Микола Ковальчук

ОТОЧЕННЯ ВОГНЕВЕ

07.06.2011 | 15:33   Микола Ковальчук
переглядів: 5042

22 травня на 93-му році відійшов в інший світ педагог, краєзнавець, письменник, учасник війни Микола Ковальчук. Майже все своє життя Микола Силович досліджував трагічну долю двох Червоних армій – 6-ї і 12-ї, які потрапили в оточення німецьких військ у районі Зеленої Брами і повністю були знищені. У 2006 р. його дослідження вийшло окремою книгою «Оточення вогневе» і відкрило чимало досі невідомої інформації. Вшановуючи пам’ять прекрасної людини, нашого автора М. Ковальчука, пропонуємо і читачам сайту художньо-документальну повість про маловідому сторінку початкового періоду Великої Вітчизняної війни.

Остання мирна ніч

Лише тоді, коли натруджене сонце заховалося за обрієм, денна спека поча­ла спадати. Спів птахів та дзвінкі голоси дітей поступово стихали, а з Ятрані понад нижніми рядами хвилями підіймалися не густі, сизувато-молочні тумани. Черговий трудовий день підсумовував здобутки. Він, як і попередні, приніс хліборобам немало надій: зріє щедрий врожай пшениці, цукрові буряки дадуть не менше чотирьохсот центнерів на круг, соняшники ось-ось розправлять свої кошики, які заквітчають поле яскраво-жовтими віночками суцільним цвітом, немов білим простирадлом, застели­ла свій лан гречка, а просо почало вистрілювати і опускати додолу блідо-коричневі волоті. Скоро розпочнуться жнива...

Завтрішня неділя буде, напевне, останньою переджнивною. У наступну – вже не буде коли глянути вгору. Адже у селян особливий графік праці і відпочинку. Тому на переджнивну неділю в кожній сім’ї планувалося багато справ: зробити необхідні покупки чи продати лишки продуктів на базарі, побувати в районному, щойно від­критому універмазі, викупатися в Ятрані біля зруйнованого Земського мосту, прой­тися з друзями до гаю, який розрісся на тому березі біля вузькоколійки, закінчити цікаву книгу, написати листи... Та хіба мало справ у людей! Недарма кажуть: «Кожен Іван має свій план...» Тому й цей, переджнивний вихідний, не був винятком.

Літня ніч коротка. Лише стемніє – селяни лягають на відпочинок не гаючись. Адже вставати потрібно до сходу сонця, щоб воно промовило весело і дзвінко: «Доброго ранку, господарю землі!» Сонце має вітати тебе, а не ти його! Таке правило у хлібороба, такий закон і звичаї у селянина. Так повелося здавна. Ця традиція міцно тримається. Але стосовно молоді, є певні винятки: юнаки та дівчата ігнору­вали вечірнім розпорядком і лягати на відпочинок не спішили. Ледве встигало смеркнутися, як вони, забувши про денну втому, впоравшись зі своїми обов’язками по домашньому господарству, переодягнувшись у святкове, поспішали до сільського клубу. Дарма, що вдень напрацювалися – втома не відчувалася, дарма, що вранці хочеться спати – жодна молодість не обходилася без цього.

Батьки і матері інколи дорікали дітям за пізні приходини з гулянки та неохоче вранішнє пробудження, але, пам’ятаючи свою молодість, робили це незлобливо, для порядку, для науки. Звичайно, на материн поклик чи окрик батька вставати вра­нці не хотілося. Сон тиснув голову до подушки. Одначе переборювали себе, підій­малися. Спати ще хотілося, але сон потім розвіювався. А чи можна молодим обій­тися без гулянь, без проводжань і переживань, без клубу? Звичайно, не можна! Молодій людині все це потрібне як одяг і їжа, як робота і навчання, як саме життя. Та, власне, це і є частка отого неспокійного, принадливого, турботливого, проте щасливого життя!

Тихим і лагідним видався той суботній вечір. Коли літні люди вже спали, біля сільського клубу ще довго дзвенів дівочий сміх, чувся приглушений парубочий гомін, лилися співи та музика. І лише тоді, коли на сході з’явилася пурпурова заграва, почали розходитися. На відпочинок влягалися майже одночасно з першими півнями, коли дехто із старших уже піднімався, щоб до сходу сонця впоратися біля худоби.

Село поступово оживало, ранок, як звичайно, заступав на свою зміну, щоб потім поступитися недільному дню.

Батальйонний комісар Антін Тищенко частину своєї відпустки в цьому році разом з сім’єю проводив у Полонистому. Потрібно було допомогти матері підремон­тувати житло, впорядкувати сад, полагодити огорожу.

Цього ранку, як звичайно, піднявся о п’ятій. Зробив зарядку, спустився вузенькою стежиною до Ятрані і пірнув у свіжу воду, яка одразу влила бадьорість і силу...

Коли повернувся, мати вже клопоталася біля плити. Тихо, щоб не розбудити дітей, зайшов у кімнату, одягнув гімнастерку. Підійшов до столу, зірвав учорашній листок календаря. Новий – висвітлився двома червоними двійками. Подумки прочи­тав: «Двадцять друге червня, неділя... Через кілька днів будемо вирушати, відпустка підходить до кінця...» – підрахував.

Переглянувши газети, включив радіоприймач. Знайшов потрібну хвилю і... закляк: «Сьогодні, о четвертій годині ранку, фашистська Німеччина без усякого оголошення війни, віроломно напала на нашу країну...» – вислухав до кінця. У свідомості відлунювалося жахливе слово: «Війна, війна, війна!»

Одразу ж пішов до сільської Ради зателефонувати до рай військкомату.

– Негайно виїджайте до своєї частини! – наказав райвійськком.

Звістка про початок війни швидко рознеслася по селу. Біля третьої години дня на сільському майдані почався мітинг.

– Шановні товариші, – звернувся Тищенко до односельчан, – німецькі фаши­сти напали на нашу країну без оголошення війни, по-злодійськи. Хоч ця війна буде нелегким випробуванням для нашої країни, але ми ні на мить не сумніваємося у нашій перемозі. Ворог буде розбитий могутнім ударом Червоної армії на тій землі, з якої вчинив свій розбійницький напад! Проте успіхи Червоної армії залежатимуть також і від вас, шановні товариші, від того, як виконуватимете свій громадянський обов’язок. Завдання полягає у тому, щоб кожний на своєму місці сумлінною і само­відданою працею сприяв зміцненню нашої оборонної могутності. До цього я й закликаю вас, шановні земляки!

Шестидесятип’ятирічний Кость Ляльченко не стримався і вирішив, як це було у буремні революційні роки, сказати слово, щоб захопити односельчан своїм красномовством.

– Шановне товариство! – вигукнув фальцетом старий Кость, обвівши пиль­ним поглядом бляклих очей під кошлатими бровами присутніх, які дивилися на тро­хи дивакуватого та з химерними витівками, але поважного односельчанина, і дума­ли: «Що сьогодні нам скаже дід Кость, адже давненько не виступав перед грома­дою». А Кость Ярмугенович прокашлявся і продовжив:

– От я, не без того, й кажу, що нам знову виходить стрітися з єрманцями. Воно, звичайно, били ми їх сукиних синів ще в сімнадцятому. І, не без того, тікали вони, сукини діти, і єрманці і австріяки. Але єрманець тепер не той пішов. Він тепер, не без того, фашистський та ще й гітлерівський. Та й не сам пішов, а того, щоб як його, знову австріяків та мадярів собі на допомогу підчепив у підручні. Але я не без того собі мислю, що ми їх, звичайно, все-таки, розіб’ємо. І я теж, не без того, хочу йти разом з молодими. Я з єрманцем ще з сімнадцятого знайомий і його лоскоти, не без того, знаю. Тому можу молодим і коє-дещо підсобити. Отже, предлагаю і мені, як його, зброю дати. І ми всі разом, ну все ж таки, побідимо єрманця і фашистського, і гітлеріського, і австрійського...

– Хочу відповісти шановному Кості Ярмугеновичу, – почав голова колгоспу Андрій Чабанюк, – зброю вам дамо обов’язково і пошлемо разом з молоддю, щоб були наставником у них. Але зброя ця буде мирною. Замість гармати – жатка, молотарка. Замість гвинтівки – вила, коса, замість револьвера – батіг, гистик. А фронт – це наші колгоспні роботи. Будемо разом воювати проти бур’янів, проти стихійного лиха за кожний колосок, за кожну зернину, – голова на мить зупинився, глянув на Тищенка і продовжив, – тут Антін Миколайович зауважив, що перемога Червоної армії залежатиме і від того, як ми допомагатимемо їй, забезпечуватимемо всім необхідним. Цілком ймовірно, що дехто з нас зі зброєю в руках стане в ряд захисників Вітчизни. Я закликаю всіх, хто залишиться, дружно взятися за просапку цукрових буряків, зібрати до останнього колоска врожай зернових. Це буде нашим першим внеском у справу перемоги, в укріплення обороноспроможності нашої Віт­чизни...

Одразу ж після мітингу Тищенко виїхав до Умані, щоб встигнути на най­ближчий потяг. Ліна з дітьми поки-що залишалася у селі, так безпечніше. Уже коли проженуть фашистів, вона поїде також...

Через день розпочалася мобілізація. Чи міг хто у ті дні навіть поду­мати, що ворожі війська з’являться і тут, на Поятранні, і просунуться ще далеко на Схід!

Рідна наша Земле! Ти у нас єдина, наймиліша, найщиріша, найкрасивіша! Другої такої, як ти, на світі більше не знайти! Твої неосяжні простори, твоя чарівна краса, велич лісів, запах спілого колосся, ласкавий шелест рідного вітру, пташиний спів – що може бути чарівнішим і прекраснішим!

Рідна наша Земле! Ти увійшла в наші серця і нашу свідомість разом з материнським молоком, з шумом наших дубів, беріз, кленів, верб, осокорів, з милозвучністю рідної мови, з вечірніми піснями дівчат, з подихом нашого часу. Не було, немає і не буде такої сили, яка б вирвала тебе, наша рідна, з наших помислів і наших сердець!

Рідна наша, ні з чим незрівнянна Земле! У хвилини радощів і в години спіль­ного горя ми віддаємо тобі все: почуття, благородні помисли, здобуту славу. Ми завжди з тобою. І поки в наших грудях б’ється невгамовне серце, не перестанемо любити тебе, любити і боронити, рідна Земле!

А війна тим часом котилася своїми тяжкими, трагічними і кривавими доро­гами. Уже її перший день був нелегким, а кожний наступний спричиняв нові рани. Невдачі створювали гнітючу обстановку, напружували сили, посилювали передчуття ще більшої біди; усе ускладнювалося неочікуваними, а тому зовсім незрозумілими поворотами у бойовій обстановці, неясністю ворожого замислу. Щоб детально розібратися у всьому, знайти вірне вирішення і реалізувати його, потрібний час. А часу не було. Ворожі механізовані і бронетанкові з’єднання рвалися у глибину країни на наші поля і ліси, у наші республіки, міста і села. Було непросто визначити склад ворожого угрупування та його замисел. І все ж частини та з’єднання Червоної армії вчинили ворогу належний опір. Лише ціною великих зусиль та втрат фашистські загарбники подолали опір прикордонників. Потім на їх шляху стали частини при­криття, які поспішили на допомогу прикордонникам. Одначе фашистським військам вдалося переступити наш кордон і швидко просуватися вглиб нашої країни.

Гірко було переживати невдачі, прикро усвідомлювати, що доводиться відсту­пати, залишати села і міста, що ворог топче рідну землю і радіє своїми успіхами, кричить про це на увесь світ. Всього лише через два тижні від початку війни Гітлер самовпевнено заявив: «Наш супротивник фактично війну уже програв. Його війсь­кова міць розгромлена нами. Він не зможе її більше відновити...»

Фашистський фюрер та його генерали смакували першими успіхами, пер­шими перемогами. А щоб прикрити втрати та заглушити невдачі, які траплялися поряд з успішним наступом, сміялися навмисне голосно, забувши про мудре при­слів’я: «Сміється той, хто сміється останнім».

Рядові фашистські вояки, підбадьорені легкими перемогами на Заході, зату­манені розенбергівською псевдотеорією і геббельсівською пропагандою про «зверх­ність та досконалість німецької раси», повірили у свою непереможність і облудні теорії необхідності завоювання життєвого простору та можливості встановлення світового панування. Вступивши на нашу землю, – уже бачили себе господарями загарбаних маєтків, на яких працюватимуть підкорені ними і перетворені на рабів чи кріпаків, радянські люди. Щоб наблизити цей час, йшли в атаку з впевненістю, що буде саме так! Підбадьорюючи самих себе та бажаючи вплинути на скептиків і тих, хто вагався чи сумнівався в досягненні навіжених планів, розроблених фюрером та його злочинними прибічниками – артистично йшли з засуканими рукавами і роз­христаними комірами, з автоматами на животах. Йшли, стріляли безприцільно, горланили безугавно, щоб хоч якось заглушити страх, який оповив їх самих. Немало їх залишалося на полі бою назавжди. Проте ті, хто досягав наміченого рубежу, поспішали поласувати трофейним маслом, яйцями, курятиною, салом. Звичайно, не обходилося і без шнапсу, який солдати фюрера також полюбляли.

Незабаром виявилося, що фюрер і його генерали раділи завчасно. Адже і перші успіхи німецькому вермахту обійшлися не без втрат. Червона армія наносила йому відчутні удари, виводила з ладу живу силу і техніку, хоч і сама продовжувала нести тяжкі втрати.

Уже в перші дні війни гітлерівському командуванню стало зрозуміло, що удари, нанесені його відбірними частинами, не зламали волі радянського народу і його армії до подальшого опору. Смоленська битва була першою тріщиною у фун­даменті плану «Барбаросса». Тут фашистські добірні армії були зупинені стійкою обороною і вдалим контрударом радянських військ.

Тищенко намагався якомога швидше дістатися до місця служби. Було прикро спостерігати довгі колони біженців, які хаотично рухалися на Схід. На возах з дірявими ящиками та вивихнутими колесами, навантажених різним домашнім май­ном, сиділи діти і літні люди, яким не під силу долати далеку дорогу. Обличчя в біженців суворі, зосереджені...

Фашистські льотчики бомбили і штурмували беззахисних людей, неначе військову колону на марші. Свистіли кулі, чувся лемент дітей, стогін літніх людей, іржання коней, ревіння корів – все це густим гамором піднімалося догори, розті­калося на усі боки, посилюючи жахливу картину пожеж, руйнувань, вибухів. Було боляче дивитися на це варварство, страшно бачити наслідки фашистського тота­льного розбою.

Усе це змушувало задуматися: «А що чекає цих людей далі? Чи зможуть вони дістатися до свого місця призначення? Чи зуміють відійти так далеко, куди не досягнуть ворожі війська, куди не долетять його снаряди і літаки?» Хотілося вірити, що все буде гаразд. Але у ті дні ніхто не міг знати, що ці люди зможуть знайти безпечне місце і порятунок лише за багато сотень кілометрів...

На четвертий день війни Тищенко розшукав штаб своєї дивізії. Зустрівся з комісаром, від якого довідався про обстановку і місцезнаходження полку.

– Нелегкий період переживаємо, Антоне Миколайовичу, – зауважив заступ­ник командира дивізії по політчастині, полковий комісар Парамонов, – але споді­ваємося, що становище вирівняється. Будемо оптимістами, усіма силами і засобами підтримуйте в бійців віру в нашу перемогу.

З командиром полку зустрівся на спостережному пункті. Обидва зраділи зустрічі.

– А я, Антоне Миколайовичу, – пильно вдивляючись в бінокль, мовив командир полку, – уже, було, почав втрачати надію на ваше повернення. Думав, що у цій колотнечі, у цьому гармидері і коловерті не зможете нас розшукати і приєднатися до іншого з’єднання...

– Що ви, Степане Павловичу, – з нотками образи почав Тищенко, – лише вищий наказ чи смерть могли б бути моїми виправданням неявки на визначене місце служби. Іншого я особисто сам собі не пробачив би!

– Годі вам, Антоне Миколайовичу, – зупинив його підполковник, – не беріть близько до серця. Знаю, що інакше не могли б. Зараз не час для філософствування. Приступайте до виконання своїх обов’язків.

– Я уже зустрічався з полковим комісаром Парамоновим і отримав від нього конкретні завдання, – повідомив Тищенко…

Поголившись і разом із заступником командира першого батальйону по політ­частині Тищенко попрямував до рот. Командир першої, молоденький лейтенант, хотів було віддати рапорт, проте Тищенко зупинив його і подав руку. Лейтенант завагався, а потім поспішно протягнув і свою.

– Як почуваєте себе, як воюєте, який настрій у бійців?

– Воюємо, товаришу батальйонний комісар, хоч доводиться нелегко, а все ж помаленьку б’ємо тевтонців. Ось і після цієї атаки, гляньте, скільки їх залишилося на полі.

На просторій ділянці чистого пару Тищенко помітив близько двох десятків ворожих тіл. Деякі з них ще тіпалися у передсмертній агонії. Командир роти закінчив інформацію:

– А щодо настрою у бійців, то він у них бойовий, товаришу комісаре.

– То добре, що настрій у бійців бойовий, – зауважив комісар, – але тевтонців, як кажете ви, потрібно бити по-справжньому. А тепер я хотів би поговорити з командирами взводів вашої роти.

Коли усі командири були в зборі, Тищенко звернув увагу на їхню молодість, напевне, лише в цьому році закінчили училища, подумав він, ще не мають життєвого і бойового досвіду і зразу ж у вогненне пекло сучасного бою, багато з них – на вірну погибель...

– Товариші командири, – якомога лагідніше звернувся комісар, – наша партія і радянський народ довірили вам свій найдорожчий скарб – захисників Вітчизни, яких ви поведете у бій... Я вірю, що із цим завданням ви впораєтесь. Ворог на власній шкурі переконується у вашій і ваших бійців стійкості і доблесті. Але часи зараз жорс­токі і тривожні. Під натиском переважаючих сил ворога ми змушені відходити. У цій складній обстановці ваше першочергове завдання підтримувати бойовий дух у бійців, вселяти у них віру, що незабаром Червона армія піде в рішучий наступ і геть викине фашистських загарбників з нашої землі. Червоноармійці і сержанти, підлеглі вам, завжди повинні бачити у вас вольових і витриманих командирів, здатних шви­дко проаналізувати бойову обстановку на своїй ділянці і прийняти єдино вірне рішення, енергійно втілити його у життя. Вони повинні вірити вам беззастережно. При виконанні бойових завдань діяти ви повинні повновладно і вдумливо, але вод­ночас маєте постійно дбати про збереження життя ввірених вам людей, уникаючи невиправданих, даремних втрат, пам’ятаючи, що генерали без армії – уже не генерали...

Закінчивши розмову з командирами взводів, Тищенко вирішив пройтися тран­шеями і поговорити з бійцями.

– Як справи, Савуляк? – звернувся комісар до огрядного рудого бійця з густим ластовинням на обличчі. – Тобі привіт із дому! Ще не минуло й тижня, як я з нашого Поятрання. Не страшно воювати? Адже це вперше, правда?

– За привіт, товаришу батальйонний комісар, щиро дякую. А відносно зустрічі з ворогом у бою, то маю за плечима фінський університет. Зі страхом розпрощався ще там.

– А у вас як, – звернуся Тищенко до Савулякового сусіда, білявого, трохи довгобразого з горбинкою на носі червоноармійця, – до речі, як вас зовуть?

– Червоноармієць Окунь Ларій, товаришу батальйонний комісар!

Комісар підняв руку і зупинив червоноармійця.

– Кажете Окунь Ларій вас звати? А ви, бува, не з Полонистого на Ятрані? Там Окунів немало.

– Так точно, товаришу батальйонний комісар, з Полонистого. Ми з Савуляком шість місяців, як знову призвані. Він, як вам відомо, із сусідньої Давидівки. У нашому полку з Полонистого є ще Василь Скіндер, а з Перегонівки – сержант Нечипоренко. Вони в полку вже два роки, – закінчив свою інформацію Окунь.

– А чому до цього часу я не знав, що в полку проходять службу мої земляки. Лише перед самим від’їздом довідався про Савуляка.

– Незручно було, товаришу батальйонний комісар, – взявся пояснювати балакучий Окунь. – Уявіть, я прийшов до вас і зненацька заявив: «Товаришу комісар! Я ваш земляк! Ми з вами з одного села». Що подумали б ви про мене?

– Подумав би, що приємно мати близького земляка в полку, от і все, – відповів комісар.

– А мені здається, – розохотився Окунь, – що раніше від усього іншого, мож­ливо і мимоволі, навернулася б здогадка: «Цей червоноармієць-земляк хоче нага­дати про себе, щоб заручитися і чимось полегшити тяготи служби...»

– Навіть до голови не прийшло б. А втім, можливо ви і маєте рацію. Хвалю за відвертість. То як же йде служба, товаришу Окунь?

– Нормально, товаришу батальйонний комісар! Що ж стосується страху, то, правду кажучи, йти в атаку страшнувато. Проте кожний переборює страх, як може. Я такої думки: у світі немає таких людей, які б абсолютно нічого не боялися. Але одні справляються з цим станом швидше, інші – повільніше. А потім звикають, і місця для страху вже не залишається.

– Вірно кажете – для страху місця не повинно бути! Відважні люди, а серед вас таких більшість, легко справляються з цим станом і сміливо йдуть у бій. Це тому, що на першому місці не почуття страху, а почуття відповідальності перед народом, перед Вітчизною.

– Та й помирати кожному дано лише один раз, – вставив сержант Нечипо­ренко, – тому ніякий страх не може стати на перешкоді і уберегти від неї також не може.

Комісар пильно глянув на Нечипоренка, зміряв його невисоку постать з голо­ви до ніг, звернув увагу на серйозне обличчя, вираз якого ще більше підкреслю­вався ледь насупленими бровами.

– Вірно зауважили, товаришу сержант. Клопотів у людини може бути багато, а от смерть лише одна, як і народження. Справа лише в тому, де і як помирати. Для солдата смерть в бою за Вітчизну – честь найвищої проби. Але це тоді, коли іншого виходу немає. Вітчизна вимагає, щоб ви, її захисники, перемогли в бою і залиши­лися живими...

– Товаришу комісар! – звернувся рядовий Огрядний, – дозвольте запитати: чи далеко ми будемо відступати, адже і так відійшли уже більше як сотню кіло­метрів?

– Міг би відповісти коротко – доти, доки знайдемо за потрібне. Але, щоб внести повну ясність, – Тищенко на мить зупинився, обдумав, як краще донести до червоноармійців, пояснити цю непросту проблему, – доповню: фашисти розпочали війну зненацька, по-злодійськи, вони мають перевагу як у людях, так і в техніці. Використовуючи ці фактори, захопили ініціативу і поки-що утримують її. Ми змушені відходити. Але прийде час, накопичимо сили і поженемо їх назад.

– А чому нам інколи наказують залишати позиції і тоді, коли ми міцно три­маємо оборону на своїй ділянці? – охриплим голосом запитав широкоплечий, з віспинками на обличчі Кирило Гижко.

– Це трапляється тоді, – почав Тищенко, – коли на інших ділянках ворог або прорвав лінію нашої оборони, або така небезпека вже виникла. Щоб не потрапити у вороже оточення, наші частини...

Комісар закінчити не встиг. Розочався мінометно-артилерійський наліт, а з-за невисокого горбка з’явилися танки, якими прикривалася ворожа піхота.

Танкова армада фон Клейста Механізовані і бронетанкові з’єднання генерала фон Клейста прорвавши нашу оборону, вийшли до Новоград-Волинського укріпленого району, але тут зуст­ріли рішучий опір радянських танкістів, які й зупинили їх просування. На окремих ділянках вони навіть зуміли вклинитися у ворожі бойові порядки і вийшли у тили їхніх передових частин. У стані ворога розпочався переполох, а в окремих частинах і з’єднаннях навіть паніка. Це змусило фон Клейста вдатися до рішучих заходів. У своєму наказі він писав: «Чутки про прорив радянських танків спричинили паніку... Необхідно наказами та загрозою суворого покарання змусити підлеглих зважати на наслідки паніки. Кожного призвідця чи поширювача панічних проявів передавати до суду, як дезертира, чи боягуза... Німецькі офіцери мають діяти рішучими засобами, аж до застосування зброї. Забороняється вживати панічні вигуки: «Танки прорва­лися!» При небезпеці повинні подаватися лише команди: «Взяти гвинтівки і каски!», «По машинах» і тому подібні...1)

Лише після того, як шляхом жорстоких заходів було приглушено панічні наст­рої, поповнено пошарпані у боях з’єднання матеріальною частиною та людьми, перегруповано сили, Клейст зумів відновити наступальні дії і продовжити просу­вання на Схід. Але цьому передувала така процедура...

Для забезпечення вдалого наступу та дій по вклиненню у бойові порядки з’єднань Червоної армії, було вирішено посилити ідеологічну обробку солдат та унтер-офіцерів, втілити у них віру про непереможність німецької армії, посилити почуття зверхності арійської раси над росіянами, поглибити ілюзію досягнення «світового панувавня».

Саме з цією метою перед відновленням наступальних дій особовому складу частин та з’єднань танкової групи фон Клейста було зачитано наказ командуючого шостою армією генерала фон Райхенау. У наказі ставилася вимога перед солда­тами та офіцерами «виконати історичну місію, прикласти усі сили, щоб знищити комуністичну державу та її Червону армію і прославити на увесь світ німецьку зброю, фатерлянд і фюрера».

Для повного усвідомлення, як саме належить «прославляти фатерлянд і фюрера», було процитовано окремі місця з «Пам’ятки німецькому солдату». Текст пам’ятки був у внутрішній кишені кожного, проте вирішено нагадати ще раз. Гляди, хтось забув...

– «Пам’ятай і виконуй, – зачитував перед строєм гітлерівський офіцер, – ти зроблений із тевтонської сталі. У тебе немає нервів, серця, жалю… Викинь з себе жаль і співчуття, убивай будь-якого росіянина, не зупиняйся, коли перед тобою старий чи малий, жінка чи дитина... Ми поставимо навколішки увесь світ. Німець – повновладний володар світу! Ти, Солдате, будеш вирішувати долю Англії, Росії, Америки... Знищуй усе живе, що трапиться на твоєму шляху. Завтра перед тобою навколішки стоятиме увесь світ!...»

Настанову перед боєм зроблено... Тепер з Богом, вперед до світового пану­вання!

Використовуючи перевагу у танкових і механізованих з’єднаннях, вороже командування намагалося шляхом глибокого вклинення у бойові порядки наших з’єднань та виходом в тили, відсікати їх від комунікацій, Коли їм вдавалося досягти бажаного, тоді в наших з’єднаннях порушувалися зв’язки, розладнувалося керівни­цтво, безвісти зникали солдати, командири, окремі підрозділи. В оточенні виявля­лися цілі частини чи, навіть, з’єднання...

Уже в перші місяці війни фашистські полководці були змушені визнати, що раніше їм не доводилося зустрічатися з такими стійкими солдатами, як радянські воїни, які до останньої кулі, до останнього подиху б’ються, не жаліючи ні крові, ні самого життя.

Багато наших воїнів загинуло на самому початку війни, але й для гітлерівців цей період не був легкою прогулянкою.

Петляючи польовими дорогами, піднімаючи за собою вал брудно-сірої куря­ви, у північному напрямку мчала машина. На задньому сидінні справа – огрядний чоловік. На петлиці гімнастерки чітко вирізнявся один ромб. На його втомленому обличчі відбивалися занепокоєння і тривога, рішучість і надії, впевненість і віра – усе разом.

– Іване Сергійовичу, – звернувся комбриг до начальника оперативного від­ділу корпусу майора Корнілова, який сидів поруч, – як ви гадаєте, чого на нашій дільниці танкісти і моточастини генерала фон Клейста протягом останньої доби неначе притихли?

– Я думаю, товаришу комбриг, – розпочав майор Корнілов, – що усе це тимчасово. Фон Клейст ще не знесилів, як декому це здається у штабі армії, хоча і поніс значні втрати...

Майор зупинився, трохи перечекав у надії, що у його судження втрутиться комбриг. Та переконавшись, що той не збирається цього робити, продовжив.

– Фон Клейст зараз перегруповує свої сили. Підтвердженням цього є доне­сення авіарозвідки: «Помічено скупчення моторизованих і танкових частин на нашо­му напрямку у районі Кременця і Почаєва».

Комбриг як не заперечив, так і не схвалив висновків начальника оператив­ного відділу. Заглибившись у свої думи, він підсумовував усе відоме про супро­тивника і розмірковував, як краще розставити свої, уже досить знекровлені, з’єднан­ня і частини на рубежі Ікви таі Горині, щоб не допустити дальшого просування ворога у напрямку Тернополя. Лише після тривалого мовчання Зибін продовжив перервану розмову:

– Так ви, Іване Сергійовичу, вважаєте, що фон Клейст не забариться нага­дати про себе?

– Переконаний, що це станеться найближчим часом. У іншому випадку, чого б це йому зосереджувати свої сили у районах Кременця і Почаєва. Він, певно, має намір з’явитися там, де його менше всього чекають, – зауважив Корнілов.

– Ви знаєте, Іване Сергійовичу, мене також турбує скупчення дивізій фон Клейста на лінії оборони нашого корпусу. Хоча авіарозвідка виявила перегрупування ворожих сил і у районі оборони П’ятої армії, якимось шостим відчуттям перекону­юсь, що головні події розвернуться саме на нашій ділянці. До речі, інтуїція мене ніколи не підводила...

Тим часом машина на повній швидкості в‘їхала на вулицю Заложців. З обох боків попливли селянські будинки. Із-за суцільних і глухих огорож виглядали, нахи­ливши своє гілля на вулицю, фруктові дерева. Вже налиті янтарним блиском плоди, звисали з них, відтягуючи дрібніші гілки додолу. У селищі було тихо. Неначе й не гриміла війна, неначе й не проходила всього за двадцять п’ять-тридцять кілометрів лінія фронту, де йдуть бої, ллється кров, гинуть люди, багато людей. Адже смерть ніколи не могла погасити боргів жодної з воюючих сторін, якими б великими не були жертви. І доки точиться війна, допоки одна з сторін не зазнає катастрофи, не припи­нить опору, доти...

Селищна тиша неначе дратувала – уже звикли жити в умовах канонад, артналетів, кулеметних і автоматних черг... Лише зрідка в окремих дворах, просто на вулицях траплялися машини та візки, біля яких клопотали люди у військовому одноряді.

Раптом дорога круто повернула наліво. З правого боку побачили церкву. Двері її головного входу виходили прямо на перехрестя дороги. У темній глибині церкви миготіли безліч вогників, звідти повіяло запахом ладану, плавленого воску і ще чимось старим, старим, як і сама церква, в якій правилася служба, адже було свято апостола – «брата господнього». Хор, у якому виділялася сильна баритонова партія, виконував псалм: «Спаси, господи, людей твоїх і благослови надбання твої».

Машина швидко проїхала перехрестя і виїхала з Заложців на горбок, з якого відкрилася панорама Гаїв Розтоцьких, де у колишній поміщицькій садибі розмістився штаб корпусу. Та псалм продовжував звучати у вухах. Зибін, ні до кого не звер­таючись, зауважив:

– За спасіння чиїх людей моляться в цій церкві, чиї надбання благають бога благословити?

Наступила мовчанка. Лише шум і свист вітру, який проникав у найменші щілини брезентового тенту та монотонне гудіння автомобільного мотора порушу­вали її. Зибін, відкинувшись на спинку сидіння, здавалося, дрімав. Майор Корнілов закрив свою теку, підібгав її під пахву, також сидів тихо. І лише Подольський, ад’ю­тант командира кор­пусу, пильно вдивлявся вперед, косив поглядом по боках.

Батьківщина Миколи Островського

Капітан Подольський, помітивши, що комбриг не спить, вирішив розвіяти його сумніви власною інформацією.

– Дозвольте, Семене Петровичу, дещо прояснити...

– Давай, давай, капітане, просвіщай недоуків, – пожартував комбриг, – я слухаю.

– Люди цього краю, – розпочав свою розповідь капітан, – за свою багато­вікову історію пережили немало лиха. Кого тільки не заносило сюди: були тут поляки і монголи, турки і татари, мадяри і німці та багато інших загарбників і зайдів. Спо­конвічно над цими землями тяжіла небезпека чужоземного поневолення. Чужинці одні з одними боролися за оволодіння цим багатим краєм, а за все це доводилося розплачуватися його жителям. Скільки часу панували тут поляки, потім австрійці, а тоді знову поляки! Жорстокими засобами намагалися вони нав’язати цим людям церковну унію, щоб перервати останні зв’язки населення краю з братами-україн­цями, які живуть на Поділлі, на Подніпрянщині, на Слобожанщині. Цим самим вони хотіли підпорядкувати місцеве православне населення папі Римському, окатоличити його, а потім онімечити чи ополячити. Не вийшло! Місцеве населення Волині поспіль залишилося православним, та навіть і в Галичині значна його частина не прийняла уніатства. А з якою радістю зустрічали вони своїх визволителів у 1939 році! Зараз над цими людьми нависла реальна небезпека нового чужоземного поневолення. От і просять вони Бога не допустити цього.

– Як я зрозумів, – вирішив продовжити після нетривалої мовчанки розмову майор, – за нас вони моляться, а при нагоді нам же стріляють в спину...

– Ну для чого ж так несправедливо, товаришу майоре, – заперечив капітан Подольський, – кому, кому, а вам добре відомо, хто стріляє нам у спину. Звичайно, між ворожими десантниками траплялися і місцеві, але ж, як кажуть, в сім’ї не без виродка...

– Виявляється, ви, капітане, лектор. Та й історію цього краю, як видно, знаєте непогано, – зауважив комбриг.

– Семене Петровичу, я ж майже місцевий. Народився і жив на самому ста­рому кордоні, біля Ізяслава, що на півночі Кам’янець–Подільської області. До речі – це батьківщина Миколи Островського...

– Пробачте, товаришу капітане, – перебив його майор Корнілов, лукаво усміхаючись, – ви щось плутаєте. Наскільки нам відомо, батьківщиною письменника Островського є місто Шепетівка.

Капітан Подольський, зайнятий спостереженням, не розгледів насмішкува­того виразу обличчя свого опонента, спокійно продовжив:

– Ні, не плутаю. Микола Островський народився у селі Вілії. Це якихось тридцять кілометрів на схід від Кременця.

Майор Корнілов швиденько розгорнув карту і відшукав названий населений пункт. Повідомлення капітана його ще більше заінтригувало. Адже Вілія, розміщена на правобережжі річки з цією ж назвою, після укладення мирного договору з Польщею опинилися у її межах. Він зацікавлено запитав:

– Ну, а далі? Що ж було далі?

– А далі варто зауважити, що вся територія колишньої Шепетівської округи вважає Островського своїм земляком. Коли Миколі випов­нилося шість років, він з матір’ю переїхав у Шепетівку. Дванадця­тилітнім розпочав трудову діяльність: був кухарчуком, помічником кочегара, чорноробом. Після встановлення у Шепетівці Радянської влади, виконував доручення ревкому, брав участь у створенні першого в місті комсомольського осередку, а у 1920 році добровольцем записався до Червоної армії. В одному з боїв під Львовом отримав тяжке поранення і після тривалого лікування працював на ударній будові по спорудженню залізничної колії з Боярки до Києва. Тут застудився, захворів на тиф. Навіть не підлікувавшись як слід, повернувся до Шепетівки. Не зважаючи на благання матері, дома не засиджувався, поїхав до Березнівського району, щоб стати комсомольським організатором. Весною 1924 року Миколу Островського обирають членом Шепетівського окружкомму комсо­молу і посилають до Ізяслава районним комсомольським організатором. Ізяслав – останнє місце офіційної посади майбутнього автора знаменитого роману «Як гарту­валася стиль». Після цього в нього були лише лікарні, санаторії, домашнє ліжко.

Капітан зупинився, щоб впевнитися, що машина з охороною не відстала, стежив, що діється по боках дороги.

– А ви, капітане, особисто не зустрічалися з письменником Островським? – як і раніше з іронією запитав майор, бажаючи хоч чим-небудь збити з толку Подоль­ського.

– Як не зустрічався? Багато разів, – несподівано для усіх зауважив капітан, – Я із села Плужне, яке західніше Ізяслава, на половині дороги до Вілії. Близькість нашого села до кордону і стала необхідністю для комсомольського організатора району часто відвідувати його, щоб заснувати комсомольський осередок і «агітувати молодь жити по-новому, ставати в ряди борців за світле майбутнє людства». Мені тоді було п’ятнадцять. Островський готував мене і ще двох моїх товаришів до вступу в комсомол. Коли в Ізяславі нас прийняли кандидатами в члени комсомолу, у Плуж­ному було створено першу комсомольську організацію. Мені доручили очолити її.

– А ви, капітане, і справді лектор, – зауважив після деякої паузи комбриг, – висловлюю вам свою симпатію. Мені приємно було слухати вашу розповідь.

Майор Корнілов, переконавшись у безплідності дальшої суперечки, змирив­шись з доводами капітана, уже дружелюбно запитав:

– Скажіть, капітане, ваші рідні і нині проживають там біля Ізяслава, у Плуж­ному?

– Ні, – відповів капітан, – звідтіль в тридцятому я був призваний до Червоної армії. Так туди більше і не повернувся. А коли в тридцять третьому закінчив учи­лище, до мене переїхали батьки і сестричка. Там, у Горлівці, де батько до цього часу працює на знаменитій шахті «Кочегарка», живуть вони й донині...

Комбриг Зибін підняв ліву руку з виставленим вказівним пальцем і, не повертаючи голови, спрямував його вбік майора Корнілова.

– Що ж, Іване Сергійовичу, вважайте, що програли. Як на мою думку, то таки з досить великим рахунком: нуль – три на користь капітана Подольського.

Майор, підтримуючи жартівливий тон, пообіцяв:

– Якось переживемо. Адже програвати також потрібно вміти. – Він глянув у бік Подольського, усміхнувся, – але обіцяю, що до наступної зустрічі підготуюся по-справжньому. Головне, я вже вивчив сильні і слабкі сторони свого суперника...

– А це ви вірно сказали, майоре. В нашій справі ми обов’язково повинні знати не лише слабкі місця, але й сильні сторони нашого супротивника. Знати, щоб знешкодити. У всіх випадках потрібно намагатися поставити себе на місце свого опонента і передбачити його дії, – зауважив комбриг, – то на вашу думку, майоре, які сьогодні в нашого супротивника сильні, а які слабкі козирі?

Корнілов якось неприродно прокректав і несподівано зауважив:

– Слабких місць у нашого супротивника поки-що не бачу, товаришу комбриг, а ось сильні назвати можу.

– То які ж фактори ви відносите до його сильних сторін?

– По-перше, він активно заволодів ініціативою і поступатися цією перевагою не збирається; по-друге, в нього кращі справи з резервами і чіткіше налагоджено постачання військ бойовим спорядженням; по-третє, – перераховував Корнілов, загинаючи пальці, – він сильніший від нас в танках і літаках; по-четверте, – краще від нас оволодів нашою ж тактичною новинкою по використанню авіадесантів і танкових вкли­нень в оборону супротивника, по-п’яте...

– Вистачить, майоре, і цього. Хоча усе це загальновідомо. Звичайно, з цими факторами рахуватися нам треба. Проте ми глибоко помиляємося, вважаючи, що у ворога немає проблем... Та ось ми вже приїхали. Суперечку доведеться відкласти до зручного часу.

– Товаришу комбриг, – звернувся начальник штабу корпусу полковник Рога­чевський, простягаючи аркуш паперу з машинописним відтиском, – бойовий наказ зі штарму.

Зибін почав читати: «Командиру 37 СК. В 16.30, 1.07.41, – зазначалося у наказі, – помічено висунення німецької колони головою Кунинець, хвостом Креме­нець. Друга колона від Ново-Почаєва на Папушно. Разом з 4 МК затримати колони, організувавши протитанковий рубіж оборони силами 80 СД, а коли потрібно, і силами всього 37 СК. Не допустіть прориву на Тернопіль. Дійте негайно. Посильте розвідку. Музиченко, Попов, Краснов».2)

Закінчивши читати, комбриг механічно глянув на годинника. Було 20.15.

– Які розпорядження вже зроблено? – запитав у начальника штабу.

У свою чергу, глянувши на годинник, той доповів:

– Наказ штарму отримано 15 хвилин тому. Знаючи час вашого прибуття від бойових розпоряджень утрималися. Проте, коменданту корпусного управління нака­зано підготуватися до перебазування до району Оточовців. Квартира уже підібрана, зв’язок налагоджується. Окремі підрозділи управління розпочали переїзд.

– А як справи у Тонконогова? – запитав командир корпусу...

– Учора 141 СД вела тяжкі бої в районі Підналесень і понесла значні втрати в живій силі і техніці. Вийшла з ладу майже половина артилерії. Під натиском пере­важаючих танкових і піхотних частин ворога їй довелося залишити Підналесень. Лише сьогодні вранці в штаб Шостої армії відправлено донесення про важке стано­вище з’єднань корпусу, особливо 141 стрілецької дивізії генерал-майора Я. І. Тонко­ногова. Дивізія мала відійти на рубіж Устечко – Воронцовка – Серетець – Оточовка – Ратишев, а на її місце мала висунутися 80-та стрілецька генерал-майора І. Про­хорова. Ліве крило оборони корпусу в районі Майдан прикриває 139 стрілецька диві­зія полковника Логінова...3)

– Повідомлення від генерала Тонконогова досить невтішні, товаришу ком­бриг. Його частини вийти з бою не встигли, тому продовжують відхід у південному напрямку, несучи значні втрати. На лівому фланзі оборони корпусу 139 СД висунута в район Майдан, де й утримує оборону. На цій ділянці фронту активність ворожих частин поки-що незначна. 80 СД піддалася сильним ворожим атакам з правого флангу, вв’язалася в бій і змінити 141 СД не змогла. Вона стримує дві мехбригади і танкову дивізію ворога.

Командир корпусу повернувся до карти, пройшовся указкою по нанесеній лінії оборони, трохи поміркував.

– Негайно, через делегатів зв’язку, наказати Логвинову – надійно забезпе­чити лівий фланг оборони корпусу від проникнення німецьких танків в районі Май­дану. Тонконогову – зайняти і міцно утримати фронт на рубежі Ростоки – Лопушне – Полікарповець. Укріпити танконебезпечні ділянки. Без наказу зайнятих рубежів не залишати. З корпусного резер­ву підсилити 141–шу протитанковою батареєю і танковою та механізованою ротами. Прохорову – висунутись на рубіж Бодаки – Вишнівець – Бітін – Радомишль. Ввійти в контакт з 4 МК, зайняти рубіж по Горині, посиливши вогневими засобами танконебезпечні місця. Підготувати до підриву і у разі необхідності підірвати переправи через Горинь. Не допустити прориву ворожих танків на Тернопіль. Надійно забезпечити правий фланг Тонкогогова. Командиру 307 ОЗАД – з двома батареями дивізіону, танковими і механізованими взводами, які придаються з корпусного резерву надійно прикрити танконебезпечний напрямок на Оточовці. Виконувати негайно!

На Тернопільському напрямку

Коротка липнева ніч пройшла в передислокації, підготовці вогневих позицій та укріпленні танконебезпечних ділянок фронту. З воро­жого табору також усю ніч доносився гул моторів, безперервно «дудукали» крупнокаліберні кулемети, трасуючі кулі яких прокладали безприцільні маршрути. Напевне, усе це робилося з маску­вальною метою, щоб супротивника тримати в напруженні, увести його в оману. Раз по раз злітали ракети, які з шипінням розпорювали темряву літнього неба і яскраво освітлювали навколишню місцевість. Тоді доводилося припиняти усі роботи і намертво залягати...

Вранці, 2 липня, ще до сходу сонця, з боку Бродів почувся тяжкий гул, який зависав над головою, а потім розтікався на всі боки. Двигтіло і тремтіло навкруги, дзвеніло у вухах, все живе притискувалось до землі. Незабаром з-за обрію з’яви­лася зграя «юнкерсів», яка почала вилаштовуватися у криву лінію вздовж оборони 141 СД. Зенітки відкрили вогонь. Їх снаряди рвалися навколо ворожих літаків з сріблясто-блискучими, освітленими сонцем, фюзеляжами.

Ось головний «юнкерс» запустив ракету синюватого кольору, на мить ніби завис у повітрі, сіпнувся і прямовисно почав падати вниз, знявши несамовите ревіння. Другий, що було приготувався до піке, задимів і, різко знижуючи висоту, відлетів у наш тил, де незабаром, зустрівшись з землею, вибухнув. Інші «юнкерси» по черзі один за одним заходили на ціль. Бомби невиразно-сірими продовгуватими предметами, схожими на балони–вогнегасники, відділялися від літаків і, похиту­ючись, поспішали до своїх жертв на поверхні землі. Падали вони на вогневі позиції батарей, окопи, спостережні пункти. У повітря здіймалася маса грунту, переміша­ного з димом і полум’ям, уламками дерев і понівеченої техніки, частинами людських тіл. На земному тлі залишалися глибокі вирви. А «юнкерси» продовжували свою чорну справу. Відбомбившись, мов заведений механізм, знову заходили на нове коло... Та ось задимів ще один фашистський пірат. Тягнучи гігантський хвіст густого чорного диму, поранений стерв’ятник поспішив у свій тил, але незабаром вибухнув, не досягши земної поверхні.

Дивізія генерала Тонконогова знову зазнала відчутних втрат, та коли ворожі танки і мотопіхота пішли в наступ, успішно стримувала їх. Проте бойову обстановку ускладнювали кілька ворожих десантів, які діяли в тилу дивізії. Лише серйозна небезпека, яка виникла на лівому фланзі оборони корпусу в смузі дії 139 дивізії, примусили генерала Тонконогова дати розпорядження на відхід у східному напрямку на нові рубежі в центрі фронту оборони корпусу. Стрілецькі частини закріпилися у районі Холодного, а артилерійські – зайняли вогневі позиції у районі Новаки – Доброводи. Тут знекровлені стрілецькі батальйони, уцілілі дивізіони стали на смерть проти німецьких моторизованих і танкових дивізій, які наступали з Малої Березовиці та Іваничева. Чотири ворожих атаки були безуспішними. Ціною великих втрат до краю виснажені і знекровлені стрільці і артилеристи дивізії Тонконогова вистояли, не пропустивши ворожих танків, які рвалися на Тернопіль.

У цьому бою загинули два командири полків, половина командирів баталь­йонів і дивізіонів, рот батарей і взводів, багато червоноармійців, сержантів. У дивізії залишилося менше чверті артилерії.

80 стрілецька дивізія також вела вперті бої з самого досвітку. Командир дивізії генерал Прохоров уночі об’їхав частини дивізії, зустрівся з командирами полків, батальйонів, дивізіонів, побував на передових позиціях стрілецьких підроз­ділів та на вогневих позиціях артилеристів. Не зважаючи на втому та змучений вигляд бійців і командирів, обличчя їх світилися ненавистю до ворога, бойовим азартом і твердим наміром стояти до останнього. Долаючи нервове перенапру­ження, кожен з них з почуттям особистої відповідальності готувався до наступної смертельної зустрічі з ворогом.

Рано-вранці німці провели звичний артилерійсько-мінометний обстріл. Потім пішли танки... За ними у повний зріст йшли автоматники, поливаючи все попереду вогнем з автоматів. Йшли і голосно перегукувалися, немов хотіли своїм криком заглушити гуркіт моторів і стрекотіння автоматних черг. Їх невиразні гортанні фрази зливалися у суцільний гомін. Потім з’явились мотоциклісти, а ще через певний час – бронетранспортери з піхотою.

Наша артилерія зустріла ворожі танки дружніми залпами. Загорівся перший танк, ще один з ушкодженою гусеницею закрутився на місці. Дві інші машини, які наблизилися на кілька десятків метрів до артилерійських позицій, також запалали. Ворожі автоматники, відрізані від танків, залягли відстрілюючись, потім почали розповзатися навсібіч. Батареї 122-міліметрових гаубиць спрямували свій вогонь проти мотоциклістів та бронетранспортерів. «Щільність вогню» доповнили міномети та станкові кулемети «максими». І все ж кільком танкам вдалося прорватися до вогневих позицій артилеристів і підім’яти дві гармати. Але далі їхній рух зупинили піхотинці зв’язками гранат і пляшками з самозапальною сумішшю.

Втративши понад десяток танків, три бронетранспортери, чимало людей і мотоциклів, гітлерівці повернули назад, проте зовсім скоро розпочали нову атаку, а потім ще і ще. Бій з перемінним успіхом тривав цілий день. Незважаючи на втрати, ворожі підрозділи продовжували атаки. І щоразу, не витримуючи згубного вогню стрільців і артиле­ристів, відкочувалися назад. Пройти через бойові порядки дивізії Прохорова ворогу не вдалося на жодній ділянці. І все ж, коли на сплюндровану землю опустилися сутінки, їй довелося залишити позиції. Відхід Тонконогова оголив її лівий фланг і створив небезпеку виходу ворожого угрупування у тил дивізії.

Дивізія полковника Логінова другого липня вранці вийшла на рубіж Помено­рівці – Пеняки – Лукавець, а о третій годині по полудню командиру корпусу доповіли, що 139 стрілецька потрапила в оточення північно-західніше Заложців. Тоді ж надій­шло донесення про панічний відхід Чотирнадцятої кавдивізії, що призвело до оголення лівого флангу корпусу. Друга протитанкова бригада і 218 полк 80-ої стрілецької дивізії виявилися у надто невигідному становищі...

– Василю Івановичу, – звернувся Зибін до генерала Прохорова. – Сподіваюсь вам уже відоме становище, яке склалося на лівому фланзі оборони корпусу. Логінов потрапив у оточення, господарство Тонконогова переїжджає, і його місцезнаход­ження поки що невідоме. Нелегко склалося в полосі дії Другої протитанкової бри­гади і вашого 218–го. Негайно, силами свого штабного управління проясніть стано­вище, яке склалося на лівому фланзі оборони корпусу, прийміть належні заходи до деблокування Логінова і стабілізації лінії оборони.

Полковнику Рогачевському командир корпусу наказав вислати делегатів в штаб П’ятого кавкорпусу для вияснення шляхів відходу частин генерала Тонконо­гова і 218 стрілецького полку в район їх зосередження.

Третього липня 1941 року о 6 годині 50 хвилин Зибін продиктував майору Корнілову донесення штабу Шостої армії: «37 СК відхо­дить з рубежу оборони Рос­токи – Полікарповець – Пеняки – Луковець під дією переважаючих сил піхоти і танків супротивника, а також при одночасному введенні у дію озброєних кулеметами і протитанковими гарматами ворожих десантних груп в лісах і селах, на флангах і в тилу. Авіація супротивника бомбардує відступаючі колони піхоти і арти­лерії»...

Батальйонний комісар Антін Тищенко

Дивізія Логінова, потрапивши в оточення, з боями продовжувала рухатися на південний схід. За допомогою сусідніх з’єднань і перш за все дивізії генерала Про­хорова, їй вдалося прорватися і вийти з оточен­ня, хоч при цьому втрачено майже усі рештки артилерії. Значні втрати дивізія зазнала і в живій силі.

Батальйонному комісару Тищенку і групі бійців, які забезпечували бойову охорону правого флангу, проникнути через ворожі бойові порядки не пощастило. Група опинилася у тісному кільці ворога. Зав’язався кривавий бій. Хоч група Тище­нка поріділа, а все ж продовжувала опір, намагаючись пробитися до лісу... Закін­чилися боєприпаси. Тищенко подав команду: «В атаку!».

Небагатоголосе, але дружне «ура» прокотилося полем. Попереду всіх – бата­льйонний комісар. Ворожі автоматники, зустрівшись з відчайдушною атакою, на якусь мить розгубилися, позадкували, але, оговтавшись, відкрили згубний вогонь по купці сміливців... Тищенко відчув, як щось боляче вкололо у ліве передпліччя, а потім сильно ударило по голові. Задзвеніло у вухах, Антін повалився на землю. Коли отямився, відчув, що хтось перев’язує голову. Розплющивши очі, побачив своїх бійців, які стояли в оточенні ворожих солдатів. Промайнула страшна здогадка – полон! Стало прикро і за себе, і за бійців, які виявили стійкість і мужність, знева­жаючи смерть, билися до останньої можливості, і, випадково залишившись живими, потрапили у полон... Що може бути прикрішим і ганебнішим для червоноармійця, командира, а тим більше для політпрацівника, комісара, ніж полон? Чому ота ворожа куля лише звалила, а не пришила його навіки до цієї землі?! Яка подальша доля чекає його та цих бійців? А інший, якийсь підсвідомий голос тим часом почав заперечувати: «Чого розрюмсався? Адже ти комісар! Складна ситуація, що й казати, але ж ти ще здатний мислити! Хіба не ти переконував студентів, червоноармійців, командирів у тому, що безвихідних ситуацій в житті не буває. Не затуманюй свідо­мість песимістичними софізмами, шукай вихід, продовжуй боротьбу. Коли ж дове­деться померти, то зустрінь свій останній час з гідно...

Полонених припровадили до якогось села. Антону допомагали два червоно­армійці, підтримуючи під руки. Лише тепер у одному із них він упізнав єфрейтора Савуляка. Це він перев’язував йому рану. Зупинилися у тісному дворі, оточеному кількома будівлями. На відкритий ганок вийшов німецький офіцер. Унтер-офіцер, який супроводжував полонених, щось доповів. Офіцер зійшов з ганку, підійшов до групи полонених, пробіг очима нерівний стрій і зупинив свій погляд на Тищенку.

– Офіцір? – запитав, ткнувши пальцем.

Антін мовчав.

– Офіцір? – повторив фашист, різко підвищив голос.

– У Червоній армії офіцерів немає, в ній командири, – спокійно відповів Тищенко, – я командир.

Перекладач повторив по-німецьки.

Офіцер зобразив задоволену усмішку і продовжував пильно вивчати Тище­нка. Його погляд ковзнув по правому плечу. Помітивши якусь деталь, підбіг, шарпнув за руку. Побачивши на рукаві п’ятикутну зірку, змінився на обличчі і несамовито вигукнув:

– Комісар! Юда!

– Так, батальйонний комісар! – як і раніше спокійно відповів Антін...

Поведінка полоненого комісара вивела фашиста з рівноваги. Він вихопив револьвера, почав тикати Антону в обличчя. З його очей струмилося зло. Комісар своєю врівноваженістю налякав його. Що буде, коли солдатам фюрера доведеться мати справу з фанатиками, які і в полоні не втрачають рівноваги, сили духу?! У дикій злобі офіцер розмахнувся і рукояткою револьвера наніс удар по пораненій голові комісара.

Перед очима Антона попливли кола. Він знову втратив свідомість...

Коли оклигав, виявив, що знаходиться, певно, у якійсь коморі. Через щілини в дверях пробивалися промені тьмяного світла. У напівтемряві розгледів невеликий рундук, клунки з зерном та з чимось іншим, деякі господарські речі. За крок від дверей помітив у стелі люк, закритий дверцятами. Клямка була вставлена у скобель і заткнена дерев’яною притичкою на ремінному повідку. З протилежного від дверей боку виднілася невелика вентиляційна віддушина. Антін присів на мішок з зерном і на мить закрив очі. Думка шалено бігала, шукаючи виходу. Мимоволі нахлинули спо­гади. Здається, задрімав…

Раптом у дворі хтось загримів відром, яке упало і перекочуючись, якийсь час продовжувало дзвеніти.

Антін стрепенувся.

– Чорт би тебе побрав, – вилаявся хриплим голосом немолодий, як визначив Антін, німець, – валяється всякий непотріб під ногами.

– Слухай, камерад, – озвався інший, – потрібно дивитися під ноги і не зчиняти галас. Гер старший лейтенант уже відпочиває.

Потім все стихло. Через певний час у коморі стало зовсім темно. Антін не міг зорієнтуватися, скільки часу збігло. Може уже пізній вечір, або й ніч. Після нетри­валого розмірковування підтягнув рундук під люк, звівся на нього і відкрив віко. З горища потягло застояною пилюкою з гнилуватим павутинним запахом. Спробував видряпатися нагору, але через різкий біль у голові не зміг. Зліз з рундука, підтягнув мішок і спробував висадити його на рундук. Довго не вдавалося. Нарешті, орудуючи руками і зубами, викотив мішок спершу на коліна, а потім впер­шись усім тілом, перекотив нагору. Дуже стомився. У поранену голову хтось неначе бив тяжким молотом. Судомила поранена рука. Перепочивши, звівся на складену піраміду. Голова проходила через люк. Було темно, розгледіти нічого так і не зміг. Під­стрибнув, обперся ліктями, переборюючи біль, вибрався на горище. Мимохіть при­крив віко. Зорієнтувався, де дорога. Обережно розсунув солом’яну покрівлю, примі­рився, зіскочив і... виявився поруч з німецьким вартовим. Від несподіванки обидва сторопіли, проте Антін на якусь мить раніше оцінив ситуацію, схопив німця за горло, навалився всім тілом, притиснув до землі і не відступив...

Коли усе було скінчено, забрав автомат і зник у темряві. За село вийшов без пригод. Лише увійшов до невеличкого ліска, як раптом у селі зчинився галас, розпочалася стрілянина. Потім недалеко від себе почув шерех листя, ніби хтось обережно йшов, зачіпаючи плечем гілля. Насторожився. Шерех повторився. Хтось пробирався лісом. До вуха долетіли уривки розмови. За кілька кроків раптом з’явилися дві неясні постаті. Тищенко, сховавшись за деревом, звів курок автомата. У не чітких обрисах однієї з постатей видалося щось знайоме:

– Савуляк! – неголосно гукнув Тищенко.

Невідомі від несподіванки здригнулися, зупинилися, оглянулися навколо, напружилися.

– Хто тут? – напруженим голосом запитав один з них.

– Це ти, Савуляк? – не висуваючись із-за дерева, запитав Антін.

– Я, товаришу комісар...

Радості не було меж, але й часу для радості також не було. Потрібно скоріше йти, шукати дорогу і пробиратися до своїх.

Коли непритомного комісара поволокли і заперли в коморі, його супутників ще довго тримали у дворі, допитували, чи є комуністи, комсомольці, робили приниз­ливі огляди, щоб виявити євреїв. Нарешті обер-лейтенант дав якісь розпорядження підлеглим. Полонених заперли у просторій клуні. Червоноармієць Драченко трохи розумів німецьку і повідомив зміст наказу фашистського офіцера: «Вранці наступ­ного дня усіх полонених мають відправити до табору, а комісара повісять прилюдно на сільському майдані». Полонені, порадившись, вирішили: вночі прорвати соло­м’яну стріху, зняти вартових, визволити комісара і пробиватися на схід. Розподілили обов’язки. Біля опівночі Нечипоренко дав команду. Група Савуляка попрямувала до комори. Проте у дворі раптом зчинився гамір. Червоноармійці помітили, що комірні двері відчинені навстіж, а два солдати від комори тягли за руки чиєсь нерухоме тіло.

«Запізнилися! Комісар загинув», – з гіркотою подумав Савуляк і дав наказ групі повертатися за клуню, щоб приєднатися до товаришів і городами вийти з села. Але їх помітили. Розпочалася стрілянина. Фашистські солдати оточили клуню. Деко­му з полонених все-таки пощастило відірватися від переслідувачів і, користуючись темрявою, вийти з села.

– …Вони повинні бути десь недалеко, – закінчив свою розповідь Савуляк.

Дійсно, коли почало світати, у густому лісі комісар Тищенко з своїми двома супутниками зустріли сержанта Нечипоренка і червоноармійця Кирила Огрядного. Сержант розповів, що Василь Скіндер, який був у його групі, загинув на околиці того злощасного села...

П’ятірка радянських воїнів пробиралася на схід. Майже два тижні, долаючи різні перешкоди, обходячи ворожі застави, голодні, без медичної допомоги йшли до мети комісар Тищенко та його бойові товариші. Скільки разів здавалося, що лінія фронту поряд, але доводилося розчаровуватися. Нарешті в районі села Юрівка перейшли лінію фроту у полосі 4-го моторизованого корпусу...

П’ята армія генерала Потапова відходила в напрямку Коростишівського укріп­леного району, а Шоста – генерала Музиченка, повернула південніше Бердичева на Козятин. Між цими арміями утворився розрив у п’ятдесят-сімдесят кілометрів. Сюди й увірвалися моторизовані і танкові з’єднання генерала фон Клейста. Сьомого лип­ня вони оволоділи Бердичевим, а через два дні – Житомиром, після чого ворожа броньова армада повепнула на Фастів та Білу Церкву. Над Шостою і Дванадцятою арміями нависла загроза бути відрізаними від решти військ Південно-Західного фро­нту. Для виправлення становища командуючий Шостою армією наказав створити із деяких з’єднань військову групу «Козятин». Командиром групи призначено генерала Огурцова. Група одержала завдання: не допустити висунення супротивника на Козятин, а при найменших можливостях перейти у наступ на Бердичів, оволодіти ним і таким чином ліквідувати розрив між арміями. Генерал Огурцов зумів зупинити і навіть потіснити фон Клейста. Протягом дев’ятого і десятого липня точилися запеклі бої на підступах до Бер­дичева з півдня і південного заходу. У цьому бою обидві сторони зазнали немалих втрат. Проте успіх Огурцова не отримав свого розвитку. З цього скористалося вороже командування, яке, перегрупувавши свої сили, змусило групу військ «Козятин» припинити наступальні дії і перейти до оборони у районі Ком­сомольська – Юрівки. Надіслані на допомогу Огурцову 10 дивізія внутрішніх військ та деякі частини із знекровлених 4–го мехкорпусу і 213 мотострілецької дивізії виправити становище уже не змогли.4)

– Товаришу генерал! – звернувся начальник охорони штабу, – передовий загін дивізії затримав у районі Юрівки групу бійців, які пробиралися з оточення.

– Командири серед них є? – запитав Огурцов.

– Є батальйонний комісар, товаришу генерале...

По тому, як впевнено доповідав начальник охорони, генерал зрозумів, що з оточенцями вже детально ознайомилися.

– Запросіть батальйонного комісара.

До кімнати увійшов плечистий, середнього зросту командир з двома «шпа­лами» у петлицях. Голова перев’язана брудним бинтом, крізь який проступили плями засохлої крові. Волосся поза пов’язкою скуйовджене, очі запалі, обличчя стомлене. З шиї звисав поясний ремінь, на якому висіла ліва рука...

– З якої частини, товаришу батальйонний комісар, при яких обставинах і де потрапили в оточення? – запитав генерал тихим м’яким голосом, який не в’язався з його богатирською статурою.

– Я і мої супутники з дивізії полковника Логінова. В оточення потрапили біля...

– Товаришу батальйонний комісар, – звернувся генерал, – ви кілька днів про­бивалися до своїх по території, зайнятій ворожими військами. Як часто доводилося вам натрапляти на частини чи підрозділи, розквартировані в їхньому тилу.

– Ми йшли, як правило, лісовими і польовими дорогами і, зрозуміло, навми­сне обходили місця, де за нашими розрахунками повинні б бути ворожі частини. Проте вгадували не завжди. Інколи натикалися на німецькі дозори, наряди, та, на щастя, все обходилося...

– Як я вас зрозумів, тили гітлерівців не поспіль натикані їхніми військами. Можна проникнути і непоміченими. Адже вам це вдалося.

– Не знаю, як кваліфікувати наш випадок, але дійсно нам вдалося пройти по ворожих тилах майже сотню кілометрів і вийти, як бачите, до своїх.

Генерал покликав начальника охорони:

– Передайте коменданту, щоб бійцям з групи батальйонного комісара надали медичну допомогу, нагодували і зорієнтували до місця дислокації частин Логінова чи Зибіна.

Уже з медсанбату Антін написав листа додому «Дорогі мої Ліно, діти, мамо! Вже майже місяць палахкотить пожежа війни і я знаходжуся на фронті. Писати не було можливості. Та й зараз ледве знайшов для цього час. Йдуть безперервні бої. Але щоб там не сталося, ми все ж розіб’ємо фашистів, відплатимо їм за всі лиходійства, переможемо. Ліно! Прошу тебе не затримуйся – негайно збирайся в дорогу на Схід! Хто знає, як підуть справи і до якого рубежа нам доведеться відхо­дити. За мене не турбуйтеся, не переживайте. Нічого зі мною не трапиться. А коли лиха година все-таки не обійде нас своєю увагою, будьте мужніми, тримайтеся гідно. Цілую всіх. Ваш Антін.»

Передавши листа, неначе зняв напругу, яка сковувала його усі попередні дні. Проте, тривога за долю сім’ї продовжувала ранити душу.

Виписавшись з медсанбату, Тищенко повернувся до своєї частини. Команди­ра полку уже не застав. Напередодні його тяжко поранили, потім евакуювали у тил. Командування прийняв командир першого батальйону. Передусім Антін довідався, як почувають себе його супутники по виходу з ворожого оточення.

– Прошу вас, – звернувся до командира роти, – підготуйте відповідні доку­менти для відзначення їх урядовими нагородами за мужність, сміливість, відвагу і зразкове виконання бойового завдання в екстремальних умовах.

Рапорт генерала Огурцова

Тієї ночі генерал Огурцов спати не міг: власних сил групи «Козятин» для успішної боротьби проти бронетанкових з’єднань ворога, залишилося дуже мало. Армія допомогти також не може – резерви вичерпані. Яким же засобом діяти, щоб завдати ворогові відчутних втрат, змусити його озиратися на свої тили, уповільнити здатність наносити удари клином... Скільки варіантів перебрав генерал! Проте, жоден з них задовольнити не міг. Генерал згадав розмову з батальйонним коміса­ром про нещільне розміщення ворожих частин в їх тилу. А що, коли...?

Після довгих роздумів Огурцов продиктував рапорт на ім’я командарма Шос­тої армії, генерал-лейтенанта Музиченка.

«Прошу поставити перед командуванням фронту питання про виділення у моє розпорядження тисячу кіннотників, озброєних автоматами, десять в’ючних станкових кулеметів і десять гірсько-в’ючних гармат для партизанських дій в тилу ворога по знищенню комунікацій, штабів, резервів і складів... Командир І0 ТД гене­рал-майор Огурцов.»5)

Командарм Музиченко ознайомив з рапортом Огурцова, члена військової ради Попова.

– Пропозиція Огурцова свідчить перш за все про особисту хоробрість і сміли­вість генерала...

– На жаль, ця пропозиція, – зупинив Музиченко члена Військової ради, – сумнівна щодо її успішного здійснення. Генерал Огурцов не продумав реальної сили ворожого угрупування, не проаналізував, що може означати тисяча, нехай найсміли­віших, стійких, відчайдушних і відданих кіннотників у порівнянні з бронеармадою фон Клейста.

– Але ж мова йде про партизанський спосіб боротьби, – спробував запере­чити дивізійний комісар.

– Так, дійсно, мова йде про партизанський спосіб боротьби. Проте, парти­занські дії у прифронтовій смузі, де насиченість ворожими військами дуже щільна, малоефективні, – зауважив командарм, – за цих умов такий загін зможе здійснити одну, щонайбільше – дві операції, і буде розчавлений щільно насадженими воро­жими частинами, які, при цьому, мають добре налагоджений зв’язок...

– Ваші докази, товаришу командарм, слушні, проте не такий страшний чорт, як його малюють. Чому б не вислухати генерала Огурцова особисто і не обміркувати його пропозицію на Військовій раді? – категорично заявив Попов.

– Товаришу дивізійний комісар! – З нотками роздратованості продовжив свої докази командарм, – ми повинні мати на увазі і такий фактор: буде досить нелегко забезпечити загін продовольством, боєприпасами, фуражем в умовах прифронто­вого ворожого тилу. Сподіватися на постачання від місцевого населення – повна ілюзія. Адже окупанти забирають все під мітлу...

Військова рада Шостої армії пропозиції генерала Огурцова не схвалила...

Вклинення танкової групи Клейста в бойові порядки оборони Південно-Захід­ного фронту створювало серйозну загрозу глибокому тилу та комунікаціям Шостої та Дванадцятої армій. Проте, загальна обстановка вимагала рішучими заходами упові­льнити просування ворога, захищати кожний клаптик рідної землі, сковувати ворожі сили, нано­сити йому втрати, виграти час, який необхідний для завершення мобілі­зації тилових резервів. Але невдачі в районі Бердичева і Житомира, а потім і в районі Козятина мали вирішальне значення для дальшої долі двох армій, які, щоб уникнути ворожого оточення, продовжували відхід в напрямку Умані, одночасно наносячи ворогу відчутні удари.

Танкова група фон Клейста, посилена 43-м армійським корпусом, з району Білої Церкви почала наступ через Таращу, Лисянку, Звенигородку на Катеринополь і Тальне. Шоста і Дванадцята армії виявилися фактично відрізаними від решти армій Південно-Західного фронту, втративши з ними ліктєвий зв’язок.

Термінові заходи, вжиті Ставкою, щоб поповнити знекровлені частини людь­ми, технікою, боєприпасами, пальним та іншими видами постачання, не були дове­дені до кінця і не привели до стабілізації становища. Шоста і Дванадцята армії продовжували вести стримувальні бої і відходили на Схід паралельно з подальшими вклиненнями дивізій танкової групи фон Клейста.

Тим часом 17-та німецька армія генерала Штюльпнагеля, вклинившись між Вісімнадцятою армією Південного фронту і Дванадцятою армією Південно-Західного фронту, почала обходити лівий фланг Південно-Західного фронту. Обидві армії вия­вилися в оперативному ото­ченні.

Ризикуючи бути засудженим з приводу роздумів про шлях уникнення ото­чення та виходу з нього армійської групи Понєдєліна, усе ж зішлемся на висновки військових аналітиків, які вважають, що можливість зменшення тяжких наслідків серпневої трагедії усе таки була. Проте в силу обставин, які склалися, ця можли­вість залишилася не реалізованою.

Що ж було, що сталося і що могло б бути?

Командування Південно-Західного фронту у цих складних і відповідальних умовах не дало наказу Шостій і Дванадцятій арміям припинити стримуючі бої і відве­сти війська на підготовлені позиції. Здійснивши такий маневр, можна було запобігти ворожого оточення, зберегти живу силу і техніку. Замість цього висунуто план пере­дачі Шостої та Дванадцятої армій Південному фронту. Командуючий Південно-Західним напрямком маршал Будьонний видав відповідний наказ.

На перший погляд таке вирішення долі двох армій здавалося доцільним, адже вони з Південним фронтом ще мали ліктьовий зв’язок. Проте швидко з’ясу­валося, що зв’язок цей був досить ненадійний. Усього через кілька днів після передачі армій він також перервався. А, крім того, на передачу армій з одного фронту до іншого витрачено щонайменше дві доби – це також негативно відбилося на організації бойових дій. Коли ж до всього врахувати, що командуючий Південним фронтом і його штаб не знали справжнього стану підпорядковуючих їм армій і не вивчивши його, почали надсилати директиви, яких армії виконати не могли, стає очевидним, що процедура з передачею армій мала одні мінуси. Задумані плюси були ілюзорними.

20-23 липня у Шостій і Дванадцятій арміях налічувалося понад сто двадцять тисяч багнетів. Вони мали більше п’ятдесяти відсотків штатного комплекту арти­лерії, двадцять відсотків бронетанкових засобів. Серед вищого командного складу були досвідчені командири корпусів і дивізій, було немало здібних і знаючих коман­дирів полків, батальйонів, дивізіонів, були обстріляні в боях командири рот, батарей, ескадронів, взводів, молодші командири і кадрові червоноармійці. Ще були повно­цінні армійські і корпусні управління, працездатні штаби дивізій і полків, якісний склад політпрацівників. З’єднання цих армій мали укомплектовані тилові підрозділи і засоби транспорту, медична служба в основному справлялася зі своїм завданням.

Що б сталося, коли командування Південно-Західного фронту і штаб Півден­но-Західного напрямку увійшли до Ставки з аргументованою пропозицією про відве­дення Шостої і Дванадцятої армій на рубіж Синюхи і Великої Висі, а не поспішили передати їх Південному фронту?

Проаналізувавши усі складові проблеми, переконуємося у повній перевазі першого. Обидві армії отримали б зручний і надійний природний рубіж оборони, змогли б відновити ліктьовий зв’язок з іншими арміями Південно-Західного фронту, укріпили б його з Вісімнадцятою армією Південного фронту, отримали б у тилу важ­ливу залізничну магі­страль Черкаси – Сміла – Помічна, яка дозволила б налагодити постачання усіма видами забезпечення. Танковий клин фон Клейста було б пере­хоплено на Великій Висі і шлях на Первомайськ йому було б перекрито. Навіть при успішному наступі 17-ї армії генерала Штюльпнагеля, вона не змогла б з’єднатися з передовими танковими частинами гене­рала фон Клейста. У районі Первомайська німецькі війська не змогли б вийти на Лівобережжя Південного Бугу. Для Південного фронту не склалося б таке важке становище, коли довелося битися, – як пізніше писав генерал Тюленів, – в умовах «перевернутого» фронту.

Нарешті, була б збережена жива сила обох, нехай дещо знекровлених, армій, але це усе ж понад 100 тисяч багнетів, їх штаби, командний склад, тили, залишки бойової техніки і транспортних засобів. Не важко передбачити, що гітле­рівцям в такому разі було б набагато важче пробитися до Дніпра, а індустріальні міста Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кременчук, Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Кіро­воград були б прикриті надійніше і мали б значно кращі умови і більше часу для евакуації в тил своїх промислових підприємств. Становище всього Південно-Захід­ного фронту у вересні 1941 року на Лівобережжі Дніпра також не було б таким ката­строфічним. 6)

Проте, цього не сталося!

Звичайно, події могли розгорнутися дещо за іншим сценарієм, але, очевидно, таких тяжких наслідків не було б. Ми розуміємо, що над Південно-Західним фронтом і штабом Південно-Західного напрямку тяжіла непоступлива твердість Ставки у питаннях відведення військ на нові рубежі. З думкою командуючих фронтів погод­жувалися далеко не завжди. Вимоги: «Ні кроку назад!», «Стояти до останнього!» були зви­чайними і не завжди відповідали реальній обстановці. Але у даному конкретному випадку питання про відведення двох армій на підготов­лені рубежі перед вищим командуванням не ставилося.

Шоста і Дванадцята армії були передані Південному фронту 25 липня, а двома днями раніше обидві армії були зведені в армійську групу, командуючим якої призначено генерал-майора Понєдєліна. Армійська група під натиском переважа­ючих сил ворога продовжувала відходити на південний схід. У стримуючих боях вона наносила гітлерівцям немалих втрат, але й сама продовжувала знекровлю­ватися. Наприкінці липня її з’єднання мали уже менше половини штатного розпису особового складу, менше п’ятнадцяти відсотків бронетанкових засобів, менше п’яти­десяти відсотків артилерії. Через втрату баз постачання вичерпалися запаси боє­припасів, пального, продовольства, медикаментів.

Становище з’єднань армійської групи ускладнювалося ще й тим, що серед її вищого командування не було єдності і одностайності. Особ­ливо це помічалося у взаємовідносинах між командуючим армійською групою генерал-майором Понєдєліним і командармом 6-ї Армії генерал-лейтенантом Музиченком. Опинившись в під­леглості свого колишнього вчителя, та все ж воєначальника нижчого рангу за зван­ням, стара неприязнь у генерала Музиченка посилилася. Він скрізь намагався підкреслити свою незалежність від штабу Понєдєліна. Оперативні зведення, доне­сення та інші штабні документи, оминаючи штаб армійської групи та порушуючи субординацію, наказував адресувати штабу фронту.

Командуючий Південним фронтом генерал Тюленєв 29 липня 1941 року спрямував Понєдєліну наказ, у якому недвозначно підкреслив: «З метою кращої організації взаємодії на фронті... підпорядкуйте собі Новосельського і Музиченка... Розуміється, цей наказ був не випадковим. Напевне, до командуючого фронтом докотилися чутки про незгоди між командуючим групою і командармом 6-ї Армії, яка входила до складу цієї групи. Тому Тюленєв вирішив ще раз підтвердити зведення обох армій в армійську групу і про призначення командуючим групою генерала Понєдєліна.7)

За свідченням компетентних штабних працівників Понєдєлін здійснив пере­групування сил та передислокацію армій на вимогу генерала Музиченка. Частини та з’єднання 12-ї Армії передислоковано на північно-східний фас фронту. Вони мали завдання відкидати ворожі війська, щоб пробиватися на схід чи південний схід. Частини та з’єднання 6-ї Армії переводилися на західну і північно-західну дільницю фронту із завданнями стримувати ворожий наступ і забезпечувати тили 12-ї Армії.

Отже, армії та їх штаби помінялися ролями. Проте, і це перегрупування прак­тичного результату не принесло, а дорогоцінний час на передислокацію військ та рекогносцировку місцевості на нових ділянках фронту витрачено. А всього через дві доби цей захід взагалі виявився марним – довелося займати кругову оборону в умовах повного оточення.

З самого початку перепідпорядкування 6-ї і 12-ї Армій штаб Південного фро­нту, не маючи достовірних даних про вклинення ворожих танкових і моторизованих з’єднань і не знаючи дійсного стану цих армій, продовжує посилати Понєдєліну накази та директиви, яких армійська група виконати уже не могла при усьому бажанні. А між іншим, ще й 28 липня було не пізно відійти за Ятрань, Синюху, Велику Вись і зайняти оборону на цих вигідних природних рубежах. Одначе, коман­дуючий фронтом дав наказ лише дещо скоротити лінію оборони, зайнявши її на рубежі Новоархангельськ – Краснопілка – Перегонівка. Лінія фронту утворила тепер гігантську дугу, дуже витягнуту на північ між Синюхою і Ятранню. Маючи таку потворно-рахітну конфігурацію лінії оборони, армійська група виявилася у дуже небезпечному становищі і, звичайно, гітлерівські генерали фон Клейст і Штюльп­нагель не могли цього не помітити. Щоб не упустити свого шансу, вони не заба­рилися вчинити чергову спробу перерізати шлях відходу радянським військам на південний схід і замкнути їх в околицях Умані. Танкові з’єднання Клейста з району Звенигородки нанесли удар на Тальне, а частини 17-ї армії Штюльпнегеля спряму­вали свій наступ з району Бершаді на середню течію Ятрані, маючи на меті зімкнути свої війська на рубежі Степківка (Уманська) – Сушківка – Бабанка.

Розгадавши намір ворожого командування і щоб не опинитися в повному оточенні, генерал Понєдєлін дає наказ в ніч з 31 липня на 1 серпня 1941 року зали­шити Умань і відійти за Синюху.

Не досягши мети в околицях Умані, фон Клейст вирішив взяти реванш на Синюсі. Його рухливі з’єднання – 9-та і 11-та танкові та 16-та і СС «АГ» моторизовані дивізії – обійшли відступаючі війська зі сходу, захопили Новоархангельськ і не дозволили їм закріпитися на Синюсі. Спроба Понєдєліна з ходу форсувати Синюху, прорватися через Новоархангельськ і вийти в південно-східному напрямку, успіху не мала, але ще була можливість вийти з оточення через Ятрань на Первомайськ.

Німецьке командування не на жарт побоювалося такого кроку з боку оточе­них. Командир 19-го гірсько-стрілецького армійського корпусу генерал Кюблер допо­відав командуючому 17-ю армією генералу Штюльпнагелю: «Відступаючи на південь, радянські війська мають єдину можливість вислизнути за Синюху лише в напрямку Первомайська... Корпус зробить усе можливе, щоб розчленувати війська супротив­ника, відступаючого з Текліївки на Покотилово...» З цією метою генерал Кюблер терміново посилає в район нижчої течії Ятрані 1-шу і 4-ту гірськострілецькі дивізії.8)

Проте, війська армійської групи генерала Понєдєліна на вихід з оточення в цьому напрямку орієнтовані не були. Штаб фронту спрямував їх зусилля у східному напрямку.

Зрозумівши наміри оточених, вороже командування посилило Новоархан­гельський напрямок 24-ю і 297-ю піхотними дивізіями і в той же час продовжувало нарощувати сили на нижній течії Ятрані. У терміновому порядку через Семидуби, Полонисте і Вербову сюди спрямовано передовий загін Ланга з 1-ї ГСД, який уже ввечері 1 серпня увійшов до Ємилівки і Троянки. Форсувавши Синюху, Ланг у районі Добрянки 2 серпня зустрівся з частинами 9-ї танкової дивізії генерала Шлейніца. Услід за групою Ланга у район Ємилівки – Троянки втягнулася решта сил першої гірничо-стрілецької дивізії, а у районі Грушка – Голованівськ – рухлива група Креса з 257 піхотної дивізії.

На нижню течію Ятрані поспішали також частини 100-ї і 101-ї легкопіхотних дивізій і бригади угорського рухливого корпусу.9)

Уже 1 серпня 1941 року з’єднання армійської групи Понєдєліна виявилися повністю оточеними і затиснутими у межиріччі Синюхи і Ятрані, у центрі якого розкинулося лісове урочище Зелена Брама. На його південно-східному узліссі роз­містився районний центр Підвисоке, на заході, майже в самому лісі, розташувалася Копенковата, а з північного заходу до лісового кордону притулилася Борщова.

Командуючий Південним фронтом генерал-армії Тюленєв, осягнувши небез­пеку, яка нависла над армійською групою Понєдєліна, наказав командарму 18-ї Армії генерал-лейтенанту Смирнову за усяку ціну зупинити танкові з’єднання фон Клейста на рубежі Липняжка – Тишківка – Журавка і не допустити їх до Перво­майська. На Голованівському напрямку наказано пробити коридор до оточеної армі­йської групи генерала Понєдєліна, доставити йому боєприпаси, пальне, продоволь­ство, медикаменти, евакуювати поранених.11)

Мови про вихід 6-ї і12-ї Армій на Первомайськ не було!

Генералу Понєдєліну наказувалося і надалі зосереджувати свої зусилля у східному напрямку, щоб знищити частини та з’єднання генерала фон Клейста, які проникли з Таращі та Звеногородки, і зайняти оборону по Великій Висі, Синюсі і Ятрані. Чи не запізно командуючий Південним фронтом прийшов до такого висно­вку?

Чому ж генерал Тюленєв, не зважаючи на несприятливу ситуацію, наполег­ливо спрямовував Понєдєліна на прорив у східному напрямку? Пояснюється це такими причинами: по-перше, через погано налагоджену розвідку, командуючий фронтом та його штаб були переконані, що лівобережжям Синюхи проникли незна­чні сили ворога, які ще не створили суцільного фронту, тому легко вразливі і відсікти їх від основних сил неважко. По-друге, якщо частини та з’єднання фон Клейста від­сікти по Великій Висі силами армійської групи Понєдєліна, а війська Штюльпнагеля, що проникли по Ятрані, відсікти ударом 17 стрілецького корпусу 18-ї Армії, то значні ворожі сили (до шести дивізій) виявляться в оточенні. Така ситуація привела б до стабілізації лінії фронту і дала б можливість відновити боєздатність з’єднань армій­ської групи Понєдєліна.

Командуючий 18-ю Армією генерал-лейтенант А. К. Смирнов, виконуючи наказ командуючого фронтом, перегруповує свої сили. 17 СК і частину 18 МК спря­мував на Голованівськ, а 47 ТД 18 МК висунув у район Добрянки – Тишківки.

Але вийти на рубіж Добрянка – Тишківка з’єднання генерала Смирнова не змогли. В цей час в Тишківці вже знаходився штаб ворожої 9-ї танкової дивізії, а в Добрянці – сильний бронетанковий заслон. Для того, щоб вибити німецькі танкові з’єднання з цих населених пунктів у генерала Смирнова сил уже не було. Усе, що міг він зробити в тих умовах – прикрити напрямок на Первомайськ з півночі – виставити танковий батальйон в районі Лисої Гори по річці Чорний Ташлик.

Управління тилу Південного фронту сформувало у Вознесенську велику автоколону з різним військовим спорядженням. Колона через пробитий коридор мала проникнути до оточених, розвантажити боєприпаси та інше спорядження, а на зворотному шляху вивезти поранених та штабні документи. Першого серпня колона вийшла з Вознесенська і досягла Первомайська. Далі рухатися уже не було сенсу.

Як же розгорталися події на Голованівському напрямку?

Ще 30 липня лінія оборони угрупування 18 Армії (164-та, 69-та стрілецькі і 96-та гірсько–стрілецька дивізії 18-ї Армії, рештки 218 мотострілецької дивізії і група Укріпленого району полковника Ігнатова) становила вигнуту в північному напрямку дугу від Гайворона на Пів­денному Бузі до Лебединки на Ятрані. Зваживши на спроби ворожих з’єднань відсікти висунуті на північ дивізії 17-го стрілецького корпусу їм було наказано вирівняти фронт по лінії Сень – Юзефівна (тепер Йосипівна) – Шамраївка – Данилова Балка – Молдованка (тепер Синицівка). Проте затриматися на визначеному рубежі не змогли і продовжували відходити в південно-східному напрямку. Тим часом німецькі рухливі частини, зосередившись на рубежі Тернівка (Бершадського району) – Колодисте – Голованівськ, дійшли до Ятрані в районі Перегонівки і Полонистого і зробили спробу прорватися в тил 96 ГСД генерала Шепетова. Цим маневром з’єднання 17-ї німецької армії вклинилися між 18-ю та 6-ю арміями.

Вранці 1 серпня 1941 року командуючому 18-ю Армією наказано: «Для забез­печення відходу 6-ї і 12-ї Армій з району Умані, створення стійкого становища в районі Первомайська та знищення ворожого угруповання, яке вклинилося на стику 18-ї і 6-ї армій, силами 17-го стрілецького корпусу ліквідувати Голованівське і Лади­женське угрупуван­ня...»10)

З’єднання 17-го СК в цей час знаходилися: 96 ГСД в районі Красногірки, Роздолу та лісу південно-східніше Голованівська; 164 СД – в районі Шамраївки – Лозоватої – Люшневатої; 169 СД – в районі Сень – ліс південно-східніше Голова­нівська. Штаб корпусу передислокувався з Юзефівки до Свірневої.

Планом операції було передбачено, що 17-й СК у взаємодії з 6-ю Армією одночасно переходять у наступ із завданням вийти на рубіж Семидуби – Синьки – Вільхове – Василівка. Основний удар наносить 17-й СК своїм правим флангом (169 СД і 96 ГСД), оволодіває рубежем Текуча – Ладиженка – Городниця. Сюди ж спря­мовуються і з’єднання 6-ї Армії. Початок наступу призначено на 15.00, 01.08.41 року. Проте, через порушення системи зв’язку та неможливість деяких частин своєчасно зосередитися на вихідних рубежах, директива про намічену операцію та час її початку в штаби дивізій надійшла з запізненням, а 6-та Армія наказу про наступ не отримала зовсім і участі в операції не брала.

169 стрілецька дивізія встигла зосередитися на вихідних позиціях, в той час, як 96-а гірсько-стрілецька ще продовжувала відхід на Роздол. Навіть у цих умовах 169-ій СД було наказано негайно розпочати наступ: 96-а ГСД мала силами 209 гірсько-стрілецького полку (командир полку майор Міклей) підтримати наступ 169 СД ударом з Красногірки через ліс Голоче на Голованівськ. Решта частин дивізії мали вступити в бій після приведення себе в порядок.

Лише о 16.30 після нетривалої артпідготовки, 169 СД почала наступ і о 18.00 вийшла на рубіж Наливайка – Шепилово – Олександрівка. Німецькі частини почали відходити. 371 ГСП 169 СД зайняв Межирічський ліс, а окремий розвідувальний батальйон досяг Давидівського лісу. До Ятрані залишилося 3-4 кілометри. Проте, дальше просування частин 169 стрілецької дивізії було різко уповільнено. Німці, відійшовши на фронті 169 СД, посилили натиск на лівому фланзі, де діяли група Анисимова і батальйони 209 ГСП.

Головний удар німці зосередили на позиції полковника Анисимова. Проте, атаки переважаючих сил ворога мети не досягли. Лише тоді, коли гітлерівці ввели в дію танки, коли полковник Анисимов та більша частина командирів та штабних офіцерів загинула, група почала відходити, оголивши дорогу Голованівськ – Перво­майськ. Виникла загроза виходу ворожих частин в тил 169-ї СД з лівого флангу. Перший батальйон 209 ГСП перегородив шлях ворожим танкам і піхоті, але вони встигли вийти в тил полку. Командир полку майор Міклей наказав зайняти кругову оборону. Цей бій для майора був останнім.

Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР від 9 листопада 1941 року майору Геннадію Володимировичу Міклею за виняткову мужність, проявлену в бою під Голованіським, посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Газета «Правда» 30 січня 1942 року писала: «Радянським народом ніколи не буде забутий подвиг майора Г.В. Міклея. Він поліг смертю хоробрих. Пам’ять про нього ніколи не померкне».

Ввечері 1 серпня частини і підрозділи 169-ї і 96-ї ГСД закріпилися на дося­гнутих рубежах. Бійці приводили себе в порядок, командири дивізій перегрупо­вували сили. А о 21.00 зненацька надійшов наказ залишити зайняті рубежі і відхо­дити на Первомайськ...

Наступаючи з Балти, німецькі 22-га і 76-та піхотні дивізії з 11-ї німецької армії генерал-полковника Рітер фон Шоберта оволоділи Кривим Озером і почали просу­ватися на Первомайськ. Над з’єднаннями 18-ї Армії і, в першу чергу над дивізіями 17-го СК нависла реальна загроза оточення. Ворожа петля уже щільно охоплювала корпус з трьох сторін, шлях відходу на Первомайськ також було перекрито. Передові загони 9-ї і 16-ї дивізій танкової групи фон Клейста, наступаючи з Піщаного Броду, захопили Мигію і східну частину Первомайська – Ольвіополь, блокували міст через Синюху. Дивізії 17-ї німецької армії (100, 101, 125) та бригади угорського рухливого корпусу, просуваючись по правобережжю Ятрані, вийшли до Первомайська і оволо­діли прибережною смугою міста між Синюхою та Південним Бугом – Богополем. Міст через Південний Буг також виявився блокованим. Варто було німецьким диві­зіям, які наступали з Кривого Озера, прорватися до Бугу у районі Первомайська, як кільце оточення і навколо 18-ї Армії замкнулося б. До цього і прагнуло німецьке командування. Тому продовжувати наступ в районі Голованіська означало наражати і з’єднання армії Смирнова на смертельну небезпеку. Ось чому командування Південного фронту приймає рішення: вивести дивізії 17-го СК в район Первомай­ська...

Уночі на третє серпня з району Голованівська відійшли останні частини 18-ї Армії.

З’єднання 17 СК генерала Галаніна завдали фашистським військам значних втрат. Знищено 38 танків, 19 бронемашин, 19 гармат, біля півсотні кулеметів, понад 200 мотоциклів, 2 літаки, дирижабль. Багато солдатів і офіцерів ворога знайшли свою могилу на цій землі.

Забезпечивши фланги з боку Кривого Озера та Синюхи, з’єднання 18-ї Армії почали переправу через Південний Буг в районі села Чаусово. Ворожий натиск з боку Синюхи стримували частини 169 СД, якою командував генерал-майор І. С. Турунов. Під час однієї з бойових сутичок генерала смертельно поранили. 96-а ГСД Шепетова була в ар’єргарді і стримувала ворожий натиск з півночі. Через Буг вона переправилася останньою. Лише п’ятого серпня війська 18-ї армії завершили пере­праву. Правобережжям Південного Бугу вони взяли напрям на Вознесенськ і Мико­лаїв.

У тактичному оточенні

Коли 6-та і 12-та армії опинилися у повному оточенні, вороже командування не забарилося спрямувати на їх голови масований артилерійсько-мінометний во­гонь, бомбові удари з літаків, безперервно влаштовувалися атаки із застосуванням танків і бронемашин.

Генерал Понєдєлін розпорядився зайняти кругову оборону. Вранці 1 серпня до штабу Південного фронту послано телеграму: «Становище стало критичним. Ото­чення 6-ї і 12-ї армій завершено повністю. Виникла пряма загроза розпаду зага­льного бойового порядку 6-ї і 12-ї армій на два ізольованих осередки з центрами в Бабанці і Текліївці. Резервів немає. Просимо очистити введенням нових сил діль­ницю Тернівка – Новоархангельськ. Боєприпасів немає. Пальне закінчується. Понєдєлін, Музиченко, Любавін, Грищук, Попов, Груленко.»

Командування фронту залишилося глухим до тривожного сигналу з штабу армійської групи, до повідомлення Військових рад двох армій воно віднеслося з недовір’ям. 2 серпня Понєдєліну послано телеграму такого змісту: «Зайняти і міцно утримувати рубіж Звенигородка – Ново­архангельськ – Тернівка. Ліквідувати супро­тивника, який проник східніше визначеного рубежу...» Ця телеграма до штабу армій­ської групи спричинила справжнє розчарування. Оточеним стало ясно: штаб фронту не знає дійсного становища їхніх армій, не має справжнього уявлення про силу ворожого угруповання, яке оточило армійську групу щільним кільцем. І все ж гене­рал Понєдєлін, виконуючи директиву штабу фронту, спрямовує сили армійської гру­пи на схід, щоб прорвати вороже кільце в цьому напрямку, відтіснити фашистські з’єднання і зайняти оборону на визначеному рубежі.

Командарм Понєдєлін добре розумів загальну обстановку: ворожі війська захоплюють наші міста і села. Фашистське командування має на меті якомога швид­ше просунутися в глибину нашої землі, щоб заволодіти більшою територією, захо­пити промислові підприємства, залізниці, хліб, сировину, підкорити радянських людей. Перед радянським командуванням постала важлива проблема: терміново вивезти на схід обладнання фабрик і заводів, евакуювати цінності, сільськогоспо­дарські машини, якомога більше людей. Для виконання цього потрібно мати немало часу, а він через швидке просування ворожих військ дуже обмежений. За всяку ціну ворога потрібно зупинити, або хоч значно уповільнити його просування! Така стра­тегічна обстановка і диктувала наказ: «Стійко утримувати зайняті рубежі!», тобто, за будь-яку ціну скувати вороже угрупування, щоб виграти час для відведення голов­них сил за Дніпро і влаштування там оборони, для евакуації углиб країни облад­нання основних промислових підприємств Кривого Рогу, Дніпропетровська, Дніпро­дзержинська, Запоріжжя, Кременчука, Кіровограда. Отож, наказ по своїй суті логіч­ний, його положення викликалися життєвими інтересами країни. Але разом з цим, цей наказ не узгоджувався з обстановкою, його виконання привело до тактичного оточення армійської групи Понєдєліна. У іншому випадку шлях відходу на південний захід разом з 18-ю Армією був ще можливий аж до 2 (чи, навіть, і 3-го) серпня. Тоді між армійською групою Понєдєліна і 18-ю Армією проникли лише передові частини ворожих з’єднань, які можна було б зім’яти і пробити шлях на Первомайськ.

Штаб Південного фронту і його командуючий мали неточні відомості про угрупування передового загону 1-ї танкової групи фон Клейста, який з району Звени­городки через Тальне і Новоархангельськ вийшов у район Первомайська. Такий висновок витікає із заяви самого Тюленєва, яку він зробив у донесенні штабу Пів­денно-Західного напрямку 4 серпня: «Група Понєдєліна продовжує залишатися у тому ж становищі, причому зовсім не зрозуміла забарність у виконанні неоднора­зових наказів про вивід його частин на Синюху. Від самого Понєдєліна отримана радіограма панічного змісту, що організований вихід з бою без знищення своєї мате­ріальної частини, або без негайної допомоги іззовні немов би неможливий. Така оцінка ситуації невірна: суцільного фронту (східніше від Синюхи – М.К.) немає. Наявні проміжки по 10 і більше кілометрів. Топтання Понєдєліна на місці нічим іншим, як розгубленістю, нерозпорядливістю, неенергійністю пояснити не можна. Обстановка у районі Новомиргорода – Новоукраїнки не дозволяє надати допомогу. Понєдєліну. Знову підтверджено наказ нічними атаками пробити собі шлях. Тюлє­нєв, Запорожець, Задіонченко, Романов.»

Коментарі, як кажуть, зайві. Фронт допомоги надати не може. Пропонується покладатися лише на власні сили і самим пробивати собі дорогу. Причому, мате­ріальну частину зберегти за будь-яких умов – не знищувати, не покидати, а виво­зити. Шкода, що командуючий не вказав, яким чином це робити, адже транспортні засоби через відсутність пального бездіяльні. Що ж стосується «проміжків по 10 і більше кілометрів» у кільці ворожого оточення, таке твердження – прямий наслідок дезинформації, у полоні якої знаходився штаб фронту. Адже на східне узбережжя Синюхи від Тального до Первомайська «проникли» не окремі частини, а головні сили танкової групи фон Клейста, а також словацька моторизована бригада підполков­ника Пільфоушека. Навіть за визнанням самого Тюленєва війська фронту ведуть з «прониклими» дивізіями вперті бої в районі Новоукраїнки – Новомиргорода. Ось аж куди «проникли» німецькі танкові і моторизовані з’єднання фон Клейста!11)

Чому ж Понєдєлін просив очистити введенням свіжих військ дільницю Ново­архангельськ – Тернівка? Справа в тому, що Тернівка була чи не єдиним населеним пунктом на Синюсі і Ятрані, який частини армійської групи утримували в своїх руках. На північ і захід від Тернівки майже до Тишківки і Новоарханльська знаходився чималий плацдарм.

Учасник боїв під Підвисоким, офіцер оперативного відділу штабу 49 німець­кого корпусу Ганс Штеєтс в своїй книзі «Гірські єгері під Уманню», аналізуючи бойові дії за 3-4 серпня, пише: «Росіяни намагаються за всяку ціну зберегти за собою єдиний вихід на Синюсі – через Тернівку. І це їм частково вдається.»12)

Оволодівши Новоархангельськом, німецькі танкові і механізовані колони битим шляхом ринули на Тишківку. Там вони розділилися: одна група через Лип­няжку і Добровеличківку направилися на Новоукраїнку і Помічну, а інша – взяла курс на південь. По долині невеличкого струмка вона вийшла до Федорівки і далі вже берегом Синюхи через Добрянку і Вільшанку – до Первомайська. Таким чином, східніше Новоархангельська – Тишківки «з’явилася, – пише Штеєтс, – вільна зона, яку росіяни досить вміло використовують.» У цю «вільну зону» і пропонував Понє­дєлін ввести війська для полегшення виходу з оточення військ його групи. Але ця пропозиція штабом фронту почута не була.

У той же час особливий відділ НКВС Південного фронту послав у район Під­високого старшого лейтенанта особливого відділу Негоду Юхима Сильвестровича із спеціальним завданням. Посланця через лінію фронту переправили літаком. Із завдання він не повернувся, і його доля невідома.

Нелегко було генералу Понєдєліну переживати труднощі, які звалилися на його голову, коли армія попала в оточення, прикро було усвідомлювати невдачі, які переслідували армійську групу в без перервних боях, гірко було відчувати недо­брозичливе ставлення вищого начальства, яке фактично усунулось від відповідаль­ності за долю армійської групи і свою вину, відповідальність за свої помилки нама­галося перекласти на підлеглих. Проте, генерал Понєдєлін – солдат дисциплінно­ваний – вважав за правило і обов’язок сумлінно виконувати накази, які надходили із вищестоящого штабу.

Звичайно, у тих наказах було немало протиріч, які впадали у вічі, проте генерал Понєдєлін відносив їх на рахунок невідомого йому задуму командуючого фронтом, адже знав не все, що може і чого не може командуючий, тому вірив, що пробиваючись на схід чи північний схід, куди його спрямовували, він, врешті, виведе війська армійської групи з оточення.

З першого дня вперті бої точилися по всій лінії оборони оточених військ. Уже 1 серпня Понєдєлін з ходу направив свої з’єднання на прорив. Атакуючі дійшли до Тального. Наступальний порив солдатів і командирів був досить активним, але через відсутність боєприпасів їх атаки захлиналися і, врешті, наступаючі вимушені були відійти. 99 стрілецька, взаємодіючи з частинами інших дивізій, цього ж дня атакувала ворога у Новоархангельську. Їх атаки не раз доходили до рукопашних боїв. Південно-західна частина селища кілька разів переходила з рук в руки. Лише ввівши свіжі частини і танки, гітлерівцям вдалося відтіснити наступаючих.

Супротивник намагався якомога швидше зламати волю оточених до опору. І вже третього серпня влаштував загальний наступ по усій лінії їх оборони. Проте, оточені успішно відбили ворожі атаки. Не маючи чим відповісти на масований воро­жий вогонь супротивника, вони не раз сходилися з ним у рукопашному бою. Насе­лені пункти Новоархангельськ, Копенковата, Кам’янече, Вишнопіль, Оксанино, Нерубайка, Торговиця не раз переходили з рук у руки.

Знекровлені підрозділи частин та з’єднань оточених стояли насмерть. Бійці та командири, проявляючи безприкладну хоробрість, відвагу та героїзм, билися мужньо і самовіддано. Ось кілька прикладів.

«Обслуга 76 мм гармати сержанта Миколи Кузнєцова займала позицію на висотці південно-західніше Тернівки. Під безперервним артилерійським та міномет­ним обстрілом обслуга вела вогонь по танках супротивника. Неподалік уже горіли чотири ворожих потвори, лежали десятки трупів фашистських вояків. У другій половині дня німці вже вп’яте пішли в атаку, спрямувавши на висоту нову групу танків і підрозділи піхоти, одночасно посиливши артилерійський обстріл. Навколо все горіло, але захисники висоти, запалені героїчними діяли гарматної обслуги сержанта Кузнєцова, стояли непохитно. Гармата продовжувала вражати ворога і тоді, коли вибув з ладу навідник. Та навіть і тоді, коли зі всієї обслуги залишився один Кузнєцов. І лише, коли мужній сержант, вражений осколком, упав мертвим – гармата замовкла...»

«Командир відділення кулеметників Віктор Куликов протягом дня відбив біля десятка ворожих атак. Всі бійці його відділення полягли смертю хоробрих, чи були тяжко пораненими. Коли німці розпочали чергову атаку, Віктор уже був один. Трид­цять фашистів на одного сміливця! Сержант не розгубився. Короткими чергами частував непроханих гостей. Двадцять фашистів знайшли безславну смерть від його прицільного вогню...

Коли скінчилися боєприпаси, сержант, незважаючи на поранення, взяв участь у контратаці роти...» 13)

Готуючи на 3 серпня генеральний наступ, німецьке командування було пере­конане у тому, що з оточеними буде покінчено. У наказі командира 49-го гірсько-стрілецького армійського корпусу генерала Кюблера говорилося: «Лише тепер битва досягла своєї кульмінації. Корпусом буде зроблено все, щоб довести її до перемож­ного кінця і знищити ворожі війська в районі Голованіська – Умані...»

Але німецьким генералам довелося розчаруватися. Уже пізніше один із війсь­кових чинів 17-ї німецької армії заявив: «Ніхто не думав, що битва після органі­зованого 3 серпня наступу буде тривати ще п’ять днів. Ніхто не думав, що попереду будуть ще тяжкі бої. Командування і війська були впевнені в швидкій перемозі...» Цьому генералу вторить інший: «День 3 серпня бажаного успіху не приніс... пози­тивного наслідку не було. Супротивник, оточений західніше від Новоархангельська цілий день організовував контратаки, робив відчайдушні спроби прорвати наші бойові порядки і вийти з оточення... Ворожі ар’єргарди чинили впертий і стійкий опір...»14)

Бій продовжувався і наступного дня, але він, як і день попередній, не приніс гітлерівцям очікуваного успіху. Той же Штеєтс в своїй книзі про бойові сутички цього дня пише: «Під вечір становище корпусу мало чим змінилося. Лінія фронту стабілізу­валася. Росіяни билися запекло...» Як і до цього, частини 192 гірсько-стрілецкої дивізії міцно утримували в своїх руках Тернівку. Плацдарм на лівобережжі Синюхи, який обороняла 58-а гірсько-стрілецька дивізія, виявився недоступним для ворога, хоч для оволодіння ним німці кинули частини 1-ї піхотної і 2-ї танкової дивізій.

Штаб Південного фронту на 4 серпня намітив операцію по деблокуванню ото­чених і очищення території на схід від Синюхи від ворожих з’єднань, які прорвалися сюди. При участі штабу Південно-Західного напрямку було розроблено план опера­ції, у здійсненні якої планувалося використати з’єднання Понєделіна, а також 223 і 116 стрілецькі і 212 механізовану дивізії.

223 СД діяла в складі 18-1 армії Південного фронту, а 116 стрілецька і 212 механізована дивізії відносилися до 26-ї армії Південно-Західного фронту. Узгод­ження деталей плану проведення операції велося по радіо. Шифрована радіограма Понєдєліну перехоплена німцями і розшифрована. Це й визначило провал.

З’єднання генерала Понєдєліна за планом мали наносити удар по німецько­му угрупуванню з району Підвисокого через Тальне на Звенигородку, але на під­ступах до Тального вони зустріли сильний заслін з ворожих бронетанкових частин і далі просунутися не змогли.

Частини 223 стрілецької дивізії вивантажувалися на станціях: Кі­ровоград, Лелеківка, Шестаковка під ударами німецької авіації. Висунення на вихідні позиції проходило в умовах ворожих танкових контратак. Надто знекровившись, дивізія не змогла зайняти вихідні рубежі по лінії Липняжка – Тишківка – Журавка, які, до речі, були уже захоплені ворожими військами. Під час спроби оволодіти наміченим рубе­жем, дивізія понесла ще більші втрати і виконати бойове розпорядження не змогла.

116 стрілецька і 212 механізована дивізії, наступаючи з району Богуслава, Корсуня, Городища на Звенигородку, зустріли відчайдушний опір ворожих військ, але у зв’язку з різким ускладненням обстановки на Київському напрямку ці дивізії вимушені були також припинити наступ.

Таким чином, комбінований удар з метою прориву ворожого кільця в північно-східному напрямку і на цей раз успіху не мав. Проте, командарм Понєдєлін на вимогу командуючого фронтом і далі продовжує штурмувати фронт ворожого ото­чення в цьому напрямку і, напевне, продовжує вірити, що допомога оточеним надійде саме звідси. І в наступні дні оточені ще кілька разів сходилися в рукопашну в Новоархангельську, Кам’янечому, Свердликово, Торговиці, Тернівці, але безуспі­шно. Через бойові порядки ворожого заслону кожного разу вдавалося проскочити лише дрібним групам чи поодиноким бійцям. Основна ж частина військ 6-ї і 12-ї армій продовжували залишатися в оточенні. Ні 26 Армія з півночі, ні 18-а Армія з півдня не змогли деблокувати оточених армій, хоч прикладали до цього певні зусил­ля і вклинялися в бойові порядки ворожих військ на значну глибину.

Комбриг Зибін

80-та стрілецька вранці 2 серпня спорядила потужний рухливий загін для висунення через Покотилово на Троянку. У другій половині дня на рубіж Ятрані в район Лебединка, Покотилово вирушили основні сили дивізії. Проте, частин 189 стрілецької дивізії і підрозділів 21 кавполку НКВС, на присутність яких в тому районі орієнтував штаб 6-ї армії, там виявлено не було. В дійсності ці частини тримали оборону північніше – у районі Добово – Рогова. Полонисте, Лебединка, Орлово, Покотилово, Когутівка уже були зайняті німцями. 80 СД зав’язала нерівний бій і з немалими втратами змушена була відійти на висхідний рубіж.

Комбриг Зибін доповів командарму Музиченку про невдачу Прохорова у районі Покотилово і про неможливість встановити зв’язки з частинами 18-ї Армії. На це Музиченко з прихованою роздратованістю і докором зауважив:

– По правді кажучи, Семене Петровичу, я іншого й не чекав. Вам можна було доповісти про такий результат ще до висунення Прохорова в район Лебединки і Покотилово. Тепер простежте, щоб Розсоховатець і садиба відділку радгоспу також не виявилися в руках ворожих частин.

Зибін зрозумів натяк генерала Музиченка. Несправедливий докір душив гру­ди, зворушив спогади про минуле, коли, завдяки несправедливим звинуваченням, які ґрунтувалися на брехливому доносі, йому довелося так багато пережити. Лише тому, що звинувачення нічим не підтверджувалися і були явно безглуздими, йому вдалося спростувати звинувачення і повернутися до нормального життя. Та чи було воно нормальне після пережитого тоді... Майже три роки довелося провести в тюре­мній камері. Хто потрапляв туди, назад не виходив. Винятки траплялися дуже рідко. Як на той час – це було сенсацією. Випадок із Зибіним – одна з них, йому просто поталанило: справа потрапила до слідчого, який у часи загальної підозрілості, шпи­гуноманії і прислужництва ще не втратив здорового глузду, не розтринькав свого сумління. На випадках, подібних Зибіну, базувалося тоді твердження про справед­ливість: «Дивіться, мовляв, хто дійсно невинний, компетентні органи, розібравшись, відпускають з миром... А ворогам народу пощади немає!

Розпочалася ця історія у Зибіна ще 1928 року. Він був командиром полку. У ті роки було скасовано інститут комісарів в частинах та з’єднаннях РСЧА, а натомість введено посаду заступників командирів по політчастині. Командирам належало про­йти атестацію на відповідність єдиноначальності. Семена Петровича, як одного з кращих командирів частин дивізії визначили на атестацію першим.

Заступник голови атестаційної комісії батальйонний комісар Скодін провів бесіду із Зибіним. Виявилося, що командир полку з багатьох питань має власну думку, робить сміливі висновки про окремі аспекти армійського життя, в питаннях взаємовідносин між командирами та його підлеглими. Окремі його судження харак­теризувалися новизною і свіжістю.

Скодін віднісся до Зибіна недоброзичливо, адже його застиглі, догматичні розумування повністю розходилися з висновками командира полку, який мав необе­режність вступити у суперечку із заступником голови комісії і в категоричній формі заперечити деякі з його тверджень. За що і поплатився. Скодін, використавши своє становище, домігся занесення в атестаційний лист командира полку таких висновків: «Не дивлячись, що командир полку Зибін Семен Петрович володіє достатньою силою волі, енергією і рішучістю, в поводженні з підлеглими має негативні прояви, які виражаються у відсутності підходу до останніх. На цьому ґрунті виникали конф­лікти, які приводили до підриву авторитету командира полку. Інколи в роботі това­риша Зибіна проявляється верхоглядство. У питаннях єдиноначальності не справ­ляється. Посаді командира полку відповідає(!), а у питаннях здійснення принципу єдиноначальності – ні(?)»

Після таких висновків атестаційної комісії Зибіна перестали вважати передо­вим командиром полку, а різні комісії та інструктори, які зачастили в полк, нама­галися перш за все виявити недоліки. Проте, більшості з них доводилося конста­тувати, що командир полку «широко і вміло проявляє ініціативу, вимогливий до себе і підлеглих, особиста тактична, політична і стройова підготовка командира добра. До роботи відноситься добросовісно. Вміє наполегливо проводити в життя заходи, спрямовані на підвищення бойової підготовки підрозділів. Стан бойової підготовки полку задовільний.»

У 1929-1932 роках Семен Петрович навчається у військовій академії, по закінченні якої отримав характеристику: «Має більшу схильність до загальновійсь­кових ніж до штабних посад. Єдиноначальником бути може. Може бути використа­ним на посаді командира окремої бригади».15)

У 1936 році Семена Петровича Зибіна призначають командиром 28-ї кава­лерійської дивізії, в якій начальником відділу політичної пропаганди був його старий знайомий – батальйонний комісар Скодін. Зибін віднісся до нього доброзичливо. Ніколи і нічим не давав ніякого приводу для упередженості в їхніх відносинах. Нав­паки, намагався у всьому допомогти своєму однополчанину, співробітнику.

Проте, батальйонний комісар Скодін мав іншу думку. До колишньої неприязні додалася ще й заздрість. Він, Арсеній Минович Скодін, з того часу залишився на тому ж рівні. Не підріс на жоден східець, немов застиг, ніким не помічений. А тут цей, новоспечений командир дивізії, вискочка. При введені нових військових звань для середнього і старшого командного складу Червоної армії став полковником, а потім одразу ж комбригом! Яка несправедливість! Чи можна таке перенести?! Потрібно за всяку ціну зупинити цей невиправданий ріст, разом з тим нагадати і про себе...

«Начальнику Головного Політичного управління РСЧА товаришу Мехлісу Леву Захаровичу.

Рапорт.

Як справжній патріот Вітчизни, безмежно відданий Комуністичній партії і радянському народові, не можу утриматися, щоб не виразити глибокого обурення з приводу шкідницької діяльності ворогів народу, які звили собі осині кубла на вищих посадах у Червоній армії і вели справу до послаблення оборонної спроможності нашої Батьківщини, видавали і продавали військові таємниці, вступали у змови з нашими заклятими зовнішніми ворогами з метою повалення Радянської влади, рес­таврації капіталістичних порядків і розчленування країни. На радість нашого народу зараз проводиться очищення рядів Червоної армії від ворогів. Підтримані всім наро­дом «Єжові рукавиці,» міцно охопили їх, спіймавши на гарячому. Більшість із них уже отримали по заслугам.

Проте, ще не усі вороги та їх підручні виловлені. Почувши небезпеку, вони принишкли, стали ретельніше маскуватися, щоб приспати нашу пильність, пережити тривожні дні, а потім продовжити свої мерзенні дії. Саме таким замаскованим воро­гом народу я вважаю командира 28-ї кавалерійської дивізії комбрига Зибіна Семена Петровича.

Зибін С.П. служив у царській армії, без проходження відповідних курсів вис­лужив чин підпрапорщика(!), командував взводом. У листопаді 1917 – січні 1918 року, будучи командиром Білореченського загону, Зибін брав участь у придушенні заколоту черкесців, які виступили проти Радянської влади. Лише завдяки навмисне забарним діям з боку Зибіна, організаторам заколоту вдалося вислизнути і уникнути покарання.

У 1928 році, будучи командиром полку, Зибін майже повністю розвалив робо­ту по організації бойової підготовки особового складу. Зибін мав тісні зв’язки з воро­гом народу колишнім маршалом М. Н. Тухачевським. Ще у 1920 році Тухачевський, командуючий Кавказького фронту, зненацька, без всяких рекомендацій компетент­них начальників, призначив Зибіна командиром полку. З того часу почалося його підозріло швидке просування по службі. Безумовно, цьому сприяв Тухачевський. Коли було виявлено повний розвал бойової і політичної підготовки у полку, яким командував Зибін, Тухачевський, як командуючий військами Ленінградського війсь­кового округу, прикриває злочинні дії свого підручного і замість того, щоб передати справу військтрибуналу, командирує його на навчання у військову академію ім.. Фрунзе. По протекції колишнього маршала Зибіну лише через кілька місяців після присвоєння військового звання полковника було присвоєно звання комбрига і при­значено командиром 28 кавалерійської дивізії.

Шкідницька діяльність Тухачевського розкрита і знешкоджена, але серед командно-начальницького складу в Червоній армії залишилися його однодумці та висуванці. Саме таким є Зибін Семен Петрович, командир 28 КД.

Начальник політичного управління 28 кав.дивізії батальйонний комісар А.М. Скодін.

13 квітня 1937 року»

Наприкінці травня цього ж року надійшла атестація про присвоєння Арсенію Миновичу Скодіну чергового військового звання і призначення його на щойно віднов­лену в частинах і з’єднаннях Червоної армії посаду комісара однієї з сусідніх дивізій.

Семен Петрович був дещо здивований – штабом дивізії матеріали і атеста­ційні документи на присвоєння звання Скодіну не готувалися. Але це не завадило йому тепло поздоровити новоспеченого полкового комісара і щиро побажати успіху на новому місці роботи.

А 13 червня 1937 року, саме в той день, коли було страчено маршала М. Н. Тухачевського, Зибіна викликали для співбесіди... Додому він тоді не повернувся...

Комбриг Зибін зрозумів натяк командуючого армією генерал-лейтенанта Музиченка, але знав, добре знав, що вияснивши всі обста­вини, які привели 80 СД до невдачі в районі Лебединка, Покотилово, він реально підійде до оцінки того, що сталося, проте, відповів без усяких виправдовувань:

– Гаразд, товаришу командуючий, я ваші зауваження врахую.

Почувши довгий гудок зумера, поклав трубку.

Відійшовши від телефонного апарату, Семен Петрович відчув себе ображе­ним. Закрокував по землянці, щоб вгамувати хвилювання, якого не хотів показувати присутнім начальнику штабу, начальнику оперативного відділу, телефоністу. Про що зараз думав командир 37 корпусу? Крокуючи від дверей до столу і від столу знову до дверей, трохи справившись з хвилюванням, обмірковував: «Чому все так стало­ся? Чому дві армії виявилися в оточенні? Адже можливості для того, щоб уникнути такого фіналу, були!» Він осягав усю глибину та повноту небезпеки, яка нависла над обома арміями і його корпусом в тому числі.

Час для прориву ворожого кільця і виходу з оточення, як видно зі всього, втрачено. Дані розвідки говорять про те, що ворожі з’єднання оперезали оточених щільним броньовим кільцем. Диво, як це інколи буває і на війні, звичайно, може статися, але чи можна його передбачити, щоб опертися на нього. Адже воно ніколи і ніким завчасно в плани бойових операцій не вводилося, воно приходить зненацька. При чому, має хитку і зрадливу поведінку: в самий критичний період може прислу­житися противній стороні. Отже, на диво розраховувати не можна. А на що можна? На ентузіазм, самопожертву і безоглядну хоробрість бійців, їхню безмежну любов до Батьківщини і ненависть до ворогів, на їхню вправність і кмітливість, на їхню зневагу до смерті. А що у наших умовах можна протиставити ворогові? Насамперед – баг­нет, потім – гранату, пляшку з запалювальною сумішшю і, в обмеженій кількості, кулю. Снарядів немає, пального – також. В наших умовах потрібно прориватися впе­рто і безупинно, але не всією масою, а дрібними групами. По всьому фронту ото­чення. Хтось загине, але хтось і вийде.

Зибін зупинився біля столу, пильно подивився на карту, над якою схилилися начштабу і начальник оперативного відділу.

– Вважайте, полковнику, – сказав, звертаючись до начальника штабу, – що це вже кінець, вірніше, початок кінця.

– Що маєте на увазі, Семене Петровичу? – запитав Рогачевський, відірвавши погляд від карти.

– Маю на увазі, полковнику, – хриплим голосом продовжив Зибін, – що справи наші занадто кепські. Вважайте, що генерал Штюльпнагель по ту сторону Ятрані потурбувався перерізати нам шлях такими силами, яких ми, напевне, про­бити не зможемо. Більше того, він уже перейшов Ятрань і тисне нас на північ...

– Будьмо оптимістами, Семене Петровичу, – заспішив Рогачевський, – від самого кордону і до Підвисокого нас оточували чи намагалися оточити кілька разів, проте усе влаштовувалося. Звичайно, тоді було легше. І сили були свіжіші, і зброю ще мали. Але я глибоко вірю, що нам прийдуть на виручку.

– Хто? Не прийдуть. Немає кому! – час для цього втрачено. Нам з вами залишається подумати, щоб найдорожче віддати своє життя, коли наступить фатальна хвилина.

Настала тиша, порушувати яку не наважувався ніхто. Лише зрідка глухі вибу­хи снарядів та стрекотіння кулеметів турбували її.

– За своїх бійців і командирів, – продовжив Зибін, – я певний. Вони вчинять саме так.

Комбриг закінчити не встиг. Вибух важкого снаряда захитав стіни землянки. Зі стелі посипався пісок. Двері злетіли з петель, вдарилися об стіну і з грюкотом повалилися на долівку. Зблідлий на обличчі Рогачевський, неначе продовжуючи перервану розмову, ослаблим голосом зауважив:

– Будемо, Семене Петровичу, сподіватися на краще...

Вранці 4 серпня Музиченко наказав комбригу Зибіну силами 139 стрілецької дивізії вести наступ на Копенковате з метою відвернути увагу супротивника від Тальнівського напрямку. 139 стрілецька була досить знекровлена. Її рештки стано­вили трохи більше батальйону. З приданою групою бійців, сформованих з решток інших час­тин, було два батальйони. Наступ почався рано-вранці. Увірвавшись до Копековатої з криками «Ура», «За Батьківщину», «За Сталіна!», не зважаючи на міно­метний обстріл, який встигли відкрити гітлерівці, наступаючі оволоділи північно-західною частиною села. Півтора десятка німців захопили у полон і відправлили до лісу. Але просування далі уповільнилося. Гітлерівці окопалися за ставом та неве­личкою річкою, яка ділила село на дві частини. Незабаром з Перегонівки та Поло­нистого до них надійшло підкріплення. Ворожі бронемашини спробували проскочити через міст, але були зупинені. Дві з них запалали на самому мосту, перегородивши дорогу іншим. Танки пішли в обхід ставка і незабаром вийшли на фланг наступа­ючим. За танками йшли автоматники. Підрозділи 139-ї дивізії почали відходити. Та раптом з лісу на повній швидкості вискочила наша «тридцятьчетвірка», щільно обліп­лена червоноармійцями. Уздрівши нашого танка, фашистські автоматники відійшли до ставу, а п’ять їхніх танків кинулися на нашу машину. Таранним ударом один фашистський панцерник було зупинено, а інші з невеликої відстані розстріляли оди­нокий танк, адже діяв він «напором сили і гусениць». Боєприпасів у нього не було...

Дивізія, зазнавши втрат, повернулася до Зеленої Брами. Виконуючий обов’я­зки командира дивізії майор Шагінян вирішив негайно доповісти комбригу про нев­дале завершення операції, але здійснити цього не зміг.

У цей час комбриг Зибін обдумував, що йому доповідати у штаб армії про чергову невдачу. Пригадавши попередню розмову з командармом, подумав, що й на цей раз почує: «Ви, Семене Петровичу, могли б це саме доповісти ще до того, як висувалися із 139-ю у Копенковату...». Звичайно, Музиченко своїми коментарями на безуспішні бойові дії з’єднань 37-го стрілецького корпусу мав на увазі якісь інші, лише йому відомі, фактори, а не ті три роки, коли комбриг був під слідством. Але Зибіну здавалося, що натякалося саме на це. А що буде далі? Як повернуться справи? Адже і нині, як це було і вчора, зрозуміло, що чекати кращого не дово­диться. Звичайно, буде гірше. А що гірше? Тривалий вихід з оточення ворожими тилами, чи, можливо, полон? А під час виходу з оточення ймовірність потрапити до лап фашистам немала. Сенсація! У полон потрапив командир радянського корпусу! Ні, цього статися не повинно, краще смерть... Адже після отих трьох років ярлик ворога народу ще не знято, невідмивна пляма так і залишилася, а коли до цього... Адже й тоді, коли відпустили, прозоро відчувалася якась настороженість до нього з боку тих, з ким доводилося мати справу.

8 квітня 1940 року Семена Петровича Зибіна з камери припровадили до начальника відділу держбезпеки. Сісти не запросив, проте підвівся сам. На початку зобразив усмішку, тоді посерйознішав, впився очима в клієнта, неначе хотів вивчити його зовнішність:

– Товаришу комбриг! – «Перший раз за три роки Семен Петрович почув, що до нього звернулися таким чином». – Від імені нашого відділу, приношу перед вами вибачення за тривалий час перебування у нас. Вашу справу детально розглянуто і за недостатністю доказів, припинено. З цієї хвилини ви вільні. Зрозуміло, про окремі непорозуміння, які випадково виникали під час слідства, маєте утриматися від їх розголошення. У іншому разі... Чи зрозуміло вам, товаришу комбриг?

– Так, – тільки й зміг вимовити Зибін, не зумівши впоратися із зрадливими сльозами, які покотилися з очей.

– От і гаразд! – підсумував господар кабінету, натискаючи на кнопку.

До кабінету зайшов військовий у формі командира внутрішніх військ.

– Відведіть товариша комбрига до канцелярії, – наказав господар кабінету, злегка махнувши головою.

– Ось ваші документи, товаришу комбриг, – лагідно повідомив старший лейтенант, простягуючи Зибіну папери.

– Дякую! – мимовільно вихопилося звичне і давно вживане. – Я уже можу йти?

Дуже хотілося пошвидше покинути цей похмурий «підземний рай», вийти на повітря, на волю, до людей...

– Одну хвилинку, товаришу комбриг, – так же лагідно, як і першого разу, попрохав старший лейтенант. – Вам належить ще раз, думаю, останній, розписатися ось тут, – розкрив якусь книгу і вказав пальцем.

– Прочитати можу?

– Будьте ласкаві! Але від цього нічого не зміниться. У всіх випадках розпи­сатися доведеться.

Семен Петрович прочитав: «Я зобов’язуюсь не... у іншому разі несу кримі­нальну відповідальність за розголошення... державної таємниці». Швидко поставив підпис і в супроводі червоноармійця вийшов з кабінету.

Вдома застав змарнілу тридцятишестилітню дружину Парасковію Степанівну. Їй уже повідомили, що справу чоловіка припинено. З нетерпінням чекала. Довго дивилися одне на одного, тоді дружина припала до чоловічих грудей і заридала. Напевне, вперше за всі три роки. Вперше у присутності... чоловіка.

Зважаючи на нелегке матеріальне становище сім’ї, яка вибилася з достатків, не маючи засобів для нормального життя, Семен Петрович зважився звернутися до заступника Наркома оборони армійського комісара Першого рангу Щаденка.

– Я вас слухаю, – холодно зустрів Зибіна армійський комісар.

Семен Петрович розповів про суть справи.

– Бачите, до чого доводять інколи вчинені нами легковажні кроки, – зауважив Щаденко.

– Я легковажних кроків не робив і протиправних дій не чинив, – категорично заперечив Зибін, – тут, напевне, склалася ситуація: «Коли ліс рубають, то тріски летять!» Я одна з них. Правда, така, що не встигла згоріти.

– При чому тут ліс і тріски? – зупинив Зибіна армійський комісар. – До вашої ситуації більше підходить афоризм: «Диму без вогню не буває.»

– Але ж... – хотів було зіслатися на припинення справи, проте Щаденко неначе знав, що він хотів сказати, випередив його.

– Вас звільнили за недостатністю доказів, розумієте, «за недостатністю», – по складах повторив це слово. – Вам ще треба довести, що їх не було зовсім. А тепер прошу вас пробачити, – він піднявся, даючи знати, що аудієнція закінчилася. Вже стоячи додав, – у приймальні викладіть на папері ваше прохання.

Коли вийшов з кабінету заступника Наркома оборони, відчув себе ніби поби­тим: «Значить, це ще не все, ще належить довести. Але що і як я маю доводити? Як повинна чесна людина доводити, що вона чесна? І кому потрібні такі докази? Примушувати чесну людину доводити, що вона чесна – значить знущатися з неї, творити над нею насильство. Наша Велика Батьківщина – країна демократична. Чому ж в демократичній країні утверджується насильство, при чому в гіршій його формі – сурогат насильства морального і фізичного». Обурений до глибини душі, вирішив нічого не писати і йти геть. «Але куди йти? Від дійсності, яка уже утвер­дилася, так скоро не втечеш, а зроблений крок розцінять як вияв протесту, як виступ проти існуючих порядків... Трудитися в ім’я народу, Батьківщини – велика честь і обов’язок. Я син свого народу і служити повинен лише йому. Тому все інше відкинути в сто­рону. Можливо, не все зрозумів з нашої дійсності. Можливо, незабаром усе налагодиться».

Повернувся в приймальню, попросив аркуш паперу.

«Заступнику Наркома оборони армійському комісару Першого рангу Є.А. Щаденку від комбрига Зибіна Семена Петровича, колишнього командира 28-ї кав. дивізії.

Рапорт.

1. У зв’язку з наклепницьким доносом я був усунутий від командування диві­зією і тривалий час знаходився під слідством. Брехливі свідчення донощика не під­твердилися і за недостатністю доказів мене виправдали. Після всього, що сталося, і надалі маю намір продовжити службу в рідній мені Червоній армії на посадах, які будуть запропоновані командуванням.

2. Водночас прошу врахувати: під слідством я був 34 місяці, здоров’я дуже похитнулося і настійливо потребує серйозного лікування. Прошу видати мені і моїй сім’ї путівки на курортно-санаторне лікування, щоб надалі міг з новою енергією взя­тися за виконання службових обов’язків.

3. Окрім того, прошу надати мені матеріальну допомогу, оскільки за той пері­од усе прожито. Я особисто і моя сім’я у такій допомозі маємо значну необхідність. Запевняю, що своєю роботою виправдаю все.

Зибін. 15 квітня 1940 року».

Щаденко наклав резолюцію:

«Видати дві безплатні путівки і обмундирування. 20 квітня 1940 року.»

Через кілька днів Семен Петрович з Парасковією Степанівною уже були на Сочинському курорті. Зустрічаючись зі старими товаришами, яких уже давно не бачив, під час розмов, недомовок та багатозначних умовчувань, переконався, що не лише він, але й його співбесідники спантеличені подіями, які продовжуються і викликають занепокоєння. Дуже уже багато ворогів народу розвелося у Червоній армії на й у країні в цілому! Майже кожен із співбесідників, коли заходила розмова про ці події, закінчував приблизно так: «Там, наверху розберуться у всьому і постав­лять все на свої місця. Ми ж солдати Вітчизни і наша справа захищати її!»

Повернувшись з курорту, Семен Петрович отримав призначення на посаду інспектора кавалерійських училищ управління навчальних закладів. Але в Червоній армії після усунення з її середовища «ворожих елементів» у ті роки не вистачало командних кадрів, особливо вищих. Тому згодом Зибіна призначають командиром 87-ї стрілецької дивізії, а з березня 1941 року – командиром 37-го СК.

Тяжко командиру переживати невдачі в бою, втрати товаришів, підлеглих, а ще тяжче, коли на тебе звернені погляди тих, хто залишився у строю, а ти допо­могти нічим не можеш... Учора невдача 80-ї дивізії, сьогодні – 139-ї, кількома днями раніше значні втрати понесла 141-ша і придана 189-а стрілецькі дивізії. Що ж далі? Чим зможе він, командир корпусу, довести, що вини за ним у цій обстановці не було? Хто може підтвердити це? Командарм Музиченко? Напевне, ні. Швидше за все буде вигороджувати себе. А, можливо, помиляюся – усе буде зовсім по-іншому...

Зибін у супроводі капітана Подольського залишив командний пункт і попря­мував до штабу корпусу для підготовки донесення про чергову невдачу. Зупинилися біля роздвоєного дуба.

– Миколо Григоровичу, – звернувся до Подольського, – у цьому районі штаб 139-ї. Розшукайте комдива і комісара. Покличте їх до мене.

Коли Подольський пішов, оглянувся навколо. Нікого не помітив, неначе опи­нився віч-на-віч з лісом і супротивником, який крок за кроком просувається вперед і все більше звужує кільце оточення. Погляд зненацька зупинився на роздвоєному дубові, один із стовбурів якого вибухом снаряда був розщеплений від верху донизу. У голові промайнула нісенітна здогадка: «Гину, але не здаюся! Якщо вмирати, то лише стоячи!» Підсвідомо витяг пістолет, холоднокровно зняв запобіжник, звів курок...

– Ось хто допоможе довести, що я людина чесна, – прошепотів, ледве ворушачи губами, підводячи дуло до скроні... Та раптом опустив руку.

– Ні, цього не буде! – майже вигукнув комбриг. – Дезертиром з життя не піду! Усіма силами, всіма доступними засобами і до останнього подиху продовжуватиму боротьбу з несправедливістю, злом, підступним ворогом. Буду і далі відстоювати честь і гідність людини.

Стало соромно за мимоволі проявлену слабкість. Поспішив залишити зло­щасне дерево, яке навіяло песимістичний настрій. Зробивши кілька кроків, почув, що хтось наближається. Оглянувся. То були капітан Подольський, майор Шагінян і пол­ковий комісар Парамонов.

– Товаришу командире корпусу, – почав доповідати Шагінян, – дивізія поставленого завдання виконати не змогла. Гітлерівці зустріли нас мінометним вогнем, танковою контратакою і автоматниками-єгерями силою до двох полків...

– Вільно, майоре. Мені усе це уже відомо. Ось лише одне: мені здалося, що за моєю спиною, крім ворога, з наших, уже нікого більше не залишилося.

– Це не так, товаришу комбриг, – заперечив Шагінян, позаду нас ще є бойова охорона 139 дивізії. Вона поки-що стримує натиск ворожих підрозділів. Проте, сили дуже нерівні... І все ж в умовах оточення може­мо вважати, що знаходимося в тилу...

Комбриг усміхнувся, але заперечувати не став.

– Ось що, майоре, приведіть бійців дивізії в порядок і будьте готовими до рішучого наступу з метою прориву ворожого кільця такими силами, які лише вдасться зібрати. Чекайте розпоряджень. Коли ж і на цей раз наші зусилля будуть безуспішними, наказую прориватися самостійно, розділившись на дрібні групи.

Комбриг уважно подивився на своїх підлеглих. По їх здивованих поглядах, спрямованих на пістолет зі зведеним курком, зрозумів усю глибину нестандартності своїх дій і незвичайності відданого наказу. Такого наказу давати йому ще ніколи не доводилося... Обережно спустив курок та заховав пістолета в кобуру.

Обтяжливу паузу порушив Шагінян.

– Товаришу командире корпусу, – знову не по статутному звернувся до свого начальника, – ваш наказ зрозумілий у всіх його частинах! Дозвольте виконувати!

Зибін, не відповівши Шагіняну, звернувся до комісара Парамонова:

– Вас, товаришу полковий комісаре, попрошу: всіма силами та засобами підтримуйте в бійців і командирів упевненість в успішному розриві ворожого кільця і виходу з оточення. А тепер виконуйте!

Старший батальйонний комісар Тищенко лише дивом залишився живим. Врятувала неглибока канавка в лощині, в яку вріс, коли ворожий танк пропрасував над ним. Правда, не все закінчилося благополучно... Загинув його ад’ютант політрук Миро Хочекян. Тищенко деякий час лежав ні живий ні мертвий. Та коли спробував піднятися, відчув страшний біль в тазовому суглобі. З допомогою карабіна повільно просувався в глибину лісу. Діставшись безпечного місця трохи відпочив. Раптом за кілька десятків метрів за деревами почали рватися міни. Лише тоді, коли розриви вщухли, вирішив рухатися далі...

Комбриг Зибін з капітаном Подольським лише вийшли на невеличку галя­вину, як розпочався сліпий ворожий мінометний наліт. Від розриву першої ж міни Подольський тяжко пораненим упав на землю. Зибін підтягнув його до дерева, щоб надати допомогу. Але був скошений осколком міни, яка розірвалася поблизу.

До місця трагедії прибігли Шагінян і Парамонов. Слідом за ними прикульгав і Тищенко.

Капітан Подольський із закривавленими грудьми, на яких лежав нерозкритий перев’язочний пакет, знаходився біля ніг комбрига і глухо стогнав. Зибін лежав на правому боці. З лівої скроні ще струмила кров. Права рука притиснута могутнім тілом до землі. Антоне Миколайовичу, – звернувся Парамонов, – хоч вам і тяжко, прошу повідомте в штаб про те, що сталося. Майор виділить транспорт.

Полковник Рогачевський з перев’язаною головою сидів за столом, вивчав донесення із частин та з’єднань, давав розпорядження. Раптом в дверях землянки з’явилася чиясь постать. Рогачевський підвів голову. Того, хто стояв у дверях, впізнати було важко: гімнастерка розстібнута, погляд запалений, волосся розкуйовд­жене, а повз праве вухо стікала кров.

– Це ви, Антоне Миколайовичу? – звернувся Рогачевський, – Ви поранені? – запитав, розглядаючи. Зараз воєнфельдшер огляне вас, надасть допомогу.

Тищенко дивився на Рогачевського збудженими запалими очима і нічого не бачив. Якась пелена заступала все, що було навколо. Нечітко виділявся лише тьмяний вогник акумуляторної лампочки. Він стояв і довго не міг нічого сказати. У голові відлунювали вигуки і команди останнього бою, гарчання двигуна ворожого танка і якесь незрозуміле відчуття між перебування між життям і смертю. Уже тоді, коли фельд­шер почав обмацувати його голову, з великими зусиллями зробив два кроки і тремтячими губами, переборюючи якийсь внутрішній опір, неначе через сон, промовив:

– Командир корпусу... комбриг... Семен Петрович Зибін... – зупинився, щоб перевести дух і зважитися вимовити останнє фатальне слово, –... загинув! – Сказавши, непритомним звалився на долівку штабної землянки.

Розформування армійської групи

І Понєдєлін, і Музиченко переконалися, що організований вихід з оточення решток 6-ї і 12-ї армій в північно-східному чи східному напрямку без допомоги іззовні неможливий. Розрив між ними і 26-ю Армією Південно-Західного фронту з кожним днем невмолимо збільшувався, а бронетанкові і моторизовані з’єднання ворога безперервно наносили відчутні удари. Дати рішучий бій власними силами оточені не могли – таких сил у них уже не було, як не було боєприпасів, пального, продо­вольства. Територія, на якій дислокувалися оточені війська, катастрофічно зменшу­валася, вогненне кільце звужувалося. Ворожим частинам вдалося оволодіти плацт­дармом за Синюхою, усіма населеними пунктами на Ятрані, захопити хутір Шев­ченка, Копенковату, Кам’янече, Свердликово, Бабанку, Вишнопіль. У руках оточених на Синюсі залишилася лише Тернівка, яка була блокована зі сходу значними воро­жими силами.

В умовах повного оточення і безуспішних спроб вийти з нього в східному чи північно-східному напрямку, як того вимагав штаб Південного фронту, в команду­ючого армійською групою генерал-майора Понєдєліна з командуючим 6-ю армією генерал-лейтенантом Музиченком, єдиної думки не було. Останній був переконаний, що оточеним чекати допомогти не доводиться. Адже спроба Південного і Південно-Західного фронтів надати допомогу силами 223 СД з півдня і 166 стрілецької та 212 механізованої дивізій з півночі до розриву ворожого кільця не привели, а дивізії, які послані на допомогу оточеним, самі зазнали відчутних втрат і вимушені були відійти. Більше того, вважав генерал Музиченко, директиви штабу Південного фронту, які спрямо­вують зусилля оточених пробиватися на схід чи північний схід лише сковують волю оточених військ і при нинішньому співвідношенні сил до позитивного наслідку привести не можуть. Лише повним незнанням обстановки з боку штабу фронту можна пояснити його вперте наполягання на цьому варіанті. «За даних умов, – доводив командарм Музиченко, – ми можемо розраховувати лише на власні сили, які з кожним днем тануть, як сніг на сонці». Музиченко вважав, що зручний момент для прориву в південному, чи південно-західному напрямках також втрачено, проте, і сьогодні цей варіант більш реальний, ніж той, на якому наполягає штаб фронту.

Командуючий армійською групою генерал-майор Понєдєлін ще вірив, що допомога оточеним надійде і буде вона подана лише зі сходу, адже там важливі промислові центри: Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Кременчук, Запоріжжя. Їх потрібно охороняти і утримувати в своїх руках за всяку ціну. На думку Понєдєліна Ставка Верховного Головнокомандування докладе всіх зусиль, щоб перегоро­дити рух ворожим дивізіям до Дніпра. Командуючий армійською групою вважав, що вимога штабу Південного фронту в своїй основі базується на реальних розрахунках. В іншому випадку генерал не міг не бачити, яка загроза нависла над оточеними арміями.

У другій половині дня п’ятого серпня 1941 року в приміщені районного вузла зв’язку у Підвисокому відбулося останнє засідання Вій­ськової Ради двох армій. Крім членів Військових Рад 6-ї і 12-ї армій, були присутні командири, комісари і началь­ники штабів дивізій і корпусів. Члени Військової Ради зважували усі пропозиції, усі варіанти наступних дій оточених військ, але до єдиної думки так і не дійшли. За цих складних умов генерал Понєдєлін, взявши на себе відповідальність, вирішує роз­формувати управління армійської групи. Крім того, зваживши на складність та шви­дку зміну обстановки, дозволив командирам дивізій і корпусів своєї 12-ї армії в кри­тичні і екстремальні години, сформовувати корпусні чи дивізійні групи, загони і вести їх на прорив ворожого кільця.

Напевне, саме таке рішення дало ворожому командуванню привід для вис­новку, що «у них (тобто в оточених) втрачено загальне керівництво військами». Саме такий термін ужив у книзі «Лисиця» доктор Гельмут Браймайєр, учасник боїв у районі Зеленої Брами у складі 125 німецької піхотної дивізії. Проте після сутичок із заго­нами та групами радянських воїнів, які вперто штурмували вороже кільце, він констатує: «Стає очевидним, що російський солдат уже не вперше демонструє здат­ність битися відчайдушно»16).

Використовуючи складну ситуацію, командири з’єднань та деяких ще більш-менш боєздатних частин узяли на себе повноту відповідальності і повели своїх бійців та тих, хто приєднався до них, на прорив ворожого кільця. З цією метою формуються ударні загони та групи, на чолі яких стояли: комісар 141 СД бригадний комісар Кущевський, кома­ндир 75-го полку 10-ї дивізії ВВ майор Никифоров, коман­дир 15-ї МСД генерал-майор Бєлов, командир 24-го МК генерал – майор Чистяков, командир 10-ї дивізії ВВ полковник Могилянцев, командир 16-го МК комдив Соколов та немало інших малочисленніших груп.

Першими на вихід з оточення вже ввечері п’ятого серпня 1941 року в півні­чно-східному напрямку вирушив 75-й полк 10-ї дивізії ВВ на чолі з командиром полку майором Никифоровим Андріяном Федоровичем та комісаром полку старшим політ­руком Замідянським Іваном Герасимовичем. У полку перед виступом було біля чотирьохсот бійців, озброєних в основному гвинтівками, автоматами, було кілька ручних кулеметів, гранати і обмежена кількість набоїв.

З наближенням сутінків полк вирушив з узлісся Зеленої Брами у напрямку Свердликово. У місячну ніч підійти до села непоміченими не вдалося. Ворожий дозор виявив наступаючих. Були змушені на відкритій місцевості прийняти бій, який тривав біля трьох годин. Смертю хоробрих полягло 367 бійців та командирів, у тому числі командир, комісар і начальник штабу полку. Лише тринадцять вийшли з цього кривавого бою. Серед них командир кулеметного взводу молодший лейтенант Шаповалов О. Г., секретар партійного бюро політрук Дворник С.П., сержант Сорокін та інші. Семеро з них були пораненими.

І все ж, не дивлячись на таку дорогу ціну, цей бій мав деякі «позитивні» нас­лідки. Німецьке командування було дезорієнтовано: прийнявши наступ полку за роз­відку боєм, почало укріплювати північну ділянку внутрішнього кільця оточення, пере­кидаючи сюди підрозділи з інших напрямків. Наступ 75-го полку майора Никифорова став неначе б то відволікаючим ударом для організації наступу на інших ділянках.

Бригадний комісар Олексій Кущевський

Комісар 141 стрілецької дивізії Олексій Кущевський згуртував загін, до якого ввійшли 687-й стрілецький полк 141 СД і зведений батальйон з інших обезкровлених частин. Пізно ввечері того ж п’ятого серпня він здійснив спробу вирватися з воро­жого оточення і вийти через Перегонівку в західному напрямку.

З того часу спливло понад шість десятків років. Учасників цього відчайдуш­ного і кровопролитного бою у живих залишилося, напевне, дуже мало. Багато імен тих, хто штурмував ворожі бойові порядки, недосконала пам’ять до наших днів не донесла. Пошуки виявилися нелегкими, а результати досить скромними.

Олексій Йосипович Кущевський народився на Полтавщині у Великих Соро­чинцях Миргородського повіту. Навчався в міністерському училищі, але з початком Першої світової війни, не довчившись півтора року, залишив його. Батько був мобі­лізований до війська, а робочих рук у сім’ї, крім материнських, не було.

У роки громадянської війни разом зі старшим братом Леонтієм став бійцем партизанського загону. Брав участь у боях з білогвардійцями та військовими форму­ваннями різних банд, яких на Україні було немало.

У дев’ятнадцятилітньому віці Олексій Кущевський став бійцем 25 Чапаєвської дивізії. З того часу і до останнього подиху його життя було нерозривно пов’язане з Червоною армією. Він у своїй автобіографії з цього приводу зазначив: «Мене вихо­вала Червона армія. Я глибоко переконаний, що вона є найвищою політичною ака­демією».

За час служби в армії Кущевський не раз проходив курси, підвищуючи та поглиблюючи командирську майстерність і політичну освіту. Під час однієї з атеста­цій у його особовій справі з’явився запис: «Військовоначальник особливої чесності, справедливості і відданості Батьківщині».

У 1939 році йому присвоєно звання бригадного комісара і призначено комі­саром 141 стрілецької дивізії, яка формувалася на Донбасі. Зустрівшись з команди­ром дивізії Яковом Івановичем Тонконоговим, бригадний комісар Кущевський щиро подружився з ним. Цю дружбу вони пронесли через усе життя.

Генерал-майор Тонконогов свідчить, що Кущевському було підвладне літера­турне слово. Це було дійсно так. У своєму щоденнику бригадний комісар Кущев­ський художніми засобами фіксує важливі події. Ось хоч би запис за 4 серпня перед походом на Перегонівку: «Йду у небезпечний рейд в одному ряду з бійцями. Не виключено – доля розпорядиться так, що це буде останній крок у моєму житті. Але мене це не лякає. Адже померти за Батьківщину – для солдата велика честь і щастя. До цього я готовий! Зараз, знаходячись при повному розумі і здоров’ї, пишу ці рядки і звертаюся до тебе, невідомий Товаришу, з проханням: якщо до тебе потраплять ці записи, передай їх на Батьківщину моїм рідним. Тут записана одна правда. Нехай вона живе, тому що в ній вкладено душу солдата, патріота, батька двох дочок: Любаші і Міли».

Забігаючи дещо наперед, повідомимо, що до нас дійшли лише окремі фраг­менти щоденника бригадного комісара. Повністю розшукати його не вдалося. Були відомості, що знаходився він у генерал-майора Морозенка. Можливо, цей цінний документ колись буде знайдено і він стане доступним дослідникам. Безсумнівно, висвітляться нові грані героїчного життя бригадного комісара Олексія Кущевського та його бойових товаришів. Відкриються нові фактори, які засяють безсмертям без­прикладних подвигів.

Загін Олексія Кущевського вирушив із Зеленої Брами і через околицю Копен­коватої eзяв напрямок на Перегонівку, щоб форсувати Ятрань і вийти у район Голо­ванівська. Так було задумано. Так планувалося. Уся надія покладалася на несподі­ваний удар, особисту хоробрість бійців, на незначний запас гранат та на багнети. У першу чергу, на багнети.

Перед виступом з лісу комісар звернувся з напутнім словом:

– Товариші червоноармійці і командири! Не падайте духом! Дійте по-суво­ровському, який учив: стріляти так, щоб однієї кулі вистачило на три доби. Нада­вайте перевагу багнету! Багнет і граната, граната і багнет – хіба це мало у нашому становищі?! Товариші бійці, командири! Товариші комсомольці, комуністи! Ми обо­в’язково прорвемося! Ми й тепер вийдемо з оточення, як це вдавалося нам і раніше. За Батьківщину! За Сталіна! Вперед, товариші!

Околицю Копенковатої пройшли майже без втрат. Німці, не очікуючи атаки з цього напрямку, розгубилися і поспішно відступили в сторони. Далі Перегонівка, там Ятрань! Усі п’ять кілометрів від Копенковатої до Перегонівки пройшли полем тихо, без затримки. Біля самої околиці села зупинилися. Послали розвідку, яка ненароком наткнулася на ворожу засідку. Почалася стрілянина. У небо одна за однією полетіли ракети.

– Вперед, в атаку! – вигукнув комісар Кущевський.

Коли основні сили наступаючих оволоділи околицею Перегонівки, почало світати. Бійці з гвинтівками наперевіс рвалися до Ятрані. Попереду всіх – бригадний комісар.

Незважаючи на щільний автоматний вогонь ворожого заслону, атакуючі упе­рто просувалися вперед. Біля Ятрані червоноармійське «ура» пролунало з новою силою. Ворожий заслін, не витримавши натиску, відступив, але хоча лави червоно­армійців з кожним кроком рідшали, їх натиск ставав усе рішучішим. Одні з них уже подолали річку, інші – завершували перехід, ще інші – лише підбігали до берега. У кожного бійця була одна мета: «прорвати ворожу лінію, вийти з оточення!» Ніхто у ці хвилини не думав про смерть чи життя. Проте смерть реально заглядала у вічі кожному, проносилася над головою, свистіла біля вух, здиблювала біля ніг землю, вражала товаришів.

Саме тепер, в момент найбільшого напруження, ще раз прозвучав лункий голос бригадного комісара:

– Вперед, хлоп’ята! За Батьківщину! За Сталіна!

Уже небагатоголосе, але ще дружнє «ура!» знову прокотилося по околиці Перегонівки, по долині Ятрані. Усе змішалося в суцільний гул, і ніщо не могло зупинити стрімкого руху бійців. Це могла зробити лише смерть.

На центральній вулиці села, біля мосту через безіменну притоку Ятрані комі­сар Кущевський звалився мертвим. Кілька бійців схилилися над ним, але й вони були прошиті ворожими кулями і назавжди залишилися зі своїм комісаром...

Лише нечисленна група червоноармійців багнетами і гранатами пробили собі шлях через Перегонівку. Комісар Кущевський назавжди залишився там позаду, на березі Ятрані.

Пізніше його останки перенесли і захоронили у центрі села у дворі початкової школи. На братській могилі пам’ятник. Надгробна плита нагадує, що тут вічним сном спочивають сто п’ятдесят два воїни, які полягли смертю героїв у Перегонівці при форсуванні Ятрані. І лише троє відомі. Серед них бригадний комісар Олексій Йоси­пович Кущевський. Решта бійців і командирів – невідомі солдати.

Потім на місці, де пролилася кров комісара Кущевського, учні Перегонівської середньої школи влаштували огорожу, встановили табличку з відповідним написом і посадили дубки – символ вічної пам’яті. Минуло шість десятків років, дубки виросли і стали могутніми деревами. Шепотом свого листя розказують вони новому поко­лінню про грізні дні 1941 року, про героїв Зеленої Брами, Синюхи, Ятрані, які ціною свого життя наблизили травень 1945 року.

Ятрáнь

Отримавши дозвіл діяти самостійно, генерал-лейтенант Музиченко наказав вести підготовку до організації прориву і виходу з оточення решток своєї армії через Ятрань у напрямку Первомайська. Розуміється, плануючи цю операцію, через від­сутність зв’язку, ні командуючий 6-ю армією, ні його штаб не мали достовірної інформації про місце знаходьження чистин 17-го стрілецького корпусу 18-ї Армії. Ніхто не міг навіть повірити, що ширина ворожої смуги, яка відділяє оточених від ар’єргардів 18-ї Армії на кінець дня п’ятого серпня досягла уже семидесяти кіломет­рів. З’єднання армії генерала Смирнова в цей час завершували переправу через Південний Буг в районі села Чусове. Основні сили 17 СК були тепер на нижній Кодимі і правобережжям Південного Бугу відходили в напрямку Миколаєва. Але в оточених вибору не було...

Генерал Музиченко поклав на плечі командира 16-го мехкорпусу комдива Соколова важку ношу операції по прориву ворожого кільця і виходу з оточення. Проте, для формування так званої «спеціальної оперативної танкової колони» Музи­ченко відізвав майже усі наявні танки. Комдиву Соколову танків виділено не було, а ті дві, чи три машини, які рухалися в його колонах, опинилися тут по волі випадку.

О. Д. Соколов раніше інших зрозумів небезпеку, яка нависла над 6-ю і 12-ю Арміями. Ще 30 липня, коли ці армії мали залишати Умань, він запропонував сміливий і реальний план уникнути оточення і катастрофи. У його плані викладався єдино вірний за тих умов, хоч і нестандартний, погляд на обстановку. Ось деякі фрагменти з рапорту Соколова Військовій раді армійської групи:

«В обстановці, яка склалася для з’єднань наших армій, повідомляю свої міркування стосовно виведення корпусів з-під удару ворога та від остаточного їх розгрому:

1. В зв’язку із втратою баз постачання, надзвичайною стомленістю військ та перевагою противника відмовитися від стримуючих боїв.

2. Кожному корпусу чи окремій дивізії надати самостійність, зобов’язавши відходити під прикриттям сильних ар’єргардів зі своїми тилами, які ще залишилися.

3. Трьома переходами вивести групу на основний оборонний рубіж... з підготовкою базування на вузлах доріг.

4. Військові частини супротивника, які траплятимуться на шляху, обходити з флангів...»

У рапорті також пропонувалося створити чотири чи п’ять само­стійних корпус­них груп, визначався приблизний маршрут кожної з них...17) Рапорт, підписаний командиром, комісаром і начальником штабу корпусу направили до штабу армійсь­кої групи і до штабу Південного фронту. Проте, до порад Соколова тоді не при­слухалися.

Тепер же, після розформування армійської групи, Музиченко згадав рапорт комдива та пропозиції, викладені у ньому, і запропонував йому сформувати збірний корпус і спробувати вивести його з оточення. Звичайно, комдив Соколов розумів, що час безповоротно втрачено, проте не сидіти ж склавши руки і чекати, поки настане катастрофа. Він прийняв пропозицію і приступив до підготовки збірного корпусу.

До ударної групи прориву вдалося об’єднати понад шість тисяч багнетів. Сюди ввійшли рештки 16-го МК, 37 СК, бійці та командири інших з’єднань Шостої армії. У розпорядженні Соколова було кілька танків з неповним комплектом снарядів та півбаками пального, збірний гаубичний дивізіон на механізованій тязі, а також батарея 76-тимілі­метрових гармат і дві сорокап’ятки на кінній тязі. Ударна група мала кулемети, гранати і... багнети. Гвинтівочних набоїв було мало.

Перед виступом комдив Соколов зібрав командирів полків, дивізій і довів до їх відома наказ на прорив. Власне, назви полків і дивізій тепер була умовною, сим­волічною. До ударної групи увійшли бійці, зібрані з різноманітних частин, тилових підрозділів, штабних управлінь. Усе було перемішано. Адже багатьох полків, окре­мих батальйонів та навіть і дивізій уже давно фактично не існувало. Були лише їх номери і невеличкі купки бійців – часто навіть без командирів, які представляли ці полки чи дивізії. У наказі комдив Соколов зазначив:

«Ми маємо завдання пробитися через вороже кільце оточення, пробити «вікно» для виходу усіх військ і вивезення поранених. Мені запропоновано очолити ударну групу, у зв‘язку із цим наказую:

1. Сьогодні, 5 серпня, прорвати ворожу оборону в західному і південно-західному напрямках, пробитися до Ятрані, і форсувати її у районі Покотилово – Лебединка – Давидівка – Полонисте. Ширина смуги оточуючих ворожих військ за Ятранню складає 5-10 кілометрів. Час виступу по встановленому сигналу.

2. Колона генерал-майора Тонконогова форсує Ятрань у районі Покоти­лово – Орлово і продовжує наступ у напрямку Журавлинка – Троянка – станція Ємилівка, де з’єднується з групою полковника Кримова.

3. Колона полковника Кримова форсує Ятрань у районі Табаново – Дави­дівка – Полонисте і продовжує наступ у напрямку Межирічський ліс – Шепилове – станція Ємилівка.

4. Колона управління зведеного корпусу йде у першому ешелоні з части­нами 15 ТД і танками 8-ї ТД полковника Фотченкова через Лебединку, Лащівку і далі на Наливайку, Ємилівку...

(Комдив Соколов не знав, що командарм Музиченко відізвав полковника Фот­ченкова з його танками у своє розпорядження. Не дочекавшись Фотченкова та його танків, Соколову довелося очолити центральну групу штурму особисто).

5. Усе майно, спорядження та документи спалити чи зробити непридат­ним.

6. На випадок моєї загибелі командування зведеним корпусом приймає генерал-майор Тонконогов.»

Обходячи ряди бійців, влаштованих перед початком штурму, Соколов вди­влявся у їх обличчя, намагався прочитати їх думи. Він звернувся до них з коротким, правдивим словом: «Ми понесли значні втрати, багато бійців і командирів полягли на цьому клаптику Радян­ської землі смертю хоробрих. Але на кожний удар ворога ми відпові­дали контрударом. Знекровлювалися самі, але і йому завдавали значних втрат. Наші ряди поріділи настільки, що з окремих полків важко набрати батальйон, а чи й роту. І все ж ми живі, боремося і поборемо. Ми обов’язково прорвемося і вийдемо з оточення. Остаточна перемога буде за нами!...»

Бійці зосереджено слухали комдива. Його спокійний, упевнений тон укріплю­вав у них віру в остаточний успіх – вони обов’язково розірвуть вороже кільце, вийдуть з оточення і розчистять шлях для виходу усім, хто опинився у цьому смертельному котлі. 18)

У ніч з п’ятого на шосте і в наступні дві доби вся Ятрань від Перегонівки і до Когутівки (тепер Ятрань) була ареною кривавого бою. Вода у річці від людської крові стала рожевою, на обох берегах – багато полеглих: і наших, і ворожих. Перші з них загинули, захищаючи рідну землю, зайди – шукаючи «життєвого» простору.

Ударна група Соколова повела наступ з південно-східного узлісся Зеленої Брами трьома колонами. Колона комдива рухалася в центрі, штурмуючи ворожу лінію біля хутора Шевченка. Навальна атака під прикриттям єдиного танка Т-34 була успішною. Здавалося, що шлях до Ятрані відкритий і відстань від хутору Шевченка до Ятрані буде подолана швидко. Проте так лише здавалося. Коли до Ятрані залишилося якихось два кілометри, а наступаючі прочісували віддалену частину хутора, з боку села Лащівки з’явилося кілька ворожих танків, піхота, мотоциклісти, які намагалися перепинити шлях наступаючим.

Уже після перших залпів 76-тиміліметрових гармат два ворожих танка зади­міли, а піхота залягла, рятуючись від згубного кулеметного вогню. Мотоцикли повернули назад і подалися у напрямку села Орлово. Коли артилеристи підбили ще одну машину, піхота, не витримавши натиску наступаючих, позадкувала і почала панічно відступати. Заслін на підступах до Лебединки і Лащівки було зім’ято.

Був теплий літній ранок. Невгамовне птаство на різні голоси славило новий день, який ось-ось мав народитися. Легенький свіжий вітерець потягував з Ятрані. На сході вже зник багряний відсвіт, і той край небосхилу, затягнувшись прозорим серпанком, іскрився відблиск­ком ще невидимого сонця. Усе затамувало подих, чекаючи появи могутнього життєдайного світила. Минула мить чи дві, і воно з’яви­лося своїм краєчком, започаткувавши новий день, лік якого розпочався саме з цієї миті.

Лише перші сонячні промені бризнули на зранену і змучену землю, гучне червоноармійське «ура», перекотившись через горбкувату царину, пронеслося про­тяжним гулом по Лебединці і Лащівці. А ще через кілька хвилин на тому ж підвищенні показалися німецькі вояки, які бігли безоглядно до села, щоб пошвидше заховатися за будівлі та чагарники, які росли понад берегом, у ярах та за крутими ятранськими берегами. Лише дехто з них, зрідка оглядаючись, навмання посилав автоматну чергу і знову біг.

Услід за гітлерівцями, не даючи їм часу для оглядки, з гвинтівками наперевіс бігли червоноармійці. Незабаром атакуючі розсіялися по селах, вражаючи ворожих солдатів у рукопашній сутичці...

Ось і Ятрáнь! Річка, оспівана народом. На її берегах з давніх-давен живуть щирі, гостинні люди, готові поділитися останнім із тим, хто потрапив у біду. З хат та повіток, незважаючи на стрілянину, вигля­дають цікаві хлопчаки, дівчата, жінки, старі чоловіки. Вони з усмішкою на обличчі зустрічають червоноармійців, показують куди побігли, чи де заховалися окремі ворожі солдати. Одна старенька жінка, пере­хрестившись, схвильовано промовила:

– Слава Богу, наші повернулися!

На переправах та біля бродів збираються червоноармійці, командири, воєна­чальники. Ятрáнь переходять без затримки: хто по уцілілому мосту, хто плавом, хто на нехитрих плотах, або перекинувши через річку довгу мотузку і тримаючись за неї.

Та ось із-за пагорбка застрочив кулемет. Кілька бійців поранено. Сорокап’ят­ка, розвернувшись, уже другим пострілом влучила в окрему стоячу будівлю. Воро­жий кулемет замовк.

Колона полковника Кримова правим флангом пройшла через південну околи­цю Копенковатої, поминула степовий сад колгоспу імені Кірова, де зустріла незнач­ний опір якогось підрозділу гітлерівців і широким фронтом подалася у напрямку Давидівки і Табаново. Між цими селами у кількох місцях переправилися через Ятрáнь. Обоз з пораненими провели через напівзруйнований міст у Давидівці. Орга­нізованого опору на цій ділянці гітлерівці не вчинили. Лише у степу, біля Давидів­ського лісового урочища «Москалів» сталося зіткнення з ворожими підрозділами, які поспішали з Краснопілля. Батальйони Кримова підтяглися до лісу і залягли у рів­чаку, який його опоясував. Бій тривав понад годину і закінчився атакою та руко­пашною сутичкою. Обидві сторони зазнали значних втрат. Гітлерівці відступили.

Далі шлях групи Кримова проліг між селом Наливайкою та Межиріцьким лісовим урочищем «Козачка». Тут, у цьому лісі другого серпня (всього чотири доби тому) ще були передові частини 169-ї стрі­лецької дивізії 18-ї Армії. Щоб то було подібну операцію провести двома-трьома днями раніше! Залишивши Межирічку пра­воруч, Кримов узяв курс на Шепилово. Проте німці встигли підкинути туди підкріп­лення з Голованівська. Загін Кримова вступив у нерівний бій з ворожими частинами, підсиленими артилерією. На підступах до села полковник Кримов та його заступник були смертельно поранені. Основна частина бійців полягла в нерівному бою. Кілька десятків поранених з колони Кримова, в тому числі і він сам, потрапили у полон, їх відправили до Голованівського табору для військовополонених. Того ж дня Кримов помер. Лише невеличкій купці червоноармійців із загону Кримова на чолі із старшим політруком вдалося вийти з бою і наздогнати групу Соколова в Ємилівці. Вони й повідомили комдива про трагедію в Шепилово та про поранення і наступне поло­нення полковника Кримова.

Загін генерал-майора Тонконогова зустрів сильний опір на садибі Копенко­ватського відділку радгоспу, який гітлерівці встигли перетворити на укріплений опорний пункт. Біля Тарасівки відбулася нова сутичка з ворожими підрозділами. Ціною немалих втрат просунулися далі, але на підступах до річки німці вчинили завзятий опір. Хто знає, чим би усе могло закінчитися, коли б до групи Тонконогова на цьому рубежі не приєднався числений загін 15-ї Сиваської мотострілецької дивізії генерал-майорв Бєлова. Цей загін вів начальник штабу дивізії полковник Іван Олек­сандрович Ласкін.

Спільними зусиллями опір гітлерівців було зламано. Відтіснивши їх на пів­день, загін Тонконогова і підрозділи 15-ї Сиваської розпочали переправу через Ятрáнь між селами Покотилово та Орлово. Річка на цій ділянці не досить широка, але порівняно глибока, хоч трапляються місця, де вода стрімко переливається через кам’яні пороги, нуртує, клекотить, шумить. Лише водії-віртуози змогли тут провести вантажні маши­ни, маневруючи поміж камінням. Посеред річки уже стояли, покинуті водіями, кілька «полуторок».

У самому розпалі переправи у небі загуркотіли чотири пікіруючих бомбар­дувальників «юнкерс». Летіли вони без супроводу винищувачів, сподіваючись, що наші повільні «ішачки» та «міги» їм не зашкодять. Знали, що в оточених і таких літаків немає. А коли б і знайшлися, то не змогли б злетіти через відсутність пального. Йшли «юнкерси» нахабно, уже готувалися до піке, коли раптом заговорили дві «трид­цятисемірки», які дивом уціліли у 32-й танковій дивізії і проривалися у колоні гене­рала Тонконогова, «юнкерси», не очікуючи такого сюрпризу, порушили стрій і почали скидати свій смертоносний вантаж безприцільно, з надто великої висоти. Та одна бомба все ж влучила у скупчення людей, що квапилися до переправи. Загинуло півтора десятків бійців, було немало поранених. Ще одна – упала в річку поряд із переправою, але не вибухнула. Не бажаючи ризикувати, літаки не стали пікірувати на переправу, як це робили звичайно, а розвернулися і відлетіли. Однак дещо пізніше навідався розвідувальний «Фокке-Вульф», якого червоноармійці прозвали «рамою» за характерні обриси його фюзеляжу.

Переправою керував генерал-майор Микола Никифорович Бєлов. Він стояв посередині річки на велетенському камені, відполірованого водою до блиску. Його широконосі ялові чоботи лизала вода, непідперезана гімнастерка майже до поло­вини прикривала темно-сині діагоналеві шгани з червоними лампасами. У правій руці генерал тримав пістолет, а у лівій – червоний прапорець, яким він час від часу помахував, подаючи команди сильним гучним голосом. Інколи генерал сходив зі свого «постаменту», брів до машини чи тягача, які зупинялися у воді, давав водієві поради чи накази. Вище та нижче броду кавалеристи і піхотинці форсували річку на підручних засобах. Одні винахідники розпустили на всю довжину двоє віжок, пере­тягнули їх через річку і організували переправу жінок та тих, хто не вмів плавати.

А групи червоноармійців підходили, переправа продовжувалася, незважаючи на мінометно-артилерійський обстріл, на появу літака-штурмовика. За увесь цей час генерал не залишав свого «посту», про­довжував керувати переправою через Ятрань бойової техніки і автотранспорту.

Нарешті переправу було закінчено. Генерал зібрав усіх бійців, які опинилися під руками, об’єднав їх і став на шляху німецьким підрозділам, які почали насідати. Загін у триста воїнів лише з гвинтівками і двома «дігтярами» стримував більше двох батальйонів ворожої піхоти. Німці, поставивши гучномовці, агітували червоноармій­ців: «Солдати! Ваші товариші, які встигли переправитися раніше, оточені. Багато з них, не бажаючи помирати за більшовиків, комісарів і євреїв, кинули зброю і здалися в полон. Їх нагодували, їм тепер нічого не загрожує... Хто не побажав здатися, був знищений. Ви також оточені. Ваш опір безглуздий. Кидайте зброю і здавайтеся! Вам гарантується їжа і життя!». Це звернення гітлерівці протрубили кілька разів. Та безрезультатно. Група Бєлова продовжувала чинити опір атакуючим фашистам.

Коли фашистські автоматники підійшли близько, генерал Бєлов підняв бійців у контратаку і особисто з гвинтівкою в руках йшов у першому ряду. У другому був інтендант 1-го рангу Володимир Полікарпович Хаєцький, який випадково пристав до групи Бєлова. Німці не прийняли багнетного бою, але із флангів ударили кинджаль­ними чергами кулемети. Під перехресним вогнем полягли біля двохсот бійців, а серед них і генерал Бєлов. Майже усі воїни залишилися невідомими солдатами. Тяжкопораненим місцеві жителі надали допомогу і притулок. Інтенданту Хаєцькому з групою червоноармійців пощастило добратися до лісу між Лебединкою і Троянкою.

«Спеціальна оперативна танкова колона»

Поки завершувалася переправа, генерал Тонконогов на чолі передового загону рушив далі на південь. Ланцюг наступаючих розтягнувся на широкій площі. У цей час повз крило атакуючих на значній швидкості проскочила колона танків. В голові дві тридцятьчетвірки, за ними шість БТ – 7. Поява наших танків підняла наступаючим настрій і впевненість , але було дивно, чому танки не розгорнулися в бойовий порядок для атаки, а колоною, поминувши ланцюг наступаючих, безпере­шкодно проскочили поміж обороняючими гітлерівцями, які розбігалися в різні боки, залягаючи в канави чи лощини. Але було не зрозуміло, чому танкова колона помча­лася у ворожий тил, не зробивши жодного пострілу чи спроби попрасувати гусени­цями ланцюг ворожих солдат. Стало ясно, що танки, які так несподівано з’явилися і не менш несподівано зникли у ворожому тилу, мають інше завдання, і на їх допо­могу розраховувати марно. Піднесення та пожвавлення у рядах наступаючих роз­тануло.

Сьогодні, через шість десятків років, які відділяють нас від тих трагічних подій, уже неможливо встановити задум командуючого армією генерала Музиченка. Усі, хто входив до складу «спеціальної танкової колони» і залишилися живими, крім полковника Пораденка, нічого про мету і завдання колони не сказали. Напевне, генерал не розкрив свого задуму і перед ними. Ймовірно, що Музиченко план опе­рації обговорив з полковником Фотченковим, якому було наказано вести «спеціальну танкову колону». Але Фотченков пропав безвісти. Пораденко ж у своїх спогадах розповів лише про те, як рухалася танкова колона, і не більше...

Що ж стосується самого генерала Музиченка, то, знаходячись у полоні, а також після повернення на Батьківщину по закінченні війни, він так і не вніс ясності в свої дії. І лише перед самою смертю встиг сказати своєму сину: «Я дуже жалкую, що дійсної правди про загибель 6-ї армії наш народ ніколи не взнає... Я, як командуючий армією, претензій до червоноармійців і командирів не маю – вони билися героїчно і свій обов’язок виконали до кінця. Я хотів би, щоб пам’ять про них залишилася в народі назавжди»... – оце і все...19)

А як усе було насправді?

О другій годині 6 серпня колона танків і автомашин вийшла з Підвисокого. Очевидно малося на меті вивезти документи і працівників штабу армії. Проте, коло­на автомашин чомусь повернула на Копенковату, а колона танків взяла курс на Покотилово. Серед пасажирів танкової колони були генерал-лейтенант Музиченко, командир 8-ї ТД полковник Фотченков, начальник штабу 8 ТД полковник Пораденко, помічник начальника оперативного відділу дивізії майор Семенов, члени військової Ради 6-ї армії Грищук і Попов, начальник штабу армії комбриг Іванов, начальник оперативного відділу 6-ї Армії полковник Вєялко, начальник АБТ 6-ї Армії полковник Дєдов.

Про цей рейс його учасник полковник Пораденко згадує: «У голові колони танкової оперативної групи був мій Т-34. Ятрань форсували між Покотилово і Когу­тівкою. Глибина річки в цьому місці всього півметра, а дно кам’янисте. На проти­лежному березі нас зустріла ворожа піхота, яка швидко розбіглася, побачивши наші машини. Коли танки вийшли на підвищення, почало розвиднятися. Тут знову зустрі­лися з ворожою піхотою, яка притислася до землі. Ще далі помітили кілька груп, радянських бійців, які атакували німецькі підрозділи. Не зупинилися і не довідалися про приналежність підрозділів, не допомогли їм своєю броньовою силою, а помчали у ворожий тил. На нашому шляху зустрілося село Ємилівка. За поворотом на широкій вулиці багато солдатів біля кухні.

– Повний вперед! – командує Фотченков. – Осколочним, вогонь! Кулемет, вогонь!

Юрба гітлерівців, застукана зненацька, кинулася урозтіч, шукаючи порятунку. Багато їх знайшли тоді в Ємилівці вічний потойбічний простір від наших снарядів, кулеметних черг та гусениць! Ще більше було поранених!

Усі наші танки на високій швидкості проскочили село, хоч німці, оговтавшись, відкрили по нас вогонь навздогін. Далі йшли точно на південь. Села, які були на нашому шляху, намагалися обходити. Від Підвисокого віддалилися кілометрів на сорок-сорок п’ять. Суцільної лінії оборони не було, проте зустрічі з групами чи під­розділами гітлерівців почастішали. По нас відкривали вогонь з крупнокаліберних кулеметів, протитанкових гармат. Маскуючись в соняшниках і кукурудзі, ми просу­валися далі. Незабаром почали нести втрати. За кілометрів 15-17 південніше Ємилі­вки під час зупинки в одному байраці, довідалися, що танк генерала Музиченка під­бито, коли рухалися через пшеничне поле...»20)

У танковій колоні оперативної групи тепер залишилося лише чотири машини. Командування узяв на себе полковник Фотченков. Порадившись з дивізійним комі­саром Поповим, він дає наказ продовжувати рух на Первомайськ, адже у тих умовах допомогти генералу Музиченку можливості не було. Тепер уже біля кожного ліска чи байраку, містка чи повороту дороги натикалися на ворожі заслони, які намагалися за усяку ціну знищити танки, зупинити їх. У одній із сутичок загинув майор Семенов. Після цього, не проїхавши й кілометра, колона наткнулася на позиції ворожої польо­вої артилерії. Головний танк, у якому за командира був полковник Пораденко, теж було підбито. Щоб посадити полковника до танку Фотченкова, звідтіль висадили заряджаючого – червоноармійця Івана Кострику. Екіпаж підбитого танка і висадже­ний Кострика залишилися одні у ворожому оточенні, командири зплишили їх напри­зволяще. Однак, хоробра четвірка, яку очолив сержант Булат Карімов, здаватися на милість ворога не збиралася.

Тим часом два танки з оперативної колони продовжили свій шлях. Вони поминули село Розкішне, а західніше Сухого Ташлика, у долині невеличкого струмка зустрілися з новою ворожою загороджувальною ліією. Другий танк підбито з першого залпу протитанкової артилерії, майже одночасно танк Фотченкова розстріляв воро­жу гармату, але і сам зупинився – снаряд влучив у моторну частину. На своєму шляху танкова колона знищила кілька протитанкових гармат, немало ворожих сол­дат. До мети залишилося якихось кілометрів п’ятнадцять…

Полковник Фотченков проявив мужність, витримку і стійкість. Будучи поране­ним, висунувся з верхнього люка і орієнтував товаришів, які, покинувши підбиту машину, перебіжками відходили через кукурудзяне поле, намагаючись відірватися від насідаючих фашистських автоматників.

Якою ж виявилася доля тих, хто залишився живим із групи спеціальної опе­ративної колони?

Полковник Пораденко за підказкою Фотченкова, побіг у кукурудзу, але на протилежному кінці поля був перехоплений іншою групою гітлерівців і потрапив у полон. Секретарю Львівського обкому партії Грищуку, який був у цивільному одязі, без особливих труднощів вдалося уникнути полону. Він тривалий час проживав на окупованій території. Начальник штабу 6-ї Армії комбриг Іванов, член Військової ради армії дивізійний комісар Попов, начальник оперативного відділу армії полков­ник Вєялко були зорієнтовані Фотченковим у західному напрямку, відірвалися від переслідувачів, вийшли з оточення і незабаром з’єдналися зі своїми військами.

Полковник Фотченков зник безвісти. З оточення він не вийшов, не було його і серед полонених. Ніяких відомостей про нього знайти так і не вдалося. Очевидно, там, на своєму танку, він загинув, назавжди залишившись невідомим солдатом.

Генерал-лейтенант Музиченко разом з екіпажем підбитої машини був блоко­ваний німецькими автоматниками. Сталося це між станцією Ємилівкою і селом Роз­кішним у долині струмка Безіменного.

Група сержанта Булата Карімова неглибоким вибалком дісталася до якогось байраку, але натрапила на ворожу засаду і змушена була відстрілюватися. Сили були надто нерівними, групу кожну мить могли оточити зі всіх сторін. Потрібно було пошвидше вибиратися з цієї небезпечної пастки. Булат наказав Кострику прикрити їх відхід...

Незабаром у Івана Кострики закінчилися набої. Залишилася одна-єдина гра­ната. Коли група гітлерівців, скрадаючись, з вигуками «Рус, здавайся!» підійшла зовсім близько, Іван піднявся на увесь зріст і шпурнув гранату під ноги... Четверо гітлерівців навіки залишилися в байраці. Конаючого, стікаючого кров’ю Івана при­волокли до якогось намету. Про що думав червоноармієць Іван Кострика у останні хвилини свого життя?

Може, згадав батька Степана Кострику, колишнього австрійського солдата, який у 1916 році потрапив у полон до росіян, а потім брав участь в Жовтневій революції, бився на Східному фронті, був поранений, став інвалідом. Потім осе­лився на Поятранні. Одружився на вдовиній дочці. Жили дружно, разом долали незгоди життя.

Влітку 1937 року за ним прийшли...

Іван донині пам’ятає його останні слова:

– Це якесь непорозуміння, Маринко, – сказав матері. – Розберуться і відпус­тять. Я ж за собою не знаю вини. Я скоро повернуся… Бережи Іванка та Марійку.

Не повернувся. З того часу про нього ніяких звісток, ніякої чутки. Як у воду канув і пропав...

А може, думав про матір, яка одна з двома дітьми зацькована як дружина чи то польського, чи німецького шпигуна – сказано: ворог народу! – мужньо долала усі незгоди тих тяжких років. Може, думав про небезпеку, яка нависла над Батьків­щиною, або про товаришів, яких прикривав, навіть не знаючи їх імен: чи вряту­валися…

Іван Кострика ослаб. Від втраченої крові туманився розум... Хтось щось запитував. Усе неначе в тумані, бачив перед собою лише якусь розпливчасту сіро-жовту пляму на тлі бездонної чорноти... Офіцер витяг «вальтера» і спокійно застре­лив уже вмираючого юнака. Тіло його сіпнулося і заспокоїлося навіки...

Булат Карімов зі своїми товаришами вже увечері дістався якогось села. То була Новосілка. Туди незабаром увійшли нечисельні залишки загону комдива Соко­лова.

Німецьке командування, отримавши донесення про початок форсування Ятрані оточеними військами та про їх успішне просування у південно-західному та південному напрямках, поспішно збирало сили, щоб зупинити подальший рух радян­ських частин, оточити і знищити їх. По тривозі було піднято усі військові підрозділи, які дислокувалися у районі Голованівська, і виведено їх на лінію Голованівськ – Шепилово – Ємилівка – Журавлинка – Плоско-Забузьке. Південніше цієї лінії було влаштовано кілька сильних заслонів з мінометами та артилерією.

Щоб не дати можливості військовим частинам, які ще залишалися у Зеленій Брамі підтримати своїми силами групу прориву, гітлерівське командування посилило натиск на оточених з боку Кам’янечого, Новоархангельська та Оксанино. А щоб попередити можливе поповнення і посилення радянських частин та з’єднань за рахунок звільнених військовополонених, котрі знаходилися у селах, близьких до району прориву, військовий польовий комендант гітлерівського угруповання наказав знищити усіх в’язнів Голованівського табору полонених та на збірних пунктах у навколишніх селах. Так було вчинено черговий акт варварства і жорстокості, ще одного із ланцюгів безперервних злочинів фашистських творців «нового порядку». У Вербовій розстріляно понад сорок військовополонених, в Голованівську – біля двох­сот, в Свірневій – тридцять, в Шепиловій – двадцять. Усього у цій акції загинуло більше півтисячі полонених.

Наткнувшись на сильний німецький заслін, просування ударних загонів про­риву помітно уповільнилося. Особливо стійкий опір чинили гітлерівці у районі села Ємилівка та пристанційного селища.

Колона Соколова, форсувавши Ятрань у Лебединці та Лащівці, розпочала наступ на Наливайку і Ємилівку. Зосередивши свої підрозділи для атаки ворожого заслону у Наливайці, комдив послав донесення командарму Музиченку: «Ворожі заслони у районі хутора Шевченка – Лебединка прорвано. Усі три колони успішно форсували Ятрань і зосередилися для наступу на Ємилівку. Комдив Соколов. 6 серпня 1941 року. 10.00».

Гітлерівці не знали, що у наступаючих зовсім нема танків, але наполохані танковою атакою групи Фотченкова, вирішили попередити нову випадковість. На танконебезпечних підступах до Ємилівки були розставлені міномети та 37-мілімет­рові протитанкові гармати, спішно перекинуті з Голованівська та Липовенького.

Бій за Ємилівку розпочався о 12.00. Ціною значних втрат Соколову вдалося оволодіти селом. Тут комдиву доповіли про втрати у загоні Кримова і полонення полковника. Повідомлення дуже вразило мужнього воєначальника, але не похит­нуло його волі, не порушило врівноваженості, стійкості. Він продовжував вірити в успіх.

– Ще одне зусилля, – твердив комдив своїм помічникам, – і ми досягнемо полоси дії частин та з’єднань 18-ї армії. Але його турбувало: чому до цього часу ні Музиченко, ні Понєдєлін не повідомляють про введення у прорив основних сил оточених військ. Для більшої гарантії він послав у Зелену Браму нове донесення: «Ударна група, переслідуючи ворога, просунулася на 12-15 кілометрів від Ятрані і знаходиться на лінії Ємилівка – Журавлинка... Комдив Соколов. 15.30».

Проте і це донесення до адресатів не дійшло. Штабу 6-ї Армії генерал-лейте­нанта Музиченка уже не існувало, сам генерал потрапив у полон і саме у цей час його допитували у штабі 49-го корпусу генерала Кюблера. Штаб 12-ї Армії у Підви­сокому був блокований підрозділами 97-ї німецької ЛПД. Офіцер зв’язку пробратися до нього не зміг і загинув.

Тим часом загін генерала Тонконогова на підступах до Троянки наткнувся на сильний ворожий заслон. У рукопашній сутичці гітлерівці були частково знищені, а частково розсіяні. У той час, коли Соколов штурмував село Ємилівку, Тонконогов підійшов до східної околиці станції Ємилівка. За бойовим наказом сюди повинні були підійти підрозділи загону Кримова. Проте їх тут не виявилося. А з боку Мар’ямполя в селище станції входив немалий підрозділ гітлерівців. Не дочекавшись умовленого сигналу, генерал дав наказ атакувати селище станції. Гітлерівці відкрили по насту­паючих щільний мінометний вогонь. Атака швидко захлинулася. Довелося відійти до невеличкого ліска. А на узліссі поруч з генералом вибухнула міна, осколок якої вразив його, а вибухова хвиля контузила. Йому допомогли піднятися і, відвівши у лісок, зробили перев’язку. Поранення, на щастя, виявилося легким, але генерал майже повністю втратив слух.

Трохи оклигавши, він звернувся до начальника штабу:

– Які повідомлення надійшли від Соколова? Де знаходиться його група? Як ведуть себе гітлерівці на станції? – повільно, майже по складах, виділяючи кожне слово, запитав, дивлячись на карту.

– Від комдива Соколова повідомлень не надходило, – почув у відповідь, – дислокація його групи невідома. Наша розвідка виявила, що група німців, силою до двох рот, півгодини тому залишила селище і взяла курс на село Ємилівку.

– Там, напевне, Соколов. Йому потрібно допомогти...

Генерал трохи подумав, ще раз глянув на карту, і наказав відновити атаку на пристанційне селище.

У рішучій сутичці фашистський підрозділ було розсіяно. Група оволоділа при­станційним селищем, але від Соколова, як і раніше, ніяких повідомлень не було. Продовжувати відкриті поєдинки з ворожими підрозділами також не було сенсу – сил для цього залишилося дуже мало. Генерал розпорядився вивести рештки заго­ну до великого лісу, який огинав залізничну станцію з південного заходу. Тяжкопо­ранених розмістили по житлах у селищі, сподіваючись, що їх доглядатимуть люди надійні.

Загін довго пробирався лісовими стежинами, аж поки не вийшов на проти­лежне узлісся. Вдалині виднілося село, на околиці якого солдати у чужинській формі обладнували оборонний рубіж. Лише їх було значно більше від сил загону. А скільки ще їх там – у селі?!

Оцінивши ситуацію, генерал розпорядився зібрати усіх на невеликій галявині.

– Далі просуватимемось групами по чотири-сім чоловік, не більше. Усією гру­пою ми не пройдемо. Дуже часто трапляються ворожі гарнізони, які пильно стежать. Кожний командир підбирає собі групу бійців і рухається в південно-східному чи східному напрямку для з’єднання зі своїми.

Генерал зупинився. У його свідомості пронеслися інші тяжкі, але героїчні роки його бойового шляху у рядах Червоної армії, згадалися роки громадянської війни, тяжкі бої в невимовно складних умовах в Іспанії, штурм лінії Маннергейма в час фінської кампанії... Певно, Синюха – Зелена Брама – Ятрань – останні етапи його славної бойової біографії... Але чому останні?! Він певний, переконаний у тому, що більшість тих, хто залишився в живих після Ятрані вирвуться з оточення і продов­жать боротьбу з ненависним ворогом, будуть і далі штурмувати його зарозумілу силу. Але вже з інших плацдармів.

А що ж сьогодні?...

– Сьогодні ти, генерал-майор Яків Іванович Тонконогов, залишаєшся без війська, – з гіркотою накотилася банальна сентенція, яку так часто приклеювали дотепники невдахам, і не лише військовим.

– Кому з вас, товариші командири і бійці, пощастить дістатися до своїх, розкажіть там про все, що сталося, і про те, що ми всі до останнього подиху, до останньої можливості билися в ім’я Батьківщини, за її незалежність і свободу. Лише вона одна повністю заполонила наші помисли. Так і розкажіть!... А зараз я виношу вам усім від імені нашої Батьківщини і від свого також щиру подяку за службу, за вірність обов’язку, за проявлену стійкість, сміливість, героїзм...

– Служимо Радянському Союзу! – прозвучало приглушено, з огляду на бли­зькість ворога, але впевнено у відповідь на подяку генерала.

Тонконогов поділив загін на групи, до своєї включив майора – свого ад’ю­танта та ще чотирьох бійців. Від 141-ї стрілецької дивізії у групі залишився ще тільки один боєць – Липницький Петро Борисович з 348 артполку.

Коли стемніло, група генерала перейшла шлях Голованівськ – Первомайськ, по якому, навіть уночі, пробігали автомашини з напіввключеними фарами. Неподалік від села Пушково наткнулися на ворожу бойову охорону. Розгорівся короткий, але жорстокий бій. У сутичці загинули майор-ад’ютант та один боєць. Тонконогов зали­шився з трьома супутниками: прикордонником Петром, рядовим Липницьким та єфрейтором з 88 артполку на ім.’я Кузьма.

Біля села Липовенького натрапили на нову засаду, зав’язалася ще одна нерівна сутичка. Троє з чотирьох були поранені. Їх усіх захопили і доставили у Пушково. Там їм зробили перев’язку, потім солдат від’єднали і з великою колоною інших погнали до Уманської Ями – сумновідомого табору військовополонених. Гене­рала Тонконогова на машині відвезли до Голованівська для допиту. Високі чини німецького вермахту сподівалися знайти з ним «спільну мову», підбиваючи на «спів­працю». Та генерал виявився «міцним горішком». Йому надали можливість поду­мати, але й після цього він відмовля взагалі вести будь-яку розмову. Розлючені невдачею фашисти також відправили генерала до Ями – познайомитися та оцінити гітлерівський «новий порядок»

Комдив Соколов

Після Ємилівки Соколов зі своєю, уже зовсім невеликою групою зупинився у Новосілці.

Сержант Карімов і його товариші, довідавшись про розквартирування в селі підрозділу радянських військ, поспішили зустрітися з командиром, але натрапили на наряд бойової охорони. Їх роззброїли, вчинили допит. Повідомленню сержанта не повірили. Для остаточного з’ясування справи всіх трьох під охороною повели до штабу. Соколов особисто вислухав затриманих і розпорядився повернути їм зброю. Тепер стало зрозуміло, чому не з’явився Фотченков з танками, чому війська, які ще залишалися у Зеленій Брамі, не вводилися в прорив для розвитку успіху ударної групи. Незрозумілим було лише одне: яким армійським статутом передбачено орга­нізовувати подібні «спецколони» для порятунку кількох генералів, які кинули свої війська і забрали з передової останні бойові машини?...

Значить втрати, яких зазнала ударна група в Шепилові, Ємилівці, Троянці та інших населених пунктах, були даремними. Для чого ж було брати ці села, їх можна було просто обійти і пошвидше просуватися на південь на з’єднання з військами 18-ї Армії. Як шкода, що про все це довідався так пізно!

Залишивши важкопоранених у місцевих жителів, загін Соколова вирушив з Новосілки. У двох багнетних атаках, подолавши ворожі заслони, які виросли на їхньому шляху біля станції Юзефполь (тепер Осиповка), Соколов вийшов до Синюхи і форсував її. Проте у групі залишилося дуже мало бійців, проти яких німці виста­вили дві роти автоматників з півдюжиною танків. Розпочався бій, останній бій групи Соколова.

Набої закінчилися швидко, уже не було й гранат. З багнетами, прикладами та саперними лопатками із танками не повоюєш. Залишалася єдина надія на темряву, яка швидко насувалася. Однак один за одним падають хоробрі звитяжці Соколова. Кожен із них надавав перевагу смерті перед ганьбою полону. Німці, зрозумівши, що в оточених і притиснутих до річки набої відсутні, посміливішали і пішли на них у повний зріст, поливаючи автоматним вогнем.

Комдив з гвинтівкою у руках разом з бійцями пішов в останню атаку. Але на цей раз зустрітися з ворогом у рукопашному бою не довелося. Ворожа куля попала у живіт. Соколов упав. Ті, хто був поруч, спробували віднести його на берег Синюхи. Але в цей час вечірні сутінки прорізали яскраві промені фар бронетранспортера. Ворожі солдати накинулися на останню жменьку червоноармійців. Соколов, стікаючи кров’ю, втратив свідомість. У такому стані він потрапив у полон.

Наступного дня німецькі газети хвальковито повідомили: «Під час жорстоких боїв південніше Умані (!?) потрапив у полон тяжко поранений командир 16-го мотомехкорпусу генерал О. Д. Соколов – визначний полководець Червоної армії».

Непритомного комдива доставили в Новоукраїнку і влаштували в лазарет, надали таку-сяку допомогу. А коли комдив прийшов до пам’яті, запропонували зро­бити заяву проти Батьківщини, обіцяючи кваліфіковане лікування і гідне його званню поводження.

Зібравши сили, слабким, але рішучим голосом, Соколов гордо відповів:

– Радянські люди Батьківщиною не торгують!

Над пораненим комдивом фашисти почали глумитися. Його годували соло­ною рибою та не давали води. Поранений генерал розпочав голодування. Такий поворот гітлерівців не влаштовував. Вони вдалися до іншого: перестали перев’язу­вати та обробляти рани, які загноїлися, спричиняючи нелюдські страждання. Комдив мужньо переносив усі знущання. До останньої хвилини життя залишався вірним клятві, яку дав Вітчизні.

У лазареті для військовополонених медичною сестрою працювала Наталія Шалвіна – проста і доброзичлива, щира і чуйна, симпатична жінка. Вона привертала до себе увагу не лише поранених, але й співробітників. Чим могла, допомагала пораненим: роздобувала в місті чи у німецьких медиків ліки та перев’язочні мате­ріали, для тих, хто охляв, приносила з дому їжу, щирим, ласкавим словом підтри­мувала моральний дух і самопочуття своїх підопічних.

Чоловік Наталі воював на фронті. Син Толя, який у цьому році закінчив чоти­ри класи, часто навідувався до лазарету, затримувався біля поранених, розмовляв з ними, розпитував про фронт та про атаки, про зброю та військові знання. Довідував­ся у кожного, чи не зустрічалися, бува, з його татом.

Одного разу Толя побачив, як в ізолятор лазарету на носилках внесли якогось командира. Таких він ще не бачив у лазареті ні до війни, ні тепер. Тут були командири з трикутниками на петлицях, були з «кубарями», бачив двох чи трьох зі «шпалами». А у цього були два «ромби». Таких знаків Толі бачити ще не дово­дилося...

Німецькі лікарі в ізолятор не допускали нікого. Втім, на малого Толю уваги майже не звертали. Уже наступного дня Толя зазирнув туди. Загадковий командир лежав із заплющеними очима. Не хотів його турбувати. Через день навідався знову. Незнайомий командир, побачивши його, тихо запросив:

– Заходь, хлопчику, заходь!

Толя оглянувся і швидко шмигнув у двері.

– Доброго дня, дядечку! – несміливо привітався.

– Доброго дня, хлопчику, – слабким голосом відповів командир, – а як тебе звати?

– Толя. Шалвін Толя, – поспішив назвати себе. – Ви, дядечку поранені, чи контужені?

– Поранений, Толю, поранений. Напевне, тут... – хотів сказати, що доведеться померти, але утримався. Для чого травмувати дитячу психіку.

У двері заглянув німецький санітар, який і випровадив Толю з ізолятора.

Та незабаром хлопець знову відвідав комдива.

– Дядечку, скажіть, ви командир?

– Так, Толю, я командир.

– Ви були на фронті? Це вас там поранено?

– Так, – відповів Соколов.

– А мого тата ви там на фронті не зустрічали?

– Напевне, Толю, не зустрічав. На фронті дуже, дуже багато людей. Так багато, що й осягнути усіх не можна.

– Так мій же тато командир! Він лейтенант! Коли мобілізували, через кілька днів був лист. Тато писав: «Я уже лейтенант, командую взводом!» Он хто мій тато! Більше листів не було. Але я знаю, що він б’є фашистів правильно!

– Твій тато, Толю, напевне, що б’є фашистів правильно. Усі, хто на фронті, б’ють фашистів!

– Дядечку, а ви теж взводом командували, чи, може, полком?

– Ні, Толю, я командував великим з’єднанням. Корпус називається.

– Ого! – захоплено вигукнув Толя, – а корпус – це більше, чи менше від полку?

– Більше, значно більше, Толю, – сумно усміхнувся Соколов. – Корпус може об’єднувати п’ятнадцять-двадцять полків. Думаю, ти зрозумів, уявив?

– Зрозумів повністю, – задоволено підсумував хлопчик, – це багато, багато людей. То ви, дядечку, мабуть, генерал?

Толя хотів ще щось запитати, але, побачивши, що дядечко командир змінив­ся на обличчі, почав глухо стогнати і труситися, немов у пропасниці, налякався і втік. Швиденько розшукав маму і повідомив, що з пораненим командиром погано. Наталя негайно побігла, але її з самого порога повернув німець–фельдшер.

– Фрау Шалвин! Вам не мошно, – заявив німець, – ми самі воспоможно гене­рал...

Лише за два дні Толя знову зумів провідати пораненого командира. Хлопчик помітив, що той дуже блідий, говорив важко, стогнав, проте був радий хлопчикові.

– Як вас звати, дядечку? – запитав Толя.

– Саша, – коротко відповів Соколов.

– Ви генерал, дядечку Сашо?

– Майже. Я комдив.

– Комдив? – перепитав Толя, – а це вище, чи нижче від генерала?

– Ні, Толю, – не вище і не нижче. Це те ж, що генерал, лише по раніших званнях. Генералів увели лише рік тому. От і не встигли всім присвоїти.

– Дядечку Сашо! – А наші в Новоукраїнку скоро повернуться?

– Повернуться, Толю, повернуться обов’язково, – запевнив комдив, – але як за швидко сказати не можу. Одне знаю, що Червона армія розіб’є фашистів, вижене їх з нашої землі. Це точно. Ми переможемо обов’язково!...

Толя Шалвін ще кілька разів побував в ізоляторі у дядечка Саші. Він помітив, що комдив дуже схуд, що сили покидають його. Лише один раз натякнув Толі:

– Ой, як тяжко, мій хлопчику, помирати у неволі...

Толя тоді не збагнув цих слів до самої глибини. Про свої зустрічі з комдивом він кожного разу розповідав своєму товаришу Юрі Михальському, а останнього разу по-дорослому зауважив:

– Дуже тяжко комдиву. Фашисти його не лікують, не дають йому води. Він від­мовився їсти, голодує.

Через день, коли Толя навідався до ізолятора, комдив був непритомним. Мати сказала, що у такому стані він ще з вечора.

А наступного дня, 17 серпня 1941 року комдив Олександр Дмитрович Соко­лов помер від виснаження та зараження крові. Поховали його біля будинку ветери­нарного технікуму у Новоукраїнці.

Олександр Дмитрович Соколов – один з найбільш ерудованихі здібних ви­щих командирів Червоної армії. Соколова знали як людину беззастережної хороб­рості і безоглядної сміливості, душевної інтелігентності і непохитної стійкості, Дале­коглядного військового стратега і теоретика, чуйного і авторитетного воєначаль­ника.21)

80-та стрілецька ім. Пролетаріату Донбасу

80-та стрілецька дивізія була сформована у 1923 році на Донбасі. Її особовий склад брав активну участь у зведенні першої Азовської доменної печі, Краматор­ського машинобудівного, Луганського паровозобудівного заводів, інших індустріаль­них гігантів Донбасу, надавав посильну допомогу молодим колгоспам у проведенні важливих сезонних сільськогосподарських робіт.

У 1933 році, на честь десятирічного ювілею, дивізії було присвоєно ім’я Про­летаріату Донбасу. За заслуги в індустріалізації країни, участь в організаційному укріпленні та піднесенні економіки колгоспів, за постійно високі показники в бойовій виучці частин та політичній підготовці бійців і командирів, за високу готовність до захисту священних рубежів Країни Рад дивізію нагороджено орденом Леніна. Такої високої честі в той час удостоєно було небагато з’єднань. 80-та стрілецька дивізія – одна з них.

У 1939 році 80-та СД брала участь у визвольному поході у Західну Україну, а в 1940 її частини ввійшли до Бессарабії і разом з іншими з’єднаннями поклали край незаконній окупації цього куточка радянської землі румунськими боярами.

Справжнє бойове хрещення дивізія отримала під час Фінської кампанії, з якої вийшла озброєною досвідом ведення бойових дій за умов лютих морозів у боло­тисто-лісовій місцевості та при зіткненні з довготривалими укріпленнями ворога.

Генерал-майор Прохоров Василь Іванович вступив у командування дивізією у січні 1940 року. Призначення на високу посаду у прославлену дивізію сприйняв як вияв довір’я і всіма своїми діями доказував, що він гідний цього.

На Карельському перешийку 80-та стрілецька знаходилася у самому центрі головного напрямку удару. Тут вона зустрілася з лінією Маннергейма, яка на той час була позитивною новинкою у військовому мистецтві. Оволодіння нею становило нелегку справу, але дивізія Прохорова з поставленим завданням впоралася. Коман­дир дивізії комбриг Прохоров вніс і свою вагому частку у вироблення тактичних прийомів і дій по організації прориву міцної, глибоко ешелонованої укріпленої лінії противника. За проявлені стійкість і мужність у боях на Карельському перешийку 635 бійців та командирів дивізії було відзначено високими державними нагородами. Трьом із них присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

80-та стрілецька дивізія імені Пролетаріату Донбасу у Вітчизняній війні з перших днів була на фронті. Навіть під час найбільш екстремальних і складних обставин у частинах та підрозділах спостерігалися порядок і організованість. Висо­кий моральний дух кожного бійця, підрозділу, частини дозволяли вирішувати най­складніші і найважчі бойові завдання. Це про бійців таких з’єднань за тиждень після початку війни нацистська газета «Фьолькішер беобахтер» писала: «Російський сол­дат перевищує наших супротивників на Заході своєю зневагою до смерті. Витримка і фанатизм примушують його триматися до того часу, аж поки не загине в окопі чи впаде мертвим у рукопашному бою».

Що ж, достойна атестація, якою ворог визнав стійкість і непохитність наших бійців. Саме такими якостями і володіли бійці та командири 80 СД. Правда, до цієї характеристики необхідно внести незначні корективи: не фанатизм становив основу стійкості і непохитності наших воїнів, а священний гнів до загарбників, вірність обов’язку, віра у правоту нашої справи і беззастережний патріотизм.

Від самого кордону 80-та стрілецька дивізія вела безперервні стримуючі бої. Бойовий шлях дивізії був важким і тернистим. Після впертих і кривавих боїв дово­дилося відходити на схід. Відходити, щоб зібратися з силами і на якомусь страте­гічному рубежі зупинити агресора, погнати його назад.

Для 80-ї стрілецької дивізії, як і для інших з’єднань 6-ї та 12-ї армій, межиріч­чя Синюхи і Ятрані було останньою пристанню, з якої вони пішли у останній бій під гаслом: «Гину, але не здаюся!». Був цей бій відчайдушним, смертельним, останнім. Сталося це у серпні 1941 року...

80-та дивізія вийшла із Зеленої Брами майже одночасно із загонами ударної групи комдива Соколова. Рухалася правіше колони полковника Кримова. На лівому фланзі йшли загони полків та групи бійців з інших знекровлених з’єднань, на чолі з начальником штабу полковником Гмирею, на правому – дивізійні штабне і політичне управління, медсанбат та інші тилові підрозділи. Тут були командир дивізії генерал-майор Прохоров і полковий комісар С. Ш. Прейс.

Від Зеленої Брами йшли нескошеним пшеничним полем, польовою лощиною дісталися байраку Крамарівна, яким спустилися до Ятрані. Гмиря зі своїми підроз­ділами непомітно підійшов майже до самих передових постів німців на північній око­лиці Полонистого і приготувався до атаки. Колона управління розпочала переправу північніше села.

Гмиря без особливих труднощів оволодів ворожими позиціями. Німці відкоти­лися назад і закріпилися у садах та селянських садибах. З глибини села їм надійшла допомога. Шалена атака червоноармійців була зупинена шквальним вогнем. З пану­ючої висоти, що за Ятранню, ворожа артилерія відкрила вогонь прямою наводкою. Атака зірвалася, наступаючі залягли. Та незабаром полковник Гмиря піднімається на весь зріст і заклинає:

– За мною! Вперед! Ура!

Червоноармійці, зазнаючи втрат, ринули за полковником, навалилися на ворожі позиції. Німці позадкували, а потім побігли в село і залягли за дальніми рядами хат.

Атакуючі, прорвавши ворожі ряди, вибігли на майдан і почали спускатися до Ятрані. За першою групою сюди виплеснула друга. Німецькі артилеристи перенесли вогонь у село. Розриви снарядів накрили майдан. По тих, хто встиг спуститися до річки, з протилежного берега ударили кулемети. І все ж кільком групам червоно­армійців пощастило переправитись через річку на правий берег.

Бій ущух десь біля десятої ранку. Проникнути через вороже кільце вдалося кільком невеличким групам, які встигли на правому березі увійти у зарості лози, що тяглися уздовж річки. Коли стемніло, вони вийшли в степ. У Полонистому та його околицях залишилися убиті, поранені, контужені. Тих, хто міг пересуватися, фаши­сти негайно відправили в Умань.

Тяжкопоранених зібрали в приміщеннях школи та клубу. Їх було понад сто п’ятдесят. Утримували в тісноті, антисанітарних умовах, без належної медичної допомоги. Жителі села чим могли допомагали: приносили їжу, здавали полоненому фельдшеру ліки, бинти, марлю, які ще були дома. Багато поранених померло від зараження крові, гангрени, які були звичайним явищем у цьому «лазареті». Померлих ховали зразу біля будинку школи. У п’ятидесятих роках останки загиблих воїнів зібрали з різних місць і зі всіма почестями перезахоронили в сільському парку у братській могилі. Над нею пам’ятник: солдат з автоматом охороняє вічний спокій тих, хто у 1941 році ціною життя сприяв наближенню дня Перемоги над фашизмом. Тут у вічному спокої спочивають сто тридцять три радянських воїнів. Лише шість названі поіменно. Решта – невідомі солдати.

Генерал-майор Прохоров, полковий комісар Прейс із штабним та політичним управліннями дивізії та іншими підрозділами переправлялися через Ятрань північ­ніше Полонистого. Місцеві жителі називають ту дільницю русла річки Вершиною. Місце для переправи вибрано невдале: болотисті береги, глибина майже півтора метра. Вище і нижче по течії – гарні броди, де по кам’янистому дну можна перейти, не набравши води в халяви. І хоч русло тут широке, проте, береги сухі, покриті галькою. Але в передранковій темноті, на незнайомій місцевості часу для виявлення бродів не було.

Переправа проходила мляво. Окремі групи бійців загубилися і втратили зв’я­зок із штабним ядром чи з командиром. Група політпрацівників, серед яких був політрук Іван Хізенко, відбившись від загону, так і не змогла з’єднатися з ним. Вони довго блукали по степу, наражаючись на ворожі заслони, втрачаючи товаришів, уперто пробивалися на схід, до Дніпра.

Прохоров, Прейс із штабним і політичним управліннями дивізії після пере­прави рухалися на південь правобережжям Ятрані, та недалеко від села Красно­пілля наткнулися на ворожі позиції і змушені були прийняти бій. Загін зазнав значних втрат. Генерал Прохоров був поранений і у важкому стані потрапив у полон.

Полковий комісар Прейс з невеличкою групою бійців, відірвавшись від пере­слідувачів, вийшов повз Давидівський ліс у напрямку Наливайки, де й з’єднався з бійцями комдива Соколова.

У своєму останньому бою Соломон Шайлович Прейс, як і завше, був спокій­ним та розсудливим. В останню атаку йшов з гвинтівкою в одному ряду з черво­ноармійцями. Німці розпочали щільний обстріл групи. Осколок міни, яка вибухнула неподалік, уп’явся комісару в живіт. Поранення було важким. Ефективну допомогу в тих умовах надати можливості не було. Комісар стікав кров’ю. Сили покидали його. Помер на полі бою.

Коли 80-та стрілецька дивізія формувала загони для виходу з оточення у південному напрямку через Ятрань, медсанбат було розформовано, а його особо­вий склад – лікарі, фельдшери, медсестри, а також ті медпрацівники, які були прикомандировані з неіснуючих уже частин та з’єднань, було розподілено між окре­мими загонами.

У роті Семена Тончилова був фельдшер, тому додали лише медсестру. Було їй років двадцять п’ять. Біляве волосся шапкою оповивало непокриту голову і виділялося у темряві світлою плямою. Навіть у цій екстремальній ситуації привер­тали увагу її стрункий стан та груди, які так прикрашали статуру медсестри. На запитання, як її звати, усміхнувшись, відповіла:

– Зовіть мене просто – сестра.

Більше з розпитуваннями до неї не чіплялися, обстановка не сприяла, проте поглядали на неї з внутрішнім задоволенням.

Рота Тончилова переправилася через Ятрань однією з останніх. Командир запропонував медсестрі йти з ар’єргардним взводом, та вона категорично запротес­тувала:

– Хоча я й медпрацівник, але в тилу ніколи не крутилась. Прошу, не робіть для мене ніяких винятків. Я піду з передовим взводом. Надіюсь, що там я більше потрібна.

І пішла. Виявилася вона жінкою сміливою, хороброю і рішучою. Разом зі всіма переправилася через Ятрань. Та не встигла рота завершити переправу, як зразу ж вступила в бій і виявилася відрізаною від свого загону. З’явилися поранені. Медсестра змінила гранати на бинти, швидко і професійно надавала допомогу пораненим. Прорвавшись через ворожий заслін, рота кукурудзяним полем попряму­вала до невеличкого ліска. Та коли почало світати, вийшли на бурякову плантацію. Далі шлях було перекрито ворожими підрозділами, підкинутими на машинах. Око­павшись у буряках, рота зайняла кругову оборону і прийняла нерівний бій. Артиле­рійсько-мінометному вогню оточені змогли протиставити лише гранати, запас яких дуже швидко танув.

Фельдшер і медсестра безстрашно збирали поранених і зносили їх у центр оборони, де обладнали свій «медпункт». Гімнастерка та спідниця медсестри спереду стали буро-зелено-чорними від повзання по полю, але вона продовжувала свою нелегку роботу по врятуванню життя поранених. У критичні хвилини брала гвинтівку і вела вогонь по насідаючому ворогу. А коли ворожа атака захлинеться, знову поверталася до поранених, щоб хоч якось полегшити їх страждання.

Кілька годин вела бій з гітлерівцями рота Тончилова. Усі ці години невтомно і настирливо медична сестра вела боротьбу за життя поранених червоноармійців. Віра в правоту нашої справи, ненависть до ворога, невгасима любов до Вітчизни надавали їй сил і мужності, кликали до самопожертви.

Після авіаційного нальоту в строю залишалося дуже мало бійців. Частина з них були легкопораненими, але позиції не залишали. Решта – були мертвими, або тяжкопораненими і знаходилися під опікою фельдшера і медичної сестри.

Минула ще година нерівного бою. Рота обезкровіла зовсім. Озвірілі гітлерівці, ввірвавшись на позицію, стали добивати поранених бійців. Медсестра побігла назу­стріч, розпростерши руки, бажаючи закрити своїх підопічних, закликала ворожих вояків проявити гуманність:

– Що ви робите? Адже це поранені! – гнівно вигукнула, намагаючись усовістити фашистів, – ви все ж таки люди!

Ворожий офіцер холоднокровно навів пістолет і вистрілив у груди беззброй­ної жінки...

Через багато років по війні щасливий випадок допоміг встановити ім’я героїні з бурякового поля. Нею була Тетяна Сидорівна Форостяна з Кримки, що на Мико­лаївщині...

Бурякове поле належало колгоспу села Краснопілля, яке примостилося у Кайнарській долині поблизу Голованівська. Через кілька днів після бою сільчани збирали тіла полеглих для поховання. Сергій Морока, перевернувши «труп» жінки, злякано вигукнув:

– Вона ще жива!...

Поранену, у якій ледве теплилося життя, відвезли до села. Місцеві лікарі виходили її. З «окукленою» кулею в легенях Тетяна Сидорівна добралася до своїх, знову побувала на фронті, отримала нове тяжке поранення, демобілізувалася, повернулася у батьківську хату і всередині п’ятидесятих померла...

Мало, дуже мало залишилося в живих тих, хто грізним літом сорок першого року героїчно, до останнього набою бився з ворогом у межиріччі Синюхи і Ятрані. 80-та стрілецька дивізія разом з іншими розділила труднощі та незгоди, випила, переповнену вщерть гіркотою, чару.

Маршал Г. К. Жуков про цю дивізію залишив такі рядки: «Батьківщина, радян­ський народ ніколи не забудуть подвигів 80-ї ордена Леніна ім. Пролетаріату Дон­басу стрілецької дивізії в боях на Київському напрямку. Я можу засвідчити, що вона стояла насмерть на шляху ворога».

Катюзі по заслузі

Спроба частин та з’єднань 6-ї Армії вирватися з оточення у південно-захід­ному напрямку через Ятрань у ніч з п’ятого на шосте серпня була ризикованою щодо організації, відчайдушною за характером її здійснення і трагічною за своїми наслідками. Це була одна з останніх більш-менш організованих спроб прорвати вороже кільце і вийти з оточення значними силами. Але, як і усі попередні, закін­чилася невдало. Абсолютна більшість частин та з’єднань 6-ї Армії загинула і припи­нила існування, згоріла в страшному горновищі початкового періоду війни.

Невдалі спроби прорвати оточення, відсутність боєприпасів та іншого бойо­вого спорядження, значні втрати особового складу, а також розчленування території дислокації оточених привели до розпорошення бойового порядку, втрати організова­ного і загального управління військами. Власне, сталося те, чого так побоювався командарм Понєдєлін.

Як же розгорталися події в Зеленій Брамі, де ще знаходилися біля тридцяти тисяч війська – решток оточених частин і з’єднань 6-ї і 12-ї армій, після ночі з п’ятого на шосте серпня?

Командуючий 12-ю Армією генерал-майор Понєдєлін звечора п’ятого серпня і до часу свого полонення 7 серпня безвідлучно знаходився на командному пункті на північному узліссі Зеленої Брами. Зі штабом армії в Підвисокому мав телефонний зв’язок. До самого останнього часу його розривали внутрішні сумніви: куди спряму­вати удар решток військ, щоб вивести їх з оточення?

Вирішити цю проблему не так просто. Оточені не мали зв’язку зі штабом фронту і були відірвані від нього пеленою невідомості, не знали дійсної обстановки відносно глибини ворожого оточення. Одне було зрозуміло: тепер допомоги чекати ні від кого, розраховувати можна лише на власні сили. Оточені вичерпали запаси пального і боєприпасів, ведуть бої без продовольства. Пораненим не надається належна допомога через відсутність медикаментів.

У якому ж напрямку спрямувати удар для прориву ворожого кільця і виходу з оточення: в південно-західному, через Ятрань на Первомайськ, чи в північно-східно­му, куди весь час спрямовував Тюленєв?

Спочатку деякі надії пов’язувалися з можливо успішним проривом ворожого кільця ударною групою комдива Соколова. Перші повідомлення про просування цієї групи до Ятрані вселяли оптимізм. Але більше донесень ні від комдива Соколова, ні від генерала Музиченка, ні від когось іншого з вищих начальників, які беруть участь в операції, чомусь не надходить. А Понєдєлін чекав їх з нетерпінням!

Нарешті, надійшло донесення від комдива 8-го стрілецького корпусу генера­ла Снєгова: «Прорив не вдався!»...

Як виявилося значно пізніше, це донесення було «невинною дезінформа­цією». Адже загони комдива Соколова своїм лівим крилом і центром форсували Ятрань і вклинилися в розташування ворожих військ на 15-18 кілометрів! Чому було надіслано таке донесення?...

Частини 72-ї гірсько-стрілецької дивізії паралельно з частинами 80-ї стріле­цької дивізії вели наступ на Полонисте. Нам уже відомо: на цій ділянці прориву успіху не було. Рештки частин 72-ї ГСД відступили. Про цей епізод генерал Іовлєв у статті «Бої 6-ї і 12-ї армій південніше Умані...» пише: «Частини 72-ї ГСД, не змігши прорватися доповіли про невдачу командиру дивізії генералу Абрамідзе. Останній, не розібравшись в обстановці, поспішив донести командиру 8-го стрілецького корпу­су генералу Снєгову: «Прорив не вдався!». Снєгов, також не завдав собі клопоту з’ясувати дійсний стан речей, доповів командарму Понєдєліну» 22)

Маючи таку інформацію, Понєдєлін, розуміється, не міг дати наказ про вве­дення у прорив основних сил. Як зауважує той же Іовлєв, він розпорядився від­класти прорив решти сил на наступну ніч, тобто з 6 на 7 серпня. А загони Соколова тим часом, стікаючи кров’ю і несучи великі втрати, билися з переважаючими силами супротивника до повного виснаження.

Зваживши, що надії на комдива Соколова не виправдалися, Понєдєлін нака­зує готуватися до прориву у північно-східному напрямку. Але підготовка операції ускладнювалася тим, що начальник штабу 12-ї армії генерал-майор Арушанян «десь зник». Жодних ознак його присутності у районі дислокації штабу виявити не вда­лося. Не з’явився генерал і пізніше, не було його і 7 серпня у рядах наступаючих, не було його і в полоні. У спогадах, надісланих Арушаняном уже в наші дні музею в Підвисокому, генерал про бойові дії 7 серпня 1941 року не згадує. Напевне, пові­домити не було чого, або не зважився сказати правду...

Оцінивши обстановку, генерал Понєдєлін поклав загальне керівництво опе­рацією на командира 13-го стрілецького корпусу генерал-майора Кирилова та його штаб.

За розробленим планом початок операції призначено на 2.00 7 серпня. План операції було доведено до уцілілих штабів з’єднань та командирів колон, загонів і груп, створених з решток дивізій і корпусів. Проте цей план реалізувати не вдалося. Корективи до нього внесло німецьке командування. Уже у другій половині дня 6 серпня німці розпочали комбінований наступ з метою розчленування і повного зни­щення оточених військ, які знаходилися у Підвисокому та його околицях, а також в урочищі Зелена Брама.

Чому ж німецьке командування зважилося на цей крок ще до завершення розгрому групи комдива Соколова? А сталося ось що.

Начальник оперативного відділу 6 Армії полковник Меандров М. А. який руха­вся у колоні Кримова, біля Шепилово потрапив у полон. На тій же машині, що й тяжко пораненого полковника Кримова, його доставили у Голованівськ і негайно повели на допит до начальника штабу 49-го німецького стрілецького корпусу пол­ковника Штернера. Штернер трохи володів російською, тому розмова велася без перекладача. Меандров довго відпирався, розповідав про частини та з’єднання, яких фактично не існувало, фантазував, робив вигляд, що не розуміє незугарної вимови свого співбесідника.

Раптом, неначе ненароком, до начальника штабу попросився полковник Кор­беда, начальник оперативного відділу корпусу:

– Поранений полковник під час розмови зі мною, – почав доповідати Кор­беда, – сконав. Єдине, про що довідався від нього – радянський полковник, який стоїть перед вами, начальник оперативного відділу армії генерала Музиченка...

Штернер, недобре зиркнувши на Меадрова, запитав у свого підлеглого:

– Які останні повідомлення з району Ємилівки?

– Просування ворожих груп припинено. Але вони вперто атакують наші пози­ції. – Трохи перепочивши, Корбеда з піднесенням закінчив: – Танкова колона, яка проникла через нашу оборону, повністю розбита. Нам тільки-но доповіли, що коман­дуючий 6-ю радянською армією генерал Музиченко взятий в полон і направлений в штаб армії. Командиру корпусу генералу Кюблеру про це вже доповіли.

– Виношу вам, гер Корбеда, особисту вдячність за приємне повідомлення.

– Радий старатися, гер полковнику! – клацнувши каблуками, Корбеда повер­нувся і вийшов.

Меандров уважно слухав, хоч вигляду, що трохи розуміє німецьку мову, не подав. Почуте його вразило, але він і подумати не міг, що сценка ця влаштована виключно для нього особисто, хоч знав, що німці – мастаки розігрувати спектаклі... Коли Корбеда вийшов, Штернер передав зміст розмови нічого не додавши і не випустивши.

Меандров стояв з розгубленим виглядом. Штернер поспішив довести безви­хідність його становища:

– Сподіваюсь, гер полковник зрозумів, що доля оточених армій уже вирішена. Вам не потрібно далі запиратися... Те, чого ви не скажете зараз, завтра нас цікавити вже не буде. Для вас же остаточно шанс буде втрачений. Раджу подумати!

Меандров мовчав, а Штернер, перечекавши хвилину-дві, поставив конкретне запитання:

– Які наявні сили залишилися в оточених у Зеленій Брамі та які плани їх подальших дій?

Залишається таємницею, чому полковник Меандров, який надто швидко про­сувався по службі і був відзначений орденом ще в мирні дні, грамотний і здібний командир з похвальною атестацією, потрапивши в екстремальні умови, проявив малодушність. Можливо, його залякали тортурами, можливо, почувши про поло­нення командарма Музиченка, вирішив, що наступив остаточний крах, а можливо, мав намір відвернути увагу німецького командування від загонів Соколова, які «впе­рто атакували позиції» ворога, а можливо, насправді був справжнім боягузом і зля­кався за власне життя, тому й виклав ворогу те, чого повідомляти не мав права. Хотів того Меандров, чи не хотів, але його повідомлення загонам Соколова не допо­могли, а для військ, які ще залишалися в Зеленій Брамі і Підвисокому, обернулися трагедією і закінчилися катастрофою.

– У межиріччі Синюхи і Ятрані в оточенні знаходиться понад ТРИДЦЯТЬ ти­сяч стійких, готових на все, бійців, – повідомив Меандров.

Крім того, він виклав зміст своєї розмови з начальником оперативного відділу 12-ї армії полковником Левіним перед виступом комдива Соколова на прорив кільця оточення: «Якщо акція комдива Соколова матиме тактичний успіх, генерал Понєдєлін введе усі наявні у нього сили у прорив і пробиватиметься на Первомайськ. У іншому випадку, удар буде спрямований в північно-східному напрямку на Звениго­родку», – повідомив тоді Левін Меандрову.

Прощення воїну, а тим більше воїну-командиру, який через малодушність, боягузтво чи з інших причин став зрадником, немає!

Що ж стосується полковника Меандрова, то після першого приступу мало­душності, він далі пішов цією ж стежкою, стежиною зради. Він став одним із посібників фашистів у боротьбі проти Радянської країни, проти радянського народу.

Меандров зустрівся в спецтаборі з колишнім генерал-майором Трухіним Ф. І., який на той час був уже в команді гітлерівських посібників, і після тривалої розмови з генералом-зрадником також перейшов у ворожий табір. На пропозицію фашист­сько-геббельсівського пропагандистського відомства Меандров узяв активну участь у створенні маріонеткової так званої «Російської трудової національної партії», яка мала відігравати роль молодшого партнера «Німецької націонал-соціалістської пар­тії» в окупованій (підкореній) частині Росії. Ця «партія» на замовлення фашистського командування проявила ініціативу у питанні створення власних збройних сил – так званої Російської визвольної армії (РОА). Чиї інтереси мала захищати ця армія та під чию дудку вона танцювала, доводити немає потреби. Усе ясно! Залишається поставити крапку. Але раніше така довідка: «У 1946 році Військова колегія Верхов­ного суду СРСР прирекла Меандрова М. А. за зраду Батьківщині до вищої міри покарання».

Катюзі, як кажуть, по заслузі!

Свідчення полковника Козлова

Голова ради ветеранів 6 і 12 армій полковник Козлов Леонід Васильович, на початку війни був командиром батареї 76-міліметрових гармат окремого зенітного артилерійського дивізіону 190-ї стрілецької дивізії. Від західного кордону і до Зеленої Брами брав участь у бойових діях. Вогнем своєї батареї змушував зарозумілих фашистських асів повертати назад, чи змінити курс. Були і збиті ворожі літаки. У Зеленій Брамі, у зв’язку з втратою матеріальної частини, бився з насідаючими фа­шистами в одному ряду зі стрільцями.

Про запеклу боротьбу оточених та їх спроби розірвати вороже кільце, вийти з оточення і пробитися до своїх, Леонід Козлов згадує. «То велика неправда і зла дезінформація, що оточені здійснювали лише слабкі вилазки і зробили тільки дві чи три спроби вийти з оточення. Документально підтверджується, що спроби прориву ворожого кільця здійснювалися безперервно протягом усього періоду оточення, кожного дня (і вдень, і вночі). Свідченням цього є спроба 190 СД прорватися через щільне, глибоко ешелоноване вороже оточення».

Спогади та свідчення полковника подаємо у вільному викладі.

Отримавши дозвіл командарма в екстремальних умовах діяти відповідно до обстановки, командир 190 СД створює із залишків дивізії групу прориву, до складу якої вводить: дивізійні штабне і політичне управління бійців санбату та зенітно-артилерійського дивізіону, зв’язківців, бійців інших спецпідрозділів. З полків ледве вдалося сформувати батальйон. До групи приєдналися дрібні і знесилені підрозділи з інших з’єднань. Всього нараховувалося біля тисячі багнетів.

Учасники групи були озброєні гвинтівками, автоматами ППД, гранатами. Було кілька ручних кулеметів та кулеметів, знятих з танків. Боєприпасів – мало. Дово­дилося економити. Не останньою була надія на багнет.

З південно-західного узлісся Зеленої Брами вийшли пізніше, ніж ударна група прориву комдива Соколова та 80-та СД генерала Прохорова. Отож ця група до вищезгаданих формувань не належала – була автономною.

У колоні було біля дюжини півторатонок, кілька санітарних машин і один танк з 44 ТД, який виявився тут цілком випадково. Основна маса бійців та командирів рухалася пішим строєм. Без пригод пройшли Копенковато, Степовий сад і дійшли до Ятрані, адже супротивника було відтиснуто загонами Соколова і Прохорова. Ятрань у районі Табаново-Давидівка форсували також успішно і без затримки. Та лише вийшли на крутий берег, як були обстріляні з малокаліберних гармат і мінометів. Саме тут позитивну роль відіграв наш єдиний танк, керований командиром роти 44-ї танкової дивізії лейтенантом Соболєвим. Наші втрати в цьому швидкоплинному бою були незначними. Тому, не затримуючись, взяли курс на Первомайськ.

Напевне, німецьке командування, оцінивши небезпеку руху нашої групи в тилу їх наступаючих підрозділів, зняло якусь частину з числа тих, хто переслідував Соколова, і повернуло назад проти нашої групи. Шлях на Троянку і Наливайку нам було перекрито. Тому були вимушені спрямувати свій дальший маршрут на захід, у бік Голованівська.

Майже десяток кілометрів ми і німецькі переслідувачі йшли паралельно. Наш танк і тут виявився дуже корисним. Рухаючись на лівому фланзі, не давав можли­вості німцям розпочати активні дії.

Залишивши праворуч урочище «Козачка», досягли південної околиці Межи­річки, де й перейшли невеличку річку Свинарку. Тут, на крутому урвищі якогось кар’єру, зазнали мінометно-кулеметного обстрілу з Шепилівського напрямку. Шлях до ближнього лісу було перекрито, а з пожнивних кіп, що біля околиці Голованівська, групу зустрів кволий вогонь автоматників, яких швидко було вибито з-під кіп. Оціни­вши обстановку, командування групи вирішило продовжити дальший рух через Голованівськ. Як не дивно, а в селище увійшли без перешкод з боку німців. Лише в самому центрі неорганізований опір вчинили вояки понтонно-мостової частини гітле­рівців, яка дислокувалася на селищному майдані. Подолавши опір понтонників, приступили до знищення понтонів, автомобілів, тягачів. Під єдиний двоповерховий цегляний яскраво розфарбований будинок підклали вибухівку, але з якоїсь причини не спрацював детонатор. Будинок уцілів.

Коли майже увесь майдан був охоплений вогнем, а більшість автомашин виведено з ладу, група повз двір МТС вийшла з селища і попрямувала до лісу. До речі, наш танк і тут потрудився: таранив ворожу техніку, топтав і розривав товсті резинові кабелі зв’язку, яких німці ще не встигли заховати під землею.

До лісу підходили вибалком паралельно з дорогою на Великі Трояни. Біля будинку лісника група, яка скоротилася до 800 багнетів, мала нову сутичку з воро­жими підрозділами, які, обійшовши Голованівськ з південного заходу, вийшли напе­реріз. У кровопролитній сутичці вдалося пробитися в ліс, але було втрачено біля сотні бійців і всі машини. А танк, який залишившись без пального, екіпаж вивів з ладу. Лейтенант Соболєв, разом з екіпажем поповнив ряди бійців групи.

Здійснивши велике півколо навколо Голованівська, пройшли лісовими урочи­щами в напрямку на Синюху. Протягом всього шляху були нові сутички з ворожими підрозділами, які очікували між лісовими прогалинами чи на вузьких ділянках лісу.

Найбільш кровопролитним був бій поряд із селом Олександрівкою, де групі довелося переходити через дорогу Голованівськ-Первомайськ. Тут групу атакували ворожі танки. Після цієї сутички в групі залишилося менше 600 бійців. Проте далі до нас почали приєднуватися бійці з груп Соколова, генерала Тонконогова, полковника Кримова, 80-ї СД. Через 1,5-2 кідлметра після сутички з танками, приєдналися одна за одною три групи загальною чисельністю 650-700 бійців. Це були залишки колони полковника Кримова, яким вдалося прорватися через ворожі ряди і увійти в ліс неподалік Шепилово.

Біля станції Ємилівка в лісовому селі Маринопілі приєдналося 350-400 бійців, які були відрізані від колони генерала Тонконогова і відійшли в ліс. А ще через п’ять-шість кілометрів влилося кілька малочисельних груп загальним числом 100-150 бій­ців. За хутором Дуки (тепер Цвітково) зустрілися з двома іншими, більш численними, загонами: один з колони комдива Соколова, інший – з колони генерала Тонконогова. Цим загоном опікувався полковник Ласкін. Тут знаходилися і бійці, які виносили з бою прапори 15-ї Сивашської дивізії та двох полків цього ж з’єднання.

Усі три групи паралельними колонами рухалися з боями у східному напрямку. Після хутора Дуки, пройшовши між Журавлинкою та Бузниковатим, долиною річки Чамоти досягли Синюхи вночі з 7 на 8 серпня.

Річку переходили південніше села Плоско-Забузького затемно. Загальне керівництво переправою взяв на себе полковник Ласкін Іван Олександрович – нача­льник штабу 15-ї Сивашської дивізії. Загальне число бійців та командирів, які тієї ночі переправилися через Синюху, становило понад 2500 багнетів.

Через кілька днів, використовуючи проміжки на стиках ворожих з’єднань, з боями подолавши біля тридцяти кілометрів, усі три групи вийшли на територію, контрольовану частинами 47 танкової дивізії 18-ї Армії генерала Смирнова.

«Оточення вогневе»

Отримавши від високопоставленого працівника штабу армії Музиченка важ­ливу інформацію, проаналізувавши хід бойових дій у районі Ятрані, німецьке коман­дування прийшло до висновку, що генерал Понєдєлін спрямує рештки своїх військ у північно-східному напрямку.

Командуючий 17-ю німецькою армією генерал піхоти Штюльпнагель наказує: «Командирам 49-го і 4-го гірсько-срілецьких армійських, 4-го і 52-го армійських корпу­сів прискорити розчленування та знищення оточених радянських військ у районі Підвисокого, не допустивши їх прориву в напрямку Звенигородки».

Саме у той час, коли Соколов вів бої на рубежі Голованівськ, Шепилово, Наливайка, Ємилівка, Троянка, Журавлинка, ворожі з’єднання розпочали комбінова­ний наступ на Зелену Браму та Підвисоке. Рухомі групи полковників Піккера і Креса з першої гірсько–стрілецької дивізії генерала Ланца, наступаючи з району Розсоху­ватця у взаємодії з частинами 4-ї гірсько-стрілецької дивізії генерала Егельзеєра, які рухалися з Полонистого та з Перегонівки, відсікли ударну групу Соколова від основ­них сил, які знаходилися в Зеленій Брамі. Кільце оточення на рубежі Перегонівка, хут. Шевченка, Розсохуватець було знову зімкнуто. Було також перерізано і вихід оточених на Тернівку. Частини 2-ї танкової дивізії генерала Грюбєля оволоділи цим селом.

Основний удар по оточених наносила 97-ма легко-піхотна дивізія генерала фон Руппа, яка після 14.00,6 серпня повела наступ з району Борщева – Небелівка на Підвисоке дорогами через Зелену Браму. Лівий фланг дивізії фон Руппа прикри­вала 125 піхотна дивізія генерал-лейтенанта Шнеккенбурга. З району Нерубайки, обгинаючи ліс зі сходу, наступ на Підвисоке повела 24-та піхотна дивізія, а з Торговиці через Левківку – 297-ма піхотна дивізія генерала фон Броббера, назустріч якій, обходячи Підвисоке зі сходу в напрямку Володимирівки, рухалися частини І-ї гірсько-стрілецькогої дивізії, зокрема, рухлива група Піккера. 4-та гірсько-стрілецька дивізія повела наступ з Ятрані на фронті від Рогової до Полонистого.

Такою була обстановка о 14.00 6 серпня 1941 року.

Внаслідок комбінованого удару дивізій 17-ї німецької армії табір оточених у Зеленій Брамі було розчленовано на кілька вузлів опору. Частини німецької 97-ї ЛПД, наступаючи через ліс дорогами, які ведуть з Небелівки та Борщової на Підви­соке, розчленували урочище на дві частини. Підвисоке, де знаходилися штаби і рештки окремих з’єднань (зокрема, 60-ї і 58-ї стрілецьких дивізій) відрізано від основних сил, які були в Зеленій Брамі. Крім того, південна частина урочища нас­тупом 4-ї ГСД дорогою від Копенковатої до розвилки дороги з Борщевої на Підви­соке, також була розчленована на два менших вузли опору – західний і східний. Кільце оточення ще більше звузилося, а територія, яку займали оточені, розчлено­вана на кілька дрібних таборів, які прострілювались наскрізь.

Командний пункт генерала Понєдєліна на північному узліссі Брами було відрізано від штабу армії і блоковано ворожими підрозділами. Генерал Кирилов у цей час знаходився в невеличкому урочищі Жидівчик, яке в кілометрі південно-західніше Левківки. Там же був штаб і командний пункт генерала. Залишки частин та з’єднань, які дислокували в цьому урочищі, також були відрізані від Підвисокого та основної частини військ, які ще знаходилися в Зеленій Брамі.

Командири зведених загонів і груп в Підвисокому, в урочищі Жидівчик та в північно-східній частині Зеленої Брами, а також управління штабу 12-ї армії, хоч і з запізненням, та все ж розпочали наступ з метою прориву ворожого кільця. Понєдєлін, будучи блокованим на своєму командному пункті, участі в керівництві бойо­вими діями по прориву ворожого кільця прийняти не міг. Генерал Кирилов очолив колону наступаючих, яка рухалася з урочища Жидівчик, а колону, яка наступала з Підвисокого по Стрілецькій балці, очолив начальник артилерії 12-ї армії генерал-майор Н. В. Гавриленко.

У цей критичний момент в штабі 12-ї Армії комусь із зв’язківців вдалося «ожи­вити» радіопередавач і відстукати в ефір останню радіограму, текст якої генерал Арушанян склав ще звечора п’ятого серпня: «6-та і 12-та армії оточені. Боєприпасів і пального немає. Кільце звужується. Оточення вогневе. Маємо 20 тисяч багнетів. Ар’єргарди з півночі. Удар на Первомайськ на з’єднання з 18-ю армією...» Неважко визначити, що актуальність цієї радіограми тепер уже не відповідала обстановці, адже вона різко змінилася. Ця радіограма у той конкретний період швидше дезін­формувала, ніж інформувала штаб фронту. До того ж, її текст був деформований. Видно, хтось із штабістів, підредаговуючи текст, приклав свою недосвідчену руку. Як і потрібно було чекати, відповіді не отримано. Радіоприймач скоро знову затих і більше «не оживав»

На прорив ворожого кільця вийшли всі, хто міг тримати зброю в руках: зали­шки військових підрозділів, управління, бійці тилових частин, легко поранені, політ­працівники, санітари. Штурм ворожих позицій почався перед ранком 7 серпня... Про цей останній, хоч якось організований бій незначних решток оточених армій з повнокровними військовими частинами і з’єднаннями гітлерівських військ, ми знаємо далеко не все. Багато таємниць залишаються ще не розкритими. Сьогодні ж ми твердо впевнені: хто йшов у цей бій, розумів - чуда не трапиться, вирватися з оточення, напевне, не пощастить. Проте, йшли, йшли з вірою в правоту справи, йшли, щоб нанести ворогу останній удар і хоч у чомусь послабити його, хоч на якийсь час наблизити його остаточний розгром.

Серед тих, хто в цьому бою йшов у перших рядах на штурм ворожих позицій в Стрілецькій балці, були члени військової Ради 12-ї армії бригадні комісари Гру­ленко Михайло Васильович і Любавін Петро Митрофанович. Обидва – не кадрові військові. Перший з них секретар Станіславського (тепер Івано-Франківського), а другий – секретар Сталінського (тепер Донецького) обкомів партії. З початком війни їх мобілізували, присвоїли звання і призначили членами військової Ради армії. Навіть по зовнішньому вигляду вони не скидалися на військове начальство. Одягнуті в звичайну, дещо вицвілу червоноармійську форму з прикріпленим ромбом на петлицях гімнастерки. Ставши членами військової Ради, негайно включилися у роботу. У важкі періоди їх часто бачили не лише в корпусах чи дивізіях, а й у полках, батальйонах і, навіть, ротах. Вони були глибоко переконані, що роблять досить корисну справу, підтримуючи в свідомості бійців і командирів моральний дух, вселяючи в них упевненість в перемогу. Тяжко визначити, з якими думами йшли вони в цю останню атаку в одному ряду з червоноармійцями.

Кілька атак успіху не принесли. Кожного разу на полі залишалося багато бійців, які вже ніколи не піднімуться, сили штурмуючих швидко танули. Гітлерівці з кількох напрямків робили спроби оточити сміливців. Становище стало ще більше безвихідним. Тепер кожний бачив, що прорватися через ворожі бойові порядки не вдалося.

Щоб не потрапити живими в руки ворогу, Груленко і Любавін піднялися на весь зріст, обнялися, поцілувалися і кожний з свого пістолета останню кулю напра­вив собі у висок. Все сталося так швидко, що перешкодити здійсненню їх задуму можливості не було. Та чи мав хтось із присутніх право на це?!

Груленко і Любавін виконали свій обов’язок.

Ця трагічна подія сталася південно-західніше Торговиці. Напевне, там, у братській могилі й покояться їх останки. 23)

Вороже кільце, яке стискувало оточених, прорване не було. Дуже вже нерів­ними були сили. Більшість атакуючих полягли у тому бою смертю хоробрих. Поранені і контужені потрапили в полон. Решта, хто ще міг тримати в руках зброю, повернулися в Зелену Браму і деякий час продовжували боротьбу.

Розглядаючи оперативну карту німецького штабу за 7 серпня, ми довіду­ємося, що два загони, не зумівши прорватися в північно-східному напрямку, повер­нули на південь, щоб перейти Синюху. Пройшли вони між Підвисоким і Володими­рівкою. Лінія руху одного з них обривається біля Володимирівки. Тут німецький штабіст у кінці цієї лінії поставив косий хрест – ,напевне, позначення місця загибелі загону. Лінія руху другого загону досягає східної окраїни Розсохуватця і тут обри­вається таким же хрестом. На жаль сьогодні ми не знаємо про склад цих загонів. Напевне, вони були не такими вже й малочисленними і, очевидно, відтягнули на себе немалі ворожі сили, коли шлях їх позначений на корпусній штабній оперативній карті ворожого табору.

Безперервними танковими атаками підрозділів 2-ї танкової дивізії генерала Штайнера гітлерівці намагалися розсікти окремі вузли опору на ще дрібніші частини, прострілюючи їх наскрізь зі всіх напрямків з кулеметів, артилерійським і мінометним вогнем. Проте опір оточених не припинився, хоч з кожною годиною послаблювався. У полон не здавалися, через відсутність боєприпасів ворожий наступ зустрічали багнетними контратаками.

Сили оточених вичерпувалися. Всі, хто ще міг тримати в руках зброю, не припиняли зусиль вирватися із смертельної ворожої петлі. Навіть після сьомого серпня дрібніші групи та знекровлені підрозділи зливалися в невеликі загони і робили нові спроби прорватися через ворожі бойові порядки. Та мова про це піде далі.

Командарм 12-ї Армії генерал П. Г. Понєдєлін

Ми уже вели мову про те, що командний пункт командуючого 12-ї Армії гене­рал-майора Понєдєліна знаходився на північному узліссі Зеленої Брами. 7 серпня батальйони 125-ї піхотної дивізії німців блокували його. З цієї причини Понєдєлін взяти участь в останньому організованому штурмі ворожих позицій не зміг. Того ж дня він потрапив у полон.

Начальник оперативного відділу 12-ї Армії полковник Левін, зібравши черво­ноармійців з решток частин 99-ї стрілецької дивізії, очолив їх і пішов на виручку штабу армії. Єгерів було відтиснуто, територію штабу обчищено від ворожих підроз­ділів, але командуючого там уже не було.

Якщо обставини полонення генералів Музиченка, Тонконогова, комдива Со­колова та інших вищих командирів нам більш-менш відомі, то стосовно полонення генерала Понєдєліна цього не скажеш. Усе тут огорнуто таємницею, поширювалося чимало легенд, які суперечать одна одній.

Одна із них розповідає: «Коли командний пункт командуючого блокували ворожі солдати, а взвод охорони похитнувся, генерал Понєдєлін і всі, хто був на командному пункті, вступили у бій з фашистами. Справа дійшла до рукопашного бою, у якому Понєдєлін у стилі часів першої світової війни багатирськими при­йомами, вправно діючи багнетом і прикладом, «поклав» кількох фашистських вояків. Та ряди захисників командного пункту поріділи. Кілька ворожих солдатів навалилися на генерала, але він розкидав їх і продовжив бій. Та скоро нова група фашистів навалилася на нього і полонила...»

Наведену версію певною мірою підтверджує і свідчення з боку супротивника. Зокрема, у листі (його знайшли у сумці убитого окупанта) до своєї дружини старший єфрейтор Ганс Реслінг писав: «... З 1939 року я на війні, а такого не бачив ні в Польщі, ні в Франції, ні в Греції, ні в Югославії.. А тут, у Росії, довелося. В атаку йдуть… генерали! Просто неймовірно! А таких випадків тут, південніше Умані, нема­ло. Ось лише вчора в одному бою ми захопили самого головного. Бився він як лев. Звалити і роззброїти його було ой як нелегко. Цього генерала одразу відправили до нашого генерала в Новоархангельськ. А чи можуть наші генерали так зробити?»

Проте є й інші свідчення. Дехто з «очевидців» бачив чужими очима, як гене­рал Понєдєлін добровільно здався у полон. Під час слідства в справі загибелі 6-ї і 12-ї армій південніше Умані вони показали, що генерал Понєдєлін «здався у полон без будь-якого опору». Основою для такої заяви було почуте ними від «офіцерів-очевидців», прізвищ яких пригадати не можуть.

Колишній начальник особливого відділу 13-го СК Шиманський категорично спростовує ці свідчення. Він був присутнім на командному пункті Понєдєліна у той фатальний час і як очевидець заявив на слідстві, що «генерал Понєдєлін був поло­нений німцями у період бойових дій з ворожими підрозділами». Його свідчення ми вважаємо більш переконливими.

Генерала Понєдєліна після захоплення посадили у машину і доставили у Новоархангельськ, де знаходився штаб 48 мехкорпусу генерал-лейтенанта Кемпфа (з першої танкової групи фон Клейста). З полоненим генералом повелися «гуман­но». З військовополонених, які виявилися «під рукою», виділили для нього вістового і навіть варти не поставили. Понєдєлін мав можливість «вільно» пересуватися у дворі, міг виходити на вулицю. Проте кожного разу «випадково» зустрічав когось з штабних начальників. Незабаром Понєдєлін довідався, що у невеличкій комірці, до якої в нього доступу не було, встановлено таємний телефонний апарат. Напевне, по ньому вістовий доповідав про те, чим займається полонений генерал.

Отже, варти не було, проте нагляд був пильний, контролювався кожний крок, хоча до табору військовополонених поки-що не переводили. До цього «доброзичливі і гуманні» німці вдадуться через кілька днів. А зараз генерал Понєдєлін перебував «на вол»«. Ходив у генеральській формі, навіть з портупеями і військовою кокардою на картузі, натягнутому на перев’язану голову.

Чини корпусного штабу ставляться до нього ввічливо і навіть запобігливо, викликаючи на «відверту розмову». «Обробляли» генерала на усіх рівнях і на усі лади, спонукаючи зробити заяву проти Радянської влади, піти на зраду. Вищі чини пропонували це офіційно на допитах, а нижчі – у «дружніх бесідах».

Одного разу Понєдєлін у своїй генеральській формі стояв в оточенні кількох старших німецьких офіцерів. «Випадково» саме цією вулицею провели колону поло­нених. Генерал упізнав начальника політвідділу штабу армії Герасименка, писаря 10-го відділу штабу армії старшину Хватова. Звичайно, і вони упізнали його. Коли їх погляди зійшлися, колишній командарм понуро опустив голову, та й що міг сказати їм його погляд. Стало незручно перед цими людьми. Не знаючи суті справи, вони могли подумати, що їх командарм «злигався» з фашистами. Їм же невідомо, що це була вистава за німецьким сценарієм.

Після чергового допиту в корпусному штабі генерала Кемпфа, Понєдєліну вручили листівку, яка викликала у нього гнів та обурення. Сам текст листівки турбу­вав менше, адже можна говорити і писати, що завгодно – будь-яку нісенітницю, у яку мало хто й повірив би. Негативні емоції генерала викликав фотознімок, на якому він – командарм Понєдєлін, піднімає бокал з шампанським в оточенні фашистських генералів, як написано, «за перемогу німецької зброї».

– Це ж безсоромна брехня! – вигукнув Павло Григорович, – цього не було! Не було і бути не могло! – ще голосніше виявив своє обурення генерал.

Тамуючи гнів, Понєдєлін присів і напружив пам’ять. Що ж і коли було? Він детально продумав кожний крок протягом останніх днів з часу полонення. Звичайно, фашистські фотокореспонденти і фотографи-аматори немало клацали своїми апа­ратами. А коли ж з бокалом? Трохи подумав і пригадав: був і бокал, той самий, який він тримає в руці на фотографії. Лише тепер помітив, що його бокал не такий, як у інших...

А було це так. Десь перед заходом сонця Понєдєліна привезли до штабу 48-го механізованого корпусу. Але раніше, ніж вести до генерала Кемпфа, йому пере­в’язали рани, вістовому запропонували допомогти генералу умитися, причесатися, почистити мундир та взуття. Коли все було готове, піднесли бокал з якимось тоні­зуючим напоєм. І весь цей час безугавно клацали затвори фотоапаратів.

Понєдєліна двічі вводили до Кемпфа на допит. Гітлерівський генерал запро­понував зробити заяву, підписати відозву до радянських солдат і офіцерів із зак­ликом припинити опір німецьким військам і перейти до них на службу. Обіцяв золоті гори. Понєдєлін з гнівом і обуренням відхилив усі ці пропозиції.

Завершуючи допит, Кемпф, як міг, «доброзичливо» запропонував:

– Раджу вам, гер генерал, зважити на всі обставини і добре подумати.

Понєдєлін усе зважив і обдумав: він і далі нестиме свій обов’язок чесно. Навіть в умовах полону буде боротися з ворогом, скільки вистачить сил...

І ось, щоб остаточно зламати його – ця листівка і фотографія. Ні, він не піддасться на провокації, навіть під дулом автомата. Отримавши листівку, повідомив вістового, що хоче мати розмову з генералом Кемпфом. Вранці наступного дня в штаб корпусу його супроводжував офіцер.

Кемпф, довідавшись про бажання генерала Понєдєліна мати з ним розмову, потирав руки: нарешті полонений генерал прийме його умови! Коли Понєдєліна увели, задоволено усміхнувся.

– Я вас слухаю, гер генерал, сподіваюся, ви зважили на наші пропозиції, – якомога м’якше звернувся Кемпф по Понєдєліна.

– Зважив, – відповів Понєдєлін, – і рішуче їх відкидаю, як абсолютно непри­йнятні, як такі, що ображають честь і гідність радянського офіцера.

Кемпф, побагровівши, хотів розкричатися, але вчасно стримався:

– Що ж, в такому разі, гер генерал, вас привело до мене! Адже ви самі просилися на прийом!

– Так, просився. Просився з єдиною метою, щоб виразити вам, пане гене­рале, рішучий протест, – Понєдєлін поклав перед Кемпфом листівку з фотографією, – як накажете розуміти? Адже це нечесно, шахрайство!

Кемпф лише скоса глянув на листівку і, підвищивши голос, різко і сердито зауважив:

– Ви, генерал, забули, що знаходитесь не в гостях, а в полоні. Мої доблесні воїни розгромили вашу армію. Тому умови диктую я. Що ж до того, якими засобами ми маємо це робити, то вже турбота наша. Проте, шкодую, гер генерал, що з вами не знайшли спільної мови.

Закінчивши, Кемпф натиснув на кнопку, викликаючи охорону.

– Війна ще лише почалася, пане генерале, – зауважив Понєдєлін, – вважаю, завчасно починати диктувати свої умови, а тим більше шахрайськими методами...

– Як закінчиться війна, уже видно по її початку. Проте для вас вона вже, дійсно, закінчилася, – єхидно зауважив Кемпф і звернувся до офіцера, який завмер на порозі, чекаючи розпоряджень: – Виведіть його і відправте до табору.

Так Понєдєлін опинився в Уманській Ямі, де вже були генерали Музиченко, Снєгов, Абрамідзе, Тонконогов та інші. Зустрівшись з товаришами по зброї і злій долі, Понєдєлін, важко переживаючи і хвилюючись, показав їм ту злополучну лис­тівку з фотографією. Після уважного розгляду генерал Тонконогов упевнено заявив:

– Фальшивка, чистої води фальшивка! Зверніть увагу. Фігура Павла Григоро­вича на фоні інших персонажів не узгоджена з ними у масштабі, погляд генерала спрямований в інший бік, а ті, хто знаходяться за ним, просто «заліплені» постаттю генерала, а не закриті.

Присутні переконалися, що перед ними не справжня фотографія, а фото­монтаж, хоча й виконаний досить професійно. Та все ж, як кажуть, «випирали білі нитки на темному фоні».

Тисячі підготовлених спеціальним геббельсівським фронтовим відділенням листівок з брехливим текстом та фальшивим фотомонтажем, які плямували гене­рала Понєдєліна, були розкидані з літаків над лінією оборони Південного і Південно-Західного фронтів. Звичайно, потрапили вони й до Москви та до течки із зви­нувачувальними документами при підготовці постанови Державного Комітету Обо­рони №270 від 16 серпня 1941 року. Іншим документом була телеграма коман­дуючого Південним фронтом генерала Тюленєва від 6 серпня: «Підозрюю, що Понє­дєлін веде переговори з німцями про здачу обох армій».

Усього лише за два дні до цього штаб Південного фронту стверджував, що війська Понєдєліна ведуть себе героїчно, а тут раптом характеризують Понєдєліна і Кирилова, як про зрадників Батьківщини. Згадана телеграма наводить на автора доносу.

Підозри командуючого фронтом про переговори Понєдєліна з німцями нічим не підкріплені. Шоста і Дванадцята армії билися до останньої можливості і не зда­лися, а загинули в нерівному бою при спробі вирватися з оточення. Проте телеграма Тюленєва, а за нею і донос, були, як кажуть, «підшиті до справи». Генерали Понє­дєлін і Кирилов безпідставно проголошені боягузами, зрадниками, панікерами і такими, що не проявили належної стійкості і сили волі до перемоги, порушили військову присягу і без опору здалися в полон німцям, а потім співпрацювали з ворогом, розкривши стан і розміщення керованих ними військ. Звинувачувальну Постанову Державного Комітету Оборони підписали Сталін, Молотов, маршали Ворошилов, Будьонний, Тимошенко, Шапошников та генерал Жуков.

Неправдиве і жорстоке трактування фактів у постанові було потрібне, щоб власну вину її складачів, їх прорахунки, які призвели до поразки і загибелі Шостої і Дванадцятої армії перекласти на інших...

Тим часом німецьке командування не втрачало надії схилити Понєдєліна до зради. Не раз і не два високопоставлені генерали вермахту вели з ним «дружні бесіди» і «доброзичливо» радили подумати, натякаючи, що йому тепер ні при яких обставинах повертатися на батьківщину не можна. «Більшим зрадником, – запевняли, – як вас вважають нині у Москві, ви стати не зможете. Перехід на службу до нас практично нічого у вашому положенні не змінює і не доповнює». Після рішу­чої відмови Понєдєліну дали прочитати текст постанови Державного Комітету Оборони від 16 серпня №270. Зміст прочитаного вразив наповал. Несправедливі звинувачення пригнічували, але мужності не позбавили. У генерала вистачило хисту дати гідну відповідь «доброзичливцям»:

– Мав чи не мав можливості вийти з оточення і вивести свої війська, від­повідатиму не перед вами. Прошу вас залишити свої марні намагання схилити мене до співробітництва з вами. Цього ніколи не буде.

Але німецьке командування не залишало надії. Дуже вже воно хотіло бачити Понєдєліна своїм «союзником». І коли «одержали» у своє розпорядження зрадника Власова, не забарилися підіслати до генерала і його.

Комдив Десятої полковник Могилянцев

10-та дивізія внутрішніх військ НКВС з перших днів війни вела вперті бої на кордоні і в прикордонній зоні. З початку відходу частин Червоної армії вона вела ар’єргардні бої, прикриваючи відхід з’єднань 6-ї армії на Кам’янець-Подільському, Гусятинському і Тернопільському напрямках. В цей період 10-та дивізія НКВС мала можливість використовувати в бойових діях окремий дивізіон бронепоїздів, який входив до складу дивізії.

У районі Рівне – Дубно танковим клином гітлерівців від дивізії відрізано 64-й полк, який ніс службу від Кристополя до кордону з Білорусією. Відходячи на Маліт, цей полк бився в складі 5-ї Армії, а потім увійшов до групи військ Київського укріп­району.

Така ж ситуація повторилася з двома батальйонами 66-го полку у районі Погребища. Ці батальйони, відрізані від свого полку, відійшли на Білу Церкву. До самої Вінниці дивізія відходила самостійно, несучи охорону залізничних комунікацій. Після Вінниці вона була придана 6-й Армії.

В Умань, а потім і у Зелену Браму 10 дивізія НКВС прийшла з дивізійним штабним управлінням, 75-м і 77-м полками та з двома батальйонами 66-го полку. В останні дні бойових дій у межиріччі Синюхи і Ятрані частини дивізії билися до останньої можливості на лінії Оксанино – Нерубайка – Свердликово. Перед загаль­ною катастрофою армійської групи Понєдєліна особовий склад дивізії становив ледь більше тисячі бійців та командирів, тобто, лише 7-8 відсотків штатного розпису.

З 30 липня в оперативному відношенні дивізія підпорядкована 13-му стріле­цькому корпусу генерала Кирилова. Діяла вона спільно з рештками 60 ГСД, якою командував полковник Сорокін.

Довідавшись про невдачу комдива Соколова та про полонення генерала Понєдєліна командир 10-ї дивізії ВВ полковник Могилянцев сформував загін, до складу якого увів рештки 66-го полку своєї дивізії, невеликі групи бійців із 60-ї гірсько-стрілецької дивізії. Для забезпечення тилу зведеного загону Могилянцев створив ар’єргардну групу прикриття з числа бійців 77-го полку 10 дивізії ВВ та 95-го прикордонного загону. На чолі цієї групи поставлено стійкого і відважного комісара 77 полку Івана Прокоповича Репко.

У ніч з 8 на 9 серпня загін полковника Могилянцева вийшов з північно-західного узлісся Зеленої-Брами. Через встановлений час вирушила і група Репка. Одначе південно-західніше Копенковатої вона була відрізана від основного загону німецькими єгерями і завдання виконати не змогла. Після кривавої сутички їй довелося повернутися до лісу, де без продовольства і боєприпасів провела ще кілька днів. І лише тоді, коли військові дії в Зеленій Брамі в основному припинилися, групі Репка вдалося переправитися через Синюху, але біля Тишківки вона напоролася на німецький польовий заслон. Довелося повертати назад. Якимось вибалком, а потім протитанковим ровом поріділа група знову досягла Тернівки і переправилася на правий берег Синюхи. У сутичці з понтонним підрозділом старший політрук Репко загинув. Рештки загону дісталися Зеленої Брами. Залишки групи, проаналізувавши становище та зваживши свої можливості, вирішили рухатися на північний схід у напрямку Черкас. Біля Вишнополя ще раз наткнулися на якийсь німецький підрозділ. Були змушені прийняти бій. Боєприпаси, які пощастило зібрати в лісі, скоро вичерпалися. Група була розбита. Більше половини бійців загинуло. Всі інші потрапили в полон.

Загін Могилянцева, пройшовши між Копенковатою і Борщевою, взяв курс на Перегонівку. До Ятрані підійшли з поля. На протилежному березі околиця Перегонівки – Висайки, а південніше – пустище, на якому розкидані радгоспні майстерні, гаражі, бараки та інші будівлі. Загін Могилянцева мав проскочити через пустище поміж будівлями. Та коли переправа через річку завершувалася, зав’язався бій, який тривав більше двох годин. Загону вдалося прорватися і вийти в поле, але в сутичці загинула майже половина бійців групи.

У шестидесятих роках останки загиблих в ніч з 8 на 9 серпня 1941 року були зібрані з розрізнених місць і перезахоронені в братську могилу в парку біля заводського Будинку культури. На надгробній плиті напис, з якого довідуємося, що тут знайшли вічний спочинок 225 радянський воїнів. Усі – невідомі солдати. Ймо­вірно, що більшість з них – бійці з дивізії Могилянцева.

Група Могилянцева, прикриваючись лісосмугою, продовжила рух далі на південь. Біля південної околиці Семидубів загін мав нову зустріч з ворожим тиловим підрозділом. Сутичка була короткочасною. Загін устиг втягнутися в лісок Каролівку, який підступав майже до самої околиці села.

Загін вийшов на поле, яке місцеві жителі звуть Чубівкою. Посеред поля височить велетенська скіфська могила, надщерблена з одного боку. Напевне, якісь аматори пригод та легкої наживи шукали стародавніх скарбів. Навкруги неозора рівнина, усе на багато кілометрів видно, як на долоні. Тут, на Чубівці, де сходяться поля сіл Полонистого, Семидубів і Вербового, дев’ятого серпня 1941 відбувся запеклий бій решток загону Могилянцева з батальйоном фашистів.

Радянські воїни залягли у високому житі. Червоноармієць Степан Кравець не міг змиритися з тим, що гине такий урожай, і з занепокоєнням звернувся до сусіда-сержанта:

– Який багатий урожай загубила війна. Скільки пудів хліба зібрали б колгосп­ники з кожного гектара цього лану?!

Гітлерівці поливали позиції загону щільним кулеметним вогнем, обстрілю­вали з мінометів. Бійці по-пластунськи відповзли на край поля. Полковник Могилян­цев підняв їх в атаку. Услід за командиром ринулися і бійці. Гранатами і багнетами ворожий заслін було прорвано. Загін лісосмугою та сусідньою лощиною досяг околиці села Вербової. Тут відбулася ще одна сутичка з ворожими солдатами. Автоматною чергою полковника Могилянцева було поранено в обидві ноги. Його непомітно перенесли у найближчий селянський двір, де зробили перев’язку. Там, у добрих людей, він і залишався майже до повного видужання.

Прихистили полковника Могилянцева надійні люди, прості колгоспники, патрі­оти, які турбувалися про його лікування та безпеку. Господар хати Архип Давидович, зважаючи на обставини, до пори, до часу робив вигляд, що змирився з новою владою, виконував усі розпорядження німецьких властей, ні в чому не перечив старості та поліцаям, акуратно здавав визначені десятки яєць; жінка носила молоко, інколи навіть понад норму. Сусіди та деякі друзі дивувалися, а поза очі осуджували:

– І чого це Архип так старається та пнеться перед окупантами? Чи не в начальство мітить?

Але жодного разу Архип нікого з начальства та й односельчан не запросив до своєї хати, навіть тоді, коли вони напрошувалися. Намагався відкрутитися: то жінка недомагає, то дівчина боїться чужих людей у своїй хаті, а то – немає де, приїхали в гості сестра чи брат. І так кожного разу. Яких лише причин не знаходив, щоб не допустити настирливих гостей до свого дому. Зате ніколи не відмовлявся від можливості «зігріти душу» в компанії односельчан. Вихилить, було, одну чарчину і стане п’яний, «як чіп». Залишався таким, доки не доходив до воріт власного дому. А потім, на диво, тверезішав. Проте після отієї чарки Архипа Давидовича все-таки тягнуло на балачки. Але жінка спить і будити її для цього не хочеться. Донька перевертається в ліжку – та що з нею і про що будеш говорити? Інша справа Іван Сергійович! З тим можна поговорити про все-все на світі. Архип Давидович добре знає, що полковник зараз не спить, лежить і думає.

От і тепер несміливо розсунув ширму, за якою лежав Могилянцев:

– Іване Сергійовичу, ви спите? – тихо запитав.

– Ні, не сплю, Архипе Давидовичу, заходьте, поговоримо.

Архип Давидович просунувся між ліжком і грубою, сів у самому кутку. Поближче до голови полковника.

– Що там чути, Архипе Давидовичу?

– Погане чути. Прокошка, сільський поліцай, хвалився, що в Голованівську їм Корда твердив, ніби німці Москву геть чисто обложили і збираються до наших Жовтневих свят захопити її. Що то воно буде, Іване Сергійовичу, га?

– Я не вірю в це, – твердо зауважив полковник, може, й насправді німці там наступають, але щоб Червона армія столицю... Ні, цього бути не може!

Довго гомоніли, і в основному про війну. Нарешті полковник не стримався і сказав давно передумане:

– Залежався я у вас, Архипе Давидовичу. Намучилися ви зі мною. А тут, як на зло, рани гояться дуже повільно. Я вам обіцяю, як тільки хоч злегка стану на ноги, піду. Піду шукати дороги до своїх.

Хотів ще щось сказати, але господар зупинив його:

– Що це ви, Іване Сергійовичу, надумали? Ви просто нас ображаєте. Не стану кривити душею – нелегко нам. Переживаємо за вашу безпеку...

– Я за себе турбуюся менш за все. Мене хвилює інше: що буде з вашою сім’єю, коли мене все-таки виявлять у вас?!

– Гадати не будемо, що буде – рішуче заявив Архип Давидович, – але поки ви на ноги не стали твердо, ми вас нікуди не відпустимо.

Архип Давидович пішов спати, а Могилянцев ще довго лежав і все думав...

У 1920 році, коли юнаку лише повернуло на вісімнадцятий, він добровольцем вступив до Червоної армії. З того часу усе його життя було пов’язане з армією, з внутрішніми військами. Як давно це було і як недавно! За двадцять років Могилянцев з рядового бійці виріс до полковника, командира дивізії! Спочатку служив у складі 16-го загону особливого призначення. Був комсоргом.

Іван Сергійович усміхнувся. На думку прийшла і зазвучала пісня:

«На Дону и в Замостье тлеют белые кости,

Над костями шумят ветерки.

Помнят псы-атаманы, помнят польские паны

Конармейские наши клинки…»

Не лише клинки, але й багнети-штики запам’ятали польські пани.

Замостя... – Район упертих боїв Першої Кінної армії. 16-й загін особливого призначення діяв у складі 16-ї Армії Західного фронту, яка наступала на Барано­вичському напрямку. Успішний наступ викликав піднесення бійців та командирів. Вони нестримно тіснили поляків, які у паніці тікали за Віслу. Успіхи Західного та Південно-Західного фронтів приспали пильність деяких вищих командирів Червоної армії. А потім був небачений розгром, загибель тисяч і полонення, муки та смерть десятків тисяч бійців. Пізніше пропаганда піднесла Польський похід як звитяжну перемогу військ Тухачевського…

Лежить полковник Могилянцев у своїй, відгороженій ширмою від всього світу, комірці і думає. Думає про своє становище, про Вітчизну, яка веде смертельний двобій з фашистами, про важкі бої на фронті. Думає, коли б швидше видужати і пробиратися туди, де він найбільше потрібний, на фронт, щоб знову взяти в руки зброю...

Знову згадав минуле. Випливли спогади про те, як складалася його воєнна кар’єра, яка, здається, тепер ховається за горизонтом. Пригадалося навчання на Петроградських піхотних спецкурсах та участь разом з іншими курсантами в придушенні Кронштадтського заколоту...

З 1925 року – безперервна служба у внутрішніх військах по охороні транс­портних (залізничних) комунікацій. Стрімкий розвиток науки і техніки вимагав поглиб­лення професійної підготовки. Могилянцев навчається на курсах командного складу кавалерійських частин а потім в Академії імені Фрунзе.

У вересні 1939 року призначений командиром 10-ї дивізії внутрішніх військ по охороні залізничних колій. З цією дивізією дійшов до Зеленої Брами. Це була ос­тання твердиня на бойовому шляху дивізії. Але обставини примусили залишити і її.

Лежить Могилянцев у своїй комірці і думає, думає. Ще і ще раз переворушує в пам’яті прожиті роки, намагається загадати майбутнє. Яке-то воно буде?...

Прийшла весна 1942 року. По селах прокотилася чутка, що окупанти запро­шують молодь їхати до Німеччини на роботу. Обіцяють золоті гори, тільки їдь! Але добровольців скористатися обіцяними благами чомусь майже немає. Не допомогли й особисті бесіди, які проводили сільські старости та німець – представник з районної біржі праці. На увесь район знайшлося з півтора десятка тих, хто по своїй дурості повірили облудним обіцянкам й піддалися на умовляння. А щоб, бува, і ця мізерія не передумала, їх негайно відправили до Гайворона на збірний пункт. Осно­вна ж маса юнаків та дівчат не бажала їхати до Німеччини. План «добровільного» набору провалився. Окупанти вдалися до звичайних методів насильства. Вони запровадили так звану «трудову повинність», у мобілізаційному порядку виганяли на каторгу до Німеччини юнаків та дівчат, «призиваючи» їх, як до війська, по роках народження.

Того року було оголошено «мобілізацію» юнаків і дівчат, що народилися у 1921 році та старших. У списки потрапила і Фросина – донька Архипа Давидовича. Довго думали батьки та їх донька, як вчинити у цьому випадку. Нарешті, вирішили: Фрося поїде в Німеччину разом з іншими.

Одного разу Іван Сергійович почув уривок розмови. Мати плакала і бідка­лася:

– Прийдуть шукати доньку, а знайдуть...

Здогадався Могилянцев, що рішення згодитися на примусове вивезення Фро­сі до клятої Німеччини було прийняте через нього. І твердо вирішив залишити цих добрих та щирих людей – його рятівників. Якось, коли усі були в зборі, полковник заявив:

– Завтра я вас залишу. Не хочу більше завдавати вам клопоту. Ви й так намучилися зі мною.

– Куди ж ви зі своїми хворими ногами? – знову забідкалася господиня.

– Мені краще, напевне, уже й не буде. Права нога загоїлася майже зовсім, а ліва... Проте я на неї потихеньку ставати можу. От і піду. Не в атаку ж, – пояснив полковник.

У хаті зависла тиша. Нарешті її порушив Архип Давидович:

– Гаразд. Якщо ви вже твердо вирішили, йдіть. Тут за чотири кілометри, у Полонистому живе мій двоюрідний брат. Я напишу йому. Можливо, у нього пожи­вете ще тижнів кілька...

Господиня зшила речовий мішок. Поклала туди запасну білизну, рушник, чашку, ложку та дещо з їжі.

– А Фросю до Німеччини не пускайте. Заховайте її, щоб не знайшли. Там вона нічого не знайде, проте втратить дуже багато: здоров’я, силу, красу, а, можливо, і Батьківщину, – порадив Іван Сергійович, виходячи з дому, в якому він провів майже цілий рік.

Йшов через Чубівку. Обійшов навколо могили, оглянув місцевість, яка роз­кинулася у всі боки! Пригадав військовий термін «пануюча висота». Десь рік тому на цій «пануючій висоті» він зі своїми бійцями, пробиваючись до своїх, насмерть бився з фашистами. А скільки лягло його бійців тут, у тому високому нескошеному житі! Жита вже нема. На необробленому полі ростуть високі бур’яни. Про минулорічну трагедію уже ніщо не нагадує. Але раптом у поле зору потрапив горбок землі, видно, недавно кимсь підправлений. На горбку замість обеліска чи пам’ятника чиєюсь дбайливою рукою покладена пробита навиліт каска.

«Значить, тут могила моїх товаришів», – зрозумів Могилянцев. Зірвав кілька польових квіток, обережно поклав поряд з каскою, зняв картуза і, схиливши голову, вшанував пам’ять своїх бойових побратимів.

Прочитавши листа свого вербівського родича, господар запросив незнайо­мого до хати і поспішив повідомити:

– У нас ви зможете прожити кілька тижнів. Дружина обладнає для вас окрему кімнатку. Брат пише, що ви годинникар, до вас приходитимуть клієнти, то щоб ми, бува, не заважали вам. Про вас я серед людей розголошу.

– Я дуже вам вдячний, – щиро відізвався Могилянцев, – але прошу менше думати про мої зручності. Я звик до всього.

Так у Полонистому з’явився мандрівний «годинниковий майстер». Зупинився він у коваля Ворони, житло якого примостилося поруч з кузнею та плотнею біля самого майдану у центрі села.

Які тоді годинники були в селян? В основному «ходики», у яких під дією гирі на довгому ланцюжку коливався маятник, вистукуючи свою монотонну, раз і назав­жди завчену, пісню: «тік-так, тік-так, тік-так». Зрідка траплялися старі настінні годин­ники зі складним механізмом, наручні годинники і різносистемні будильники.

У Петрограді, по сусідству з квартирою Могилянцевих, була годинникова майстерня добродушного і спокійного Моті Фрідмана. До нього часто заходив малий Іван, довго засиджувався. Мотя неначе був радий малому гостеві і поступово уводив його в курс справи своєї майстерності, розкривав секрети хитромудрих годинни­кових механізмів. Хтось мудрий колись сказав: «Знати, за плечима не носити».

Ось тепер, у силу обставин, які склалися, полковник Могилянцев пригадав науку годинникового майстра Моті Фрідмана. Минуло вже біля тридцяти років, а ця наука за плечима не висіла, тепер же пригодилася.

Звістка, що у Ворони живе годинниковий майстер, швидко облетіла усе село. А коли стало відомо, що майстер за роботу бере плату продуктами, грішми, а декому ремонтує й безплатно, до нього занадилися клієнти. Сам старший поліцай Марко Кріт приніс ремонтувати аж чотири годинники: настінного зі складним меха­нізмом, будильника, кишенькового та наручного в дорогоцінній оправі. Де б це міг взяти ці годинники поліцай? Адже односельчани добре знали, що в родині. Кротів не те що цінних годинників, але й «ходиків» не було. Жили «по сонцю» і тратитися на годинники вважали зайвим. Але у селі здогадувалися, що Марко «придбав» ті годин­ники, як немало й інших речей, в Покотилово, коли ліквідовували єврейське гетто.

Перш, ніж викласти свої годинники перед майстром, Кріт вирішив перевірити, хто цей майстер, звідки він узявся, чому зупинився у селі, куди тримає путь.

– Я з Донбасу, – розповідав йому Могилянцев, спритно відкручуючи кришку годинника, – з міста Краматорська, може, чули, пане поліцаю. Там працював май­стром автоматичних ліній на машинобудівному заводі. У квітні 1941 року мене командирували до Львова для допомоги у налагодженні автоматичних ліній на заводі підйомних механізмів. Неждано-негадано розчалася війна. Фронт захопив мене у Львові. Я залишився без документів, які здав по приїзду на завод, і без копі­йки грошей. Думав пробиватися додому на Донбас, але у Вінниці мене затримали. Коли Донбас захопили німці, мене відпустили і дозволили рухатися далі. Думав скористатися залізницею. Вскакуючи на ходу у вагон, не втримався, впав і зламав ліву ногу. Лікувався там же, у Вінниці, коли трохи поправився і міг стати на ногу, вирішив іти додому пішки. Бог з нею, з тією залізницею. От і йду від села, до села. Тут надумав трохи затриматися. Вирішив дати своїй нозі перепочинок, та й підзаро­бити на дорогу також треба...

– Ясно! – авторитетно заявив старший поліцай, потім наказав пошвидше зробити ремонт і розпрощався.

Через кілька днів зайшов і забрав годинники. Подякував і пішов, жодним словом не заїкнувся про оплату. Для мандрівного майстра вистачить «виявленої честі» та подяки!

Більше трьох тижнів Могилянцев проживав у Полонистому. Потім була Тер­нівка, де пробув ще два тижні. Жив по сусідству з фельдшером, який лікував його поранену ногу. Далі йшов уже швидше. Зупинки робив на день-два і продовжував долати дорогу.

У кінці серпня дістався до Запоріжжя. Защемило серце, заболіла душа, коли побачив зруйновану, знівечену, сплюндровану греблю Дніпрогесу. Вода, як це було колись, переливалася через велетенські пороги. Ось і печально відомий Ненаситець! Зла фашистська воля закликала його відновити свої розбійницькі дії, які були вщерть переповнені жертвами. Цей поріг ніколи не міг насититися, тому й отримав таку назву. Але радянський народ подолає і фашистів, і Ненаситця.

Перебравшись через Дніпро, полковник Могилянцев узяв курс на Крама­торськ. За два тижні перейшов лінію фронту і знову взяв до рук зброю.

Підрозділ Червоної армії діє на окупованій території

Немало учасників боїв на Синюсі, Ятрані та в Зеленій брамі, яким пощастило пробитися через вороже кільце, не змогли наздогнати своїх частин і з’єднатися з ними. В основному це були поранені, контужені, хворі та виснажені бійці, а також ті, кому вдалося втекти з таборів військовополонених. Всі вони знайшли притулок в місцевого населення окупованої території. Фронт відкотився далеко на Схід, і подо­лати значну відстань до нього у ворожому тилу було нелегко. Не кожному сміливцю вдавалося досягти мети.

Але й ті, хто залишився на окупованій території, не здалися. Вони продов­жили боротьбу, змінивши лише тактику та засоби. Виникали підпільні диверсійні групи, партизанські загони, підпільні патріотичні організації різної орієнтації.

У селах Поятрання, як у всьому межиріччі Синюхи і Ятрані, залишилося на лікування багато поранених та контужених червоноармійців. Ризикуючи своїм жит­тям, їм надали притулок місцеві жителі, лікували, доглядали, як власних дітей.

Працюючи в Кіровоградському архіві, ми натрапили на документ: «Список військовополонених, розстріляних за замах на німецького коменданта у селі Троянка Голованіського району». У списку – шість прізвищ і більше ніяких пояснень. Прове­дені пошуки допомогли розкрити загадковий запис і заглянути в таємницю події, яка сталася 23 березня 1943 року у селі Троянка.24)

А розпочалася ця історія ще 7 серпня 1941 року. Група червоноармійців та командирів, відходячи від Ятрані, змогла відірватися від переслідувачів і заховатися в невеликому лісі між Лебединкою і Троянкою. Командування взяв на себе Лінець­кий Сергій Васильович, працівник політуправління 16-го мехкорпусу, помічником Лінецького став Хаєцький Володимир Полікарпович, інтендант з відділу речового забезпечення цього ж з’єднання. Згодом виявилося, що ліс оточено і група знову у ворожому кільці. Фашисти намагалися взяти сміливців штурмом, але кожного разу вимушені відкочуватися назад. Коли почало смеркатися, Лінецький наказав прори­ватися у напрямку Наливайки.

– Я буду у центрі, сержант Кутлаєв справа, молодший сержант Сотников – зліва. Наказую: по можливості берегти патрони! Легкопоранені йдуть у загальній колоні. Двох важкопоранених виносимо. Може, пощастить десь влаштувати їх у Наливайці.

З лісу прорвалися, але, не доходячи Наливайки, знову напоролися на воро­жий дозор, який зустрів їх вогнем з кулеметів...

Тепер їх було усього тринадцять. Восьмеро поранених, командир Лінецький – тяжко. Хаєцький – у ліве плече. Від Наливайки повернули на схід. Пораненого командира несли на руках. Дійшли до якогось села. Кругом тихо, в жодній хаті не блимає вогник, не чути собак, ніяких інших звуків. Село неначе вимерло.

Йшли невеличким вибалком. Зупинилися на городах. Усі стомлені і змучені до краю. Цирков і Сотников підійшли до однієї хати, легенько постукали у вікно. Зсередини грюкнув засов, відчинилися двері і на порозі з’явилася підстаркувата, зовсім сива жінка. Трималася спокійно, не дивлячись, що перед нею стояли двоє озброєних людей, які зовнішнім виглядом здавалися бог знає ким.

– Скажіть, матінко, – тихо звернувся Сотников, – німці у селі є?

– Два дні тому було багато. Билися з нашими. Учора вдень було також нема­ло, але під вечір виїхали в напрямку Наливайки і Межирічки. Може, в селі щось і залишилося. Але тепер у нашому селі є свої німці: староста, сотник, поліцаї. Їм і гвинтівки повидавали.

Сотников розповів жінці, в чому справа, і попросив дозволу принести пора­неного командира.

– Яка може бути мова? – зауважила жінка, – коли командир потребує допо­моги.

Господиня дому (це була Явдоха Панфилівна Шевченко) нагріла води, роз­шукала стареньке, чисто випране простирадло, і розірвала його на бинти. Лінець­кому промили рану і обробили її горілкою. Зверху поклади торбинку із свіжим попе­лом з житньої соломи (так запропонувала Явдоха Панфилівна – витягатиме жар). Командира поелали на нешироке ліжко. Інших поранених також перев’язали.

Явдоха Панфілівна нагодувала усіх чим змогла і звеліла йти відпочивати на горище хліва, де було минулорічне лугове сіно. Вперше за останніх півтора місяці для змучених людей це сіно було за «аристократичну постелю». Спали міцно, без сновидінь під надійною охороною Явдохи Панфилівни.

Вранці довідалися, що радянські військові частини, які билися тут кілька днів тому, більше не поверталися. Первомайськ захоплено ворожими військами. Отже, вони знаходяться у глибокому ворожому тилу. Усі поранені кілька днів пересиділи на горищі, аж поки кожний з них, не без допомоги Явдохи Панфилівни, не знайшов притулку в інших людей. Так невеличкий підрозділ Червоної армії «розквартиру­вався» у ворожому тилу: Сотников поселився в Олександра Масного, Олешко – у Ганни Байрачної, Кутлаєв – в Дарії Пантелюк, Рижов – у Валентини Задорожної, Хаєцький – у вчительки Марії Станіславівни Романської. Усі інші також мали при­тулок.

Лінецький, який з міркувань безпеки назвався лейтенантом Головком Сергієм Васильовичем – залишився жити в Явдохи Шевченко.

– Куди йому такому поганому перебиратися, – заявила вона, може по дорозі померти, не добравшись до нового житла.

Йшов час. Хлопці поступово гоїли свої рани. Із скреготом на зубах староста Семен Усатюк, сотник Пилип Халковський і старший поліцай Дмитро Куценко на рішучу вимогу односельчан дозволили оточенцям військовополоненим (так їх нази­вали в Троянці) проживати у селі.

– Адже це наші люди! – наполягаючи, нагадували новому сільському нача­льству односельчани.

Усім оточенцям-військовополоненим видали довідки за трьома підписами. Проте всіх, хто заступався за них, рішуче попередили.

– Відповідатимете головою, коли що...

Фельдшер Григорій Воробйов відвідував дім Явдохи Шевченко, надавав допомогу Лінецькому-Головку. Не залишав він поза увагою і інших поранених. Але в Головка справи були невтішними: рана не заживала, гноїлася, сили не поверталися. Через кілька місяців після поранення з великими зусиллями міг зробити усього кілька кроків. Але кріпився. Не втрачав сили духу і надії. Глибоко вірив у швидке повернення Червоної армії і визволення.

До Лінецького-Головка навідувалися товариші. Розповідали новини, ділилися думками, інформували про «новий порядок», встановлений окупантами. Головко наставляв своїх товаришів з чого почати створення групи опору окупантам, як вести, щоб не виказати себе, не піддати небезпеці своїх товаришів.

– Найголовніше, – наголошував лейтенант, – зберегти зброю, яку заховали, примножити її кількість, зробити необхідний запас боєприпасів, пильно придивля­тися до місцевих жителів і, особливо, до молоді, щоб залучити її в ряди борців проти окупантів.

Надійним помічником Лінецького-Головка став сержант Кутлаєв Салимон Кутузович. Він був його очима, вухами, виконавцем задумів і порад. Дуже скоро патріотична група військових поповнилася молодими троянцями. Серед них були Василь Сердюк, Ганна Байрачна, Євгенія Герасименко, Євгенія Шаповал та інші.

Агітаційна робота, яку спрямовував Лінецький-Головко, незабаром дала свої наслідки: з кожним днем у селі зростали факти саботажу розпорядженням німець­кого дільничного коменданта Мартіна Кегля, почастішали випадки невиходу на роботу. Ігнорувалися представники «місцевої влади» – все менше і менше звертали увагу на розпорядження старости, сотника, різко знизилася здача населенням на заготівельні пункти молока, яєць теплого одягу. Почастішали випадки самовільного, без офіційного дозволу, забою домашніх тварин. Особливо зухвало по відношенню до місцевих окупаційних властей вели себе молоді люди.

Хаєцький Володимир Полікарпович мав зв’язки з патріотичною групою МТС станції Ємилівка, зокрема з керівником групи. Було домовлено про спільні дії, про забезпечення зброєю. Але в Ємилівське підпілля проникли провокатори. Зв’язки довелося припинити.

Троянський дільничний комендант Кегль разом зі старостою села та старшим поліцаєм на вимогу начальника Голованівської жандармерії вивчали причини неспо­кійного становища в селі, шукади винних у непокорі, здійснювали ряд репресивних заходів. Старший поліцай Куценко випадково довідався від сільського коваля, що в хаті Явдохи Шевченко збираються колишні оточенці і сільська молодь.

Щоб нікого не сполохати, комендант наказав встановити нагляд за будинком Шевченко та за діями оточенців. Почалася підготовка до проведення кривавої акції.

Настало 23 березня 1943 року. До Троянки прибув загін карателів на чолі з начальником районної поліції Кордою. Група поліцаїв і комендант Кегль ввірвалися у будинок Явдохи Шевченко. Жінка поспішила зникнути з дому. Хворий лейтенант лежав на своєму ліжку.

– Документи! – зажадав староста Усатюк.

Лінецький подав довідку, яку в свій час йому видали в сільській управі. Уса­тюк подивився на ним же підписаний документ, зі злістю розірвав його на дрібні клапті і закричав:

– Ні, не це! Справжній документ подавай, у якому зазначено, що ти жид і комісар!

Лінецький мовчав. Комендант дав наказ обшукати кімнату. Не встигли поліцаї зробити крок, як Головко вихопив з-під подушки гранату і шпурнув її прямо в голову коменданта. Граната збила з голови картуз, покотилася по долівці. Кеглів картуз решетом закружляв навколо неї. Непрошених гостей неначе вітром видуло з хати, посеред якої у сусідстві лежали комендантський картуз і граната-лимонка з невис­микнутим кільцем. У лейтенанта не вистачило сил, щоб впоратися із цим.

Зрозумівши свою помилку та скориставшись втечею карателів, лейтенант з великими труднощами дійшов до кухні і переліз через вікно на тильну сторону хати. Потім поза хлівом спустився до яру, який примикав до Явдошиного городу. Тяжким був цей шлях лейтенанта Головка. Кілька разів падав, з великими зусиллями підні­мався і знову вперто просувався вперед.

Комендант і поліцаї відійшли від хати, очікуючи вибуху, та не дочекалися. Коли пройшов переляк, скрадаючись, повернулися до хати, але ні Головка, ні кину­тої ним гранати уже не було. Валявся лише комендантів картуз. Кинулися шукати. Нарешті встановили, як утік Головко. Поспішили до яру, де за кущем калини захо­вався лейтенант. Далі рухатися уже не було сил. Коли поліцаї наблизилися, у них полетіла граната, яка цього разу вибухнула. Двоє були поранені, інші поспішно втекли. Тепер підходити близько до сміливця ніхто не наважувався.

– Здавайся! – запропонували йому. – Усе одно нікуди не дінешся, твоє становище безнадійне.

– Ну, живим вам мене не взяти, – почулося у відповідь. – А за собою у могилу потягну не одного із вас.

На кожну спробу запроданців підступити до ближче лунав постріл. Лейтенант стріляв влучно, але скоро вичерпався запас набоїв. Залишився лише один. Через свідомість пронеслися епізоди останніх років. Був на диво спокійним. Подумав: «Ну, що ж – совість моя чиста… Зробив усе, що міг».

А карателям не терпілося, вони раз по раз вигукували:

– Здавайся!

– Не діждетеся! Цього не буде! – лунало у відповідь.

Нарешті пролунав глухий постріл. Неспокійне серце, пробите власною кулею, перестало битися.

Розлючені вороги ще й тепер підходили дуже обережно. Пересвідчившись, що небезпека минула, поспішили туди, де під калиною лежало непорушне тіло героя. З грудей слабкою цівкою ще стікала кров. Нескорена кров. Оскаженілий Корда звів пістолет і тричі вистрілив у голову мертвого. Данило Куценко, вгамовуючи лють, почав несамовито бити носком черевика по нерухомому тілу. Хоч по мертвому, коли не довелося по живому!

Розправившись з Головком, карателі повернулися у село і влаштували справжнє полювання на людей: їх вбивали на вулицях, удома, на роботі, в полі – скрізь, де змогли зустріти. Убивали без слідства, суду, без будь-яких звинувачень.

У ворожому тилу

Після 7 серпня у Зеленій Брамі залишилися мізерні рештки знекровлених батальйонів та нечисленні групи різних служб: госпіталі з тяжкопораненими, тилові підрозділи, рештки техніки без пального і боєприпасів та деякі інші. Тут, на обме­женій території, розчленованій військами супротивника на кілька вузлів, загального керівництва уже не було.

Антін Тищенко, залишивши медсанбат, пристав до складу загону, який фор­мувався для форсування Синюхи з метою пробитися через ворожі бойові порядки і далі рухатися в напрямку Дніпра до своїх. Проте і цього разу успіху досягнуто не було. Із семидесяти форсуючих Синюху, переправилися і відірвалися від переслі­дувачів лише кілька осіб. Решта – полягли у рукопашній сутичці чи пораненими потрапили у полон.

Серед тих, кому пощастило пробитися, були Антін Тищенко і сержант Сергій Сорокін – один з тих тринадцяти, хто залишився в живих при спробі 75 полку 10-ї дивізії внутрішніх військ прорватися з оточення 5 серпня у напрямку Свердликово.

Тищенко і Сорокін взяли курс на Шполу. Рухалися переважно вночі. Просува­тися було нелегко, адже кругом ворожі тилові служби та інші підрозділи гітлерівців. На кожному перехресті доріг, біля села чи ліска можна натрапити на ворожі дозори або сторожові пости. Почувши найменший шурхіт чи вигук, обходили це місце за кілометр-два. Рухатися у військовій формі, а тим більше вдень, було небезпечно. Вирішили роздобути цивільний одяг.

Наступного дня під вечір дісталися Шполи, але в селище не зайшли. На невеликому лузі розлогої балки зустрілися з старенькою жінкою, яка пасла худющу корівчину.

– Добрий день, матусю!

– Здрастуйте, служиві, – відповідала бабуся, пильно вдивляючись у хлопців. – Звідкіль та куди вас Бог проводить?

– Ви нам, матусю, краще скажіть, чи є німці в цьому селі? – замість відповіді запитав Тищенко.

– Це – не село, а райцентр Шпола, велике селище, ба, навіть містом його тепер величають – проінформувала бабуся, – але люди тут живуть, як у селі: орють землю, сіють хліб, тримають худобу...

– Гаразд, матусю, – зупинив її Тищенко, – ми все це запам’ятаємо. Але як же німці? Є вони в Шполі, чи їх тут немає?

– А ви, хлопці, хто такі будете, що допитувати мене взялися? А може, ви ті, ну, що поліцаями звуться і задумали щось лихе проти мене.

– Та Бог з вами, матусю, – поспішив заспокоїти жінку Сергій Сорокін, – хіба по нас не видно, що ми люди радянські.

– Еге ж, видно! У нас у Шполі вчора по всьому селищі ходили теж радянські люди і на дверях кожного будинку малювали хрести чи букву «Ж». Думаєте, їх німці примусили це робити? Коли б не так! Самі вирішили вказати фашистам, де живуть євреї. А були також радянські.

– Ні, матусю, то були не радянські люди, а вороги, – тихо зауважив Тищенко, а потім додав, – зрадники. Вони лише маскувалися під радянських людей. А ми, матусю, йдемо з-під Підвисокого, вирвалися з ворожого оточення і хочемо до своїх дістатися.

– Чули ми, – уже більш миролюбно і спокійніше зауважила старенька, – що нашим там тяжко прийшлося. Але й німці на машинах своїх поранених звідтіля возять безперервно, як дрова.

Бабуся подивилася, зміряла поглядом обох з голови до ніг, напевне, хотіла пересвідчитися, чи правду кажуть ці випадкові люди.

– Учора у нас у Шполі німців було немало, а сьогодні уже менше. На цій околиці, яка ближче до нас, їх, вважайте, що й нема. Але остерігатися все-таки треба, – тихо повідомила бабуся оглядаючись, щоб їх ніхто, бува, не підслухав. Потім, щось пригадавши, поспішила додати: – Боже вас борони заходити у центр селища, там вас зразу схоплять. Вам не зашкодило б переодягтися.

– Дякуємо вам, матусю, ми постараємося...

Сонце закотилося за горизонт, коли Тищенко і Сорокін увійшли у Шполу. Йшли, тримаючись побіля будинків, де темніше. Права рука у кишені стискає ручку пістолета. Йшли, не озираючись. Вони уже знали, що означали хрести, нанесені крейдою на дверях житлових будинків. Нарешті, кілька будинків з буквою «Ж». В один із них, з впорядкованим двором, вирішили зайти. Усі двері у хаті, як і хвіртка біля воріт, незамкнені і вільно відчинялися.

– Чому не закриваєтеся, адже вечір надворі? – після привітання запитав Тищенко господаря – ще не старого єврея із гачкуватим носом і єрмолкою на голові.

– Нам наказано мати постійно незамкненими двері і бути завжди удома, – відповів господар.

Побачивши, що перед ним люди в радянській військовій формі, несміливо, але з надією запитав:

– Я бачу, ви наші! Може, усе це вже позаду, коли ви повернулися?

– Ні, на жаль, усе ще не позаду. Ми дійсно радянські воїни. Виходимо з оточення. Дуже хотілося б допомогти у вашій біді, та в біді всіх інших громадян, але в цих умовах... Як вам відомо, «один у полі не воїн». Тепер ми можемо убити одного, чи навіть більше ворожих солдат, можемо загинути самі, але зараз щось змінити не зможемо.

У кімнаті залягла тиша. Тільки тепер Тищенко і Сорокін помітили гарну, струнку, зі смаком одягнену жінку та двоє із зляканими очима дітей – хлопчика років дванадцяти, та дівчинку років шести, яка тулилася до матері. І жінка і діти стояли в кутку кімнати біля вішалки з одягом, не втручаючись у розмову. З якоюсь непевною надією дивилися вони на двох радянських воїнів, але коли почули, що ті виби­раються з оточення, блиск в їх очах погас.

– А ви не побоялися заходити в наш дім? – запитав господар. – Адже нові власті заборонили спілкуватися з євреями.

– Ми розпорядженням фашистів не підкоряємося, – зауважив Тищенко, – а завітали до вас по допомогу.

Господар переступив з ноги на ногу. Лише тепер гості помітили, що права нога в нього коротша і тому носить ортопедичне взуття.

– Чим же я можу бути для вас корисним? – здивовано запитав.

– Хочемо попросити у вас якусь одежину – це вже сержант Сорокін, – так нам легше буде переходити у ворожому оточенні.

Господар будинку пожвавішав, хоч і не міг повністю подолати гнітючого нас­трою, але взяв себе у руки і, як кажуть, кинув бідою об землю. Будь, що буде!

– Роза, – гукнув дружині, – за останніх два тижні до нашого дому уперше зайшли справжні люди. Вони, напевне, голодні. Приготуй щось на стіл. Я тим часом підшукаю для них потрібний одяг...

Тищенко і Сорокін вийшли з будинку Шльоми Давидовича у нових костюмах та гарному взутті.

Шльома Давидович Мовчун працював комірником на складі райспоживспілки. Його дружина Розалія Мойсеївна – викладачка німецької мови. Жили Мовчуни дру­жно і в достатку. Та ось прийшла біда, яка невідомо чим закінчиться. Звичайно, не знали хлібосольні господарі, що їм в недалекому майбутньому доведеться випити трагічну чашу. А зараз вони зібрали в саквояж на дорогу для хлопців деякі харчі та дюжину пачок цигарок, запропонували зупинитися на ночівку в колгоспного брига­дира, повідомивши його адресу...

Хата бригадира знаходилася у глибині садиби, господар розмістив їх на горищі, де на запашному сіні спали до ранку. Вранці вийшли на дорогу, що вела до Сміли. Пройшовши кілька кілометрів, сіли відпочити, запалили. Раптом з боку Шпо­ли з’явився великий вантажний автомобіль. Хлопці насторожилися і були готові до найгіршого. Машина зупинилася. З кабіни висунув голову рудий з маленькими, як у риби, очима водій і звернувся по-німецьки:

– Камерад! Раухен, раухен!

Хлопці зрозуміли, що німець просить цигарку. Тищенко вийняв з саквояжа пачку, розірвав її і протяг водієві п’ять чи шість цигарок. Поки водій запалював, Тищенко комбінував із свого убогого німецького лексикону прохання до водія.

– Камерад! Цвай манн машінен фарен Сміла, – показуючи на кузов і на себе та Сорокіна. Шофер зрозумів і запропонував залазити у кузов машини.

Сіли на ящики, в яких, як виявилося, були снаряди. Дуже жалкували, що не було можливості належним чином обробити цей вантаж?! Не доїжджаючи Тясмин­ського мосту біля Сміли, шофер зупинив машину і запропонував виходити.

– Камерад! Там офіцер – документ, документ...

За два дні, у перший день вересня, дісталися хутора Васюки, що на Дніпрі. Вивчили обстановку, роз­відали місцевість, випадково знайшли човна, захованого у густому верболозі. На ньому уночі й переправилися через ріку до своїх. Проте їх поневіряння на цьому не закінчилися. Не встигли пройти перевірку в «особистів», як попали в нове, ще більше, ніж у Зеленій Брамі, оточення. У «котлі» виявився увесь Південно-Західний фронт.

Було це так: після невеличкого дощику долиною Сули потяглися тумани, які з появою сонця швидко розтанули. Як і в попередні кілька днів, на схід поспішали гурти різних людей. Особливо помітно це було на мосту через Сулу. Людські потоки із західних напрямків зливалися тут в одне русло, яке у звужених берегах при­скорювало свій біг. Разом з працівниками особливого відділу через міст проскочили і Тищенко та Сорокін. Маючи досвід по Зеленій Брамі, хлопці відчували, що справи кепські. Зі всіх сторін квапились юрби евакуйованих та військові підрозділи і повертали на схід. Напевне, з флангів якась сила підганяє їх.

– Треба дивитися в обидва. Діється щось підозріле, – звернувся Тищенко до Сорокіна, – по пережитому у Зеленій Брамі відчуваю, що назрівають неприємності. Чи встигнемо ми проскочити?

Та не минуло й десяти хвилин, як з долини виринув ланцюг німецьких автоматників.

– Німці! – вигукнув Тищенко, схопивши Сорокіна за рукав, щоб пошвидше вирватися вперед.

– Стій! – вигукнув майор з особливого відділу, виймаючи револьвер. – За розповсюдження панічних чуток розстріляю на місці.

Але виконати свою погрозу не встиг, сам помітив ворожих солдат, які наближалися до центральної дороги, стріляючи з автоматів.

Тищенко з Сорокіним та майор зі своїми двома співробітниками без будь-якої команди дружно рвонули вправо, потім – у провулок і забігли до якоїсь хати. Майже одразу услід у дворі з’явилися німецькі автоматники. Тищенко, оцінивши обстановку, взяв на руки однорічного хлопчика, якого тримала господиня дому, а Сорокін сів за швейну машинку і взявся зшивати якісь клапті тканини. На порозі виріс німецький солдат без пілотки, з розкуйовдженим волоссям. Він щирився, показуючи великі жовті зуби і, не сходячи з порога, звернувся до Тищенка:

– Пан, пан? – повторив кілька разів, супроводжуючи кожне слово жестом правої руки і тикаючи вказівним пальцем в долівку.

– Я, я! – відповів Тищенко.

– Майстер, майстер? – продовжував допитуватися німець, показуючи на Сорокіна.

– Я, я! – відповів за товариша Тищенко.

Німець зробив крок у сіни, а тим часом з другої кімнати виводили роззбро­єних майора та його супутників. Тищенко від безсилля стиснув зуби і ще міцніше пригорнув до себе чужу дитину. Чим міг він, беззбройний (в особовому відділі зброю у них відібрали і не повернули) допомогти їм? Адже над ними самими нависла небе­зпека. А вони ж люди радянські... Тищенко і Сорокін переглянулися. Так несподівано і швидко все сталося.

Хатня господиня, як заворожена стояла, не маючи сили зрушити з місця. За увесь час вона не промовила жодного слова. Лише великими синіми, повними сліз очима спостерігала. Нарешті, Тищенко повернув їй дитину. Хлопчик, як справжній артист у спектаклі вів себе на руках у чужого дядька досить тихо, навіть усміхався, коли той повертав до нього свій погляд.

– Скажіть, будьте ласкаві, – звернувся Тищенко, віддаючи дитину, – ми вас дуже налякали, зненацька увірвавшись непрошеними?

– Що ви, що ви? – заперечила жінка, – мені у вашій присутності було не так страшно перенести і пережити першу зустріч з... хоч, правда, моє з вами знайомство випадкове і незвичайне.

– Ми пробачаємося за доставлену незручність, але в нас іншого виходу в цій ситуації не було, – пояснив хазяйці сержант Сорокін.

– Нічого, все сталося так швидко, що розмірковувати не було часу. Уже лише тепер... – жінка усміхнулася і міцно пригорнула дитину, яка обняла її своїми тонкими рученятами.

– А скажіть, будьте ласкаві, як вас звати та в якому селі ми знаходимося? – поцікавився батальйонний комісар.

– Зовуть мене Женя, а це сина – Коля, мій син. Йому тільки рочок нещодавно виповнилося. Його батько, а мій чоловік Микола Васютин працював бухгалтером колгоспу у цьому селі, яке називається Мусіївка. Місяць тому його мобілізували. Знаю лише, що разом з іншими його направили до Лубен. Там формувалися нові частини. Більше нічого про нього не чула. А тепер ось непрошені гості з’явилися... Фашисти. Що то буде?

Тищенко і Сорокін ще по-справжньому не відійшли від Зеленої Брами, не пристали, як говорять, до свого берега, як знову нова Брама, можливо, ще більша, ще трагічніша.

Щоб остаточно з’ясувати обстановку, вирішили йти у Хорол. Там більше людей, більше інформації, більше шансів отримати достовірні дані. Та й місто всього за 10-12 кілометрів. Чому ж не скористатися такою можливістю?

У Хоролі зайшли на базар. Обережно заводили розмову. Довідалися, що наші відійшли досить далеко і знаходяться східніше Ахтирки, Ромнів і Краснограда.

Табір військовополонених – Уманська яма

Система фашистського «нового порядку» поширювалася і на табори військо­вополонених. І у цю сферу гітлерівці внесли багато свого, людиноненависницького, фашистського. Верховне командування вермахту видало розпорядження, в якому говорилося, що в зв’язку з тим, що СРСР не приєднався до конвенції по відношенню поводження з військовополоненими, воно не зобов’язане забезпечувати їх відпо­відно до конвенції «як по кількості, так і по якості».

Це розпорядження виконувалося з запопадливою старанністю. Фашисти, та­ким чином, вважали радянських солдатів і офіцерів, які потрапили в полон, не війсь­ковополоненими, а... злочинцями. Адже вчинили «злочинний акт» проти німецького рейху, виступивши зі зброєю в руках!? Радянських військовополонених юридично зрівнювали зі злочинцями, приреченими до страти. І не лише прирівнювали, а ство­рювали усі умови, щоб вони гинули внаслідок голоду, епідемій, непосильної праці, антисанітарного утримання. Не відмовлялися і від прямого фізичного знищення.

При різних обставинах бійці та командири потрапляли в полон: пораненими, контуженими, хворими, блокованими зі всіх сторін, зваленими в рукопашному бою, внаслідок вичерпання всіх можливостей опору. Потрапляли в полон і ті, кому з оточення вдалося проникнути через ворожі заслони, але не вдалося пройти по території, зайнятій ворожими військами. У фашистському полоні виявилися навіть деякі генерали. Вони також пройшли через пекло фашистських концтаборів, розді­ливши зі своїми підлеглими гірку чашу. Дехто з них не витерпів страшних мук – загинув від виснаження та хвороб, інших фашисти стратили. Лише окремим «поща­стило» повернутися на Батьківщину. Удома більшість з них були зустрінуті насто­рожено, окремі зазнали репресій і навіть безпідставно і безневинно постали перед військовим трибуналом. А потім уже були табори сталінські…

Для тих, хто потрапив у полон, пекельні муки почалися ще під час переве­зення чи етапу до табору військовополонених. Ось що пише про це колишній помі­чник начальника політвідділу по роботі з комсомолом 139-ї стрілецької дивізії М. Патронніков: «Насамперед, кожного з нас детально обшукали, відібрали годинники, гроші, інші цінні речі. Потім вишикували в колону і під посиленою охороною з соба­ками погнали у напрямку Умані. Охоронців було дуже багато. Складалося враження, що у кожного за спиною йде гітлерівець. Зі всіх боків колони наїжачилися багнети. Їх холодна синювата сталь виблискувала на сонці. Собаки, які йшли на повідках, висунувши свої червоні язики, час від часу перегавкувалися і рвалися на полонених, які хоч на півкроку виходили з ряду... Наше самопочуття було пригнічене – по рідній землі йдемо під конвоєм! Гітлерівці кричать, підганяють, знесилених штовхають прикладами, штрикають багнетами, б’ють палицями, цькують собаками. Сонце пече безжально, мучить спрага, в роті сухо, язик шорсткий і неповороткий неначе колода. Проходимо повз струмки, річки, ставки, але напитися не дозволяють, лише підга­няють: «Шнель! Шнель! Шнель!» Хто відставав і вже не міг поспівати за всіма, того після побоїв палицями пристрілювали. Тих, хто виступав на захист цих немічних людей – пристрілювали разом з ними. Ніхто не цікавився їх іменами. Облік вівся поштучно.

Напевне, гітлерівці і тепер боялися цих беззбройних, поранених, знесилених і знекровлених людей. А то чого б мати таку посилену охорону і застосовувати Нелю­дські жорстокості? Їх, напевне, огортав жах від того, що йшли ці люди насупившись і понурившись, не просили пощади, не прислухалися до команд і не поспішали виконувати їх, заступалися за товаришів, не дивлячись на небезпеку для власного життя.

Чотири дні гнали нас до Умані без їжі і води. Не дозволяли жителям сіл, через які проходили, давати нам якусь їжу. Дорога після нас була усіяна неприко­паними трупами. За час перегону загинула майже третина військовополонених...»25)

Одним із найжахливіших відділень фашистського рукотворного пекла був Уманський табір для військовополонених – Уманська яма. Таку назву табір отримав не випадково – був розміщений у глиняному кар’єрі цегельного заводу. До кар’єру та самого заводу з навісами для сушки цегли приєднали територію пташиної ферми. Усе це обгородили кількома рядами колючого дроту і на кожному розі обладнали сторожові вежі. По зовнішній стороні огорожі прогулювалися наряди охоронників з вівчарками, які запросто могли людину звалити і перегризти їй горло, а знесиленим – тим більше. На кутових вежах вартували есесівці з кулеметами, які відкривали вогонь при найменшому підозрінні. За помилку ніякої відповідальності не несли.

Полонених утримували під відкритим небом. Санітарних вузлів для відправ­лення нужд не було. Тут утримувалося біля двадцяти тисяч військовополонених з Південного та Південно-Західного фронтів. Була страшна тіснява. Табір швидше нагадував загін для худоби, ніж місце для утримання людей, хай і невільників. Полонені мокли під дощем, пеклися на сонці, спали на голій і вологій землі. Вдень було душно, вночі – холодно. Встати, щоб зігрітися, заборонялося – адже ходити в нічну пору по табору не дозволялося – з вежі негайно відкривали вогонь. Нерідко по табору стріляли просто для розваги.

Голодом довівши людей до відчаю, есесівці влаштовували для себе забави – виставляли на плацу бочку з баландою чи водою. Це була спокуса для голодних, знесилених чи помираючих від спраги. Утриматися просто-таки неможливо і чи варто пропускати таку можливість – іншої не буде. Спокуса бере верх! Спочатку поодинці несміливо підходять в’язні, інші бачать, що ніхто не перешкоджає, поспі­шають і собі. Через короткий проміжок часу біля бочки вже багато людей, які все прибувають і прибувають. Кожний з них намагається зачерпнути собі, товпляться, одні одним перешкоджають, розливають. Бажаного досягти вдається лише окремим. Тим часом німецькі охоронники стоять осторонь, розставивши ноги, заклавши руки за спини, і спостерігають. Їх тішить така картина . Дехто націлив фотоапарат, щоб зафіксувати її на плівку, інші регочуть, показуючи пальцями веселий для нього епізод, як ослабленого полоненого підминали сильніші. Їм весело дивитися на люд­ську трагедію, ними ж створену. Тепер вони писатимуть листи своїм фатерам і мут­терам, фрау і медхен і обов’язково опишуть сцену про «напівдиких» русів. А для більшої переконаності прикладуть фотографію. Дивіться, мовляв, з ким нам тут доводиться мати справу!

Натішившись досхочу, наклацавши фотокадрів, гітлерівці приступають до наведення порядку, пускають в хід палиці, гумові кийки. Б’ють жорстоко, по чому попало – тріщать черепи, випльовуються зуби, з розплюснутих носів стікає кров, перебиті руки, відбиті нирки, печінки. Після «наведеного порядку» залишаються лежати немало людських тіл. Половина з них уже не піднімуться ніколи.

Харчування в’язнів в Уманській ямі було концтабірне: хліб, на п’ятдесят відсотків з тирси, видавали по сто-сто п’ятдесят грамів на добу, проте видавали не кожної доби і вистачало не для всіх. Баланду готували з протухлого нерушеного проса чи з перетертої напівгнилої кукурудзи, або з якихось інших відходів. Виста­чало далеко не для всіх. Четверта чи третя частина в’язнів кожного дня залишалася і без цього. Біля «кухонь» під час роздачі їжі творилося щось подібне до вище­описаного. Кількість «післяобідніх жертв» майже кожного дня перевершувала десяток чоловік. Але творців «нового порядку» не хвилювало. Це було звичайним явищем, як і те, що кожного дня гинули з голоду, від спраги, від побоїв, від хвороб та страт 150-200 військовополонених.

Життя людей нічого не коштувало. Вбивство полоненого введено в ранг доблесті і заохочувалося табірним начальством. За кожного вбитого видавалася винагорода. Загиблих було так багато, що похоронні команди не справлялися. Багато трупів залишалося на наступні дні. Вони лежали поряд з живими, а кількість загиблих все збільшувалася. І стало це явищем звичайним, буденним.

Табірний режим був також розрахований на знищення людей. Тут у повному комплексі дотримувалися вказівок фюрера: «Перед нами виступає обов’язок змен­шити чуже населення. Хто може заперечити моє право знищити мільйони людей нижчої раси які розмножуються, як комахи?». І нищили. Запопадливо, жорстоко, безжально, вислужуючись перед своїм фюрером – а ось помітить їх старанність!

В Уманській ямі в серпні 1941 року загинуло близько шести тисяч військово­полонених. Територія табору майже кожного дня була поспіль заповнена трупами. Найбільшим випробуванням для в’язнів цього табору була спрага. Подача води вкрай обмежувалася. Від спраги в роті було сухо, губи тріскалися до крові. Коли з’являлася вода, багато в’язнів майже втрачали розум. На воду накидалися ще напористіше, ніж на їжу. Особливо тяжко було пораненим. Багато їх помирали від спраги. І це тоді, коли річка Уманка і Осташівський став зовсім рядом! Під час дощу в’язні намагалися не пропустити жодної краплини. На території табору, в кар’єрі, випили всі калюжі, всі болота, всі смердючі улоговини. Гітлерівці цьому не пере­шкоджали. Адже більшість тих, хто вгамував спрагу із цих «джерел», помирали.

Уже з перших днів існування Уманського табору через хвороби, голод, тісняву, спрагу та відсутність елементарних санітарно-гігієнічних умов почалися дизентерія, інші страшні захворювання, які косили людей. Медичної допомоги ніякої – медикаментів для табору не виділяли.

Ось що таке Уманська яма – табір для військовополонених в Умані.

Інші табори відрізнялися від Уманського, хіба що місцем розташування. Усе інше було майже таким же.

Більшість червоноармійців, командирів, у тому числі і командирів вищого ран­гу з Південно-Західного і Південного фронтів, які потрапили в полон, пройшли через пекло Уманської ями. Генералів та старших командирів фашисти спробували схили­ти до співробітництва. Не вийшло! Відповідь була одна – на співробітництво з ворогом не підемо! Після цієї категоричної заяви їх становище різко змінилося на гірше. Хоч і продовжували утримувати в так званому «офіцерському блоці», в якому умови життя нічим не відрізнялися від загальнотабірних.

Пізніше один із генералів скаже:

– У полоні також можна стояти насмерть. Ми продовжували воювати. Розмов з фашистами не вели.

У всіх концтаборах і таборах для військовополонених за спробу втечі неща­дно знищували. Така ж доля чекала й тих, кого вдавалося спіймати після втечі. Коли ж утікача затримати не вдалося, розстрілювали десятки інших. Щоб не піддавати смертельній небезпеці товаришів, втечі влаштовувалися, переважно, під час етапу з табору в табір. Таких етапів було немало. Гітлерівці боялися тримати тривалий період на одному місці потенційних організаторів. Крім того, частими перегонами в’язнів із табору в табір малося на увазі розладнати хоч на короткий час зв’язки, які складалися між в’язнями.

Під час одного з таких етапів утік генерал Огурцов, який потім приєднався до польських партизанів і воював проти фашистів. В одному з нелегких боїв генерал загинув, рятуючи від поразки загін.

За найменшу непокору чи підбурювання проти табірного режиму, за найме­ншу провину в’язнів відправляли до концтабору Дахау, який вважався концтабором із суворішим режимом. (Та хіба міг бути режим суворішим Освенціма, Уманської ями?!). У цьому концтаборі побував генерал Д.К. Карбишев, потрапив у цей табір і генерал Я.І. Тонконогов.

Стійко, мужньо і незламно трималися у фашистських концтаборах радянські військовополонені бійці, командири, генерали. Ні холод, ні голод, ні вигадливі торту­ри і карцери не могли зламати їх волі. Трималися вони стійко, оберігали свою честь і гідність, а разом з тим честь і гідність своїх товаришів, Червоної армії, Вітчизни.

Полон – страшна трагедія

У яких лише таборах не побували радянські військовополонені – рядові, командири, генерали. А скільки таборів було на території самої Німеччини і окупо­ваних нею країн Європи, в яких знемагали так звані «особливі» – учасники руху опору, радянські військовополонені командири і генерали, німецькі та західно євро­пейські комуністи: Хаммельбург і Заксенхаузен, Фльосенбург і Люкенвальде, Ціттен­хорст і Вустрау, Вюлцбург і Маутхаузен, Дахау і Тередієнштадт, Равенсбрюк і Ауш­віц, Треблінка і Майданек, Бухенвальд і Грос-Розен, Терезін і Берген-Бельзен та багато-багато інших.

Радянські військовополонені скрізь спілкувалися з німецькими і західноєвро­пейськими учасниками руху опору, які знаходилися в цих таборах, переборюючи густу сітку розставлених нацистських донощиків, а також різного роду вербу­вальників.

Складовою частиною фашистського «нового порядку» було використання зрадників різних мастей, донощиків та інших перевертнів з метою створення своєї опори серед населення і полегшення справи його повного підкорення. Серед цієї категорії колишніх радянських громадян були відверті вороги Радянської влади, які раніше лише прикидалися показною старанністю і відданістю Радянській владі; боя­гузи, які злякалися непередбачених труднощів і поспішили перейти у стан ворога; здирники, які своєю зрадою думали нажити багатства; безпринципні егоїсти, які не могли визначити своєї лінії, і вважали, що можна служити і богу, і чорту, аби лише бути зверху. Але серед цієї різношерстої маси були й ті, хто не витримав пекельних мук, голоду, холоду, приниження і, щоб не загинути, погоджувалися служити у вла­сівських формуваннях чи інших підрозділах, створюваних окупантами. Вони мали на меті не визначатися на службі, не виконувати з запопадливістю наказів та розпо­ряджень і за сприятливих умов перейти на бік Червоної армії, розкаятися і вклю­читися у боротьбу проти фашистів. Проте вдалося це далеко не всім, хто на таке розраховував. Переважна більшість під гарячу руку отримали по усій суворості закону.

Вербовка кандидатів у зрадники велася повсюди, у тому числі і в концтабо­рах. У Хамельбурзі до полонених генералів, щоб схилити їх до зради, гітлерівці підіслали Власова, але генерали з гнівом відкинули пропозицію генерала-зрадника, якого за звичаями царської армії називали в колі гітлерівських прислужників не іна­кше, як «ваше превосходительство».

Власов зустрівся з генералом Понєдєліним, але останній, навіть не вислу­хавши Власова до кінця, з обуренням заявив:

– Що тобі, Власов, потрібно? Ти ж добре розумієш, що мені з тобою немає про що говорити. Не знаю, як довго ти будеш «превосходительством», адже ми з «їх превосходительствами» розквиталися ще у 1917-му. А історія, як відомо тобі, повторюється двічі: спочатку як трагедія, а потім – як фарс. Блазень ти, а не «ваше превосходительство»! Що ж стосується мене, то я був, є і залишився в простому званні «товариш»...

– Наївна ти людина, Павле Григоровичу, – усміхнувшись, промовив Власов. – Тебе там, у Москві, давно вважають найпершим зрадником. Зробили з тебе цапа-відбувайла за оточення, поразку і розгром двох армій. Там у них так заведено: самі винні, самі призвели до поразки, а шукають, на кому відігратися б. І знайшли тебе... Я, ще тоді, коли був там, не вірив у все це, а потім переніс на своїй шкурі. Ось візьми прочитай, думаю, розберешся, з ким мали справу, – Власов витяг із кишені згорнутий аркуш і протяг його Понєдєліну.

Розгорнувши цього аркуша, генерал Понєдєлін прочитав: «Генерал-лейте­нант Понєдєлін, командуючий 12-ю Армією, потрапивши в оточення ворога, мав повну можливість пробитися до своїх, як це зробила переважна частина його армії. Але Понєдєлін не виявив необхідної наполегливості і волі до перемоги, піддався паніці, злякався і здався в полон ворогу, дезертирував до нього, здійснив цим самим злочин перед Батьківщиною як відступник від воєнної присяги... Чи можна далі терпіти в рядах Червоної армії боягузів, які дезертирують до ворога, добровільно здаються у полон або таких малодушних начальників, які при найменших труднощах на фронті зривають з себе знаки на петлицях і дезертирують в полон?... Якщо дати волю цим боягузам і дезертирам, вони в короткий термін розкладуть нашу армію і погублять нашу Батьківщину! Боягузів і дезертирів потрібно знищувати... Наказую...»

Склавши аркуш вчетверо, Понєдєлін віддав його Власову:

– Візьми, «ваше превосходительство», – глумливо звернувся до нього. – Америки мені ти не відкрив. Новими для мене є лише деталі, яким, до речі, я не вірю. Вважаю, що це уже ваші труди. Усе інше мені відоме. Адже і після цього наказу в полон все-таки попадали не лише солдати і командири, а й генерали. Особливою новизною ти мене не ощасливив.

– Даремно думаєш погано про мене, генерале, – почав виправдовуватися Власов, – ніяких коректив чи доповнень у цей наказ не робили. Жодного слова, ні однієї коми чи тире. Настійлино пропоную тобі подумати. Адже в тебе іншого виходу немає...

Понєдєлін різко зупинив Власова, який стояв перед ним. Його висока постать видавалася неначе зім’ятою, а за круглими скельцями окулярами метушливо бігали неспокійні очі.

– Годі тобі, Власов! Знаю, усе знаю! За себе звіт триматиму сам – там, на Батьківщині. Ти ж мені не суддя і навіть не адвокат. Твого заступництва також не прийму. Не твоя про мене турбота. Більше до мене не звертайся. Даремна витрата сил і часу.

– До Батьківщини ще дожити треба! – сердито, з притиском відповів Власов і наказав охороні відвести Понєдєліна…

Отримавши відсіч від Понєдєліна, Власов зустрівся з генералом Снєговим, якому також запропонував піти на співробітництво з німцями, наголосивши, що іншого виходу в Снєгова немає.

– Як тобі тільки не соромно, Власов? Це в тебе виходу немає... У мене є. За моїми плечима Батьківщина! А у тебе нема! Ти продав її, зрадив і втратив назавжди... Повернутися туди зможеш хіба що в наручниках і єдино для того, щоб прикрасити шибеницю.

«Його превосходительство» генерал-зрадник, якось ще більше зсутулив­шись, пішов, навіть не попрощавшись.

Поквитавшись із Власовим, Понєдєлін повернувся до бараку. Його огорнули тяжкі роздуми, одне за одним поставали запитання, на які відповіді не знаходив: чому в наказі, злостивому і несправедливому, його називають генерал-лейтенантом, чому, на якій підставі іменують боягузом, дезертиром, чому всю вину за невдачу Шостої і Дванадцятої у межиріччі Синюхи і Ятрані огульно поклали на нього; як могло статися, що під наказом красуються підписи маршалів Ворошилова, Тимо­шенка, Будьонного, Шапошникова і генерала Жукова! Чого це їм так захотілося його крові? Невже ніхто з них не знає дійсного стану речей і не висловив думки про несправедливість тих важких звинувачень? Чому цього, наприклад, не зробив мар­шал Будьонний як командуючий Південно-Західним напрямком? Адже йому і його штабу обстановка і становище армійської групи були відомі більше, ніж комусь іншо­му. То чому ж він підписав несправедливий наказ? А генерал Жуков? Усього за місяць до катастрофи зустрічався з ним у Тернополі. Про Дванадцяту армію Жуков тоді відгукнувся щонайкращим чином – як про одну з найбоєздатніших армій Пів­денно-Західного фронту, відзначив високу тактичну і стратегічну грамотність її командира. Чому Жуков за такий короткий час міг так кардинально змінити свою думку і знайти за можливе підписатися під страшним документом? Маршал Воро­шилов і Тимошенко завжди відзначалися безпринципністю і підлабузництвом, ніколи своєї думки не мали, завжди хотіли вислужитися, догодити Хазяїну, як вони нази­вали Сталіна. Тому їх підписи під наказом не викликали здивування. Але чому ж стоїть підпис маршала Шапошникова – найінтелігентнішого і найосвіченішого воєна­чальника у Червоній армії? Не інакше – покривив душею, не змігши протиставити себе усім іншим. А дипломат з маршала непоганий. Це, напевне, і визначило його позицію.

Зустрівшись з Музиченком, Понєдєлін розповів про пропозицію Власова та про деталі наказу Верховного Головнокомандування від 16 серпня 1941 року. Музи­ченко, пропустивши повз вуха повідомлення про суть злостивого наказу, зацікавився пропозицією Власова і, довідавшись про її зміст, на повному серйозі зауважив:

– Треба було заїхати у вухо цьому сталінському улюбленцю і послати по нашому російському звичаю подалі. Стерво смердюче! Бачите, він, «його превос­ходительство», вирішив підібрати собі команду, щоб скопом потрапити на шибе­ницю.

Кожному з полонених генералів довелося побувати у кількох таборах та концтаборах. Для рейху було небезпечно тримати їх довго у одному місці. Все ж генерали! Вони і в полоні здатні принести неприємні сюрпризи!

Під Берліном був чудовий куточок – курортна місцина, селище Заксенхаузен. Гітлерівці вирубали там сосновий бір і курортну місцевість перетворили на напів­пустелю, яку обнесли кількома рядами колючого дроту. Там виник концтабір Заксен­хаузен – фабрика смерті, де у лютому 1945 року було страчено генерала С. Тка­ченка – керівника концтабірного підпілля. У цьому таборі свого часу знемагав гене­рал-лейтенант Д. М. Карбишев, тут же у травні 1943 року було страчено старшого лейтенанта Якова Джугашвілі.

Заксенхаузен, як і Хаммельсбург – концтабір офіцерський. Гітлерівці та їх підручні саме у таких таборах докладали немало зусиль, щоб схилити в’язнів до зради Батьківщини, домогтися їх переходу на службу німецькому рейху. Але резу­льтати їх зусиль були незначними. Лише мізерна частина здалася на умовляння та залякування. Основна ж маса була тверда і несхитна, хоч зберегти твердість духу було ой як нелегко: обіцянки ситого життя були великою спокусою для голодних, знесилених, доведених до відчаю людей. І все ж не піддавалися, не дивлячись на хитро розставлені тенета. Хоч і нелегко, а твердість духу зберегли, вистояли, не дивлячись на щоденні розстріли, загибель від виснаження та хвороб.

Не знайшовши спільної мови, «вербувальники» натякали в’язням на перспек­тиву стати трупами. І все ж не піддалися. Це тоді генерал-лейтенант Дмитро Михайлович Карбишев, людина крицевої твердості і непорушної стійкості, сказав: «Полон – страшна трагедія для воїна, але поки йде війна, ми повинні боротися з ворогом навіть за колючим дротом!»

Отже, полон – це безперервні обшуки і провокації, життя у безвісності, без правдивої інформації. Чутки, які інколи ходили у концтаборах, були до неймовірності фантастичними, часто безпросвітними. Найприкріше – жодну з них не було ніякої можливості перевірити.

Як ніде в іншому місці, у полоні опановує гнітюча журба за Батьківщиною, невимовна нудьга за рідними і близькими людьми. Постійно мучать роздуми. На кожному кроці навалюється вантаж невинної вини. Нехай все сталося по волі злої долі. Але тут, у полоні, безцільно знемагаючи, виключений із загальної справи боротьби в той час, як інші б’ються на фронті, б’ють і женуть ворога з рідної землі. Ти ж вимушений сидіти в концтаборі і поки що нічим дійовим допомогти не можеш! Як це гірко і прикро!

Останнім концтабором, у якому знемагав генерал Понєдєлін та дехто з його бойових товаришів, була фортеця Вільсбург. Наприкінці квітня 1945 року радянські генерали і старші офіцери були звільнені з полону військами союзників.

Цей день ми наближали, як могли...

Навіть після 7 серпня спроби гітлерівських єгерів заглибитися у Зелену Бра­му завершувалися невдачею. І лише після 15-го їм вдалося прочесати лісові окраїни. У глибину і тепер заходити не зважувалися, адже окремі групи та поодинокі бійці ще тривалий час наводили страх на охоронні команди гітлерівців.

Бійці та командири оточених у Зеленій Брамі військ до кінця виконали свій обов’язок. Пізніше генерал-майор С. І. Іовлєв про зеленобрамську епопею напише: «Доводиться дивуватися, як війська, які потрапили у такі складні умови, могли витримати тритижневі безперервні бої під загрозою оточення і у повному оточенні. Дивуватися мало, потрібно схилятися перед глибоким патріотизмом, почуттям обо­в’язку командирів і рядових бійців перед їх героїчними зусиллями». 30)

Герої Синюхи, Зеленої Брами, Ятрані виконали наказ «Ні кроку назад!». Вони не відступили, а живою стіною, фортечним муром стали на шляху ворога і стояли до того часу, поки кістьми не лягли на рідну землю. Вибору у них не було.

Значна кількість солдатів, сержантів, офіцерів, які залишилися в живих після важких, безперервних, виснажуючих боїв в оточенні, поодинці, невеликими групами чи підрозділами, проникнувши через бойові порядки ворожого кільця, пробиралися тилами супротивника до своїх і продовжували смертельну боротьбу з ненависним ворогом. Ті, хто блокованим чи пораненим потрапив у полон, підлікувавшись, нама­галися втекти і також дістатися до своїх.

Зеленобрамці, яким вдалося вийти з оточення, обпалені пекельним вогнем, з подвоєною настирливістю і рішучістю воювали під Москвою, брали участь у насту­пальних операціях під Ростовом і Харковом, обороняли Севастополь і Сталінград. Це тут, під Сталінградом, вони, як і їх соратники по обороні міста, відчули смак першої великої перемоги над добірним військом знахабнілого ворога. Це тут зеле­нобрамець Іван Ласкін полонив фельдмаршала Паулюса...

Начальник штабу 15-ї Сивашської мотострілецької дивізії полковник Іван Олександрович Ласкін 6 серпня 1941 року з рештками частин дивізії брав участь у прориві ворожого кільця у колоні генерал-майора Тонконогова. Перейшовши Ят­рань, а потім і Синюху, полковнику Ласкіну вдалося вивести з оточення групу бійців і винести прапор дивізії та прапори двох полків. Уже за Дніпром група з’єдналася зі своїми. 15-та Сивашська дивізія – єдина серед усіх з’єднань, які були оточені в межиріччі Синюхи і Ятрані, зберегла свій номер і під прапором, врученим їй ще в роки громадянської війни, продовжувала битися з фашистськими нападниками. До старого найменування дивізія додала нове – Штеттінська.

Історичний момент. Начальник штабу 64-ї Армії, зеленобрамець Іван Олек­сандрович Ласкін бере участь у полоненні командуючого 6-ю німецькою армією фельдмаршала Фрідріха Паулюса!

Після історичної перемоги під Сталінградом, яка знаменувала собою рішучий поворот у ході Великої Вітчизняної війни, зеленобрамці в складі наступаючих частин та з’єднань брали участь в бою на Орловсько-Курській дузі, форсували Дніпро і звільняли від окупантів столицю України Київ, добивали фашистські з’єднання в Корсунь-Шевченківському котлі, звільняли від окупантів міста і села Правобережної України, переможним маршем пройшовши по дорогах східноєвропейських країн.

Після оволодіння містом Оберсвальде і падіння Берліну дивізії 61-ї армії та 7-го гвардійського кавалерійського корпусу розсікли вороже угрупування, яке нависало над Берліном. 3-го травня, діставшись Ельби у районі міста Грабова, вони зустрі­лися з передовими частинами американських військ.

Зваживши на успіхи цих з’єднань у здійсненні важливої операції, штаб фро­нту надав їм право послати представників на церемонію підписання акту про без­застережну капітуляцію фашистської Німеччини. У 61-й Армії вибір випав на підпол­ковника Тищенка, який при здійсненні операції знаходився у передовому загоні штурмуючих частин.

Перепустку в Карлсхорст, де 8-го травня мала відбутися процедура підпи­сання акту про беззастережну капітуляцію Німеччини, вручили Тищенкові у штабі дивізії вранці 8 травня.

– Дивись, Антоне Миколайовичу, не запізнись, – попередив полковник Крав­ченко, начальник штабу дивізії, – початок процедури призначено на вісімнадцяту.

Отримавши перепустку, Антін на якусь мить розслабився. Із глибин пам’яті випірнули подробиці трагічної і водночас героїчної Зеленобрамської епопеї, неле­гкий вихід з оточення на Полтавщині, наступ у глибокому снігу на Лозову під час Харківської операції, оборона Сталінграда на території тракторного заводу, форсу­вання Дніпра і бій за визволення Києва, бойові операції на Правобережжі та по звільненню Варшави, форсування Одеру...

– Усе зрозуміло, товаришу полковнику, – вгамувавши спогади, доповів Тище­нко, – прагнутиму виправдати виявлене довір’я.

Щоб з передмістя Бух, де дислокувався штаб дивізії, дістатися до Карлсхор­ста, довелося проїхати майже через увесь Берлін. Їхати вулицями міста було непросто: після бомбардувань, артилерійських обстрілів та вуличних боїв завали, які захаращували вулиці, ще не були розчищені. Місцями проїжджа частина була насті­льки вузька і звивиста, що розминутися із зустрічними автомобілями було майже неможливо. Водіям до таких умов не звикати, а все ж важко! Нарешті, найважчі і найкрутіші кілометри залишилися позаду.

Ось і східна частина Берліну. Перед приїжджими виросла двоповерхова приземкувата споруда з високим перекриттям і черепичною покрівлею з мансардою. За волею випадку, цій будівлі пощастило: вона уникла руйнувань, вціліла, а крім того, стала знаменитою. Популярність прийшла не тому, що в ній колись було війсь­кове інженерне училище, яке готувало військових інженерів для рейхсверу, а потім для вермахту. Випускники училища приклали свою руку до спорудження конята­борів, крематоріїв, газових камер. Вони керували руйнуванням міст і сіл, різних важливих об’єктів, комунікаційних споруд на територіях, які під натиском Червоної армії залишали фашистські окупанти. Ця споруда стала визначною тому, що тут у ніч з восьмого на дев’яте травня 1945 року підписано історичний Акт про без за­стережну капітуляцію фашистського рейху.

Підполковник Тищенко під’їхав до місця призначення за пігодини до вісім­надцятої. Біля розчинених воріт з обох боків стояли по два радянських солдати в касках, скатках, з гвинтівками та примкнутими багнетами. Біля вхідних дверей купка офіцерів (напевне, також запрошених), радянські та іноземні кореспонденти щось жваво обговорювали. Від них Тищенко довідався, що повноважна делегація союз­ників ще вранці прибула до Карлсхорста і зараз, напевне, з маршалом Жуковим узгоджує деталі процедури підписання Акту капітуляції. Сюди ж під охороною англій­ських офіцерів уже доставлені і представники Німеччини.

Меткі, всезнаючі та всюдисущі кореспонденти розповіли, що німецьку делега­цію очолює гітлерівський фельдмаршал Кейтель. Проїжджаючи вулицями Берліна до Карлсхорста, Кейтель з напускним обуренням прорік:

– Я приголомшений такими значними руйнуваннями міста!

Радянські офіцери, які були при цьому, поцікавилися:

– Пане фельдмаршале, а чи були ви також приголомшені, коли давали наказ вермахту зносити з лиця землі радянські міста і села, під руїнами яких загинули сотні тисяч радянських людей? Для ясності нагадаємо: Смоленськ, Мінськ, Севасто­поль, Харків, Хатинь і багато інших. Ваш наказ виконувався досить пунктуально.

Кажуть, що Кейтель побілів від безсилої злості і нічого не відповів. Хто знає, про що думав тоді фельдмаршал. Напевне, це запитання посилило у ньому страх, адже за вчинене відповідати доведеться! І все ж, судячи з його бундючного вигляду, Нюрнберга він тоді, напевне, не передбачав, а тим більше його заключного акту – петлі, яка, як відомо, не минула і фельдмаршала Кейтеля. Проте усе це було після, а поки що тут, у Карлсхорсті, Кейтель торгувався. Німецька делегація наполягала на підписанні мирного договору, а не Акту беззастережної капітуляції. Саме через цей наполегливий торг час підписання було перенесено з вісімнадцятої на дев’ятнад­цяту годину. А потім відстрочували ще, і ще, і ще...

Нарешті, біля півночі двері колишньої їдальні військового інженерного учили­ща відкрилися. Тут усе підготовлено для підписання акту капітуляції.

Рівно о двадцять четвертій годині за московським часом під схвальні привіта­льні вигуки присутніх за столом президії з’явилися маршал Г. К. Жуков, англійський маршал авіації Артур В. Теддер, командуючий повітряними силами США генерал-полковник Спаатс, головнокомандуючий французькою армією Делатр де Тасіньї, які сіли за стіл на фоні чотирьох прапорів держав антигітлерівської коаліції.

У залі багато гостей, радянських та іноземних журналістів. Серед гостей – підполковник Тищенко.

– Ми, представники Верховного Головнокомандування Радянських Збройних Сил, – почав маршал Жуков, – Верховного командування Союзних військ, уповно­важжені урядами антигітлерівської коаліції прийняти беззастережну капітуляцію Німеччини від німецького військового командування...

До залу увели німецьку делегацію. Першим у парадній формі зайшов Кей­тель. Він картинно відсалютував маршальським жезлом, намагаючись підкреслити свою гідність. За Кейтелем поріг переступили два інших представники: заступник Герінга генерал-полковник авіації Штумпф і адмірал флоту фон Фрідебург.

Німецьку делегацію посадили за окремий стіл.

Тищенко звернув увагу, що Кейтель продовжував корчити з себе «велику шишку», забувши, що знаходиться на положенні побитого фельдмаршала, який представляв переможену країну. Він пильно розглядав маршала Жукова. До цього часу зустрічатися не доводилось. І ось перша зустріч за таких обставин. Що думав гоноровитий і зарозумілий німецько-фашистський фельдмаршал у хвилини найви­щої своєї ганьби? Як було йому, представнику вищої фашистської касти, стати оче­видцем краху фашистського рейху? Чи думав він про можливість такого фіналу, підписуючи план «Барбаросса» чи директиви про фізичне знищення військово­полонених і цивільних громадян на окупованих територіях? А може, дивлячись на маршала Жукова, думав, як би вчинив він, коли б фашистський вермахт досяг перемоги у цій війні? Але такого не трапилося. Навпаки, тепер виходець із простої російської селянської сім’ї диктує йому, фельдмаршалу Кейтелю, умови і змушує підписати принизливий і ганебний Акт беззастережної капітуляції. Такого Німеччина ще не знала. Історії відомі поразки німецької армії, їх було навіть немало, але без­застережної капітуляції ще не було. А може ще поторгуватися? Може, хоч тепер станеться диво? Може, зіграти на суперечностях між союзниками? Ці суперечності Кейтелю відомі дуже добре. Але на диво розраховувати і сподіватися уже не дово­диться. Адже навіть генерал Ейзенхауер на поступки не пішов, адже й тут, у Карлсхорсті, торгівля за мирний договір результату не принесла.

Із стану роздумів Кейтеля вивів рішучий голос маршала Жукова:

– Чи маєте ви на руках текст Акту про беззастережну капітуляцію, чи вивчили його і чи маєте відповідні повноваження підписати його?

Вислухавши чіткі і конкретні запитання Жукова, Кейтель, не витримавши його енергійного звернення і пильного погляду, раптом знітився, пиха та зарозумілість з нього спали. Він здригнувся, зіщулився, зробився млявим. Адже тон Жукова нічого для нього доброго не обіцяв. Забувши про свою високу гідність, він поспішно заявив:

– Так, текст Акту вивчили і маємо намір підписати його.

Представникам антигітлерівської коаліції подали документи, які підтверджу­вали повноваження членів німецької делегації. Біля спеціального столика німцям належало підписати Акт про беззастережну капітуляцію.

Кейтель підвівся, взяв свій жезл і, похитуючись, невпевненим кроком підій­шов до столика. Обличчя його побагровіло і стало плямистим, руки трусилися, він довго не міг вставити монокль. Нарешті... впорався. Услід за Кейтелем свої підписи поставили Штумпф і Фрідебург.

Потім Акт підписали повноважні представники антигітлерівської коаліції. Тим часом Кейтель, частково опанувавши собою, намагався показати, що нічого особи­вого не трапилося. Він був готовий сьогодні – не вчора! – поставити себе на місце тих шведських воєвод, яких Петро Перший вважав за своїх учителів. У подяку за жорстоку науку цар підняв бокал з вином... А може, й з ними сьогодні обійдуся подіб­ним чином? Адже війна закінчилася. Хіба немає чого сказати один одному за спіль­ним столом?

Рожеві мрії фашистського фельдмаршала перервав маршал Жуков:

– Німецьку делегацію прошу залишити зал!...29)

Знічений Кейтель піднявся. За ним підвелися Штумпф і Фрідебург. Разом зі своїми ад’ютантами вони почвалали до виходу. Перед дверима Кейтель зупинився, не по-військовому повернувся, натягнув рукавичку на праву руку, конвульсивно мах­нув маршальським жезлом і лише потім залишив зал.

– Шановні панове повноважні представники союзних нам держав, товариші офіцери і кореспонденти, шановні панове іноземні гості! – звернувся до присутніх маршал Жуков. – Від імені Верховного Головнокомандування Червоної армії поз до­ровляю вас усіх із закінченням війни, із славною перемогою над фашистською Німеччиною!

У просторому залі стало тісно від вигуків «ура!», оплесків, вираження дружніх почуттів та побажань жити в мирі. Усі вітали один одного, обнімалися, цілувалися. Потім був прийом, який закінчився перед ранком. Разом з іншими на прийомі був і підполковник Тищенко.

По дорозі в свою частину автомобіль Тищенка часто зупиняли незнайомі офі­цери, сержанти, солдати. Усі вітали з Перемогою. По всьому величезному місту радянські солдати салютували Перемозі. Серед них був і автор цих рядків…

У двадцятих числах травня, супроводжуючи командира полку майора Ворко, я побував у Берліні, Звичайно, потягнуло до рейхстагу. Дуже хотілося побачити, як виглядав самий центр фашистського лігва, про яке доводилося чути багато різних історій.

Ось і рейхстаг! На обкуреному куполі будівлі гордо полощеться на легень­кому вітрі Прапор Перемоги, демонструючи світу силу, славу і міць нашої зброї, героїзм і стійкість нашого солдата, який на перехрестях історії не раз штурмував це місто, крокував по його вулицях церемоніальним маршем!

Тут, у рейхстазі, засідав фашистський парламент, який штампував написані Гітлером та його поплічниками нацистські закони і постанови. Тепер же напівзруй­нований, закіптявлений від пожеж та вибухів, тяжкопоранений, як і увесь фашист­ський «тисячолітній» рейх, він нагадував неохайного і розгубленого фашистського вояку, який, потрапивши під Сталінградом у полон, безугавно повторював: «Гітлер капут! Гітлер капут! Гітлер капут!»

Одна суттєва поправка: рейхстаг своїм виглядом промовляв не лише «Гітлер капут!», а скоріше всього: «Гітлерівській Німеччині капут! Тисячолітньому рейху ка­пут! Фашизмові капут!»

Оглядаючи величезну і похмуру споруду, я звернув увагу на написи та підпи­си, якими поспіль рясніли її стіни і колони. Писали, хто чим мав, що попадалося під руки: крейдою, вугіллям, фарбою, багнетами. Підписи тіснилися так густо, що місця для інших, здавалося, уже не було. І все ж нові й нові групи солдат знаходили клаптики вільної площі і виводили свої написи. Ці карбовані історичні рядки так прикрасили звалений рейхстаг, що він почав набагато привабливішим, веселішим. Ще б пак! Радянський солдат поставив достовірний автограф Перемоги!

Зі стін рейхстагу на мене дивилася сама історія останніх днів війни, днів оста­точного краху гітлерівського рейху, який замість тисячоліття, ледве протягнув два­надцять років, згинув і з ганьбою розвалився. Заслуга у цьому радянського солдата. Це він розгромив фашистський вермахт і підняв Прапор Перемоги над рейхстагом.

Серед безмежної кількості підписів мою увагу привернув такий, зроблений нерівним почерком: «Тут був єфрейтор Савуляк Ф. З. з Давидівки. 11 травня 1945 року». А трохи нижче – скромний напис: «Підполковник Тищенко».

Перше враження від прочитаного: «Як міг Савуляк зробити свій напис на п’ятиметровій висоті над карнизом вікна?» Потім подив змінився радістю і гордістю за земляків, які залишили свої автографи у центрі лігва фашистського звіра. Поду­мати тільки – мої земляки, прості, скромні люди з поятранських Полонистого і Дави­дівки поставили свої підписи на головному будинку фашистського рейху і цим самим ствердили нашу Перемогу! Вони ніби теж, як переможці, підписали Акт про без за­стережну капітуляцію фашистської Німеччини!

Я знайшов шматок червоної цегли і почав шукати вільне місце на фронтоні рейхстагу, щоб теж засвідчити капітуляцію гітлерівського світу…

Після світлого дня Перемоги

Полонених радянських генералів, у тому числі і зеленобрамців, з німецького полону визволили американці. 29 квітня їх передали у радянську зону, а 16 травня вони уже були у Москві, де піддалися перевірці в органах НКВС. Лише у грудні 1945 року для генерал-майора П. І. Абрамідзе, генерал-лейтенанта І. Н. Музиченка, генерал-майора А. І. Прошкіна, генерал-майора Я. І. Тонконогова, генерал – майора М. Г. Снєгова та деяких інших перевірка пройшла успішно, і їх допустили до роботи.

Генерал-майора М. К. Кирилова та генерал-майора П. Г. Понєдєліна пере­вели з гуртожитку-пансіонату НКВС до в’язниці. Для них потяглися безрадісні дні, які складалися у безпросвітні місяці. Від оптимізму генерала П. Г. Понєдєліна про мож­ливість довести свою невинність не залишилося й сліду, адже для слідчих ще була свіжа в пам’яті постанова Державного Комітету Оборони, підписана Сталіним та іншими членами Комітету, у якій генерали Понєдєлін і Кирилов оголошувалися зрад­никами, ворогами народу...

Генерал Понєдєлін у полоні вів себе достойно. Рішуче відхиляв пропозиції про перехід на службу у ворожий табір. Він вірив, що після звільнення з полону зможе «загладити свою невинну вину» і принести ще немало користі народу, Бать­ківщині на тій ділянці, яку довірять йому. Та цього, на жаль, не сталося.

Знаходячись у таборах військовополонених і концтаборах, генерал Понєдє­лін, як людина творчого складу з аналітичним мисленням, почав вести щоденник. Це виявилося справою не такою й простою. Постійні обшуки, перегони з табору до табір, виснажлива праця були суттєвою перешкодою. Під час одного з обшуків запи­си відібрали. Табірне начальство, виявивши у них дані про нелюдське утримання в’язнів у концтаборах та критику «нового порядку», кинуло Понєдєліна до карцеру, де й протримали більше тижня. І все ж генерал цього заняття не полишив. Згодом, щоб відвернути увагу наглядачів від антифашистського спрямування змісту записів та з метою маскування, він «перемішував» їх з аналізом бойових дій Шостої і Два­надцятої армій, вказував на загальні причини невдач Червоної армії на початку вій­ни, критично відгукувався про колгоспний лад та деякі інші сторони життя того­часного радянського суспільства.

По необачності Понєдєлін познайомив зі своїми записами генерала Музиче­нка, якого вважав найближчим колегою по командуванню арміями і товаришем по спільній злій долі. Але Музиченко даного слова про нерозголошення змісту записів не дотримав. Дехто з тих, хто чув від нього про ці записи. не знаючи їх цілісного спрямування, вихоплювали окремі епізоди і, врешті, звинувачували автора в анти­радянщині.

До нас не дійшли в оригіналі навіть окремі фрагменти цього документа, проте під час слідства та судового засідання він фігурував. Слідчі частково «реставрува­ли» його, взявши за основу показання Музиченка та тих, хто чув його розповіді.

Які ж звинувачення інкримінували Понєдєліну, опираючись на «реставрова­ний» текст щоденника? Насамперед, стверджувалося, що він, Понєдєлін, сумнівався в існуванні у Червоній армії змови, а усунення з її лав досвідчених полководців, теоретиків та військових істориків, таких, як Тухачевський, Гамарник, Якір, Уборо­вич, Дибенко, Вацетіс та інших, на його думку, призвело до зниження бойової підго­товки військ. Фізичне знищення репресованих воєначальників – ганебний акт і невиправдане зло. Внаслідок цих процесів керівництво Червоною армією та оборо­ною країни потрапило до малокомпетентної людини, перед якою вислуговувалися новопризначені воєначальники з посередніми здібностями. На совісті цієї людини та її оточення невдала фінська кампанія, це вони проворонили підготовку Німеччини до нападу на СРСР, це вони несуть основну відповідальность за непідготовленість кра­їни до відсічі ворога та за невдачі і поразки, яких зазнала Червона армія на початку війни.

Крім того, у «реставрованому» щоденнику вказується, що невдачі Червоної армії автор пов’язує також зі становищем та життям селян, звинувачуючи радянське керівництво у порушенні ленінських норм, заповітів та настанов стосовно селянства. Він наголошував, що внаслідок здійснення примусової колективізації селян, було пограбовано і відлучено від землі, яку вони завоювали своєю кров’ю і потом лише десять років тому. Штучно влаштований у 1932-1933 роках голодомор прикріпив селян до колгоспу – фактично закріпачив їх.

Перефразовуючи роздуми генерала, слідчі «знайшли» у них антирадянські висновки: селяни, придушені непосильними податками та ошукані фальшивими обі­цянками, втратили заінтересованість у колективному господарюванні, ними оволо­діли апатія і байдужість. Безправне становище та свавілля влади гнітять селян, адже існуючі закони не стоять на захисті їхніх інтересів, скоріше – навпаки. Над головами селян постійно висить загроза бути репресованими за найменшу провину, а то і без всякої вини.

Проте звинувачення в антирадянській пропаганді спростовуються наступ­ними роздумами автора щоденника: «Лише велика і непогасна любов до Вітчизни, безмежна віра у краще майбутнє, яке настане після перемоги у цій війни, надає сили і терпіння, веде до бою і кличе на подвиги радянських людей, які залишаються вір­ними радянському ладові!»

Отож, виявилося, що у записах генерала немає навіть натяку на антирадян­ську пропаганду, жодного слова проти Радянської влади, хоч і зустрічаємося тут з критикою, можливо, дещо різкою на адресу окремих партійних, державних і війсь­кових діячів, які довели країну до великої кризи. Автор роздумів не втрачає надії, що народ, повний рішучості подолати кризу і встановити демократичні порядки, домо­жеться свого.

І все ж, всупереч здоровому глузду, ці критичні роздуми запопадливі слідчі поквапилися оголосити як антирадянську пропаганду. Слідчі намагалися нагрома­дити якомога більше негативного матеріалу, щоб підтвердилися висновки вождя і його підручних. На світ божий були знову витягнуті колишні підозри про участь Понє­дєліна у антирадянській змові у 1937 році. До його теперішньої справи прилучили виписку з партійної характеристики ще за тридцять восьмий рік, де заначилося, що Понєдєлін, «перебуваючи у 1935-1937 роках головою Ленінградського Тсоавіахіму, працював в оточенні ворогів народу, не проявив більшовицької пильності по їхньому викриттю» і, не дивлячись, що обвинувачення в змові з колишніми співробітниками Тсоавіахіму Лебедєвим і Пантелеєвим та іншими не підтвердилися і були відкинуті ЦК ВКП(б) ще в 1939 році, як безпідставні і безглузді, генерала безапеляційно тепер уже знову прилучили до участі в антирадянській змові.25)

Ще у 1941 році, після полонення генерала і Постанови ДКО від 16 серпня проти Понєдєліна попередньо було порушено карну справу. Свідчення по справі тоді дали начальник штабу 12-ї армії генерал Б. І. Арушанян, командир 99-ї стрі­лецької дивізії П. П. Опякін, командир полку 99-ї СД Р. Ф. Жевнер. Вони показали, що П. Г. Понєдєлін як командуючий 12-ю Армією, не вжив необхідних заходів до виводу військ з оточення і без опору здався у полон. Крім того, вони вважали наказ Понєдєліна від першого серпня про перехід до кругової оборони у межиріччі Синю­хи і Ятрані (а не рішучі дії по форсуванню Синюхи) шкідницькими. Жовнір, крім того, повідомив, що чув від когось із офіцерів, що Понєдєлін здався в полон по власній волі, заборонивши стріляти в німців, коли ті наближалися до спостережного пункту на узліссі. Вищенаведені свідчення наводять на роздуми: якщо Р. Жовнір міг вва­жати, що всі накази виходили особисто від командуючого, то Арушанян і Опякін доб­ре знали, що наказ від 1 серпня про організацію оборони в межиріччі Синюхи і Ятрані був даний на основі рішення Військової Ради і вказівок командуючого Півден­ним фронтом, а накази про порядок виходу з оточення також базувалися на рішенні Військової ради, членом якої, між іншими, був і генерал Арушанян як начальник штабу армії.

Хоча генерал Арушанян і полковник Опякін на останньому допиті заявили, що їх попередні показання про неправильні дії Понєдєліна слідчі «перекваліфіку­вали в шкідницькі» – ніякого пом’якшення у справу Понєдєліна не внесло. Суд не прийняв до уваги уточнень, зроблених свідками.

Відносно щоденника Музиченко підтвердив: «Бачив його і читав». Він пока­зав, що в щоденнику вказувалося на причини невдачі Червоної армії у 1941 році та піддано недоброзичливій критиці колгоспний лад. Обвинувачення в антирадянських висловлюваннях підтвердження не знайшли, проте було вказано, що Понєдєлін звів наклеп на одного з керівників партії і уряду (ім’я не вказувалося).

Майже п’ять років тривало слідство. Через суперечливість показань свідків та відсутність прямих доказів вини генерала у слідчих кінці не сходилися, не в’язалися у логічну лінію. Зрештою, вдавшись до фабрикацій і лжесвідчень, усе було зведено до спільного знаменника і кримінальна справа генералів Понєдєліна і Кирилова передана на розгляд Військової колегії Верховного суду СРСР.

Внаслідок казуїстичних запитань, якими обплутували підсудних по правилах і поза ними, не витримавши п’ятирічного напруження під слідством та бажаючи, щоб якомога швидше закінчилися ці чорні дні, Павло Григорович на суді визнав себе винним, але це визнання одягнув та обставив такими аргументами, що воно пови­сло у повітрі. Він довів, що приймав усі необхідні і можливі в його становищі міри, щоб вивести 6-у і 12-у армії з оточення, що рішуче відкидає, як наклепницьке, звину­вачення, неначе б то він дезертирував з поля бою, що відомостей про стан своїх армій німецькому командуванню не давав, адже на час його полонення цих армій фактично уже не існувало, антирадянською агітацією серед військовополонених не займався, а необережні записи про колгоспний лад були не висновками, а лише наслідками спостережень і внесені в щоденник виключно лише для того, щоб приховати загальну антинацистську спрямованість записів. Щоденник мав особисте призначення і, крім генерала Музиченка, його ніхто не тримав у руках. Єдине, у чому він, генерал Понєдєлін, вважає себе винним, так це в тому, що не знайшов у собі сили волі покінчити з собою в ті фатальні хвилини.

– Тоді не було б тих мук, яких зазнав у полоні, не було б підозрінь і неспора­ведливих звинувачень, не було б цього суду, – заявив Павло Григорович.

Головуючий іронічно підтвердив:

– Так, ви праві, але на жаль, цього не сталося...

Останнє слово Понєдєліна було коротке:

– Громадяни судді! Ще раз хочу звернути вашу увагу, що своє життя, нелегке і тривожне, прожив чесно. Ворогом народу, зрадником і запроданцем не був і бути ним не міг відповідно до моїх переконань. Звинувачення про антирадянську діяль­ність, які витягнуті з архівів тридцятих років, не підтверджені ні тоді, ні тепер. Я категорично відвожу їх, як безпідставні.

Громадяни судді! Прошу врахувати мої щиросердні розкаяння у справі допу­щення помилок, яких через збіг обставин вип.­равити уже не міг. Прошу дати мені можливість жити і працювати серед людей, радіти разом з ними життям. Запевняю, що в подальшому зможу принести немало користі народу, і Батьківщині.

Судова колегія не зважила на запевнення генерала і 25 серпня 1950 року прирекла його до вищої міри покарання.

Павло Григорович вислухав вирок мужньо, з гідністю.

У камері смертників

Після оголошення вироку у Понєдєліна вистачило мужності знову проаналі­зувати життєвий шлях, ще раз критично оцінити свої дії та обставини, які спри­чинили до такого фатального фіналу.

Формально-упереджений підхід з боку слідчих, яких було чимало, під час тривалого слідства і, навпаки, поспішність суддів під час судових засідань, без під­ставні звинувачення у запроданстві і зраді Батьківщині ранили серце, гнітили сві­домість, пекли тіло і душу.

Помисли приреченого на смерть генерала були тепер спрямовані не на вря­тування життя, яке йому вбачалося уже спаплюженим, безцільним і закінченим, а на захист честі та гідності. Не міг змиритися, що помирати доведеться з ярликом зрадника Батьківщини. Після тривалих роздумів вирішив написати листа Сталіну, адже лише йому були підвладні важелі життя і смерті людей у країні.

«Шановний товаришу Сталін! – писав Понєдєлін у листі. – Я ніколи не був і не буду ворогом свого народу, я ніколи не був і не буду запроданцем Батьківщини. Якщо ж я в дійсності в чомусь і винний, так це лише в тому, що тоді, під Уманню, не встиг застрелитися. Прошу Вас, накажіть відповідним органам переглянути справу, щоб після уважного і детального вивчення всіх обставин, зняти з мене звинувачення у запроданстві і зраді Батьківщині.

З повагою і відданістю генерал-майор Г. Понєдєлін.»

Хоча і без надії, а все ж результату чекав...26)

У камері смертників Понєдєлін не впав в прострацію. Переборовши нервове потрясіння, його розум продовжував нормальну діяльність, а думка полетіла за межі камери, але сягнула не вперед, а назад, повернула в прожиті роки.

Не затримуючись, немов у калейдоскопі промайнули роки навчання у Потьє­мкінській учительській семінарії. Найтепліші спогади залишилися про вчителя фран­цузької і латинської мов, спокійного і доброзичливого Франсуа де Огюста. Семіна­ристи звали його Франсуа Сезарович. Говорили, що рантьє Франсуа де Огюст зако­хався у якусь російську графиню. Проте графиня скоро виїхала з Франції на бать­ківщину. Молодий рантьє, незважаючи на вмовляння батьків, покинув усе і пустився у мандри слідом за нею. Та на нього чекали нові випробування: графиня незабаром захворіла на тиф і померла. Франсуа впав у розпач і майже півроку сидів біля моги­ли коханої на кладовищі у Нижньому Новгороді від самого сходу і до заходу сонця. Лише тоді, коли вичерпалися засоби для життя та для щоденного придбання квітів, Франсуа де Огюст влаштувався учителем французької мови в невеличкому при­волзькому містечкуі Потьомкіно. Кожного разу, коли випадала можливість. Франсуа Сезарович спускався на кораблі у Нижній, щоб покласти квіти відданості на могилу коханої графині. У свої п’ятдесят років учитель французької мови так і залишився неодруженим. Учні любили доброго, спокійного, розсудливого і знаючого вчителя, який з ними завжди був доброзичливим і щирим. Збоку здавалося, що в нього на уроках семінаристи робили, що кому забагнеться. Проте, це лише здавалося. Така була система у Франсуа – навчати без примусу. Саме дякуючи майстерності вчи­теля, французька мова, поруч з історією і російською літературою, стала одним із улюблених предметів у семінаристів і давалася вона їм легко. Після семінарії Павло Григорович добре володів французькою мовою – умів читати, розумів прочитане, писав.

Понєдєлін злегка усміхнувся. Напевне, подумав, що знання цієї мови йому більше не згодиться...

Чому ж у цій остановці пригадався Франсуа Сезарович? Напевне тому, що після тривалого періоду жорстокостей, недовір’я, нелюдського поводження його пси­хіка вимагала якоїсь розрядки, людяності і доброзичливості. От пам’ять і відшукала у своїх закапелках саме його.

Навчання в Московській школі прапорщиків, яку закінчив у 1916 році, яскра­вих спогадів не залишило. Грубість, затхлість і почуття якоїсь невлаштованості виникає завжди при згадці про цю школу. Тут старші офіцери обзивали юнкерів нецензурними словами, особливо тих, хто з простолюддя, тут більше муштрували, ніж навчали, неначе готували до парадів, а не до війни. Був безмежно радий, коли закінчив цю школу і покинув її стіни. Потім воював на Західному фронті у якості командира взводу. Після лютневої революції солдати 530 стрілецького полку обрали двацятичотирирічного Понєдєліна командиром батальйону...

На думку прийшли роки навчання в Академії імені Фрунзе та роки викла­дацької роботи в цій же Академії. Найглибше засіли у пам’яті зустрічі з начальником Академії. Борис Михайлович Шапошников – найінтелігентніша постать зі всіх вищих командирів Червоної армії, добра, щира, душевна людина, вдумливий командир, воєначальник. Підлеглим працювати з Шапошниковим було легко. Усі його накази висловлювалися неначе в формі прохання, але в той же час не викликали най­меншого сумніву у необхідності їх виконання. Від кожної зустрічі з Шапошниковим, а тим більше після бесіди з ним, стаєш багатшим знаннями, бачиш далі і ширше... Коли Понєдєлін отримав нове призначення, Борис Михайлович, проводжаючи його, прочитав свій наказ, який Павло Григорович пам’ятає до цього часу: «Робота това­риша Понєдєліна в Академії протягом ряду років завжди відзначалася кипучою ене­ргією, продуктивністю, методичністю і твердим керівництвом... Понєдєлін витрима­ний товариш, більшовик, активний партієць. Розлучаючись з ним, від імені коман­дування, за його працю в Академії виношу подяку і товариське побажання успіхів. Начальник Академії Шапошников.» 27)

А чому ж тоді підпис маршала стояв під Постановою ДКО від 16 серпня? До речі, і генерал Жуков також підписав... Невже вони не зуміли розібратися в фаль­шивій листівці та фотомонтажі, невже повірили нічим не підтвердженій телеграмі Тюленєва, невже не зуміли до глибини розібратися, проаналізувати обставини, в яких опинилася армійська група? А можливо, Шапошников і Жуков не витримали натиску і поступилися принципом. Адже перше слово було за Сталіним. Усі інші повинні підтримувати висновки вождя...

Ще в полоні до Понєдєліна дійшла чутка, що маршал Шапошников помер, не доживши до Перемоги. Вклав у неї він немало. Виявляється, що й маршалу Жукову теж не повезло. Сталін не може тримати біля себе людей з розумними головами, які мають свою думку, йому потрібні такі, щоб у всьому підтакували...

Поскрьобишев, зачинивши за собою двері, продовжував стояти біля них, чекаючи дозволу підійти до столу.

– Є важливі новини, товаришу Поскрьобишев? – запитав Сталін, відірвавши погляд від якихось паперів.

– З Держбезпеки переслали листи, адресовані на Ваше ім’я, товаришу Ста­лін!

Сталін майже непомітно кивнув. Поскрьобишев пересік просторий кабінет і розгорнув перед Сталіним теку. Той поспішно пробіг очима листи приречених на смерть, змінився на обличчі, ніби оскаженів...

– Товаришу Поскрьобишев, – сердито буркнув вождь, втупившись своїми сіро-зеленими колючими очима у вірного слугу. Та коли через кілька секунд пройшов приступ заповзятливого запалу, вже більш спокійно закінчив: – Негайно покличте Лаврентія Павловича...

Коли Поскрьобишев зачинив за собою двері, Сталін своїм улюбленим синім олівцем розмашисто наніс резолюцію на листах Понєдєліна і Кирилова: «Чому ці собаки до цього часу ще не розстріляні? І. Сталін. 1 жовтня 1950 року»28)...

– Лаврентіє Павловичу, – уже спокійним і врівноваженим голосом звернувся Сталін до свого підручного, коли той переступив поріг кабінету, – для мене не зрозуміло, чому відтягується приведення в дію вироку отим зрадникам, ворогам на­роду, колишнім генералам?

– Товаришу Сталін, – улесливо почав Берія, – на Ваше ім’я були подані листи, і ми не могли, не мали права діяти раніше, ніж...

Сталін вдоволено усміхнувся у прокурені вуса. Закрив теку і віддав Берії.

– Ось тут знайдете відповідь... на питання, які вас так хвилювали.

Гільйотина Лефортівської тюрми терміново була приведена в дію, для здійс­нення акції. Тюремна обслуга діяла чітко, немов заведений механізм. До камери Понєдєліна завітав заступник начальника тюрми по оперативній частині з текою під пахвою. Тюремний наглядач поспішно причинив за ним двері камери.

– Громадянине Понєдєлін, – почав тюремний чиновник, – мені доручено довести до вашого відому, що вищі інстанції ваше клопотання відхилили. Вирок залишається в силі.

Павло Григорович стояв непорушно, немов кам’яний. На його лиці не здри­гнувся жоден м’яз. Дивився не на гостя, а кудись поверх нього і, здавалося, все, тільки-що сказане, пройшло повз його увагу. Заступник начальника тюрми вирішив перевірити.

– Чи зрозуміле вам, сказане мною, громадянине Понєдєлін?

– Так, все зрозуміло... Я готовий...

– У такому разі, – продовжив тюремний чиновник, – вам необхідно розпи­сатися ось тут. – І вказав пальцем місце підпису.

Понєдєлін узяв ручку і твердою рукою поставив підпис.

– Як виняток, вам, громадянине Понєдєлін, надається можливість висловити останнє бажання чи зробити розпорядження.

– Користуватися винятками ніколи не квапився, не маю наміру вдатися до цього і зараз... Вважаю, така честь мною не заслужена.

Того ж дня вирок було приведено до виконання. Разом з Понєдєліним стра­чено і генерала Кирилова...

Через три роки диктатора не стало. Культ його було розвінчано і засуджено, а деякі його поплічники отримали по заслугам.

По справі Понєдєліна було проведено додаткове розслідувати. Показання Арушаняна, Опякіна і Жовніра були повністю спростовані начальником штабу Шос­тої армії генералом Н. П. Івановим, командуючим Шостою армією Музиченком, чле­ном Військової ради Н. К. Поповим і багатьма іншими свідками, які підтвердили, що Понєдєлін, як командуючий групою військ 6-ї і 12-ї армій зробив усе можливе, щоб вивести свої війська з оточення, що усі основні накази та розпорядження команду­ючого базувалися на рішенні Військової ради. Колишній начальник особливого від­ділу 13-го стрілецького корпусу Шиманський показав, що командуючий групою військ разом з іншими офіцерами потрапив у полон під час бойової сутички з атакуючими ворожими солдатами, які прорвалися в розташування командного пункту.

Нові обставини, які виявлені, свідчили про необґрунтоване покарання гене­рала. Військова колегія своїм рішенням від 29 лютого 1956 року відмінила вирок, винесений Понєдєліну 25 серпня 1950 року за відсутністю в його діях складу зло­чину. Павла Григоровича повністю реабілітовано. Його добре і чесне ім’я повернуто народу, близьким і армії. На жаль, лише ім’я!

Куди стекла кров героїв Зеленої Брами

Уже згадуваний нами генерал-майор С. І. Іовлев у своїй статті про Зелено­брамську епопею написав: «Доводиться дивуватися, як війська, які попали в такі складні умови, могли витримати тритижневі бої під загрозою оточення і в оточенні. Дивуватися мало, маємо схилятися перед глибоким патріотизмом, почуттям обов’я­зку командирів і рядових бійців, перед їх героїчними зусиллями».30)

Визначна письменниця Ольга Кожухова у книзі «Ранній сніг» зауважує: «Я особисто ставила б пам’ятники і запалювала б вічний вогонь також там, де наші люди помирали в невідомості, в оточенні, під час виходу... Вони також герої. Просто їм було ще тяжче, ніж іншим...». Нам здається, що ці слова сказані безпосередньо про невідомих і відомих, загиблих і живих героїв Синюхи – Зеленої Брами – Ятрані...

Вони виконали наказ: «Ні кроку назад!» Вони не відступали, не здалися на ласку ворога, стояли фортечним муром до того часу, поки кістьми не лягли на рідну Землю... Куди ж стекла кров героїв Зеленої Брами?

У межиріччі Південного Бугу і Синюхи на території біля восьми тисяч ква­дратних кілометрів від Умані до Первомайська та від Ульяновки до Новоархан­гельська майже у кожному селі, ліску чи байраці зустрічаємо братські могили чи поодинокі поховання, у яких захоронені останки тих, хто в серпні 1941 року поліг смертю хоробрих, захищаючи рідну землю. Лише у зареєстрованих похованнях вічним сном спочиває понад десять тисяч бійців, командирів та політпрацівників. На жаль, в лісових урочищах, гаях, лісосмугах, низинних чагарях ще й тепер інколи зна­ходять останки загиблих і належним чином не похованих бійців. Крім того, є немало необлікованих поховань на сільських кладовищах. Отож, точної кількості загиблих з особового складу 6-ї і 12-ї армій ми не знаємо. Напевне, про це не довідаємося вже ніколи. Дослідники ж сходяться на тому, що втрати 6-ї і 12-ї армій лише вбитими перевищують 14 тисяч.

Найчисленніші братські могили знаходяться на Поятранні та в його околицях. Ось про деякі з них:

Підвисоке . На території сільської Ради чотири братських могили, у яких вічним сном спочивають 675 бійців та командирів. Названі поіменно – 176. Серед них генерал-майор Бєлов Микола Никифорович, командир 15 Сивашської мотострілецької дивізії; генерал-майор Верзін Сергій Володимирович – командир 173 стрілецької дивізії; полковник Губін Семен Дмитрович – командир 197 стріле­цької дивізії; полковник Акімов Олександр Георгійович; полковий комісар Бори­совський Семен Емануїлович; полковий комісар Несторенко Михайло Дем’янович.

Копенковата. У населених пунктах сільської Ради та на сільському цвинтарі захоронено 1399 бійців та командирів. Названо поіменно – 19. Серед них комбриг Зибін Семен Петрович – командир 37 стрілецького корпусу; генерал-майор Чистяков Володимир Іванович – командир 24 механізованого корпусу (під час виходу з ото­чення, переходячи через струмок на Перегонівку, за свідченням однополчан, помер від сердечного нападу; сталося це неподалік Копенковатої; могила генерала не знайдена).

Тернівка. У братській могилі, яка в центрі села, вічний спокій знайшли 126 бійців, командирів та політпрацівників, які утримували оборонний рубіж на Синюсі. Названі поіменно – 16.

Голованівськ. У братській могилі у самому центрі селища біля розгалуження головної вулиці захоронено 312 бійців, командирів та політпрацівників, які штур­мували вороже кільце при спробі вийти з оточення. Названо поіменно – 92. Серед них полковник Кримов Василь Петрович – командир 44 танкової дивізії (вів на про­рив ворожого кільця правофлангову групу передового загону).

Перегонівка. У двох братських могилах спочивають останки 402 бійців, ко­мандирів та політпрацівників з штурмових загонів Кущевського та Могилянцева. Названо поіменно – 4. Серед них бригадний комісар – Кущевський Олексій Йоси­пович – комісар 141 стрілецької дивізії.

Полонисте. У братській могилі, яка у парку в центрі села, вічним сном спочивають 133 бійці та командири з штурмових загонів Кущевського, Могилянцева та Гмирі, які намагалися форсувати Ятрань і вийти з оточення. Названо поіменно – лише 6.

Новосілка. У братській могилі знайшли вічний спочинок останки 109 бійців та командирів з передового загону О. Д. Соколова. Названі поіменно – 21.

Комдив Соколов Олександр Дмитрович – командир 16 механізованого кор.­пусу після форсування Ятрані з незначними рештками загону досяг Синюхи, де був смертельно поранений. Захоронений в Новоукраїнці Кіровоградської області.

У одній із братських могил південно–західніше селища Голованіськ невідо­мим солдатом у вічному спочинку лежить полковий комісар Прейс Соломон Шай­лович – комісар 80 стрілецької дивізії, який після смертельного поранення помер на полі бою між селом Наливайкою та лісовим урочищем «Козачка».

Генерал-майор Прохоров Василь Іванович – командир 80 стрілецької дивізії важко пораненим потрапив у полон. Помер у 1943 році в таборі від зараження крові та фізичного виснаження. На батьківщині генерала в місті Василь-Сурек Горьківської області на його честь встановлено меморіальну дошку.

Відвагою і сміливістю, життям і смертю герої Синюхи – Зеленої Брами – Ятрáні у серпні 1941 року утверджували перемогу справедливості над злом...

Нехай не заростають стежки до їх священних могил!

До братських могил приходять сивочолі ветерани та юнь, схиляють свої голови, кладуть квіти вдячності.

Шановний читачу! Наслідуймо їх приклад. Зупинимося біля кожної могили, покладемо квіти і в шанобливій зажурі розповімо полеглим бійцям і командирам – відомим і невідомим солдатам – про нашу спільну Перемогу над жорстоким і під­ступним ворогом.

Багато, дуже багато бійців – рядових і командирів – спочивають у братських могилах невідомими солдатами, адже списки особового складу частин у більшості випадків були знищені, або ж закопані і не розшукані.

Знищення списків особового складу та інших документів у тих умовах було реальною необхідністю. Тепер же відсутність цих документів серйозно ускладнює пошуки загиблих. Але пошуки йдуть. Усе нові і нові імена невідомих викарбовуються на обелісках, заносяться в списки замість «безвісті зниклих». Ці пошуки і надалі відкриватимуть імена, які ціною життя здійснили безприкладний подвиг в ім’я рідної Вітчизни.

Велику роботу по виявленню «невідомих солдатів» виконали слідопити Під­висоцької середньої школи, якими керував учитель історії Дмитро Іванови Фартуш­няк. До речі, Дмитро Іванович народився у Давидівці на Ятрáні. У цьому селі, а потім у Полонистому навчався в неповно-середній школі. Десятирічку закінчив у Підви­сокому. Після війни кілька років працював учителем Полониської школи, а переїхав­ши до Підвисокого, захопився пошуковою роботою по вивченню бойового шляху Шостої та Дванадцятої армій.

Стараннями Дмитра Івановича та його юних помічників у Підвисокому від­крито народний музей історії села. Один із його залів приурочений Шостій та Два­надцятій арміями. Дякуючи пошуковій роботі слі­допитів Підвисоцької школи, імена кількох сотень невідомих чи безвісти зниклих червоноармійців і командирів стали відомими. Стали відомими їх подвиги і місця захоронення.

За копітку і важливу роботу музею по відновленню в народній пам’яті Неві­домих і маловідомих сторінок Великої Вітчизняної війни, які були вписані героїчними діями бійців та командирів оточених армій, за змістовне оформлення експозиції музею, за організацію пошукової роботи по встановленню імен невідомих і безвісти зниклих бійців та командирів, які полягли смертю хоробрих, директору народного музею в Підвисокому Дмитру Івановичу Фартушняку присвоєно почесне звання Заслуженого працівника культури України, а багато юних його помічників відзначено Почесними грамотами.

Дмитро Іванович Фартушняк, вийшовши на пенсію зі школи, ще протягом два­дцяти років продовжував роботу в музеї. Працював практично на громадських заса­дах. І лише у березні 2002 року на порозі восьмидесятиліття передав своє дітище іншому, молодшому ентузіасту пошукової справи...

Серед них варто відзначити Анатолія Фартушного з Підвисокого, якого у селі жартома називають «комендантом» Зеленої Брами. Знахідки цього пошуковця мА­ють виняткове значення. Він відшукав три Бойових Прапори військових частин, один із яких – Прапор 346-го артилерійського полку – експонується у Національному музеї історії Великої Вітчизняної війни, а також понад два десятка печаток військових частин та з’єднань.

Анатолію Фартушному після тривалих пошуків вдалося розшукати могили бригадних комісарів Петра Любимова, Михайла Груленка у Левківці та командира 37-го стрілецького корпусу комбрига Семена Петровича Зибіна.

Завдяки турботам цього ентузіаста пошукової справи в урочищі Зелена Бра­ма знайдено останки десятків тіл бійців і командирів, що полягли тут у серпні 1941-го, організовано їх захоронення з належними почестями.

Пошуки тривають…

с. Кримка, 1986 – 2002 рр.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...