Печатка старости села Крутенького 1943 р.

„Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї”

30.12.2008 | 06:48   Сергій Піддубний
переглядів: 3052

65 років тому німецькими карателями та частинами Російської визвольної армії (власовцями) був розгромлений націоналістичний рух на Голованівщині (нині Кіровоградська область)

„Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї”. Ці слова з першої заповіді українця-націоналіста не спроста винесено в заголовок розповіді про націоналістичний рух на Голованівщині. Бо саме з такими благородними помислами ставали на прю з численним і набагато переважаючим силою ворогом десятки наших земляків. Вони вірили, що їхня самопожертва не буде марною.

В перші дні серпня 1941 року Голованівщина була окупована німецькими військами. А вже через кілька днів, слідом за ними в районі з’явилися члени Південної похідної групи Організації Українських націоналістів. Вони рухалися із Західної України одразу за фронтом. Провід ОУН обрав геніальну тактику діяльності по відродженню українського патріотизму та будівництву незалежної держави. Інша річ, що в ті роки цьому не судилося було збудитися, але спроба заслуговує на особливу увагу та вивчення.

Поки німці були зосереджені на ліквідації оточених армій в Зеленій Брамі, виловлюванням оточенців, поки на місцях ще не було створено органів окупаційної влади, групи в кількості 2-3 чоловік збирали на селах сходки, на яких обговорювалася політична ситуація в Україні, визначалися завдання на найближчу перспективу, обиралася влада та міліція з місцевих жителів. На завершення зібрань виконувався гімн «Ще не вмерла Україна» і розповсюджувалася націоналістична література. Тобто, користуючись моментом, ОУН творила українську національну владу з усіма її атрибутами – гімном, гербом тощо. Яскравий доказ цьому печатка старости села Крутенького із Триглавом у центрі. Подібні печатки були і в інших селах. 

Сходки за участю націоналістів відбувалися в кожному селі. Про це згадують і жителі Голованівщини, що підтверджується архівними матеріалами: «...з німцями через кілька днів прибули невідомі нам чоловіки. їх було двоє чи троє. Вони скликали в селі Клинове збори всіх мешканців і почали проводити націоналістичну агітацію. Обрали місцеву владу. Після сходки націоналісти роздавали літературу – брошури, листівки» (Кіровоградський облархів, Ф. П 5907, Оп. 2 р. Спр. 12768, 13749). В деяких селах на сходках в знак подяки за звільнення від „червоних окупантів” німцям навіть вручали хліб-сіль – ще дуже свіжими були рани, нанесені Україні московсько-більшовицькою владою за останніх двадцять років: руїна часів громадянської війни, колективізація, голодомор, репресії. Селянам хотілося вірити, що німці принесли сподівану волю.  

Проте, подібні цілі щодо України не входили в плани фашистської Німеччини. Незабаром німці відчули, яка то сила постає поруч з ними. Головним гаслом її було: „За Українську Самостійну соборну Державу! Воля народам! Воля людині!” Стало зрозуміло, як тільки ОУН зміцніє, вона поверне свою зброю і проти них. В же влітку 41-го до концтабору був запроторений лідер оунівців Степан Бандера, а восени, після його відмови відкликати Акт проголошення незалежності України від 31 червня 1941 р.,  почалося знищення і похідних груп ОУН. Але засів вже давав сходи – на місцях вже були кадри, які знали завдання і гуртували навколо себе людей.

ОУН перейшла в підпілля і шукала інші шляхи поширення своєї мережі. В селах Голованівщини створювалися осередки. Зокрема у вересні 1942 року в Межирічці відкрилася агрошкола і вже з першого дня при ній почав діяти осередок ОУН, членами якого були як викладачі так і учні. Одним із керівників осередку був також  директор школи Хоменко Федір Пилипович (псевдо „Береза”).

Як це відбувалося, ще за життя повідав газеті „Сходи” Віссаріон Іларіонович Луценко (помер у квітні 2001 р.): „У 1942 році мене записали для від­правки в Німеччину. Але, на щастя, в Голованівську я зустрівся з Афанасієм Григоровичем Духовим, який до війни працював у Клиновому заступником директора школи і знав мене. Я розповів йому про своє лихо і він запросив мене вчитися у Межиріцьку агрономічну школу, де він завідував педагогічною частиною. Звідти німці не забирали до Німеччини, давали вчитись, щоб були на зе­млі спеціалісти і вирощу­вали для них хліб. Шко­ла готувала агрономів. Вчились по довоєнній програмі, за нашими ж підручниками. Мали гарну бібліотеку, в якій було чима­ло книг з історії України заборонених до читання при радянській владі, як от: „Чорна Рада” Куліша, „Зруйноване гніздо” Кащенка тощо. Німці нічого не мали до навчаль­ного процесу і були дуже рідкісними гостями в шко­лі. Жив я у гуртожитку. В кімнаті нас було семе­ро: по двоє з Клинового, Станіславчика, Розношенців та один із Свірневого. Я багато читав, часто розмовляли з товаришами про нещасливу долю України. Згодом якось йшов зі своїм земляком Анатолієм Ва­реником додому на вихід­ні і він запитав мене обе­режно, чи знаю я що та­ке ОУН? Ні, кажу. „У нас є така організація. Її завдання боротися за вільну Україну. Вільну від більшови­ків і від німців”. Потім запитав, чи не хочу я стати членом цієї організації? Я відповів, що десь в глибині душі і сам відчував, що доля нашого народу несправед­лива і за його честь тре­ба боротися. Цього нам ніхто не дасть, якщо ми самі не доб’ємось. Незабаром відбулись збори осередку – пря­мо в нашій кімнаті. Тут я познайомився з провідни­ком ОУН, на ім’я Гриць. Родом він був із Західної України – лю­дина ерудована, розумна, порядна і добра. Ми його дуже поважали. Для вступу до ОУН мені належало вивчити Декалог (десять запові­дей українця націоналіс­та), який починався сло­вами Франка: „Я дух од­вічної стихії, що зберіг тебе від татарської нава­ли і поставив на грані двох світів творити нове життя». Треба було також знати програму ОУН, історію України, її визвольний рух. Ще через якийсь час під синьо-жовтим прапором і тризубцем я урочис­то виголосив Декалог і був прийнятий в члени організації”...

На такому унікальному факті як відкриття в період німецької окупації  агрошколи необхідно зупинитися окремо.  Не знаю , чи ще десь в Центральній або Східній Україні під час війни був подібний навчальний заклад. Як стало можливим його відкриття? Невже справді він був потрібний німцям? Ні, бо вже навесні наступного року його було закрито самими німцями. Тим не менше на осінь 1943 р. його знову вдається відкрити причому майже з тим же педагогічним складом, але вже на базі колишнього Лебединського сільськогосподарського технікуму (на той час Підвисоцького району).

Ось що писав в листі колишній учень Межиріцької агрошколи, мій шкільний учитель німецької мови, нині пенсіонер Анатолій Андрійович Галушко (1926 р. нар. с. Троянка – помер 2012 р. у с. Клинове ): „До цього часу не можу впевнено сказати, кому потрібна була та школа, хто ініціатор її відкриття? Моя особиста думка, німцям вона не була потрібна, їм треба була молодь для роботи в Німеччині, а не тут. Найвірогідніше агрошколу відкрили з ініціативи національно-патріотичних сил з метою збереження молодих людей і підготовки кадрів для майбутньої української держави”.

Якщо зважити на те, що все керівництво школи і майже всі вчителі сповідували націоналізм, мабуть, саме так воно й було.

Агрошкола організувалася на базі середньої школи, але в пам’яті багатьох зберігалися традиції середнього спеціального навчального закладу, який існував тут в 1924-1936 роках: спочатку як агрошкола, а потім сільськогосподарський технікум. Маю документальне підтвердження – третій том повного зібрання творів Тараса Шевченка під редакцією академіка Сергія Єфремова з печаткою технікуму, в центрі якої, до речі, зображено символи технікуму: серп і буряк.

Розміщалася агрошкола-технікум в колишньому поміщицькому маєтку контр-адмірала царського флоту Олексія Абази, який в лютому 1917 року перед смертю покликав до себе активістів села Межирічки і сказав: „Якщо революція відбудеться, то я прошу вас, не розоряйте маєтку. Він буде потрібен вам, народу, який я так люблю”. Маєток був розорений, як і могила контрадмірала, до речі. Проте приміщення були збережені і використовувалися до 1990-х років минулого століття переважно в освітніх цілях.  

В агрошколі вчився і працював метеоспостерігачем підсобного господарства в майбутньому відомий полярник, Герой соціалістичної праці Петро Свірненко, тут розпочинав свою трудову діяльність викладачем хімії та ґрунтознавства академік НАН України Петро Василенко, а директор технікуму Олексій Мартинюк став... начальником чекістської спецшколи у самій Москві. Дивне призначення, чи не так? Але якщо взяти в рахунок те, що школа знаходилася під повним контролем ЧК, то цілком можливо, що в її директорові хтось помітив необхідні якості для керівництва школою, яка готувала контррозвідників. Відомо також, що продукція з підсобного господарства технікуму відправлялася Одеським чекістам. Не мало не багато – майже 150 чоловік працювали на це. Чому було ліквідовано технікум невідомо. Син Петра Свірненка Віталій (1927 р. н.), який чимало чув від батька про технікум, висуває версію, що це було зроблено з метою уникнути репресій, які насувалися, адже продукція, яка вироблялася в підсобному господарстві, ніде не оприбутковувалася, її, нібито, не існувало... 

Отже, як бачимо, створення в 1942 році агрошколи не якась авантюра, тут було все для того, щоб готувати потужну кадрову базу для вільної України. Цікаво, що учнем агрошколи можна було стати лише за направленням старости району. Ним був Радеуцький Іван Якович, досить відома і авторитетна людина в районі – до війни керівник передового колгоспу, знав німецьку мову. Вчительський колектив утримувався за рахунок місцевої управи. Очевидно, що І. Радеуцький та староста Голованівської сільської управи, колишній директор Роздільської семирічної школи, виходець з Крутенького Матвій Карпович Грицюк зуміли знайти мову з окупаційною владою (комендант сільськогосподарської комендатури фон Дрескі) про відкриття агрошколи  саме для того, щоб зберегти хоч якусь частину молодих людей від висилки до Німеччини, маючи на меті і потаємний задум – готувати кадри для боротьби з окупантами. Те, що за відкриттям цієї школи стояли саме українські патріоти припускає й інший учень агрошколи Микола Арефович Чиж (1925 р. с. Наливайка).

Програмні цілі ОУН повністю відповідали почуттям і прагненням юних українців. Можна уявити, з яким трепетом читав їх, наприклад, Василь Короп, в якого під час голодомору померли і батько, і мати: „ОУН проти того, щоб один народ, здійснюючи імперіалістичні цілі, “визволяв”, „брав під охорону”, „під опіку” інші народи, бо за цими лукавими словами кри­ється огидний зміст – поневолення, насильство, грабу­нок”. „ОУН за цілковите знищення большевицької експлуататорсько-кріпацької системи в організації сільського госпо­дарства, проти повороту до поміщицько-капіталістичної системи.” Їхні клятви були щирими і твердими: „Ані просьби, ані грозьби, ні тортури, ні смерть не приневолять тебе зрадити тайни”...

Скільки членів налічувала ОУН в районі, мабуть, ми ніколи не дізнаємося, бо „ми діяли в конспірації і знали тільки провідника та кількох найближчих товаришів, – розповідав Віссаріон Луценко, – хоча вважалося, що загалом нас було до трьохсот осіб”...

Вони не складали списки, не заради слави вони вступали до ОУН. Вони готові були померти безіменними за святу справу – визволення Вітчизни від червоних і коричневих окупантів. Лише через роки тому ж Луценку стане відомо, що членом ОУН був А. Г. Духовий, який врятував його від німецького рабства. Судячи з поглядів на національне питання, на думку В. Луценка, чле­ном ОУН був також викладач української літера­тури і мови Надольняк, на жаль, ім’я та по-батькові невідомі. Нині достеменно відомо, що членами Межиріцького осередку ОУН були учні технікуму Анатолій Вареник та його сестра Ніна (псевдо Катя) з Клинового, Олександр Мандрійчук зі Станіславчика, Остап Чорнобай із Розношенців, Яків Підлубний з Троянки, редактор районної газети „Наш клич”, яка виходила під час окупації, Іван Савович Рудник, його протеже – друкар Микола Ковбасюк.

Очолював осередок, нібито, Гриць із Західної України. Звісно, прізвища його ніхто не знав, але в справі Печака Дмитра Андрійовича (1901 р.н., с. Яришів Могилів-Подільського району Вінницької області, українець, освіта середня спеціальна – будівельний технікум), який проживав у с. Межирічка і працював економістом Межиріцького спиртзаводу, згадується, що він „зустрічався з керівником націоналістів на Голованівщині, галичанином Христюком”. Можливо, Гриць і Христюк одна й та ж особа, хоча за свідченням дружини Рудника Клавдії Іллівни справжнє ім ’я Христюка Ярослав. Працював він, за її словами, теж у друкарні, але до того, як її перевели в Межирічку. Одружився на голованівській дівчині, після війни опинився в Канаді…

Про самого Печака з тої ж справи відомо, що він заарештований 23.09.1944 Голованівським РВ НКДБ: „У 1920 році служив у петлюрівській армії; у грудні 1941 року Іваном Рудником завербований в Організацію українських націоналістів, читав націоналістичну літературу, брав участь у драматичному гуртку, співав шовіністичні українські пісні у націоналістичному хорі, писав антирадянські статті в газету “Наш клич”. Засуджений 21.05.1945 трибуналом військ НКВС Одеської області до 15 років каторжних робіт”.

Але це було вже після звільнення району від німецьких загарбників. Тим часом Межиріцька організація вела досить активну діяльність. У місцевій друкарні, яку було переведено сюди з Голованівська, за допомогою друкаря Миколи Кіндратовича Ковбасюка вдалося налагодити виготовлення листівок і випуск націоналістичної газети „Наш клич” (редактор І. Рудник). Активну участь у розповсюджені друкованої продукції взяли дядько Миколи колишній офіцер Червоної Армії Платон Ковбасюк та двоюрідний брат Данило Варивонович Ковбасюк. Платон Григорович був добрим чоботарем, він пошив своєму племіннику Данькові гарні чоботи з подвійною халявою, куди ховалися листівки, і той мандрував у ближні райони – Грушківський та Гайворонський. У своєму районі, листівки не розповсюджували, щоб не „засвітити” місця їх виготовлення. Данько досить вправно виконував свої обов’язки аж до арешту Миколи.

І все ж друкаря було вирахувано. Про загрозу арешту він був попереджений з Голованівської комендатури, де працювали свої люди, проте відчайдушний і гордий Микола навіть не думав тікати та переховуватися. Він знав, що на нього чекає, якщо заарештують, але якщо втече, заберуть його маленьку дитину та молоду дружину, позбиткуються над всією родиною. Тому на виклик з’явився до комендатури сам. З Гайворона поступила команда припровадити Ковбасюка до гебітскомісаріату.

Очевидно, зважаючи на те, що Микола з’явився добровільно, до окружного гебітскомісаріату в Гайворон його супроводжував всього один поліцай. Микола їхав з ним на возі, роздумуючи, які катування можуть випасти на його долю. Згадав дядька Платона, Данька. “А якщо раптом не витримаю тортур і проговорюся?” – думав. Ні, краще загинути, аніж терпіти знущання і прославитись зрадником. Щоб не дійшло до цього, він почав всіляким чином зачіпати поліцая, аби спровокувати його до застосування зброї.

І він таки довів свого охоронця, що той струтив його з воза і убив по дорозі. В Гайворон він привіз лише труп Миколи, не забувши при цьому зняти з нього добротні, пошиті дядьком Платоном, чоботи. Тато Миколи, який пізніше розшукував сина, бачив ці чоботи на убивці, але що він міг, бідний, зробити. Заплакав лишень і пішов додому. Де поховано тіло відчайдухи Миколи Ковбасюка, ніхто не знає. Натомість н імцям так і не вдалося дізнатися, хто ще був причетний до розповсюдження націоналістичних листівок. Цього не вдалося зробити і кедебістам, які не один рік потратили на пошуки.

 Після звільнення району від німців, Платон Григорович воював на фронті, а демобілізувавшись, працював у Межирічці. Помер у Бобринці 2001 року . 18-річний Данько теж був призваний до червоного війська, героїчно бив фашистів, про що свідчить орден Великої Вітчизняної війни 2 ступеня, яким він був нагороджений за взяття стратегічно важливої висоти на території Угорщини. Відійшов на той світ Данило Варивонович Ковбасюк у 2000-му. Похований у Побузькому.

Приблизно в ті дні, як поліцаї арештували Миколу Ковбасюка, в Межирічку нагрянуло гестапо. Справою І. Рудника вони і не думали доручати поліції. Дуже вже була важлива ця персона. За свідченнями межирічківців, зокрема В. П. Свірненка та Гната Ковбасюка, саме він був автором листівок. А на думку Миколи Арефовича Чижа Рудник навіть міг бути керівником Межиріцького осередку ОУН, бо саме він двічі їздив до Львова і привозив звідти папір для редакції. Рудника було розстріляно. Сталося це нібито в січні 1943 р. Що йому довелося пережити, які тортури витерпіти невідомо, але те, що більше ніхто не постраждав, засвідчує, що Іван Савович нікого не видав.

Хто ж видав самого Івана Савовича та Миколу Ковбасюка? На це достеменної відповіді немає. Проте є один цікавий факт, про який розповів той самий Віталій Свірненко. Під час війни він не був у рідному селі, а після війни йому розповіли про долю його довоєнного однокашника Гриця Стримецького. Гриша був довіреною особою І. Рудника і також розповсюджував листівки. І раптом (а це сталося нібито після арешту І. Рудника) його знайшли вбитим у підвалі зруйнованого будинку. Убив його нібито сам директор школи. Якої школи і який директор, гадати не доводиться. На той час існувала лише одна школа – агрономічна і був у ній один директор – Ф. Хоменко. Якщо це дійсно зробив він, то за що? Мабуть, саме цей чотирнадцятирічний хлопчак видав Рудника і його було покарано за законами воєнного часу... Втім, дружина Івана Савовича Клавдія Іллівна стверджує, що видав його Мефодій Тацієнко, який був засуджений після війни військовим трибуналом в Одесі до розстрілу. Клавдія Іллівна, до речі, розповіла ще одну версію смерті свого чоловіка, яку хтось її переказав уже після війни. Нібито після арешту друкаря Миколи Ковбасюка І. Рудник утік до Лебединки і там був убитий націоналістами, але це більше схоже на те, що хтось хотів кинути п'ятно на оунівців. 

Від Клавдії Іллівни (1918 р. нар.), яка на період доопрацювання цього матеріалу (осінь 2010 р.) була ще живою і мешкала в м. Христинівка, Черкаської області, вдалося дізнатися, що Іван Савович народився 1912 р. в селі Папуженці Тальнівського району. Закінчив мовний факультет Уманського педінституту та історичний факультет Одеського університету,  гарно малював, шив одяг. У Межирічці проживав з 1935 р. Працював  учителем денної і директором вечірньої шкіл. Про свою підпільну діяльність Іван Савович нічого не розповідав дружині, тому щось спростувати чи підтвердити із викладеного у цій розповіді про нього, вона не могла, але стверджувала, що він допомагав також червоним партизанам. Однак цього ніяк не могло бути, бо партизанський рух на Голованівщині, за споминами одного його з організаторів Оксентія Побережця (секретні „Матеріали партизанських загонів, які діяли на території Голованівського району Кіровоградської області”, передані до Голованівського краєзнавчого музею в роки незалежності України),, було започатковано лише в квітні 1943 р.

А грошколу в селі Межирічка було закрито в березні 43-го року. За словами Анатолія Галушко, приїхали німці з обласного гебітскомісаріату і, зібравши всіх, оголосили, що вони не мають потреби в агрономічних фахівцях. Проте, на думку Вісаріона Луценка, головною причиною закриття школи була націоналістична діяльність, школу так і називали – " розплідник українського націоналізму"

Членом ОУН також була вчителька початкових класів із сусіднього до Межирічки села Шепилове – Ганна Григорівна Олійник. Вона не дуже й приховувала своєї причетності до ОУН – гордо носила значок з ”тризубом”, організовувала вечорниці та свята, на яких під жовто-синім стягом співалися націоналістичні пісні. Мабуть, вона до останнього вірила, що німці справді прийшли звільнити Україну від московського загарбника і дати волю українському народу. Але саме вона стала першою жертвою серед націоналістів району. Восени 1942 року Г. Олійник було заарештовано і відправлено до Німеччини на примусові роботи. У заведеному на неї „ділі” „емдебісти”, щоправда, записали, що вона нібито добровільно поїхала до Німеччини. Ось короткий виклад тієї справи: „Олійник Ганна Григорівна, 1921 р.н., с. Шепилове, українка, освіта середня та однорічні вчительські курси, проживала у м. Пагегяй (Литва), вчителька, домогосподарка. Заарештована 25.05.1950 контррозвідкою МДБ військової частини 28734. “Восени 1941 року встановила зв’язки з керівниками ОУН, за завданням яких у Шепилівській початковій школі виховувала дітей в націоналістичному дусі, прищеплювала любов до Самостійної України, зводила наклепи на соціалістичний лад; отримала від ОУН націоналістичний значок-герб і не раз брала участь у зборах молоді, де вивчались націоналістичний гімн і пісні антирадянського змісту; восени 1942 року добровільно виїхала в Німеччину, у квітні 1943-го втекла із ткацької фабрики м.Крефельд, змінила прізвище на Сергієнко; звільнена американськими військами, передана радянським військам. Знаходячись серед найманців військового складу, систематично вихваляла життя, культуру й побут німців, жалкувала, що повернулась в СРСР у 1945 році із американської зони. З Німеччини повернулась спочатку у Калінінградську область, а потім у Литву на постійне місце проживання, оскільки боялась відповідальності за скоєне, і тут висловлює поразницькі настрої на випадок війни Америки проти СРСР, невдоволена рівнем життя в СРСР”.

27.10.1950 трибуналом військ МВС Калінінградської області Ганна Григорівна  була засуджена до 25 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 5 років. Трибуналом 4-го Військово-Морського флоту 1.11.1954 міру покарання зменшено до 10 років неволі з позбавленням громадянських прав на 5 років. Комісією президії Верховної ради СРСР з розгляду справ на осіб, які відбувають покарання за політичні, посадові й господарчі злочини, 26.04.1956 з-під варти звільнена. Реабілітована 24.07.1991 .

... В кожному селі оунівцями були створені так звані „трійки”, завданням яких було допомагати справі визволення України. Найбільш потужним виявився осередок в селі Роздолі. Завдячуючи організаційному таланту Андрія Коваля (псевдо „Голуб”), членами осередку став цвіт села: староста Михайло Короташ (розстріляний німцями), голова громадського господарства, відмінники школи, пізніше студенти медичного інституту і письменник. Перерахуємо у сіх за справами КДБ, які не так давно стали доступними для вивчення.

Коваль Сава Степанович, 1898 р.н., с. Роздол, українець, освіта початкова, бригадир шляхової бригади, з селян-середняків. У 1919-22 роках служив в Червоній армії; у 1937-ому був засуджений до 3 років неволі “за розтрату”. Заарештований 4.11.1947 УМДБ Одеської області (“проживаючи на окупованій німцями території восени 1941 року працював на посаді секретаря сільської управи, з квітня по серпень 1942-го старостою громадського господарства, після чого був переведений до німецької сільгоспкомендатури на посаду статистика і заготівельника сільгосппродуктів; у квітні 1943 року на пропозицію члена Організації українських націоналістів Короташа Михайла Герасимовича вступив в ОУН, за його завданням добу-вав і забезпечував учасників ОУН перепустками для руху без перешкод по Україні; підтримував зв’язок з керівниками ОУН Ковалем Андрієм, референтом крайового проводу ОУН на псевдо Байда, командиром загону УПА на псевдо Чорнота, а також із своїм сином, членом ОУН Петром Ковалем на псевдо Сірко (Зелений) і членом ОУН Карпом Коропом на псевдо Бідний; цим націоналістам надавав свій дім, як явочну квартиру, для зустрічей і нелегальних зборів, забезпечував їх житлом і харчуванням; у грудні 1943 р. Коваль разом із своїм сином Петром переховували пораненого члена ОУН-УПА на псевдо Грицай, якому за участю націоналіста Карпа Коропа надавав медичну допомогу; у 1946-47 роках Коваль неодноразово у с. Роздол зустрічався з керівниками оунівського підпілля, які прибували з Західної України, та за їх вказівками намагався залучати місцевих мешканців до членства в організації”). Засуджений 2.03.1948 трибуналом Одеського військового округу до 25 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 5 років та конфіскацією майна («Дубравлаг»). Верховним судом СРСР 27.02.1956 міру покарання зменшено до 5 років неволі, з-під варти звільнений 15.04.1956. Реабілітований 18.10.1993 Кіровоградською облпрокуратурою. Брат Юхим арештований органами МДБ у 1944 році “за службу в поліції”.

Коваль Петро Савович, 1921 р.н., освіта середня (Межиріцька агрошкола-технікум, 1943), проживав у м. Вінниця, студент другого курсу Вінницького медичного інституту. Заарештований 2.11.1947 УМДБ Одеської області (“проживаючи на окупованій німцями території, в різний час працював секретарем сільуправи і агрономом; у квітні 1943 року, навчаючись у Межиріцькій агрошколі, на пропозицію члена Організації українських націоналістів Остапа Чорнобая на псевдо Хмара вступив до ОУН, отримавши псевдо Сірко або Зелений, перебував на зв’язку у одного з керівників ОУН Коваля Андрія Петровича на псевдо Голуб; надавав хату свого батька під явочну квартиру, де проходили зустрічі членів ОУН з референтом крайового проводу ОУН Байдою і керівником загону Української повстанської армії на псевдо Чорнота та іншими членами ОУН; читав націоналістичну антирадянську літературу, вивчав методи конспірації і боротьби проти радянської влади, за створення самостійної України; разом з батьком забезпечував житлом і харчуванням учасників і керівників ОУН-УПА; у грудні 1943-го переховував пораненого члена ОУН-УПА на псевдо Грицай, надавав йому медичну допомогу; разом з іншими членами ОУН збирав і відправляв зброю і продукти харчування до загонів УПА; у 1946 році демобілізувався з армії і вступив за фіктивними документами на навчання до Вінницького медичного інституту, але підтримував зв’язок з членом ОУН Масним та іншими; зберігав при собі антирадянську літературу та шифр для таємного листування, який особисто сам склав”). Засуджений 2.03.1948 трибуналом Одеського військового округу до 25 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 5 років та конфіскацією майна. Верховним судом СРСР 27.02.1956 міру покарання зменшено до 5 років неволі, з-під варти звільнений 19.04.1956. Реабілітований 18.10.1993 Кіровоградською облпрокура-турою.

Короп Карпо Іванович, 1922 р.н., освіта середня спеціальна (Первомайський медичний технікум), проживав у м. Вінниця, студент другого курсу Вінницького медичного інституту, з селян-бідняків. Заарештований 2.11.1947 УМДБ Одеської області (“знаходячись у навчальному батальйоні Червоної армії, у серпні 1941 року в районі м. Дніпропетровська був захоплений у полон німцями; повернувшись у село, з березня 1942-го працював фельдшером сільської лікарні, згодом у німецькій сільгоспкомендатурі обліковцем по заготівлі молока; у березні 1943 року за пропозицією одного з керівників Організації українських націоналістів Голуба вступив до ОУН, отримавши псевдо Бідний; неодноразово в хаті членів ОУН Сави і Петра Ковалів брав участь у нелегальних зборах, вивчав антирадянську літературу, методи конспірації і боротьби проти радянської держави; з наближенням фронту в погребі своєї хати обладнав сховище для переховування членів ОУН; надавав медичну допомогу пораненому члену ОУН-УПА на псевдо Грицай; збирав і відправляв зброю і продукти харчування в загін УПА Сталевого”). Засуджений 2.03.1948 трибуналом Одеського військового округу до 15 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 5 років та конфіскацією майна. Верховним судом СРСР 27.02.1956 міру покарання зменшено до 5 років неволі; Магаданським обласним судом 8.09.1954 з-під варти звільнений як інвалід. Реабілітований 18.10.1993 Кіровоградською облпро-куратурою.

Караташ Володимир Михайлович, 1926 р.н., освіта 8 класів, військовик 5 роти 1 батальйону 16-го окремого навчального танкового полку. Заарештований 18.12.1944 відділом контррозвідки «Смерш» 16-го ОНТП (“активний член Організації українських націоналістів-бандерівців, завербований Андрієм Ковалем у квітні 1943 року, псевдо „Глек”; відвідував таємні зібрання членів ОУН, розповсюджував серед молоді антирадянські націоналістичні листівки, заготовляв для загону Української повстанської армії під керівництвом “Сталевого” зброю – 2 карабіни, гвинтівку, автомат ППД і продукти – 15 кілограмів хліба та 2 кг сала, мав на озброєнні наган, вивчав військову справу і готував себе для збройної боротьби з радвладою; перед приходом Червоної армії будував бункер, в якому можна було б переховуватись; в кінці березня 1944-го здав наган у райвідділ НКВС, отримане завдання від керівника п’ятірки завдання – ухилитись від служби в Червоній армії, вступити в загін УПА і вести боротьбу проти радянської влади – не виконав; 12.06.1944 призваний у Червону армію, проходив курсантський вишкіл у Костромі, Горькому”). Засуджений 7.04.1945 особливою нарадою НКВС СРСР до 8 років ув’язнення у виправно-трудових таборах. Вдруге за створення антирадянської націоналістичної повстанської організації (виготовляв саморобні ручні гранати, створював запаси вибухових речовин з метою підняти в таборі збройне повстання) засуджений 5.02.1953 трибуналом Біломорського військового округу до розстрілу. Верховною Радою СРСР 5.07.1953 міру покарання замінено на 25 років ув’язнення у виправно-трудових таборах. З-під варти звільнений 26.04.1956. Реабілітований 20.09.1989 Кіровоградською облпрокуратурою. Батько Михайло Герасимович на початку війни був у Червоній армії, але під Мелітополем потрапив в оточення, втік із німецького полону, жив у Роздолі, працював старостою сільуправи, 17.01.1944 заарештований німецькою жандармерією і розстріляний.

Додамо до цього, що в 1960 роках в Америці вийшла книга “У концтаборах СРСР”. На сторінці 340 книги є згадка про те, що в 1952 році на шахті №7 у Воркуті було викрито групу, яка підготувала біля 500 саморобних гранат великої розривної сили. Керівником тієї групи був українець з Одещини Караташ. Це – про нашого земляка, відважного вояка ОУН-УПА Володимира Караташа, двічі засудженого до смертної кари за організацію і участь у концтабі рних антирадянських повстаннях.

1958 ро­ку В. Караташ вступив до Одесь­кого державного університету на факультет іноземної мо­ви. У 1963-му з дипло­мом учителя англійської мови приїхав у рідний Голованівський район. Біля 25 років працював учителем у Побузькому. Навчав дітей англійської мови. Разом з дружиною Ганною Лук’янівною (дівоче прізвище Людкевич) також політв’язнем (познайомилися в радянських таборах) виростили двоє дітей – сина і дочку. Нині на пенсії. Письменник, автор трьох книг-споминів.

В одній своїй публікації Володимир Михайлович писав про очільників організації: „Нашим надрайонним провідником спочатку був „Байда” – Лисенко Іван Іванович родом, з Дніпропетровщини, а по­тім його кудись перевели, новим надрайоновим призначили „Голуба” – Кова­ля Андрія Петровича з Роздолу. Це була дуже розумна людина, надзвичайно працездатна і енер­гійна. Андрій віддавав усі свої сили та знання боротьбі за волю України. А потім, у травні 44-го в свої 22 роки і життя віддав. Був оточений в наметі під с. Вербове і убитий енкаведистами та „ястрибками”. Його убивця, жи­тель с. Вербове, отримав за це похвальну грамоту райкому компартії...”

Лише Голуб володів повною інформацією про націоналістичний рух в районі, в його руках були усі зв’язки, адреси конспіративних квартир тощо. Всі таємниці він забрав з собою на той світ. Тому, хто ще входив до ОУН, які подвиги на їх рахунку, встановити дуже важко.

Наприклад, у березні 1943 року після того, як неподалік села було знайденого убитого німця, в Крутеньке нагрянула поліція. Вона мала завдання, або знайти тих, хто вбив його і покарати, або спалити село. Серед підозрілих, яких розстріляли німецькі посіпаки того вечора, були вчитель Григорій Плахотнюк та Карпіян Лісовий. Першим загинув Карпіян Климович, Григорій Якович помер пізніше від рани. Він встиг розповісти, як все відбувалося. Поліцаї нагрянули до Карпіянової хати якраз в момент, коли там був і Григорій. Вони почали допитувати Карпіяна і бити, але він нічого не говорив. Плахотнюкові наказали: „Стій і дивися, тобі буде те саме”. Карпіян нічого не говорив карателям, тоді один і з них вистрілив йому в ногу, потім у живіт, але Карпіян тримався на ногах. Поліцаї наказали стати йому на коліна. Він відмовився. Вони поставили його силоміць і вистрілили в потилицю. Плахотнюк кинувся в кущі тікати, але куля його наздогнала в кущах... Він втратив багато крові, поки його знайшов сусідський хлопчак, і скоро помер.

Чому були під підозрою у поліцаїв Плахотнюк та Лісовий, достеменно невідомо. Але дружина Варвара Андріївна розповідала доньці Діні, що батько часто десь пропадав ночами. Коли вона запитала, куди він зникає, чоловік сказав: „У нас діти, Варю, тобі не треба цього знати”.

Варвара Андріївна думала, що її чоловік був зв’язаний з партизанами. Після війни вона зверталася в різноманітні інстанції та архіви за підтвердженням. Але таких не знайшлося. Мабуть, і не могло знайтися, бо партизанський рух на Голованівщині почав зароджуватися лише в квіт ні 43-го. Натомість осередки ОУН у же виконували свою місію . Зважаючи на це, а також на те, як стійко витримував тортури Карпіян, що особливо було притаманно націоналістам, можна говорити про велику ймовірність того, що обидва герої були членами ОУН...

Досі залишається загадкою свого часу дуже „розкручена” так звана Красногірська комсомольська підпільна організація „Спартак”. 

 На початку 1972 р. в Голованівську відбулося відкрите засідання воєнного трибуналу Червонопрапорного Київського воєнного округу, на якому було розглянуто справу колишніх прислужників німецько-фашистської адміністрації – заступника начальника Голованівської районної поліції С. Коцоєва  та начальника поліцейського куща в с. Розділ Г. Луценка. Вони звинувачувалися в масових знищеннях мешканців району під час війни. Серед загиблих від їх рук одного листопадового вечора 1943 року були 9 молодих людей із села Манжурки і Красногірки, а також староста села та колишня голова колгоспу.

У 1974 р. ЦК ВЛКСМ оголосив, що це була підпільна комсомольська організація і що її члени та членкині постраждали за комуністичну ідею. Організації навіть дали назву – по імені піонерської дружини Красногірської школи, яка до війни носила ім’я повстанця доби Римської історії Спартака.    

 Однак питання існування такої підпільної комсомольської організації викликала здивування навіть у колишніх партизан, які жили на той час у селі і добре знали тамтешню ситуацію. Тим не менше ЦК ВЛКСМ ухопився за факт знищення дітей і почав створювати з нього щось на зразок „Молодої гвардії”. Його друковані органи на місцях, в республіці і, навіть, центральний орган ЦК „Комсомольска правда” не шкодували шпальт для возвеличення героїв-комсомольців.

Звісно, на думку тогочасних ідеологів, в організації цього підпілля не могло обійтися без керівної ролі Комуністичної партії, отож керівником його назвали Марію Малу –колишню комуністку і голову колгоспу села Манжурки. Не могло, звичайно, обійтися і без „старшого” брата та доблесної Червоної Армії. Отож ще одним керівником підпілля записали росіянина офіцера-червоноармійця Петра Граматчикова, який був начальником штабу партизанського загону „Южний”, але якого чомусь за начальника свого штабу не хотів визнавати командир загону Іван Лісняк. Між іншим, багато чого не стикується в історії з цим партизанським загоном. Наприклад, більше двадцяти років „втрясали” ім’я командира і списки партизанів. Лише в 1966-му вольовим рішенням Кіровоградського обкому партії командиром загону було названо росіянина Івана Лісняка. Українцю Оксентію Побережцю, який зіграв головну роль в організації загону, не знайшлося місця в керівництві.

Але повернемося до Красногірсько-Манжурського підпілля. Нагадаємо коротко ту трагічну подію. Одного листопадового вечора 1943 року силами місцевої поліції і каральним загоном РОА, який дислокувався в Красногірці, було проведено таємну винищувальну операцію. Головну роль у ній виконував німецький запроданець уродженець Красногірки Григорій Луценко. Його добре знали не тільки в рідному селі, а й сусідніх, бо очолював поліцейських кущ, центр якого знаходився в селі Розділ.

У заздалегідь визначені оселі Луценко стукав у двері, представлявся, йому відкривали і він запрошував вийти з ним на розмову певних осіб. Серед них були в основному зовсім юні: Михайло Самчишин і Надія Черевична – обом по 15 років, Дарія Дубова і Михайла Громовий – по 17, Любов Римар і Єлизавета Фурман – по 19, Олена Бойко – 22 роки. Негідник знав, що чекає цих молодих людей, але виконував свою роботу холоднокровно. Так само без докорів сумління викликав надвір і свою тітку колишню голову колгоспу села Манжурки Марію Іванівну Малу (49 років). Всіх їх пов’язали, вивезли в поле і почали допитувати та катувати. Мабуть, їм не вдалося випитати те, чого вимагалося від них. Бо потім закрили всіх в польовій будці і відкрили по ній стрільбу. Коли крики юних підпільників затихли, будку підпалили. Із приречених не вижив ніхто. Після цього каральний загін поїхав у Красногірку до старости Захара Пилиповича Волощука (44 роки), який жив з доньками Олімпіадою (20 років) та Галиною (18 років). Староста, очевидно, здогадався, чого до нього прибув серед ночі начальник поліцейського відділку і наказав тікати донькам через вікно в городи. Він не знав, що його хата була оточена ворогом. Дівчатам не вдалося відбігти далеко, кулі наздогнали їх. Тут же був убитий і їхній батько. Зробивши свою чорну справу, карателі підпалили з усіх сторін хату і залишили місце злочину. В заграві пожежі сусіди бачили озброєних людей в німецькій формі і чули російську мову.

Багато мешканців села та низка учасників партизанського руху, в т. ч. ординарець командира партизанського загону „Южный” Івана Лісняка І. Ф. Петренко, який лише нещодавно пішов із життя, стверджували, що ніякої підпільної комсомольської організації в селі не було. Іван Федорович в цьому також опирався на свідчення свого командира. А той не тільки знав свій загін, а й ситуацію в Красногірці – тут він постійно проживав до травня 1943 р. Лісняк власноручно завізував список членів загону і надіслав його в 1944 р. в Одеський обком. Серед них „спартаківців” не значилося. Про існування „Спартака” оголосив ЦК ВЛКСМ лише в 1974 р. Підчепивши до замучених ще більше десятка інших імен (для масовості) і керівну роль партії, на смерті героїв комсомольські функціонери здобували собі чини та відзнаки.

Однак, якщо „спартаківці” не були комсомольцями-підпільниками, за що ж тоді загинуло більше десятка людей? На жаль, певно про це важко щось сказати. Але той факт, що юних красногірців знищили саме під час каральної операції направленої проти націоналістичного руху в регіоні, дає серйозні підстави на припущення, що це була націоналістична організація. Саме тоді було викрито пропагандистський відділ ОУН-УПА загону „Граніт” в складі Смішка, Тараса, Олівця і Невідомого, розбита Лебединська агрошкола, яка стала осердям націоналістичного руху в регіоні після того, як було закрито Межиріцький технікум, розстріляний один із керівників оунівського осередку села Роздолу Михайло Короташ та його односелець також член ОУН Федір Короп...

Про пропагандистський відділ загону «Граніт» є цікаві спомини учасника Володимира Караташа. В газеті «Сходи» (№13, 1992) він писав, що їх було не 4, а 5 чоловік. Ці хлопці мали добрі німецькі документи, пістолі, гранати, четверо були одягнені в німецьку уніформу, один в – цивільну. Коли жандарми їх доставили в Голованівську жандармерію, нібито, для встановлення осіб, вони зрозуміли, що їм вже не допоможуть документи і вчинили опір. Скориставшись темнотою, що наступила, трьом вдалося втекти, двоє поранених під час опору потрапили в полон. Їх важко катували, допитували, але у відповідь жандарми чули лише: «Слава Україні!». Їх розстріляли і поховали на Голованівському польському кладовищі. Троє уцілівших потім добилися в Розділ до старости села, члена ОУН Михайла Кораташа. Його син Володимир запам’ятав двох – одного на псевдо Черкес – родом з-під Рівного, 1923 р. н., іншого з Галичини – Олівця.   

Однак ця група нічого не мала ні до Красногірки, ні до Манжурки, де, нібито, діяла комсомольська підпільна організація «Спартак». Але в серпні того ж 43-го року Голованівський район навідала сотня ОУН-УПА Сталевого. Вона зупинилася під лісом у селі Манжурка. Годі сумніватися, що ці хлопці не скористалися моментом, щоб не заагітувати до національно-визвольної справи Марію Малу та юних патріотів, яких потім через кілька місяців розстріляють німецькі посіпаки і бійці «Русской освободітєльной армії». 

З вироку воєнного трибуналу Червонопрапорного Київського воєнного округу від 29 лютого 1972 р. у відкритому судовому засіданні  в селищі Голованівськ над зрадниками Григорієм Луценком та Семеном Заболотним також відомо, що начальник поліцейського куща Г. Луценко бив і „изоблечал в патриотической деятельности” мешканку села Манжурка Палагею Самчишину, а це є ще одним доказом, проти кого насправді була спрямована каральна операція німецьких прихвоснів.

Вартий уваги і такий факт із життя Марії Малої. Вона – колишня комуністка і голова колгоспу – раптом виходить заміж за вдівця, учасника японської війни, колишнього куркуля, глибоко релігійну людину Кирила Непотенка. Це могло свідчити про те, що Марія Іванівна відмовилася від свого комуністичного минулого. 

Стосовно старости села Волощука. Він був обраний на посаду в серпні 1941 року на зборах села за участі членів ОУН, які проводили сходку і скеровували людей, щоб вони обирали собі місцеву владу із патріотично налаштованих людей. Він не міг забути тих зборів і тих надій, які на нього покладалися національно-патріотичними силами. 

Починаючи з вересня 1943 року, порядок у районі забезпечували переважно вояки „Русской освободітєльной армії”, більше відомі як власовці. Роти, взводи і навіть цілі полки РОА розташовувалися: в Голованівську, Красногірці, на ст. Ємилівка – росіяни, у Вербовому – осетини, в Свірневому – козаки карачаївці, в Молдовці і Роздолі – черкеси.

У Красногірці, як писав Пилип Кирилюк (книга „Красногірка”, 2006 р.): „Їх (власовців. – С. П.) було приблизно 300-350. Знаходилися в школі, начальство по квартирах. Але над ними були старшими німецькі офіцери. Школа була огороджена плетеним тином у два ряди, перед ним викопана траншея, земля з якої вкинута між плетеними стінами. Так само були викопані три дзоти, один – через дорогу на майданчику – західна сторона, ще один на городі школи, а третій на городі Панченка Тодосія – зі східної сторони. Все це було з’єднано ходами траншеї”.

Саме за участі власовців і була знищена Красногірсько-Манжурська організація. Російські шовіністи будь-яких мастей – чи червоні, чи білі, а чи власовці – завжди першими поспішали розправитися з українським національним відродженням.

Кілька слів необхідно сказати про згадуваних вищу оунівців Смішка, Тараса, Олівця і Невідомого. Найвірогідніше саме про них йдеться у книжці Б. Чорномаза „Діяльність національно-патріотичного підпілля на Уманщині у 1941-1945 роках” (с. 162): "По дорозі на Гайсинщину 14 жовтня 1943 року в селі Семидуби Голованівського району невеликий загін холодноярців вступив у бій з німецькою жандармерією. У цьому бою німці взяли в полон 5-х повстанців. Один із полонених повстанців зумів приховати гранату і при висадці з автомашини в Голованівську кинув її у юрбу жандармів. Від вибуху було вбито і поранено 12 жандармів і двох повстанців, а троє полонених зуміли втекти. Німці по-звірячому замучили поранених".

Я маю дещо інші відомості. По-перше повстанців було нібито не п'ять, а чотири. По-друге, це був пропагандистський загін і жандарми їх арештували просто як невідомих осіб. Їх навіть не обшукали і не пов'язали. Посадили в машину і повезли із Семидубів до Голованівська. А далі, справді, було так, як описано вище.

ОУН вела активну роботу, щоб перевербувати на свою сторону національні з'єднання РОА, що знаходилися на території району. Ось що згадував у своєму оповіданні „Черкеси, в УПА!” Володимир Караташ: „Восени 1943 року один із таких відділів – полк черкесів – прибув у наш район. Фронт був ще далеко. Черкеси були обмундировані у німецьку темно-зелену уніформу і озброєні німецькими кулеметами та крісами-ґеверами системи „маузер”. Мали вони також одну гарматну батарею та багато коней. У деяких офіцерів при боці теліпалися в дерев’яних кобурах маузери часів грома­дянської війни. Полк розквартирувався у двох селах: Молдовці і Роздолі. Його штаб зайняв приміщення Молдовської школи. Черкеси зупинилися у нас тижнів на два, на відпочинок після боїв на фронті. Мій батько, Михайло Кораташ, допомагав влаштовувати цих енергійних гор­ців на квартири по селянських хатах, адже він був старостою села Роздолу. Всю роботу узгоджували з командуванням полку. Якось, повернувшись увечері додому, тато розповів про черкесів та їх командирів. Сказав, що їхнє становище не­завидне. Німці війну уже програють, а влада комуністів їх не пощадить за те, що перейшли до Гітлера і воювали проти Сталіна. Добре було б переагітувати черкесів на наш, повстанський бік, бо ми ж утворюємо фронт поневолених народів, що хочуть мати свої незалежні Держави. Треба зайнятися цим питан­ням, не гаючи часу. „Поговори, каже, з хлопцями...”

Тричі керівники місцевого проводу ОУН з черкесами і їх таки вдалося прихилити на свою сторону: „через декілька днів полк наших, тепер уже союзників, знявся з постою в селах Молдовка і Розділ і покотився на Захід, на Волинь, щоб улитися в Українську Повстанську Армію,  – завершує свій спомин Володимир Михайлович. – І більше я про тих черкесів нічого не чув. Знаю тільки, що в лавах УПА воювали 8 куренів – представників кавказьких і середньоазійських народів”.

Щодо учасників осередку ОУН Лебединської агрошколи, яку також було розбито зусиллями карателями РОА, звернемося до документів Кіровоградського обласного архіву.

Порицький Святослав Олексійович, 1925 р.н., с. Полонисте, українець, освіта неповна середня, рядовий 313-го гвардійського стрілецького полку. Заарештований 5.07.1944 відділом контррозвідки «Смерш» 110-ї гвардійської стрілецької дивізії (“із духовенської родини, у Червоній армії з березня 1944 року; належність до ОУН: з березня 1942 по березень 1943-го навчався у Межиріцькій агрошколі, потім був на практиці у Левківці, школа перебралась у Лебединку й проіснувала до кінця 1943 року, коли там трапилось убивство трьох осіб, школу закрили, керівник оунівського підпілля разом з іншими націоналістичними викладачами зник із села; серед військовиків вів антирадянську агітацію: пропа-гував зміст програми ОУН, висловлював поразницькі настрої стосовно СРСР”). Засуджений 19.09.1944 військовим трибуналом 110-ї ГСД до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 5 років. Реабілітований 4.07.1968 трибуналом Москов-ського військового округу. (П – 8163)

Масний Олександр Іванович, 1923 р.н., с. Троянка, українець, освіта незакінчена вища, проживав у м. Чернівці, студент медінституту. Заарештований 26.02.1948 УМДБ Чернівецької області (“у липні 1942 року як вояк Червоної армії виходив з німецького оточення в районі м. Калач Сталінградської області, був тяжко поранений, потрапив у полон; повернувся в рідне село, працював їздовим в агрошколі с. Лебединка, яку невдовзі німці ліквідували, бо там засіли українські націоналісти; сім разів тікав з німецьких ешелонів, коли забирали на роботи в Німеччину; з березня 1944-го по грудень 1945-го знову служив у Червоній армії, брав участь у завершенні війни з німцями та японцями, був тричі поранений, нагороджений орденом “Червона зірка” та медалями; звинувачувався як член ОУН та УПА за розповсюдження націоналістичної літератури, агітацію за вступ до загонів УПА”). Засуджений 16.07.1948 трибуналом Одеського військового округу до 15 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 5 років та конфіскацією майна. Реабілітований 29.07.1994 Кіровоградською облпрокуратурою. (П – 14268)”

Б. Д. Чорномаз, книга „Діяльність національно-патріотичного підпілля на Уманщині у 1941-1945 роках” (Умань, 2002): „Хоменко директор аграр­ного учбового закладу у с. Лебединка Голованівського р-ну Одеської області. З перших же днів відкриття закладу організував у ньому націоналістичну групу, до складу котрої входили викладачі і старші за віком учні. Потім поїхав у Львів і навів зв’яз­ки з центральним Проводом ОУН. За дорученням центрального Проводу зв’язався з окружним Проводом на Уманщині. Серед учнів і викладачів добирав добровольців в УПА. У 1943 році зимою за доносом червоного партизана Пилипенка на аграрну школу німці зро­били напад. Після обстрілу і руйнувань школа перестала функціонувати”... Із споминів А. Галушко також відомо, що Хоменко Федір Пилипович був молодою людиною, родом з Ульяновського району (Лозовате або Мечиславка). Під час роботи в Межиріцькій агрошколі жив у сусідньому з навчальним корпусом будинку з дружиною та донькою років п’яти. А після руйнувань Лебединської школи, як згадує В. Караташ, Хоменко таємно прибув до Роздолу, де йому було організовано найкращого коня із санями. Ними він негайно виїхав на Західну Україну. Про його подальшу долю, як і про долю дружини та доньки нічого невідомо.

За даними книги згадуваної книги Б. Чорномаза, який посилається на спомини члена ОУН Марії Сергіївни Тютюнник з Текучої, Пилипенко пізніше був заарештований Уманською СБ ОУН і знищений. 

Необхідно сказати також кілька слів про сестер Тютюнник Марію і Надію 1924 і 1922 р. народження. Обидві пройшли вишкіл у Лебединській агрошколі і відбули важкі поневіряння в сталінських таборах. Надія після руйнування школи була бійцем загону УПА „Граніт”. 

 Лебединська агрошкола перестала існувати, але в районі Гайворона, Ульяновки, Голованівська та Умані вже діяло дві сотні УПА під командуванням „Сталевого” і „Чорноти” (Сталевий й мовірно псевдо Шеремети Андрія. Був одним з перших організаторів УПА. 1944 - командир сотні УПА-Південь. Командував боївками на Уманщині. Загинув весною 1945. У 1946 посмертно нагороджений Срібним Хрестом Бойової Заслуги 1-го класу, хто приховується під псевдо Чорнота невідомо ). Загони були переважно пропагандистськими, до їх складу входили і наші земляки: Н. Вареник, І. Закушняк, А. Вареник, П. Коваль, М. Закушняк, О. Чорнобай, А. Коваль, В. Караташ, К. Короп, О. Масний, В. Нечай.

"Остап" – Осип Безпалько. Григорчук

Для повноти картини надаємо короткі довідки про відомих нам героїв-патріотів. Не всім висунутим слідчими звинуваченням, звичайно, можна вірити. Енкаведисти на цих справах прагнули заробити собі вищі чини та звання і, звичайно, чіпляли на підозрюваних все, що тільки в голову не збреде.

Отже. Вареник Анатолій Тодосьович, 1925 р. н., с. Клинове, українець, освіта 8 класів, член ВЛКСМ з 1946 року, проживав у м. Новосибірську (Росія), командир самохідної установки військової частини 74311, старшина. Заарештований 30.01.1950 оперуповноваженими особли-вого відділу МДБ ст. Пенза (“восени 1942 року вступив учитись у Межиріцьку агрошколу, піддався обробці в націоналістичному дусі студентам Остапу Чорнобаю і Петрові Шквирі, у грудні вступив до Організації українських націоналістів, брав участь у зборах при обговоренні заходів ОУН, поширював листівки й літературу контрреволюційного змісту, вербував нових членів, зокрема Вісаріона Луценка; у 1943-44 став членом Української повстанської армії, надавав сховок воякам УПА в своїй хаті, після втечі німців зустрічався з одним з керівників загону УПА “Байдою”, щоб порадитись про дії після приходу Червоної армії; з березня 1944-го – вояк Червоної армії 338 стрілецької дивізії на 3-ому Білоруському фронті, поранений під Кенігсбергом, Східна Прусія (нині м.Калінінград, Росія); 25.01.1950 довідався про можливий арешт, дезертирував з Червоної армії, по дорозі на Україну затриманий на ст. Пенза в поїзді”). Засуджений 10.04.1950 трибуналом Західно-Сибірського військового округу до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 3 роки і конфіскацією майна, ордена Слави 3-го ступеня, медалей “За відвагу” та “За перемогу над Німеччиною”. Московським міськсудом 5.03.1955 з-під варти звільнений як особа, що скоїла злочин у неповнолітньому віці. Реабілітований 25.12.1992.

Про сестру Анатолія Ніну, 1924 р.н., також колишню ученицю Межиріцької агрошколи (на момент арешту агротехніка колгоспу) необхідно сказати кілька не протокольних слів. Красуня, прекрасно танцювала, володіла переконливим  і гарним словом, справжня патріотка. Заарештована 21.08.1944 Грушківським РВ НКДБ. Зі справи відомо таке; “у лютому 1943 року завербована в ОУН, виконувала обов’язки зв’язкової, утримувала явочну квартиру, поширювала націоналістичну літературу, після вигнання німців за пропозицією Івана Закушняка попередила заступника командира загону УПА “Байду” тікати з села через загрозу арешту”. Засуджена 21.11.1944 трибуналом військ НКВС Одеської області до 15 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 5 років і конфіскацією майна. Верховним судом СРСР 15.05.1954 міру покарання зменшено до 9 років ув’язнення у виправно-трудових таборах; з-під варти звільнена 12.06.1954. Реабілітована 4.02.1992 .

Духовий Афанасій Григорович – перед війною працював завучем Клинівсь-кої школи. Під час окупації завідував учбовою частиною спочатку у Межиріцькій, а потім у Лебединській агрошколах, брав активну участь в ОУН. Після звільнення району від німецьких загарбників ходили чутки, що був заарештований КДБ. На жаль, більше інформації про нього немає. Коли працював у Клинівській школі, дружив з Михайлом Закушняком, який згодом теж став членом ОУН.

Закушняк Іван Дем’янович, 1913 р.н., с. Клинове, українець, освіта неповна се-редня, тракторист колгоспу. Заарешто-ваний 29.08.1944 Грушківським РВ НКДБ (“у січні 1944 року став членом Організації українських націо-налістів, був інфор-матором служби безпеки, дезінформував радянський партизанський загін, членом якого він був, про свої зв’язки з націоналістами; після вигнання німців мав завдання (від партизанів) затримати заступника командира загону УПА “Байду”, та насправді сприяв його втечі”). Засуджений 21.11.1944 трибуналом військ НКВС Одеської області до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з позбавлен-ням громадянських прав на 5 років і конфіскацією майна. Реабілітований 4.02.1992 .

Закушняк Михайло Дем’янович, 1901 р.н., с. Клинове,  освіта неповна вища, прожи-вав у с. Івангород Христинівського району Київської (нині Черкаської) області, вчитель неповної середньої школи. Заарештований 18.09.1947 УНКДБ Одеської області (“у 1942 році вступив у Організацію українських націоналістів на пропозицію члена ОУН Духового, виконував обов’язки референта районного проводу, розповсюджував націоналістичну літературу, вів антирадянську агітацію; у січні 1944 року разом із братом Іваном переховував крайового провідника “Байду”, якому за допомогою Вареник дав можливість втекти від радянських репресивних органів”). Засуджений 19.01.1948 трибуналом військ МВС Одеської області до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з позбавлен-ням громадянських прав на 5 років і конфіс-кацією майна. Реабілітований 2.08.1991 . 

Луценко Віссаріон Ларіонович, 1925 р.н., с. Клинове, українець, член колгоспу ім. 25 тисяч. Заарештований 3.11.1947 УНКДБ Одеської області (“член Організації українських націоналістів з лютого 1943 року, вивчив 10 заповідей націоналіста, присягав на вірність ОУН, мав псевдо “Вихор”, отримував націоналістичну літературу від членів ОУН Петра Шквирі та Олександра Мандрійчука, розповсю-джував її сам”, з березня 1944 по листопад 1945 року служив у Червоній армії, нагороджений медаллю “За перемогу над Німеччиною”). Засуджений 19.01.1948 трибуналом військ МВС Одеської області до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 5 років та конфіскацією майна. Реабілітований 2.08.1991.

Нечай. За даними книги Б. Чорномаза. Нечаєв Владислав Станіславович, псевдо „Тополя”, 1926 р.н., член ОУН з 1942 року (після проголошення Україною незалеж-ності повернув собі справжнє ім’я – Нечай). Вчився в Межирічці і Лебединці, там пройшов підготовку до вступу в ОУН. Готував директор школи Хоменко. Після цього він передав Нечаєва в підпорядкува-ння Чорноті. У 1943 році Нечаєв отримав повноваження районного провідника ОУН Підвисоцького району. Заарештований 1948 р. засуджений на 10 років таборів. (А. Галушко стверджує, що Нечай був родом із Станіславчика Ульяновського району і що закінчив до війни 10 класів, отже він був року народження не менше 24-го).

Лисенко Іван Іванович – за одними даними уродженець Дніпропетровської області, за іншими с. Адамівка Чигиринського р-ну, Черкаської. Провідник Грушківського, Голованівського і Підвисоцького р-нів (нині Ульяновського, Голованівського та Новоархангельського районів Кіро­воградської області) і Джулинського р-ну Вінницької області. Псевдо „Байда”. У 1945 році дивом уникнувши арешту, виїхав до Азербайджану, але у 1948-му арештований емдебістами в м. Баку, після засудження опинився в таборі. Помер у 1996 році.

Мостовик Пантелеймон Васильович, 1920 р. н., с. Клинове, освіта вища, крім звинувачень у націоналізмі йому інкримінувалися написані ним вірш „Було колись в Україні” (цей вірш, приписується також Григорію Поліщуку з с. Оксаниного Уманського району – Б. Д. Чорномаз „Діяльність національно-патріотичного підпілля на Уманщині у 1941-1945 роках”, – але насправді автором його є Мостовик, хоча не виключено, що Поліщук міг щось додати до нього), а також прозові твори „Очна ставка”, „У неділю рано”. Під час війни працював учителем у с. Гереженівка, Уманського району, там же вступив до ОУН. В постанові слідчого Уманського ГО НКГБ про арешт вказується, що Мостовик є власником конспіративно-явочної квартири і хранителем оперативної техніки окружного проводу ОУН. Заарештований у 1944 році. Засуджений до розстрілу і 5 років виселки... Більше про нього можна прочитати у споминах його сестри Валентини Грищенко „Як ми стали ворогами народу” („Клинове”, Кіровоград, 2004), 1919 р. н., освіта 8 класів, також члена ОУН. Заарештована в 1944 р., засуджена до 15 років таборів і 5 виселки.

Серед учасників націоналістичного руху на Голованівщині також згадуються роздільчанин Короп Василь Амосович, 1924 р. н. (після звільнення призваний до лав Радянської Армії і загинув на фронті). У кількох справах, як ми бачили вище, згадується Петро Шквира, але хто він і звідки невідомо. У справі Майстрова Василя Юхимовича, який працював під час війни на Перегонівському цукрозаводі, згадуються націоналісти з Перегонівського цукрозаводу Гуменюк, Смілянець та Яровий. Письменник і дослідник історії Приятрання М. Ковальчук в одній із публікацій в газеті „Там, де Ятрань” стверджував, що націоналістичному осередку села Перегонівки надавав допомогу староста Микола Борей. У книзі Б. Чорномаза згадується ще шеренговий стрілець загону „Граніт” Хмара, 1923 р. народження, Голованівський район. Можливо, тут йдеться про Петра Коваля з Роздолу, 21-го року народження, який теж мав псевдо Хмара, або ж Чорнобай – він теж за даними слідчих органів мав псевдо Хмара. У справі Карпа Коропа згадується також член ОУН на псевдо Грицай.

... У зв’язку з бойовими успіхами Червоної армії і початком звільнення України радянськими військами, перед оунівцями та упівцями Головним проводом було поставлене завдання: на період проходження фронту і встановлення радянської влади знаходитись у підпіллі, створювати спеціальні схованки (землянки), запасатись продуктами харчування, будь-якими шляхами збирати зброю, обмундирування і не припиняти зв’язок з ОУН. При мобілізації йти до Червоної армії, проводити серед бійців націоналістичну роботу й здійснювати перехід на бік УПА разом зі зброєю.

В березні 1944 року на територію Голованівського району ступили радянські війська. Приблизно через місяць ряд членів ОУН-УПА мобілізували до Червоної армії і відправили на фронт. Виконали завдання і повернулись додому лише двоє – А. Коваль і В. Караташ. Проте за доносом однієї жінки, яка сприйняла його за бандита, Коваля було вбито. Лише він знав адреси конспіративних квартир, тому Караташеві не було змоги налагодити необхідні зв’язки. Дехто був заарештований, дехто загинув на фронті, інші вирішили добивати німецьких загарбників у діючій армії. Районна структура організації, по суті, була знищена. Зв’язок з ОУН-УПА було утрачено. Незабаром був заарештований офіцерами польового військкомату В. Караташ. Не підозрюючи про його причетність до ОУН-УПА, знову відправлений до війська. Через кілька місяців вже як націоналіста його заарештовує контррозвідка «СМЕРШ», засуджений на 8 років неволі. За 2 місяці до звільнення був знову заарештований як активний член табірної антирадянської повстанської групи українських націоналістів.

Не уникли каторг і ті, хто бив фашистів на фронтах. Навіть не були взяті до уваги їхні подвиги і високі нагороди. Стояло завдання з корінням вирвати в українських патріотів любов до рідної землі, до предківських могил, до материнської мови.

Вони боролися за кращу долю України. Проте їм немає жодного пам’ятника в районі, їхні імена не носять школи, вулиці. Про їхню жертовність, їхній величний подвиг постати одразу проти обох імперій – комуно-московського та фашистсько-німецького донині майже нічого не відомо, а саме вони закладали підвалини нинішньої незалежної України.

Із книги „Голованівщина: від Трипілля до сьогодення”, оновлено

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...