
Віктор ПОЛЯНЕЦЬКИЙ: „П’ю натхнення з Прибузької землі”
08.08.2008 | 21:19
Сергій Корсун
переглядів: 2970
Віктор Анатолійович Полянецький народився 1951 року на Кіровоградщині. Прозаїк. Закінчив Харківський державний інститут культури та філологічний факультет Харківського державного університету. Працював директором сільського Будинку культури, актором, редактором заводського радіомовлення, директором літературного музею, журналістом. Нині — головний редактор газети «Южная магистраль». Мешкає в Харкові. Член Національної спілки письменників України. Прозові твори друкувалися в газетах, часописах та альманахах у Харкові, Україні та за кордоном. Окремими книжками вийшли: «З буднів складається життя», «На благо», «Доки серце болить», «За другим каменем», «На гостинах», «З чистої води» та інші. У перекладі російською — «Калина вызрела», білоруською — «Бацьку сустракай». Відзначений кількома українськими та міжнародною літературними преміями.
Харківський район, село Вільхівка. відпустка на дачі із сім'єю. Фрагменти монологу. травень 2008 року
«Моє село — Капітанка на березі Південного Бугу. Кіровоградська область, поруч — Одеська та Миколаївська. Кругом безмежний степ з ароматами різнотрав'я і татарського зілля.
Три величезні камені лежать на березі Бугу, за нашим селом. Усі сільчани там купаються і вудять рибу. Біля першого каменя — мілина, там дітлахи товчуться. Біля другого — старші, вони вже не діти, вони майже дорослі, у них свої розмови. І вже зовсім старші, статечні люди купаються далі, за третім каменем, у них свої інтереси. Такі три групи купальників — власне, як і в житті нашому, що складається з трьох часових вимірів».
«Оповідання «За другим каменем», що дало назву одній з моїх книжок — про людські проблеми і про мораль, яка не змінюється. Світ яким був, таким і залишився. Змінюється тільки оболонка, а час на нього не діє. Як колись було, так є і зараз. Бо людина є людина. Філософія людська незмінна. Мораль одна й та ж за будь-яких часів».
«Як усі хлопці в селі, я пас череду. Я й зараз отримую величезне задоволення від сільської праці, від того, що працюю на землі, щось вирощую в себе на дачі».
«Так сталося, що в дитинстві, не маючи ще 14 років, я тяжко захворів. Був прикутий до ліжка, і треба було чимось заповнити час. Почав писати, викладати на папері все,
про що думалося. То були роки учнівства, мені не вистачало життєвого досвіду, і збігло чимало часу, доки він з'явився. Перш ніж писати, треба жити».
«Батько із задоволенням спостерігав, як я пишу. Першу новелу я написав років у вісімнадцять. Районна газета стала друкувати мої мініатюри, образки. Хоча в редакції мені казали: «А ви нам пишіть нариси, замальовки, репортажі, бо літературні сторінки виходять усього раз на місяць». І я писав, був на гонорарі. Заодно читав гуморески в клубі, отож і пішов по цій лінії — закінчив з червоним дипломом культосвітнє училище в Олександрії. А коли отримав диплом з відзнакою, зрозумів: треба, щоб і вища освіта була. Один екзамен (як відміннику) відкрив мені дорогу до Харківського інституту культури».
«Коли я ще малим корів пас, батько хотів, аби я став комбайнером. А коли захворів, який же з мене міг бути комбайнер? Зараз працюю головним редактором газети «Южная магистраль» — органу керівництва Південної залізниці та дорпрофспілки. Газета виходить раз на тиждень, тираж — близько 30 тисяч. Уже третій рік працюю. Починав тут кореспондентом, потім мене забрали до прес-центру, років вісім там був. А ще працював у таких газетах, як «Губерния», «Новости ГАИ».
Редакція газети «Южная магистраль». Бесіда в кабінеті головного редактора. Липень 2008 року
— Уже видано дев'ять книг прози. Це чимало — як на наш час. Якими мовами вас перекладають?
— Спочатку — французькою в Бельгії. Щоправда, книжку там іще не видрукували. А от білоруси упоралися швидше. Російською мовою теж перекладають. Щось думають перекласти на польську та англійську мої друзі-колеги. Робота йде. Мої тексти вибрані для перекладу кількома мовами за програмою ЮНЕСКО «Література без кордонів».
— Яка головна тема Полянецького-прозаїка?
— Основна тема—сільська. Заглянути в душу людини і показати те, чого ніхто не може побачити. Мене хвилює і спонукає до творчості біль — за людину, за ближнього твого, за ображених і скривджених, за правду.
— Всі ми, українці, родом із села...
— Все це так. А з другого боку, якщо взяти до уваги моє прізвище — Полянецький, то якесь там польське коріння є. «Поля», «нема» по-польськи значить, що людина без поля, бідак. Край, де я народився, свого часу входив до складу Речі Посполитої. А зараз це Голованівський район на Кіровоградщині.
— Щойно у Львові вийшла ваша збірка новел «Третім часом». Що там іще на підході?
— Роман, велике полотно «Сонцю ніч болить». Події розгортаються на зламі двох епох — компартійної та нинішньої. Головний герой, актор за фахом, боровся проти старої системи, а коли на зміну прийшла нова система, він зрозумів, що вона ще гірша. Та він не скорився...
— Здається, в новому романі багато автобіографічного матеріалу...
— Дуже багато. Двоє головних героїв — актор та його кохана дівчина, журналіст, котру спецслужби запідозрили в націоналізмі й запроторили до психлікарні — вони обоє дуже близькі мені. Хоча це збірні образи.
— Окрім роману є щось?
— Є задумка ще масштабнішого твору під робочою назвою «П'ятниця — день базарний». Хочу показати наше сьогодення, наше суспільство — величезний базар, де нічого не можна зрозуміти, тільки купи та продай. І нахапати грошей... Майже готова повість «Пісняр» — про людину, котра складає пісні. Сам я чоловік творчий, і мої герої такі ж, як я. Вони не герої-комбайнери, не передовики виробництва в індустріальних пейзажах. Вони всі звичайні люди, усі вихідці із села і несуть у собі сільську культуру і мораль, хоча люди і творчі.
— Скільки у вас у роботі тем?
— В моїм комп'ютері було десь шістдесят. Зараз — може, сто двадцять. Як це виходить? От я живу, працюю, відпочиваю... І раптом з'являється цікава ідея, можна її використати в якомусь творі — чи в короткому жанрі, чи в більшому. І я з нею працюю — вона мене спонукає до творення, вона наче старт у нову прозову річ.
— Як ви творите? Як пишете? Аркуш паперу, авторучка чи комп'ютер?
— Раніше писав тільки ручкою. Було дуже важко і дуже довго. Багато переписував. Зараз — тільки комп'ютер. Буває, одразу кілька варіантів роблю, а потім вибираю кращий. Комп'ютер дуже прискорює роботу. Набираєш текст на клавіатурі — і ніби вкарбовуєш його. Авторучкою — не так. Комп'ютер, як і друкарська машинка, дисциплінує. Та головне — не чим писати, а як. Щоб не мучитися, щоб текст ніби сам створювався.
— А коли пишеться найкраще і найпродуктивніше?
— Коли є бажання. Коли мені щось болить і я хочу звільнитися від того болю, від тих думок, що мені дошкуляють... Коли є така потреба, приходжу в редакцію о сьомій ранку, хоча робочий день починається о восьмій. І протягом однієї години встигаю вільно, із задоволенням попрацювати над рукописом — як і завжди, у своїм кабінеті.
— Вас уже ввели до шкільних підручників?
— Я навіть не знаю, куди мене іще ввели. Мої книжки є в бібліотеках, і той, хто готує підручники, бере мої тексти і з ними працює. Галя, моя донька, читає у школі українську мову й літературу, і якось показує мені підручник «Рідна мова» для 5 класу: «Батьку, це ти тут?». Ну, звісно, я. Автори підручника — Олександра Глазова та Юрій Кузнєцов. Мої тексти, точно знаю, є в академічній літературі, в інтернеті їх чимало.
— Як сьогодні живеться письменнику?
— Нелегко живеться. За книги у видавництвах майже нічого не платять. Гонорари є хіба що в альманахах та журналах. Наприклад, «Дніпро», «Березіль», закордонні часописи.
— Які стосунки з «малою батьківщиною»?
— Мої земляки-односельці люблять, коли я приїжджаю до них із колегами
письменниками, люблять їх послухати та й самим щось сказати. Минулого разу зустрічали нас у селі хлібом-сіллю. Це символічно і дуже зворушливо! А післязавтра хочу ще навідатися в село. До батька...