Український народ сам є пранародом, з якого вийшли інші народи.

Павло ШТЕПА

Яких тільки племен не було на українській землі! Лише у новітній історії України відомі польські, російські, німецькі, болгарські, грецькі, єврейські, татарські, молдавські, угорські поселення. Навіть самі українці мають ряд розгалужень та самоназв – гуцули, лемки, бойки, подоляни, волиняни, поліщуки, таврійці. А скільки їх перебуло за останні дві-три тисячі років! Пали, скити, укри, анти, роси, руги, поляни, колани, оли (елліни), будини, бористеніти, алазони, сармати, корці (карійці), оумвани, гуни, готи… Всіх одразу й не пригадаєш. Хто вони? Яке їхнє етнічне коріння?

Український дослідник з діаспори Павло Штепа доречно зауважував: „Коли порівняти писання Плінія, Йорданіса, Страбона, Ф. Маврикія, Прокопія Кесарійського та інших, то побачимо, що всі їхні кімри, скити, сармати, алани, роксолани, анти та десятки інших так переплутані, що напрошується висновок, що всі вони говорять про один народ, який складається з багатьох племен, що їх кожний автор називає інакше, ба навіть один автор називає по-різному” ( Павло Штепа. Українець і москвин. ст. 299). Чи різниця між скитами і сарматами (якщо є, чого не доказано) не є звичайною еволюцією? – запитує той же автор.

У Геродота дані про походження племен - теж суперечливі. Наприклад, про родовід скитів - у нього аж дві версії. А це свідчить про те, що й древні люди не знали достеменно своїх коренів. Ми також не претендуємо на останню інстанцію, але не можемо не висловити своїх міркувань з цього загадкового питання.

Згадаймо Геродотові «Історії» (Книга четверта, гл. 5-7): від Ліпоксая походить скитське плем’я авхати, від середульшого Арпоксая – катіари й траспії, а від наймолодшого царя Колоксая походять ті, що називають себе паралатами. Всі вони називаються сколотами по імені царя над царями Колоксая, а скитами нарекли їх греки, зауважує Геродот. Тим часом Колоксай поділив царство на три частини, звідки й появилася загальна назва цих земель – Троянь, або земля трьох янів (царів-чоловіків). Тим часом ми донині маємо ім’я Ян, прізвища Янчук, Яневич, Янковський, Яновський, Янукович...

Священний атрибут бога Апол Ола – триніжник, на якому він подорожував до країни богів, до речі, символізував його опіку над Троянню – одна опора припадала на Крим, друга – на Правобережжя України, третя – на Лівобережжя. За таким принципом, до речі, були збудовані три Гераклових стовпи біля Хортиці.

Розшифровуємо. Авхати – це, мабуть, ті ж самі ахеї, яких Геродот називає у сьомій книзі гіпахейцями (дніпровськими ахейцями). Арпоксаєві катіари й траспії теж мають логічне трактування. Перші – кити ори (скити арії), а другі – тракії, мешканці Тракії (Криму). Колоксай був царем над усіма землями, він засновник племен паралатів (або згадуваних вище періратів) і мешкав у Колані (Голуні-Гелоні), що займала територію правобережної України.

Інша версія походження скитів пов’язана з найменшим сином Гера кла та його змієногої дружини. „Від цього Скита, сина Геракла, походять скити, що постійно царюють”, – писав Геродот. На жаль, він не вказує імені жінки, яка стала матір’ю синів Геракла.

Скит зайняв ті землі, де жила його мати, – сучасна правобережна Україна (або центральна Україна), і його народ називався скитами/китами. Агатирс зайняв карпатський і придністровський регіон, а Гелон/Олен – східні і, мабуть, південні землі нинішньої України, і від якого пішли елліни/олейці.

Етнічні основи Скитії-України зберігаються від початку світу. “Скити – сини Гіперборейців”, – писав Е. Шуре, тобто, сини Божої землі. Вона належить їм, ігуни, готи, іншому жити і панувати на ній боги не дозволять.

Пали-скити народжували нові роди і заселяли світ. Можемо певно говорити, що ряд скитських племен рушили на захід і зайняли землі аж до Британії включно. Влескнига, до речі, згадує про венетів (венедців), що пішли на захід. Саме венети заклали такі чудові європейські міста як Венецію (вени ці) та австрійський Відень (Вену). Князівство останньої називалося Войнова Крайна (Вільна країна). Будини збудували місто Буду (пізніше Будапешт), роси – ряд міст на півночі сьогоднішньої Німеччини-П русії (Шварин, Миров, Росток), оли-гали та паралати (парижани) – у Франції, бори (ібери) – в Іспанії та Грузії. Ці племена з часом асимілювалися з місцевими племенами, створили інше мовне середовище та дещо іншу культуру.

Тим не менше новоприбульці довго зберігали (і зберігають донині) свої назви: кельти (колоти-сколоти), скоти (скити), саки - ще одна назва скитів за Геродотом, брити (бриті – бріги у Геродота). В своїх прізвищах шотландці не тільки зберігають назву свого давнього етносу, що прийшов з наших земель маків – McDonald (МакДональд), McCain (МакКейн), McLaren (МакЛарен), а й спосіб написання, де упускалася очевидна голосна. Навіть по назві британських країн і сусідніх з ними земель можна здогадатися, носії якої мови їх освоїли – Ір ландія (оріїв лан), Ісландія ( і се лан-земля), Шотландія – Скотландія (земля скотарів або скитів; Д. Гуменна писала, що там навіть є ріка з назвою Дон і місто Девана – Діва), Гренландія (гориста земля)...

Найвірогідніше слово “скити” походить від „кута”, яке донині зустрічається на Україні в значенні житла: „мати свій куток”, „куток села”. В ряді областей маємо населені пункти – Кути, Коржів Кут, Веселий Кут, Тихий Кут, Гавришів Кут і навіть цілий регіон Покуття. Мабуть, і хутір похідний від кутів. Нинішнє молдавське село Кетросу – село китів-росів або хутір росів (між іншим, у Молдавії є також село Каларуш – Коло русів). Озеро Китай по сусідству в Одеській області – насправді Китів. А перетворилося кити/кути на скитів так само як у випадку зі сколотами: звідки люди? – з кола (сколані), отже – з кута (скутії, скитії). Не випадково і житло ченців-самітників у православних монастирях до сьогодні називається скит. Бо скити зовсім не скитальники та кочівники, як дехто пояснює.

Кут – це найсвятіше місце в оселі наших предків, у ньому виставлялися і прикрашалися вишитими рушниками та квітами статуетки Матері-Лелі, образи Богородиці. І не випадково в китайців “ки” позначає духовну силу, бо кити-скити зі своїми першосвятителями Рамою, Заратустрою, Буддою – це ті, хто насичував планету свідомістю духу.

Скитський/сколотський світ охоплював дуже багато етнічних груп і величезні простори в Європі та Азії. Належати до союзу скитів-сколотів, бути причетним до їхньої культури вважалося за честь навіть для тих, хто мав інший колір шкіри. Тут ніколи не було рабства, тут завжди шанувалася свобода віросповідання, переміщень, рівноправність чоловіка і жінки тощо. Особливо було привабливим Причорномор’я. Де той Тібет, а й там у древніх рукописах можна знайти ось такі захопливі вигуки: „Яке щастя бути цим народом Припонтиди, котрий іде по корі планети, насичуючи її свідомістю духу!”. Споконвіку духовний центр світу знаходився саме на Україні і буде знаходитися завжди саме тут, а не на іншій, освоєній значно пізніше „землі обітованій” – палестинській (про що насильно й нав'язливо втокмачується людям вже друге тисячоліття поспіль).

Отож, повертаємося до справжньої Святої землі, яка в Геродота називається Ексампей (Святі дороги) і Царська країна. Межі її нам допоможуть встановити назви рік, адже „річкові назви, так звані гідроніми, є найдостовірнішим джерелом історичної і мовної інформації” ( Зіновія Франко. Хто ми? Звідки родом? - Київ, 1990). Справді – назви міст, сіл інколи міняються під впливом тієї чи іншої політичної кон’юнктури, а річок, на щастя, така мода не чіпає. Тому, щоб визначити місце проживання народностей, розташування та межі країн, про які згадує Геродот на скитській землі, необхідно в першу чергу знайти відповідники скитським рікам, яким автор приділяє багато уваги.

Точно відомі науці лише Істр, Гіппаніс, Танаїс та Бористен. Про решту річок думки істориків або розходяться, або мають сумнівне визначення. Ми ж розпочнемо з Гіппанісу. Вчені її цілком правильно ідентифікують як Південний Буг. Очевидно, що серед місцевого населення річка називалася Бог, бо в основу, нібито, грецької назви, покладено все-таки наші складові. Зокрема, Гіп – гіпер (по-грецькому „великий”) насправді похідне від назви річки Ніпер, що вказує на зв’язок Бугу з Д ніпром. Другий компонент Пан – одна з давніх наших назв бога. Тому Гіппаніс пишемо з двома „п”, адже одне із складових закінчується на „п”, а інше починається на “п”. Назву Гіппаніс греки трактували як Великий Пан, а давні українці – Бог.

Компоненти „гіп” і „пан” допомагають нам визначити також місцезнаходження річок Гіпакіріс і Пантікап. Досі прийнято вважати, що це „не означені точно лівобережні ріки”. Але їх архетипи змушують нас подивитися у протилежний бік. Ці ріки треба шукати на правобережній Україні, по сусідству з Південним Бугом.

Не так легко однозначно розтлумачити другий компонент Гіпа кіріса, але можемо припустити, що він пов’язаний із назвою народу, що тут мешкав – корці. Тим часом перший компонент, як і у випадку з Гіппанісом, вказує на зв’язок із Дніпром. І тепер не складно визначити, що Гіпакіріс - це річка Інгул, яка впадає в той же лиман, що і Буг, і який ріднить її з Дніпром. Цікаво, що певна частина мешканців обласного центру міста Кіровоград, що лежить на берегах Інгулу-Гіпакіріса, ось уже багато років домагаються перейменування свого міста, як такого, що, ніби, не відповідає історичній справедливості. Однак, може, це саме боже провидіння направляло більшовиків, які назвали його іменем Кірова – однією із складових назви Гіпа кіріс? Мабуть, варто зберегти його, підправивши на Кіроград, а замість пам’ятника Кірову на центральній площі міста встановити пам’ятник першому історику нашої країни Геродоту...

Щодо Пантікапу, то тут теж все дуже просто, необхідно лише уважно вчитатися в слово: до Пана те капає, тобто, та річка є притокою Гіп паніса, а саме – Синюхою.

Ще одну річку вчені називають точно не визначеною – це Геррос (або Герр), хоча деякі видання, в т. ч. академічні, вказують її на річку Молочну. Можливо вони довірилися Птоломею, який вказує її в тому ж районі. Але вони не помітили, що річка Геррус у нього є також на Кавказі. Може бути також, що вчені довірилися перекладачеві історії Скитії, який зробив помітку в дужках, що Геррос, нібито, знаходиться „за чотирнадцять днів дороги” в напрямку на схід. Звідси і рішення рахувати чотирнадцять днів від Бугу. Але це помилкове рішення. Перекладач щонайменше мусив був врахувати, що якщо Геродот не вказує напрямок, то відправну точку слід брати з погляду його інформаторів, а ними переважно були мешканці півдня. Та й сам він, як ми знаємо, мешкав на півдні. Отож, річку Геррос необхідно шукати на півночі. А якщо взяти відлік часу від Бузького лиману, де, нібито, переважно мешкали греки, то чотирнадцять днів, мабуть, якраз і треба, щоб пішохід добрався до річки, назва якої і стала однією із складових Герроса – Рось...

Ми також звикли вважати одну із назв нашої головної ріки Бористен грецькою. Але і тут навіть близько нічого немає грецького. Бори (боруси), яких ми зустрічаємо і у Влескнизі, – це мешканці древньої української землі; с тан – табір, місцезнаходження, що буквально перекладається як борів стан або земля борів. Тобто, Бористен початково зовсім не назва річки. Грецькі редактори просто викинули справжню назву Дніпра, щоб ускладнити дослідникам пошуки справжніх джерел цивілізації і таким чином утаємничити їхнє походження. Тим не менше назву нашої головної ріки можемо відгадати за допомогою гіперборейських дівчат Гіперохи та Лаодіки, які принесли делосцям звичай жертвувати богам солому ( Геродот. Історії. Книга четверта, гл. 33). Безсумнівно, Лаодіка – це Лада, їй здавна поклонялися скити-укри, а Гіпероха – Ніпероха, дочка чи дружина Ніпра-Дніпра (народно-українське, як от Солоха, Захариха, Явдоха тощо)...

Ось які ребуси витворили люди із назвами рік та імен дійових осіб. Хіба таке могли зробити ті, хто не знав давньої української мови?

Але підемо далі. Назви і місце проживання скитських народів у Геродота дуже суперечливі. Втім, у цьому немає нічого дивного. Подібних неузгоджень чимало, наприклад, і в Ілара Хоругина. Маємо пам’ятати, що автори також покладалися на свідчення інших, а вони, ці свідчення, не завжди були точними. Ще варто враховувати те, якими дорогими були тогочасні матеріали для письма і трудомісткими способи їх здійснення. Якщо ти написав на пергаменті чи на дощечці, то зітерти або виправити щось вже було неможливо. Переписування заново могло лише додати помилок.

Зважуймо і на те, що мінялися назви, мінялося місцепроживання. Від одного роду відділявся інший і він займав вільні землі, але якийсь час зберігав ту саму назву, в пам’ять про попереднє місце давав такі ж назви новим населеним пунктам і рікам, на яких вони зводилися. Саме через те маємо так багато різночитань у древніх переказах і нам з великими труднощами доводиться доходити істини в тих чи інших текстах.

У 52 главі четвертої книги своїх «Історій» Геродот вказує, що річка Гіппаніс пливе на межі скитів-орачів і алазонів: нижче, тобто, по правому березі, були алазони, а вище по лівому – скити-орачі. Але у 18 главі ми читали інше: „Ті греки, що живуть над рікою Гіппанісом, називають їх (тобто скитів-орачів) бористенітами, а самі себе ольвіополітами”. Виходить, що над Гіппанісом жили бористеніти і ольвіополіти (оли). Ще вище скитів-орачів, зазначає Геродот, жили неври. Невже ще один етнос? Навряд. „Неври” – це місцева назва мешканців Придніпров’я, тобто, непри (від Ніпра-Дніпра) і бористеніти (від назви області – Бористену) – це одні й ті самі люди (про греків мова тут взагалі не повинна йти – на той час їх ще не було).

Отже, здається розібралися. Тепер, приступимо до особливо важливої країни – Царської. Деякі підручники з історії і навіть видання Національної Академії наук України, Інституту археології НАН України, Інституту історії НАН України „Україна крізь віки. На світанку Історії” (Київ, Альтернативи, 1998 р.) вказують її на півдні України, М. Грушевський – на Дону, а, наприклад, „Довідник з історії України” (Київ, „Генеза”, 2001) і „Малий словник з історії України” (Київ. „Либідь”, 1997) взагалі воліють не згадувати ні Царської країни, ні інших назв з Геродотової Історії. Несправедливо. Маємо вияснити, що це за країна і де знаходилася?

У четвертій книзі своїх «Історій» Геродот однозначно вказує її адресу: „За Герросом лежить так звана царська країна” – гл. 20; вона „називається як і той край, Геррос” – гл. 56. А ми вже визначили, що річка Геррос – це Рось. Тепер повертаємося до гл. 53 і довідуємося, що країна Геррос знаходиться за сорок днів плавби на північ по Бористену (Дніпру). Тим часом до річки Молочної не можна пливти човном, бо вона не єднається з Дніпром. А якби, навіть, це було можливо, то віддаль до неї від гирла Дніпра долається за якийсь тиждень.

Отож, де все-таки знаходилася Царська країна? Задача не така вже й складна, як нам навіяли чисельні історики. Яка наша річка в древності відповідала назві нашої країни? Правильно, Рось – Русь. Не плавав, не знаю, але думається, якщо спробувати пропливти звичайним човном, здолати численні пороги від гирла Дніпра до Києва, якраз, мабуть, і треба махати веслами днів сорок, щоб потрапити в країну Геррос (Рось), яку Геродот називає Царською.

Втім, читач, чекає на тлумачення першої частини цієї назви “гер”. Не секрет, що іноземці читали наші літери не так як ми. Особливо в цьому страждав сонячний символ „о”. Цю літеру підміняли на „е”, „а”, „ге” і навіть на грецьку „тето”. Ми це вже бачили на прикладі Голуні, це також зафіксовано в назві міста Херсон (насправді наші предки нарекли його на честь бога Хорса Хорсуном) та ряді інших слів. У випадку ж із Герросом можливі два варіанти: або це були (річка і країна) Горова (верхня) Рось – Горрось (нижньою була Голунь) або Оррось – Орова Рось. Подібну назву до останньої, до речі, знаходимо і в „Оповідях Захарихи” – Оразька Русь. В народі зустрічається вислів: „за царя Гороха” (тобто дуже давно), де, очевидно, згадується саме Ора-Гора. Доречною буде і згадка про мовну особливість мешканців Приятрання та Поділля, які донині закривають на початку слова голосні а, о, у, и, і приголосною г: Гандрей, госеледець, Гумань, гиндик...

Те, що Геродотів Геррос – це Царська країна, яка знаходилася пізніше в межах Київської Русі, підтверджує навіть французький інженер та картограф Г. Боплан, який у XVII ст. на замовлення польського уряду будував в Україні фортеці. На своїй генеральній карті річку Синюху він записав „Царською”.

Не маємо сумніву, що саме про цю Царську країну, але під назвою Цар’я йдеться також у Біблії (Кн. Суддів, 13), де згадується данівець Маноах і його легендарний син Самсон. Вже ім’я цього славного богатиря вказує на його походження, що означає українською Сам е сонце. Окрім того, сила Самсона приховувалася в його косах, як і у козацьких характерників.

... Прикро, але Геродот не називає столиці Царської країни, а те, що без неї вона не могла існувати - очевидно. У книзі „Код України-Руси” стверджується, що вже на той час нею міг бути Київ. Але ольвійський пам’ятник та повторне ретельне опрацювання „Історій” Геродота, змушує вносити деякі поправки та уточнення. Згадаймо: де за Геродотом відбувалися похорони царів? „У краю Геррос, до котрого Бористен ще судноплавний” (книга четверта, гл. 71). Звичайно, царів не могли хоронити десь далеко від престольного міста. Отже, якщо Дніпро був судноплавним до нинішньої Хортиці, очевидно, що десь саме тут і був пантеон древніх українців. Де саме, відповідь дала археологічна наука, яка розкопала чимало царських могил (курганів) на території нинішньої Дніпропетровської області, переважно в Нікопольському районі.

Десь тут була і столиця Перірати (Орати-Аратти). Зважаючи на священні архетипи „пер-пар”, найвірогідніше столичним містом царської країни П ерірати був П аріон (Парій), яке згадується в Геродота. Воно знаходилося або на острові Х ортиця, або поблизу нього. Свідчення тому однакова основа – Ор-Ар, що означало найвищу святість. Саме парійцям/паросцям належала місія підтримки миру по обидва боки Дніпра і розв’язанні спорів. Зокрема, в п'ятій книзі Геродота (гл. 28-30) є приклад того, як іонійці запросили паросців до Мілету (Мелітополя), щоб вони допомогли навести лад у їхній країні. І паросцям це вдалося зробити.

Саме представниці нашої землі, ті, хто отримав належне виховання і мав відповідне посвячення, направлялися на службу у всі відомі святилища. Серед них і гіперборейські дівчата: Гіпероха, Лаодіка, Орта (Арга)... Називалися вони памви, тобто, пам’ятливі, ті, хто зберігав пам’ять свого роду. Греки зазвичай підмінили їхню назву (на піфії), тим не менше в їхній мові появилося ім’я Памво із значенням „багатоголосий”. Це якраз вказує на те, що воно взято від наших служительок древніх культів, які давали не однозначні (різноголосі-багатоголосі) пророцтва. Від памв, до речі, пізніше появилися імена – Пава, Павла (гарна, свята).

Дехто з дослідників давнини заявляє, що греки силою захоплювали памв (піфій) у наших святилищах і примушували, щоб ті служили в їхніх храмах. Насправді було не так. Паросці-сколоти мали за обов’язок готувати і направляти своїх служителів культу в усі прилеглі країни. Вони були їхніми представниками, носіями їхньої культури, віри, на них покладалася велика миротворча і духовна місія із підтримки миру в регіоні, збереження родової пам’яті тощо.

Отже, можемо сміливо стверджувати, що духовний і адміністративний центр колишньої Трояні-Перірати був на території Правобережної України. Про це говорять її назва - Царська країна, на це також вказує геродотівська назва надбузьського краю Ексампей – Святі дороги…

Це була воістину свята земля. Тут, по суті, не було війн, природних катастроф, важких і тривалих епідемій. Непорозуміння вирішувалися як у випадку з Першосвятителем Рамою. Створивши новий культ Овена і помітивши, що це розколює суспільство та може стати причиною війни, він просто зібрав своїх прихильників і пішов освоювати нові краї та здобувати собі там паству. Чи то сама природа так створила цю землю, чи справді такою була сила духовних центрів та їх очільників, але, в основному, всі протиріччя вирішувалися шляхом порозуміння, терпіння і поваги до своєї землі, до предківських могил. Так, в принципі, завжди було на Україні.

Однак Царською країною ця частина древньої України називалася тому, що тут жили скити (за тим же Геродотом), які постійно царювали. Причому місія царювання їм, як нащадкам Яфета, була приписана самим Ноєм. Щоправда, в сучасних виданнях Біблії я не знайшов Ноєвих заповітів своїм синам. Олександр Гваньїні (ХVІ ст.), який користувався ранішими редакціями книги, наводить їх нам: „Ти, Симе, молися, як священик, відправляючи духовний уряд. Ти, Хаме, працюй на полі, вигадуючи різні ремесла, як робітник. А ти, Яфете, керуй і борони як король і рицар, користуючись зброєю, і утримуй держави в певних ухвалених правах і повинностях” (Хроніка європейської Сарматії. ст. 47).

Під контролем скитів знаходилися всі прилеглі землі з правого і лівого берега Дніпра. В давнину ця країна була відомою за назвами Ората, Гіперборея, Скитія...

ОРАТА – вона ж Аратта, Оратанія, Парората, Перірата, Паристан-Бористан. Відомий український дослідник та письменник Юрій Канигін в романі-есе „Шлях аріїв” писав, що Аратта – центр підмісячного світу, яка потім стала Київською Руссю. Інший вітчизняний історик Юрій Шилов стверджує, що Аратта перша в світі держава і що придумане вченими Трипілля якраз є Араттою. Його головні доводи – написи на Кам’яній могилі, в яких російський дослідник Анатолій Кіфішин прочитав назву Аратти. Разом з тим Шилов вважає, що в 24-22 ст. до н. е ця держава „саморозпустилася”. В свою чергу М. Відейко, а він представляє офіційну думку науки, вважає, що Аратта нічого спільного не мала з Трипіллям і взагалі вона не могла знаходитися на наших теренах.

Однак, як бачимо з напису на Ольвійському пам’ятнику, правда - на боці Канигіна і Шилова (Докія Гуменна, до речі, ще раніше стверджувала те саме). Згадує про пароратів і Геродот. Так що Ората (саме так вважаємо називалася вона) - реально історична країна, і знали її (принаймні назву, про що свідчать деякі арабські джерела) навіть у І-му тисячолітті н. е. Цілком можливо, що її назва була пов’язана з іменем Першосвятителя – Рами, а літера „о” позначала святість і розшифровувалася буквально як Сонячний Ра тато (Парората – земля Сонячного Ра тата).

Ю. Шилов зазначав: „Поселення Аратти розповсюдилися до морського узбережжя сучасної Одещини та до лісів пониззя Прип’яті, до долин правобережного Дністра та лівобережної Десни. А центр держави зосередився в майже замкнутому межиріччі Південного Бугу, Собу, Росі, Синюхи. Тут знаходилося скупчення з 23 найбільших міст-держав Аратти”. Тобто, серце країни знаходилося саме там, де ми показали Царську країну.

ГІПЕРБОРЕЯ. Вважається, що це мітична країна богів або, як писав Едуард Шуре, потусторонній світ: „таємнича країна світлих і прозорих душ, які живуть у вічному сяйві досконалого блаженства. Там його істинні жерці і жриці”. Разом з тим Шуре називав гіперборейцями скитів. А ми вже довели, що Гіпер – це насправді перекручена стара назва нашої ріки Ніпер (Дніпро). Знаємо також із Влескниги про борів і праборів, які мешкали на нашій землі. Тому очевидно, що Гіперборея – це придніпровська країна бореїв. Вона збереглася в грецькій назві річки Дніпра Бористен – Бористан. Компоненти Перірати і Бористану говорять відповідно про мовну і етнічну традицію в цій місцевості протягом тривалого періоду. Мабуть, саме це зафіксовано і в Гомерівській „Іліаді” (ХVІ 177), де згадується син Періорія Бор. Не забуваймо також, що мати-земля Гея разом з Ураном народила „трьох великих і могутніх синів” - Китта, Бриарея та Гієса, тобто Скита, Борея і Аса (Азія).

Найвірогідніше, країна називалася Бореєю тому, що місцеве населення займалося розведенням худоби і мало своїми символами тих же Тура та Овена. Адже в основі назви цілого ряду тварин в давнину був архетип бор (бар): боров – кабан, боровчан – вгодоване теля, боровчаниха – корова, баран. Від борів пішла назва бога північного вітру Борея. Прокопій Кесарійський у “Війнах” писав, що ім’я слов’ян і антів споконвіку було одне – бори, щоправда, чомусь це слово нам постійно нав’язують як обори. Ми ж насмілимося очистити його від доважку. Бори донині живуть в назвах українських міст Борисполь, Бородянка, Борова, Борислав, Буринь; іменах – Борис, Борислав, прізвищах – Борей, Боровець, Борейко, Борець, Бориско, означенні титулованої і багатої людини барин...

СКИТІЯ – безумовно назва тієї ж Парорати і Гіпербореї. Тому не будемо повторювати вже сказане, а зупинимося на її кордонах та розмірах. Геродот писав: „Скитія має вигляд чотирикутника, що в двох місцях прилягає до моря; той бік, що над морем, такий самий завдовжки, як і той, що простягається у глибину краю. Бо від Істра до Бористена десять днів дороги, а від Бористена до озера Меотиди ще десять; туди ж, у глибину краю, від моря до меланхленів, що мешкають трохи вище від скитів, двадцять днів дороги; день дороги я приймаю за двісті стадій. Так, отже, скісний бік Скитії складає сорок тисяч стадій, а простий, у глибину краю, знову стільки ж стадій” (книга четверта, гл. 101).

Звичайно, це умовні межі Скитії, бо знаємо, наприклад, що Дарій, щоб побити скитів, мусив іти аж до Дону. Найвірогідніше цей “квадрат” складав так би мовити головну частину Скитії. Але, крім цього, “квадрат” допомагає уточнити деякі географічні назви. Наприклад, знаємо, що Істром, нібито, був Дунай, що тече із західної Європи до Чорного моря. Але в Геродота він виступає однією із сторін квадрата, тобто, річкою, що протікала паралельно Бористену (Дніпру). Отже, мова тут не про Дунай. Більше того, віддаль від Дунаю до Бористена дещо більша аніж десять днів дороги (з розрахунку приблизно 38,5 км ходу на день – одна стадія дорівнювала 192,27 м). Натомість, ця віддаль відповідає віддалі, наприклад, від Херсона, який знаходиться на Дніпрі, до річки Прут. Очевидно, що Істром міг бути саме Прут, а не Дунай (або ж його плутали з Істром).

Однак варто зазначити, що корінь „стр” на сьогодні закріпився за річкою Дністер (Ністру) і її притоками Стриєм та Стрилою. Згадаймо, скільки річок із назвою Стримон згадується в „Історіях” Геродота. Можливо, цим словом називали взагалі річку - струмок.

Тепер торкнемося племен, що заселяли Скитію.

Про НЕВРІВ ми говорили вище, що це перекручена назва НЕПРІВ, тих же бористенітів-д ніпровців, які мешкали вище по течії Дніпра, десь в межах сучасної Київської області. О. Знойко називає їх фіннами, але Геродот однозначно говорить, що вони „мають скитські звичаї”, а звичаї народжуються від віри, роду занять, культури і традицій, які, очевидно, у скитів та непрів, були однаковими. За одне покоління, пише далі Геродот, непри перед походом Дарія мусіли покинути свій край через змій і перейти до країни будинів (книга четверта, гл. 105). Зазначається, що ті змії напали, нібито, з північної пустелі, але не виключено, що то домисли редакторів, а зміями називався якийсь перехід (поріг) через Дніпро. Адже, логічно, що лівобережні непри, уникаючи нападу Дарія, могли перейти на правобережну Скитію, до будинів.

Про БУДИНІВ – “великий і численний народ”, які за Геродотом мають ясно-сині очі і ясне волосся, достатньо сказано в першій книзі. Ми довели, що на роки Батька історії вони проживали в басейні рік Південний Буг-Рось. Центром їх розселення, найвірогідніше, були нинішні Черкаська і південь Київської області. В „Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии” Л. Похилевича (1864 р.) нараховується більше шістдесяти населених пунктів зі словом Буда. А загалом по Україні їх до сотні.

АГАТИРСИ – загальна назва племен, які мешкали на правобережжі сучасної України, постала від імені засновника роду Гераклового сина Агатирса. За Геродотом „це найлагідніші люди. Вони носять особливо багато золотих прикрас. Із жінками живуть усі спільно, через те вони всі собі браття й рідні і немає в них ні заздрощів, ні ненависті” (книга четверта, гл. 104). Очевидно, що це були багаті й сильні люди, напівбоги – б огатирі. І саме від їх назви пішло слово агатоори (достойники, посли). З їхнього роду, мабуть, вийшов отець Атій, засновник роду атів (атенів) і т. п. Під час походу Дарія на скитів-кочовиків (лівобережні скити) агатирси відмовили в допомозі останнім, так як ті першими образили персів (книга четверта, гл. 119), не дозволили їм також під час відступу переходити на їхню, агатирсів, територію (книга четверта, гл. 125). Вважається, що назва міста Тіра (нині Білгород) пов’язане з ага тирсами.

Про землю АЛАЗОНІВ Батько історії повідомляв наступне: „Від пристані бористенітів – вона є середньою з-поміж надморських пристаней Скитії – нині найближче живуть калліпіди; вони вже погречені скити; за ними інше плем’я, що називається алізони. Вони, калліпіди й інші далі тримаються скитських звичаїв” (книга четверта, гл. 17). Цитата коротка, а інформації дуже багато. Насамперед, вона засвідчує морський статус Скитії: пристань бористенітів (Ольвія) знаходилася посередині, отже від неї в одну і другу сторону на Чорному морі були й інші пристані. По-друге, вона розкриває брехливу суть грецьких редакцій твору: зауважується, що калліпіди вже погречені скити, але що це за погречення, коли тут же говориться, що вони тримаються скитських звичаїв? Щодо назв племен, то в обох – алазонів і к алліпідів – бачимо один і той же архетип, що засвідчує їх однакове походження з олами. Тобто, алазони – це ті самі оли, еолійці, сколоти, пали, а також згадувані в дещо пізнішому джерелі – Влескнизі – олейці та іллірійці.

В „Іліаді” Гомера згадуються двоє вождів, які вели алазонів на Трою, – Одій та Епістроф (можливо, Опа сатрап) з Аліби, „де срібла родовища гойн”. Очевидно, що тут йдеться про Олійський край, котрий сягав аж Одеси, яка в свою чергу носить ім’я котрогось із давніх героїв: або Одія, або Одіссея. Ще в „Іліаді” трапляється місто Олізон, що за логікою мало б знаходитися десь у сучасній Одеській чи Миколаївській області, а якщо в іншому, то засновниками його, мабуть, були вихідці з цих місць. Зате міста Голта (нині Первомайськ, Миколаївщина), Балта (Одещина) є прямими свідками проживання тут олів, палтів (палів).

Папа Іоан ХХІІ, до речі, в 14 столітті говорив, що Київська Русь раніше називалася Галатією, а це: країна Ола то (в селі Крутенькому на Кіровоградщині досі збереглося слово галатин в означені легковажної людини, що колись, мабуть, стосувалося галатів, які мешкали в цьому краю). Пізніше оли-алати, пали-палти зайняли територію від БАЛкан до БАЛтики – неподалік від Балтии (на території Молдови та Румунії зафіксовано також чимало топонімів з таким же коренем – Бельци, Балатіна, Палтініш – майже те, що й Полтава)...

АМАЗОНКИ. В мітові про Геракла „Пояс Іпполіти” місцезнаходження країни амазонок вказується на віддалених берегах Понта Евксинського (Чорного мор’я), її столицею називається місто Фемискира, що перекладається нами як Ама з Кори/Карії. Очевидно, саме це місто згадується у Влескнизі під назвою Омастрида. У тому ж мітові йдеться і про сім амазонок, які супроводжували саму богиню Артеміду. Серед них: Аелла (Алла-Ола), Протоя, Мелан іппа (Милана Опа) і дочка Ареса, сестра Іпполіти Антиопа (Анта Опа)...

Скити називали амазонок – ойорпата, що, нібито, грецькою означає мужевбивці, хоча, якщо слово дійшло до нас у не зіпсованому вигляді, це може тлумачитися як ой-ор-пата (ой – вигук, що в даному разі міг виражати здивування та захоплення; ор – чоловік; пата – пута), тобто, жінки, що перемагали і підпорядковували собі чоловіків. Або ж: Ор – скорочене ім’я покровительки амазонок Артеміди, пата – батько, тобто, плем’я-рід Артеміди.

Амазонки, як свідчив Гомер, брали участь у Троянській війні: імена їхніх вождинь – Пентеселея (Понта сила) та Анти аніра (антка Анна), яка очолила військо після загибелі Пентеселеї. Зважаючи на те, що воювали вони на боці троянців-теукрів (алазонів), амазонки, очевидно, мали з ними однакове походження. На це також вказує однакова друга частина їхніх назв.

Також Гомер згадує пагорб біля міста Іліона (територія алазонів), який „невмирущі боги” називали надгробком Мірини, а люди – пагорбом Батії (пісня 2, 813-814). Давньоукраїнське Б ат (батя, споріднене м атері) виступало в ролі титулу, керівника держави на всіх прилеглих до Скитії землях (згадаймо хоча б відомого татаро-монгольського провідника Батия). Діодор Сицилійський стверджував, що Мирина була царицею амазонок, вона завоювала царство атлантів, Лівію, спустошувала Малу Азію. Тим не менше амазонками ці завзяті жінки називалися від міста Аматунт (Ами), яке в свою чергу отримало ім’я цариці Амаги, а сама цариця була богинею-матір’ю у фрігійців – Амма.

Досить суперечливими й заплутаними є свідчення Геродота про АРГІППАЇВ (книга четверта, гл. 23), з яких можна зрозуміти, що місцепроживання цього племені може знаходитись як на півночі Скитії так і далеко на сході. А зваживши на те, що аргіппаї плосконосі, довгобороді та від народження лисі, дехто з перекладачів, як, наприклад, Т. Коструба, припускають, що це одне з монгольських племен. Але не може не дивувати їхня назва – аргіппаї. Її головний компонент „арго” знаходимо в божественних іменах, що стосуються саме скитів, наприклад, Таргітай та Аргімпаса. Один із скитських країв, як ми вже знаємо, називався Аргос. У Гомера також згадуються аргеї (мешканці Аргосу), дружина Менелая Олена, через яку спалахнула Троянська війна, називається аргів’янкою.

Цікаво, що аргіппаї одягалися по-скитськи, а дерево, яке давало їм основний харч, називалося понтійським (чорноморським). Тому і тут не можна виключати спотворень перекладачами та тлумачами Геродотових праць. „Кожний (мешканець того краю) живе під деревом; узимку накриває дерево білою повстяною рядниною, а влітку без ряднини. Ніхто з людей їх не кривдить, бо вважають святими”, - зазначає Геродот. Якщо аргіппаїв вважали святими, значить й саме слово арго перекладалося як «святий». Недарма воно стало основою означень цілого ряду священицьких понять: архірей, архієпископ, архімандрит, архіпастир, – що початково могло бути орхор: ор – батько, Хор – небесний. Звідси висновок, що префікс „архі” не міг бути грецьким, бо він не їхнього походження. Другий компонент ппаї, можливо, насправді слід читати папаї, що разом перекладається як “святі папи”.

До речі, описаний Геродотом аскетичний спосіб життя аргіппаїв вказує на їх подібність до християнських монахів, які уникали мирських спокус і жили в печерах чи землянках подалі від населених пунктів.

В одній із глав четвертої книги Геродот згадує ще арімаспів, які панували над усіма, крім гіпербореїв. Зазначається, що вони часто нападали на сусідів. І це вся інформація. Отож історики, не довго гадаючи, назвали їх „казковим народом, який мешкає на крайній півночі Європи, або десь у Сибіру”. Але вчені не помітили, що складові цього слова співпадають з окремими складовими назв племен середульшого Таргітаєвого сина Арпоксая – тр аспії і каті ари. Дослідження їхніх основ наводить на цікаві висновки. У випадку з траспіями бачимо те саме „аспи”, а в каті арах – „арі (ярі-орі)”. Вважаємо це прямим доказом того, що на нашій землі було таке собі скитське плем’я – аспи/оспи. Якогось разу воно поділилося на дві частини. Мабуть, це сталося при Рамі, який запропонував своїм прибічникам замість Тура прийняти більш мирний символ Овена, і пішов з ними на схід. Очевидно, саме про це йдеться в інформації Геродота, коли він говорить, що арімаспи витіснили ісседонів, зайнявши їхнє місце. Хто залишився вірним символу Тура, назвалися траспіями ( тураспії).

Частина скитського племені оспів, як і ряд інших, про що ми писали вище, пішла на захід, зокрема, на Апенніни, де згодом чітко проявиться символ Ора-Овна, наприклад, в зображенні бога Юпітера з рогами барана. Пізніше оспи опанують і Піренеї (Паранеї – земля анів), назвавши створену ними країну іменем колишнього скитського племені – Іспанія.

Якась частина пішла на південь, залишила свій слід на Кавказі (за Геродотом тамтешній народ – с аспіри, або каспіри-каспійці) і пішла ще далі, куди принесла образ, який нині називають іранським, Вишт аспи – цар з династії Киянідів. Хоча який він іранський, коли ім’я складається із наших компонентів: Виш-Вишній - вищий за всіх (у Влескнизі – Вишень) і аспа, який жив десь на півночі України? Чи не там, де стоїть знаменита село Пер есопниця (Параспи) – земля аспів?

В „Мифологическом словаре” (М. Сов. энциклопедия, 1990) є стаття про іспів, які згадуються в нартському епосі адигів. У них вони чомусь - карлики. Тим не менше ці карлики відзначалися великою фізичною силою та розумом, мужністю і вільнолюбством. Окрім цього, від них нарти навчилися виготовляти серпи, що вказує на хліборобське походження іспів.

Вихідцями з наших земель можуть бути і вірмени. Для такого припущення маємо Гомерове свідчення про мешканців Орменії, які брали участь у поході на Трою. Так от, жили ормени поблизу джерел Гіпереї (можливо, озеро Севан або річка Раздан), в основі назви якої бачимо той же Гіперборейський архетип. У давніх вірменських пам’ятках згадуються дуже близькі нам імена та назви: легендарних братів Куара (Кия-Ра), Мелтея (Мала) та Хореана (Хорива) з області Палунь (Голунь). Відома у Вірменії також ціла династія царів на ім’я Рус.

ІСЕДОНИ (не розумію, чому наші науковці пишуть це слово, як і слова «масагети», «асирійці», «тісагети» з двома „с”; тоді вже і Росію пишіть з двома). Про них можна знайти лише коротенькі зауваги в Т. Коструби: „східний народ, близько не знаний”, в А. Білецького: „народ, що мешкав на сході від південної частини Уральського пасма” і в М. Грушевського, який вказував на їхнє місцепроживання в Придонні. Досить солідні за обсягом іноземні видання, такі як, наприклад, „Мифологический словарь” та „ Словарь античности”, взагалі обходять їх стороною. Втім, така доля спіткала багато племен геродотовської пори. І наша книга, по суті, є першою спробою заповнити цю прогалину.

Підтримуємо Михайла Сергійовича, що іседони справді проживали на Дону. Хоча, очевидно, раніше вони мешкали на західному березі ріки, а коли арімаспи витіснили їх, змушені були перейти на східний. Швидше всього, їхня назва пішла від: гнані із Дону. Імена на „Іс”, мабуть, мають таке ж походження: Ісус – вигнанець (або пришелець) із Суз, а не спаситель, Іуда Іскаріот – із Карії...

Пишучи про масагетів, Геродот, до речі, підтверджує наші доводи про те, що іседони жили за Доном: „Кажуть, що цей народ є і великий, і войовничий, і мешкає там, де небо розвиднюється і де сходить сонце, за рікою Араксом і супроти іседонів” (книга перша, гл. 201). Тобто, за річкою А ракс (у Влескнизі – Ра, нині Волга) жили масагети, а іседони - між Доном і Волгою.

КОРЦІ (карійці, куру) – це етнічна група, яка мешкала над Азовським морем, а пізніше розселилася по великих просторах стародавньої України – від Прос куріва (нині Хмельницький) до Курська, а якась частина (очевидно, та, що була на боці персів) перемістилася до Передньої Азії і стала курдами. Вже зазначалося, що перські царі Ксеркс, його батько Дарій та їхній предок Кір теж мають корське походження. Можливо, саме цей Кір і став засновником Корії/Карії. У Геродота - це Кар, брат Ліда і Міса. Пам’ятаючи про хворобу греків підмінювати в назвах окремі літери, не виключено, що насправді ці брати могли зватися Кор, Лад і Мед.

Від Батька історії також відомо, що в давні часи карійці (корці) називалися лелегами (книга перша, гл. 171) і що цей „народ порівняно з усіма іншими народами був на той час найславніший далеко більше, ніж будь-який інший”. Особливо це стосувалося військової справи. „Карійці, - зазначав Геродот, - винайшли, в який спосіб прикріплювати до шоломів прикрашальний гребінь і оздоблювати щити розпізнавальними знаками, також вони перші зробили з внутрішнього боку щитів поперечні металеві держаки, тоді як перед тим усі, хто мав щити без держаків, користувалися шкіряними ремінцями, що їх обкручували навколо шиї та лівого плеча” (книга перша, гл. 171).

Саме цей гребінь і вказує на те, що корці-карійці-куру мали за свій символ півня. Отож, коли Степан Наливайко, покладаючись на санскрит, пише, що куру-кор – це бик, то очевидно, що сприймати санскрит за чисту монету помилково, бо насправді це кур-курка.

Мова карійців у Геродових «Історіях» ототожнюється з варварською (книга восьма, гл. 135). Тут же говориться про святилище Аполлона Птоя поблизу міста Акрайфії, на північ від озера Копаіди (Копа), на схилі гори. У Карії також було місто Европ, а отже чи не слід викрадення Зевсом Европи тлумачити, як викрадення Зевсом (греками) історії Корії, її назв, матеріальних та мистецьких здобутків?

Не виключено, що місто Г алікарнас, яке, нібито, є батьківщиною Геродота, було містом олів та корійців. Знамените місто Аргос, від якого навіть виводять назву країни Арголідія (тобто, коли в північному Приазов’ї першу скрипку грала Лідія, а столицею був Аргос), теж знаходилося в Карії. Геродот зазначає, що аргосці першими вславилися в музичному мистецтві (книга третя, гл. 131).

У сьомій книзі Геродота (гл. 91-97) згадуються кілікійці, памфілійці, карійці, іонійці, еолійці – це все елліни. Окремо зауважується, що еолійці за давніх часів називалися пелазгами. Отже кілікійці, памфілійці, карійці, іонійці - теж пелазги (пали).

ПАЛИ. За версією Діодора Сицилійського у скитів „появилася народжена землею діва, у якої верхня половина була жіночою, а нижня – зміїною. Зевс, з’єднавшись з нею, народив сина на ім’я Скит, який став найзнаменитішим за своїх попередників і назвав народ своїм іменем. Нащадками цього царя були два брати, котрі відзначалися доблестю: одного з них звали Пал, а іншого – Нап. Брати здійснили багато подвигів і поділили між собою царство; по імені кожного з братів один народ називався пали, інший – напи. Через якийсь час вже нащадки цих царів, відзначаючись мужністю та стратегічними талантами, підкорили собі величезну країну за річкою Танаїс до Фракії”. Цікаве свідчення, хоча, найвірогідніше, все-таки трохи було навпаки: Пал був першим за Скита, і його плем’я - пали (в Йордана – спали, мабуть, за аналогією скити, сколоти) - мешкало на території України з часів так званої Трипільської цивілізації. Вони ж – пелазги, паралати, поляни.

Видатними пали-пелазги були тим, що дали імена богам і навчили еллінів мистецтву робити скульптури. Назва, мабуть, пішла від олів, хоча, не виключено, і від слова “палити”. Вченими доведено, що приблизно через кожні п’ятдесят років, коли приходило в непридатність їхнє житло, так звані трипільці палили своє родинне гніздо і переходили жити на інше місце.

Судячи з однакового кореня „іс-ас”, не виключено, що згадувані вище іседони мали щось спільне з МАСАГЕТАМИ. Батько історії зауважував, що за деякими свідченнями масагети „належать до племені скитів”, одягаються так само як скити і „спосіб життя у них такий самий” (книга перша, гл. 215). Жили вони за Араксом (Волгою), поклонялися Сонцю, мали імена, схожі зі скитськими (наприклад, Спаргапіс).

Але якому сучасному народові вони були предками, важко сказати. Якщо врахувати те, що назву масагетів греки за своїм звичаєм перекрутили, то можна було б запропонувати два варіанти правильного їх написання: Асаготи – азійські готи або Аса ати – азійські атамани, володарі. Очевидно, це одна з назв згадуваних Геродотом асирійців та асів (ясів), на яких натрапляємо і у Влескнизі. Мабуть, саме з них свого часу виокремляться відомі колись у приволжських краях народності під іменем х АЗари та знані донині т атари. А згадувані в того ж Геродота тісагети, найвірогідніше, - ніхто інший як неправильно прочитані масагети.

МІСІЙЦІ (вони ж мізійці і, вірогідно, мідійці та мілійці), засновником племені яких був Міс, жили по сусідству з лідійцями, мабуть, нижче річки Кубань (лідійці - вище Кубані, до Дону і за ним; карійці - на захід від лідійців аж до Дніпра). Саме про таке місце проживання місійців повідомляють „Історії”: „З плином часу він (лідійський Крез) підкорив майже всі народи, що мешкали по цей бік ріки Галія (тобто Ріоні – С. П.), за винятком кілікійців і лікійців, а саме: лідійців, фрігійців, місійців, маріандінів, халібів, пафлагонів, фракійців, тінів та бітінів, карів, іонійців, дорійців, еолійців, памфілійців” (книга перша, гл. 28). І також розповідається про те, що разом з теукрами місійці „пройшовши через Боспор у Європу” (тобто, через Керченську протоку), вони прийшли з Малої Азії (Тамань) до Європи (Крим), поневолили всіх фракійців (кримчан) і дійшли до Іонійського моря (Буго-Дніпровський лиман) (книга сьома, гл. 20).

Якщо вірити Плінію, місійці/мідійці стали предтечею савроматів, бо вони „мидской породы, живут при реке Доне, разделяются на разные поколения” ( М.В. Ломоносов. Древняя российская история от начала российского народа до кончины великого князя Ярослава Первого или до 1054 года…….).

Не так давно британський професор С. Піггот визнавав: «Коло 2000 років перед Р. X. існувала велика федеративна держава на просторі України і далі до Туркестану. На всьому цьому просторі ми бачимо одну й ту саму культуру. Ця одність культури на такому великому обширі вказує на існування культурного центру – столиці та великих осередків промислових. У тій державі панувала одна мова, на що є докази в історичних документах, знайдених в Малій Азії» (S. Ріggot. «Рrehistoric Іпdіа»).

Наш професор В. Щербаківський казав, що «кераміку гальштадського типу і труни з нею знаходимо в могилах по всій Україні: за Карпатами аж до Альп та скрізь по Дунаю. Це вказує, що за залізної доби на всьому цьому просторі існувала та сама культура, та сама віра і ті самі люди» («Формація української нації»).

Книгу можна замовити за адресою y atran@gmail.com

Якщо Ви хочете нам допомогти, пишіть, будь ласка, на нашу електронну адресу на титульній сторінці сайту.