями" зброї тощо.

В грудні 1943 року, майже через рік після розстрілу кримківського підпілля, Богданівське і Доманівське підпілля також були викриті і розпочалися арешти. Вранці 11 грудня в домі Меркушенків з’явився поліцай Едуард Буч з наказом заарештувати Катю. Але її вдома не було, тому начальник жандармського поста наказав негай­но знайти дівчину.

А Катя ще звечора пішла до подруги в Зелені Кошари, можливо і по справах підпілля. Там заночувала, а вдосвіта вирушила додому. Між Зеленими Кошарами і Степківкою її наздогнали два вершники-жандарми, скрутили руки і доставили спочатку в жандармський пост Степківки, а потім — і Голти. Там уже перебували Мазепа, Стонога, Іоненко та інші друзі по підпіллю. Наступного дня в камеру кинули і Любу Бесараб.

В січні 1944 року за два місяці до визволення району від окупантів Катерина Меркушенко разом з іншими підпільниками була розстріляна в глибокому яру між Кримкою та хутором Коломиїв­кою. Поряд з Катею полягла і її подруга Любов Юхимівна Бесараб.

* * *

Жодними документами, крім названої "історичної" постанови Первомайського РК КП(Б)У, а також сумнівними "свідченнями" і вимислами авторів творів (Демченко, Дружинін) членство Каті Меркушенко в "Партизанській іскрі" не доведено. У всякому випадку таких розшукати нам не вдалося. Тому будемо вважати що "Катери­на Меркушенко з самого початку діяльності Богданівського підпілля і до його розгрому була його членом" [5, Ф-7, опис 172, справа 21, с. 8-13], там же список заарештованих [с. 10], є єдиним достовірним свідченням факту участі Каті в підпільній діяльності села Богда­нівки.

До речі, і в відомих "довідках" того ж Первомайського РК КП (б)У Одеському обкому [документи №№192, 199, 206 в не раз згаданій книзі] жодного разу прізвище Меркушенко не згадується.

Очевидно, єдиним документом на користь цього домислу є лише факт навчання Катерини в Кримківській школі та її дружба з По­ліною Попик і Тамарою Холод

І останнє. Ми впевнилися, що підпільна діяльність Меркушенко була пов’язана з Богданівським підпіллям, куди її залучила шкільна богданівська подруга Люба Бесараб. Пліч-о-пліч з Любою Катя і боролася з окупантами до самої смерті. І розстріляли їх разом.

Ставимо питання: чому Катя Меркушенко — член "Партизанської іскри", а Любов Юхимівна Бесараб — ні?

Легенда восьма: про військовополонених

як членів "Партизанської іскри"

До учасників "Партизанської іскри" були віднесені і деякі червоноармійці, які втікали з табору військовополонених (про такі втечі буде сказано нижче в легенді про диверсійну дільність). Партійна довідка до цього питання поставилася обережно. В ній читаємо: "До цих пір ця сторона діяльності "Партизанської іскри" серед військо­вополонених достатньо не досліджена, але за неповними даними, в числі 12-ти були т.т. Синіцин Іван, Садов ( вірно Сизов) Іван, Газізов Іван, Замурай ( вірно Замурін) Михайло і Азізов Василь Петрович, 1908 року народження" [1, документ №192, с. 179].

Більше в жодному документі, в художньо-публіцистичній літературі мова не йшла про "число 12", згадуються лише 5 прізвищ вій­ськовополонених, які були віднесені до учасників кримківського підпілля: Іван Синіцин, Іван Сизов, Михайло Замурін, Василь Азізов та Іван Газізов.

Однак наше дослідження показало, що достовірних фактів чи свідчень щодо їх участі в підпільній діяльності на окупованій території після втечі з табору не виявлено.

Почнемо з аналізу нагороджених "іскрівців". Легко помітити, що серед 47 нагороджених в 1958 році орденами (список поданий в кінці книги в епілозі) немає прізвищ жодного з названих вище військовополонених. Виходить, що за 14 років так ніхто і не спромігся визначити міру участі названих людей в підпільній діяльності саме "Партизанської іскри", не дивлячись на те, що подвиги названих підпільників описувались в художньо-публіцистичних творах. Про Замуріна і Газізова писав Б. Дружинін [Див. 11, с. 45, 47-49], про Азізова — Ю. Демченко [Див. 20, с. 38]. А про те, що Іван Сизов, Михайло Замурін, Іван Газізов, Василь Азізов, Іван Синіцин після втечі з табору легалізувалися в навколишніх селах і почали співро­бітництво з "Партизанською іскрою" писали Ю. Демченко [20,с. 38-42] та І. Герасименко [14, с. 116-120].

Не знайдемо ми цих людей і серед нагороджених в середині 60-х років причетних до діяльності "Партизанської іскри" медалями "За відвагу" ( крім Івана Сизова, про що скажемо пізніше, В.К.) — всього 19 осіб, і медаллю "За бойові заслуги" — 13 осіб.

Ще раніше, 8 травня 1947 року український штаб партизансько­го руху наказом №127 нагородив членів підпільної організації "Партизанська іскра" медалями "Партизану Великої Вітчизняної війни" I ступеня — всього 7 осіб, II ступеня — 23 особи. У цьому списку також не знаходимо жодного з вказаних прізвищ.

Не варто доказувати, що коли б були навіть найменші підстави, нагороди знайшли б цих людей.

У згаданій партійній довідці [1, документ №192] стверджується, що три військовополонених (Газізов, Замурін і Азізов) були розстріляні в с. Петрівка біля Катеринки 6 квітня 1943 року. Це підтверд­жують також інша довідка [1, документ №68] від травня 1945 року та акт розкриття місця погребіння і медичного огляду тіл розстріля­них [1, документ №63] від 4 червня 1944 року. Однак партійна дові­дка не пояснює, чому на гранітній плиті братської могили в центрі Кримки ми не знаходимо прізвища Газізов? Невже там перезахоро­нили лише Азізова і Замуріна? А куди поділось тіло Івана Газізова? Разом з тим, на тій же плиті ми знаходимо прізвище Івана Сизова, який не згадується в числі розстріляних в Петрівці 6 квітня 1943 року.

Що стосується Газізова, то крім сумнівної партійної довідки та деяких художніх творів, ціну яким ми вже знаємо, ніяких достовірних документів щодо існування такої людини не зафіксовано. Тому вважаємо, що Газізов і Азізов — це одна і та ж особа, прізвище якої в різних документах по-різному написали. Так з однієї особи вини­кло дві, що ще раз підтверджує "правдивість" партійних документів.

Як бачимо, історія ця темна. Все ж вискажемо версію, що 6 квітня 1943 року в Петрівці разом з "іскрівцями" Вайсманом В., Деми­денком Б., Демиденком М. були розстріляні Азізов Василь Петро­вич, Замурін Михайло Андрійович та Сизов Іван Петрович.

Принагідно зауважимо, що їх перепоховання в спільній могилі з учасниками "Партизанської іскри" в центральному сквері Кримки виправдане, адже вони лежали в одній могилі після розстрілу. Можливо це і стало підставою для їх зарахування до числа учасників кримківського підпілля. А на питання, чому червоноармійців роз­стрілювали разом з деякими "іскрівцями" дамо таку відповідь — їх просто в Голтянській тюрмі могли звести в одну розстрільну групу.

Більше ніякої інформації про Азізова і Замуріна віднайти не вдалося. Швидше за все, їх розстріляли як втікачів з табору військовополонених. Що стосується Сизова, а також Синіцина, про якого ми ще не згадували, то розповімо про них детальніше.

* * *

Щодо Івана Сизова, то Микола Ковальчук, дослідивши його життя і діяльність, починаючи з полону і до самого розстрілу, написав у першій половині 60-х років нарис про нього, як про учасника "Партизанської іскри" ( іншої версії з відомих уже причин тоді бути і не могло В.К.). Цей нарис був опублікований в місцевій район­ній газеті, а потім і в обласній газеті Воронежа, де сім’я Сизова про­живала з 1934 року.

Яке ж було здивування і в якійсь мірі потрясіння, коли незабаром з Ертільського району Воронежської області приїхала ціла деле­гація родичів і друзів Івана Сизова на чолі з його рідним братом Петром, який тоді служив у районному військкоматі. Виявилося, що про долю Івана рідні нічого не знали, мали лише повідомлення, що в серпні 1941 року пропав без вісти. Тоді біля музею був проведений мітинг. Свідчу про те, скільки теплих і вдячних слів було сказано на адресу мого батька, автора нарису.

Саме після цих подій Івана Петровича Сизова було нагороджено (посмертно) медаллю "За відвагу", що є винятково заслугою Миколи Силовича Ковальчука.

* * *

Друга історія стосується Івана Синіцина. Її взагалі можна використати як основу сценарію пригодницького фільму. На початку серпня 1941 року, коли 18-та радянська армія відступала правобе­режжям Бугу на південь, деякі її частини чи підрозділи потрапляли в оточення, а бійці і командири — в полон.

Окремі червоноармійці, щоб уникнути цього, перевдягалися в цивільний одяг — так було легше рухатися до своїх у ворожому оточенні. Саме за таких обставин в садибу вчителя Красноноса в селі Генівка Первомайського району завітав червоноармієць і попрохав господарів дати йому цивільний одяг. Господарі не відмовили, сол­дат переодягнувся, свій військовий одяг залишив в сараї і швидко зник.

А ще за день чи два до хати Красноноса забіг старший лейтенант з тим же проханням — переодягнути в цивільне. Господар роз­вів руками і сказав, що запасного одягу немає, але в сараї є військова форма рядового червоноармійця. Оскільки вибору не було, німці по­лоненого командира могли і розстріляти, той швиденько переодя­гнувся в форму рядового і вибіг з двору.

Незабаром, можливо уже і в полоні, переодягнений командир виявив в кишені гімнастерки червоноармійську книжку Івана Синіцина. В полоні, а потім після втечі під час перебування на окупова­ній території він видавав себе за червоноармійця Синіцина.

Уже після закінчення війни, коли почали публікуватися матеріали про "Партизанську іскру", на адресу Первомайської районної газети прийшов лист від справжнього Івана Синіцина. Прочитавши в газеті про "себе", він згадав назви сіл, через які рухався: Кінецьпіль, Кам’яний Міст, Генівка та інші. Він точно описав не лише ці села, а й садибу вчителя і самого господаря, в якого перевдягався. Дослід­нику Миколі Ковальчуку стала відома ця історія, і він, завдяки редакції газети, встановив контакт зі справжнім Синіциним, який ще раз описав всі пригоди, що трапилися з ним в серпні 1941 року. Тому військовополонений, який втік з табору, проживав певний час на окупованій території і потрапив в партійну довідку 1944 року як учасник "Партизанської іскри" був не Синіциним, а невідомим нам червоним командиром.

Отож, в центрі села в братській могилі спочиває під прізвищем Синіцина невідомий командир Радянської армії. Залишається загадкою, яким чином його тіло потрапило до цієї могили, адже про його загибель жоден з документів, творів, свідчень тощо не говорить. Можливо і існують якісь документи, що проливають світло на це питання, та нам вони невідомі. Якщо не рахувати Дашу Дяченко, про історію загибелі і поховання якої ми писали, історія загибелі і появи "Синіцина" в списках на камені братської могили є черговою великою "білою плямою".

Певну інформацію про "Синіцина" дав М. Скиба. Зокрема, він повідомив, що після втечі з табору військовополонених, "Синіцин" влаштувався на роботу до катеринківськогой лісгоспу, однак був викритий ( як втікач з табору В.К.), заарештований і етапом переправлений до Тирасполя. Там він перебував в окремій камері, іноді його бачили на прогулянках в тюремному дворі, але спілкуватися можливості не було. Про його долю нічого не відомо, однак є при­пущення, що він загинув 3 квітня 1944 року під час спроби втечі з в’язниці.

Однак, можемо з впевненістю заявити — Синіцин учасником "Партизанської іскри" не був.

Розділ 3.

ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПІЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

Відразу зазначу, що коли ми говоримо про діяльність підпільної організації с. Кримки, то маємо на меті лише одне — відділити зерно від полови (правду від вимислу), відмести все те наносне, викрив­лене, що нагромадила радянська пропаганда з подачі партійних органів. Почнемо з вивчення відомих нам офіційних документів. В раніше часто згадуваній "Довідці Первомайського райкому КП(б)У" виділено спеціальний розділ "Підпільна діяльність", в якому зазна­чено такі напрямки [1, документ №192, с.179-180]:

— агітаційно-пропагандистська робота;

— збір зброї;

— підготовка і проведення диверсій.

Легенда дев’ята:

про агітаційно-пропагандистську роботу

Безумовно, агітаційно-пропагандистська робота була одним з найважливіших напрямків підпільної діяльності "Партизанської іскри". Однак в її описанні офіційними документами і художньо-публі­цистичними творами знаходимо ряд суперечливих, а то й відверто неправдивих даних і тверджень. З партійної довідки (документ № 199 в книзі "Одесса в Великой Отечественной войне Советского Со­юза", том ІІ) ми дізнаємося, цитуємо, що "в організації було 2 радіо­приймачі, друкарська машинка. Комітет розповсюджував зведення Радінформбюро, друковані і написані від руки, антифашистські лис­тівки, які були зібрані членами організації в полі.

В ніч на 7 листопада 1942 року на території полів с. Ново-Андріївки Врадіївського району, радянським літаком було скинуто вели­ку кількість листівок 4-х типів, в тому числі великі листівки з силу­етом Кремля. В них народ закликався до боротьби. Інші повідом­ляли про події на фронтах, треті і четверті закликали до збройної боротьби. Член організації т. Васильєв Іван декілька сотень листівок передав Гречаному і Ісаченку, з яким підтримував тісний і постій­ний зв’язок.

Васильєв і Дяченко Даша часто бували в с. Кримка, збирались на квартирі Поліни Попик, де зустрічались з Гречаним і членами комітету, іноді з Моргуненком, отримували написані від руки листівки для розповсюдження.

Крім цього, члени підпільної організації усно розповсюджували відомості про події на фронтах Вітчизняної війни" [1, документ №199, с. 185]. Ми вже знаємомо, що інформація стосовно Даші Дяченко — суцільний вимисел.

А ось що пише В. Нем’ятий: "Перше, що зробили іскрівці, — це розгорнули активну агітаційно-масову роботу. За завданням організації Дмитро Попик і Михайло Клименюк змонтували радіоприймач і постійно слухали правду про події на фронтах Великої Вітчизняної війни. Повідомлення Радінформбюро передруковувались Поліною Попик і негайно розповсюджувалось членами організації по всіх се­лах Первомайського і сусідніх районів" [13, с. 45].

До речі, у різних джерелах подаються різні дані щодо кількості радіоприймачів. Щойно ми прочитали, що згідно з довідкою їх було два. І Герасименко і Нем’ятий пишуть про один, а газета "Комсомольська іскра" від 11 квітня 1962 року — про три. Ця ж газета пові­домила, що при обшуках, які окупанти влаштували після арешту підпільників, було виявлено крім радіоприймачів, підручники, листі­вки — писані від руки, надруковані на машинці та типографським способом.

Тут варто згадати, що з початком війни компетентні радянські органи, турбуючись про здоровий сон радянських людей, вилучили у сільського населення всі радіоприймачі. Можливо, тоді дехто й приховав їх від конфіскації.

Тепер щодо листівок. З різних джерел довідуємось, що Даша Дяченко, Катя Меркушенко, Поліна Лойченко, Володимир Вайсман і інші цілими пачками несли листівки з Кримки для їх розповсюдження у Врадіївському, Доманівському, Кривоозерському районах та в м. Первомайську. Напевне, в Кримці була справжня підпільна типографія, а папір для друкування листівок поставлявся централізо­ваним способом прямо з Москви! Тут також втрачено відчуття міри.

Легенда десята: про збір зброї

Ще більш перебільшеною є інформація про збирання патріотами зброї. Ми відзначали, що її збір юнаки розпочали з початком вій­ни ще до румунської окупації краю.

Наводимо повідомлення з відомої партійної довідки "про озброєння іскрівців": гвинтівок — 5, пістолетів — 9, кулеметів — 1, руч­них гранат — 20, мисливських рушниць — 1, набоїв — 3 тисячі і т.д. Активними збирачами зброї були Гречаний, Чернявський і Вайсман Володимир. Тов. Вайсман доставив в організацію 2 російських гвинтівки, 2 мисливські рушниці ( все виділено мною В.К.; одночасно ця ж довідка стверджувала, що була лише одна мислив­ська рушниця), 7 кг пороху, 45 гвинтівочних набоїв, 5 наганів, 3 пістолета "ТТ", біля 2000 набоїв до них, 16 гранат.

Багато членів організації придбавали зброю особисто для себе і зберігали її вдома" [1, документ №192, с.179-180].

Це вказано лише на ту зброю, яка була неначе б то вилучена під час розгрому патріотичної організації. А з інших джерел довідуємося, що підпільники, крім того, доставляли зброю військовополоне­ним: 15 карабінів, кілька ручних гранат, кілька сотень набоїв [20, с. 38], а також до… партизанського загону ( якого? — В.К.).

* * *

Ось як описують процес збору зброї відомі нам автори.

"Ще до оформлення молодіжної організації, — стверджує колишній секретар обкому комсомолу, — Гречаний мав трофейний кара­бін, шість гранат і ящик патронів" [13, с. 44].

Іван Герасименко в брошурі "Герої Кримки" пише: "За вказівкою В.С. Моргуненка почали збирати зброю. Шукали її на дні кри­ниць, в плавнях і лісосмугах, на місцях недавніх боїв. І не тільки шукали: Володя Білоус викрав у гітлерівців, що зупинилися у Кримці, чотири гвинтівки і тисячу патронів, Коля Демиденко з Катерин­ки, скориставшись безпечністю солдат з транзитної команди, роз­добув автомат і патронташ до нього ( йдеться, очевидно, про магазин В.К.). Значну частину зброї і боєприпасів заховали в лісі" [15].

"В результаті нападу на ворожий автомобіль… підпільники захопили 5 гвинтівок і 20 гранат" [13, с.46].

"З дна Південного Бугу біля Кам’яної Балки на місці затоплення німецької техніки, — пише Б. Дружинін, — дістали дві гвинтівки, декілька гранат, багато патронів в оцинкованих ящиках" [11, с.33]. Цей же автор в іншому творі пише: "В арсеналі "Іскри" уже нараховувалось декілька десятків гвинтівок, пістолети, станковий кулемет. Хлопці роздобули більше 50 гранат, вибухівку, тисячі патронів" [19, с.39].

А ось версія про пошуки зброї на дні Південного Бугу біля Кам’яної Балки Герасименка: "За годину на березі виросла купа зброї — ручний кулемет, чотири гвинтівки, три диски, цинкова коробка з автоматними патронами" [14, с.98]. Цікаво, а як тягли хлопці ту зброю, цинкові ящики з Кам’яної Балки до Катеринівського лісу?

"Підпільники озброїлись не одним десятком гвинтівок, станковим кулеметом, пістолетами, більше чим півсотнями ручних і проти­танкових гранат, десятками тисяч патронів, вибухівкою" [13, с.33].

"В іскрівців з’явилося чимало гвинтівок, автоматів, пістолетів, кілька тисяч патронів, сотні гранат і толових шашок, мін. Парфен звідкись приволік станковий кулемет" [10, с.41].

Виявляється, що зброю було добувати надзвичайно легко, безпечні гітлерівці не звертали ніякої уваги, що у них викрадають гвин­тівки, автомати, магазини, тисячі набоїв, і далі рухалися на фронт беззбройними.

Знаючи німецьку дисципліну і організацію охорони, сміємо заявити, що це просто неможливо. Якби навіть і пропав якийсь карабін, то пішли б облави по всьому селу і, всіх, у кого б знайшли зброю, а її знайшли б, судячи з розповідей навіть про станкові кулемети, які заховати дуже важко, розстріляли б негайно. І не було б кому ство­рювати підпільну організацію.

Тому й про значний "арсенал" в Катеринківському лісі віриться з трудом. Тією кількістю зброї, про яку ми довідалися з різних джерел, можна було б озброїти, щонайменше, стрілецьку роту.

Без всяких доказів зрозуміло, що інформація про кількість зброї та методах її добування є вкрай перебільшеною.

Легенда одинадцята: про диверсійну діяльність

Ця сторона діяльності "Партизанської іскри", мабуть, найбільш недостовірна і міфологізована.

В партійній довідці читаємо: "Агітаційно-пропагандистська робота не задовільняла організацію. Наприкінці 1942 року, на одному з засідань комітету підпільної організації було прийнято рішення про диверсійну діяльність. Вирішено:

1. Здійснити підрив лінії залізниці на ділянці Голта – Кам’яний Міст – Врадієвка.

2. Перервати телефонні зв’язки.

3. В період відступу німецьких військ своїми діями створювати паніку серед відступаючих і знищити противника…

…Учасники підпільної організації посилено розшукували і збирали вибухові речовини" [1, документ №206, с.192-193].

Як бачимо, тут мова йде про організацію лише однієї диверсії на залізниці, яка через зраду так і не була здійснена, та про пошкодження лінії телефонного зв’язку. Третій пункт рішення комітету й не міг бути виконаним, оскільки організацію було знищено ще задовго до звільнення краю від окупації і відступу фашистів. Очевидно, в укладачів партійної довідки в липні 1944 року не було ніяких даних про здійснення інших диверсійних актів. Якби ці дані були, можна не сумніватися — вони б знайшли своє місце в "довідках".

Однак художньо-публіцистична література, незважаючи на доволі стримані партійні оцінки, проявила нестримну і навіть буйну фантазію стосовно диверсійної діяльності "Партизанської іскри".

Зокрема, Осип Зінькович пише, що до диверсійного плану підпільників входило виведення з ладу залізничної магістралі на пере­гонах Голта – Врадіївка – Кам’яний Міст ( Зінькович, мабуть, поліну­вався довідатися, що Кам'яний Міст знаходиться між Голтою і Врадіївкою В.К.), висадження в повітря залізничного мосту в Пер­вомайську, знищення дерев’яних мостів і переправ через Буг в райо­ні міста, обрив телеграфно-телефонної лінії Голта-Одеса, сприяння визволенню радянських військовополонених з концентраційних та­борів [10, с. 44].

Далі письменник сповіщає, що група підривників в складі шести осіб на чолі з Гречаним підірвали на вказаному перегоні ешелон і знищили багато фашистських солдатів і військового спорядження ворога. Членом групи була Д. Дяченко, а напередодні їх похід на ди­версію благословив Моргуненко.

На станції Кам’яний Міст Михайло Кравець, Іван Бєлічков, Ми­хайло Клименюк пострілами з рушниць продирявили цистерну, що знаходилась на глухій колії, і випустили пальне на землю.

На сортовипробувальній станції Поля Попик, Софія Кошовенко та деякі інші "іскрівці" полили розсаду овочів хімічним розчином, від чого вона зав’яла і почала сохнути [Там же, с. 44-46].

На цьому Зінькович не зупиняється, а продовжує далі жваво описувати диверсійні акти "іскрівців". В середині лютого 1943 року вони здійснили другий напад на залізницю. На диверсію вийшли П. Гречаний, Дм. Попик, Г. Длюбарський і М. Клименюк. Але хлопці не встигли закласти вибухівку, завадив вартовий. Один з підпільників влучним пострілом з автомата примусив його назавжди замовк­нути. Довелося відступити [Там же, с.54].

Описання диверсії з цистерною "поглиблює" у своєму творі Ю. Демченко. Дійові особи, місце диверсії, погода (дощ і вітер) такі ж, як і в Зіньковича, але цистерна була між вантажними вагонами ешелону. Потім підпільники підпалили бензин. Вогонь охопивши потяг, перекинувся на штабелі шпал та склад інвентаря [20, с. 34].

А у С. Полякова диверсію з цистерною керосину (а не бензину) здійснили Михайло Кравець та Андрій Бурятинський. При цьому Кравець застрелив вартового, а цистерну пробивали не пострілами, а коловоротним свердлом [9, с.199-200].

Продовжує епопею з вуглеводним пальним та іншими об’єктами диверсійних актів Б. Дружинін, який взагалі виявив надзвичайно розвинуту фантазію. Його книга — це бойовик в стилі вестерну про "невловимих месників", які мали справу не з досвідченими і пиль­ними ворогами, які пройшли з боями половину Європи, а якимись недолугими недоумками, не здатними впіймати кількох юнаків-смі­ливців, які не дуже то й ховалися. Ось деякі фрагменти його твору.

"Темной ветреной ночью, когда моросящий дождь постепенно перешел в ливень, члены комитета Миша Кравец и Иван Беличков, вооруженные винтовками, вышли из Крымки. На косогоре их встретил Миша Клименюк… Бесшумно пробрались по станционным пу­тям к тупику, где стояла цистерна с бензином… В ночной тишине раздались гулкие винтовочные выстрелы. Пули пробили металл и из цистерны брызнули струйки бензина".

"Комитет, окрыленный удачей с цистерной, принял решение о новых диверсиях по уничтожению запасов бензина. Юные партизаны пробирались к полотну железной дороги и из лесных засад вели залповый винтовочный огонь по проходящим мимо поездам с горю­чим. Пули решетили железо. И когда эшелон приходил на станцию, отдельные его цистерны были пустые".

"То и дело комитет получал такие донесения: на полевом стане выбиты пробки у бочек с бензином. Горючее ушло в землю. В Кумарах сожгли комбайн, в Ново-Андреевке вывели из строя сеялки и плуги, в Крымке в маслопункте отравили несколько бочек с маслом и отправили их в "подарок" фашистской армии".

"В трудобщине села Крымка для фашистской армии откармливалось небольшое стадо свиней. Искровцы решили утопить живот­ных в Кодыме. Подкравшись вечером к стаду, ребята привязали на веревках к шеям свиней тяжелые камни А потом погнали животных с крутого берега в реку". ( Цікаво, як їм вдалося непомітно притягти важке каміння, мотузки, переловити усіх свиней, які, звичайно, при цьому мовчали, адже теж були налаштовані патріотично, і прив'я­зати каміння їм на шиї, потім гнати їх до річки у повній тиші В.К.).

"Буранной зимней ночью боевая группа в составе пяти человек ( у Зіньковича шести) во главе с Гречаным (Вайсман, Дяченко, Замурин, Газизов) направилась на железнодорожный перегон между станциями Врадиевка – Любашевка ( у Зіньковича Голта – Врадіївка – Кам'яний Міст). …Фашистский эшелон с боеприпасами, наскочив на партизанские мины, пошел под откос".

"Как только патруль удалился, Владимир Вайсман быстро по-пластунски добрался до рельсов и отвинтил гайки на двух стыках. Не успели они отой ти, как показались огни паровоза. На полном ходу поезд пошел под откос, стал грудой изуродованного металла".

"На заседании комитета было внесено заманчивое предложение раздобыть несколько немецких и румынских военных мундиров. И комитет решил организовать вооруженное нападение на автомашину с немецкими офицерами. Создали боевую группу в составе М. Кравца, братьев Александра и Владимира Волошиных, А. Бурятин­ского… Вдали показался немецкий грузовик и с его приближением Кравец и Бурятинский бросили под его колеса гранаты. Братья Волошины мгновенно открыли огонь. Пять вооруженных гитлеров­цев были скошены партизанскими пулями и гранатами. Партизаны хотели снимать с немецко-фашистских (Дружинін, можливо, й знав, що територія до Бугу була окупована румунами, проте він не пові­домляє, як бойова група переправилася через Буг, мости ж через ріку знаходилися під посиленою охороною В.К.) офицеров и сол­дат мундиры, но вдали показалась колонна вражеских автомашин. Схватив 5 немецких карабинов, патроны и более десятка ручных гранат, группа поспешно отошла в лес" [11, с. 37-39, 45, 47-48].

Однак цього Дружиніну здалося замало, і в повісті "Пятьсот дней их жизни", яка вийшла через 29 років після першої, він "розширює" диверсійну діяльність підпільної організації:

Ось вони, ці рядки з бойової хроніки "Партизанської іскри":

"На шосе розгромлена німецька автоколона, знищено п’ять вантажівок з амуніцією, вбито тринадцять солдат і офіцерів ворога.

Відважня п’ятірка Даші Дяченко спалила на полях кілька скирт сіна. Над степом палали величезні багаття.

В селі Кумари на ниві трудобщини залитий бензином і спалений комбайн.

На полустанку Кінецьпіль гранатами підірвано два трактори.

Група іскрівців на чолі з Катею Меркушенко підбила на шосе гранатами німецький легковий автомобіль "мерседес" і знищила начальника штабу полку ( не більше й не менше! В.К.) " [19, с. 45-46]. Чи варто це взагалі коментувати?

А ось як описує диверсійну діяльність "Партизанської іскри" її учасник Іван Герасименко, який подає зовсім іншу версію диверсії на залізниці: "…Темна січнева ніч 1942 року. Четверо іскрівців — Кравець, Златоуст, Кучер і Бурятинський, видираються на гору до залізниці поблизу селища Кам’яний Міст. За плечима речові мішки… На станції стояло два ешелони, біля яких тупцювали від холоду кілька солдат.

Три десятки вагонів, чотири цистерни з бензином, півтора десятка платформ з автомашинами і тягачами, два паровози, — підра­хували хлопці. Вони обережно пробрались на платформу з тягачами, за якою були причеплені цистерни і затаїлись за гусеницями… Коли ешелон почав набирати швидкість, хлопці перелізли до цистерни, з мішків дістали толові шашки, обмотані бікфордовим шнуром… Поїзд все віддалявся, а через кілька хвилин прогриміли оглушливі вибухи. Вогневий стовп піднявся в небо… На світанку хлопці добра­лися до Кримки і детально розповіли друзям про проведення першої бойової операції" [14, с. 78-80].

Йшлося, вочевидь, про ту ж саму диверсію, яку з таким драматизмом описують Зінькович і Дружинін. Але склади груп і кількість диверсантів зовсім різні, та й спосіб знищення ешелону суттєво від­різняється. Якщо ж це інша диверсія, то чому така масштабна подія не знайшла відображення в інших творах?

Читаємо далі:

"…— Цистерна стоїть в тупику, — повідомив Гаврило Длюбарський. — Вартовий більше буває на вокзалі, ніж на посту.

Хлопці вийшли на вулицю і зникли в темряві ночі. А незабаром на станції пролунав вибух. Величезні язики полум’я охопили розбиту цистерну… Горіло все навкруги" [Там же, с. 90]. Нагадаємо, що у попередніх авторів цистерну пробивали вистрілами з гвинтівки, чи дирявили коловоротом.

"Минуло два дні, і за десять кілометрів від Врадіївки злетіла в повітря моторна дрезина з жандармом і військовим комендантом залізничної дільниці Йоганом Коглером" [Там же, с.101]. "Керівник підпільної групи в с. Кумарях Володя Вайсман з Миколою Остапенком зробив спробу вбити начальника поліції Володимира Щербачен­ка. Спалахнув бій, два поліцаї були вбиті, а пораненого Щербаченка виніс кінь…" [Там же, с.102]. Потім Щербаченка Вайсман і Оста­пенко все ж таки вбили: "… останні слова, які почув Щербаченко, були: "Собаці собача смерть" [Там же, с.115].

Однак через певний час Щербаченко, певно, все ж воскрес, адже саме він, за власним визнанням того ж Герасименка, арештовував його. Але про це — пізніше.

В останньому диверсійному епізоді, який відбувся на залізниці в середині лютого 1943 року, який описує Герасименко, він вказує, що в ньому приймали участь п’ятеро юнаків: Гречаний, сам Герасименко, Кучер, Бєлічков і Демиденко Борис. (Нагадаємо, за версією Зіньковича, в цій операції приймали участь Гречаний, Дм. Попик, Длюбарський і Клименюк.) Саме після цієї невдалої диверсії й була знищена підпільна організація [Див.: 14, с.122-123].

В буклеті Миколаївського обласного краєзнавчого музею читаємо: "1942 рік був активним роком для іскрівців. Перша диверсія – вибух на залізничній станціїї Кам’яний Міст. Протягом року підпі­льники пустили під укіс ворожі ешелони на залізничній ділянці Вра­діївка – Любашівка ( цікаво, скільки ешелонів було знищено? В.К.), спалили склад сіна, що було заготовлено фашистами для потреб своєї армії, неодноразово ( виділено мною В.К.) пошкоджували підземний броньований кабель фронтового зв’язку ( з броньованим підземним кабелем ще зустрічатися не доводилось В.К.) [24, с. 8].

Взагалі цікаво було б дізнатися, чому автори для диверсій обрали ділянку залізниці Врадіївка – Любашівка? Від Кримки до Враді­ївки не менше 15 км, а до Любашівки добрих 50. Важко уявити, як 15-17 літні юнаки і дівчата ( писали ж, що в таких диверсіях прий­мала участь Д. Дяченко В. К.) вночі, навантажені вибухівкою діс­тавалися до залізничного полотна, яке добре охоронялося.

А ось що повідомляє про втрати окупантів від діяльності "Партизанської іскри" Іван Герасименко в своїй дипломній роботі: "За період з листопада 1941 року по березень 1943 підпільною організа­цією було вбито і поранено понад сто ворожих солдатів і офіцерів та зрадників Батьківщини, знищено два ворожих ешелони зі зброєю, боєприпасами та іншим військовим спорядженням, знищено більше 20 автомашин з різними вантажами, підбито одного літака.

Весною 1942 року підпільники зіпсували 13 тракторів, 12 сівалок та багато інших сільськогосподарських машин. Окупанти потер­піли невдачу зі спробою успішно провести весняну посівну компа­нію. Коли настала жнивна пора іскрівці вивели з ладу 5 комбайнів, 7 молотарок, багато жаток.

Немало шкоди завдали диверсії іскрівців на лініях зв’язку".

Зрозуміло бажання Івана Павловича успішно закінчити інститут і отримати диплом, але все ж почуття міри мало б бути.

* * *

До "диверсійної роботи" варто віднести і епізоди по звільненню військовополонених. Нагадаємо, що партійна довідка [1, документ №192, с.179] подає відомості про зв’язок підпільників з військовополоненими обережно.

А ось як це відображено у художньо-публіцистичних творах.

У "правдивих історіях" Осипа Зіньковича [10, с. 49-50] і Бориса Дружиніна [11] великий концентраційний табір військовополонених був розташований неподалік від Ново-Андріївки Врадіївського району. Мешканка Ново-Андріївки Даша Дяченко зі своїми подругами "зав’язує" дружбу з охороною табору, споює їх самогоном до нестя­ми і військовополонені тікають з табору. Хворих полонених, які не могли податися до партизан чи за лінію фронту, "іскрівці" перехову­вали у себе, годували і лікували.

Б. Дружинін уточнює, що в таборі було 200 радянських бійців, всі отримали волю і розбіглися по партизанських загонах та за лінію фронту.

За версіями Ю. Демченка та І. Герасименка, табір військовополонених знаходився в селі Зелені Кошари в старих конюшнях. В’язні табору працювали на сільськогосподарських роботах. Робочих рук не вистачало, тому з найближчого концентраційного табору в селі Богданівці Доманівського району мали перевести частину в’язнів в Зелені Кошари. Це стало відомо підпільному комітету, який розро­бив зухвалий план звільнення ув’язнених. Для цього з ними встано­вили контакти через Дашу Дяченко і Катю Меркушенко, які влашту­валися працювати в табірну кухню. Дівчата познайомилися з Васи­лем Азізовим, одним з керівників Богданівського табірного підпілля, який на сільськогосподарських роботах працював їздовим. Під про­дуктами, які Азізов і Даша возили з села, в табір перевезли зброю і боєприпаси, їх ховали в конюшні під нарами. Патріоти очікували зручного випадку… [20, с.38]

В один з листопадових ранків, коли табірне начальство викликали в Тираспіль, в’язні несподівано напали на варту, знищили її і кинулись до воріт. На волю вирвалось біля 60 чоловік, більшість яких пробралась у Савранські ліси до партизанів ( однак відомо, що на той час партизанів у Савранських лісах не було В.К.).

А в буклеті "Музей "Партизанська іскра" укладачі запевняють нас, що близько 200 бранців здійснили втечу не з одного табору для військовополонених, а з кількох, зокрема з таборів у селах Велика Олександрівка ( вперше згадується В.К.), Новоандріївка і Зелені Кошари [24, с. 8].

Однак ніяких достовірних документів, які б підтвердили організацію "іскрівцями" звільнення з полону військовополонених не вияв­лено. В селі Зелені Кошари під час окупації дійсно був табір, в яко­му для потреб румунської армії в сільському господарстві працю­вали військовополонені. Вони жили в конюшнях, які недостатньо охоронялися, тому полонені мали можливість не тільки спілкуватися з місцевим населенням, а й тікати. Тих, що після втечі попадалися, як правило, розстрілювали.

* * *

Як бачимо, у викладі диверсійної діяльності "Партизанської іскри" всім авторам також зрадило відчуття міри. Таке захоплення вимислами викликає лише здивування і породжує недовіру до усіх описаних подій.

Виникає цілком логічне питання: як окупаційна влада так довго терпіла викрадення зброї, постійні бойові сутички, напади на військові ешелони, псування сільськогосподарської техніки, звільнення сотень військовополонених, вбивства десятків поліцаїв, жандармів, солдат і офіцерів? Адже більше року, судячи з цих довідок та творів, у окупантів під ногами горіла земля. Відповідь проста: ми маємо справу з величезними перебільшеннями, або просто з чистої води вимислами і міфами.

Єдиним достовірним фактом диверсійної діяльності підпільної організації "Партизанська іскра" є лютневий напад на жандармський пост села Кримки, про що буде сказано далі.

Легенда дванадцята: про перші арешти

Спочатку покажемо, як ці події подані довідкою Первомайського райкому КП(б)У від липня 1944 року. В частині, що стосуються безпосередньо цих подій, наведемо її повністю:

"…В результаті недостатньої пильності комітету в організацію був прийнятий співучень членів організації Осадчий Юхим Федорович, який відмовився брати участь у виконанні диверсійного акту по підриву лінії залізниці ділянки Кам’яний Міст – Врадіївка. Осадчий вийшов з організації, зв’язався з сином куркуля Ветушняком Олек­сандром Федотовичем. Через батька Ветушняка Федота вони доне­сли про рішення підпільної організації начальнику жандармського поста с. Кримки. В результаті цього розпочалися арешти членів під­пільної організації.

14.02.1943 р. був заарештований і ув’язнений в кримківський жандармський пост Попик Дмитро Никифорович — секретар комітету.

15.02.1943 р. заарештували члена комітету з Кримки — Герасименка Івана.

16.02 1943 р. надійшов виклик в жандармерію для допиту члена комітету Кучера Олександра Яковича, який не витримав тортур і прямих доказів, назвав ряд учасників "Партизанської іскри", після чого Кучера було відпущено з жандармерії.

17.02.1943 р. був арештований член комітету з Кримки — Герасименко Іван" ( саме так в документі: Герасименко арештовується двічі 15 і 17 лютого 1943 року, вдруге тоді, коли уже сидів в ка­мері; судячи з усього, у другому випадку мався на увазі Михайло Кли­менюк В.К.) [1, документ №206, с. 193-194] . Як бачимо, у цій довідці нічого не сказано про арешт Парфена Гречаного.

А ось як подають матеріал про перші арешти художньо-публіцистичні твори.

Микола Іщенко пише: "Активізація партизанів викликала тривогу і занепокоєння серед окупантів. Вони запідозрили, що партизан­ський штаб перебуває в Кримці. В ніч на 16 лютого 1943 року поча­лися арешти…" [22].

Водночас Герасименко свідчить, що першим 14 лютого заарештували Парфена. Це трапилось раннього ранку, а вже опівдні Пар­фен був дома. Дмитра Попика взяли о 2 год. ночі 16 лютого, а само­го Герасименка заарештували о 4 ранку 16 лютого [21, с. 30, 33).

Читаємо Герасименка в його "Спогадах…" далі: "Ввечері ( 14 лютого В.К.) на острові нас зібралось четверо. Крім мене і Парфена там були Михайло Кравець і Юрко Ісаченко. Парфен розповів подробиці допиту в кабінеті Анушку. Той дав арештованому зрозу­міти, що він вже багато знає про наше підпілля. І що знає, що "в бан­ді" Гречаний, Герасименко, Кучер, Дм. Попик, Ісаченко. Жандармам відомо, де ми збираємось і що у нас є зброя. "Я, хлопці, підтвердив тільки, що ви мої друзі, а все інше відкинув…"

Далі він розповів, що Анушку нагадував йому про розкуркулення радянською владою його батька Карпа Даниловича та рідних дядьків, дехто з них працює тепер в трудобщині і в поліції. Отже, усі родичі, в тому числі й батько, підтримують новий режим і Парфе­нові має бути соромно, що він хоче стати "виродком"…

На жаль не пам’ятаю всіх подробиць Парфенової розповіді, — продовжує згадувати Герасименко. — На закінчення він нам показав пропуск зі штампом і підписом Анушку, за яким він (Парфен) міг зайти до кабінету Анушку всякої пори доби, пред’явивши його вартовому. Фактично Парфен одержав перепустку агентаінформатора" ( детальніше про це опишемо пізніше В.К.) [21, с. 30-31].

Причинами цих арештів майже всі наведені вище документи і джерела висувають дві обставини.

Перша — це пряма зрада, про що говорилося в процитованій вище довідці райкому партії.

Друга —результат невдалої диверсії на залізниці за кілька днів до нападу на жандармерію, яка привела до військової сутички і наступних активних пошуків диверсантів. Про цю диверсію писали Осип Зінькович [10, с. 54] та Іван Герасименко [14, с. 122-123]. Ці епізоди ми вже подавали в розділі про диверсійну діяльність. Відзначимо, що жодних достовірних документів про проведення цієї ди­версії не знайдено.

Заперечують дані обставини і матеріали допитів в травні-вересні 1955 року колишнього начальника Кримківського жандармського поста Кирила Анушку. Він взагалі нічого не говорить про зрадників. Що ж стосується диверсійної та іншої підпільної діяльності, то йому були відомі факти розповсюдження листівок, виведення з ладу плу­гів, сівалок, пошкодження телефонної лінії, злиття з цистерни паль­ного. Такі дії в не такому й великому селі викликали у начальника жандармерії певні підозри. Однак він взагалі не згадує про сутичку на залізниці, хоча селище станції Кам’яний Міст і відповідна ділянка залізниці входили у зону його відповідальності.

Наведені Кирилом Анушку факти дали йому підстави на допитах стверджувати, що на організацію він натрапив тільки внаслідок власних спостережень ( виділено мною В.К.). За його словами, ще в серпні-вересні 1942 року він запідозрив Кучера, Гречаного, Попика, Герасименка в належності до підпільної організації, але при відсутності прямих доказів за ними було встановлено нагляд з боку старости села Фріца Калля, поліцаїв Доценка, Романюка, Піфані, довіреного члена сільської общини Івана Малоголовка, таємного інформатора, дезертира з Радянської армії Прокопенка. Незабаром від них почала надходити інформація про пізні нічні прогулянки цих юнаків, а староста села німець Фріц Калль повідомляв, що сільська молодь з числа колишніх комсомольців підозріло групується.

Поступали до Анушку й сигнали від поліцаїв з інших сіл і жандармських постів. Так, поліцай з Кам’яної Балки повідомляв, що уночі бачив у селі Гречаного, Герасименка, Кучера і Дм. Попика [3, Ф. 10, опис 1, справа 179, с. 146-148].

Одного разу пізно вночі під час патрулювання Анушку особисто зустрів Кучера, який ішов до Катеринки, що викликало нову хви­лю підозр. Коли ж він зайшов до батька Кучера — старости сільсь­кої общини — і побачив коробку з чорною тушшю і шматки картону різних розмірів і довідався, що до Кучера пізно ввечері приходив Гречаний, який жив на протилежному кінці села, сумніви щодо уча­сті Кучера в підпільній діяльності розвіялися. Іншої інформації, за свідченням Анушку, у нього не було [6, с. 94-95]. ( Очевидно Анушку не читав творів Полякова, Дружиніна, Зіньковича і Герасименка, а то мав би набагато більше підстав для арештів В.К.)

Архівні матеріали румунської жандармерії стверджують: " 17 лютого 1943 року були заарештовані П. Гречаний, І. Герасименко, О. Кучер і Дм. Попик. На другий день ( тобто 18 лютого, уточнено мною В.К.) Анушку почав допитувати затриманих" [6, с. 95]. Зрозуміло, що це повністю заперечує також дані наведеної вище офіційної партійної довідки, а також версії письменників.

Ці свідчення повністю спростовують "версію" Герасименка про арешти, дозволяють звернути увагу на нещирість Івана Павловича і заявити, що він придумав зустріч на острові, як придумав арешт Гречаного 14 лютого.

Виходячи з цього, зрозуміло, що Герасименко нічого не міг знати про допит Парфентія та тим більше приймати участь в острівних зборах. Дивує, що він чомусь не "запросив" на ці збори Кучера, го­ловного ініціатора нападу на жандармерію. Хочеться вірити, що це не навмисне викривлення з якоюсь метою подій, а здатності люд­ської пам’яті забувати їх… Тим більше, що спогади створювалися через тридцять років після описаних у них подій.

* * *

А тепер поглянемо, як розвивалися події після арешту чотирьох підпільників 17 лютого 1943 року. За даними архівних документів, першим допитували Парфентія Гречаного, який спочатку всі звинувачення відкидав. Його почали катувати. Не витерпівши жорстоких тортур, "хлопчик" Гречаний (так його назвав Анушку на допиті в 1955 році) згодився розповісти про діяльність в селі Кримці підпіль­ної організації, яку, за його словами, очолював Олександр Кучер. Про це Парфентій власноручно написав у своїй заяві (названій дек­ларацією, яка збереглася в архіві румунської жандармерії й нині зна­ходиться в архіві СБУ по Миколаївській області).

Крім того, на пропозицію начальника жандармського поста К. Анушку Парфентій дав згоду бути таємним інформатором жандармерії. Після цього йому видали перепустку, звільнили з-під варти і дали завдання — виявити інших учасників організації [4, справа 47, Т. 1, с. 105].

Після Гречаного відбувся допит Олександра Кучера, який заперечував свою участь в підпільній організації навіть після тортур. Тоді Анушку для викриття Кучера використав зізнання Гречаного. Упізнавши почерк Парфена, Кучер зблід, а потім був змушений зізнатися, що в селі дійсно існує підпільна організація і назвав її учасників в тому ж складі, що й Гречаний ( цей список ми подавали раніше В.К.). Розбіжність виявилася лише в тому, що керівниками підпілля він назвав Дмитра Попика і Володимира Білоуса. Свої зізнання Кучер, як і Парфен, підтвердив в письмовому вигляді. Після зізнання Кучера було звільнено і взято під таємний нагляд з метою виявлення інших учасників організації [Там само, с. 107]. Свідчення К. Анушку підтверджуються знайденими у трофейних румунських архівах оригіналами заяв П. Гречаного та О. Кучера [Там само, с. 107-108].

Чому Анушку відпустив Гречаного і Кучера, а не розпочав репресії проти них і названих ними членів підпілля? Це, на наш погляд, пояснюється наступними причинами.

По-перше, довідавшись від Гречаного та Кучера про існування в Кримці молодіжної підпільної організації, Анушку не зміг визначити, яку найближчу мету ставили підпільники, як забезпечені вони зброєю та боєприпасами, чи всі співучасники названі і, нарешті, чи не підтримують їх дорослі односельчани.

По-друге, стало очевидним, що ця організація не замішана в терористичних діях і поки що є більш-менш "лояльною до окупаційної влади". Доказом цього є те, що Гречаний дав згоду на співробіт­ництво.

По-третє, Анушку в цій ситуації очевидно вирішив продемонструвати свою гуманність, і був упевнений, що з цього моменту си­туація контрольована.

Легенда тринадцята:

про напад на жандармський пост

Знову звернемось до довідки Первомайського райкому КП(б)У від липня 1944 року: "Гречаний вирішив, що арешти членів комітету не випадкові, а є сигналом, який говорить про повний чи частковий провал в результаті зради — тому необхідно змінити місцезнаходження організації.

Гречаний передав своє рішення деяким членам організації, скликав на острові, розташованому на р. Кодима в районі сіл Катеринка – Кримка, нараду комітету, на якій було прийнято рішення: "В ніч з 17 на 18 лютого 1943 року здійснити збройний напад на жан­дармський пост с. Кримки з метою звільнити ув’язнених 3-х членів комітету. Після звільнення ув’язнених відійти в Савранський ліс і об’єднатися з діючими там партизанами ( в той час партизанів там ще не було; вони з’явилися в Савранських лісах лише в жовтні-лис­топаді 1943 року. Гречаний цього міг і не знати, а от укладачі дові­дки могли б і поцікавитися В.К.).

Для реалізації першої частини плану була створена ударна група в складі 8 осіб, яка, в свою чергу, була розділена на 2 четвірки: 1-ша четвірка — Гречаний Парфентій, Чернявський Михайло, Попик Дем’ян і Кучер Олександр; 2-га четвірка — Ісаченко Юрій, Златоуст Володимир, Попик Пелагея і Коляндра Марія.

О першій годині ночі 18.02.1943 р. згідно з детально розробленим планом ударна група приступила до бойової операції. Перша четвірка кинулась до приміщення кримківського жандармського по­ста, а друга залишилась у дворі прикривати підходи до жандармерії. Попереду першої четвірки йшов Гречаний і діяв за планом, тобто убив наповал вартового і кинувся через прохідну кімнату до камери ув’язнених… (Про роль Кучера буде сказано пізніше.)

Гречаний, не втрачаючи часу, разом з Чернявським Михайлом, який підіспів на допомогу, збив замок з дверей камери ув’язнених, звільнив їх і зі всією групою товаришів, відстрілюючись від жандармів, що підоспіли, залишив жандармерію.

Група, відстрілюючись, розсипалася по селу і, користуючись темрявою, відірвалася від жандармерії і поліції, які підійшли на допомогу своїм.

Учасникам ударної групи не вдалося зібратися в домовленому місці, і кожний з них переховувався в різних місцях.

До ранку 18.02.1943 р. в село Кримку прибула каральна експедиція жандармерії з м. Первомайська" [1, документ №206, с. 193-194].

До аналізу цієї довідки ми ще повернемося.

А наразі переглянемо, як подають ці події автори художньо-публіцистичних творів та деякі учасники тих подій.

* * *

Почнемо з "головного ідеолога" діяльності "Партизанської іскри" письменника С. Полякова. Головною причиною провалу органі­зації Поляков вважає зраду, а зрадником проголошує Олександра Кучера, якого виводить під образом Сашка Брижатого. Ось як пись­менник описує напад на жандармерію:

"Гречаний:

— Наказую. Сьогодні о 2-й годині ночі ( тут і надалі виділено мною В.К., дату письменник не вказує) здійснити збройний напад на жандармський пост і звільнити ув’язнених друзів. План такий: створити дві бойові четвірки. Перша — Михайло Кравець, Софія Кошовенко, Андрій Бурятинський і Парфентій Гречаний. Друга група — Осадченко Юрій ( потрібно розуміти, що це Ісаченко), Попик Поліна, двох ще необхідно підібрати.

— Зі мною піде Марія Коляндра, — заявила Поля.

— Добре. А другого візьме Юрій.

Першій групі належало зняти вартового і звільнити ув'язнених Дмитра Попика і Михайла Клименюка (виділено мною В.К.).

* * *

Найбільш "романтичний" із згаданих авторів Б. Дружинін так описує напад на жандармерію:

"— Стій, хто йде, — почувся стривожений голос вартового.

— Свої, ось перепустка, — швидко відказав Парфен і помахав зеленим документом, який видав йому локотинент Анушку…

Стріляючи на ходу, нападники загнали переляканих, напівсонних жандармів — а їх було біля п’ятнадцяти — до задньої кімнати під столи…

Партизани зникли в темряві, розсипалися по селу. Незабаром вони зібралися в умовленому місці — на околиці села біля скирти соломи і збили металеві наручники ( виділено мною В.К. ; про наручники згадує ще Герасименко в " Спогадах…") у Дм. Попика, І. Герасименка і М. Клименюка" [11, с. 63-64].

Цікаво й те, що в цьому творі Дружиніна напад на жандармерію підпільники здійснювали з… автоматами в руках (!?)

* * *

І, нарешті, подамо версію І. Герасименка, учасника тих подій з його книги "Партизанська іскра".

"Парфен:

— План дій такий: я беру на себе вартового. Разом зі мною піде Шура. Ти очолиш групу прикриття, — звернувся до Ісаченка. Той запитав:

— Хто в групі?

— Володя Златоуст, Мишко Чернявський, Дем’ян Попик…" [14, с. 137].

Відзначимо, що в підготовці нападу Герасименко приймати участі не міг, оскільки був ув’язненим. Тому передавав ці події, воче­видь, зі слів друзів.

Як бачимо, всі джерела, до яких ми звернулися, по-різному трактують події і не дають однозначної відповіді на жоден епізод подій нападу на жандармерію.

Тому спробуємо розібратися у цьому і встановити істину.

* * *

Нагадаємо, що в достовірних матеріалах румунської жандармерії арешт П. Гречаного, І. Герасименка, О. Кучера і Дм. Попика від­бувся 17 лютого 1943 року, а "на другий день Анушку почав допи­тувати затриманих" [6, с. 95].

Цей документ змушує задуматися над питанням: а коли ж відбувся напад на жандармський пост? Як ми впевнилися, партійні ра­дянські документи та інші джерела одностайно твердять, що напад відбувся в ніч з 17 на 18 лютого. Про це говориться і в згаданій партійній довідці, пишуть Зінькович, Дружинін і інші автори. Учасник цих подій Герасименко в усіх книгах цю дату обходить. Архівні ж дані румунської жандармерії дають зрозуміти, що напад на жандар­мерію було здійснено в ніч на 19 лютого 1943 року.

Цікаво, що саме цю дату називає ще один учасник цих подій — Юрій Ісаченко. В газеті "Прибугский коммунар", ще 1947 року він писав: "Ніколи не згладиться у моїй пам’яті страшна і тривожна ніч з 18 на 19 лютого 1943 року ( виділено мною В.К.). Пізно увечері мене викликав Парфентій Гречаний, якого ми прозвали серцем нашої підпільної комсомольської організації "Партизанська іскра" і пошепки сказав: Юра! Вислухай і прийми бойовий наказ. Наших товаришів викрили фашисти і заарештували. Ми зараз підемо їх визволяти…" [23].

Варто з’ясувати ще й питання: хто з юнаків перебував в камері в ніч нападу на жандармерію? Читач уже звернув увагу, що в партійній довідці йшлося про трьох в'язнів — Герасименка, Дм. Попика і, очевидно, М. Клименюка, деякі художньо-публіцистичні твори цю версію підтримують.

Поляков вів мову лише про Дмитра Попика і Михайла Клименюка. А в архівних матеріалах (допити Анушку) мова йде про двох юнаків — Герасименка і Дмитра Попика. Герасименко також ствер­джує, що в ніч нападу в камері знаходився лише він з Дмитром. У цьому випадку, із зрозумілих причин, не вірити йому неможливо. Тому й ми можемо стверджувати — звільняли з ув’язнення лише Івана Герасименка і Дмитра Попика.

А як бути з Михайлом Клименюком? Ми маємо неофіційні свідчення, що він також в ці дні був затриманий за нічні прогулянки і перебував під вартою поліції в Катеринці. Повернемося до нього дещо пізніше.

* * *

Відразу після звільнення Олександр Кучер зустрівся з Парфе­ном, розповів про свій допит і запропонував вчинити напад на жандармський пост, вбити плутонера Анушку, вилучити компрометуючі документи, звільнити Дмитра Попика і Івана Герасименка, а примі­щення жандармерії спалити. Гречаний погодився. Вони домовилися ввечері зібрати своїх побратимів і виробити план нападу.

На нараду зібралися, крім Гречаного і Кучера, Ісаченко, Дем’ян Попик, Златоуст, Чернявський, Поліна Попик і Марія Коляндра. Стверджувати, що зібрання проходило саме в такому складі дозволяє те, що саме з його учасників і була сформована група нападу на жандармський пост [Див.: 6, с. 96].

Гречаний і Кучер повідомили про провал організації, а Парфен, крім того, сповістив що його завербували таємним інформатором і видали посвідчення, яким він хоче скористатися при нападі. Розділилися на дві групи: нападу і прикриття. До першої включили Греча­ного, Кучера, Дем’яна Попика і Златоуста, до другої — Ісаченка, Чернявського, Поліну Попик і Коляндру. Домовилися, що напад на жандермію почнуть о 2-й годині ночі, озброївшись пістолетами, гвинтівками і гранатами.

У домовлений час напад розпочався. Коли вартовий жандарм вивчав пред’явлену Парфентієм перепустку, той впритул вистрелив у нього. Перестрибнувши через труп, увірвався до коридору жандармерії, за ним вбіг Кучер. Розпочалася стрілянина, під час якої "час­тина учасників нападу на жандармерію розбіглася" [4, справа 179, с. 147]. Михайло Чернявський, Поліна Попик і Марія Коляндра, ма­буть, злякалися і, розгубившись та не знаючи, що робити і як діяти далі, поспішно розбіглися по домівках. Про інших учасників нападу розповімо трохи нижче.

* * *

Запопадливі автори патріотичних творів описували, як біля жандармерії розгорнувся "запеклий бій", розривалися гранати, строчили автомати тощо. Це ми знаходимо в Зіньковича, Дружиніна, Поля­кова. Надамо слово учаснику тих подій І. Герасименку:

"Тепер ми втрьох ведемо вогонь по вікнах казарми, звідти також мелькають вогники пострілів. Парфен побіг на зв’язок з групою прикриття, яка залягла метрів за сто – сто п’ятдесят від нас…

…Група прикриття рвучко піднялась і кинулась на подвір’я жандармерії. Постріл вартового збудив жандармів і Анушку, який в два стрибки опинився на підвіконні, всім корпусом навалився на раму і видавив її. В цей час куля прошила йому праву руку, але він, затиснувши рану, кинувся тікати до річки. Його переслідували Мишко Чернявський і Володя Златоуст. Постріл за пострілом гриміли йому вслід, але не попадали в нього. Потім хлопці втратили жандар­ма з поля зору.

В перерві між пострілами ми виразно почули ревіння моторів. Страшна здогадка блискавично пронизала мозок: "Карателі" ( певно, вони перебували на сусідній вулиці В.К.). Ми побачили як городами, низько пригнувшись, біг Парфен. Фашистські солдати відкри­ли по ньому вогонь, але він встиг пересікти вулицю і сховатися за ожередом соломи…

…Довго і тужно дивились назад, де в широкій долині залишилось село, друзі, рідні. Що з іншими товаришами? Чи вдалося їм вирватись з оточення? Адже стрілянина не припинялась, бій про­довжувався ( виділено мною В.К.) " [14, с. 136-137].

А ось що пише Іван Павлович про ці події через сім років в своєму щоденнику, опублікованому через 30 років як "Спогади…":

"…— Хлопці, стріляйте по вікнах якомога частіше, а я побіжу до Юриної групи, — пересилюючи стрілянину, розпорядився Парфен і пірнув у пітьму.

Я встиг випустити по ворогові кілька обойм, а Парфена все не було. Та й взагалі, з тих пір як ми вчотирьох плюхнулись на дно глибокого рову, чулась тільки стрілянина з вікон жандармерії та наші постріли у відповідь…

…Нарешті ми побачили Парфена, який біг через внутрішнє подвір’я жандармерії. Схопивши мішок з боєприпасами, скомандував: "За мною, під скирту!" Важко віддихуючись під надійним укриттям скирти ми чекали розпоряджень нашого командира. А він мовчав, лише його рука з затиснутим пістолетом помітно дрижала.

— Хлопці, — нарешті обізвався, — все пропало! Юрина група прикриття десь зникла, як у воду провалилась. Що ж це таке? " [21, с.37-38].

Під час нападу на жандармський пост його начальник Анушку, висадивши вікно, втік до Катеринки, звідки зателефонував до Голти начальнику жандармського легіону Амбрушу Ромулюсу і попросив допомоги. До Кримки негайно було вислано посилений румунський каральний загін [Див.: 4, справа 3442-а, с. 179].

Розділ 4.

РОЗГРОМ ПІДПІЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

Події, що відбувалися після нападу на жандармерію — це найболючіші та найскладніші сторінки історії групи кримківських під­пільників. Їх офіційна версія також містить багато викривлень і від­вертої неправди.

Спробуємо розібратися у цьому і відокремити правду від вимислу у з’ясуванні подій тих трагічних днів, проаналізувавши доку­менти, створені партійними функціонерами, заангажованими істори­ками, письменниками і журналістами, свідчення очевидців тих подій та архівні матеріали.

Легенда чотирнадцята: про загибель Кучера

Однією з найбільш драматичних і загадкових зі всіх легенд про "Партизанську іскру" виявилася легенда про загибель одного з найактивніших членів підпільної групи Олександра Кучера. Ось як опи­сує її відома партійна довідка:

"За планом Кучер Олександр мав напасти на начальника жандармського кримківського поста, що знаходився у своєму кабінеті, але Кучер, будучи зрадником, замість цього вистрелив у Греча­ного ( тут і надалі виділено мною В.К.), який біг до камери ув’яз­нених. Постріл виявився невдалим, куля пройшла мимо Гречаного. Гречаний, зрозумівши зраду Кучера, наповал застрелив його в при­міщенні жандармерії.

Завдяки такому повороту справи, начальник жандармерії виявився неушкодженим і заховався в темному приміщенні" [1, документ №206, с. 193-194]. Далі ми побачимо, що цей епізод повністю сфаль­сифікований довідкою.

* * *

С. Поляков у своїй книзі також проголошує Кучера, якого виводить під іменем Брижатого, зрадником. Подивимось, як письменник описує смерть Кучера-Брижатого:

"…Парфен з Михайлом Кравцем увірвалися до кабінету. В кутку вони побачили Сашка Брижатого. Він стояв перед друзями, яких зрадив. Стояв, не сміючи поворухнутись.

— Підійди ближче, — скомандував Парфен.

Сашко зробив один крок, розслаблений і безглуздий. Парфен підняв пістолета і впритул вистрілив у зрадника. Брижатий горілиць звалився біля вбитого писаря Петре" [9, с. 312-317].

Тепер ознайомимося з версією про загибель Олександра Кучера в Ю. Демченка:

"Сліпа куля звалила Сашка Кучера, друзі підхопили його під руки. Але незабаром впевнилися, що їх товариш мертвий. Нашвидкоруч сховавши його під скиртою соломи в найближчому дворі, відступили до річки" [21, с. 46].

У Осипа Зіньковича зустрічаємо таке:

"Відстрілюючись, комсомольці відходили за річку, на острів. Вони зібралися в умовленому місці, в чагарнику. Серед них не виявилося лише Олександра Кучера. Його було вбито під час нападу на жандармський пост" [10, с.61-62].

Б. Дружинін згадує Олександра Кучера та його загибель лише в повісті "Пятьсот дней их жизни", а в "Партизанской искре", яка вийшла за 29 років до цього, про нього не говориться нічого. Письмен­ник у пізнішій книзі поділяє думку, що Кучер був убитий у пере­стрілці біля жандармського поста [Див.: 19, с. 76].

* * *

За версією Івана Герасименка в його книзі "Партизанська іскра", Шура Кучер загинув при відступі від жандармського поста:

"…Над головами свистіли кулі, але ми бігли вперед. І вже коли до ожереду лишалось кілька кроків, Шура неприродно змахнувши руками, впав обличчям долілиць. Ми підхопили його під руки і потягли під прикриття соломи.

Тремтячими руками я розірвав комір Шуриної сорочки, приклав вухо до грудей. Серце не билось" [14, с. 137].

* * *

Чули від Івана Павловича й іншу версію подій, яку він викладав екскурсантам у музеї "Партизанської іскри" в середині 60-х. Тоді Герасименко запевняв, що під сильним вогнем жандармів, що відстрілювалися, Олександр Кучер залишив свою позицію і почав тіка­ти. Парфен Гречаний був змушений застрелити панікера, адже таке бувало й на фронті.

У фондах обласного Миколаївського архіву знаходяться документи, які подають наступну версію загибелі молодого підпільника. Думаємо, що ця версія найбільш точно відображає ті події:

"Коли Анушку втік через вікно, на місці бою залишилися Гречаний і Кучер, які звільнили з-під варти Герасименка і Попика, але вилучити документи не вдалося — вони не знали, де їх шукати. Всі четверо через тильне вікно вилізли до тюремного двору. Перед цим Кучер жбурнув до кабінету Анушку пляшку з горючою сумішшю, але та не розбилася, суміш не вибухнула і пожежі не сталося.

Уже в дворі Парфентій Гречаний, в стані крайнього збудження підійшов до Кучера:

— Це все через тебе сталося, зраднику, — вигукнув роздратовано і впритул вистрелив в свого товариша" [3, 10, опис 1, справа 179, с. 147].

* * *

Знову повернемось до "Спогадів…" Івана Герасименка, який через багато років так описав цей епізод:

"Раптом пістолет Парфена вистрілив. Вистрілив прямо в груди Олександра Кучера. Той, схопившись руками за груди, хилився, зламуючись навпіл. Я закляк, не від страху, ні. Це було схоже на жах­ливий сон. І ось Шура вже хрипить, захлинаючись кров’ю, а ми ніяк не можемо осмислити, що це не сон, що наш товариш справді вмер. Найстрашнішим і неприродним була не сама смерть, як така, а смерть, заподіяна рукою друга, а не ворога. Пам’ятаю, що отямивись, я схопив Парфена за горло, але він вирвався і, дивлячись в землю, проказав: "Я не хотів цього. Револьвер сам вистрелив" [21, с. 39].

18 жовтня 1955 року Іван Герасименко, повернувшись з Півночі, зробив офіційну заяву: "Я не вбачав ніякої підстави для застосу­вання до Кучера такої міри. Тим більше, що ініціатива у здійсненні цього нападу належала саме Кучеру, який разом з Гречаним активно діяв під час цієї акції". Далі Іван Павлович намагається дати пояс­нення трагічній події: "Парфен Гречаний, перебуваючи у стані над­звичайного збудження через невдачу з вилученням документів про персональний склад "Партизанської іскри", або він боявся, щоб Ку­чер не розповів про зміст його заяви, написаної під час допиту, і вирішив позбавитися небажаного свідка. Тому й застрелив Кучера на цьому ґрунті. Інших причин, іншого пояснення немає" [4, Ф. 10, опис 1, справа 179, стор. 148].

Судячи з усього, причини того, чому Парфен Гречаний застрелив свого товариша, були саме такими, як їх виклав тут Іван Гера­сименко.

Легенда п ятнадцята: про масові арешти

Отже, на світанку 19 лютого 1943 року на подвір’ї жандармерії румуни виявили труп О. Кучера. Його тіло для опізнання було показано батькові — Якову Кучеру, який назвав жандармам імена друзів сина. До уже відомих ( їх назвали на допиті Гречаний та КучерВ.К.) додалися прізвища Михайла Кравця і Михайла Клименюка, яких негайно заарештували. Клименюк, як уже згадувалося, напере­додні нападу на жандармерію був затриманий катеринківською полі­цією. Там на допиті Михайло відкинув всі звинувачення щодо своєї участі в підпільній організації. Тоді привели для допиту його батька і тому вдалося довести поліцаям, що його син не міг мати зв’язків з "бандитами" і ніколи не порушував порядку. Не маючи ніяких дока­зів, Клименюків відпустили.

Але наступного дня (уже після нападу на кримківську жандармерію) після свідчень Якова Кучера з кримківського жандармського поста поступило розпорядження доставити М. Клименюка. Поліцаї спровадили Михайла в Кримку з батьком, якому сказали: "Іди, мов­ляв, там доказуй невинність свого сина". В Кримці Михайла кинули до камери, а переляканого батька, якого ніхто й слухати не хотів, відправили додому.

Ранком 19 лютого були також заарештовані Поліна Попик, М. Коляндра, М. Чернявський, М. Кравець, брати В. і О. Волошини, С. Поліщук, І. Бєлічков і А. Бурятинський. В. Волошин і Поліщук були названі на допитах ще Гречаним і Кучером, а причетність до організації інших названих вище була доведена документами, виявлени­ми в знайденій у дворі жандармерії сумці. Цього ж дня були ув’яз­нені члени сімей як заарештованих підпільників, так і тих, кому вдалося зникнути з села, а також батьки Кучера.

Відразу розпочалися допити, результатом яких стали арешти в Катеринці, Кумарах, Кам’яній Балці. Ми вже відзначали, що лише в перший день було заарештовано 73 особи, а за три доби було ув’язнено майже 90 осіб. Серед них були 90-річний батько Н. Буревич, 75-літня мати М. Чернявського. Володю Білоуса і Тамару Холод взя­ли з високою температурою. Був заарештований і В.С. Моргуненко.

Виникає питання: чому ж так трапилося? Ця тема є надзвичайно делікатною, складною і болючою. Офіційна радянсько-партійна пропаганда, відомі нам довідки, автори художньо-публіцистичних тво­рів запевняли нас в високому патріотизмі радянських людей, у ви­нятковій мужності підпільників, які, не дивлячись на жорстокі тор­тури, нікого не видали. А під стать їм були і батьки, родичі та й інші радянські люди.

Однак реальна дійсність виявилася зовсім іншою. Масові аре­шти були викликані тим, що практично всі арештовані юнаки і дів­чата давали повні показання і називали членами підпілля навіть тих, хто реальної участі в ньому не брав. Зокрема, П. Попик назвала 7 осіб, М. Чернявський — 12, М. Коляндра — 19, М. Клименюк — 17, Г. Попик — 21 [6, с. 100].

Водночас ніхто не має права звинувачувати підпільників у зраді. Адже це були, по суті, діти, які не витримали звірячих катувань і тортур. Пізніше, під час ексгумації тіл розстріляних "іскрівців" було виявлено, що у багатьох з них розтрощено кістки пальців рук, у дея­ких — кістки рук і ніг, зламано ребра, носи і вилиці, на головах, тулубах і кінцівках збереглися сліди численних гематом [1, доку­мент №63, с. 43-44]. Кати затискали заарештованим пальці у двері, били їх ногами і головою об стіну, молотками по пальцях та голові, топтали ногами, шмагали канчуками. Таких катувань не міг витри­мати ніхто. Їх і не витримували. Тому, напівсвідомі від болю, у про­валлі кривавого марення зізнавалися будь у чому, називали прізви­ща, які тільки спливали у даний момент в пам’яті. Називали навіть непричетних до підпільної групи людей. Катували й тих, і вони також когось називали…

А жандарми не дуже й розбиралися, хто причетний, а хто — ні, і випустили лише тих, хто взагалі ніякого відношення ні до чого не мав. Очевидно, що розстріл багатьох став фатальною випадковістю, адже стратили й непричетних до підпільної роботи людей. Окупанти жорстоко карали за збройний напад на жандармський пост, смерть свого жандарма та спробу вбити начальника поста Анушку.

Але "дивними" виявилися і вчинки дорослих сільчан, які "здавали" власних дітей, племінників, онуків окупаційній владі. Ми вже згадували про батька Михайла Клименюка, який особисто привів сина до жандармерії, про Якова Кучера, який назвав прізвища Кра­вця і Клименюка. Відомим в селі фактом було те, що батько Парфе­на Гречаного Карпо після погроз влади кілька днів ходив по селі у пошуках сина, щоб умовити його здатися окупантам. Оскільки йому це так і не вдалося, його розстріляли замість сина. Трохи пізніше ми побачимо, що арешти і вбивства деяких інших учасників підпілля також пов’язані з навмисними чи нерозважливими діями і вчинками близьких і далеких родичів і виділимо ці моменти.

* * *

Уникнути арешту в перші дні після нападу на жандармерію вдалося тільки кільком патріотам: Юрію Ісаченку, Дем’яну Попику, Володимиру Златоусту, Дмитру Попику, Івану Герасименку та Парфену Гречаному. Прослідкуємо, що трапилося з ними далі.

Ісаченко, Златоуст і Дем’ян Попик після перших пострілів при штурмі жандармерії кинулися тікати і правим берегом Кодими через ліс попрямували у Врадіївські Кумари. Там завітали до двоюрідного Юриного брата Миколи Ісаченка. Згодом до господаря заглянув сусід. Побачивши незнайомих хлопців, він трохи знітився, а потім пос­пішно вимовив:

— В селі жандарми та поліцаї когось розшукують, — і намірився йти.

— Стій! — не розгубився Юра Ісаченко. — Ти нікуди не підеш, доведеться пересидіти в цій хаті.

І закрили його в коморі.

Порадившись з друзями, Володя Златоуст вирішив перейти по льоду Кодиму в Кумари Первомайські, щоб у своєї тітки, яка там проживала, дістати теплий одяг і якийсь запас продуктів. Домовили­ся зустрітися в лісосмузі біля полустанка Кирилівка.

Добравшись до тітчиної хати, Володя постукав у вікно. Тітка з чоловіком були вдома. Змучений, брудний Златоуст попросився відігрітися і приготувати йому в дорогу якийсь одяг та щось поїсти. Поки тітка бігала в пошуках одягу та харчів, її чоловік зник, а Володя, сидячи в теплій хаті на ослоні, розморено задрімав. Розбудив його грубий окрик:

— А ну вставай, сволото! — Златоуст відкрив очі і побачив біля себе місцевого поліцая Щербаченка. За його спиною стояв, переминаючись з ноги на ногу, чоловік тітки Харитини.

Юрій Ісаченко і Дем’ян Попик, не дочекавшись товариша, подалися в мандри, прямуючи до Одеси. По дорозі склали легенду, ніби втекли з Харківського дитячого будинку і жебракують, щоб якось прогодуватися. Вирішили зменшити на два роки свій вік і назватися Василем Шпаком (Ісаченко) та Іваном Давидовим (Попик). Та дій­шли вони недалеко. В Завадівці під Березівкою їх затримали і доста­вили до місцевої жандармерії. Встановити їх особи там не вдалося, висунути якісь звинувачення також, тому їх відправили на німецьку сторону — нехай там розбираються. Так вони потрапили до Мико­лаївської в’язниці.

Там хлопці просиділи, поки не закінчилася перевірка їх легенд. Так нічого і не довівши, їх приписали на роботи до господарства колишнього радгоспу біля станції Засельє. Через кілька днів Дем’ян Попик надумав відвідати домівку. Юра Ісаченко його відмовляв, але це нічого не дало.

Ісаченко під іменем Василя Шпака залишився на місці приписки, але його несподівано схопили і ув’язнили. Він був впевнений, що його арешт якимось чином пов’язаний з Дем’яном, але помилив­ся. Виявилося, що один з поліцаїв запідозрив у ньому єврея, який переховується під іншим прізвищем. Хлопця добряче побили, ляка­ли, стріляли над головою, але нічого не довели і знову відправили до господарства. Там він і дочекався звільнення, був призваний до лав Червоної Армії і потрапив на фронт. В складі 19-ї стрілецької дивізії воював в Румунії, Югославії, Угорщині. Після війни працював у рід­ному селі, потім майнув на цілину. З 1957 року проживав в селі Ми­колаївці Братського району Миколаївської області.

Тим часом Дем’ян Попик, діставшись до Кримки — а це сталося десь в середині травня, затаївся на острові посеред Кодими. Незабаром побачив там когось із знайомих і попрохав передати матері, щоб та прийшла до нього. Однак про появу Дем’яна стало відо­мо окупаційній владі, хтось таки доніс. Матір хлопця викликали до жандармерії і запропонували переконати сина добровільно здатися з повинною. Її заспокоїли, що сину нічого не загрожує: "бандити" дав­но розстріляні, багатьох відпустили, а Дем’ян, мовляв, не так сильно і завинив у чомусь. Допитають, перевірять і випустять. І мати Дем’я­на Попика повірила запевненням, вона переконала сина здатися і особисто привела його до жандармерії. Того затримали, допитали і переправили до Тирасполя, де засудили до страти. Розстріляли Де­м’яна Попика 15 жовтня 1943 року.

* * *

Парфентій Гречаний, Іван Герасименко і Дмитро Попик, прикривши мертвого Кучера в дворі жандармерії соломою, побігли в поле. Не маючи теплого одягу, запасу харчів і чіткого плану, спочатку вирішили йти до лінії фронту ( За сотні кілометрів! Долаючи Дні­про та інші значні перешкоди! Взимку, по окупованій території і німецьких тилах! Безнадійна, суто юнацька затія — В.К.). В Кам’я­ній Балці у Наді Буревич розжилися харчами (за що Надю й затри­мали, а згодом і розстріляли), переправилися через Південний Буг, ледве відігрілися та трохи підсушилися в скиртах соломи та сіна і з’їли всі запасені харчі. Коли вже по "німецькій" території вирушили далі, почали натрапляти на ворожі заслони, довелося ховатися, вичі­кувати.

Голодні і холодні друзі зрозуміли, що до лінії фронту не доберуться, а де шукати партизанів — не знають. Щоб добути харчів, вирі­шили напасти на якусь підводу, що якраз їхала по польовій дорозі. У її хазяїна виявилася рушниця, він вистрелив і поранив Дмитра Попи­ка в руку, а сам втік, кинувши підводу напризволяще. Все ж якісь продуктові запаси в нього були і хлопцям вдалося підкріпитися. Рана Дмитра була не важкою, але відсутність елементарних медич­них засобів і антисанітарні умови своє зробили. Уже за кілька годин у хлопця піднялася температура, рана кровоточила, а згодом почала гноїтися.

Хлопці, не маючи життєвого досвіду, розгубилися, плану дій ніяких, харчуватися нічим, погано одягнені, майже босі, промерзли до кісток. Ось як писав про це Герасименко у своїх "Спогадах…":

"В промерзлому тумані ми йшли кудись, не маючи найменшого уявлення, куди саме. Боліли нестерпно порізані крижаними гостряками підошви ніг, боліла спина, вся в темно фіолетових пругах від канчуків, гула голова від важкої перевтоми, як фізичної, так і нерво­вої…" [21, с. 42].

І вони приймають рішення повернутися додому. До Кримки добралися 25 лютого, майже несучи знесиленого Дмитра на руках, але зайти до села не наважилися. Ще два дні провели на сільських по­льових станах, харчувалися мерзлою морквою і напівгнилою капус­тою, залишки яких там знаходили. Трималися з останніх сил, потріб­но було щось вирішувати. І Парфен з Іваном склали такий план: залишити Дмитра в тітки, потім йти в Петрівку до тітки Івана, там відігрітися, взяти теплий одяг, харчі і прямувати до лісу, де й спро­бувати переховатися.

Пізнього вечора 26 лютого хлопці добралися до двору Дмитрової тітки Феодосії Довгої, чоловіком якої був староста села німець Фріц Калль, і влаштували напівпритомного товариша в сараї на сіні, а самі подалися до Петрівки.

Коли тітка Дмитра ранком вийшла у двір, щоб погодувати скотину, почула стогін, стривожилася, зайшла до сарая і побачила пле­мінника, якого уже давно розшуковувала поліція. Вона вискочила з сарая і заверещала на весь куток ( виділено мною В.К.):

— У мене в сараї бандит! У мене в сараї бандит!

Фріц Калль негайно повідомив жандармерію, жандарми не забарилися, прибули швидко, а коли забігли у двір, то застрелили Дми­тра Попика прямо на подвір’ї… [Див.: 6, с. 101].

А Іван з Парфеном прийшли в Петрівку до тітки Івана. Парфен залишився чекати у дворі, а Герасименко постукав у вікно. Тітка, побачивши хлопця, злякалася — перед нею стояв виснажений, худющий, з синіми колами під запалими очима, обірваний і босий пле­мінник. Він згорав від високої температури, ледве тримався на ногах і був майже непритомним.

Тітка довідавшись, чого він хоче, вийшла у двір, дала Парфену шматок хліба, сала, цибулину і сказала, що Івана нікуди не пустить, бо він хворий. Парфену йти далі довелося самому.

Племінника тітка, яка дуже любила його, відмила, переодягла, нагодувала і вранці 28 лютого відправила на горище на пахуче сіно. Залишати в хаті хлопця, якого вже розшукують, було небезпечно. Ближче до вечора вона розповіла Герасименку, що в цей день були розстріляні підпільники. "Коли вона замовкла, — розповідає далі Іван Павлович, — я спитав, що чути про Парфена і Дмитра Попика. "Чуть не забула, Ваню. Вбили, прокляті, і Митю. Ще вчора його тітка, ти знаєш, Дозя, що за Фріцом, старостою, прибігла до жандармерії, чуть розвиднілось. Прибігла і кричить: "Ідіть, у мене в полів­нику на соломі лежить якийсь бандіт. Мабуть поранений, бо не може встати". Впізнала, гадина, що то її рідний племінник, а зробила виг­ляд, що не взнала". Мама казала, що від жандармерії вона йшла попереду, а за нею з півсотні солдатів. Там, в полівнику, і вбили його, окаянні, коли побачили, що вмирає. Потім накинули на ноги петлю і тягнули по грязюці аж до жандармерії. Ще й пісень співали…" [21, с. 51-52].

А наступного дня довірлива і не дуже далека тітка стала жертвою провокації. "Поліцай Щербаченко під виглядом партизана зай­шов до оселі, попросив їжі. Тітка йому повірила і розповіла, що в неї на горищі також переховується партизан ( виділено мною В.К.) — її племінник. Щербаченко разом з поліцаєм Доценком затримали Герасименка і передали до жандармерії Анушку. На допиті 1 березня Герасименку вибили 7 зубів, розбили обличчя" [6, с. 101].

* * *

Гречаний від тітки Івана вирішив податися до лісу. Проходячи Катеринкою, зустрів поліцая на коні. Загрожуючи пістолетом, наказав злізти з коня, роззброїв його, потім верхи помчав до лісу. Там він переховувався добу, а 28 лютого, як смеркло, вирішив пробратися в село до свого діда, який жив майже на сільській околиці — поряд зі старою кузнею. Ми маємо приватні свідчення, що, пробираючись се­лом, він зустрів маму Володі Білоуса, яка йому розповіла про роз­стріл підпільників, загибель Парфеного батька і її сина. А ще вона сказала, що кілька днів його розшукував батько, а його дядькам, які служили в поліції, дано наказ знайти Парфена і ті уже кілька днів нишпорять по селу, доймають людей, заглядають у всі нежилі при­міщення і покинуті хати, у кожну щілину.

Дід Парфена до хати не пустив, назвав " бандитом" ( тут і надалі виділено мною В.К.), але виніс шматок хліба. Виснажений, загнаний в глухий кут хлопець вирішив переночувати на горищі кузні. Вранці його розбудили підозрілі звуки. Між щілин даху побачив, що кузня оточена жандармами і поліцаями. Пробравшись до тильного боку даху, де було менше сторожі, зіскочив на землю, але потрапив на борону, яка була схована під снігом, і пошкодив ногу. Скрикнувши від болю, кинувся тікати до річки, за якою — рятівний, як йому здавалося, ліс. Розпочалася погоня і Парфен почув голос свого дядька-поліцая: "Парфуша, зупинись, здайся! Тобі нічого не загрожує". Коли Парфен вискочив на річку, крига не витримала і він провалився по пояс. Це затримало його, а коли він вже майже виб­рався з ополонки, його застрелив один з жандармів.

Мертвого Парфена повантажили на воза і відвезли до жандармерії. Коли там зняли тіло з воза, "вивели з камери Герасименка, примусивши кричати "Ура", танцювати і тупцюватися ногами по трупу товариша. Герасименко пізніше визнавав, що кричав ( а що було робити нещасному хлопцеві — В.К.), але "не тупцював і не тан­цював". Потім на підпільника накинулася група циган, які били його доти, поки він не втратив свідомість" [6, с. 101].

А труп Парфена відвезли на місце страти його товаришів і закопали в тій же могилі.

Тіло Дмитра Попика, як і Олександра Кучера, ховали родичі, тому їх в загальній могилі не було.

Легенда шістнадцята: про зрадників

Таким чином, підпільну групу знищили за кілька днів. Були викриті її члени і співчуваючі в Кримці, Катеринці, Кумарах, Зелених Кошарах, Степківці, Кам’яній Балці.

Довго причинами такої практично миттєвої ліквідації групи вважали зраду. Версія партійної довідки (документ за № 206 в збірнику "Одесса в Великой Отечественной войне…") про зрадників Юхима Осадчого та батька і сина Ветушняків Олександра і Федота була вигадана в партійних кабінетах, нічим не підтвердилася, а тому шви­дко луснула.

Певний час зрадниками вважалися Яків Кучер (батько Олександра Кучера) та Никифор Попик (батько Дмитра Попика). Пізніше, нібито за зраду підпільної організації, був засуджений і відбував по­карання Іван Герасименко. Як зрадника, в 1949 році заарештували Юхима Ющенка, якого виправдали в 1950 році лише після чотирьох процесів військового трибуналу.

Найдовше зрадником вважався Олександр Кучер. Тому його прізвище й було викреслене з творів, офіційних довідок, які писалися до вересня 1956 року. Першим на допиті категорично заперечував вербовку Кучера в якості таємного інформатора, а отже — і зрад­ника, Анушку, який стверджував, що ніяких завдань Кучеру ніколи не давав [Див.: 4, справа 47, Т. 1, с. 107-108].

З цього приводу приведемо такий документ.

"Управління КДБ при Раді Міністрів УРСР по Миколаївській області.

Секретарю Миколаївського обкома КП України.

В матеріалах газет "Комсомольская правда" від 27 квітня 1955 року і "Сталінське плем’я" від 9, 12, 13 і 16 жовтня 1955 року та інших в основному вірно висвітлена діяльність комсомольської підпі­льної організації "Партизанська іскра". Але, поряд з цим, без належ­них підстав вказано, що одним із зрадників "Партизанської іскри" є її учасник Кучер Олександр, який наче б то передав в жандармський пост Кримки список членів організації. В дійсності, як це видно з трофейних і слідчих документів, зрадниками підпільної комсомоль­ської організації "Партизанська іскра" є інші особи і до їх числа Кучер не належав…

Начальник управління КДБ при Раді Міністрів УРСР по Миколаївській області Сидоров" [3, Ф. 10, опис 1, справа 179, с. 144-146].

Очевидно на цій підставі, 18 серпня 1956 року на засіданні бюро Миколаївського обкому партії було прийнято рішення: "визнати підпільника Кучера Олександра Яковича як таким, що загинув у 1943 році при виконанні бойового завдання в селі Кримка".

Таким чином, тавро зрадника з Олександра Кучера було знято.

* * *

Повторимо ще раз: той факт, що свідчення про діяльність підпільної групи і прізвища її справжніх і вигаданих членів давали ру­мунським жандармам практично всі без виключення затримані, зов­сім не свідчить про зраду.

Легенда сімнадцята: про деякі реліквії

" Партизанської іскри "

Одними з найважливіших реліквій, що стосуються діяльності "Партизанської іскри" є символічні написи "Я не сказал ни слова" і "Да здравствует Родина! 18.02.1943 г.", які стали окрасою і основним компонентом пам’ятної стели, встановленої ще в 1966 році на могилі "іскрівців" в сільському сквері, яку пізніше при реконструкції чомусь знищили. Фотографії цих написів є в багатьох книгах про "Партизанську іскру", інших публікаціях, в музеї героїв.

Як стверджують офіційні джерела, ці гасла були вишкрябані на сусідніх цеглинах арештантської камери Кримського жандармського поста і є підтвердженням патріотичної поведінки ув’язнених підпільників.

Проте, є підстави вважати, що це не відповідає дійсності. Простежимо долю кожного з цих написів.

Напис "Да здравствует Родина! 18.02.1943 г." відправляє нас до конкретної дати його появи. Тобто, його могла зробити людина, що перебувала в камері жандармського поста села Кримки 18 лютого. З попереднього розділу очевидним є те, що саме в цей день в камері знаходилися два підпільники: Дмитро Попик і Іван Герасименко. Попик незабаром загинув, а Герасименко, який писав про цей напис в брошурі "Герої Кримки", багато років працював в музеї і розповідав про подвиги "іскрівців" відвідувачам і делегаціям, ніколи не заявляв своєї причетності до цього напису. Тому очевидно, що він його не робив.

А чи міг його вишкрябати Дмитро Попик таким чином, щоб цього не бачив його співкамерник? Зі свідчень очевидців ми знаємо, що жандармська камера була невеличкою, не мала перегородок, тому вчиняти якісь дії непомітно від інших було неможливо. Тим більше, що для створення такого напису потрібен час, певні «інструменти». А жандарми, і це цілком очевидно, вилучили в затриманих будь-які гострі предмети. Герасименко мусив би знати, якби цей напис робив Дмитро Попик. Він же не заявляв про причетність до нього свого товариша і співкамерника.

З цього випливає, що напис "Да здравствует Родина! 18.02.1943 г." ніяк не міг бути зроблений саме 18 лютого.

Спробуємо підійти до проблеми з іншого боку і з’ясувати, коли і ким цей напис був виявлений? Ми маємо свідчення (про них трохи згодом), що до 1947 року він виявленим не був. Чому? Вважаємо, що радянська пропаганда не могла не скористатися можливістю використати в своїх інтересах такий виграшний ідеологічний факт.

Крім того, нам достовірно відомо, що майже відразу після звільнення від окупації в селі розпочалася відбудова радянського життя. Уже навесні запрацювала школа, сільська рада, відкрилася бібліоте­ка. Але Кримці конче був необхідний і сільський клуб. Як відомо, в приміщенні довоєнного клубу окупанти облаштували жандармський пост, для чого звели перегородки в залі, виділивши кабінет началь­ника, казарму, їдальню, кухню тощо. А для утримання можливих порушників порядку і затриманих, прибудували з тильного боку невелику арештантську кімнату.

Після звільнення розпочалися й роботи по зворотньому переобладнанню жандармерії в сільський клуб. Для цього довелося зруйну­вати перегородки, а цеглу викидати на подвір’я. Була зруйнована і арештантська прибудова. Роботи йшли повільно. Є свідчення, що ще в 1947 році продовжували упорядковувати територію навколо клубу. Можна вважати, що основні роботи по переобладнанню приміщення клубу відбувалися десь до 1948 року.

Але ніяких заяв щодо вишкрябаних написів на внутрішніх чи зовнішніх стінах приміщення ніхто не робив. Звичайно, можна припустити, що їх будівельники (кілька простих сільських чоловіків) чи розпорядники робіт могли і не помітити, хоча у це віриться з тру­дом: написи, про які йдеться, одразу кидаються у вічі. У всякому разі, точної дати їх виявлення і оприлюднення історія не має.

Тепер повернемося до гасла "Я не сказал ни слова". Як читач уже знає, пошуковою роботою щодо історії "Партизанської іскри" багато років займався Микола Силович Ковальчук. Він досліджував усі сторони діяльності, перевіряв і докопувався до кожного факту і свідчення. Так ось, в його "іскрівській" спадщині я натрапив на дуже цікавого листа, який проливає світло на історію появи напису "Я не сказал ни слова", а також підтверджується існування гасла "Да здравствует Родина! 18.02.1943 г." у 1947 році.

Цього листа написав Миколі Силовичу Анатолій Курдюков, син першої вчительки багатьох "іскрівців" Поліксени Петрівни Ороховської. Процитуємо цього листа, який знаходиться в архіві Первомай­ської районної державної адміністрації, майже дослівно, зберігаючи навіть стилістику і орфографію його автора.

"Шановний Микола Силович, шановна Віра Юхимівна, доброго вам здоров’я та доброго дня!

Прошу вибачити мені за затримку з відповіддю, за неоперативність. Я хворів, і лінь здолала, і розмірковував: як же описати гріхи дитинства? То ж відповідаю на поставлене питання так: Напис "Да здравствует Родина!" не моїх рук діло.

З цим написом я познайомився, коли нас, піонерів, у 1947 році ( виділено мною — В.К.) того літа я відгодовувався після голодної зими у піонерлагері повели складати цеглу, що залишилася від зруйнованої "холодної". "Холодна" приміщення, яке було прибудоване до задньої стіни старого клубу і за часів окупації слугував румунам в’язницею. Напис був на одній із цеглин стіни клубу і зали­шався там багато років опісля. Хто його написав, не довідаємось вже ніколи ( виділено мною — В.К.). Зафіксуємо факт: напис у 1947 році вже існував.

А от напис "Я не сказал ни слова" то, дійсно, написав я. Знав про це мій друг дитинства Євген Бакшанський, земля йому пухом; він був свідком моєї "роботи". Писав я ребром п’ятнадцятикопійочної монети. Було це десь року 1949-1950-го.

Доказ. Побачити напис "Да здравствует Родина!" і не побачити напис "Я не сказал ни слова" неможливо. Вони обидва знаходяться у полі зору спостерігача, що стоїть за кілька метрів від стіни.

Тим не менш, у першій офіційній згадці, датованій щонайпізніше літом 1948 року, фігурує лише напис "Да здравствует Родина!". Ніякого іншого напису більше не зафіксовано. Отже, в 1948 році його, другого напису, просто ще не існувало ( виділено автором листа — В.К.).

Під "офіційною згадкою" я маю на увазі стенд "Партизанская искра", що був виготовлений первомайськими художниками для нашої школи. На стенді серед інших знаходився фотознімок з написом "Да здравствует Родина!". Чи зберігся цей стенд у Кримці на сьогодні важко сказати. Можливо в музеї? Бував він скрізь: і у школі, і у клубі, на роковини… У мене ж збереглося фото, де видно цей стенд, але деталі на ньому не розбірливі. Коли виникне потреба у загальному вигляді стенду, щоб знати, що шукати, то зможу дослати це фото. Фото датоване 1948 роком.

А тепер про морально-етичний бік справи. Що мене спонукало до цього вчинку тепер однозначно сказати важко. Перш за все, мабуть, перший напис. А далі складові уявлення: і романтизм, і співпричетність, і "знай наших!", і бажання таємниці, але не крамола… Повірте, я не вперше замислився над своїм вчинком. А це стало тоді, коли мої графіті потрапили до історії. Була спроба самовикриття, але я не зрозумів, чи я не переконано доводив свій гріх, чи мої переконання були непотрібними. "Заспокоїв" я свою совість тим, що моя брехня була мізерною на тлі загальнодержавної… ( виді­лено мною — В.К.). Сталося так, що це єдиний в моєму житті напис.

Ви хотіли правду? Ось вона. Можу додати до написаного ще те, що чиєїсь "режисури", збоку, не було. От тепер усе.

З глибокою повагою до вас і Вашої, Микола Силович, праці" [5].

Коментувати щось вважаємо непотрібним. Читач сам може це зробити так, як йому зручно. Хоча історія появи напису "Да здравствует Родина! 18.02.1943 г.", якого не знаходили на стіні арештант­ської камери ні під час війни, ні після неї і який з’явився з нізвідки (був виявлений) у 1947 році, так і залишиться нерозгаданою таємни­цею назавжди, як і багато інших "білим плям" в діяльності патріоти­чної організації.

* * *

Лише в 1958 році цеглини з обома написами були вийняті з стіни, відправлені до Москви, де вони нині експонуються в Музеї Революції. В 1959 році на цеглинах, вмонтованих на місці тих, які відправлені в Москву, вчителі Кримської школи, обидва по імені Івани Івановичі Фіщенко та Ясько, за завданням завідуючого райвно Великодного Г.І., зробили копії обох написів. Але згодом їх було також вийнято зі стіни і зараз вони експонуються в місцевому музеї "Партизанської іскри".

* * *

А тепер ще про одну "партизанську реліквію". Певно, року 1960-го, влітку, коли завершувалися останні роботи по підготовці школи до нового навчального року, до неї завітав той же завідуючий Первомайським райвно і поставив вимогу відшукати "парту Парфентія Гречаного". Вже згадувані Фіщенко та Яцько "парту Гречаного" швиденько відшукали серед старих парт, які ремонтувалися у шкіль­ному дворі, чистилися, милися і фарбувалися, вибравши одну з най­старіших. Парту, на яку впав вибір, було пофарбовано в білий колір і до неї прикріплено табличку, виготовлену з старої самоварної міді: "За цією партою сидів Герой Радянського Союзу Парфентій Греча­ний". Новий експонат негайно відправили до музею "Партизанської іскри", який почав створюватися при школі. Ця парта експонується в музеї донині.

Мушу визнати, що такі "ідеологічні провокації" чудово спрацьовували. Добре пам’ятаю, як наш клас (а був я тоді в 3-му класі і навчалися ми в невеличкому приміщенні за церквою, яке потім пере­будували під квартиру для сім’ї Моргуненко Олени Володимирівни; а до війни і в роки війни та після неї там мешкала родина вчительки Ороховської Поліксени Петрівни) водили на екскурсію до музею, розміщений ще в старій школі, який тоді, певно, щойно створили, і яке величезне враження особисто на мене справила "парта Парфен­тія Гречаного".

Брат В’ячеслав доповнює і поправляє мої спогади. Він згадує, що ця парта, пофарбована в білий колір і з пам’ятною металевою табличкою, ще використовувалася деякий час у навчальному процесі: і в 1960-1961, і в 1961-1962 навчальних роках, а певно, і в нас­тупних. За нею сиділи найкращі учні школи і класу, в кімнаті якого вона знаходилася. Лише з відкриттям нового приміщення музею у сільському сквері цю парту перенесли до нього і вона стала музей­ним експонатом. Тому цю парту я дійсно у 1962 році міг бачити у класі, до якого нас могли повести після відвідин музейної кімнати.

Епілог

Шановний читачу!

Дуже жаль, якщо після ознайомлення з цим матеріалом, у тебе складеться враження і сформується думка, що молодіжна підпільна організація "Партизанська іскра" була лише плодом партійної пропаганди і бурхливої фантазії заангажованих радянською ідеологією і жорсткою цензурою письменників і журналістів.

Одразу відзначу, що у автора цього дослідження немає жодних сумнівів щодо героїчної діяльності 15-18-літніх юнаків і дівчат і він схиляє голову перед їх мужністю, героїзмом, відвагою і відданістю рідній землі. Ці діти не схилили голови, не підкорилися окупаційній владі, а шукали шляхи боротьби і робили це з юнацькими завзяттям і максималізмом. І нікому не вдасться посіяти зерна сумніву стосовно їхнього подвигу.

Найбільш переконливим доказом героїчної діяльності молоді Кримки і навколишніх сіл є трагічний фінал масовий розстріл молодих патріотів. Чи були підстави для такої жорстокої розправи? Чи зробили щось таке підпільники, щоб окупанти відреагували подібним чином? Чи боролися проти окупаційної влади? Без всякого сумніву: і зробили, і боролися.

По-перше, молоді патріоти збирали зброю, ховали її і чекали нагоди застосувати. За умов військового часу ці дії безсумнівно визна­ються злочинними і караються смертю, чого юнаки не могли не зна­ти. Так було скрізь і у всі часи. Тому сам факт пошуків та перехову­вання зброї є беззаперечним доказом героїзму.

По-друге, хлопці і дівчата гуртувалися і обговорювали питання можливостей застосування зброї і організації супротиву окупаційній владі. І нехай все це відбувалося спонтанно і носило стихійний характер, але призвело до формування ядра підпільної групи, а потім і самої організації. Це стало викликом окупаційній владі, яка своїми наказами і розпорядженнями забороняла зібрання, пересування в нічну пору доби тощо. Це було зухвалим і дуже ризикованим викликом окупаційній владі.

По-третє, незаперечним фактом була участь організації в агітаційно-пропагандистській роботі. Молоді патріоти збирали листівки, які розвіювали з радянських літаків по території краю, готували вла­сні, тиражували і розповсюджували їх серед населення. При цьому всі вони, напевно, розуміли, що в разі викриття цієї діяльності вирок один жорстокі тортури і розстріл.

По-четверте, доконаними фактами була і диверсійна робота в сільському господарстві псування техніки і реманенту, знищення посівів та врожаю.

По-п’яте, кульмінацією діяльності групи став збройний напад на жандармерію села Кримки, вбивство жандарма і замах на вбивство начальника поста. І якими б мотивами не керувалися нападники, це, безумовно, був героїчний вчинок і шлях до безсмертя. Визнача­льною рисою нападу було і те, що в ньому планувалася участь вось­ми підпільників, що вже говорить про існування якоїсь організацій­ної структури і згуртованність юних месників.

Тепер про наступне. Одним з найбільш затертих прийомів радянської ідеології і пропаганди було посилання на "радянський пат­ріотизм". Ми добре знаємо, що в більшості випадків і до описання більшості подвигів це застосовувалося як штамп і не завжди відпові­дало дійсності. А чи не є це штампом і стосовно "Партизанської іскри"? Безумовно, ні! А чи можна називати кримських підпільників патріотами? Безумовно, так!

Ми добре знаємо складну і неоднозначну історію становлення Радянської влади в Україні. Національна революція, більшовицька агресія і жорстока громадянська війна, відбудова з шараханнями від "воєнного комунізму" до НЕПу і знову до жорсткого централізму в управлінні. Потім розкуркулення, колективізація, голодомор, терор проти власного народу і тисячі жертв, знівечених долей. Все це довелось пережити поколінню людей, які народилися на рубежі ХХ століття і в перші роки радянської влади.

Однак з утвердженням соціалізму і завершенням колективізації ситуація в країні стабілізувалася і починаючи десь з 1934-1935 років рівень життя людей, в тому числі селян, почав все ж зростати. В середині 30-х років в селах почали платити по 1,5 пуди хліба на трудо­день, люди почали забувати голод. Індустріалізація привела до поя­ви в магазинах різноманітних промислових товарів, зокрема велоси­педів, патефонів, радіоприймачів, добротного одягу і взуття. Остато­чно утвердилися соціальні стандарти, зокрема й безкоштовні меди­цина і навчання (хоча варто згадати, що з 1940 року була запровад­жена плата за навчання у старших 8-10-х класах, однак це була якась дещиця), ліквідоване безробіття, гарантувалася мінімальна за­робітна плата (але не для колгоспників!).

За цих умов і зростало нове покоління, яке народилося в середині 20-х років. Практично всі його представники були комсомоль­цями. Це й було покоління, з якого сформувалася підпільна організа­ція. Для них радянська влада була народною, яка забезпечила пере­раховані умови, а іншої вони й не знали. Ці юнаки і дівчата не віда­ли і не могли знати тоді про інші форми державного устрою, а про дійсну демократію, свободу й уявлення не мали. Могутня радянська держава стала улюбленою батьківщиною, адже це була їхня батьків­щина. То ж, без всякого сумніву, вони зростали патріотами комуні­стичної системи і радянської держави. Репресії, які масово розпоча­лися в 1937 році, коли майбутнім іскрівцям було по 11-13 років, Кримку та навколишні села торкнулися мало, та й пропаганда роби­ла своє з "ворогами народу" потрібно нещадно боротися. До цього закликав й Максим Горький, слову якого молодь вірила і на ньому виховувалася: "Если враг не сдается, его нужно уничтожить!".

Ось чому члени підпільної молодіжної організації "Партизанська іскра", безумовно, були патріотами, тому й дали назву своїй орга­нізації "За радянську Батьківщину". Зараз ми знаємо, що ця назва не була нав’язана партійним керівництвом, якого не було, а виникла в юних серцях патріотів.

Таким чином, коли ми говоримо про молодіжну підпільну організацію "Партизанська іскра", то відзначаємо, що це була патріоти­чна організація, члени якої проявили масовий героїзм. І можливо юні патріоти зробили й не так багато, але, без сумніву, їхні імена будуть пам’ятати завжди, адже вони пішли через страждання і смерть у безсмертя. І це не просто високі слова, це пам’ять, яку вони заслужили. Відзнаки, якими їх нагородила Батьківщина, ними заслужені і сумнівам не підлягають.

У липні 1958 року Указом Президії Верховної Ради СРСР за мужність і героїзм, проявлені в боротьбі проти фашистських загарбників 47 героїв були відзначені такими нагородами:

Званням Героя Радянського Союзу

Гречаний Парфентій Карпович (посмертно)

Дяченко Дар’я Григорівна (посмертно)

Моргуненко Володимир Степанович (посмертно)

Орденом Червоного Прапора

Златоуст Володимир Терентійович (посмертно)

Коляндра Марія Данилівна (посмертно)

Кучер Олександр Якович (посмертно)

Попик Пелагея Юхимівна (посмертно)

Попик Дмитро Никифорович (посмертно)

Попик Дем’ян Іванович (посмертно)

Чернявський Михайло Федотович (посмертно)

Орденом Вітчизняної війни I ступеня

Бєлічков Іван Іванович (посмертно)

Білоус Володимир Йосипович (посмертно)

Боголюк Григорій Іванович (посмертно)

Буревич Надія Іванівна (посмертно)

Бурятинський Андрій Федотович (посмертно)

Вайсман Володимир Костянтинович (посмертно)

Волошин Олександр Петрович (посмертно)

Волошин Володимир Петрович (посмертно)

Гречаний Карпо Данилович (посмертно)

Демиденко Микола Митрофанович (посмертно)

Клименюк Михайло Федорович (посмертно)

Кошевенко Софія Степанівна (посмертно)

Кравець Михайло Андрійович (посмертно)

Меркушенко Катерина Іванівна (посмертно)

Насальська Віра Микитівна (посмертно)

Холод Тамара Лазарівна (посмертно)

Орденом Вітчизняної війни II ступеня

Бєлічков Іван Гнатович (посмертно)

Демиденко Борис Терентійович (посмертно)

Демиденко Петро Іванович (посмертно)

Длюбарський Гаврило Петрович (посмертно)

Дудко Григорій Максимович (посмертно)

Клименюк Іван Йосипович (посмертно)

Криворученко Василь Афанасійович (посмертно)

Кулагіна Зоя Борисівна (посмертно)

Лойченко Поліна Олексіївна (посмертно)

Остапенко Микола Каленикович (посмертно)

Павленко Іван Андрійович (посмертно)

Паламарчук Іван Онисимович (посмертно)

Поліщук Семен Кирилович (посмертно)

Попик Григорій Омелянович (посмертно)

Розумняк Ніна Семенівна (посмертно)

Розумняк Олександра Іванівна

Терниченко Володимир Степанович (посмертно)

Орденом Червоної Зірки

Герасименко Іван Павлович

Васильєв Іван Григорович

Ісаченко Юрій Іванович

Ющенко Юхим Нифонтович

Пізніше, у 1967 році, медаллю "За відвагу" був нагороджений ще один член підпільної організації Скиба Михайло Петрович.

* * *

Традиції відзнаки днів пам’яті героїв-"іскрівців" потрібно свято берегти і передавати новому поколінню уже іншої держави суве­ренної України, а на їхні могили нести квіти і схиляти там голови перед світлою пам’яттю героїв.

Відомо, що члени "Партизанської іскри" були страчені в різний час в Кримці, Петрівці, Тирасполі. Однак шістьом учасникам пощастило залишитися живими. Це Герасименко Іван Павлович, Васильєв Іван Григорович, Ісаченко Юрій Іванович, Остапенко Ми­кола Каленикович, Скиба Михайло Петрович, Ющенко Юхим Ни­фонтович.

Остапенко Микола Каленикович помер в 1949 році, Герасимен­ко Іван Павлович в 1979 році, Ющенко Юхим Нифонтович в 2004 році. Про долю інших, на жаль, нам сьогодні нічого не відомо.

Кримка, лютий-березень 2011.


Література

1. Одесса в Великой отечественной войне Советского Союза. Сборник документов и материалов. Том ІІ. — Одесса: Одесское областное издатель­ство, 1949.

2. Одеський обласний партійний архів. — Ф.94, опис 1, справа 2, с. 17-18.

3. Державний архів Миколаївської області (ДАМО).

4. Архів служби безпеки України (АСБУ).

5. Архів Первомайської районнної адміністрації.

6. Шитюк М.М. Підпільна організація "Партизанська іскра" в світлі нових історичних джерел і документів. // В зб.: "Миколаївщина в роки Ве­ликої Вітчизняної війни: 1941-1944". — Миколаїв, 2004.

7. Ленін В. І. Повне зібрання творів, т 44.

8. Козаченко Василь. День слави. — Київ: Радянський письменник, 1985.

9. Поляков Сергей. Партизанская искра. Повесть. Издание второе, пе­реработанное и дополненное. — Одесса: Одесское областное издательство, 1956.

10. Зінькович Осип. Партизанська іскра. — Київ: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь", 1956.

11. Дружинин Б. Партизанская искра. — М.: Изд. ДОСААФ, 1956.

12. Аров Б., Саєнко М. Партизанська іскра. Героїчна драма. // Літера­турний альманах, редактор О. Бабієнко. — Миколаїв, 1957

13. Немятый В. Дела бессмертные. — Одесса: "Маяк", 1967.

14. Герасименко Іван. Партизанська іскра (спогади учасника). Друге видання. — Київ, 1967.

15. Герасименко Іван. Герої Кримки. — Одеса: "Маяк", 1972.

16. Нем’ятий В. Вірність. — Одеса: "Маяк", 1973.

17. Іщенко Микола. Полум’я. // Збірник "Шляхи і сходинки". — Київ: Радянський письменник, 1975.

18. Каткова З., Лебедєва І., Климов І. Дорогами безсмертя. — Одеса: "Маяк", 1978.

19. Дружинин Борис. Пятьсот дней их жизни. Повесть. // В кн.: "В шестнадцать мальчишеских лет". — Киев: Политиздат Украины, 1985.

20. Демченко Ю. Герои "Партизанской искры". — Одесса, "Маяк", 1986.

21. Герасименко Іван. Спогади... // Одеська хвиля 3. — Одеса, 2008.

22. Іщенко Микола. Їх подвиг — немеркнуче полум’я. // "Молодь Ук­раїни" від 2 липня 1958 року.

23. Исаченко Юрий. Воспоминания о прошлом. // "Прибугский комму­нар" от 23 марта 1947 года.

24. Музей "Партизанська іскра". / Автори-укладачі Л.Б. Ташлай, Л.В. Редька. — Миколаївський обласний краєзнавчий музей, 2010.


banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...