село Ємилівка

Історія села Ємилівка і станції Ємилівка

05.10.2008 | 13:17   Олег Янковський
переглядів: 2578

Село Ємилівка – центр сільської ради, якій підпорядковане пристанційне селище Ємилівка, розташоване на берегах річки Янівки (правої притоки р. Ятрань) за 18 км на схід від районного центру Голованівськ Кіровоградської області і за 3 км від залізничної ст. Ємилівки. Населення – 666 людей

Вважається, що село виникло у 18 ст., проте краєзнавець Косінський М.П., який досліджував історію села ще в 60-х рр., відносить дату заснування села до початку ХVІ ст. Він же розкриває дві версії походження села. Так за однією відомо, що поблизу села був ліс „Шкурин”, через який проходив торговий тракт з Києва на Одесу та Херсон. В лісі переховувалися грабіжники, які колись були гайдамаками і час від часу нападали на подорожніх. Бідних не чіпали, а з багатих „дерли три шкури” (не милували). Звідси й попередня назва села Немилівка (місцевою говіркою – Немиловка, з наголосом на передостанньому складі), яка пізніше (в 19 ст.) перетворилася на Ємилівку.

Друга версія пов’язана з княгинею Урусовою, яка, збираючись щоліта до свого маєтку (Ємилівку), часто повторювала, що це село і ця поїздка їй „нємілая”. Проте, ще до Урусових село носило таку назву*.

Як називалось село до 18 ст. невідомо, але те, що тут люди жили і раніше є чимало доказів. У 1964 р. на садибі Петренка І.Ф. було зібрано цікавий археологічний матеріал (головним чином кераміка), який відноситься до ІІІ тис. до н.е. (трипільська культура) та до ІІ-ІУ ст. н.е. (черняхівська культура, яку пов’язують з племенами антів). Археологічні знахідки досліджував відомий вчений, викладач археології Уманського педагогічного інституту Храбан Г.Ю.

Цікавими для дослідження могли б бути ємилівські катакомби, про які збереглися перекази. Але вхід до них невідомий. Ймовірно, що вони з’явилися, починаючи з середини ІV ст, коли виникла необхідність в переховуванні місцевого населення від орд кочовиків. З історії відомо, наприклад, що анти використовували підземні ходи для раптових нападів.

У 1648 р. чоловіче населення села взяло активну участь у національно-визвольній війні, входило до Уманського полку під керівництвом Максима Кривоніса.

А за активну участь у польському визвольному русі проти Російської імперії родини Глембовських, яким належала Ємилівка, у 1863 село було секвестроване (конфісковане). В той час село нараховувало 576 дворів з 3896 десятинами землі. Новими господарями Ємилівки стають генерал Красовський Іван Іванович та російський князь Сергій Костянтинович Урусов. З допомогою Красовського, який походив із давнього козацького роду, була збудована нова церква Різдва Пресвятої Богородиці. Сама княгиня Софія Миколаївна Урусова була постійним меценатом ємилівської церкви – „пожертвувала капітал в 3000 рублів, проценти з якого поступають на користь причту” – повідомляють „Труди Подільського єпархіального історико-статистичного комітету” за 1901 р. До речі, тут же знаходимо перший опис Ємилівки на початку ХХ ст., яка ділилася на „Глобівку” та „Лаутарівку”. У 1901 р. в селі нараховувалося 1715 жителів, чоловічої статі – 853; всі – українці, переважно займалися землеробством.

На північ від села знаходилось невелике поселення Чехівка, яке заснували в 70-х роках 19 ст. чехи, вихідці з Австрії. У 1888 р. з виходом закону, який забороняв іноземцям вільне проживання в межах Південно-Західного краю, дехто з чехів повернувся в Австрію, але більшість злилася з місцевим населенням, залишившись проживати на українській землі. У 1891 р. вони приєдналися до православ’я. Нині залишилася лише назва кутка села, останній житель Чехівки з роду Аманчиків (чеською Гамачеків) помер у 2003-му.

На початку 90-х років ХІХ ст. власник земель біля лісу – поміщик Мілевський привіз з містечка Жабокричі Ольгопільського повіту (Вінниччина) переселенця Якова Івановича Левковського, виділивши йому 17 десятин поля. Потім сюди переселялися інші сім’ї з Вінниччини. Новий хутір вони назвали на честь своєї батьківщини Жабокричами.

У 80-90-х роках XIX ст. село нараховувало 653 двори. З усіх жителів тільки 6 чоловік були грамотні. В 1891 році існуючу школу грамоти реформують у церковно-приходську, яка розміщувалася у власному приміщенні збудованому в пам’ять врятування Царської сім’ї 17 жовтня 1888 р.

13-14 червня 1905 р. в маєтку Урусових виникло селянське заворушення під керівництвом Г.І. Пугача, Г.А. Пустовіта, Є.Г. Новосада, І.С. Сильвеструка, І.І. Кротенка, в якому взяли участь до 20 чоловік. Селяни вимагали припинити роботи з встановлення огорожі навколо палацу Урусових.

Серед учасників Жовтневого перевороту 1917 р. та штурму Зимового палацу в Петрограді був ємилівчанин Леонтій Сорокопуд. 1919 року, коли більшовики стали примусово вилучати у селян зерно та продукти харчування, навколо місцевого завзятого та авторитетного молодого чоловіка Максима Цимбала (Цимбалюка) згуртувалася група з більш як 20 незадоволених новою владою чоловіків. Коли в село прибули червоноармійці і почали силоміць забирати продукти, загін Цимбала налетів на грабіжників і знищив їх. Згодом з Підгородньої прибув каральний загін, який помстився повстанцям спаленням кількох хат селян. Відомо, що отаман Цимбал накладав контрибуцію на євреїв Голованівська, які займалися торгівлею, та сприяв учасникам Першого Зимового походу армії УНР, який проходив також через Голованівщину. Він входив до складу ініціативної групи, яка мала на меті організувати українську владу в Голованівській волості, налагодження культурно-просвітницької й санітарної справи, зв’язку з українським урядом та армією.

Проте саме в Ємилівці петлюрівські війська Першого Зимового походу зазнали однієї з найбільших і прикрих поразок. В Ольвіопіль (Первомайськ) 21 березня 1920 р. прибув Г. Котовський з кількома каральними відділами і практично одразу вночі атакував кінний запорізький полк отамана Андрія Гулого-Гуленка, який був розквартирований в Ємилівці після виснажливого походу. Завдяки загальній прихильності людності села запорожці врятувалися. На ранок 25 березня командування Запорізької дивізії організувало контрнаступ, але він закінчився невдачею.

Серед 359 розстріляних котовцями під Базаром учасників Другого Зимового походу (21 листопада 1921 р.) знаходимо прізвище жителя Жабокричів Кисличука Івана Гнатовича.

У 1921 р., бачачи безперспективність боротьби, М. Цимбал розпускає повстанців по домівках. Через деякий час, коли він з’явився в Ємилівці, його було схоплено і розстріляно на краю села бійцями його загону, які боялись переслідувань з боку більшовицької влади. Кримінальної справи з приводу вбивства отамана не порушували. Місце поховання його невідоме.

Із згортанням непу і колективізацією розпочалися арешти найзаможніших ємилівців. В 1928-1929 рр. були арештовані та вислані в північні краї СРСР Г. Глобенко, Й. Завальнюк, М. Завальнюк, М. Візнюк та ін.

1929 р. пам’ятний тим, що було відкрито семирічну школу, а також закрито церкву, розкуркулено псаломщика церкви Т. Лаутара, а майно продано з торгів за невиконання плану хлібозаготівлі. Тоді ж ліквідовано хутір Жабокричі.

Навесні 1930 р. П. Точенюк, П. Цегельник, Т. Новосад, М. Пугач, поширюючи чутки про близьку загибель радянської влади, закликали до повстання. В селі почалися масові хвилювання, побиття активістів, повністю були розвалені колективні господарства, зірвана посівна. Коли в село приїхали представники районної влади, селяни вимагати відкриття церкви і відновлення старих порядків.

Розплатою за непокірність став організований комуністами геноцид 1932-1933рр. проти українського селянина, який вперто не хотів іти до колгоспів. По Ємилівській сільській раді зареєстровано 237 жертв від голодомору. Щоб вижити, врешті-решт люди були змушені скоритися. На території села були створені колгоспи: „Спільна нива” (Джурівка), „Демченко” та „Енгельса” (Лаутарівка), „Ворошилова” (Глобівка), „Щорса” (хут. Петрівка). Згодом, залишилися колгоспи ім. Енгельса, Ворошилова та Щорса.

Наступна хвиля репресій накрила село в 1938 р. Були арештовані П. Цимбал (брат Максима Цимбала), Д. Пугач, К. Пугач, П. Лужанський. Всього більше 20 чоловік.

В боях з фашизмом у Великій Вітчизняній війні загинуло 264 жителі села. Гітлерівці розстріляли 12 мирних жителів. Саме тут, на околиці села, прориваючись з оточення, залишки розбитих 6 та 12 Червоної армій 6-8 серпня 1941р. залишили на полі бою 600 воїнів. Прорвалася лише частина бійців, поранені були схоплені гітлерівцями і переправлені до Голованівської ями. 14 березня 1944 р. Ємилівку звільнила 94-а гвардійська стрілецька дивізія 53-ї армії. У 1947 р. село потерпає від голоду.

В 1950 р. колгоспи ”Енгельса”, „Ворошилова”, „Щорса” були об’єднані в один колгосп ім. Ф. Енгельса (голова – Шкуровський Микола Ісакович). Починаючи з 1960-х, добробут населення поступово зростає. Колгоспниками збудовано 112 нових житлових будинків, перекрито дахи шифером та листовим залізом понад 400 хат.

За керівництва Дзюби А.Д. (1963-1972) колгосп став мільйонером. Станом на 1971 р. посівні площі охоплювали 3029 га. Для обробітку землі використовувалися 22 трактори, 18 комбайнів, 14 автомашин, 20 сівалок, 15 плугів та 181 одиниця іншої сільгосптехніки. Поголів’я худоби становило 1330 голів великої рогатої худоби, 290 свиней,1116 овець.

Було збудовано сільський клуб з кінозалом на 500 місць, бібліотеку, контору колгоспу, дитячий садок, медичний пункт, промтоварний та продуктовий магазини. Для 8-річної школи колгосп побудував приміщення на 5 класних кімнат, спортивним залом та учительською. Збудовано 12 будівель для тваринницьких ферм, тракторний стан, автогараж, майстерні, приміщення під електростанцію, зерносховище.

З 1974 по 1978 рр. володіння колгоспів Ємилівки та Шепилового були об’єднані в один (голова Вдовиченка В.Д.). Тоді на території села постав тваринницький комплекс на 1500 голів ВРХ вартістю 1млн.700 тис. карбованців. Свого найвищого розквіту колгосп сягнув за правління Завалія В.М. (1978-1992). Станом на 1 січня 1985 р. в селі нараховувалося 520 дворів, 1070 жителів, в т. ч. 874 працівників колгоспу.

Учасниками бойових дій в Афганістані стали 4 жителів, ліквідаторами наслідків аварії на ЧАЕС – 5.

В селі Ємилівці народилися: ректор Одеської національної академії зв’язку, доктор технічних наук Петро Петрович Воробієнко, професор Дніпропетровського політехнічного інституту, доктор наук Ободівський Григорій Дмитрович, кандидат історичних наук, полковник Ободівський Іван Тимофійович, кандидат медичних наук, хірург Брикульський Ігор Борисович.

В дослідження історії села свій внесок зробили краєзнавці: Косінський М.П., засновник і директор краєзнавчого музею, кавалер найвищої нагороди колишнього СРСР ордена Леніна Петренко І. Ф. та Краснікова Т.І., Брикульська Н.Н., Лихенко Л.М., Шевчук І..І.

Станція Ємилівка

Пристанційне селище Ємилівка розташоване за 15 км на південний схід від районного центру на залізничній колії Підгородня – Голованівськ. Жителів – 608.

Виникло на перехресті важливих торгівельних шляхів, які використовувалися ще чумаками. В 1889 р. „Бельгійське акціонерне об’єднання” на землях князя Урусова почало будівництво вузької залізничної дороги, яка мала з’єднати ст. Підгородню із ст. Рудниця і прискорити розвиток торгівлі в регіоні. У 1890-му дорога була здана в експлуатацію. В цьому ж році біля залізничної колії побудовано цегляний будинок, який донині використовується як приміщення станції. Першими поселенцями були болгарин Неділков Григорій Павлович та українець Лукіянчук Йосип Харитонович, який пізніше став начальником станції.

У грудні 1917 р. ситуацію на станції контролювали війська Центральної Ради. З кінця січня 1918 р. з’явилися червоноармійські загони, які в березні того ж року поступилися німцям Гетьманату. В грудні 1918-го на станції з’являються війська Директорії, яких витісняють у березні 1919 р. більшовики.

Проте місцеве населення в переважній більшості не сприймало більшовицької ідеології, яка була чужою для української ментальності. У травні 1919-го за радянської влади Глобенко Гнат, як помічник коменданта ст. Ємилівка разом з Дмитром і Гаврилом Візнюками роззброїли та арештували червоноармійців, які привезли промтовари в обмін на сільгосппродукти. Вони оголосили себе представниками української влади на чолі з Петлюрою та почали мобілізацію для проведення повстання проти радянської влади, потім подалися у села Шепилове, Троянку і Межирічку піднімати людей. Коли на станцію прибув бронепоїзд з військкомом і 6-ма червоноармійцями проводити селянську сходку, Глобенко з повстанцями захопили бронепоїзд і погнали його на Голованівськ піднімати людей. Згодом повстанці пішли в ліс, злилися із загонами отаманів Соколова та Гуленка.

Із згортанням непу та переходом до колективізації в пристанційному селищі розпочався новий період перетворень. Будується машинно-тракторна станція для обслуговування сільськогосподарської техніки колгоспів, засноване хлібоприймальне підприємство, яке спочатку орендувало склади у залізниці.

У 1930 році заможні сім’ї з хуторів Смішних та Поліщуків висилають як куркулів за Урал. Їхні землі переходять до колгоспу ім. Щорса. Якщо перший хутір зник одразу, то на іншому жили люди до 1937 року. Називався він, нібито, на честь одного з активістів – Петровкою.

З 1937 по 1940 рр. починається інтенсивне заселення станції (до того робітники добивалися із сусідніх сіл або жили в гуртожитках-бараках підприємства), виділяються ділянки для індивідуального будівництва. У 1937 р. була відкрита початкова школа (вчитель Глаголєва Парасковія Пилипівна). Але Велика Вітчизняна війна перекреслила багато надбань.

На початку серпня 1941 р. через станцію проходили частини відступаючих 6 та 12-ої Червоних армій. На північно-східній околиці села 6 серпня вони дали бій німецько-фашистським загарбникам, але змушені були відступити. Тоді ж, між ст. Ємилівкою та селом Розкішне в долині безіменного струмка разом з екіпажем підбитого танка був блокований і взятий в полон німецькими автоматниками командуючий 6-ю армією генерал-лейтенант І.М. Музиченко.

Ті, хто не потрапив в полон після розгрому 6 і 12 армій, почали об’єднуватися в партизанський загін „Южный”. Одним із його організаторів став працівник Ємилівського МТС Побережець Оксентій Германович.

На полях битв Великої Вітчизняної загинули 23 жителі селища. 14 березня 1944 р. станцію звільнила 94 гвардійська стрілецька дивізія 53-ї армії Другого Українського фронту.

Станом на 1944 р. в селищі нараховувалося понад 60 індивідуальних будинків, в яких проживало більше 200 жителів. В голодний 1947 р. ледь вистачало робітничих пайків. Заробітна плата на підприємствах, яка практично була відсутня по колгоспах сусідніх сіл, стала головним стимулом для розвитку селища. Найбільшими підприємствами селища стали хлібоприймальне, МТС та бурякопункт Перегонівського цукрового заводу.

З 1954 р. в південно-східній частині селища розпочинається будівництво будинків для сімей працівників МТС. В 60-ті роки розбудовується північно-західна частина селища. В середині 1980-х кількість населення сягнула за 1200 жителів. В селищі працювало 298 осіб із середньою освітою, 13 – з вищою. Населення передплачувало 1200 екземплярів газет та журналів, придбало 440 телевізорів, 52 легкових автомобілі. В 1989 р. було збудоване нове двоповерхове приміщення школи.

Вісім жителів селища були учасниками бойових дій в Афганістані, четверо – ліквідовували наслідки аварії на Чорнобильській АЕС.

На станції народився член Національної спілки письменників України, прозаїк, гуморист і сатирик Станіслав Степанович Павловський (1946).

Історію селища досліджували Крет М.П. та Чиж М.А.

Олег ЯНКОВСЬКИЙ

*С. Піддубний припускає, що назва села пішла від омели (кулястих зелених наростів на деревах, які мають лікарські властивості): омела – Омелян (Ємельян).

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...