Харківський район, село Вільхівка. відпустка на дачі із сім'єю. Фрагменти монологу. травень 2008 року

«Моє село — Капітанка на березі Пів­денного Бугу. Кіровоградська область, по­руч — Одеська та Миколаївська. Кругом безмежний степ з ароматами різнотрав'я і та­тарського зілля.

Три величезні камені лежать на березі Бугу, за нашим селом. Усі сільчани там купаються і вудять рибу. Біля першого каменя — мілина, там дітлахи товчуться. Біля другого — старші, вони вже не діти, вони майже дорослі, у них свої розмови. І вже зовсім старші, статечні люди купаються далі, за третім каменем, у них свої інтереси. Такі три групи купальників — власне, як і в житті нашому, що складається з трьох часових вимірів».

«Оповідання «За другим каменем», що да­ло назву одній з моїх книжок — про людські проблеми і про мораль, яка не змінюється. Світ яким був, таким і залишився. Змінюється тільки оболонка, а час на нього не діє. Як ко­лись було, так є і зараз. Бо людина є людина. Філософія людська незмінна. Мораль одна й та ж за будь-яких часів».

«Як усі хлопці в селі, я пас череду. Я й зараз отримую величезне задоволення від сільської праці, від того, що працюю на землі, щось ви­рощую в себе на дачі».

«Так сталося, що в дитинстві, не маючи ще 14 років, я тяжко захворів. Був прику­тий до ліжка, і треба було чимось заповнити час. Почав писати, викладати на папері все,

про що думалося. То були роки учнівства, мені не вистачало життєвого досвіду, і збігло чимало часу, доки він з'явився. Перш ніж пи­сати, треба жити».

«Батько із задоволенням спостерігав, як я пишу. Першу новелу я написав років у вісім­надцять. Районна газета стала друкувати мої мініатюри, образки. Хоча в редакції мені ка­зали: «А ви нам пишіть нариси, замальовки, репортажі, бо літературні сторінки виходять усього раз на місяць». І я писав, був на гоно­рарі. Заодно читав гуморески в клубі, отож і пішов по цій лінії — закінчив з червоним дип­ломом культосвітнє училище в Олександрії. А коли отримав диплом з відзнакою, зрозумів: треба, щоб і вища освіта була. Один екзамен (як відміннику) відкрив мені дорогу до Хар­ківського інституту культури».

«Коли я ще малим корів пас, батько хотів, аби я став комбайнером. А коли захворів, який же з мене міг бути комбайнер? Зараз працюю головним редактором газети «Южная магистраль» — органу керівництва Південної залізниці та дорпрофспілки. Газета виходить раз на тиждень, тираж — близько 30 тисяч. Уже третій рік працюю. Починав тут кореспондентом, потім мене забрали до прес-цент­ру, років вісім там був. А ще працював у таких газетах, як «Губерния», «Новости ГАИ».

Редакція газети «Южная магистраль». Бесіда в кабінеті головного редактора. Липень 2008 року

— Уже видано дев'ять книг прози. Це чимало — як на наш час. Якими мовами вас перекладають?

— Спочатку — французькою в Бельгії. Щоправда, книжку там іще не видрукували. А от білоруси упоралися швидше. Російсь­кою мовою теж перекладають. Щось дума­ють перекласти на польську та англійську мої друзі-колеги. Робота йде. Мої тексти вибрані для перекладу кількома мовами за програмою ЮНЕСКО «Література без кордонів».

— Яка головна тема Полянецького-прозаїка?

— Основна тема—сільська. Заглянути в ду­шу людини і показати те, чого ніхто не може побачити. Мене хвилює і спонукає до твор­чості біль — за людину, за ближнього твого, за ображених і скривджених, за правду.

— Всі ми, українці, родом із села...

— Все це так. А з другого боку, якщо взя­ти до уваги моє прізвище — Полянецький, то якесь там польське коріння є. «Поля», «не­ма» по-польськи значить, що людина без по­ля, бідак. Край, де я народився, свого часу входив до складу Речі Посполитої. А зараз це Голованівський район на Кіровоградщині.

— Щойно у Львові вийшла ваша збірка новел «Третім часом». Що там іще на підході?

— Роман, велике полотно «Сонцю ніч болить». Події розгортаються на зламі двох епох — компартійної та нинішньої. Головний герой, актор за фахом, боровся проти старої системи, а коли на зміну прийшла нова сис­тема, він зрозумів, що вона ще гірша. Та він не скорився...

— Здається, в новому романі багато автобіогра­фічного матеріалу...

— Дуже багато. Двоє головних героїв — ак­тор та його кохана дівчина, журналіст, котру спецслужби запідозрили в націоналізмі й за­проторили до психлікарні — вони обоє дуже близькі мені. Хоча це збірні образи.

— Окрім роману є щось?

— Є задумка ще масштабнішого твору під робочою назвою «П'ятниця — день базарний». Хочу показати наше сьогодення, наше суспільство — величезний базар, де нічого не можна зрозуміти, тільки купи та продай. І нахапати грошей... Майже готова повість «Пісняр» — про людину, котра складає пісні. Сам я чоловік творчий, і мої герої такі ж, як я. Вони не герої-комбайнери, не передовики ви­робництва в індустріальних пейзажах. Вони всі звичайні люди, усі вихідці із села і несуть у собі сільську культуру і мораль, хоча люди і творчі.

— Скільки у вас у роботі тем?

— В моїм комп'ютері було десь шістдесят. Зараз — може, сто двадцять. Як це виходить? От я живу, працюю, відпочиваю... І раптом з'являється цікава ідея, можна її використа­ти в якомусь творі — чи в короткому жанрі, чи в більшому. І я з нею працюю — вона мене спонукає до творення, вона наче старт у нову прозову річ.

— Як ви творите? Як пишете? Аркуш паперу, авторучка чи комп'ютер?

— Раніше писав тільки ручкою. Було дуже важко і дуже довго. Багато переписував. За­раз — тільки комп'ютер. Буває, одразу кіль­ка варіантів роблю, а потім вибираю кращий. Комп'ютер дуже прискорює роботу. Наби­раєш текст на клавіатурі — і ніби вкарбовуєш його. Авторучкою — не так. Комп'ютер, як і друкарська машинка, дисциплінує. Та голо­вне — не чим писати, а як. Щоб не мучитися, щоб текст ніби сам створювався.

— А коли пишеться найкраще і найпродуктив­ніше?

— Коли є бажання. Коли мені щось болить і я хочу звільнитися від того болю, від тих думок, що мені дошкуляють... Коли є така пот­реба, приходжу в редакцію о сьомій ранку, хоча робочий день починається о восьмій. І про­тягом однієї години встигаю вільно, із задово­ленням попрацювати над рукописом — як і завжди, у своїм кабінеті.

— Вас уже ввели до шкільних підручників?

— Я навіть не знаю, куди мене іще ввели. Мої книжки є в бібліотеках, і той, хто готує підручники, бере мої тексти і з ними працює. Галя, моя донька, читає у школі українську мову й літературу, і якось показує мені під­ручник «Рідна мова» для 5 класу: «Батьку, це ти тут?». Ну, звісно, я. Автори підручника — Олександра Глазова та Юрій Кузнєцов. Мої тексти, точно знаю, є в академічній літера­турі, в інтернеті їх чимало.

— Як сьогодні живеться письменнику?

— Нелегко живеться. За книги у видавниц­твах майже нічого не платять. Гонорари є хі­ба що в альманахах та журналах. Наприклад, «Дніпро», «Березіль», закордонні часописи.

— Які стосунки з «малою батьківщиною»?

— Мої земляки-односельці люблять, коли я приїжджаю до них із колегами

письменниками, люблять їх послухати та й самим щось сказати. Минулого разу зустрічали нас у селі хлібом-сіллю. Це символічно і дуже зворуш­ливо! А післязавтра хочу ще навідатися в се­ло. До батька...

Якщо Ви хочете нам допомогти, пишіть, будь ласка, на нашу електронну адресу на титульній сторінці сайту.