Олександр Осьмак

Війна очима водія «студебекера»

07.05.2010 | 17:55   Олександр Осьмак
переглядів: 1689

Олександр Андрійович Осьмак (1925-2000) – неординарна особистість. Новатор гірничо-рудного виробництва на Криворіжжі 1940-50-х років, слава про його трудові подвиги і винаходи для видобутку руди гриміла у всіх країнах соцтабору. В НДР навіть вийшла брошура про його досвід роботи. Він міг стати лауреатом Сталінської премії, але відмовився вступати до КПРС. Це був великий патріот України, надзвичайно талановитий і дотепний оповідач. В 1992 році Голованівська (Кіровоградська обл.) приватна газета «Сходи» (№12-13) опублікувала його спогади про війну, зберігши авторський стиль.

Після визволення Києва і Житомира наша 3-тя танкова ар­мія була виведена на доформування — поповнитись бойовою технікою і живою силою — в районі Бердичева. Готувались в наступ на Проскуров (нині Хмельницький).

Березень 1944 року. Грязюка не по коліна, а по вуха. Проривались тільки піхота, танки і «королі» доріг, так називали тоді американські «студебекери», і то в яких були ведучі передки й добрі двигуни.

Продовольство підвозили «Дугласами» — американськими літаками. Пролітає над військами, знижується і викидає з дверцят мішки з сухими пайками. Ми премо туди, де впав мішок, як скажені, — щось треба вхопити. Мішки здебільшого розбивались, тоді ми трохи підживлювались. Пізніше заборонили цю біганину. Сам старшина роти забирав мішки і роздавав по списку.

Я шоферував на «студебекері». В одному селі (забув, як зветься, — пам'ять на старості зробилася дирявою) машину, відібрав у своє розпорядження начальник інженерних військ армії полковник М. П. Каленчук. Я подумав, подалі від фронту— добре! Але, виявилось, возити таку людину, як цей полковник, гірше каторги і фронту. Видать він вихованою людиною був — весь час матюкався на чому світ стоїть.

— Соображай, продажная хохляцькая шкура, зуби повыбиваю, — замахувався кулаками чи не на кожного українця...

Я якось насмілився і сказав:

— Ви ж теж українець, то­варишу полковнику.

— Я украинец, но я не предавал родину. Воєвал на Хасане, Халхинголе, Финляндии...

Для цього, так званого укра­їнця, всі, хто був на окупованій території, зрадники. Ніби Україна, чи українці винуваті, що її здало німцям бездарне комуністичне червоне команду­вання на чолі з Сталіним. Та­ка думка побутувала серед ба­гатьох командирів і її старанно поширювали й деякі ук­раїнці, щоб вислужитись перед інши­ми держимордами.

Приїхали ми до одного села, кажись Білиловка. Іде старичок — стрибає через калабатини майже босий. Мабуть, взуття ще те, що взули більшо­вики, або Гітлер виділив. Хіба ж Україна щось мала своє?

— Бегом иди сюда! — гарк­нув полковник.

Старичок підбіг.

— Какое это село? — питає. Але дідок з переляку від такого звернення

«асвободителя» і слова не міг зв'язати.

— Иди, дурак, хохляцькая морда. Забыл, в каком селе живет.

На всіх дорогах тоді важко працювали загнані, замучені українці-«чорнорубашники» — цивільні люди з окружних сіл. Рубали хмиз, дерева, вимощу­вали дорогу. Їх і за людей не вважали.

А я все думав, як мені вир­ватись від цього дурня-пол­ковника?

Та світ не без добрих людей. Якось зупиняє нас наш коман­дарм П. С. Рибалко, здається він тоді був генерал-лейтенентом. Наказав полковнику причепити його «віліс» до моєї ма­шини. Сам сів поруч зі мною, а полковника загнав у «віліс». Звод охорони вскочив у кузов. Треба було командуючому в якесь село. Рушили. Де самі їдемо, де солдати штовхають.

— Ну що доїдемо, синок? — питає генерал.

Почув, що я українською розмовляю і сам перейшов на українську.

— Звідки ти, синок? — запи­тує.

Розговорились. Потім питає, чи не хочу я при штабі залишитись служити, все-таки далі від фронту.

— Ні, — кажу, — відправте мене в свій батальйон. А то ме­не цей полковник з'їсть. Весь час матюкається, погрожує, всіх українців продажними хохляцькими шкурами вважає. Ви ж, товаришу генерал, теж українець. Чому він не спитає, хто з цих вояк хохлів не пух з голоду в 33-му році, або не сидів у Гулазі?

— Знаєш, синок, що я тобі скажу, Україна це: — Рибал­ко виставив долоню, розтопирив пальці і показав яка Ук­раїна безсила і стиснув пальці у кулак — як її легко розчави­ти. — Я не доживу, а ти може й доживеш, коли Україна буде Україною. А зараз треба вою­вати. Ну так що, не хочеш при штабі армії?

— Ні, — кажу.

Вийняв карту генерал і пока­зав.

— Ну ладно: ось тут ми зу­пинимось, а ти відтягни «віліса» в це село, — ткнув паль­цем на карту. Ми розпрощались. Дуже ско­ро, звичайно з допомогою Рибалка, я розпрощався і з полковником Каленчуком. Після війни кілька разів бачив його. Жив він все ж на українській землі й помер у Києві. Царство йому не­бесне.

Але повернемось трохи назад. До того, як форсували Дніпро.

Це була перша, якщо можна так сказати, моя бойова вилаз­ка. Думав, що й послідня. Бог милував. Відбувся добрячим переляком. Одна душа не боялась — була в п'ятках.

Їздив я тоді на полуторці. Не скажеш же, що воював, — воювали на танках. Привіз на міст скоби, штирі і взагалі, все що пртрібно для будівництва дерев'яного моста.

Шофер з мене був липовий, бо я ніколи раніше не шоферу­вав, а до війни працював то­карем і умів їздити тільки по полю, коли вивозять гній. І то не міг зкерувати до наступної купи. Як же я став шофером? Діло в тім, що я пішов у мос­калі не через військомат, а прямо в часть, тобто 182 окре­мий армійський батальйон. Са­ме тоді армія поповнювалась з Америки «студебекерами». Шоферів було обмаль, от і ска­зав, що шофер я. Прав ніхто не вимагав. Бери і керуй. (Трохи пізніше, правда, я все ж склав на водійські права). Доки я навчився їздити по до­рогах, добренько почухав реб­ра своїй полуторці. Не всі сучасні шофери, якби побачили її, повірили, що на ній ще можна їздити.

Одного разу я віз замкомандира батальйону по госпо­дарській частині і так прикро розминувся з «студсбекером» — королем доріг, що він ледве не забрав мене й машину з собою. «Чево это ты так разьезжаешь?» — запитав переля­кано ст. лейтенант. «Для по­рядку, щоб в канаву не попас­ти», — кажу, ледь дихаючи. Старший лейтенант зрозумів, який з мене шофер.

З часом я став класним шо­фером. І після війни вже був старшим автомеханіком батальйону. Два рази мені прис­воювали звання молодшого сержанта, ну це було не надов­го — до чергової губи. А на губі просидів багатенько — за шість років 100 діб.

Який дивний збіг. Працюючи ме­ханіком у радгоспі Бортнічі під Києвом, я почав перебудову в 49-му році і почав з кулаків. Хотів перевиховати агронома, а кулак тоді у мене був тяжкий, — набив йому добрячу гулю. І дали мені за цю пере­будову рік «Катерини» (тюр­ма в Києві). В «Катерині» я теж просидів 100 діб, а потім Сидір Артемович Ковпак змилувався на про­хання моєї матері, і звільнив мене. Розповів би й про тюр­му. Я там теж успішно прово­див перебудову — і відучив блотних від «положеного», але повернемось на міст.

Значить били сваї у дно Дніпра. Чотири чоловіки підні­мали «бабу» (це така колода і чотири ручки біля неї і раз-два взяли). Весь Славутич від берега до берега вкритий чорнорубашниками. І щоб ви ду­мали — не за місяці і, навіть, не за тижні, а за декілька днів був збудований міст. Будували його українці з окружних сіл. Ні до цього, ні після цього ні­хто не будував такого довгого моста за такий короткий час. Це рекорд, який треба було б внести в книгу Гінесса.

Приїхав я на міст у супроводі старшого сержанта (хлопець був з Тули, звали Сергієм). От він каже: «отут розвантажуйся, а я пошукаю командира роти». Не встиг я розвантажитись, як завили сирени — такий страш­ний звук я чув вперше. Глянув на небо: хмари, а на них вид­но весь міст і що там робить­ся (не дуже, правда, чітко, як на погано настроєному телеві­зорі). Розказували ті, хто був подалі, що це явище спостері­галось за кілька кілометрів. Не знаю, як воно називається, але потім не раз ще доводилось бути на інших переправах і плацдармах, а такого більше не бачив. Глянь, суне армада «юнкерсів» (я їх не ра­хував потім казали що 36). Я з переляку влыз під машину (пізніше зрозумів, що треба не під машину, а подалі від машини). Засвистіло, затріща­ло, машина застрибала, як на вибоях. Чую засвистів передній скат. Потім стало тихо-ти­хо. Подумалось, чи на цім сві­ті я, чи вже на тім? Поворушився — живий. Виліз обтрусився і почав міняти колесо (було запасне).

Прибігає незнайомий старший лей­тенант:

— Бистро давай машину он туди.

Я сказав, що підкоряюсь старшому сержанту, а він:

— Ти йому вже не підкоряєшься. Його нема. Повезеш по­ранених.

Посадили ми 10 ранених. Старший лейтенант прислав сержан­та і сказав, що йому я підко­ряюсь.

Поїхали ми шукати перев'я­зочний пункт.

Під'їхали до однієї великої палатки, кругом неї повно ранених. Дехто в військовій фор­мі, але здебільшого наші «чорнорубашники»-українці в своєму домашньому лахмітті.

Назустріч вийшла така ла­гідна жіночка в білому халаті, спереду в крові:

— Ребятки, мы не успеваем обрабатывать. Вон по этой дороге через метров 200 есть такой же пункт.

Сержант вилаявся — поїха­ли!

Приїхали до іншої палатки. Вийшов майор, видать не ме­дик, у медиків були вузькі по­гони, а в цього ні. Мабуть, комісар госпіталю.

— И где ви берете этих хохлов чорнорубашных. Посмотрите — девать некуда.

Мій сержант збісився, схо­пивши автомат:

— А ти б не сидів тут, а пі­шов би й подивився, де вони беруться.

Майор підтягнув штани і зробився такий добрий хоч у вухо клади:

— Ребята, вот по этой доро­ге через метров 100 только что развернули новый перевязочный пункт.

Приїхали ми вже до третьої палатки. Сержант одразу схо­пив автомат і побіг у палатку. І я за ним хвостиком. Сержант кидав іскри: «Я їм покажу, де вони беруться». Але тут все уладили з миром. Змучених, знекровлених людей нарешті прийняли і надали першу до­помогу.

Публікація Сергій Піддубного

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...