ТЕОГОНІЯ (ПОХОДЖЕННЯ БОГІВ)

26.12.2009 | 19:47   Гесіод
переглядів: 7442

Нарешті в Інтернеті читачі можуть прочитати український переклад „Теогоній”, які майже 100 років тому переклав великий український поет і перекладач Іван Франко. "Слава вам, доні Зевеса! Даруйте й мені преподобний Спів, оповіджте про рід прісносущих, високих, безсмертних, Сплоджений сею Землею і сим многозвіздяним Небом, Темною Ніччю, аби початок мав у морі солонім."

І. ЗАСПІВ

Пісню свою почнемо ми від муз геліконських, що мають

На Геліконі1 житло, на великій горі божественній,

Попри блакитну криницю своїми стрункими ногами

Довкола вівтаря Зевса могутнього танці виводять,

Гарні скупавши тіла у холодних Термесових2 хвилях

Або в воді Гіпокрени 3, чи в хвилях святого Ольмея 4.

Аж на вершок Гелікону виводять свої хороводи,

Гарні, чарівні, дрібцюючи ніжними мірно ногами.

Відси, окутані млою густою, вони вилітають,

Поночі понад землею виводять прегарнії співи.

Егідодержця Зевеса та Геру шановну в них хвалять,

Геру, Аргоса богиню, в сандалі злотисті обуту,

Також дочку старшини всіх богів, синьооку Афіну,

Сонячного Аполлона й богиню-стрільця Артеміду,

І Посейдона, що море держить і стряса берлом своїм,

Шани достойну Феміду та й Афродіту-моргуху,

Гебу в вінку золотім, з нею теж Діонею-красуню,

Еоса й Сонце величне, також білолицю Селену,

1 Гелікон — главна гора в південній Фессалії, тепер по-грецьки ще Гелікон, а по-турецьки, а властиво по-болгарськи, Забора, гарний ланцюг гір, покритих лісами, з гарними долинами, в яких колись стояли численні храми Аполлона та муз.

2 Т е р м е с— ріка, що випливає з Гелікону, а також назва бога тої ріки.

3 Гіпокрена — дослівно кінське джерело, що по міфологічній уяві постало в тім місці, де крилатий кінь Пегас, символ поетичної фантазії, вдарив копитом о скелю.

4 Ольмей — також ріка, що випливає з Гелікону, потім лучиться з Термесом і разом із ним вливається в озеро Копаїс.

Далі Латону, й Япета, та Кроноса, хитрого в раді,

Землю, й грізний Океан, також Ніч — темноту непроглядну.

І увесь рід той святий Несмертельних, ще вічно тривають.

Ті-то колись Гесіода пісень сих прекрасних навчили,

В пору, як пас своє стадо у стіп Гелікону святого.

Ось яке слово мені промовляли уперве богині,

Музи олімпські, Зевеса егідодержавного доні:

«Гей пастухи-селюхи, простаки, лиш про черево дбалі,

Брехень ми вміємо много, до правди подібних, сказати,

Та як захочемо, можемо також і правду віщати!»

Так промовляли Зевесові доні, штукарки словесні,

І подали мені берло лаврове, рясне та зелене,

Подиву гідне, і духом натхнули мене божественним,

Щоб сповіщати я міг і про те, що було і що буде,

І повеліли мені оспівати блаженних безсмертних,

А перш усього від них починать кождий спів і кінчати.

II . МУЗИ

Але пощо мені се говорить, мов про дерева й скелі.

Нумо про музи зачнім, що в Олімпі святім величають

Батька Зевеса премудрість і радують божеські слухи,

Виповідаючи те, що було, і що єсть, і що буде,

Єдиногласно; приємний їх спів, не втихаючи, ллється

З уст їх; увесь веселиться дім батька Зевеса,

Громів володаря голосом милих богинь гармонійним,

Що мелодійно луна по верхів'ях сніжного Олімпу,

Житлах безсмертних. Вони ж, свій небесний підносячи голос,

Спів починають про те найстаріше богів покоління,

Що їх породила Гайя й широкий Уран з первовіку,

І тих потомків, що з них породились боги, добра давці.

В другім коліні Зевес, богів батько і роду людського.

Гімн починають богині й кінчать теж його похвалою,

Що він найліпший з богів і з усіх також наймогутніший.

Далі породу людську і сильнішу породу гігантів

Згадують і веселять душу Зевса, премудрість Олімпу,

Музи олімпські, Зевеса егідодержавного доні,

Що Кронієнкові їх привела, бувши з ним, Мнемозіна

У Пієрії 1 , володарка піль Елевтера 2 крутого;

Ті дають зло забувать і влагоджують болі людськії.

Дев'ять ночей ночував з нею вкупі Зевес-утішитель,

Потай безсмертних усіх на святеє вступаючи ложе.

Та коли рік проминув і зблизились призначені хвилі,

Місяці вийшли й настала уродин година врочиста,

Дев'ять дочок привела вона, гарних, усіх однодушних,

Співу любовниць, що серця у грудях безжурнії мали.

Невдалеці від найвищих вершин снігового Олімпу,

Там їх прегарні палати, веселі там їх хороводи.

В близькім сусідстві їх грації мають свій дім і бажання,

Там серед цвітів із уст голоси випускаючи любі,

Правила всього життя і безсмертних прожитки щасливі

Музи виспівують та гомонять голосами дзвінкими.

Відси вони на Олімп вилітають, щоб співом пишаться

Та голосами; довкола ж земля тьмою вкрита лунає

Співами їх, а від ніг їх вчувається тупіт веселий,

Як до вітця ті підходять; а сей, що царює над небом,

Сам посідаючи грім та блискучий розіскрений перун,

Силою Крона-вітця побідив і безсмертним уставив

Добрий порядок і враз порозділював почесті різно.

Ось що співають ті музи, ввійшовши в Олімпу палату.

Дев'ять сестер, і всі дев'ять Зевеса великого доні:

Кліо й Евтерпе, а з ними Талія, іще й Мельпомена,

І Терпсіхора, й Ерато, Полімнія, та Уранія,

І Калліопа, що серед сестер являється чільна,

Бо з королями вона любить жить, не лише з співаками.

Як кого з богохранимих царів почтять Зевсові доні;

Ласкаво глянуть на нього, коли на сей світ він приходить,

То на язик його ллють вони щось, наче росу солодку,

І з його уст словеса солодкі, мов мід той, плистимуть.

Будуть ззиратися люди на нього, коли він по правді

Буде судить їх діла; говорити він буде поважно

І втихомирить своїми словами найтяжчі роздори.

1 П і є р і я — вузьке побережжя вблизу Олімпу, осередок старинного фракійського культу муз та Діоніса.

2 Елевтер — правдоподібно, гора, якої назва, можливо, постала з міфічного оповідання, що там Мнемозіна освободила Діоніса від божевілля.

Бо лиш тоді мудрий цар, коли люд на публічному зборі

Чує від нього правдиві слова і радніше приймає

Царськую волю, коли бачить в ній зрозуміння й лагідність

Містом іде такий цар, йому моляться люди, як богу,

І серед зібраних він виступа все, як перший між ними.

Ось який божеський дар дають музи не раз чоловіку.

Отже, від муз, а також від влучного стрільця Аполлона

Сходять на землю вітхненні мужі, співаки та музики.

А від Зевеса царі. Має щастя, кого люблять музи.

З уст його, наче з криниці, солодкі слова витікають.

Як кого горе приб'є і зневіра пригноблює душу,

Сохне недужеє серце, й співак такий з ним зустрінеться,

Що служить музам, і в пісні йому нагадає щасливий

Побут найперших людей та блаженне життя олімпійців,

Зараз забуде журбу, мов мине його власнеє лихо,

І він неначе не той стає, бодрий від божого дару.

Слава вам, доні Зевеса! Даруйте й мені преподобний

Спів, оповіджте про рід прісносущих, високих, безсмертних,

Сплоджений сею Землею і сим многозвіздяним Небом,

Темною Ніччю, аби початок мав у морі солонім.

Все розкажіть, як уперве боги і земля та постали,

Ріки і море безмежне, що дується й хвилями б'ється,

Зорі блискучі і небо бездонне, що висить над ними.

І які з перших постали боги, давці всякого блага,

І які області хто позаймав, які почесті має,

І як уперве вони здобули той Олімп многоверхий.

Се все скажіть мені, музи, що там живете на Олімпі,

Від початку, і скажіть, що найперш було поперед всього.

III . НАЙСТАРШІ БОГИ ТА ЇХ ПОТОМСТВО

У первопочині, отже, був Хаос, а тільки потому

Широкогрудая Гайя, осідок усіх непорушний

Вічних богів, що сидять на вершині сніжного Олімпу.

Тартар заразом темнезний в безодні твердині земної,

Ерос теж, найвродливіший з богів, які смерті не знають,

Той, що солодкою втомою всім, і богам, і смертельним,

Ум обезсилює в грудях, ламає розумную волю.

З Хаосу виник Ереб і понурая темная Нічка,

З Ночі ж уродився Воздух і День злотосяйний та ясний.

Сплодила ж їх із Еребом серед поцілунків любовних,

Гайя ж насамперед вродила рівного величиною

Урана, звіздяне Небо на те, щоб її всю покрило,

Щоб для блаженних богів вона стала осідком навіки.

Зродила й гори великі, оселі богів благодатні,

Німф, що проводять свій вік на шпилях їх високих.

Також безплоднеє море вона породила бурхливе,

Бездну без ласки й любві, а потому до пари

З Ураном сплодила теж Океан з глибинами страшними,

Койя, і Крія, та Гіперіона, й Япета старого

Тею, і Рею, й Феміду, і ще й Мнемозіну блаженну.

Фебу з вінцем золотим, і Фетіду, любові достойну.

Та найпізніше з усіх уродився той Кронос злохитрий,

З них найстрашніший, що змалку зненавидів батька

свойого.

Зродила також кіклопів надмірно зухвалої вдачі,

Бронта, й Стеропа, й Аргея, що страху не знали ніколи;

Ті-то Зевесові громи дали й блискавки спорудили.

У всьому іншому ті до богів були зовсім подібні,

Тільки що серед чола лиш одно із них кождий мав око.

Тим-то й кіклопами прозвано їх, що у кождого око

Кругле було посереду чола і страшенно велике.

Сила була превелика у них, і майстри на всі штуки.

Ще троє інших дітей народилось від Гайї й Урана,

Сильних страшенно й великих, яких і назвати нам страшно,

Котт, Бріарей і Гієй, над усіх найгордіші потвори.

Кождому з рамен його виростало сто рук незвитяжних,

А над могутнії плечі у кождого аж п'ять десятків

Повиростало голів. Незмірима була у них сила,

Що вповні відповідала їх величині незвичайній.

З-поміж усіх тих дітей, що наплодили Уран і Гайя,

Ті були найжорстокіші і батькові найбільш ворожі.

IV . УРАН, ГЕЯ И КРОНОС

Зразу, як тільки родились вони, мов жаліючи діла лихого,

Уран сховав усіх трьох, щоб не бачили денного світла,

В темних безоднях землі. Містячи їх у своїй утробі,

Важко стогнала Земля і жорстоку придумала штуку.

Швидко зробила з металу, неначе сивавої сталі,

Серп величезний і тим многоруким потворам вручила,

І додаючи відваги, до них промовляла се слово:

«Діти мої й безсердечного батька, коли ви послухать

Схочете ради моєї, на батькові ми помстимося

За вашу кривду, бо перший вчинив він нечуване діло».

Так вона [мовила], тих же такий обняв страх, що ніхто з них

Слова не рік. Та осмілився Кронос великий злохитрий,

Зараз такими словами озвавсь до шановної мами:

«Мамо, се діло на себе беру й довершу його певно.

Жадної шани не варт наш отець ні від них, ні від мене,

Тим що він перший на нас допустився паскудного діла».

Так сказав, і звеселилося в Гайї великеє серце.

В яму сховавши його, вона в руку дала йому тут же

Серп величезний зубатий і підступ йому свій відкрила.

Скоро лиш Ніч надійшла і Уран до Землі прихилився,

Повний бажання обняв її всю й притулився до неї,

Син із криївки піднявся і вхопив лівою рукою

Батька, правою ж ухопивши серп той великий і довгий

Острозубатий, і ним батька рідного свого щодуху

Мужеський член відчахнув і шпурнув геть далеко за себе.

Сей же недармо злетів із рук Крона; краплі кроваві

Бризнули густо із нього і всі на Гаію упали.

З них, як минули роки, породилися три еріннії

Та силачі величезні потім, що їх звано гіганти,

Що одягалися в зброю блискучу, в руках же носили

Списи довжезні, і німфи, що криються в земних безоднях,

Звані Меліями. Божеський член, вперве вістрям відтятий,

Впав із облитого хвилями берега в темнеє море,

Довго носили його морські хвилі, аж поки на тому

Тілі безсмертному білая піна насіла, а з неї

Вийшла богиня нова; приплила вона зразу в Кітеру,

Потім до берега Кіпру, облитого морем, допливши,

Вийшла з води там прегарна богиня, а де лиш ступила,

Від її ніг зацвітали цвітки. От тому Афродіта

Зветься вона, що родилася з моря, і звесь Кітерея,

Також і Кіпрогенея, на острові Кіпрі явлена.

Любить же мужеські члени, бо з члена такого родилась.

З нею, як тільки у зборі богів появилась по вродженні своїм,

Ерос почав невідступно ходить і вродливий Гімерос.

Зразу ж таку вона честь і таку собі участь дістала

Поміж усіми людьми та безсмертними всіми богами,

Все товариство дівоче і усміхи злуди повабні,

Втіху солодку й любов і всі поваби ніжності милі.

Тих же синів, що їх сплодив великий Уран із Землею,

Іменував він титанами й сим зазначив їх провину.

І віщував, що наважать вони нерозсудно на діло

Престрашне і за се понесуть престрашенную кару.

V . ПЛЕМ'Я НОЧІ

Ніч була матір'ю Мору понурого й темної Кери,

Смерті, та сплодила й Сон і блаженне дитя Сновидіння.

Сих привела сама Ніч без нічиєї спілки, богиня

Тьми, потім родила Мома-шута і гіркую Недолю,

І гесперід, котрі стад золотих стережуть над шумним Океаном,

Там же й пильнують дерев, котрі овочі золоті родять.

Мойри та кери породила, парки оті невмолимі,

Клото, Лахезіс й Атропос їх імена; вони людям,

Вродженим спільно, дають злу чи добрую долю.

Ті переслідують проступки чи то людські, чи то божі

І не кидають богині свого пересердя страшного,

Поки той, хто прогрішив, не прийме ними суджену кару.

Сплодила ж і Немесіду, той бич на всі смертнії люди,

Ніч сама, потім Ошуку й Захланність, ніколи не ситу,

Старість плачливу й Незгоду, що нівечить душі людськії.

Потім Незгода породила Працю важку, примусову,

І Забуття, й лютий Біль, і Терпіння, що плач викликають,

Битви і Вбійства, Борню і Мордовання поміж мужами,

Спори, і Брехні, і ту Клевету, яка честь пожирає,

І Беззаконність, і Самообман, нерозлучную пару,

Врешті фальшиву Присягу, найгіршеє зло в чоловіка,

Що не боїться надармо богів на свідоцтво призвати.

VI . ПЛЕМ'Я МОРЯ

Море Нерея породило правого, що правду любить;

Се його найстарший син, і тому й називається старець,

Щирий усе й добродушний і не забуває ніколи

Про справедливість, а повен усе правоти й милосердя.

В спілці з Землею уродився з Моря і Тавмас великий,

Форкіс відважний, за ним краснолицяя Кето й нарешті

Та Еврібія, що має залізнеє серце у груді.

А від Нерея та гарноволосої жінки Доріди,

Доні того Океана, що землю усю обпливає,

Вийшло вродливеє плем'я богинь, усіх гідних любові,

Вийшла Протона й Евкрата, Саона й свята Амфітріта,

І Еодора й Фетіда, Галена і Главка вродлива,

І Кімотоя, і скора Спейона, й Талія премила,

І граціозна Меліта, і ще й Евлімена, й Агава,

І Пасітея, й Ерато, й Евніка, що лікті рожевії має,

Далі Дотона й Протона, Феруса і ще й Дінамена,

З ними ж Несая, й Актая, і Протомедея ввічлива,

Далі Доріда, й Панопа, й прекрасна лицем Галатея,

Любая всім Гіппотоя й рожеволікта Гіппоноя,

І Кіммодока, що хвилі бурхливії моря втишає,

Бурею й вихром розгойдані, з Кіматолегою разом

І з Амфітрітою жвавою словом одним усмиряє.

Далі Кімона, й Айона, і в гарнім вінці Алімеда,

І Главконома, весела сміхунка, і Понтопорея,

Далі Леагора, з нею Евагора, і Лаомедея,

І Полінома, іще й Автоноя, і Лісіанасса,

Далі Еварна, премила на вроду, з лицем без догани,

Далі Псамата, гнучкая у стані, і пишна Меніппа,

З ними Несона й Евпомпа, Проноя теж, і Темістона,

І Немертея ', що має весь розум безсмертного батька.

Се ті дочки, що їх сплодив правдивий Нерей бездоганний,

Всіх п'ятдесят і усі всяких діл милосердних свідомі.

Тавмас узяв за жону Океана глибокого доню

Звану Електру, вона породила швидкую веселку,

Гарпії з гарним волоссям на йм'я Аелло й Окіпета,

Що на прудких своїх крилах літають наздогін з вітрами,

Птиць доганяють; і все у повітрі високо літають.

Форкісу ж жінка Кетона породила грай краснолицих,

Сивих з уродження, тим-то і граями їх прозивають

Врівень безсмертні боги й по землі теж ходячії люди;

І Пефредону стрійну й Еніону в плащі шафрановім,

Сплодили потім горгон, що живуть за шумним Океаном,

Близь краю Ночі в сусідстві отих гесперід голосистих,—

Три їх: Стейнона одна, й Евріала, й Медуза нещасна.

Смертна Медуза була, ті ж безсмертні і всі молодії.

З нею одною зійшовся той бог лазуроволосий

1 Н е м е р те я— дослівно безгрішна, по числу являється 51-ою з нереїд.

У пречудовому лузі і посеред цвітів весняних.

А коли голову їй відчикрижив Персей богорівний,

З крові Хрізаор постав великан і кінь Пегас крилатий.

Сей тому названий так, що поблизьку джерел Океана

Родився, перший тому, що в руках своїх меч злотий носить.

Сей, підлетівши І матір покинувши, Землю плодючу,

В боже житло долетів і живе у палаті Зевеса,

Блискавки й громи грізні подає там премудрому богу.

Той Хрізаор триголового мав Геріона за сина

Від Каллірої, дочки Океана шумного, та того

Вбив переможний Геракл при волах його лінивоногих,

На Ерітеї, водою облитій в той день, коли гнати зібрався

Широкочолих волів до святого Тірінту, вперед повбивавши

В стайні невидній пса Ортра та пастиря

Еврітіона І перегнавши волів на сей бік Океана шумного.

Ся ж Калліроя породила в темній, глибокій яскині

Дивну потвору Єхідну, якій між людьми й між богами

Жаден подібний не був, безсердечно жорстоку богиню.

Верхня її половина — вродлива та мила дівчина,

Нижня ж в подобі змії величезної й дуже страшної,

Лютої й дуже прудкої, що криється в земних щілинах.

Там вона має яскиню внизу під крутою скалою,

Здалеку від несмертельних богів і від смертного люду

Скрита в Арійській горі, під землею понура Єхідна,

Діва безсмертна, якій не загрожує старість ніколи.

З сею красунею, знай, колись Тіфон зійшовся в любові,

Найшаленіший, найгірший з вітрів. І почавши від нього,

Стала вона приводити на світ дивовижнії діти. Першого

Ортра, страшливого пса, що служив Геріону,

Потім уродила Кербера, пса-ненажеру, що Адові служить,

З голосом бронзу дзвінкого і з п'ятдесятьма головами,

Непереможної сили, що страху не знає ніколи.

Третю породила Гідру Лернейську, потвору жорстоку,

Тую кормила грудьми білораменна Гера-богиня,

Через ненависть страшну до Геракла могутнього сили,

Вбив же її син Зевесів мечем з харалуга твердого,

Амфітріоненко з поміччю войовника Іолая,

Радою ж їм помогла на се здобичодайна Афіна.

Ся ж і Химеру вродила, що дише огнем страховинним,

Сильну потвору, грізну, величезну і ще й бистроногу.

В неї три голови: перша львина із ясними очима,

Друга козяча, а третя гадюча, страшного дракона.

Лев зверху, ззаду змія, всередині коза лісовая,

З рота ж її вибухали потоки огню престрашнії.

Вбив її Беллерофонт, славний муж, при підмозі Пегаса.

Ся, спарувавшися з Ортром, породила Сфінкса страшного,

Що був погрозою Фів, і Немейського льва, що кормила Гера,

Зевеса подруга велична, й пустила на ниви Немеї

Людям на згубу; пануючи там, він пожер людей безліч,

Опанувавши весь Трет, і Немею, й луги Апесанта,

Але нарешті його побідила Гераклова сила.

Врешті Кетона, зійшовшися з Форкісом в вільній любові,

Сплодила дракона, що у відлюдній яскині підземній

На краю світу в саду золотії плоди все сторожить.

Ось і усе вам Кетони та Форкіса з нею потомство.

VII . ПЛЕМ'Я ОКЕАНА

У Океана з Фетідою породились бистрії ріки Ніл і Алфей,

Ерідан, що пливе по вирах глибочезних, Істер блискучий,

Стрімон і Меандер, крутий над всі ріки,

Фасіс і Рес, Ахелой, що піском золотим вєличаєсь,

Нес, Галіакмон і Родій, Гептапора теж семиріччя,

Гранік, і Айсеп, і той, що близь Трої хвилює, Сімоейс,

Гермон, а також Пеней, і Каїк, ріка дуже спокійна,

І многоводний Сангарій, Ладона, й Партеніон бистрий,

Евен, і Авдеск, і той, богам милий Скамандер близь Трої.

Сплодила також дочок святий рід, для яких по всіх землях

Враз з Аполлоном-державцем мужі обстригають волосся

Й кидають в ріки; такий їм дістався уділ від Зевеса.

Ріки Пейтона, й Адмета, й Іанта, й Електра прудкая,

Бистра Доріда, Прімнона та богоподібна Уранія,

Далі Гіппона й Клімена, Родея-ріка й Калліроя,

З ними Дзевксона й Клітія, Ідія та ще й Пасітоя,

Далі Плексавра з Глаксаврою та миловидна Діона,

Мелобосіда, і Тоя, і гарна, шумна Полідора,

Любоподобна Керкея, й Плутона ота волоока,

І Персеїда, й Янейра, й Акаста, і Ксанта шумная,

Люба Петрая і ще й Менестона, й Європа бурлива,

І Еврінома, й Метіда, й Телесто в плащі шафрановім,

Азія і Хрісеїда, і ще й Каліпсона повабна,

Тіха, й Евдора, при них Амфірона, і ще й Окіроя,

Й Стікс, що з усіх них найбільшую має повагу в Зевеса.

Се Океана й Фетіди були всі найстаршії доні,

Та ще молодших за ними породилось дуже багато.

Єсть їх три тисячі всіх струнконогих тих океанянок,

Скрізь по землі всій вони розбігаються й джерела мають

Ясні, глибокії гирла, богині прекрасної діти.

Стільки ж і інших ще рік, що вливаються шумно до моря,

Всі Океана сини і Фетіди шановної діти,

Всіх їх імен чоловікові смертному годі назвати,

Та знають кождій ім'я хіба ті, що живуть понад нею.

VIII . ПЛЕМ'Я НЕБА

Гея породила Гелія, Сонце велике, й Селену блискучу,

Ранню Еону, що світить усім на землі тій живучим

Та і безсмертним богам, що широке замешкали небо,

Сплодила з Гіперіоном, зійшовшися в пару любовну.

З Крієм Еврібія-німфа, зійшовшися в парі любовній,

Велетня Палласа родить й Астрея богиня велична,

З ними й Персея, що розумом перевищив усіх смертних.

З тим же Астреєм Еона вітрів породила могутніх,

Ясного Зефіра, й бистролетючого вітра Борея,

Й Нота, в любові богиня зійшовшися з богом в постелі.

З ними ж та ранку богиня зорю привела Геосфора

Й звізди блискучі усі, що вінчають широкеє небо.

Стікс, Океана дочка, спарувавшися з Палласом мудрим,

Сина породила Зелоса й гарну Побіду в палаті,

Силу і вдасть придала, переможнії божеські діти

Невдалеці від палати Зевеса стоять їх доми й їх престоли,

Шляху нема їм туди, де той бог володіння не має,

Але все тільки сидять при боках громовержця Зевеса.

Так-бо дорадила Стікс, незнищима дочка Океана,

В день, коли всіх олімпійців безсмертних Зевес-громовержець

Скликав богів і богинь на широку вершину Олімпу,

Й слово сказав: «Хто зо мною з богів до борби піде проти титанів.

Жадної з почестей своїх не стратить і матиме всяку

Честь, яку досі він мав між безсмертними всіми богами.

Хто ж під панбванням Крона без почесті був та пошани,

Гідність одержить і честь, яку їм призначить Справедливість».

Отоді перша прийшла незнищимая Стікс до Олімпу,

З двома своїми синами, що їх за їх батька любила.

Честь їй Зевес дав велику і дар над усіх надзвичайний:

На її води зробив всім богам найсвятіше закляття,

Двом же синам її дав проживать біля себе навіки.

Так він усім і сповнив, що було ним обіцяно в той день,

Сам же здобув необмежену силу і власть безкінечну.

Фойба вступила в постелю премилого демона Коя,

Злягши ж опісля, богиня від бога обіймів любовних,

Вродила синьоодягнену німфу Латону, завсігди лагідну,

Милу безсмертним богам і людському смертельному роду,

Лагідну зроду, з Олімпу богів усіх найприязнішу.

Вродила також Астерію славну, яку потім Персес

Ввів у великий свій дім як своє наймиліше подружжя,

Ся зайшла в тяж і Гекату вродила, яку понад всіми

Чтив Кронієнко Зевес і надав їй дарунки чудесні,

Часть посідати землі й часть також непривітного моря.

Ся ще в часах звіздосяйного Урана почесті мала

І від безсмертних богів все найбільшую має пошану.

Бо ще й тепер, коли дехто з людей, на землі сій живучих,

Жертву благальну приносить, щоб відпуст дістать по закону,

Кличе Гекату; чиї молитви ся могутня богиня

Вислуха, той здобува собі честь і маєтки великі;

Щастям вона наділя, бо велика на те в неї сила.

З тих, що вродилися з Урана й Гайї і почесть дістали,

Тої часть має й Геката, і в неї Зевес анітрохи

Не відібрав тої честі, що мала іще при титанах

І при найперших богах, але має усе в повній мірі,

Що було надано їй ще при першому поділі здавна,

Їй лиш одній у тім роді не вменшено почестей божих,

Ані пошани ні в небі, ані на землі, ні на морі,

Тільки й прибільшено, бо й сам Зевес її цінить високо.

Смертним, котрому захоче, дає поміч сильну й підмогу:

В зборах і радах народних вона їм дає верховодство;

Тим же мужам, що в кроваву вдаються війну, ся богиня

Як лиш захоче дать поміч такому, що їй до вподоби,

Дасть і побіду блискучу й багату здобичу здобути.

Ся при судах засіда між шановними все королями,

Та засіда й на ігрищах, де силою борються люди;

Там кому схоче вона помага і дає перевагу,

Хто ж переможе відвагою й силою, той нагороду

З радісним серцем прийма, собі честь, роду своєму славу.

І на кінських перегонах тому помага, кому схоче,

І морякам, що живуть в небезпеці від синього моря;

Ті молитви шлють Гекаті й йому, Землетрясцю гучному.

Легко стрільцю ся богиня дає пребагату добичу,

Легко покаже й візьме, дасть іщезнуть, як того захоче.

З Гермом ураз у стайнях і над скотом вона має силу:

Множаться вівці, корови, і кози, й воли або гинуть,

І пастухів-вівчарів ся богиня по своїй вподобі

З бідних багатими робить, багатих до вбожества зводить.

Так вона як одиначка у матері й в роді єдина,

Всякими серед безсмертних наділена почестьми в небі.

Ще й опікункою всіх, що на світ сей приходять малими,

Настановив її батько Зевес, щоб була їм і нянька і мати.

Се споконвіку опіка її над дітьми, й за се честь їй.

IX . ПЛЕМ'Я КРОНОСА

Рея, піддавшися Кронові, вродила діти преславні:

Гестію-доню, й Деметру, і Геру золотоволосу.

Ада грізного, що має домівку свою під землею,

Немилосердного і Посейдона, що трусить землею.

Мудрого, врешті, Зевеса, що батьком богів і людей став

І своїм громом широкую землю усю потрясає.

Кожде з них Кронос великий пожер, скоро тільки котреє

З матері лона святого йому на коліна поклали,

З боязні, щоб ні один з тих величних потомків Урана

Царськую власть не загарбав собі над усіми богами.

Бо від Землі й звіздяного Урана про те він дізнався,

Що йому суджено впасти в кайдани від сина одного,

Що уярмить його силу Зевеса великого воля.

Тим-то, не тратячи часу, лиш дбаючи про небезпеку,

Всіх він дітей пожирав, і в тяжкому жалі була Рея.

Та коли мала Зевеса на світ привести, богів батька

Й людського роду, то любих родителів стала благати,

Гайю святу, свою матір, і Урана в зорянім сяйві

Хитрість зробити, щоб вродження милого сина укрити,

Щоб він колись покарати міг лютого батька свойого,

Хитрого Крона, що власних дітей пожирав безсердечно.

Вчули вони доні милої плач і сповнили благання,

Все їй відкрили, що доля судила упадок цареві

Кроносу й сину її непоборному світлу побіду.

Вислали в Ліктос її, у багатої Крети місцевість,

Де мала вродити парість остатню великого роду,

Зевса великого; Гайя сама була в неї за бабку,

В Креті широкій його мала викормить і згодувати.

Там, несучи його, вмить серед темної ночі прибула

В Діктос спершу, і, принявши його в свої руки, прамати

Скрила в глибокій печері, в криївці землиці святої,

В горах Егейських, густим та непрохідним лісом покритих.

Камінь великий обвивши в пелені, божественна Рея

В руки дала Ураненку, що перший був цар між богами.

Взявши у руки його, він як стій проковтнув каменюку,

Злістю осліплений, він і не знав, що замість каменюки отсеї

Син його спасся, що мав непоборним зістать і безбідним,

Що його скоро ума свого силою й рук побідить мав,

Власті позбавить і всіх несмертельних володарем стати.

Скоро над всякий звичай побільшалася сила й відвага

Бога нового. Коли заповідні літа проминули,

Радами дуже вимовними Гайї ошуканий Кронос,

Хоч як великий і хитрий, а виблював діти пожерті,

Змушений силою рук і умом наймолодшого сина.

Перший він виблював камінь, що був проковтнув замість нього;

Сторцом поставив його сам Зевес на широкому полі,

Серед Піфої святої яскинь у підніжжя Парнасу,

Щоб був знаком на будуще і чудом для смертного люду.

Він увільнив і братів свого батька, потомків Урана,

Що їх завзятий отець його був закував у кайдани.

Сі були вдячні йому за великеє те добродійство,

Громи дали йому й непереможної сили перуни

Й блискавки, що були досі укриті у Гайї безоднях.

Сими він власть над богами держить і над смертним народом.

X . ЗЕВЕС І ПРОМЕТЕЙ

Япет за жінку узяв собі гарную океаніду,

Звану Клімену, і з нею, полежавши в ліжку одному,

Атласа-сина создав, велетенської сили потомка,

Потім Менойтія славного і штукаря Прометея,

Хитрого в вигадках всіх, недотепу теж Епіметея,

Що початком був усякого зла для людей роботящих.

Бо від Зевеса він перший дістав ним сотворену жінку,

Дівку Пандору. Гордого Менойтія громом зразивши,

В Ереб укинув Зевес за відвагу його та зухвальство.

Атласа ж непереможна Конечність на край землекруга загнала,

Щоб держав небо на своїх плечах і руках непоодаль

Від гесперід голосистих. Сю службу Зевес хитромудрий

Дав йому. А Прометея прехитрого він у кайдани

Нерозрішимі зв'язав і до стовпа страшного привісив.

Надто й орла присилав із широкими крильми, що в нього

Кождого дня вижирав несмертельну утробу, а тая

Знов відростала за ніч, що удень пожер птах міцнокрилий.

Того відважний Геракл, королеви Алкмени нащадок,

Вбив і звільнив Япетенка від муки тієї страшної

І від мучителя. Се допустив бог з вершини Олімпу,

Щоб переможця Геракла Фіванця великая слава

Стала ще більша, ще ширше пішла по землі многолюдній.

Сим він почтити хотів непоборного свойого сина.

І задля нього всмирив він свій гнів супроти Прометея,

Що колись смів поступить навпаки постанов Кронієнка.

Се було в той час, коли зайшов спір між людьми і богами

В місті Меконі; отут Прометей предложив раз Зевесу,

Щоб одурить його ум, величезную тушу волову,

Хитро її розділивши. Одна часть у шкірі звірячій

М'ясо вміщала, і товщ, і нутро, а в другій були кості,

Штучно уложені й зверху огорнені лоєм білявим.

Тут відізвався до нього отець всіх богів і народів:

«О Япетенку, з усіх ти володарів найрозумніший,

Любчику, ти поділив, бачу, все на нерівнії часті!»

Жартом сказав се Зевес, постанов незнищимих свідомий.

Сьому ж на те відповів Прометей хитромудрий з усміхом

Лагідним, що не скривав його підступу й хитрої штуки:

«Славний Зевесе, найвищий з богів, що живуть

безконечно, Вибери з частин сих ту, що найбільше тобі до вподоби».

Так сказав, здумавши жарт, та Зевес, постанов вічних свідом,

Знав про той підступ, та мав постанову недобрую в серці,

Помсту на смертних людей, і завзявся її доконати.

Вхопив обома руками і здер лоєву поволоку,

Та спалахнув аж увесь, і обняв його гнів непомірний,

Скоро побачив ті білії кості, підступно укриті.

І відтоді між людьми пішов звичай для учти безсмертним

Білії кості палить на кострах, що клубляться димами.

Сильно сердитий сказав Прометею Зевес-хмарогонець:

«О Япетенку, всіх штук і всілякої хитрості свідом,

Любчику, ти й на сей раз не забув про підступную хитрість».

Так повен гніву Зевес рік, судеб невідмінних свідомий,

Тим-то, тямуючи все ту зневагу собі Прометея,

Людям нещасним, що тут на землі живуть і вмирать мусять,

Не допустив дать огню непоборно движучої сили,

Але ще раз одурив його син хитромудрий Япета,

Вкравши святого огню невгасиму блискучую іскру

В пушки нутрі. Знов у серці кольнула гіркая сердитість

Зевса високого, й гнів запалав у душі його милій,

Скоро в оселях людей він побачив огнища блискучі.

Гнеть замість того огню сотворив зло великеє людям:

З глини зліпив з волі Зевса прославлений бог кривоногий

Постать спокусливу на соромливої дівки подобу.

Сю оживила й убрала сама синьоока Афіна

В білу одежу, накинула їй прозірчастий серпанок,

Зроблений чудно, й руками стягла глядачам всім на диво.

І олову їй заквітчала вінцем із квіток найсвіжіших,

Ними прегарне волосся вкрасила Паллада Афіна.

А поверх них над чолом золоту положила корону,

Що змайстрував власноручно прославлений бог кривоногий;

Праці не жалував, щоб догодити Зевесовій волі,

Повиробляв він на ній усілякі предивні потвори,

Що їх виплоджує море й земля глядачам всім на диво.

Много їх там наробив і світила в них грація божа

Дивно так, що мов живі вони, тільки що не говорили.

Так змайструвавши се гарнеє лихо замість благодаті.

Ввів у зібрання її, де боги були й смертнії люди,

Вкриту прикрасами блакитноокої тої богині.

З дивом поглянули всі несмертельні і смертнії люди,

Вздрівши покусу страшну, що людей невикрутно всіх дурить,

З неї почав іти рід привабливий, жіноча порода,—

Пагубна, склонна до зрад та порода і вдача жіноча,

Горе тяжке, що чіпляється мужа й жиє з ним довіку.

Люблять достаток із ним поділять, та не люблять бідноти.

Зовсім не так, як у вулеях бачимо пчоли невтомні,

Що в воскових комірках кормлять трутів ненатлеє плем'я,

З ранку до заходу сонця вони цілу днину працюють,

Все поспішають, свої щільники наповняючи медом;

Трути ж сидять у нутрі, в того вулея темній комірці,

З праці чужої плодів животи свої, знай, наповняють.

Так само мужам смертельним для помсти Зевес-громовержець

Рід дав жіночий, щоб жив з плодів його праці тяжкої:

Так-то дружина мужам стає злом замість доброго дару.

Хто ж умикає подружжя, з жіноцтвом турботної спілки,

Хоче безженним прожить, того старість гірка дожидає.

Дармо він ждатиме, хто б йому в немочі дав запомогу,

В горі потіху, а вмре у достатку, то кревні далекі

Ділять добро. Кому доля дала чесну й добрую жінку,

Злучену з ним у любові, не мине лиха й злої пригоди

В своїм житті; хто ж візьме собі жінку поганого роду,

Житиме вік, носячи невідв'язну гризоту на серці,

Горе й журбу, від яких тільки смерть увільнить його

може. Так-то ніхто не уйде і не вирвесь з-під волі Зевеса,

Так не уйшов її й той доброчинний потомок Япета,

Але почув лютий гнів, і Конечність його непоборна,

Хоч як удалий він був, у кайдани тяжкі закувала.

XI . ВІЙНА ГІГАНТІВ

Як з первовіку отець ізненавидів був Бріарея,

Котта й Гієя і їх закував у тяжкії кайдани,

Величі їх боячись і незмірної сили й постави,

І закувавши втолочив Землі в її груди широкі,

Там вони в муках тяжких довгий вік прожили під землею

Сидячи на краю світа в глибокій безодні підземній,

В тузі безмежній, в серцях безнадійності криючи болі.

Але Кроненко Зевес і з ним інші богове безсмертні,

Що їх породила Рея із Кроносом в злуці любовній,

Вивели знов на ясне світло денне за радою Гайї.

Ся-бо їм все об'явила, що призначено їм було зроду

З ними у спілці побіду і славу велику здобути.

Довго вони воювали, приймаючи труд і терпіння,

Плем'я титанів і тії боги, що дітьми були Крона,

Одні на одних б'ючи у завзятих бійках незліченних.

Із превисокого Отріса, знай, наступали титани величні,

А добротворні боги із вершини Олімпу, хоробре

Плем'я, що сплодила Кронові Рея прекрасноволоса.

Одні на одних б'ючи у завзятих бійках незліченних,

З рівним успіхом вони воювали вже літ цілих десять.

І не було ні кінця тяжких звад сим і тим, ані міри,

Годі було зміркувать, коли люта війна та скінчиться.

Але коли їм дісталася та животворна пожива,

Нектар й амброзія, що їх боги одиноко вживають,

Всім їм змоглася у грудях нова величезна відвага,

Бо вони нектар пили і амброзію їли премилу.

Отоді батько богів і людей сі слова до них мовив:

«Слухайте Гаї, мене та Урана, пресвітлії діти,

Хочу сказати вам те, що душа мені в грудях говорить.

Дуже вже довго триває між нами ота ворожнеча,

І за побіду та вдасть день у день боротьбу ведемо ми,

Тії боги, що від Крона пішли і Титана завзяті,

Нуте в рішучій борбі покажіте титанам ворожим

Силу всю вашу страшну і могучі узброєні руки!

Приязнь згадайте, що нас в'яже разом і що ви терпіли,

Поки ви вийшли на світло з кайданів своїх нерозривних

З пітьми безодень страшних через раду мою і підмогу».

Так сказав; зараз йому відповів на се Котт благородний:

«Зевсе блаженний, не тайне нам те, що ти мовив; самі ми

Знаємо, що над усіх наймудріший ти й найрозумніший,

Став оборонцем богам ти не раз у найтяжчих пригодах.

Через премудрість твою ми із наших кайдан нерозривних

Вийшли назад на сей світ із страшної підземної пітьми,

Пане наш, Кроноса сину, з безнадійності й муки тяжкої!

Тож ми тепер із незламним умом і з охотою щиро палкою

Силу свою зберемо помогти вам в завзятому бою,

І на титанів усі підемо ми страшною війною».

Так сказав, і сим словам приплеснули боги добротворні

Згідно; відвага зросла бойова, і ще й запал воєнний

Більший став, як перед тим, і зчинили завзятую битву

Ще того самого дня всі боги і богині шановні,

З ними й титани і всі хитромудрого Крона нащадки,

Що їх Зевес із Ереба підземного вивів на світло,

Сильні й страшенні, бо їм була дана могучість безмірна,

Кождому з них із могутніх плечей по сто рук виростало,

Кождий теж по п'ятдесят мав голів, що йому виростали

Понад кремезні сустави на в'язах отих широчезних.

Проти титанів вони до рішучого рушили бою,

Острії скелі в могутніх руках підіймаючи вгору.

З другого боку титани ступали рядами до бою,

Повні завзяття й собі ж показати, що може рук сила.

Страшно нараз заревло необмежене море, твердиня

Вся затремтіла земна, застогнало широкеє Небо,

І величезний Олімп аж затрясся у своїх основах

Від тої стички безсмертних. Дійшов той нечуваний лускіт

Вниз аж до Тартару тьми, тупіт ніг, що важенно ступали,

Окриків галас страшний і ще й грюк велетенський ударів.

Звідси і звідти ревли престрашнії стогнання та вереск,

І голоси сих і тих аж під зоряне Небо лунали,

Бій зігріваючи; ті ж з лютим криком вдаряли на себе.

Тут і Зевес не вдержав довше гнів свій і запал воєнний,

Що в його груді кипів; аж тепер він усю свою силу

Виявив; раптом із неба й з вершини Олімпу зійшовши,

Громами сипав раз в раз; огняні перуновії стріли

Бистро летіли з страшним гуркотанням і блискали грізно

3 рук його сильних, святе розкидаючи полум'я густо,

Широко геть затріщала плодюча Земля запалена,

І величезні ліси затріщали в горючій пожежі.

Скрізь закипіла Земля й Океана бурливі потоки,

І неплодючеє Море, а тих землеродних титанів

Пара жарка обняла, а огонь у повітрі святому

Так блискотів, що сліпив навіть сильнії очі, незвичні

Блискавок і перунів ненастанне мигтіння зносити.

Аж до Хаоса дійшла від пожежі задуха. Очима

Бачити можна було тоді й чути ушима такий гвалт,

Мов би земля й небеса враз валилися одно на одне,

Ся затріщала внизу, а там ізгори падали з тріском.

Гуркіт зчинився такий, коли в бою боги спотикались.

Тут же й вітри заревли, підіймаючи пилу тумани,

Сиплючи блискавки, й грім, і грізнії перуни огнисті,

Стріли великого бога, розносячи крик і стогнання

З-посеред полків обох; звідси йшов неописаний галас

Тої страшної борби. Виявлялися діла геройські.

Бій ще вагався: одні і другії всіх сил добували,

Та найстрашнішу борню підняли три гіганти найперші —

Котт, і завзятий Гієй, і їх брат Бріарей непоборний.

Триста скель раз по разу престрашними своїми руками

Кидали ті без перерви, вкриваючи тьмою титанів,

Поки з поверхні землі не зігнали їх в темну безодню,

І хоч як рвалися ті, не зв'язали їх узами кріпко,

І не заперли в безодню, що так під землею далеко,

Як від небес до землі, бо там Тартар у тьмі віковічній.

XII . КІНЦІ СВІТУ

Якби залізнеє ковало хто скинув з неба, то дев'ять

Днів і ночей би летіло, і аж у десятій би впало,

Кинене ж знов із землі дев'ять днів і ночей би летіло

І аж десятого дня воно впало б у Тартарі темнім.

Муром спижевим обведений Тартар, а довкола нього

Ніч перед входом лежить, як потрійна стіна. Понад нею

В'ється коріння Землі і шумного безплодного Моря.

Тут же у пітьмі густій замуровані злії титани

З волі Зевеса, що хмари збирає, в величезній яскині

Геть поза краєм Землі. І не має їм виходу звідтам,

Бо звідусюд їх охоплює мур, а залізную браму

В ньому поклав Посейдон. Перед нею стоять на сторожі

Котт, Бріарей і Гієй, що живуть отут теж безвихідно,

Сторожі вірні й міцні невідмінної волі Зевеса.

Чорно; мами Землі і безмежної Тартару пітьми,

Моря безплодного й світлих небес, що в них зорі ясніють,

Тут початки і кіпці, тут і джерела й устя остатні.

Темний, порожній простір, що й богів самих жахом проймає,

Бездна безмірна, яку не пройшов би всю в цілому році

Той, хто знайшовся би раз біля брами; ішов би й ішов би

В сей і той бік, бо його все гонили би бурі страшнії

В пітьмі. Се місце страшне для богів навіть, самих безсмертних.

Тут недоступна стоїть і страшливая Ночі палата,

Хмарами й пітьми валом непрохідним закрита навіки.

При її вході Атлас Япетенко міцними плечима

І головою й руками піддержує Небо широке,

В вік непохитний. Тут Ніч зустрічається з Днем кожду добу,

Тут і вітаються, кожде в далекую йдучи дорогу

Небом спижевим; вона геть виходить, він входить до дому,

Але ніколи обоє в тім домі знайтися не можуть.

Все, як вона вируша з того дому, щоб землю широку

Вколо оббігти, він жде, пробуваючи в домі, аж поки

Час і йому не прийде в таку саму дорогу рушати.

День несе світло усім, що живуть на землі сій багатій,

Ніч же понура, що все покривається чорною тьмою,

Водить за руку дитя своє, Сон, брата рідного Смерті.

Тут проживають ураз оті діти понурої Ночі,

Сон і Смерть, боги страшні, і ніколи блискучеє Сонце

Своїм промінням на них не глядить, ні тоді, як на Небо

Сходить, ані же тоді, як під ніч знов униз поринає.

Він понад землю плідну й понад хвилі широкого моря

Тихо літає й дає всім утомленим людям потіху;

В неї ж спижевая грудь і залізнеє серце у груді.

І кого з смертних візьме в свої руки, не пустить нікого.

Навіть безсмертним богам вона ворог грізний і ненатлий.

Тут теж палата шумна і підземного бога страшного,

Ада могутнього та Персефони з твердою душею.

Пес престрашенний Кербер сторожить раз у раз біля брами,

Немилосердний та дуже зрадливий; супроти прихожих

Любо махає хвостом і обома вухами поводить.

Але хто раз увійшов, того вже він не пустить, ухопить

І пожира, хто би хтів віддалитися з брами страшної

Ада могутнього та Персефони з твердою душею.

Там живе також богиня, ненависна всім несмертельним,

Стікс, страховита дочка Океана, що сам тече в себе,

Найстарша. Здалека від всіх богів у препишній палаті

Посеред скель величезних живе, що з усіх боків тую

Срібними скрізь обступили стовпами, що неба сягають.

Іноді доня Тавманта,Іріда струнка,бистронога,

Вість їй приносить понад широчезнії морськії хвилі,

Як де незгода й убійство постане посеред безсмертних

Або як збреше котрийсь із богів, що живуть у Олімпі,

Зевс ту Іріду там шле, щоб великую божу присягу

Відтам знесла Стіксової води у збанку золотому.

Там та холодна вода витікає із скелі стрімкої

Звисока; много тієї води по землі широчезній

В темную ніч уплива Стіксовою святою рікою

У Океана відногу; та се лиш десята частина.

Дев'ять же інших довкола землі і широкого моря

Срібними перепливають струями й вливаються в море;

Вся ж вона з скелі тече, для богів найстрашніша погроза.

Хто би з безсмертних забув свою честь і зламав би

присягу, Серед богів, що живуть на вершинах Олімпу сніжного,

Впаде без духу й весь рік так лежатиме, наче померши.

Ані амброзія вже, ані нектар його не доходить

Задля поживи; лежить він без голосу і без дихання

На застеленому ліжку, у сплячці тяжкій потонувши.

Потім, як сон той мине по упливі предовгого року,

Кари його постигають, одна від другої прикріша.

Дев'ятиліття ціле він відлучений від несмертельних,

Не засіда ні до рад, ні до бенкетів поміж богами

Протягом дев'яти літ; аж десятого знов повертає

В збір несмертельних усіх, що живуть на Олімпі високім.

Ось яку силу вложили боги в незнищиму ту воду Стигійську

Прастару, що по Землі незамешканій перепливає.

Чорної мами Землі і безмежного Тартару пітьми,

Моря безлюдного й світлих Небес, що в них зорі ясніють,

Тут початки і кінці, тут і джерела й устя остатні.

Темний, порожній простір, що й богів самих жахом

проймає.

Там теж блискучая брама й спижевий престол незрушимий

Нерукотворний, що має глибоке коріння до споду.

Там від безсмертних усіх оддалік проживають титани

У самих меж непросвітнього Хаоса; над берегами

Вічно шумної ріки Океану живуть у палатах

Котт і Гієй, многославнії помічники ті Зевеса.

А Бріарея за добрість його пан шумливого моря

Зятем своїм учинив, дав за нього дочку Кімополу.

XIII . Т1ФЕЙ І ЙОГО СИНИ

Потім, як з неба Зевес у війні прогнав плем'я титанів,

То наймолодшого сина Тіфея породила Гайя широка

З Тартаром в зв'язку любовнім через золоту Афродіту.

Руки його непоборні і сильні до всякого діла,

Ноги невтомні могутнього бога, з плечей же у нього

Сотня голів виростала гадючих, дракона страшного.

Чорні язики звисали з пащек, а з очей, що по парі

В кождій були голові, огонь бухає через повіки.

З кождої теж голови висипалися іскри огнисті,

З кожної пащі ішли голоси різнородні, страшливі,

І невимовно різкі, раз слова для богів зрозумілі1,

То знов ричання вола незвитяжне, що стриму не знає,

Або рик льва, що безстрашную має відвагу, а часом

Наче скомління щенят, що аж слухати всім було дивно,

Іноді ж свист випускав, яким гори широкі лунали.

1 Натяк на стародавню мову, властиву богам, про яку досить вираз­но згадує також Гомер на різних місцях. Се правдоподібно була мова пелазгів, що перед греками замешкували Елладу; останки їх мови заховалися у греків особливо в формулах релігійних обрядів, молитвах та гімнах.

Певно, що був би нечуване щось він зробив дня одного,

Вдасть над людьми й над богами безсмертними був би захопив,

Якби не був се провидів отець всіх богів і всіх смертних.

Грім він пустив голосний і страшний, від якого земля вся

Загуркотіла страшенно і небо широке над нею,

Здвигались моря, й Океан, і всі ріки, і Тартар підземний.

У стіп Зевеса увесь захитався Олімп величезний

В хвилі, як встав його пан; і земля враз ціла застогнала,

Від двох огнів розігрілося море блакитне; одного

З громів і блискавок тих, і від тих, що Тіфей ними сипав,

Від задушливих вітрів і від блискавок палахкотячих.

Заклекотіла Земля, і все небо, і море широке,

По берегах і лугах загуляли великії хвилі

Від тої стрічі богів; задудніло потрясення сильне,

Заворушився й сам Ад, що над тінями вмерлих панує,

Навіть титани на дні самім Тартару й Кронос між ними,

Від невдержимого гуку й потрясення того страшного.

Силу свою всю зібравши, Зевес ухопився за зброю,

Громи і блискавки та в ціль далекую влучні перуни

Став із Олімпу завзято стрілять і спалив нерунами

Цілую сотню гадючих голів престрашної потвори.

Сам же Тіфей, ненастанними вдарами густо ражений,

Гримнув на землю, й земля широчезна під ним задрижала.

Полум'я бухало з тіла раженого громами бога,

Наче із гирла гори сіцілійської Етни стрімкої;

Пари клубами земля була вкрита і таяла з жару,

Як та цина, що в горнилі дірявім майстри огрівають,

Або залізо, хоча і найтвердше з металів, від сили

Роздиманого огню у яскині гірській в божім краю

Топиться й м'якне у кузні святій під руками Гефайста.

Так і земля тоді таяла від громової пожежі.

Але Тіфея Зевес із обуренням кинув у Тартар.

Сього Тіфея сини — се вітри, що нам вогкість приносять,

Нот, і Борей, і Зефір, що розгонює темнії хмари;

Всі вони божі сини, для людей вони дуже корисні.

Інші ж пустії вітри, що бушують самопас над морем,

Хвилі збивають страшні на воді непривітного моря,

Людям на горе тяжке підіймають шумні урагани;

Віючи з різних сторін, кораблі вони геть розганяють,

Топлять не раз моряків, і немає в біді тій рятунку

Людям, яких отакий ураган серед моря заскочить.

І над землею вони пролітають, що цвітами вбрана,

Нівечать любі плоди хліборобного роду людського,

Пилом вкриваючи їх, наповняючи шумом повітря.

XIV . ЗЕВЕСОВЕ ПОТОМСТВО

А як свій труд закінчили боги несмертельні блаженні,

Силою перемогли й засудили на кару титанів.

Отоді власть віддали й царювання над всіми богами

Широкоглядному Зевсу за мудрою радою Гайї,

Він же безсмертним усім їх паї порозділював мудро.

Цар над богами, Зевес першу жінку собі взяв Метіду,

Що мала більше знання, як боги всі і смертнії люди.

Та коли мала вона синьооку богиню Афіну

Родити, підступом їй одурив материнськеє серце

Словом облесним, нутро проковтнув її власне чудесно

З мудрої Гайї поради та Урана теж зоряного.

Сю вони раду дали, щоб із інших богів ані один

Власть королівську не взяв від Зевеса над всіми богами.

Бо від Метіди — було віщування — премудрії діти

Мали постать; перша — ся синьоока дочка третьородна,

Силою рівна вітцю і умом без порівняння мудрим.

Потім породити мала ще сина, що в серці мав мати

Силу безмірну і стать королем над людьми і богами.

Але Зевес проковтнув у нутро її власне чудесно,

Щоб відслонила йому все пізнавання доброго й злого.

Другу дружину узяв він, блискучу Феміду, що гори

Вродила, Діку, Евномію й третю Ейрену розкішну,

Що на сторожі стоять усіх діл чоловічого роду,

Мойри, яким сам Зевес віддає якнайбільшую почесть,

Клото, і Лахесіс, і Атропос — назви їх; ті смертельним

Людям у їхнім житті посилають злі й добрі пригоди.

Трьох йому грацій родила прегарна лицем Еврінома,

Ся Океана дочка, вони ж три були любі й приємні,

Перша Аглая, по ній Евфрозіна й Талія сердешна,

Їм, як гляділи, з повік солодощі любовні спливали,

Ніжність і чари краси з-під їх брів позирали довкола.

Він же вступив у свій час у Деметри плодючої ложе,

Ся ж Персефону йому привела білоруку, та в мами

Ад сю дочку зрабував, а Зевес дав на се свою згоду.

Потім собі покохав Мнемозіну прекрасноволосу,

Що породила йому дев'ять муз у вінках золотистих,

Що у забавах, танках всі любуються й в радощах співу.

З тим же Зевесом-егідодержавцем у зв'язку любовнім

Двоє родила Лето, Аполлона й дочку Артеміду,

Що любить лови,— найкращую пару між всіми богами.

Геру блискучу Зевес за останню собі взяв дружину,

Ся ж породила йому Гебу, й Ареса, й Ейлейтіію,

В зв'язку любовнім з царем і людського і божого роду.

Сам з голови видав він синьооку богиню Афіну,

Дуже грізну, що провадить війська, любить крик,

непоборну, Вельмишановну, якій милі війни, борба й мужів галас.

Гера ж Гефайста преславного в зв'язку зовсім не любовнім

Родила, в сварці раз в раз і в незгоді живучи з супругом,

Що ковалем-штукарем став найбільшим між всіми богами.

Від Амфітріти і від землетрясця того Посейдона

Родився широкогрудий Тритон величезний, що в морі

На самім дні біля матері любої й владаря батька

В домі жиє золотім, бог страшний. Але богу Аресу,

Що розбиває щити, Кітерея породила Страха

Й Жаха страшного, що мужів густі розсипають фаланги

З батьком, що бурить міста, бік о бік у кровавому бою,

І Гармонію-дочку, що за жінку взяв Кадм многоумний.

Мая, Атланта дочка, від Зевеса породила Герма,

Злягши на ліжку святому,— він стався герольдом безсмертним.

Кадма-дочка із Зевесом у зв'язку любовнім Семела-

Сина породила, славного Діоніса, радості творця,

Смертна безсмертного, та тепер стали обоє богами.

Врешті героя Геракла породила гарна Алкмена

В зв'язку любовнім із тим же Зевесом, що хмари збирає.

Славний хромий бог Гефайст наймолодшу й найкращу із грацій

Взяв за жону Аглаію. Діоніс золотоволосий Взяв Аріадну,

Міноса дочку жовтокосу, собі за дружину, їй же для нього

Зевес дав безсмертність і молодість вічну.

Син же могутній Алкмени прекрасної, сила Геракла,

Земне своє житіє многотрудне скінчивши, у небі Гебу,

Зевеса дочку і золотоволосої Гери,

Взяв за стидливу жону на вершках снігового Олімпу

Благословенний, що діл за життя доконавши великих

Поміж богами без болю живе і без старості вічно.

З Гелієм неутомимим преславна дочка Океана,

Та Персеїда, породила Кірку й царя Аетея.

Сей Аетей, світлодайного Гелія син невідродний,

Іншу дочку Океана, ріки безконечної, гарну

Ідію Взяв за жону із поради богів. Ся ж у зв'язку любовнім

Силі підлягши принад і намов золотих Афродіти,

Вродила прекрасноногу Медею йому на потіху.

XV . ПЛЕМ'Я ПІВБОГ1В

Ви прощавайте тепер, всі жильці олімпійського дому,

Володарі островів, сухопуття й солоного моря!

Ви ж тепер, солодкомовнії музи, Зевеса-державця

Доні, про тих ще богинь заспівайте, що, мавши сполуку

З мужами смертними, з них породили безсмертне потомство,

Що по земному житті до богів поставало подібне.

Божеська серед богинь Деметера породила сина

Плутоса, з героєм Язієм у зв'язок зайшовши любовний

На перелозі, що тричі був ораний в Креті плодючій,

Бога ласкавого, що усі землі широкі та море

Все переходить і всім, кого здибле й кому се на руку,

Сипле достатки й яке лиш можливе поводження й щастя.

З Кадмом Гармонія теж, Афродіти дочка золотої,

Дочок Інону, й Семелу, й Агаву, красуню вродливу

І Автоною, яку пошлюбив Арістай довгогривий,

Сплодила, ще й Полідора у пишно увінчаних Фівах.

А Каліроя, дочка Океана, у зв'язку любовнім

З волі щедрот Афродіти з Хрізаором великодушним

Вродила сина, що був між усіми людьми найсильніший,

Се Геріон був, якого убила Гераклова сила

Задля волів крутоногих на острові, на Ерітеї.

Враз із Тітоном Еос мала Мемнона в шлемі спижевім,

Що був король ефіопів, і владаря Ематіона.

Ся ж із Кефалей уродила великославного сина,

Богатиря Фаетона, що муж був подібний до бога.

Того в віці молодім, в пишнім цвіті ще юної вроди,

В мрій молодечих розпалі охоча до втіх Афродіта

Вгору порвала й його в своїм божеськім храмі слугою,

Тайн ізробила учасником, демоном поміж богами.

Айсона син не по своїй, а з волі богів невмирущих

Взяв Аетея дочку, короля і потомка Зевеса,

Взяв від вітця, поборовши страшні і важкі перешкоди,

Що за одною другу йому ставив король завидющий,

Несправедливий Пелій, і жорстокий, і злочинів майстер.

Все поборовши, в Іолк повернув, натерпівшися много,

На кораблі своїм бистрім везучи кохану дівчину,

Айсона син, і узяв він її за шановну подругу.

Ся ж у подружжі з Іясоном, пастирем свого народу,

Вродила сина Медея, що в горах виховував Хейрон,

Філіри син; так сповнилася мудра Зевесова воля.

З-поміж Нерея дочок, справедливого діда морського,

Мала Псамата, богиня з богинь, з Афродіти велінь золотої

Фока, з Аяком міцним сполучившися в зв'язку любовнім,

А срібнонога богиня Фетіда у зв'язку з Пелеєм

Вродила сина Ахілла, погромця рядів і львиної відваги.

Мати Енея була Кітерея в короні блискучій,

Як із Анхізом-героєм злучилася в зв'язку любовнім

В Іди вершинах лісистих, де много печер і провалля.

Кірка ж, Еелія Гіперіоненка доня премудра

Від Одіссея багатострадального, в нім закохавшись,

Агрія вродила славного, потім меткого Латина

І Телегона — усіх через ту ж золоту Афродіту.

Всі вони дуже далеко в островів святих закамарку,

Над многославним тирсенським народом цілим панували.

І Каліпсо теж, богиня з богинь, з Одіссеєм у парі

Сплодила двоє синів: Найсітоя і з ним Навсіноя.

Се були ті, що, в любві зі смертельними злягти мужами,

Самі безсмертні, дітей привели собі богоподібних.

Ну ж ще про плем'я жінок заспівайте, солодковимовні

Музи, Олімпу жильці, доні Зевса-егідодержавця.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...