Це перша книга чотиритомної праці Олексія Губка. У ній проаналізо­вано психологію наших пращурів епохи Трипільської цивілізації. Друга книга продовжує аналіз розвитку українського духу від Давньої України (Київської Русі) до наших днів. Дається узагальнена, синтезована картина етнопсихіки сучасного українства. Третя книга присвячена порівняльно­му аналізу нашого душевного світу і психології інших етносів планети. І нарешті, четверта написана на тему: "Україна і Космос".

Це глибоко наукова розвідка, але вона читається як захоплюючий ро­ман, бо Олексій Губко має ще й хист письменника і популяризатора.

Увазі відвідувачів нашого сайту пропонується напутнє слово автора до читача.

НАПУТНЄ СЛОВО АВТОРА ДО ЧИТАЧА

Питанню походження українського етносу присвячена чимала література. Маємо видання і дореволюційні, і радянські, і з діаспори, а також особливо - останніх років, доби Незалежності. І все ж пов­ної ясності тут немає й досі. Це дивує й засмучує. Нація, як і окре­мий індивід, не може почуватися повноцінною, не ущербною, коли вона не знає власної історії, свого родоводу. Це тим більше прикро й дивно, що в українській історії, здавалося б, немає жодних карко­ломних поворотів, які би затемнювали наш етногенез. Український нарід споконвіку жив на цих самих землях, нізвідкіля не приходив і нікуди не йшов. Його історія чітко прозирається на тисячоліття вглиб нашого історичного буття.

І все ж списи ламаються й нині, а полеміка раз-у-раз спалахує з усе новою силою. Особливо ця прадавня дискусія загострилася з постанням Суверенної України. Відкрилися нові виднокола, з'явилися нові наукові матеріали. Стало можливим піддавати критиці ідеологеми й міфологеми доби тоталітаризму й царської імперії.

У світлі цих даних вимальовується нова концепція етногенезу й психогенезу українського народу. Замість антинаукової, волюнта­ристської "теорії" імперських історіографів, за якою процес форму­вання українського етносу слід відносити до ХІУ-ХУ (і навіть XVI!) ст. н. є., постає можливість відсунути цей процес на багато тисячо­літь вглиб історії.

Ви шоковані? Тоді скажіть, будь-ласка, якою мовою написано ось ці вислови: "Міла Ляле - моя краса!" (290, 156), "Лихо, дитє, лихо!" (290, 265). Навіть трієчник зі школи для розумово відсталих скаже, що це українська мова. Ви також згодні? Тоді дозвольте пові­домити вам, що ці речення написано 5 тисяч років тому! Тож люди­на з нормальним мозковим апаратом і морально порядна не може не вивести звідси такий немудрящий силогізм: вже досить пристойна українська мова існувала щонайменше 5 тисячоліть тому (і україн­ський етнос, виходить, також). Що ж стосується праукраїнської (протоукраїнської) мови, то її витоки слід шукати у ще глибших пластах історії. За Іваном Кузичем-Березовським, ці витоки помітні вже в добу, віддалену від нас на 7-10 тисячоліть (334, 79-99).

А ось зародок українського романтизму, закарбований на стінах Кам'яної Могили: "Радісно плуг ріже (землю)" (280, 20). Геніальна фраза, чи не так? А ось подібний вигук із епітафії на могилі Енея: "Орачеством жиємо!" (317).

Я міг би й не продовжувати далі цю книгу, бо цими красно­мовними цитатами все сказано. Треба не поважати себе, аби після мовленого вище продовжувати якусь дискусію.

На жаль, усі патріотично налаштовані автори не могли досі знайти таких чи подібних "залізних" аргументів, і їхні справедливі концепції ніби провисали в повітрі. їхні ж опоненти, користуючись цим, знімали страшенний галас і створювали видимість наукової критики. Насправді усе просто. Слід лише загнати цих лукаво чи щиро заблукалих у глухий кут, скажімо, лінгвістичний, з якого їм уже не вибратися...

У цій книзі й пропонуються як визначальні палеопсихологічний, а надто палеолінгвістичний методи, які, схоже, нарешті вирішують проблему походження українського народу та його мови. Результати, одержані за цією методологією є незаперечними.

Справді-бо, якщо перед нами текст, мова якого найближча саме до нашої, української, то маємо повну моральну й наукову підставу стверджувати, що перед нами саме праукраїнське джерело. І якщо є змога встановити час написання цього тексту, це і буде час зарод­ження праукраїнської чи бодай протоукраїнської мови. Тим самим ми встановлюємо і час з'яви на історичному кону носія цієї мови. Бо ж не може такого бути, щоб існувала мова, а народу-мовця ще не було... Я змушений вдатися до такого примітивного полемічного звороту, бо в наш час розвелося чимало дипломованих мислителів, які обстоюють саме таку позицію. Не червоніючи, вони просторіку­ють: "Це праукраїнська мова?.. Ну, то й що? А праукраїнців тоді все одно ще не було!"

У цьому відношенні простодушний філософ із народу наймит Омелько в комедії Івана Карпенка-Карого "Мартин Боруля" вияв­ляв куди більшу логічну послідовність. Пригадуєте, коли ошуканці підпоїли його та вкрали його коней, Омелько, лупнувши очима після тяжкого сну, розпочинає нехитру, але несхибну рефлексію: "Глянув набік, чиїсь босі ноги на полудрабку. Що воно за твар, думаю собі, втислася до мене на повозку, чи не Горпина. Далі думаю: коли є ноги, то повинна буть і голова..." А от наші доморослі аналітики демон­струють рівень мислення, нижчий за Омельків: вони вважають, що можуть існувати "ноги" (мова), а "голови" (народу, носія цієї мови) - може не бути. Але ж такого не буває!

Правдива історія народу - то не лише його справдешнє са­мопізнання, але і його самоствердження та його самооборона. Правдива історія - то його незламне забороло. Ось справжній Гімн істинній історії етносу, що вилився з-під пера Лева Силенка: "Щоб поневолити націю і навчити її покірно жити в неволі, треба відібрати в неї правдиву, самобутню історію і написати її фальшиву, приголомшуючу, впокорюючу. Вона (поневолена нація), виховавши себе під наглядом окупанта-вторжника в школі фальшивої історії, не знатиме, хто вона є, ким вона закута і чому? Провідник поневоленої нації, вихований у школі фальшивої історії, буде фальшивим провід­ником народу, сам цього не знаючи. Народ поневолений і примуше­ний свою історію читати не по-своєму, буде сотні років боротися за волю і не могтиме її здобути" (561, 114).

Явний ворог українства буде цю правдиву історію, навіть якщо він її знає, приховувати й оббріхувати.

Яничар і манкурт навіть не робитимуть спроби пізнавати істо­рію свого краю - вона їм байдужа.

Український патріот, якщо він недостатньо знає історію своєї Вітчизни, також може припуститися похибок в її оцінці. Навіть та­кий титан, як І. Огієнко, стверджував: "Увесь наш український духяк народу, усю нашу духовну культуру прищепила нам Візантія". Авто­ру можна вибачити. Тоді ще була невідома історія нашої духовності, починаючи від Трипільських часів. А от коли це саме нині повторює проф. Л. Залізняк, який знає цю історію, - це вже непростимо. Зо­крема, він твердить, що свою школу державності ми пройшли саме у Візантії. І це тоді, коли могутня держава Аратта існувала за багато тисяч років до Христової доби. І саме у нас пройшли школу держав­ності навколишні країни, серед них і Візантія. Тож мав рацію Лев Силенко, коли зауважував: "Візантія і Московія не могли нам, укра­їнцям, прищепити того, чого вони не мали! Вони не могли нам при­щепити наше" (Там само, 115).

Тож трепетно й побожно припадімо перстами й очиськами сво­їми до священних скрижалей нашої прадавньої історії! Простежмо етапи кристалізації нашої української душі й українського духу. .

Якщо Ви хочете нам допомогти, пишіть, будь ласка, на нашу електронну адресу на титульній сторінці сайту.