Переклад на українську Івана Франка 

І. АЛКМЕНА І ВРОДЖЕННЯ ГЕРАКЛА

Або як та, що, покинувши дім і вітцівськую землю,

Помандрувала до Фів із войовником Амфітріоном,

Доня погромця людей Електріона, славна Алкмена.

Ся визначалася геть між жіноцтва цвітучого родом

Ростом, красою й умом, у якім не зрівнялася з нею

Ані одна зі смертельних жінок, що дітей родять смертним.

Від голови та від темних рісниць її віяло чимось

Так чарівним, як і від злотокосої теж Афродіти.

Та вона в серці своїм таку мала повагу для мужа,

Як ні одна ще з жінок, що цвітуть молодою красою.

Правда, вітця її вбив він шановного, вбив міцнорукий,

Всердившись через соли. Тоді землю покинув батьківську,

В Фіви пішов і вблагав щитоносців Кадмейців хоробрих,

Там у домівці він жив із дружиною вірною разом,

З нею не сходячись та без любовних утіх, бо не смів він

В ліжко її уступать, свої жінки Електріонівни,

Доки за вбійство братів не помститься він великодушних

Жінки своєї й огнем невгасимим не спалить оселі

Напасників войовничих тафійців та телебоійців;

Так-бо поклявся він сам, і безсмертні були йому свідки.

Іх-то гніву боячись, він спішив, щоб якмога скоріше

Труд сей важкий довершить і сповнити святий обов'язок.

З ним у похід подались жадні бою та змагань хоробрих

Враз беотійські їздці, що з щитів їм горіла відвага;

Локри, що б'ються зблизу, та фокейці великовідважні;

Їм вів перед непоборний герой, син Алкая вродливий,

Пишнячись понад людьми. Та отець і богі в і людей всіх

Здумав щось інше в душі: всім богам і людям-хлібоїдам

Сплодить такого борця, щоб їх спас від прокляття старого.

І він з Олімпу злетів, у грудях свої хитрощі гнучи,

Гнаний бажанням любві до прекраснопоясої жінки,

Ніччю; на млі долетів в Тіфаонію, з неї ж негайно

Виступив аж на вершок Фікіона Зевес хитромудрий.

Тут він усів, і своє він обдумував божеське діло,

І ще сю ніч він провів у стрункої Електріоніди,

Розкіш любовную пив і свою заспокоїв він тугу.

Але погромець людей та блискучий герой Амфітріон

Діло велике сповнив та, сповнивши, вернув ось додому.

Та не пішов він до слуг ані до пастухів поза домом,

Але до жінки вперед поспішив у подружнєє ложе;

Сильне бажання якраз до того почув пастир народів.

Як утіка чоловік з невимовною розкішшю в серці

З лиха тяжкого, з хороб, або теж із кайданів неволі,

Так Амфітріон отсе, покінчивши жорстоку роботу,

З радістю розкоші пив із жоною у своїй домівці.

Ніч усю він переспав у обіймах своєї дружини,

Радощів зазнаючи з дару божеського Афродіти.

З богом проспавшись отак, а потім із найліпшим із мужів,

Жінка близнят привела йому в Фівах отих семибрамних,

Духом нерівних зовсім, хоч брати були рідні обидва.

Пліхший один, та другий без порівняння кращий, бо був се

Сильний Геракл, незміримая сила, страшна, небувала,

Тим, що нащадок він був темнохмарого Кроноса-сина,

Але Іфікл був лише син могутнього Амфітріона.

Зовсім відмінні оба, бо один був від смертного мужа,

Другий — Зевеса, що всім верховодить богам і народам.

II . ГЕРАКЛ ВИРУШАЄ ПРОТИ КІКНА

Той також Кікноса вбив, дуже смілого сина Ареса,

В гаю заставши його Аполлона далекоцільного,

Сина заставши й вітця, ненаситного в боях Ареса.

В зброї блискучій оба, наче полум'я ясно-горюче,

В возі стояли; земля стугоніла під кінським копитом

Голосно; хмарою пил підіймався довкола обох їх

Понад їх плетений віз, вгору збитий тупотанням коней.

Довкола так торохтів пишний супряг та в возі драбини

При бігу коней; вчував дику втіху там Кікн благородний,

Певний, що списом своїм уб'є сина Зевеса й візницю

Смілого та забере від обох їх препишне оружжя.

Але молитви його Аполлон не послухав із неба,

Тільки на нього надніс сам величную силу Геракла.

Гай і жертовний вівтар Пагасейського ось Аполлона

Сяє довкола огнем від страшливого бога та зброї,

Але ще більший огонь із очей йому блиска.

Хто смів би Виступить з ними на бій, котрий смертний дібрав би відваги,

Окрім Геракла хіба та його візника Іолая?

А у сих двох незміримая сила та руки могутні

З рамен звисають униз на прекріпко збудовані тіла.

До візника Іолая мовляє Гераклова сила:

«Мій Іолаю, з усіх чоловіків мені наймиліший!

Певно, супроти богів-небожителів гріх тяжкий має

Амфітріон, що прийшов до тих Фів, обмурованих гарно,

Але покинув Тіринт непоборну, величну твердиню,

Вбив Електріона там за воли його широкочолі,

Потім до Креона тут упросився та до Геніохи

В довгім убранні; вони ж привітали його й пригостили,

Як і годиться приймать прошаків, і його вшанували.

Тут і прожив він весь вік при дружині вродливій Алкмені,

Електріона дочці; нас обох вона тут незабаром

Вродила, але були ми душами й тілами нерівні,

Я й твій отець. Швидко потім Зевес відібрав йому розум,

Власний покинув він дім і родителів і на чужину

Вийшов і в службу нанявсь Еврістеєві, пану лихому.

Дурень! І справді зітхав він по тім день і ніч ненастанно

За ту свою глупоту, та тепер її вже не відміниш.

Але мені дух якийсь наказав іти в бої тяжкії.

Любий, збери лиш тепер якнайшвидше віжки пурпурові

Коней отсих бистроногих і, в серце відваги набравши,

Їдь навпростець у сей гай, поганяючи коней щосили,

І не лякайся, що там гомонить, знай, Арес-мужовбійця,

Що з торохтінням страшним уганяє по гаю святому.

Фойба сей гай Аполлона, що здалека вцілити може;

Та не боїться Арес, але в бою за те поплатиться».

Відповідає на те Іолай йому, князь бездоганний:

«Любий, я знаю, отець всіх богів і усіх чоловіків

Честь дав твоїй голові, саме так Посейдон таж ревучий,

Що мурів Фів стереже і над святами має опіку.

Смертного того вони, силача та злочинця ось власне

В руки провадять тобі, щоб здобув ти безсмертную

славу, Ну ж свою зброю надінь! Потім супряг наш рушить щосили,

Аж зустрінеться йому супряг Ареса, щоб ви до бою

Стали, бо страху ніяк не задасть він Зевесову сину,

Ані мені, Іфікленку. Скоріше, як думаю, сам він

Тил подасть перед двома прастарого Алкіда синами.

Що вже так близькі його і палають гарячим бажанням

З ними звести боротьбу. Перед учтою се нам утіха».

Так він сказав; усміхнувся лагідно Геракл непоборний,

Рад із душі, бо йому та подобалась смілая мова,

В відповідь вік проказав йому ось яке слово крилате:

«Божий потомку ти мій, Іолає, вже нам недалека

Та небезпечна борня! Тож як завше ти смілим являвся,

Зараз Арейона ось чорногривого випусти дочваль,

І поверни куди слід, і мені помічний будь по силі!» (¹) .

III . УОРУЖЕННЯ ГЕРАКЛА

Так сказав і наложив наголінники з спижу гірського

Ясні на ноги, оба від Гефайста дарунки коштовні;

¹ Сей епізод у початку також захований відривочно. Для його зро­зуміння треба знати наперед, що Кікнос, син Ареса та Пелопії, за-сідався в гаю Аполлона на прочан, що йшли до Дельф, до храму Аполлона, і вбивав та обрабовував їх. Так, праздоподібно, засідає-ться він також на Геракла, який зі своїм візником Іолаєм, сином свойого брата Іфікла, їде в гостину до Трахіди до тамошнього князя Кеікса. В початку оповідання Геракл уже, мабуть, упереджений про те, що Кікнос хоче напасти на нього, але ще не узброєннй. Три по­чаткові рядки сього епізоду в тій формі, в якій дійшли до нас, де говориться про те, що Геракл убив Кікна, видаються мені додатком пізнішого редактора.

Потім на груди надів кутий панцир із самого злота,

Зроблений штучно, який йому в дарі Паллада Афіна,

Зевсова доня, дала, коли раз у безтямній відвазі

Кинувсь без панцира він у завзяту, кровавую битву.

Також і плечі укрив відвертаючим горе залізом

Муж той страшний; на ремені колчан через плечі накинув,

В нім стріл багато було страховинних, смерті насіння,

Смерті, що голос усім відбира. На їх вістрях погибель,

Капають сльози і кров, в середині гладкі вони й довгі,

Ззаду ж обтикані всі темнобарвленим пір'ям орловим.

Ось і могутній свій спис із сталевим шліфованим вістрям

Взяв, а на голову сам наложив собі шолом величний,

Штучний та непроникливий, що приставав добре до висків,

Щоб охороною був голові божественній Геракла.

Потім у руки взяв щит, неважкий, та відпорний на диво;

Жаден удар не спроміг проламать його, ані розбити.

Писано д(ня) 3 серпня 1913.

IV. ОПИС ГЕРАКЛОВОГО ЩИТА. А. СТРАХОВИЩА ВІЙНИ

Весь він був круг, де лазур, і слонова кість біла, й блискучий

Бурштин яснів, і світящеє золото; ті штири поля

Пасма ділили навхрест лазурові, синяво-блискучі.

Усередині був змій, невимовно страшлива потвора,

Що позад себе глядів огняними яркими очима;

В пащі багато зубів, що білілися в ній півокругом —

Страх неприступні, а над страховинним чолом невмолима

Еріс, що гонить мужів до мечів та спижевої зброї,

Глупа, що розум в людей відбирала й холодну розвагу,

Що на Зевесова сина знялися грізною війною.

Душі їх так і пішли попід землю до темного Ада,

Кості довкола котрих обгнила шкіра вся та м'ясиво,

Так і гниють у землі під промінням палючого сонця.

Потім представлений був війни напір, і штурм, і погоня.

Видно там натовп людей, і перестрах, і вбивання мужів.

Еріс шаліє там скрізь і Кідойм, і пагубная Кера

Того живого несе пораненого, другого без ран,

Третього ж, що в бою згиб, вона тягне за мертвії ноги.

Плащ весь кровавий на ній від червоної крові людської,

Зір її дико грізний, рот отвертий від рику в тім бої,

Голови видно там скрізь із гадюками, що й не сказати;

Всіх їх дванадцять, вони сіють страх всьому людському роду,

Що на Зевесова сина піднявся грізною війною.

Всі вони різко сичать, скоро він виступає до бою,

Він Амфітріона син; тоді щит весь палає огнями.

Красний він робиться весь для очей від тих змій

препоганих, Сірі, як сталь, вони вздовж по хребтах, але чорнії пащі.

Там також стада були кабанів спінених та львів хижих,

Що споглядали на них та кидалися в дикій жадобі.

Гнали ряди за рядами, та жаден із них у тривозі

Не затремтів, тільки шерсть на хребтах була з'їджена дуже.

Ось величезний один лев упав, а край нього дві свині

Вже без життя, тільки з них кров червона тонкими струями

Перетіка по землі, вони ж, звісивши рила безвладно,

Мертві лежать, бо життя їх позбавили льви ненажерні.

Ті ж завзятіше чимраз і лютіш нападають на стадо;

Люто бороняться теж кабани та льви радісно скачуть.

V. ОПИС ЩИТА. Б. ВІЙНА ЛАПІФІВ ІЗ КЕНТАВРАМИ

Далі там битва людей. Ось узброєні в списи лапіфи,

Їх вожаки Пейрітой, і Дріант, і Кайней воєводи,

Пролох за ним, і Гоплей, і Ексадій, і Фалер нарешті,

Мопс також, Ампікса син, Тітаресій, потомки Ареса,

Далі Тесей, син Айгея, до безсмертного бога подібний.

Всі вони литі з срібла, золоте в них оружжя на тілі.

З другого боку кентаври, що зібралися з ними до бою;

Вождь їх могутній Тетрей, а з ним Азбаль, віщун з лету птахів,

Аркт і Урей, обік них іще Мімас ось чорноволосий

І два Певкея, сини Перімед, з рідним братом Дріалем —

Всі вони литі з срібла, а в руках золотії ялиці.

Ось вони в приступ ідуть, мов живі усі, одні на одних,

І муж на мужа валить то списами, то знов яличками.

Далі ось бистрії коні страшнозорого бога Ареса

Вряд стоять, всі золоті; а сам згубний, обтяжений лупом,

Арес зі списом в руці стоїть як повелитель народу,

Кров'ю облитий увесь, немов тільки що вийшов з різниці;

Високо став на свій віз; обік нього і Страх і Тривога

Стали, мов квапиться їм поспішити до бою з мужами.

Далі Зевеса дочка, теж здобичниця Трітогенея,

Проста, немов би жадна розпалить ще лютішую битву,

Спис потрясає в руці, щит на рамені, золотий шолом

На голові,— так іде вона в бій для проливання крові.

А понад тим видно хор всіх безсмертних; в самій середині

Грає прегарно Зевеса й Латони потомок на злотій

Цитрі. Осідок богів се, верхів'я святого Олімпу!

Тут і боги в зборі всі, і стоїть безконечная радість

В крузі безсмертних усіх; ось і спів починають богині,

Ті пієрійськії музи,— здається, що голос їх чути.

Писано д(ня) 4 серпня 1913.

VI . ОПИС ЩИТА. В. МОРСЬКИЙ КРАЄВИД

Далі там захисна пристань непереборимого моря

В крузі тім зроблена вся із блискучої чистої міді,

Мовби ось хвиля жене; серед хвиль уганяли дельфіни

Жваво кругом, морських риб уловляли собі на поживу,

Мовби ті плавали там. А два з них, гарно зроблені з срібла,

Вирнули вверх і ригали, булькочучи вгору водою,

Так що спижевії риби в страху тріпотались.

Рибак же, Сидя на березі, тихо на них чатував, у руках же

Сітку держав, мов ось-ось її кинути мав на ті риби ¹.

¹ Таку сітку, круглу, з грузилами по краях, я бачив у Білграді, сто­лиці Сербії, і бачив, як рибак, стоячи на стрімкім березі, раз по разу розгортав її обома руками на собі і кидав ізгори на воду так, що грузила в лету розбігалися і розтягали сіть, яка кружалом падала на воду і покривала собою риби, що плавали внизу, в каламутній воді. При помочі шнура, який рибак мав кінцем завинений на руці, він стягав сіть у воді так, що краї сходилися докупи, мов міхур або мошонка, і витягав сіть із води в виді мішка, в якім тріпалися риби.

VII . ОПИС ЩИТА. Г. ПЕРСЕЙ І ГОРГОНИ

Там же був рицар Персей, син Данаї з прегарним волоссям,

Не доторкав він щита ні ногами, ні суставом жадним;

Диво дивне, бо нічим до щита не прикріплений був він,—

Так ізробили його руки славного бога хромого

З золота; мав на ногах він крилаті сандалі, на плечах

В піхві чорнявій він мав перевішений меч на ремені,

І хоч не був він живий, міг літати як бистрая думка.

Але вкривала хребет йому весь голова дивогляда страшного,

Тої горгони; вона була в місі, чудовім на диво,

Срібнім, довкола його кутаси золотії звисали

Ясно-блискучі; вкривав його голову шолом могутній

Ада самого, що мав в собі пітьму страшливої ночі.

Сам він, одначе, немов поспішав і тікав у тривозі.

Чадо Данаї, Персей, біг сквапливо, за ним же в погоні

Гнали горгони страшні, недоступні та лютії сестри,

Щоб ізловити його. Стугонів о діамант зелений

Щит той, коли він так біг, і дзвенів остро й гучно о камінь.

На поясах у горгон по дві змії вились ядовиті,

Голови гнучи в боки, вишкіряючи острії зуби,

З поглядом лютим. І був на страшних тих горгон головищах

Страх величезний.

VIII . ОПИС ЩИТА. Д. ОБЛОГА МІСТА

Вгорі над сим образом' люди стояли

У боротьбі коло міста, що було укріплене муром.

Ті боронили своє рідне місто й свій рід від напасті,

Інші натомість ішли, аби з грунту його розорити.

Многі лежали мертві на землі, та багато ще билось

Жваво; у місті жінки на препишно збудованих вежах,

Хоч і спижеві, кричать, лементують і друть собі лиця,

Зовсім неначе живі — велеславного діло Гефайста.

А перед брамою там тиск мужів, що вже старість посіла,

В зборі великім стоять, догори підіймаючи руки,

Молять блаженних богів, у тривозі за рідних та близьких,

Що там ведуть боротьбу. За рядами ж вояків хоробрих

Темнії керн стоять і скрегочуть яркими зубами;

Погляди в них кровожадні, самі вони збризкані кров'ю,

Друться за тих, що падуть, а котра лиш котрого допаде,

Що вже лежав або лиш впав від ран, то пускає на нього

Острії кігті свої і шле душу до темного Ада,

Геть у глибокий Тартар; а коли вдоволить свою спрагу

Кров'ю людською, то геть відкида неживеє вже тіло,

І потім далі верта у збіговище лютого бою.

IX . ОПИС ЩИТА. Е. ТРИ ПАРКИ

Клото, та Лахесіс тут же були, й трошки менша між ними

Атропос; ся невелика була, хоч із трьох найгарніша

І найстаріша віком. Ось нараз усі три ті богині

Бій почали завзятущий із-за одного чоловіка,

І позирали одна на одну люто злими й гнівними очима,

Зараз же в спорі одна одну дряпали й били руками.

Біля них стала Жура жаліслива, погана на вигляд,

Страшно бліда та худа і вся згорблена й виголодніла;

В неї опухлі коліна, в руках довгі, скривлені нігті.

Гній в неї з носа тече, а з лиця їй кров капа на землю;

Так там стояла вона із огидним лицем всім у зморшках.

Плечі ж її припав пил, а з очей, знай, котилися сльози.

X . ОПИС ЩИТА. Ж. ВЕСІЛЛЯ В МІСТІ

Ось стоїть місто людське, що обведене баштами й муром,

Брами у нім золоті у міцних дерев'яних одвірках;

Сім їх було; а жильці у весільних рядах або в парах

Радості повні. Одні з них на пишноколесому возі

Панну до мужа везуть; луна широко пісня весільна;

Блискає здалека жар із горючих смолоскип, що слуги

Їхні несуть передом; перед возом утішнії жони,

А поза ним хор дівчат іде з жартами, сміхом та співом.

При звуці труб голосних там співали поважно мужчини,

З уст їх веселі пісні розносила луна геть довкола.

Інші при гомоні лір виводили танки граціозні,

Далі за ними роєм ішла молодіж при звуці флейтів,

Деякі вівкали там, жартували й пісень затягали,

Інші регочуться. Ось іде повагом серед флейтистів

Староста поперед всіх. Скрізь утіха, і радість, і співи –

Місто в весіллі ціле. А за брамою інші на площі

Їздять на конях, гучні відправляють собі перегони.

XI . ОПИС ЩИТА. 3. ЖНИВА В СЕЛІ

Ось орачі при плугах, вони орють сю божеську землю,

Поли долішніх одеж підкасавши. Там поле широке,

Деякі жнуть, похилившися вниз, густі стебла серпами,

Збіжжя з колоссям важким, щирозолотий дар Деметери.

Інші он в'яжуть в снопи зжатий плід і стягають на тік їх,

Інші збирають он там виноград, який ріжуть ножами,

Інші ось зносять в кошах, що одержали із винограду,

Ягоди білі й чорняві, позбирані з тик величезних,

Що гнуться під тягарем гроздів, листя та лоз срібнолуских.

Інші несуть у кошах, а в них збоку рясний виноградник

Грозди, немов золоті, позвисали — препишнеє діло

Майстра Гефайста. Колише вітрець те розкішнеє листя

На срібнолуских полях, що під гроздами сутими гнуться

І наливаються скрізь то злотистим вином, то червоним.

Інші прасують уже виноград; сік тече у ночовки.

XII . ОПИС ЩИТА. І. ЗАБАВИ ЗА МІСТОМ

Ось тут борці! Одні з них навкулачки там б'ються, а інші

Борються, інші ж мужі за зайцями біжать у здогони.

Передом пси острозубі спішать, аби зайця дігнати,

Зайці ж щосили спішать, аби песіх зубів уникнути.

Обік них кінні їздці мук і труду приймають немало,

Щоб надгороду здобуть. У препишно оплетенім возі

Онде погонич стоїть, поганя бистроногії коні;

Поводи їм попустив; з голосним торохтінням женеться

Туго збудований віз, і дренчать обручі на колесах.

Ах, надаремний їх труд, бо ніколи ніхто з них не може

Інших ніяк перегнать і здобути собі надгороду.

А вона онде лежить; значний триніг он там серед площі,

Весь золотий, гарний твір божественного майстра Гефайста.

По краях сього щита Океан пливе, мов ріка в повінь,

І опливає кругом щит коштовний. В ріці із водою

Лебедів стадо гуля, інші плавають геть, ледве видно.

Риби підскакують з хвиль, що аж дивно на воду глядіти.

Сам громовержець Зевес дивувавсь, глядячи на се діло,

Хоч з його ради Гефайст зробив отой щит пречудовий,

Сильний, твердий та тривкий божественного майстра руками.

XIII . СТРІЧА ГЕРАКЛА З АФІНОЮ

Сильно закинув той щит на плече повносилий Зевесів

Син і до воза метнувсь, що, запряжений парою коней,

Прудко, мов блискавка та його батька-егідодержавця,

Мов підлетів у скоку; а могутній візник Іолай тут,

Скоро на возі він став, погнав прудко зігнуті колеса.

Та ось зблизилась до них синьоока богиня Афіна,

Смілості їм додала та слова ті сказала летючі:

«Радість вам, внуки Лінкея¹, що здавен його слава лунає,

Дасть вам побіду Зевес, повелитель богів всіх блаженних,

Кікна положите ви й заберете препишную зброю.

Але одне ще скажу тобі, ти, між людьми найславніший:

Скоро ти Кікна лише життя сього солодкого збавиш,

Тут його зараз покинь, на тім місці лиши його зброю,

Сам же зажди, аж прийде к тобі Арес-чоловіковбійця!

Вглянеш тоді у його під щитом незаслонене місце,

А як доглянеш його, вдар туди своїм острим залізом,

Потім подайся назад, бо інакше тобі не судилось

Кікнові коні дістать, ні його велеславную зброю».

Так рекла й стала на віз преподобна, велика богиня,

Що у безсмертних руках несе людям побіду та славу.

Станула спішно, і тут божественний герой Іолай враз

Грімко на коні гукнув, ті ж від голосу того грімкого

Полем чимдуж потягли бистрий віз; за ним курява встала.

Смілості їм додала теж ласкава богиня Паллада,

Сильно махнувши вгору своїм щитом; земля застогнала.

XIV . СТРІЧА ГЕРАКЛА З КІКНОМ

Та ось і ті два женуть, мов огонь через поле та буря,—

Кікнос, герой возовий, і Арес, ненаситний у бою.

Швидко, коли вже ось-ось порівнялися коні їх ручі,

Дзвінко заржали, аж геть десь у горах луна залунала.

Але промовив отсе велеславний Геракл таке слово:

«Кікне, мій друже, чого на нас гониш ті коні летючі?

Ми ж оба також мужі обзнайомлені з трудами бою.

Супряг блискучий свій справ ти набік і вступися

¹ Іолай походив від Лінкея ось у якій лінії: Лінкєй, Абас, Акрізій, Данай, Персей, Алкай, Амфітріон, Іфікл, отже, був дев'ятим поколін­ням по нім.

Нам із дороги! Мені прийшлось їхать сюди до Трахіди,

Там до Кеікса-князя, що потугою й славою вищий

Понад трахідських усіх; сам ти знаєш усе те найліпше,

Бо взяв за жінку його доню, Темістоное чорняву.

Любий, не вхилить Арес тебе, певно, сьогодні від смерті,

Як ти зо мною тепер пошукаєш і зачіпки й бою.

Адже вже раз скуштував він мойого преострого списа

В той час, як виступив він проти мене в Пілосі пісковім,

Зважившись будь там що будь і зо мною поміряться в бою.

Тричі я трафив його з свого лука, і три мої стріли

Щитом підхопив Арес; та вчетверте я вдарив у бедра,

Списом попавши туди і встромив йому в тіло глибоко.

Впав горілиць він у пил від удару мойого оружжя

І був би в крузі богів заслужив собі вічну погорду,

Якби я зброю тоді був руками зняв з нього кроваву».

Так рік, та Кікн, той герой з довгим списом, ані не подумав

Слухать його й зупинить свої бистрії коні в розгоні.

З кручених сідал оба поскакали тут швидко на землю,

Зевса могутнього син і теж Еніалія потомок.

Потім оба візники гнали геть гарногривії коні

Так, що від стуку копит стугоніло широкеє поле.

XV : ДВОБІЙ ГЕРАКЛА З КІКНОМ

Мов коли з гір вершини, з височенного гребня крутого

Скали зірвуться й падуть, одна одну трощить і друхоче,

Много листатих дубів, і ялиць, і смерек теж багато,

Много тополь із широким корінням вони розламають

В своїм шаленім лету, аж докотяться в саму долину,—

Так і ті два подались один на 'дного з криком великим.

Близькі й далекі міста, Мирмідон та Іолк фессалійський,

Арне та Геліке теж беотійські й гориста Антея

Грімко лунали від тих голосів двох героїв, що з криком

Лютим на себе пішли. Загримів сам старий Громовержець

З неба Зевес і спустив у долину кровавії краплі —

Бою кровавого знак дав сим свому хороброму сину.

Як у лісистих ярах під горою кабан страховинний

З клами грізними нараз забажа поборотися люто

З мужем, що в страху стоїть, і острить почне кли ті блискучі,

Дико скривляється, з пащі пливе йому піна додолу,

Але в очах горить злість, наче полум'я ніччю блискуче;

Вгору йому на хребті та на шиї шерсть їжиться грізно,—

Саме так з воза на діл скочив жваво грізний син Зевеса.

Як у зеленій листві синьокрила співуча цикада

Літом сидить, а напій її й страва — роса лиш перлиста,—

І починає вона співать людям і цвіркає дзвінко

З ранку до ночі, коли найжаркіше пече боже сонце;

В пору, коли дозріва те косматеє просо на стеблах,

Що його сіють уліті, коли вже квасне винограддя

Барв набира, що його Діоніс дав на втіху та горе

Людям,— якраз у той час бій почався двох сильних героїв.

І немов льви два впадуть на одну ними вбитую ланю,

Люто сердиті, й один на другого кидається; чути

Рик їх страшний і зубів лютий скрегіт за тую добичу,

Або коли два орли кривошпоні, з кривими дзьобами

На лисій скелі стрімкій почнуть битися з вереском лютим

Чи то за дику козу товстобедру, що вбив той стрілець молоденький,

Що їй із лука послав остру стрілку, а сам заблудився,

Лані не здужав знайти, а орли її вгледіли зараз,

Злетіли, мов блискавки, й тут же биться зчепились

завзято,— Так само з лускотом ті напустились один на другого.

Кікну охота прийшла зразу з ніг збить могутнього сина

Зевса; тарахнув чимдуж в щит Геракла він списом спижевим,

Але щита не пробив; уберіг його дар божественний.

Та Амфітріонів син, той Геракл, переможець у боях,

Скоро, мов блискавка, вбив йому спис свій могутній у шию,

В голеє місце поміж його щитом і шоломом, саме

Понижче від бороди; розтяло йому шпарко обидва

Там стягачі вбійче вістря, і щезла вся сила героя.

І він упав, наче зрубаний дуб або відламок скелі стрімкої,

Що її з неба Зевес розлупа своїм громом огнистим.

Так він упав, і на нім задреньчала спижевая зброя.

XVI. ДВОБІЙ ГЕРАКЛА З АРЕСОМ

Там його кинув лігма син Зевеса великосердечний,

Сам ждучи вбійцю Ареса, що ось наближався за сином

З поглядом лютим, мов лев, який звіра спіткав лісового

Й тут же готов у хребет йому кігті свої уп'ялити,

Зараз його розірвать і життя відібрати веселе.

Душу відвага грізна наповняє та темнеє серце,

Прискають іскри з очей, і хвостом себе люто по бедрах

Б'є, і ногами скребе, і не важиться жаден смертельний

Глянуть на нього тоді, ані стать проти нього до бою;

Так Амфітріона син, той Геракл, ненаситний у бої,

Проти Ареса стояв, і росло йому серце з відваги.

Швидко наспів також бог; його лютість сердечная гнала;

З криком оба голосним тут упали один на другого.

Як від страшної скали відірвесь каменюка велика,

Вниз паде в скоках страшних, і валиться, й гуркоче, й лускоче

Скоро так, що й не зуздриш, та ось горб проти неї високий

Спинить її в тім бігу і не пустить летіти ще далі,—

Так із гармидром страшним надлетів Арес, возотрощитель,

Згуба мужів; та його ждав спокійно Зевесів нащадок.

Але Афіна отсе, доня Зевса-егідодержавця,

Вийшла Аресу настріть, і егіду надставила темну,

Й, грізно зиркнувши, таке почала говорити до нього:

«Аресе, ой зупини свою злість, недосяглії руки!

Бо не годиться тобі зняти зброю препишну з Геракла,

Ані же вбити його, те хоробре Зевесове плем'я.

Тож не вступай з ним у бій, не ставай проти мене ворожо!»

Мовила так, та дарма їй уговкать Аресове серце,

З криком-бо він голосним і піднявши огнистую зброю

Вихром наперед летів навпростець на Гераклову силу,

Рад положити його, і жбурнув спис свій бистрий спижевий

Просто на божеський щит, у гніву задля власного сина,

Що тут погиб. Та вона, синьоока богиня Паллада,

Випрямилась понад возом і щитом своїм відвернула

Аресів спис. Сам себе не тямуючи в злості, тут Арес

Видобув острий свій меч і метнувся притьмом на Геракла.

Та коли близько вже був і, щитом закриваючи груди,

Бедра свої обнажив, шпигонув син Амфітріона

З усеї сили в бедро, і вігнав вістря в тіло глибоко

Свойого списа, й його повалив, мов ялицю, на землю.

XVII . ЗАКІНЧЕННЯ

Та ось пригнали чимдуж бистрі коні та віз двоколісний

Страх і Тривога, взяли на землі розпростертого бога

І на коштовне його сідло положили; потому поспішно

Вдарили коней і вмить на високий Олімп відімчали.

Та син Алкмени і з ним Іолай, його вірний товариш,

З Кікна всю зброю зняли, із плечей поздіймали одежу,

Коней його заняли і до міста Трахіди небаром

З ними приїхали враз. Синьоока ж богиня Паллада

Теж поспішила в Олімп, у вітця божественну домівку.

Кікна тоді поховав Кеікс із незліченним народом,

Що жив поблизько тих міст, яких він королем був славетним,

Анти, що на Мирмідонах і славного міста Іолка,

Геліки й Арни,— з тих міст посходилося люду багато,

Кеікса щоб вшанувать, богам любого в тій там жалобі.

Але могилу та гріб геть забрала Анаврова сила,

Повінь розливши взимі; се їй так повелів син Латони,

Бог Аполлон, за той гріх, що померший мав звичай

Кождого, хто лиш до Дельф гекатомби вів богу

на жертву, З засідки там нападать і добро грабувати насильно.

Писано д(ня) 6 серпня 1913,

Якщо Ви хочете нам допомогти, пишіть, будь ласка, на нашу електронну адресу на титульній сторінці сайту.