Адже костюм як субстанція матеріально-духовної сфери діяльності людини на всіх історичних етапах його формування завжди був виразним документом епохи, її естетичних ідеалів, каталізатором суспільних процесів.

Вбрання населення різних регіонах Землі за праісторичних часів є предметом досліджень палеокостюмологія, джерельну базу якої складають археологічні знахідки: конкретні залишки головних уборів, одягу, взуття, особисті прикраси, пам’ятки образотворчого мистецтва та інші декоративні вироби, кераміка, а також писемні документи – словом, усі речі, що дозволяють виявити особливості художнього мислення, естетичний ідеал, покладений в основу образного вирішення вбрання, уявити його силует та способи виготовлення компонентів.

За останні роки значно зросла кількість археологічних знахідок, інтерпретація яких стала основою для відтворення костюмів давнього населення на землях сучасної України. Це відбивають численні публікації (статті, монографії), у яких подано графічні реконструкції форм різних компонентів убрання, способів їх виготовлення, оздоблення, знакових функцій. Аналіз археологічних залишків одягу, взуття, декору дає можливість розкрити і символіку окремих елементів, і загальний характер костюма за простими опозиціями: повсякденний – парадний; чоловічий – жіночий; бідний – багатий, а також виявити більш глибинні явища буття етносу, втілені в костюмах.

Археологи звернулися до вивчення костюма тому, що цій категорії культури притаманні такі риси, як історичність та значний інформаційний потенціал. Адже і окремі елементи вбрання, і цілісні ансамблі вміщують відомості про матеріальну та духовну сферу буття суспільства і окремої людини. Аксіомою для спеціалістів є твердження, що костюми тієї чи іншої спільноти відбивають технічні та технологічні досягнення, зв’язки, соціальні відносини, вірування, звичаї, моральні норми, художні традиції.

В процесі опрацювання матеріалів, за якими можна скласти уявлення про вбрання, спеціалісти виробили ряд методів дослідження. Насамперед, це комплексний та компаративний аналіз археологічних та писемних пам’яток. Зазначені способи вивчення джерел дозволяють накреслити пунктирні лінії, за якими можна відтворити, тобто реконструювати костюмний комплекс або його складові. Слід наголосити, що реконструкція – не тільки результат, але також і метод вивчення костюма, адже в деяких аспектах вона відповідає такому поняттю, як моделювання (макетування): перенесення характеристик одного об’єкта на інший з метою визначення його особливостей та перевірки достовірності гіпотез. Важливе значення у відтворенні костюмів праісторичних народів мають і досягнення етнології: палеокостюмологи послуговуються понятійним апаратом, спираються на деякі теоретичні засади, залучають спостереження етнографів та етнографічні колекції.

Ця невеличка розвідка має на меті показати, що на сьогодні створено значну джерельну базу для реконструкції вбрання населення на території сучасної України всіх історичних періодів. Бібліографія праць з проблем палеокостюмознавства складає не один десяток назв. Художнім узагальненням наукових досліджень є монографія З.О. Васіної «Український літопис вбрання». В роботі подано реконструкції костюмів, створені на підставі глибоких знань праць з палеокостюмології, вивчення археологічних знахідок. Творче переосмислення матеріалів, залучення нових джерел дозволили автору запропонувати власні версії вбрання різних епох. Реконструкції всіх фахівців мають гіпотетичні припущення, але, коли відтворення костюмів не виходять за межі наукової коректності, ретельно обґрунтовані, то вони є вартісним надбанням у сфері культурології.

Скарбниця народної творчості поповнювалась упродовж тисячоліть, розвиваючись в тісному контакті з іншими культурами. Ці взаємовпливи особливо яскраво відбилися саме у вбранні, яке за концентрацією життєво важливих показників є одним з найпотужніших каналів трансмісії етнокультурної спадщини.

Специфічні особливості вбрання як історичного джерела спонукали до його вивчення науковців, які досліджують археологічні “сліди” навіть надто віддалених епох: палеоліту, мезоліту, неоліту. Знахідки, що характеризують вбрання цього часу, не чисельні. Вони належать до різних категорій пам’яток: скульптурні зображення, кам’яні та кістяні прикраси. Їх аналіз, а також залучення широкого кола етнографічних аналогій, дозволяє знайти певні “точки опори” для реконструкції вбрання. Автори, які пропонують свої версії відтворення костюмів, спираються також на загальні положення костюмології. Як відомо, поява і окремого елемента, і цілісного ансамблю вбрання обумовлено необхідністю їх практичного використання, а існування (в часі та просторі) – уявленнями про красу. Гармонійне поєднання між практичним та красивим („корисністю та красою”) у костюмі чи якомусь компоненті спричиняло до їх використання впродовж навіть кількох століть.

Форми повсякденного одягу були пристосовані до кліматичних умов і відповідали вимогам господарської діяльності, тому зберігали впродовж довгого часу риси локальної своєрідності. За висновками етнографів: “крій одягу та інші його риси здебільшого формуються не в рамках народу, а в межах регіону” (1) Парадне вбрання вирізняється переважанням знакових функцій над утилітарними.

Важливе значення для відтворення костюмів мають відомості про матеріали, з яких вони були виготовлені. На землях сучасної України (як і у всьому світі) ткацтво з’явилося за доби неоліту: у VII тис. до н.е. Але до появи витканого полотна для виготовлення одягу мешканці різних регіонів за часів палеоліту, а пізніше і неоліту, використовували шкіру, а також волокнисті рослини, з яких плели речі, пристосовуючи їх до різних потреб (килимки, драпірувальний одяг). Такі висновки дослідники зробили, проаналізувавши етнографічні свідчення. Що стосується формотворення, то, надійним “документом епохи” – доби пізнього палеоліту та мезоліту – є антропоморфні скульптурки, а також інші пам’ятки образотворчого мистецтва, на яких відмічено деталі вбрання (2). Зіставлення археологічних та етнографічних матеріалів дозволяє припустити, що 15 – 12 тисяч років тому, люди носили припасовані до постаті куртки (тобто, рукавний одяг), штани, а також таке вбрання, в якому плечова та поясна одежа були з’єднані, тобто – “комбінезони”. Оздоблення та знімні прикраси відбивали соціальний статус власника, суспільну роль, вік, тощо. Як було зазначено вище, це закономірність, властива для вбрання всіх давніх народів (рис. 1).

Рис. 1. Реконструкції костюмів населення за доби палеоліту

Наступний хронологічний проміжок історії людства – доба неоліту – відзначається удосконаленням способів обробки каменю, використанням керамічного посуду, винайденням прядіння і ткацтва. Способи одержання ниток та тканин, їх фарбування та оздоблення спеціалісти вивчають також за археологічними залишками. Їх інформаційний потенціал збільшився завдяки застосуванню нових методів: електронної та світлової мікроскопії, рентгенфлуоресцентного (РФА) та хімічного аналізу – розширюють джерельну базу, тому що об’єктами спостереження стають навіть ті фрагменти, котрі не підлягають реставрації.

Отже, археологічні дослідження засвідчили застосування рослинних волокон (кропиви) та тваринних (вовни). Крім того відкрито різні категорії матеріалів неолітичного часу, за якими можна відтворити вбрання мешканців сучасної території України. Найбільш інформативними є знахідки, що у похованнях зберегли розміщення in situ. Так, особливу увагу фахівців привертає Маріупольський могильник в Запорізькій обл. (друга пол. V – початок IV тис. до н.е.). При небіжчиках зафіксовано декоративні вироби, розташування яких позначає форму головних уборів, силует вбрання, його складові (плечовий та поясний одяг) (3). Дослідження могильника здійснено ще в 1930 р., але тільки нещодавно археологи та костюмознавці реконструювали чоловічі та жіночі костюми (Тубольцев, Васіна). За припущеннями науковців низки кістяних та перламутрових намистин, зуби оленя, вовка, лисиці, пластини з ікол кабана використовували для художнього оформлення вбрання, пошитого з тканини та шкіри. Автори запропонували розглянули декоративні засоби з різних позицій: О.В. Тубольцев як залишки поховального одягу, а З.О. Васіна – святкового (4). Саме ця специфіка інтерпретації оздоблення призвела до появи двох варіантів відтворених костюмів. На мій погляд позиція З.О. Васіної відповідає загальному положенню костюмознавства: спеціальний поховальний одяг (саван) не був притаманним культурі давнини, а коли увійшов у обрядову практику, то його не поєднували з прикрасами. Це твердження випливає з універсальних світоглядних уявлень давніх людей: для них ритуали, пов’язані з похороном чи шлюбом мали однаковий зміст – вони належали до свята. Ця категорія міфопоетичної та релігійної традиції мала особливий зв’язок зі сферою сакрального, що відбивалося, насамперед, в наборах оздоб (5).

Рис. 2. Костюми населення за доби неоліту (за матеріалами розкопок Маріупольського могильника).

Можливо, уже за доби неоліту з’явився рукавний та поясний одяг, пошитий з тканини. До цього часу, мабуть, слід віднести і пошуки способів пристосування витканих полотнищ до тіла. Певного досвіду люди набули ще раніше, використовуючи шкіру, повсть, плетені матеріали. Відомі костюмознавці значну увагу приділили плечовому одягу (Б.А. Куфтін, Н.І. Гаген-Торн, В.Л. Сичев, Н.П. Лобачева) За їхніми дослідженнями ще за сивої давнини з’явилися форми, яким властиві ознаки сорочок тунікоподібного крою – тобто без швів на плечах. Їх прототипом була безрукавна туніка, пошита з двох полотнищ, складених удвоє уздовж і закріплених з боків та по центру, окрім незшитих ділянок для голови та рук. Другий варіант–так званий нарамник – з одного шматка, в якому робили отвір для голови (6). Пізніше до стану почали пришивати рукава. Якщо застосовувати крій з центральним полотнищем, то до під рукавами пришивали додаткові «боковини» (7). Відзначимо, що історики костюма залишили поза увагою ще один тип сорочки, описаний свого часу відомим українським етнологом Ф. Вовком. Йдеться про одяг, специфіка якого в тому що рукава та верхня частина стану складають одне ціле. Його шили з полотнища, складеного пополам по ширині (пружок до пружка), а довжина відрізка дорівнювала відстані між долонями розставлених (обабіч тулуба) рук. Для голови зверху вирізали отвір, а знизу залишали незшитою ділянку для тулуба. Якщо одержували вузеньку тканину, то скріплювали дві смуги. Мабуть, пізніше доповненням до такої одежі (у вигляді труби) стали своєрідні спіднички, які носили на талії (8). На нашу думку до цієї сорочки пасує безрукавна туніка, тобто так званий на рамник (9). Названі способи створення сорочки знайшли відображення у народному одязі. Застосування впродовж тисячиліть тунікоподібного крою можна пояснити його простотою. Як зазначала О.А.Сухарева: “Крій, вдало знайдений, пристосований до побутових звичок і до клімату, не змінювався століттями” (10).

Рис. 3. Вбрання населення трипільської культури

Для дослідження теми способів крою та інших аспектів історії костюма маємо більшу кількість джерел від доби енеоліту. Насамперед, це різноманітні знахідки, що характеризують трипільську археологічну культуру (VI– середина ІІІ тис. до н.е.). Антропоморфні образи, подані в орнаментальних композиціях та творах дрібної пластики, декоративні вироби (керамічні та металеві), особисті оздоби – все це матеріали, підсумком вивчення яких є реконструкція костюмних комплексів мешканців значної території Східної Європи. Відомі фахівці з трипільської культури зібрали й систематизували зображення компонентів чоловічого та жіночого вбрання: головних уборів, зачісок, деталей плечового та поясного одягу, взуття, а також – розфарбовування тіла та обличчя, конфігурацію комірів, оформлення спідниць, тощо (11). За часів існування трипільської культури, із вдосконаленням ткацького верстату, було закладено принципові основи конструктивного мінімалізму крою вбрання з прямокутних (платових) площин полотнища, його економне використання та способи припасування прямого одягу до стану за рахунок техніки вертикального та горизонтального зтягування. Принцип платового крою одягу за практичністю та універсальністю комбінацій зшивання, став основою конструктивного вирішення форм одягу землеробів на довгі часи, залишившись у схемі крою українських народних сорочок, жіночого поясного одягу: обгортках, платках, а також у крої чоловічих штанів. Клімат та особливості землеробської діяльності вплинули на урізноманітнення видів і типів одягу в межах його практичності та призначення. Так, в енеоліті з’явився плечовий та поясний одяг, верхній і додатковий, сезонний, повсякденний та ритуальний, що підтверджується багатим археологічним матеріалом (12).

Космогонічні ідеї, пов’язані з культом родючості та оберегу втілились у відповідному розташуванні знаків і символів на одязі, що склало своєрідні естетичні канони зовнішнього вигляду вбрання землеробів, рудименти яких збереглися в символіці українських вишиванок та характері декорування народного жіночого одягу. Традиція прикрашання середовища життєдіяльності залишилась в українському народному побуті до XX ст.

Рис. 4. Костюми племен на землях сучасної України за доби бронзи.

Пам’ятки доби бронзи (ІІІ – ІІ тис. до н.е.), за якими можна реконструювати костюми населення сучасної території України, належать до розряду суто археологічних. Насамперед, це рештки текстилю та шкіри від конкретних елементів убрання: археологічні знахідки свідчать, що у цей час для виготовлення ниток використовували вовну та рослинні волокна (мабуть, лляні), а провідною технологією текстильного виробництва було ткацтво. Це твердження, мабуть, стосується загалом жителів Європи, але, безумовно, у кожному регіоні були власні пріоритети у використанні сировини.

Для відтворення вбрання важливими є різні категорії знахідок: знімні прикраси, а також оздоби, які закріплювали на головних уборах, одязі та взутті, зафіксовані у похованнях in situ. Крім того, важливою ланкою в роботі є вивчення кераміки – не тільки з метою виявлення відбитків текстилю, але й абрисів посуду та його декору, бо вони допомагають зрозуміти художні принципи, покладені в основу образного вирішення костюма. Слід також наголосити, що від доби бронзи до нас дійшло значно більше (ніж від попередньої епохи) фрагментів одягу і, навіть цілісних ансамблів (зокрема, матеріали розкопок могильника Борум Єсхей в Данії) (13)

Ці матеріали, а також мистецькі твори, в яких представлено антропоморфні образи (наприклад, зображення людей на пам’ятках художньої культури Середземномор’я), дають підстави виділити на території Європи два регіони, де склалися костюмні комплекси з різними загальними характеристиками плечового та поясного одягу: 1) Північна, Центральна та Східна Європа 2) Середземномор’я. Всередині зазначених областей костюмні комплекси мали однорідну структуру, а головні убори, одяг та взуття – певну подібності. На підставі цих знань можна відтворити вигляд усіх складових убрання за фрагментами. Так, для першого регіону були властиві: плечовий одяг – зшитий глухий рукавний та безрукавний (сорочка та нарамник), драпірувальний – плащ; поясний –для жінок притаманні зшиті та незшиті спідниці, для чоловіків – штани. Обов’язкова деталь комплексу — пояс Риси етнолокальної своєрідності виникали завдяки застосуванню різних декоративних засобів, а також використанню особистих прикрас. Особливо цікавими для дослідників є знахідки в похованнях так званої середньодніпровської археологічної культури (кінець ІІІ – початок ІІ тис. до н.е.), а також – білогрудівської (середина – друга половина ІІ тис. до н.е.). Костюми населення реконструйовано на основі загальних принципів, а також – конкретних речових матеріалів (14)

Доба раннього заліза (І тис. до н.е.) пов’язана з історією легендарних племен кіммерійців, скіфів, сарматів. Ці кочовики впродовж довгого часу владарювали в степах Північного Причорномор’я, а на узбережжі Чорного моря в результаті колонізації виникли грецькі міста. В Лісостеповій зоні Дніпровського Правобережжя та Лівобережжя мешкали автохтонні племена землеробів. В результаті взаємодії творчих традицій різних етносів склалася нова синкретична культура. Одна з її категорій – костюм – відбила всі етапи формування мистецьких стилів, естетичних ідеалів, нових релігійних уявлень, соціальних взаємовідносин, тощо.

Костюми різних етносів цього часу вивчено найповніше у порівнянні з іншими періодами. Адже база для дослідження теми включає не тільки археологічні, але й писемні пам’ятки. Археологічні матеріали складають великі групи: рештки вовняних, лляних, конопляних та навіть шовкових тканин, а також повсті, шкіри; золоті, срібні, бронзові декоративні елементи – аплікації для оформлення головних уборів, одягу, взуття, зафіксовані в могилах in situ; ювелірні вироби – особисті прикраси, крім того, твори торевтики, на яких подано сюжетні композиції з антропоморфними образами. Все це, а також – твори античних істориків, мандрівників, письменників – словом, сукупність джерел становить основу для реконструкції костюмів та визначення особливостей їх функціонування впродовж довгого періоду.

Рис. 5. Костюми населення Скіфії

Поява кочовиків на землях сучасної України спричинилася до утворення двох регіонів, в яких сформувалися костюмні комплекси з різним складом компонентів: 1) Лісостепова зона з населенням осілих землеробів – пріоритними були поєднання зшитого рукавного (глухого і розпашного) одягу та незшитих (драпірувальних) форм; в жіночому і чоловічому вбранні обов’язково є пояс. 2) Степові області, де мешкали кочовики: драпірувальний одяг не носили, пояс – неодмінна деталь тільки чоловічого костюма. Завдяки вивченню всіх джерел, що стосуються вбрання, маємо розвідки в яких подано реконструкції всіх складових вбрання мешканців різних регіонів (15).

Взаємовпливи землеробської та кочової культур створили неповторні пам’ятки мистецтва скіфо-сарматської доби, внесли характерні зміни в силуети вбрання та його естетичний вигляд.

Початок нової ери позначено виходом на арену історії праслов’янських племен. Вивчення їхнього костюма спирається також на різноманітні джерела, хоча, наприклад, археологічні не такі яскраві, як скіфські чи сарматські. Але й вони відбивають процеси взаємодії різних етнічних спільнот, становлення соціальних та релігійних інституцій у суспільстві. Зіставлення археологічних матеріалів з пам’ятками образотворчого мистецтва та писемними документами (зокрема – з уривками з праць римських учених) дозволяє уявити образи чоловіків та жінок. Загальною характеристикою їхнього вбрання є простота форм одягу та декору (за матеріалами зарубинецької культури). Науковці припускають, що вбрання зберігає традиційний для землеробів склад комплексів: наплічний одяг – зшитий рукавний (глухий) та незшитий (драпірувальний), поясний – у чоловіків штани, у жінок – спідниці.

Рис. 6. Костюми ранніх слов’ян

Матеріали пізнішого часу (черняхівської культури) позначають новий історичний етап в житті населення сучасної території України. Спостерігаємо впливи готських племен: використання імпортних прикрас і, можливо, форм головних уборів і одягу. Одним із найбільш поширених декоративних засобів у жіночому костюмі були скляне намисто та металеві підвіски, на які покладали певні знакові функції (16).

Тисячоліттями вибудовувалась наша культура, накопичуючи з покоління в покоління духовні та матеріальні багатства, оберігаючи традиції, щоб у розмаїтті історичних подій не втратити своє, споконвічне. Через ідеологію язичництва вони створили протослов’янську культуру з однотипним вбранням, види, форми і способи носіння якого були продиктовані землеробською діяльністю цих племен.

Внаслідок складних етнокультурних процесів у IX ст. літописні слов’янські племена об’єдналися під егідою Київської Русі – найпотужнішої держави середньовіччя у Східній Європі. На засадах християнської віри склалася держава з могутньою культурою, яка стала еволюційним поштовхом у архаїчному племінному житті народу, розбудові ознак прогресивного Європейського суспільства. З прийняттям християнства на Русі склалась ситуація різкої диференціації вбрання.

Рис. 7. Вбрання волинян та древлян.

Під впливом ідеалів візантійської культури сформувався костюм правлячої еліти Київської Русі. Нове вбрання візантійського типу в симбіозі зі слов’янськими традиціями заклало характерні ознаки давньоруського вбрання з багатством та соціальним розмаїттям, склався принцип комплексності вбрання та стилістика характерних наборів прикрас, які в художніх образах поєднували православні символи з язичницькими сюжетами (17). З формуванням класового суспільства комплекси вбрання цього періоду набрали яскраво виражених соціально-майнових ознак, виробили яскравий і самобутній художній стиль, який після руйнації Київської Русі монголо-татарами утримувався кілька століть в середовищі Галицької Русі та Князівства Литовського, які вважали себе нащадками і продовжувачами славетних давньоруських традицій, а в Північній Русі він зберігався майже до початку XVII ст., до реформ Петра I (18).

Подальший історичний розвиток вбрання населення України, сповнений змін і трансформацій, був продиктований впливами як західного, так і східного походження. З одного боку Польща, з її європеїзованими тенденціями в моді, з другого – впливи азійської культури. З’явились нові види вбрання: делії, кунтуші, шаровари, куртки (напівкунтуші), змінився фасон взуття, зброя.

За часів Речі Посполитої та Гетьманщини активізувалась внутрішня боротьба за збереження національної ідентичності в мові, побуті та в найвиразнішому показнику національної приналежності – вбранні. Носіями ідеї збереження національних традицій була українська аристократія – нащадки давньоруських князівсько-боярських родин, духовенство, козацтво, які мали виборювати в складній політичній ситуації своє національне право на мову, віру, культуру.

Вбрання всіх верств населення України XV – XVIII ст. об’єднував єдиний принцип крою основного одягу: сорочок, штанів, жіночого поясного одягу; верхнього: свит, жупанів, каптанів; додаткового: кобеняків, шуб, делій. Соціальні ознаки виявлялися в якості матеріалів виготовлення, кількості складових комплексів, в характері силуету, в деяких назвах верхнього та додаткового одягу, в наборах та цінності прикрас. Наприклад, селяни шили свій одяг переважно з доморобних тканин, міщани використовували як тканини домашнього виробництва, так і привозні, еліта українського суспільства носила каптани, жупани, делії, кунтуші та шуби з дорогих шовкових, атласних, оксамитових та парчевих тканин, що в цілому складало характерні естетичні ознаки вбрання всіх верств тогочасного суспільства. Особливою прикметою тенденцій збереження традиційних рис в одязі були головні убори селянок, міщанок та знатних українських пані. Вони принципово носили старовинні намітки, високі кибалки, убруси, рогаті шапки-кораблики, що яскраво представлені в малюнках Т. Калинського, Ю. Глоговського та портретному живописі XVII — поч. XIX ст.

Однією з яскравих складових панорами вбрання доби Гетьманщини був одяг козацтва. Яскраво – поліхромне та різнофактурне їхнє вбрання, дорогоцінна зброя та гордий вигляд вражали сучасників.

Основним носієм давніх землеробських традицій в одязі були селяни, які попри всі історичні обставини, зберегли культуру своїх предків. Українське народне вбрання, в його регіональному різнобарв’ї, здавна було самодостатнім продуктом замкненого циклу домашнього господарства, мало залежним від впливу зовнішніх чинників і закритим від модних спокус. Глибинні духовні засади, мистецькі таланти, висока майстерність та працьовитість українських жінок зробили народне вбрання не тільки зручним та практичним, але й естетично виразним етнічним символом України.

Народне вбрання стало еквівалентом національного відродження України XIX — поч. XX ст., її матеріальних та духовних цінностей. Лихоліття революцій та війн XX ст., які спустошували українську землю, так і не змогли знекровити національну культуру – могутнє джерело життєздатності нації.

Висновки

Національною ознакою народу, крім територіальноекономічних та мовних факторів, є побут та особливості культури.

Вбрання – важлива складова матеріально–духовного буття народу, є показником суспільних процесів, відображає історію життєдіяльності нації, оприлюднює давність її походження.

Перший етап у створенні загальнодержавного стилю вбрання населення України на засадах православної естетики, припадає на давньоруську добу. Натомість, тисячолітні язичницькі традиції одягової культури слов’ян гальмували цей процес, зберігаючи у такий спосіб ідеологію своїх предків від іновірних впливів. Незважаючи на внутрішні протиріччя, на основі місцевої культури та візантійської естетики сформувався класичний давньоруський стиль, який домінував у вбранні владних структур, поступово проникаючи в архаїчне традиційне вбрання.

Знаковим історичним етапом у формуванні об’єднуючих засад національного костюма була козацька доба, Гетьманщина (XVI – XVIII ст.)

В складний політичний період національного самовизначення, розширилось поняття етнічного вбрання до рівня національного, яке презентує одягову культуру всієї України, а не окремо взятого регіону.

У контексті загальнонаціональних культурних цінностей, вбрання цього періоду характеризується яскраво вираженим пишнобарвним стилем козацького бароко, який склався під впливом західноєвропейських мистецьких ідеалів того часу.

В контексті єдиних художньо–естетичних канонів збагачувалось вбрання всіх верств населення.

На засадах традиційної одягової культури, склалась певна однотипність вбрання населення по всій території України, з характерними регіональними та соціальними ознаками в межах його національного статусу.

І в третьому тисячолітті, з новою ренесансною хвилею живе український народний костюм — багатотисячолітня історія нашого народу.

Гідне продовження історичного життя українського національного костюма в системі загальнонаціональної культурної спадщини в наш час може мати різні форми його збереження та показу.

Ідея створення музею історії українського костюма на базі Центрального будинку вчителя, з точки зору масштабності теми, її унікальності та перспективи, є принциповою позицією авторів даного проекту: кандидата історичних наук Л.С. Клочко та члена Національної спілки художників України З.О. Васіної.

Головним завданням музею має стати освітня та науково-просвітницька робота з метою поширення знань з історії культури України, виховання національної самосвідомості, формування відчуття прекрасного.

Експозиційні об’єкти, сконструйовані сучасними технологічними засобами, мають відтворити в матеріалах та образах всю історію формування матеріально-духовної культури нашого народу за десять тисяч років.

Комплексна форма показу вбрання на воскових фігурах, оздоб та побутових речей певного часу спонукає до визначення ще одного завдання музею: формування та зберігання колекцій матеріалів, що відбивають всі хронологічні етапи виникнення, становлення та розвитку костюма на території сучасної України із залученням раритетів з приватних зібрань.

Окрасою музею можуть стати статурні зображення відомих історичних осіб часів Київської Русі та Гетьманщини.

До роботи планується залучати народних майстрів, професіоналів, у творчих майстернях яких мають працювати дитячі та юнацькі гуртки з вишивки, ткацтва, гончарства, виготовлення історичного та народного одягу, прикрас, зброї, знарядь праці, гуртки національної іграшки, різьбярства, писанкарства, малярства, народного танцю, фольклору, обрядів, гуртки молодих науковців з вивчення історії культури України.

В контексті творчої діяльності майстерень та гуртків планується також виготовлення оригінальної сувенірної продукції.

Музей історії українського костюма має стати науково – практичним центром сучасного українського моделювання у створенні нових напрямків у світовій моді.

Література

1. Лобачева Н.П. О некоторых чертах региональной общности в традиционном костюме народов Средней Азии и Казахстана // Традиционная одежда народов Средней Азии и Казахстана. – М., 1989, с. 35

2. Буриан Й. Жизнь древнего человека. – Прага, 1960, табл. 32, 34, 41, 43

Давня історія України. – Кн. І. – К., 1994, с. 20-32

Залізняк Л.І. Первісна історія України. – К., 1999

Зализняк Л.И. Охотники на северного оленя Украинского Полесья финального палеолита. – К., 1989

3. Макаренко М.О. Маріупольський могильник. – К., 1933

4.Тубольцев В.О. Реконструкції костюмів //Словник-довідник археології.–К., 1994, с. 329

Васіна З.О. Український літопис вбрання. – Т.І. – К., 2003, с. 43-49

5. Мифы народов мира. –Т. 2. – М., 1988, с.329).

6. Лобачева Н.П. Вказ. Праця, с. 10

Клочко Л. С., Васина З.О. Костюм населения в регионе среднеднепровской культуры // Nomadizm a patoralizm w miezyrzeczu Wisly i Dniepru (neolit, eneolit, epoka brazu). – Poznan, 2005, s. 165-179

7. Сычев В.Л. Из истории плечевой одежды народов Центральной и Восточной Азии. // СЭ – 1977 – №3 – С. 39

8. Вовк Ф. Cтудії з української етнографії та антропології. – Київ, 1927

9. Клочко Л., Васина З. Костюм населения в регионе …с. 178

10. Сухарева О.А. Опыт анализа покроев традиционной “туникообразной” среднеазиатской одежды в плане их истории и эволюции. // Костюм народов Средней Азии. – М., 1979, с. 79

11. Пассек Т.С. Раннеземледельческие (трипольские) племена Поднепровья. – М., 1961; Погожева А.П. Антропоморфная пластика Триполья. – Новосибирск, 1983; Vucedol: trece tisuucljece p.n.e. // Muzejski prostor.– Zagreb, 1988

12. Васіна З. Вказ. Праця, с. 54-93

13. Munksgaard E. Oldtidsdragter. – Kobenhavn, 1974, с.67,68; Fig.38 – 40

14. Клочко Л., Васина З. Костюм населения в … с., 167

Клочко Л. Реконструкція давнього вбрання за археологічними матеріалами // Пам’ятки України: Науковий часопис – 2003 — № 4 –С.23-29

15. Клочко Л. Женский костюм в Правобережной Украине по материалам украшений тшинецкой и комаровской культур // “ Trzciniec” – system kulturowy czy interkulturowy proces? – Poznan, 1998 – S. 329-337

Клочко Л.С. 1982 Верхній плечовий одяг скіфів, “Археологія”, № 47, 57-68

Клочко Л.С. 1992 Плечовий одяг скифянок, “Археологія”, № 3, 95-106

Клочко Л.С. 1992 Скифская обувь, “Российская археология”, № 1, 26-33

Клочко Л.С., Васіна З.О. Жіночі костюми скіфського часу в Лісостеповому Лівобережжі // Від Кіммерії до Сарматії. 60 років відділу скіфосарматської археології: мат. Між народ конф. – К., 2004 – С.33-36

16. Бобровская О.В. Бусы и подвески в уборе населения Черняховской культуры: Дисс. канд. историч. наук. –К., 2000

17. Брайчевська О.А. Давньоруський чоловічий костюм Х-ХІІІ ст.: Дис. канд. істор. Наук. – К., 1992

* На жаль, не всі дослідники, які намагаються висвітлити історію костюма на території України звертаються до результатів цих наукових досліджень. Через цю, скажімо так, неуважність представників етнології з’являється у Л.Стельмащук реконструкція скіфо-сарматського костюма. (Так скіфського чи сарматського?). Але найбільше (у негативному плані) вразила науковопопулярна книга Т.Ніколаєвої «Український костюм», що вийшла друком у видавництві “Дніпро”. На жаль, не всі дослідники, які намагаються висвітлити історію костюма на території України звертаються до результатів цих наукових досліджень. Через цю, скажімо так, неуважність представників етнології з’являється у Л.Стельмащук реконструкція скіфо-сарматського костюма. (Так скіфського чи сарматського?). Але найбільше (у негативному плані) вразила науково-популярна книга Т.Ніколаєвої «Український костюм», що вийшла друком у видавництві “Дніпро”. Дивує, що співробітник академічного науково-дослідного інституту так безвідповідально поставилася до підписів під фото, зрештою, до викладу ранньої історії вбрання. Історія українського костюма за Т. Ніколаєвою починається з раннього середньовіччя. Це її особиста думка, але ж чому як ілюстрації до глави, в якій йдеться про ранньослов’янський костюм, подано зображення пам’яток доби раннього заліза? Ігнорування праць археологів спричинилася до недоречностей в реконструкції вбрання. Так, на с. 53 вміщено малюнок: “Типи нарядного жіночого князівського та боярського костюма періоду Київської Русі Х–ХІІІ ст.” На жінці, поданій в центрі композиції, ошатне вбрання, а складовою головного убору є рясни, які закінчуються пірамідальними підвісками... VII-VIII ст., притаманних вбранню кочовиків. Така ж помилка і в реконструкції жіночого костюма, вміщеного на с. 55: трирога лунниця належить також до VII-VIII ст. Але костюм дружинника ХІІ ст. просто «вбиває», бо персонаж тримає вогнепальну зброю, винахід якої припадає на XV ст. Та й в текстах таких розділів як “Людина та костюм” та “Давні слов’яни” є неточності, навіть недоречності, яких можна було б уникнути, якби Т.Ніколаєва залучала праці інших спеціалістів. Так, авторка пише: “Вищих культурних цінностей досягав той народ і той етап у його розвитку, коли сприятливі для життя людини природні умови гармонійно поєднувалися з демократичним державним правлінням, в основу якого закладені потреби людини, звернення до культурних духовних цінностей. Це і злет культур цивілізацій давнього світу (Сходу, Єгипту, Греції), культура Візантії, а також східних словян періоду Київської Русі, і вищі прояви художніх стилів у різні історичні періоди в країнах Західної Європи (Ренесанс, бароко, класицизм, тощо)” (с. 12). Незрозуміло, коли ж і де було демократичне правління? Невже в Єгипті, де фараонів вшановували як богів? Чи в Київській Русі?

У книзі Т.Ніколаєвої немає жодної згадки праць палеокостюмологів. Автор таким чином збіднює загальну картину формування костюма на території України.

Якщо Ви хочете нам допомогти, пишіть, будь ласка, на нашу електронну адресу на титульній сторінці сайту.