Д. Д. Мартинюк

ЯНИЧАРИ

23.01.2011 | 16:54   Дмитро МАРТИНЮК
переглядів: 2951

Яничарами в султанській Туреччині називали солдатів регулярної піхоти, створеної в XIV ст. з військовополонених, у тому числі з християн, обернених у мусульманство. («Єні чері» – нове військо, тобто яничарський корпус). Історія свідчить, що напади яничар відзначались надзвичайною жорстокістю. Часто після проходу яничарського війська від селищ залишались лише груди попелу. Причини такої жорстокості психологи пояснюють тим, що захоплені в дитячому віці й виховані без батьківського тепла, зате в щирій подяці Османській імперії слов'янські хлопчики в кожному поході демонстрували свою відданість Сулейману. Вони не могли мати жалості, бо з дитинства їм прищеплювали думку про те, що їхні родові корені – то найбільші вороги, яких неодмінно слід позбутись.

Ось як про це говорить Роман Іваничук устами героя роману – яничара-Аліма, коли тому здалося, що чаушлар (наглядач за поведінкою яничарів у бою) спостерігав у битві за його діями: «...так, чаушлар не зводить саме з нього погляду. І тільки з нього. А в тому погляді – старе недовір'я, а той погляд мовчки вимовляє найогидніше слово: «Козак, козак, козак!» Алім відчув тепер гостріше, ніж будь-коли, як він ненавидить те плем'я, яке його породило!.. Це слово іноді доводило юнака до сказу, він не раз вихоплював ятаган із піхов, щоб... Та не було під руками того козацького племені, яке хотілося вирубати дощенту.»

В сучасному розумінні яничари – це ті, хто зраджує, ненавидить свій народ, служачи інтересам чужої держави, хто на догоду чужим імперським (і власним шкурним) інтересам перекручує, фальшує, знищує історію українського народу, – та ще й лементує, що вона, мовляв, «неправильна». А дехто з них цинічно заявляє на весь світ, що й любов українців до своєї Вітчизни – теж «неправильна». «Мне кажется, что есть слишком много людей, которым с детства прививают неправильное понятие любви к Украине, – заявила колишня соратниця колишнього київського мера. – Им лучше услышать смертный приговор на украинском языке, чем помилование на русском». Отак як бачите: вони, яничари, у лютості до свого народу не можуть зрозуміти і сприйняти самовідданість та самопожертву українських героїв в ім’я України й української нації – вони завжди воліли й воліють, над усе бажають, аби українці просили про помилування. Таким хотів би нагадати історію про українських бойових генералів: українця Якова Гандзюка та росіянина, колишнього царського генерала Якова Сафонова, які 1918-го року пліч-о-пліч билися за Україну з муравйовськими головорізами. Потрапивши в полон, вони відмовилися від пропозиції Муравйова просити про помилування й перейти на сторону більшовиків. «Ви помилилися, – сказав тоді генерал Гандзюк, – бо ми українці…» Пролунав залп…

Вкотре переглядаю пронизливо болючий фільм видатного українського патріота-кінорежисера Олеся Янчука «Голод-33», і вкотре не можу позбутися страхітливих аналогій між тими чорними роками – і днем сьогоднішнім. Минули довгі невільницькі десятиліття, не стало радянської імперії. Виросли нові покоління, що вже потроху почали й забувати про страшний геноцид. Постала нова, нібито незалежна Україна, в якій порядкує нібито демократична влада, нібито обрана самим народом. Та коли бачу на екрані, як жорстокі реквізитори безжалісно забирають у бідного (а ще не так давно заможного селянина, що працював зі своєю родиною на себе), останню пригорщу борошна, останню зварену картоплину – не спиняючись навіть перед убивством, – раз-по-раз зринає у свідомості «крамольна» думка: а хіба нинішній режим не нагадує совєтський у своїй жорстокості й ненависті до тих, хто спроможний сам, без подачок, завдяки щоденній напруженій праці забезпечити себе й свою родину й бути відносно незалежним від «начальственної милості»? Хіба методи нинішніх владців стосовно селян, дрібних і середніх підприємців, найманих працівників істотно відрізняються від методів більшовицьких реквізиторів у тридцяті роки? Хіба не так само брутально й цинічно вони поводяться з народом, який їх утримує та годує, і за рахунок якого вони розкошують на своїх віллах? Вочевидь і мета подібна до тієї, «голодоморної»: знищити селянство як клас, пригнобити дрібний і середній бізнес (бо він відносно незалежний), а найманих працівників перетворити на новітніх рабів, що ними олігарх-роботодавець-рабовласник зможе витирати, як кажуть, усі кути на своїх підприємствах…Щоб випередити закиди в необ’єктивності, запрошую охочих до аналізу: грабіжницький Податковий кодекс (що фактично знищує дрібний і середній бізнес і надає необмежені пільги олігархам), Трудовий кодекс (що нівелює роль профспілок у захисті прав робітників, передбачає право роботодавця встановлювати необмежений робочий день, звільняти з роботи без пояснення причин, видавати, нарешті, «нормативні акти» на свій розсуд, що йдуть урозріз з законом, і т.д.). Ще – придушення свободи слова, зібрань і мітингів, розперезаність правоохоронних органів, брутальний тиск місцевої влади на населення, сановна зневага владців різних рівнів до трудящого люду, безперервне підвищення тарифів і таке ж безперервне зниження реальних доходів людей, зростання в геометричній прогресії (до 70-100 разів!) різниці між зарплатами й пенсіями трудящого люду й високопоставлених чиновників…

То чому ж так – адже ж ми українці, громадяни незалежної держави, про яких у Конституції України сказано: «Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, …дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя…»

Відповіді на ці питання суспільство дістало від найвищих ешелонів влади одразу після президентських виборів. Як тільки з сайту Президента України зник розділ про Голодомор, заступниця голови президентської канцелярії Ганна Герман, не кліпнувши й оком, пояснила здивованій громадськості: "Ми будемо працювати не над Голодомором, а над тим, щоб нагодувати зараз народ. Це буде топова тема роботи Президента, і саме про це ми будемо говорити. Про голодомори вже сказали все, що можна було сказати". (Про те, як «нагодований» той народ сьогодні, і чому саме Адміністрація Президента має його годувати – окрема розмова. Зазначу лишень, що в усі часи всі адміністрації будь-що прагнули «годувати народ». Мабуть, задля того, аби народ знав своїх благодійників і благоговів перед ними, та щоб можна було будь-якої миті, задля «виховного впливу», «годівницю» прибрати).

То був, як тепер модно казати, «месидж» для тих владців,

що для них Україна – тільки територія. Одразу ж різні колісниченки-табачники-солдатенки навперебій кинулися засвідчувати свою лояльність до курсу нової влади на історичне безпам’ятство. Сторінки преси, інтернет-видань зарясніли їх «філософськими узагальненнями» на тему про те, потрібна чи не потрібна суспільству історична пам’ять. А ще коли Президент Янукович перед усім світом у Страсбурзі сказав, що Голодомор не можна визнавати геноцидом – тут україноненависники й зовсім втратили глузд. Один з них, будучи керівником області, заявив в інтерв’ю кореспонденту УНІАН, що «сьогодні українська влада повинна більше уваги приділяти потребам живих людей, ніж жертвам Голодомору». Він сказав, що, мовляв, Голодомор став трагічною сторінкою в історії не лише України, а й інших народів. «Мої батьки також постраждали від Голодомору, коли проживали на території Росії. Вони навіть переїхали в Полтаву: як виявилось, там ситуація була кращою», – розповів «губернатор». І далі продовжив: «…Але від того, чи запалимо ми свічки, чи організуємо ходу, ми не воскресимо загиблих. Наша задача сьогодні – турбуватись про живих, у тому числі про тих, хто вижив після страшного голоду, їхніх дітей, родичів, пенсіонерів».

Ця моторошна репліка очільника області показова: подібні сентенції лунали з уст багатьох «державних мужів» різних рівнів. Й цинізм її не може не вражати – навіть у нашому нинішньому, всуціль прагматизованому суспільстві. Я спитав би в цих «громадян»: а як щодо ваших, нешановні, рідних і близьких, що перейшли в кращі світи? Адже, коли прийняти бодай на мить вашу нелюдську «філософію», то ваших батьків, інших родичів теж не воскресити – навіщо ж тоді витрачатися на надгробні пам’ятники, впорядковувати могили, доглядати за ними? Краще зекономте гроші та подбайте про себе, живих і здорових. Чи побудуйте щось. Для розвитку вашого бізнесу…

Вочевидь, державних чиновників-манкуртів, які вважають, що вшануванням пам’яті жертв Голодомору «загиблих не воскресити», в Україні чимало, особливо тепер. Це проявилося в скорботний день 27 листопада нинішнього року. На телебаченні, на переважній більшості каналів – співи, танці та музики, розважальні й комедійні програми. На Першому Національному (що існує за державний кошт, тобто за наші з вами, шановні платники податків, гроші – і яким керують щирі “інтернаціоналісти” Єгор Бенкендорф та Валід Арфуш), українців розважав своїми “дотепами” московський сатирик Задорнов...

Навіть коли власники і керівники телеканалів не надто обтяжені почуттям поваги до пам’яті безвинно загиблих – є ще чітко виписані Правила мовлення в дні жалоби та дні пам’яті. Але, вочевидь, цілком слушно вважають українці, що телевізори в наших оселях усе більше перетворюються на «зомбоящики», з допомогою яких нас намагаються позбавити національної пам’яті, перетворити на безрідних іванів. Тому й ведеться зусібіч цей диявольський наступ на наші душі.

Новітні яничари, які раніше товкли нам, що, мовляв, «голод був спричинений неврожаєм», осідлали тепер іншого коника: «голод був і в Росії, тому не може визнаватись геноцидом українців». Але якщо так, то спитаймо, слідом за Василем Чорним (видання: Козацький журнал «Сурма»):

1. Чому в голодні для України роки Кремль масово експортував зерно та інші харчові продукти за кордон?

2. Чому Голодомор мав місце виключно в регіонах, населених переважно українцями?

3. Чому голодуючі області в Україні були оточені військовими загонами, які не випускали з цієї території людей?

4. Чому іншим регіоном, окрім України, де в 1932-1933 роках було застосовано збройні сили для огородження території після вилучення харчів у населення, стала Кубань?

Тому що ,– відповідає Василь Чорний,– це була кривава помста окупантів українцям за їхній патріотизм, за самоусвідомлення себе самодостатнім етносом, за відстоювання рідної мови, за постійні повстання проти окупації України й тяжіння до волі, за небажання бути рабами. Була іще одна велика «провина»: поширення українізації на інші території компактного проживання українців та перешкоджання у перетворенні поневолених імперських народів у безлике, зденаціоналізоване рабське стадо – «радянський народ».

Намагаючись приховати свої злочини, тогочасна комуністична влада фальшувала історичні умови загибелі людей. В актах про смерть вказували будь-які діагнози, але тільки не справжній – недоїдання. Не вказували також і причини такого масового недоїдання.

Однак сліди етнічного злочину проти українців не вдалося приховати цілком. Працівники Державного архіву в місті Суми знайшли зовні непримітний аркуш пожовклого паперу, на якому була вказана справжня причина смерті 19-річного хлібороба Андрія Остапенка в 1933 році – «українець».

В Україні розгортається шалений наступ не тільки на все українське, а й на самі основи, підвалини української державності. Мало того, що одіозний україноненависник Табачник чи не щодня вигадує якісь “новації”, спрямовані на приниження українців та української мови. Але недавно троє нардепів (вел-ликих знавців української!) подали до ВР новий “закон” про мови в Україні. Цей антиукраїнський проект, розрекламований як велике досягнення, насправді перетворює українську мову на другорядну, залишаючи їй місце хіба що на кухні та у стайні. І незважаючи на протести громадськості, на ту обставину, що поважні й незаангажовані наукові установи (Інститут української мови Національної академії наук, Інститут мовознавства імені Потебні та ін.) забракували цей “проект”, як і всі інші, йому подібні, бо й написані вони були, немов під копірку, – автори не полишають спроб протягнути його через парламент. Думка вчених не цікавить їх, бо тут про науку не йдеться... “Ми готові, – сказав директор Інституту української мови Павло Гриценко, – до предметних дискусій серед фахівців. Але до нас не звертаються, тому що фальшують з самого початку. Це можна сказати про всі законопроекти, а про цей особливо.”

Ясна річ, додам, – не звертаються. Хто ж буде звертатися? Як там колись писав російський класик-байкар: “Беда, коль пироги начнет печи сапожник, а сапоги тачать пирожник...» Але це так, між іншим – бо ж зрозуміло, що українську мову, історію, культуру намагаються знищити не через власну безграмотність (один войовничий “защітнік руского язика” пише в російськомовній газеті “ акомпонимент»). Вони лютою ненавистю ненавидять нашу державу, наш народ. Хто хоче заперечити – будь ласка. Але нехай тоді пояснить, чому затяті “рускоговорящіє” україноненависники не підуть іншим, таким простим, зрозумілим і логічним шляхом: ви хочете державність російської мови? двомовність? рівноправність мов (бо вважаєте, що російську утискують в Україні)? То вивчіть українську – хоча б з поваги до народу, серед якого живете! Й усі ваші “проблеми” розвіються мов дим!

Та в тім то й річ, що вони не хотять, аби мовні “проблеми” вирішилися. Їм потрібна постійна напруженість у суспільстві. Хтось може назвати бодай якусь країну в світі, де хоча б один її громадянин не володів державною мовою? А в Україні таких –

сотні тисяч, якщо не мільйони. Й наша неукраїнська влада, замість того, аби встановити в цій сфері справедливий порядок, насправді потурає україноненависникам.

При цьому всі посилаються на якісь особливі права етнічних росіян (з “мовного” законопроекту: “...з урахуванням того, що російська мова є рідною або повсякденно використовуваною більшістю громадян України”). Насправді: рідною для 17 відсотків громадян України. А от “повсякденно використовуваною” – помітили, яке єзуїтство? Штучно створили російськомовне середовище, а тепер виставляють його мов щит. В Одесі, де 65 відсотків мешканців назвалися українцями (результат опитування), справді, більшість розмовляє російською. Та спробуйте поспілкуватися з ними українською – й переконаєтеся, що добра половина з тієї “більшості” відповість вам мовою Тараса! У переважній же більшості сіл на Одещині взагалі не йдеться про російську!

Але що до цього тим, для кого Україна є лишень територією проживання, а народ – населенням, електоратом! І вже “новоспечений” одеський міський голова Костусєв, брутально знехтувавши положеннями Конституції України, фактично забороняє українську мову, розпорядившись подавати йому документи міськради тільки російською й зробивши російську робочою мовою органу місцевого самоврядування.

З приходом нової влади почався тиск на єдину в області обласну україномовну газету “Чорноморські новини” – облдержадміністрація в односторонньому порядку вийшла з числа засновників, позбавивши тим самим фінансування це найстаріше масове видання. Як повідомив колективу редакції сам голова ОДА Е. Матвійчук, таке рішення прийнято заради економії бюджетних коштів. Але матеріали сесії облради переконали журналістів: не про гроші тут ідеться, бо водночас було збільшено фінансування на інші видання. Ідеться, пише газета, про знищення самої “Чорноморки”. Як української газети, що за жодних обставин, за жодні подачки не прислужуватиме владі, а виходитиме лише з інтересів своїх читачів і ніколи не поступиться свободою слова.

Редакція не сидить склавши руки. Будучи впевненими, що читачі підтримають своє видання матеріально, журналісти, як кажуть, б’ють в усі дзвони, відстоюючи справедливість і демократичні принципи. Влада їх не чує. Яскраве тому свідчення – відповідь з Адміністрації Президента на звернення редакції. Ганна Герман повідомляє журналістам, що звернення редакції стосовно неправомірних дій голови Одеської обладміністрації переслано для вжиття заходів... голові Одеської обладміністрації.

Всі ці події відбуваються на тлі тиску й репресій щодо інших україномовних друкованих та електронних видань і журналістів, у яких вони працюють. “Кримська світлиця”, роздільнянська районна газета “Вперед” (Одещина), телеканал ТВі, 5-й канал; перешкоджання роботі журналістів і застосування до них грубої сили правоохоронцями – цей перелік можна продовжувати довго, й недарма ситуацією в Україні щодо цього стурбована європейська спільнота. Разом з тим влада дуже лояльно, навіть поблажливо ставиться до “хороших” видань, телеканалів і до “правильних” журналістів. Вище мовилося про Перший Національний у зв’язку з трансляцією ним розважальних програм у скорботний день Пам’яті жертв голодоморів. Не думаю, що так сталося через чийсь прикрий недогляд. Все значно гірше. Державний і нібито український канал стрімко перетворюється у НЕукраїнський. Починаючи з того дня, коли керівниками його були призначені люди, що не володіють державною (!) мовою, а Валід Арфуш, окрім того, навіть не має вищої освіти (!), – й до сьогодні, коли, як розповідає народний депутат, заступник голови ВР Микола Томенко, там взагалі кояться незрозумілі речі. З одного боку, йдеться про те, що Генеральний директор каналу Єгор Бенкендорф та заступник гендиректора НТКУ Валід Арфуш продовжують експериментувати з програмною політикою каналу на власний розсуд. А з іншого боку, країна продовжує фінансувати роботу каналу з державного бюджету. Так, за даними віце-спікера, станом на 9 грудня 2010 року Національна телекомпанія України отримала загалом за різними програмами 234 мільйони 892,36 тисяч гривень, в тому числі 37 мільйонів 056,7 тисяч гривень із Стабілізаційного фонду.

М.Томенко зауважив, що “новою особливістю цього вже майже «каналу суспільного мовлення», як заявляє про нього влада, стане перехід на канал програми «Шустер Live».

Він підкреслив, що не має нічого проти того, щоб на Першому Національному виходила ця дискусійна програма, але звернув увагу, що, як ідеться в повідомленнях ЗМІ, головною причиною розриву контракту «Савік Шустер» з ТРК «Україна» стало те, що не було досягнуто домовленостей щодо подальшої співпраці, «у першу чергу в її фінансових аспектах». «Цікаво, за рахунок яких грошей ця програма, яку не зміг фінансово утримати комерційний канал «Україна», буде виходити на державному каналі?» – слушно запитує М.Томенко.

Запитання Томенка скорше з розряду риторичних. Ми ж бо добре знаємо, що влада на неукраїнські проекти грошей не шкодує (то на розвиток і підтримку державної мови, чи книговидання, чи кінематографії їх нема ніколи, а щоб “старшому братові” догодити і “захистити його права” – завжди знайдуться кошти. З наших з вами податків).

Отож поговорімо про права. Маячнею про якісь міфічні утиски прав російськомовного населення неукраїнська влада звично прикриває всі українофобські заходи – як свої власні, так і “п’ятої колони. Задля “захисту” цих прав у школах, де є хоча б десятеро дітей з російськомовних сімей (у дитячих садках – п’ятеро дітей), міністр Табачник наказав відкривати російські класи. Задля “захисту прав” антиукраїнський “мовний” законопроект (який все ще чекає розгляду у ВР, він не відхилений) передбачає, що державний посадовець не мусить знати державну мову. Задля “захисту прав” у регіонах, де набереться 10 відсотків “русскоговорящіх”, високопоставлені україноненависники вимагають запроваджувати “рєгіональний русскій язик”. Задля цього ж скасовано обов’язковий дубляж кінофільмів українською мовою. І задля цього найбільші телевізійні канали левову частку програм роблять російською.

Брати Капранови запропонували нардепам з ВР свій варіант вирішення мовної проблеми. Вони переклали українською закон Російської Федерації про мови в Росії, замінивши лише “Русский язык» на «Українську мову”. Чудовий закон! Але народні депутати чомусь не сприйняли таку ідею...

Не один мій опонент, навіть не замислюючись, що каже, заявляв: «Вот я русский, почему я не имею права смотреть фильмы на своем родном языке?» Або: «Почему мой ребенок не может учиться в школе на родном языке?» Або: «Я хочу смотреть телепрограммы на русском, почему нам навязывают украинский?» І так далі, до безкінечності.

Що ж, поміркуймо. Право кожного громадянина одержувати ту чи іншу інформацію рідною для нього мовою – природнє і невід’ємне право. І якщо російськомовний громадянин вимагає для себе будь-якої інформації його рідною мовою, посилаючись на своє право, – то що, українець такого права не має? А болгарин, молдаванин, єврей, гагауз, білорус та інші? Адже в Україні, як полюбляють підкреслювати противники єдиної української державної мови, – понад 130 національностей (про неспроможність такого “аргументу” – розмова окрема, зараз констатуємо самий факт цього посилання). Одну й ту ж інформацію, наприклад, кінофільм, неможливо перекласти на всі 130 мов. (Те ж стосується документів, спілкування чиновників у державних установах, ЗМІ та ін). І як же тоді бути з правами? Та дуже просто, нешановні українофоби й ті нерозумні, що ведуться на їх демагогію. Всі громадяни держави України мають володіти єдиною державною мовою – як це прийнято в усіх без винятку цивілізованих країнах. А можливості отримувати будь-яку інформацію російською – безмежні.

Далі. У кожного з представників національних та етнічних меншин є своя історична батьківщина: у росіян – Росія, у болгар – Болгарія, у євреїв – Ізраїль, у греків – Греція і т.д. В українців є тільки Україна. Тому, як записано в Гаазькій конвенції, що її визнає і Україна, представники національних та етнічних меншин мають інтегруватися в ширше суспільство шляхом вивчення державної мови і вміння спілкуватися нею.

Так чинять у цивілізованому співтоваристві. І так не хочуть чинити у нас. Чому? Чому влада запроваджує такі “правила гри” у мовному, культурологічному, історичному питаннях, які зіштовхують лобами представників різних національностей? Чому високопоставлений посадовець, який володіє державною мовою, виступає перед, як він сам вважає, російськомовною аудиторією мовою іншої держави? Бо, відповідає (це якщо ще зволить відповісти! Один нардеп не посоромився перед камерою видати тележурналістові: “Ты (!) кто такой? Ты чего хочешь? Ты хоть знаешь, с кем разговариваешь?»), – більшість аудиторії російськомовна. А українці ж тоді як? У них немає права на інформацію рідною мовою? До того ж, коли керуватися ось таким спотвореним “принципом більшості”, нав’язуваним “рускоговорящімі” посадовцями і деякими манкуртами з числа етнічних українців, то якраз і вийде, що в Україні має панувати ВИКЛЮЧНО УКРАЇНСЬКА МОВА, – бо ж громадян, що визнали українську мову рідною для себе, понад 70 відсотків! Агов, де ви, владоможні чиновники “русскоязычной Одессы» (Харкова, Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Запорожжя та інших міст)? Тут у вас підхід інший: “защита прав русскоязычного населения». Пригадую, одна високопоставлена чиновниця-українка, коли зайшла мова про цю саму «защіту», сказала: я завжди буду відстоювати мовні права російськомовних громадян, навіть коли це буде один громадянин. Ось так. Правами українців, яких понад дві третини, влада як бачимо, не опікується...

Отже, висновок напрошується один: неукраїнська влада свідомо й цілеспрямовано провокує різні верстви населення на протистояння між собою на етнічній основі. Недарма ж казали древні: розділяй і владарюй.

У Державному бюджеті на 2011 рік передбачено дотацій на розвиток української мови... аж 3 млн. гривень. Українські політики назвали цю суму знущанням. А щоб читачам “Зорі вечорової” було рельєфніше видно сановну зневагу до державної мови в Україні, наведемо й інші цифри з Держбюджету. Видатки на освіту скорочуються на 1,5 мільярда гривень і становлять 18,5 млрд. грн. На 40 відсотків зменшуються витрати на видання українських книжок – з 33 млн. грн. до 20 млн. грн. (Це при тім, що нині на кожні 49 російськомовних книжок в Україні припадає... 1 українська книжка. Щоденний разовий тираж україномовних періодичних видань удвічі менший за російськомовний, і становить 18,5 мільйона примірників – по пів-газети на кожного українця...) Зате в держбюджеті на наступний рік істотно збільшено витрати на відпочинок, лікування та обслуговування можновладців. За словами лідера партії “Фронт змін” А. Яценюка, витрати на лікування, поліклінічне обслуговування і санаторії для ОДНОГО депутата дорівнюють витратам на здоров’я 5 130 простих громадян України. Різко, в півтора-два рази, збільшено багатомільярдні витрати на утримання найвищих владних інституцій, силових структур. Наприклад, зазначив лідер “Фронту змін”, лише на перевезення вищих посадових осіб авіатранспортом наступного року виділяється 189 мільйонів гривень, що в 30 разів більше, аніж витрати на лікування онкохворих та постраждалих в результаті аварії на ЧАЕС.

Можна до цього додати ще два красномовні показники: для українських Збройних сил наступного року куплять десять танків, а на ракети, винищувальну авіацію в держбюджеті на 2011 рік передбачено... 0 гривень.

Нас щодня закликають “затягувати паски”, бо країна, мовляв, у скрутному становищі. Відповідно й бюджет на наступний рік називають “бюджетом економії”. Питання тільки – для кого? Як заявив лідер опозиційного уряду Сергій Соболєв, “дійсно, є обмеження, для 99 відсотків населення, для якого це справді бюджет економії... Для 1 відсотка населення – це бюджет, коли ні в чому собі не відмовляй”.

Ніби на підтвердження цього, “головний реформатор” віце-прем’єр Тігіпко заявляє, що захмарні 40-60-тисячні пенсії високопоставленим посадовцям не будуть зменшені, бо... не дозволяє Конституція: вона, мовляв, не передбачає зменшення виплат, які вже були встановлені. ( Але вона ж, як бачимо, “дозволяє” продовжувати своє перебування при владі на розсуд самих владців, вона “дозволяє” урізати пенсії простим громадянам, вона дозволяє чиновникам примушувати працюючих пенсіонерів, які вже заробили свою жебрацьку пенсію за багатолітню працю, – далі сплачувати пенсійні внески; вона “дозволяє” встановлювати необмежений робочий день і т.д. Дивне прочитання Конституції! Хоча, як для феодальної держави...) Той же Тігіпко відмовився назвати журналістам суму коштів, які він сплатив у Пенсійний фонд після продажу свого банку (і чому б не назвати, якщо вони були сплачені?)

Тут доречно згадати й про міф, який методично розповсюджують чиновники: мовляв, тих “захмарних” пенсій у державі зовсім небагато, й вони не впливають на бюджет. Цинізм таких заяв не тільки в тім, що це брехня (VIP-пенсії складають до третини коштів Пенсійного фонду!), а й у тім, що порядним людям, та ще й відповідальним за стан справ у країні, мало би бути соромно отримувати такі пенсії, коли звичайні громадяни, – які аніскільки не гірші від високопоставлених! – отримують пенсії в десятки разів менші.

Але, як кажуть у народі, сором не дим – очей не їсть. Більше того, дехто з владоможців ще й ганьбить бідних – за те, що вони бідні. Голова Донецької обладміністрації А. Близнюк публічно зневажає українців, які змушені користуватися т. зв. секонд-хендом: "Я говорю про тих людей, що, наприклад, вийшли на мітинги в захист секонд-хенду, і сказали: "Ми не хочемо в Україні створювати додаткові робочі місця, ми не хочемо робити трикотаж, ми не хочемо шити взуття, – ми хочемо тільки труси, що носив німець, потім угорець, потім поляк, а потім ще хтось у Голландії, якийсь член одностатевої родини. Ми будемо носити ці труси – це межа наших мрій", – так “губернатор” виклав аргументи захисників секонд-хенду. Запитати б у високопоставленого посадовця: а хто ж винен, що сотні тисяч трудящого люду змушені вдягатися в ношений кимось одяг? Чи ж не влада створила їм такі умови життя? Дайте їм нормальну європейську зарплату (частка теперішньої платні в собівартості продукції, що виробляється на підприємствах олігархів, становить всього лише 8-12 відсотків, а не 55-60 відсотків, як у Європі) – і вони самі відмовляться від уживання секонд-хенду!

Всі знають народну приповідку, що звучить приблизно так: “Якщо не можна, але дуже хочеться, то... можна”. Сьогодні, коли в країні розгорнулися “великі реформи”, владці трохи модернізували цю приповідку, й тепер вона може мати такий вигляд: “Якщо закон не дозволяє, але ти належиш до вищої касти, то... можна”. І вже віце-прем’єрові Клюєву, для підтримки його власного підприємства, з бюджету виділяється 200 мільйонів гривень. А один його переліт у Китай чартерним рейсом, як повідомили чи не всі інтернет-видання, обійшовся бюджетові майже у два мільйони гривень. Нічого собі відрядженнячко, чи не так?

Колишній голова Держкомпідприємництва Бродський ще недавно з кожної трибуни волав, що дрібні підприємці не хочуть платити податки, тому й влаштовують акції протесту. Тим часом його деревообробний комбінат заборгував Пенсійному фонду 2,5 мільйона гривень, – Бродський пояснив це... кризою в країні.

Влада встановила, що за працівників, які мають платню понад 13 тисяч гривень на місяць, їх роботодавці не сплачують внески у ПФ з сум, що перевищують вказаний дохід. Може, то для простого люду, що про нього так “піклуються” владоможці, вигадана ця норма?

До простого люду у його пенсійному забезпеченні ставлення і нинішньої, і вчорашньої, і позавчорашньої влади, вочевидь, однакове – як до чогось надокучливого, але такого, що мусиш терпіти. Від виборів до виборів. Інакше як могло статися, коли сотні тисяч трудівників, що в радянські часи відпрацювали по 30-35 років на серйозних роботах і мали пристойну (як на свій час) зарплатню, – нині одержують пенсію, на яку не те що нормально прожити – вижити годі? Зрозуміло, що багато з них, хто ще має сили, започаткували власну справу, дрібний бізнес – щоб додати до злиденної пенсійної подачки ще сотню-другу гривень. Зрозуміло також, що держава їм у цьому не допомагала. Та як тільки побачила в людей додатковий заробіток, вона, держава, в особі свого нинішнього “головного реформатора” Тігіпка, одразу ж відреагувала: віддай! Спочатку – обов’язковий пенсійний внесок (кому й за що має платити пенсіонер, якому вже ніхто й ніколи не додасть до пенсії?!), а тепер ще одна новація: працюючим пенсіонерам пенсію не перераховують відповідно до прожиткового мінімуму. Тобто держава обдерла просту людину втретє: вперше, коли не дала нормальної пенсії за багаторічну сумлінну працю при виході на пенсію, вдруге – стягуючи безглуздий пенсійний внесок з дрібного підприємця-пенсіонера, втретє – не перераховуючи йому пенсію через те, що він там ще приробляє якусь копійчину. Недарма Наталя Королевська – народний депутат, голова комітету ВР з питань промислової та регуляторної політики і підприємництва, назвала законопроект про пенсійну реформу людиноненависницьким.

Окрім підвищення пенсійного віку для жінок, про що суспільство вже знає (щоправда, ще не знає, що цей захід намічено провести не за 10 років, а за 5), пенсійна реформа від Тігіпка готує народові чимало й інших “сюрпризів”. Наприклад, планується з наступного року збільшити страховий стаж для нарахування пенсії з 20 до 30 років для жінок і з 25 до 35 років – для чоловіків. Тобто сотні тисяч людей передпенсійного віку, що донині мали достатній стаж для одержання пенсії за віком, тепер прирікаються владою до 10 років додаткової праці. Або таке: “В разі втрати годувальника члени його родини (батько, мати, дружина, чоловік) отримують право на на пенсію лише в тому разі, коли вони досягли пенсійного віку або є інвалідами”. Інакше вони нічого не одержать!

Подібних “данайських дарунків”, що стосуються інвалідів, чорнобильців-ліквідаторів, наукових і педагогічних працівників, журналістів, військовиків та інших, законопроект про пенсійну реформу містить вельми багато, всіх тут не перелічити. Наталя Королевська: “Проектом пенсійної реформи влада продемонструвала намір продовжувати антинародну політику, яка проявилася в прийнятті репресивного Податкового кодексу, антисоціального Держбюджету на 2011 рік та ряді інших законодавчих актів. Не зробивши нічого для проведення реальних економічних реформ, влада намагається звалити весь тягар економічних проблем на плечі простих людей...”

Отже, як певний підсумок нашої розмови: що ж таке сьогодні – Україна?

Країна поступово відкочується в найчорніші комуністичні часи, химерно приправлені диким олігархічним капіталізмом. Іде масований, тотальний наступ на свободу слова, свободу мирних зібрань і мітингів, на національну ідентичність українців, на духовність, історію, культуру. Стрімко деукраїнізується освіта, у ній знищуються навіть паростки, притаманні освіті європейській. Україна перетворюється на тоталітарну державу, де демократія, Конституція, народ – ніщо. Парламент, який приймає (або НЕ приймає) законопроекти за помахом руки “головного диригента” Чечетова, можна розпустити на безстрокові канікули – Чечетов з успіхом упорається й сам (зрештою, більшість нардепів і так з’являються в залі засідань вряди-годи).

Країна, проголосивши позаблоковий статус, не лише не домагається виведення зі своєї території військової бази сусідньої держави, яка має щодо України далекосяжні плани, – але й пролонгує перебування тут цієї бази практично назавжди.

Влада України живе у якомусь своєму світі, окремо від народу. Вона не вважає за необхідне бодай радитися з ним перед прийняттям доленосних рішень, не кажучи вже про дозвіл народу, як єдиного джерела влади, на ці рішення.

Державний діяч, міністр публічно говорить про те, що, мовляв, українська діаспора живе в інших країнах, у неї своє життя, а ми маємо дбати про своїх громадян. Тобто, розшифруємо: ті українці не наші, й не варто нам звертати на них увагу.

Одні правителі нібито дружніх держав, перебуваючи в нашій хаті, повчають нас, що нам, мовляв, не потрібна наша власна історія, треба все забути й почати з чистого аркуша. Інші заявляють, що роль українських радянських воїнів у Другій світовій війні незначна – перемогу над Гітлером, мовляв, здобули б і без них. І що? Наші керманичі у відповідь на ці заяви, що принижують Україну як державу, та її народ, – ані пари з вуст. Ніби так і треба.

Владці принижують людську гідність простих громадян, їдко висміюючи їх бідність. Великий бізнес в Україні тісно переплетений з владою і по суті становить з нею одне ціле, тож бізнесмени демонстративно хизуються перед народом своїми казковими багатствами, теж зневажаючи його цим.

Міліція катує і вбиває людей. “Правоохоронці” по-злодійськи, перед світанком, вдираються в наметове містечко протестувальників, б’ють сплячих, викидають їх з наметів – бо, бачите, є рішення суду. Як у далекому 37-му...

Влада чинить тиск на журналістів і перешкоджає їх роботі.

Знову, як у тому ж 37-му, – « ...никакого голодомора не было, а голод был везде...» І наші керманичі послушно вторять, що не можна вважати Голодомор геноцидом. А вже менші, і вани безрідні й безпам’ятні, аж з шкури пнуться, щоб витруїти з людських мізків пам’ять про мільйони безвинно загиблих...

В Одесі та інших, “русскоговорящіх”, містах влада підступно, через “нічні” суди, забороняє мешканцям вшановувати пам’ять наших національних героїв. (Встановлення “п’ятою колоною” пам’ятників радянським діячам не тільки не забороняється, але й заохочується та щедро фінансується. У Запорожжі, як повідомила громадськості тамтешня “Свобода”, міська влада “не змогла” виділити 8 тисяч гривень на операцію для важкохворої дитини, зате “знайшла” 100 тисяч на спорудження пам’ятника маршалу Чуйкову...).

В умовах злиденного існування мільйонів громадян України влада щедро фінансує Московський патріархат, виділяючи мільйони гривень на зведення фешенебельних комплексів, – знову ж таки, нехтуючи положеннями Конституції...

Така нині Україна. Час від часу депутати з Верховної Ради, урядовці, взагалі представники, так би мовити, владної еліти полюбляють пафосно виголошувати, що, мовляв, народ вручив їм мандати й вони служать народу. Що служать – це вони правду кажуть. От тільки – чи українському народу й Україні?..

"Зоря вечорова", 2(23)2010

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...